ЖИТОМИРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

Бугрій Володимир Станіславович

УДК 37.018.2: 908(477)(09)

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СИСТЕМИ КРАЄЗНАВЧОЇ РОБОТИ В ШКОЛАХ ПІВНІЧНО-СХІДНОЇ УКРАЇНИ

(20-30-ті рр. ХХ ст.)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Житомир – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Сумському державному педагогічному університеті імені А. С. Макаренка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат педагогічних наук, доцент

Корж Лариса Вікторівна,

Сумський державний педагогічний

університет імені А.С. Макаренка,

доцент кафедри педагогіки

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор

Обозний Василь Васильович,

Національний педагогічний університет

імені М. П. Драгоманова,

професор кафедри географії України та

краєзнавства

кандидат педагогічних наук

Мацейків Тетяна Іванівна,

Інститут педагогіки АПН України,

старший науковий співробітник лабораторії

суспільствознавчої освіти

Провідна установа: Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, кафедра загальної педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться “17” січня 2006 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 14.053.01 в Житомирському державному університеті імені Івана Франка за адресою: 10008, Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Житомирського державного університету імені Івана Франка (м. Житомир, вул. Велика Бердичівська, 40).

Автореферат розісланий “16” грудня 2005 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.А. Сейко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Новий етап розвитку українського суспільства вимагає вирішення сучасною школою невідкладних завдань. У провідних нормативних документах держави чітко простежується спрямованість на виховання в підростаючого покоління національної самосвідомості, поваги до історії та традицій свого народу, формування громадянської позиції. Важливу роль у реалізації цих завдань покликане здійснити краєзнавство, яке забезпечує зв’язок процесу навчання і виховання учнів з особливостями народної культури та навколишнього середовища, сприяє консолідації української молоді, формуванню в неї патріотичних почуттів та переконання про єдність українських земель. Тому до навчальної діяльності школярів уводяться окремі краєзнавчі курси, спрямовані на всебічне вивчення “малої” батьківщини. Зростає роль краєзнавства і в процесі підготовки майбутніх учителів. У “Концепції краєзнавчої освіти та виховання” вказується, що в педагогічних закладах України підготовка фахівців-краєзнавців здійснюється завдяки створенню кафедр українознавства та краєзнавства, запровадженню краєзнавчих циклів дисциплін, уведення в навчальний процес спеціальних курсів або окремих краєзнавчих тем.

Але варто зазначити, що загалом на сьогодні недостатньо використовується епістемологічний і виховний потенціал шкільного краєзнавства. Для оптимізації краєзнавчої роботи молоді на сучасному етапі доцільним є аналіз значного позитивного досвіду, набутого загальноосвітніми школами України в 20-30-ті роки XX ст. Цей період розвитку українського шкільництва відзначався розмаїттям науково-педагогічних поглядів, запровадженням нових педагогічних ідей, в основу яких були покладені творчі методи навчання, відбувалася інтенсивна розбудова української національної школи й педагогічної науки.

Основи наукового дослідження ролі довкілля в процесі навчання і виховання дітей були закладені видатними українськими педагогами: Г. Сковородою, О. Духновичем, Б. Грінченком, К. Ушинським, Т. Лубенецем, С. Русовою. Активізація педагогічної думки в галузі шкільного краєзнавства припадає на 20-ті – 30-ті рр. ХХ ст. Завдяки працям Д. Багалія, М. Грушевського, П. Постоєва, М. Сумцова, В. Талієва, С. Таранушенка та інших, були здійснені краєзнавчі дослідження окремих регіонів України. Велику роль відіграли у визначенні змісту шкільного краєзнавства керівники освіти того часу В. Затонський, Г. Гринько, А. Луначарський, Я. Ряппо, М. Скрипник. Розробкою засобів, форм і методів вивчення довкілля займалися видатні педагоги і методисти-краєзнавці – Г. Ващенко, К. Дубняк, Д. Зайцев, Л. Лазаріс, Л. Миловидов, П. Мостовий, О. Музиченко та інші.

Цілісний аналіз практики української школи 20-30-х років ХХ ст. започатковано у дослідженнях М. Грищенка та Г. Ясницького (1960-ті рр.). Предметом наукового вивчення в повоєнній українській педагогіці стає і краєзнавство. З різних аспектів шкільного краєзнавства були захищені дисертації С. Бабішиним, А. Лебедєвим, І. Прусом, М. Рябко, завдяки яким теорію і практику шкільного краєзнавства виокремлено як важливу педагогічну проблему.

Значний внесок у вивчення науково-теоретичного досвіду шкільного краєзнавства зробили В. Багрій, І. Безкоровайний, П. Іванов, М. Костриця, І. Прус, Т. Позняк, А. Сейненський, В. Смирнов, А. Хоптяр та інші. Передусім, ці автори розглядали шкільне краєзнавство як додатковий засіб вивчення історії, географії, природи та як один із чинників комуністичного виховання.

Аналіз наукових праць сьогодення дозволяє констатувати зростання інтересу до проблем шкільного краєзнавства. Різноманітні аспекти зазначеної проблеми вивчають сучасні дослідники: Л. Березівська, Т. Бондаренко, Г. Гуменюк, М. Ігнатенко, Р. Науменко, Т. Цвірова, В. Обозний, Г. Поліщук, В.Прокопчук, Т. Самоплавська, О. Сухомлинська, О. Тімець, П. Тронько та інші. На рівні дисертаційних досліджень проблеми розвитку шкільного краєзнавства в Україні вивчали В. Бенедюк (краєзнавча робота на уроках фізичної географії), Т. Міщенко (краєзнавча підготовка вчителів), Н. Рудницька (розвиток шкільного краєзнавства в 1917-1932 рр. на Волині), Н. Огієнко (використання краєзнавчого матеріалу в початкових класах), М. Соловей (краєзнавча робота учнів у загальноосвітніх школах України 1950-2000 рр.). Краєзнавчій освіті в системі професійної підготовки вчителя присвячена докторська дисертація В. Обозного.

Аналіз історико-педагогічних розвідок та дисертаційних досліджень дозволяє констатувати, що на сучасному етапі назріла необхідність створення ефективної системи краєзнавчої роботи учнів. У цьому зв’язку важливими є теоретичні і практичні досягнення 1920-1930 рр. у галузі шкільного краєзнавства. Отже, актуальність вищеназваної проблеми, недостатня її розробленість, важливість досвіду організації краєзнавчої справи для потреб вузівської і шкільної практики зумовили вибір теми дисертації: ”Становлення та розвиток системи краєзнавчої роботи в школах Північно-Східної України (20-30-ті рр. ХХ ст.)”.

Територіальні межі дослідження поширюються на ту частину України, яка в 1920-х роках входила до складу Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній, а на сьогоднішній день охоплює Сумську, Харківську і Чернігівську області. Столиця УРСР знаходилася на той час у Харкові, і саме на цій території досить ефективно й швидко відбувався розвиток системи краєзнавчої роботи.

Хронологічні межі дослідження – 20-ті – 30-ті роки ХХ століття – пояснюються інтенсивністю та розмаїттям краєзнавчої роботи в українському шкільництві. Протягом 1920-х років формувалася нова освітня політика, здійснювався пошук форм і методів роботи, системоутворюючою основою яких стало краєзнавство. Кінцева межа дослідження, а саме початок 1930-х рр., визначається постановами ЦК ВКП(б) щодо загальноосвітніх шкіл, згідно з якими вивчення місцевого виробництва й довкілля перестало бути головним змістом освіти. У школах України поновлюється предметне викладання з акцентом на теоретичному рівні знань, компоненти системи краєзнавчої роботи поступово вилучаються з навчального процесу, а шкільне краєзнавство зберігається лише в другорядних епізодичних формах.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження входить до плану комплексної наукової теми “Інноваційні технології навчання”, що розробляється кафедрою педагогіки Сумського державного педагогічного університету ім. А. Макаренка. Тема дисертації узгоджена на засіданні бюро Ради з координації досліджень в галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 7 від 17.09.2002 р.).

Об'єктом дослідження є краєзнавство в трудових школах Північно-Східної України у 20-30-х роках ХХ століття.

Предметом дослідження є мета, зміст та процес використання краєзнавчого матеріалу в загальноосвітніх закладах Північно-Східної України.

Мета дослідження – здійснити аналіз особливостей формування та реалізації цільових, змістових та організаційних компонентів системи краєзнавчої роботи у школах Північно-Східної України в період найбільшої її активізації.

Відповідно до об’єкта, предмета і мети визначені завдання дослідження:

- вивчити теоретичні засади здійснення краєзнавчої роботи в освітніх закладах України;

- проаналізувати тенденції розвитку змісту краєзнавства в навчальних програмах загальноосвітніх шкіл 1920-1930-х років;

- з’ясувати основні концептуальні підходи до завдань та функцій краєзнавчої літератури в процесі навчання та виховання школярів;

- дослідити форми і методи навчальної та позанавчальної краєзнавчої роботи шкіл указаного регіону, визначити етапи в їх розвитку;

- схарактеризувати шляхи та засоби підготовки вчителів до керівництва краєзнавчою діяльністю учнів.

Методологічною основою дослідження є теоретичні положення про роль навколишнього середовища у процесі навчання і виховання дитини, засоби становлення та самореалізації особистості і закономірності розвитку її індивідуальності, необхідність вивчення явищ у їх взаємозв’язку, системний аналіз педагогічного процесу в конкретних історичних умовах, комплексне використання методів наукового дослідження.

У процесі дисертаційного пошуку використовувалися такі методи дослідження: теоретичний – при вивченні та узагальненні джерел, історичної та педагогічної літератури з позицій об’єктивності та конструктивної критики. Ретроспективний метод дав змогу схарактеризувати мету, зміст, засоби, форми і методи системи краєзнавчої роботи. Порівняльний та генетичний метод, метод класифікації та узагальнень використовувався для аналізу соціально-економічних та педагогічних чинників шкільного краєзнавства, обробки фактів і формулювання висновків.

Теоретичною основою дослідження стали концептуальні положення педагогічної науки про закономірності формування знань, навичок, умінь учнів та взаємозв’язок навчання і виховання (І. Бех, Л. Вовк, В. Давидов, М. Левківський, В. Манько, В. Сухомлинський), засоби, форми і методи організації педагогічної діяльності (С. Гончаренко, М. Євтух, І. Зязюн, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко), особливості краєзнавчої освіти та виховання (М. Костриця, М. Крачило, В. Обозний, Т. Самоплавська, П. Тронько). Теоретичні засади дослідження ґрунтуються на “Концепції краєзнавчої освіти та виховання (шкільної, позашкільної, вищої)” (2000 р.).

Цінну теоретичну базу дослідження становив педагогічний доробок видатних педагогів і діячів освіти: Г. Ващенка, М. Грушевського, Т. Лубенця, А. Луначарського, А. Макаренка, С.Русової, Г. Сковороди, В. Сухомлинського, К. Ушинського, С. Шацького та інших.

Для розуміння концептуальних основ розвитку української школи було проаналізовано державні документи України та СРСР про освіту періоду 1920-1930 рр., а також сучасні законодавчі акти в цій галузі.

Джерельну базу дослідження складають документи і матеріали Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України (ЦДАВО України), матеріали Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України м. Київ), Державного архіву Сумської області (ДАСО), Державного архіву Харківської області (ДАХО), Державного архіву Чернігівської області (ДАЧО). Це, насамперед, документи і матеріали інспектур народної освіти, річні звіти шкіл, навчальні плани і програми шкіл тощо.

Важливим джерелом дослідження були праці тогочасних методистів та вчителів з проблем теорії і практики краєзнавчої роботи (П. Волобуєва, К. Дубняка, Д. Зайцева, Л. Миловидова, П. Мостового, О. Музиченка, Л. Лазаріса, П. Постоєва, П. Сапухіна та інших).

У дисертаційному дослідженні використовувалися матеріали краєзнавчих музеїв: Конотопського, Лебединського, Охтирського, Сумського, Роменського, що розкривали їх практичну взаємодію із школами в галузі дослідження та збереження пам’яток рідного краю.

Крім того, у процесі дослідження опрацьовано публікації в періодичних виданнях 20-30-х років ХХ ст., що стосувалися краєзнавчої роботи шкіл (“Вісник природознавства”, “Комуністична освіта”, “Краєзнавство”, “Радянська освіта”, “Радянська школа”, “Шлях освіти” та інші).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше відтворено ретроспективу становлення та розвитку шкільного краєзнавства як педагогічної системи на території Північно-Східної України в 20-30-ті роки ХХ століття; конкретизовано розуміння педагогічною теорією та практикою України змісту та завдань шкільного краєзнавства, уточнено поняття “краєзнавство”, “краєзнавчий принцип”, краєзнавчий ухил”, виокремлено етапи в обґрунтуванні вітчизняними науковцями мети шкільного краєзнавства; з’ясовано основні підходи та протиріччя процесу створення краєзнавчої літератури для трудових шкіл, визначено її типи та функції; виявлено та систематизовано форми і методи краєзнавчої роботи шкіл, виокремлено тенденції та етапи їх розвитку в регіоні у період 20-30-х рр. ХХ ст.; визначено та всебічно розглянуто форми професійно-педагогічної підготовки вчителів до керівництва краєзнавчою роботою учнів; залучено до наукового обігу невідомі та маловідомі документи і матеріали, які характеризують основні тенденції розвитку шкільного краєзнавства в досліджуваному регіоні у 1920-1930-ті рр.

Практичне значення роботи полягає в тому, що теоретичні положення й висновки дослідження, фактичний історико-педагогічний матеріал, упроваджені в навчальному процесі Сумського педагогічного університету при викладанні спецкурсу “Історичне краєзнавство” на історичному факультеті. Крім того, результати дослідження можуть бути використані при вирішенні низки наукових і практичних завдань: при викладанні курсів педагогіки, історії педагогіки, історії України; для вдосконалення професійної підготовки студентів педагогічних навчальних закладів; у практичній діяльності вчителів загальноосвітніх шкіл України.

Вірогідність та аргументованість результатів та основних висновків дослідження забезпечується широким використанням значної кількості джерел й архівних матеріалів; комплексним розглядом проблеми; застосуванням сучасних методів наукового дослідження, адекватних до мети й завдань дослідження; опорою на принципи системності, історизму й об’єктивності.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати проведеного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри педагогіки Сумського державного педагогічного університету ім. А. Макаренка, наукових конференціях в СумДПУ, висвітлювалися у виступах на всеукраїнських, міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях: “До витоків становлення української педагогічної науки” (Умань, 2002), “Історія педагогіки у структурі професійної підготовки вчителя” (Кам’янець-Подільський, 2002), “1100-літній Ромен: сторінки історії” (Ромни, 2002), Сумській обласній науковій історико-краєзнавчій конференції (Суми, 2004), “Формування духовно-моральних цінностей у дітей та молоді” (Вінниця, 2004), “Формування творчої особистості майбутнього вчителя в умовах впровадження інноваційних освітніх технологій” (Суми, 2004).

Публікації. Зміст основних положень і результатів дослідження відображено в 7 одноосібних публікаціях автора, з яких 6 надруковано у фахових виданнях ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг становить 236 сторінок, основний текст – 184 сторінки. Список використаних джерел містить 354 найменувань, із них – 77 архівних справ. Робота має 9 додатків, розміщених на 24 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, рівень вивчення проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методологічну та теоретичну основу, методи, наукову новизну та практичне значення дослідження, схарактеризовано джерельну базу й подано інформацію щодо апробації його результатів.

У першому розділі “Науково-педагогічні засади розвитку шкільного краєзнавства в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст.” проаналізовано теоретичні основи застосування системи краєзнавчої роботи в школах України, які відображені у творчому доробку видатних українських педагогів, навчальних планах і програмах та шкільній літературі про рідний край.

Елементи краєзнавства завжди певним чином були властиві українському шкільництву і розглядалися авторитетними педагогами як важлива складова загальної ідеї народності освіти. Вона ґрунтувалася на закономірностях зв’язку навколишнього світу з розвитком та вихованням дитини, на формуванні особистості залежно від національної системи цінностей, втіленої у народних традиціях, особливостях рідної природи, формах духовної та побутової культури. Всебічно ці ідеї подані в працях Г. Сковороди, О. Духновича, Б. Грінченка, К. Ушинського, Т. Лубенця, С. Русової, М. Грушевського.

У процесі дослідження було встановлено, що палкими прихильниками збереження й розвитку культурно-освітніх національних традицій були видатні педагоги та краєзнавці Північно-Східної України ХХ ст. – Д. Багалій, Г. Ващенко, М. Макаренко, Н. Онацький, М. Сумцов, В. Талієв, С. Таранушенко. Вони вважали головним завданням шкільного краєзнавства залучення дітей до історичної, мистецької та етнографічної старовини, за допомогою якої учні усвідомлюватимуть свою приналежність до української нації.

Дослідженням було з’ясовано позиції видатних краєзнавців-методистів 20-х рр. П. Волобуєва, Т. Гарбуза, А. Лазаріса, П. Луцького, Л. Миловидова, П. Мостового, О. Музиченка та інших. Головну увагу вони зосереджували навколо таких важливих для учительства питань, як розкриття змісту краєзнавства в трудовій школі, з’ясування його місця в програмах, аналіз методів шкільної краєзнавчої роботи.

Слід зазначити, що на межі 20-х рр. ХХ ст. в науковій літературі визначається поняття “краєзнавство”. Дослідженням виявлено, що педагогами того часу було чітко встановлено відмінності між науковим та шкільним краєзнавством, яке підпорядковувалося завданням освіти і полягало не лише в дослідженні певного району, а й у громадянському вихованні учнів через знайомство з рідним краєм і участі у його перетворенні.

Протягом 1920-х років ставлення педагогічної спільноти до трактування завдань шкільного краєзнавства не було сталим і змінювалося залежно від освітньо-політичної ситуації. У середині десятиліття мета та зміст краєзнавчої роботи визначався курсом керівництва радянської освіти на розбудову трудової школи. Вважалося хибним розглядати будь-який краєзнавчий матеріал без його взаємозв’язку з виробництвом. Такий підхід відображений у працях організаторів краєзнавчої справи в Україні К. Дубняка та Д. Зайцева.

Серед педагогів 1920-х рр. не було єдності і в трактуванні способу застосування краєзнавчого матеріалу в шкільництві. П. Волобуєв, П. Мостовий, Л. Миловидов вважали, що багатий місцевий матеріал доцільно використовувати як об’єднуючий принцип. Під краєзнавством вони розуміли не окрему дисципліну, а принцип добору дидактичного матеріалу за територіальною ознакою, підпорядкований основним завданням школи.

Водночас значна частина науковців визнавали краєзнавство як складовий елемент окремих предметів. Традиційним з часів дореволюційної школи було поєднання краєзнавства з географією. Серед українських учених, що пропонували активно використовувати місцевий матеріал насамперед як джерело для її вивчення, були В. Геринович, В. Кістяківський, М. Сумцов.

У процесі аналізу було встановлено, що в трактуванні сутності шкільного краєзнавства провідними були такі теоретичні підходи: розуміння краєзнавства як методу навчання (О. Музиченко); ототожнення краєзнавства з однією із навчальних дисциплін (В. Геринович, М. Сумцов); функціонування краєзнавства в школі одночасно і як дисципліни, і як методу (П. Постоєв); використання краєзнавства як основного принципу добору дидактичного матеріалу (П. Волобуєв, П. Мостовий, Л. Миловидов).

На практиці краєзнавство в українській школі не було виокремлено в самостійну дисципліну, а виступало переважно як синтетична наука про стан засобів виробництва та продуктивних сил у певному територіальному районі.

Проведене дослідження дало змогу розглянути позицію педагогів і щодо такого дискусійного питання, як межі рідного краю. Більшість українських педагогів виступали за вивчення рідного краю на основі існуючого адміністративного поділу. Водночас відомі дослідники Д. Багалій та М. Сумцов пропонували вивчати регіони України за територіями, спільними в історико-етнографічному розвитку, виділяючи Київщину, Волинь, Поділля, Слобожанщину.

У розділі проаналізовано зміст шкільного краєзнавства на основі навчальних програм і планів. Так, у 1921 році Народний комісаріат освіти УРСР вперше затвердив навчальний план єдиної трудової школи на 1921-1922 рік. Краєзнавство запроваджувалося з першого концентру як засіб для пізнання загального на явищах довкілля. З 1924-1925 навчального року на території Північно-Східної України почали діяти комплексні програми. У них краєзнавство виступало основним дидактичним матеріалом на першому концентрі, а на другому – здійснювалося використання місцевого матеріалу як краєзнавчого методу навчання: учні пізнавали історію людства на прикладах історії свого міста, відомості з природознавства засвоювали через природу свого краю і т. д. Відмова від комплексних програм і перехід до предметного викладання в 30-ті рр. стали причиною згортання краєзнавчого підходу в українському шкільництві.

Дослідженням було проаналізовано краєзнавчу літературу, що використовувалася в школах регіону. Вона була покликана реалізовувати такі освітні функції: інформаційну, систематизуючу, інтегруючу, методологічну, освітньо-розвиваючу, узагальнюючу і контролюючу. Користуючись книгою про довкілля, школа мусила в процесі безпосередньої роботи перевіряти матеріали, факти, цифри щодо свого села, району, міста; брати цифрові дані для вправ і фактичний матеріал для самостійного вивчення. Дослідження дає підстави говорити про загалом критичне ставлення педагогічної спільноти Північно-Східної України до створення єдиного локалізованого підручника про рідний край. У регіоні так і не було видано жодного зразкового окружного краєзнавчого підручника для шкіл, як це було зроблено, наприклад, П. Постоєвим на Волині. До кращих комплексних досліджень Слобідської України належали праці М. Сумцова і В. Талієва, які були створені у 1918 р. і недостатнім чином використовувалися радянською системою освіти.

Отже, всебічне використання найближчого оточення для здійснення навчально-виховного процесу в 1920-х рр. сприяло тому, що в педагогіці України краєзнавство почало розглядатися як цілісна система роботи школи. Це спричинило широке суспільне обговорення найважливіших складових цієї системи: мети, змісту, засобів, форм та методів вивчення рідного краю.

У другому розділі “Організаційні основи системи краєзнавчої роботи учнів загальноосвітніх шкіл Північно-Східної України в 20-30-х рр. ХХ ст.” детально розглянуто форми і методи вивчення довкілля школярами регіону в процесі навчання і позанавчальної роботи, підготовку вчителів до керівництва цією діяльністю.

У 20-ті рр. ХХ ст. відбувалися пошуки нових підходів до форм і методів викладання, намагання позбутися шаблонів і недоліків старої системи освіти. Водночас це супроводжувалося відсутністю чіткої класифікації форм та методів навчання. Більшість педагогів 1920-х рр. виділяли два типи методів у системі краєзнавчої роботи шкіл: 1) ті, що сприяли вивченню найближчого оточення і виступали як спосіб активізації пізнавальної діяльності учнів; 2) ті, які в умовах формування трудової школи були засобом поєднання теорії з практикою, участі школярів у перетворенні навколишнього середовища. Зокрема, український методист Л. Миловидов найдоцільнішими для вивчення краю називав дослідницький, екскурсійний і метод спостережень, а для участі у трудовому житті – метод проектів.

У 1920-1925 рр. у школах Північно-Східної України починається систематичне використання краєзнавчого матеріалу переважно у формі уроків-екскурсій за допомогою дослідницького і методу спостережень. Завдяки цьому учні вивчали місцеву природу, географію, виробництво, культуру, самостійно відкриваючи наукові факти і долаючи шлях від дійсності до підручника. У цьому, на думку педагогів, полягала головна відмінність дослідницького методу від ілюстративного, який був традиційним для дореволюційної школи, коли дійсність виступала ілюстрацією до книжкового матеріалу.

Великою популярністю в період педагогічних пошуків користувався Дальтон-план, за яким у 1923-1924 рр. працювало ряд шкіл регіону. Організація навчального процесу передбачала відводити більшу частину часу на індивідуальну роботу учнів, не пов’язану із загальною класно-урочною формою. Пріоритетне значення надавалося краєзнавству, оскільки саме навколишнє середовище було тим джерелом досвіду, який потім закріплювався шляхом експериментів у лабораторіях. Дальтон-план не отримав широкого поширення, оскільки для його реалізації потрібна була значна матеріально-технічна база, що для більшості шкіл того часу було неможливим.

Комплексна система навчання, яка почала діяти із середини 1920-х рр., створила нову освітню парадигму, що передбачала відмову від традиційної предметної класно-урочної системи і пропагувала ідеї інтегрованого сприйняття дитиною навколишнього світу через активно-творчі методи навчання. До об’єктів рідного краю, які досліджувалися учнями Північно-Східної України, належали: природа, від якої залежав характер місцевого виробництва; форма і зміст суспільного виробництва – вивчення техніки, умов праці тощо, а також надбудова – політичний лад, політичні організації, культура, побут, мистецтво, звичаї населення.

Тенденція, характерна для кінця 1920-х років, щодо тіснішого зв’язку навчанням із життям привела до внесення в комплексні програми так званих “проектних завдань”. У краєзнавчій діяльності метод проектів найбільш ефективним був саме там, де вивчення рідного краю супроводжувалося певною трудовою діяльністю на користь свого села, міста, району. Метод проектів поєднував у собі комплекс методів, серед яких домінуючими були: евристичний, екскурсійно-дослідницький, трудовий. Зразковими проектами наприкінці 20-х років ХХ століття залишалися ті, які пов’язувалися з участю шкіл у посівних кампаніях та колективізацією сільського господарства.

У 1930-ті роки у зв’язку із запровадженням урочної форми навчання краєзнавство у школі зберігається лише у вигляді епізодичних розвідок. При цьому перевага віддавалася лекційним та евристичним методам навчання.

Системність краєзнавчої роботи в школах регіону забезпечувалася не лише навчальною, а й позанавчальною діяльністю учнів. У роботі виокремлено та схарактеризовано найбільш поширені її форми: трудова та екскурсійна діяльність; пошукова робота шкільних краєзнавчих гуртків і музеїв; співпраця закладів освіти та окружних краєзнавчих музеїв; розвідка архітектурних, історичних, етнографічних та інших пам’яток рідного краю. Завдяки цьому зберігалися від знищення об’єкти матеріальної та духовної культури регіону – такі, як: садиба, парк і палац К. Розумовського в м. Батурині; могила П. Куліша в с. Мотронівка поблизу м. Борзни; парк О. Лазаревського в с. Шевченкове Конотопського округу; могила мазепинців у м. Лебедині та ін.

На основі аналізу доведено, що форми і методи краєзнавчої роботи, які використовувалися школами Північно-Східної України, сприяли: переходу від пасивного сприймання основ знань до їх осмисленого використання на практиці; домінуванню групової та індивідуальної форми навчання порівняно з фронтальною класно-урочною, що стимулювало розвиток самостійності учнів; збільшенню різноманітних методів навчання, що посилювало пізнавальний інтерес; якісним змінам у процесі взаємодії учнів та вчителя, за останнім зберігалася лише роль консультанта або контролера.

Масовий краєзнавчий рух передбачав наявність кваліфікованих керівників-учителів. У дослідженні розглянуто основні форми підготовки вчительства до краєзнавчої роботи: у педагогічних навчальних закладах; перепідготовку працюючих кадрів; самоосвіту.

У педагогічних навчальних закладах краєзнавча робота студентів здійснювалася спочатку для підготовки до географічного, етнографічного та економічного вивчення рідного краю. З 1923 р. у професійно-педагогічній підготовці вчителя провідним став виробничий ухил. Тому зміст краєзнавчої освіти почав визначатися за сільськогосподарським або промисловим принципом. Підготовка майбутніх учителів будувалася на залученні місцевого матеріалу до вивчення різних курсів, а не на викладанні краєзнавства як окремої дисципліни. Велика роль відводилася краєзнавству і в організації практичної підготовки майбутніх учителів. Крім того, краєзнавча робота проводилася студентами і в позанавчальній діяльності (краєзнавчі музеї, гуртки тощо).

Краєзнавство було складовою програм перепідготовки вчителів, яка здійснювалася за певним планом і була розрахована на більшість учителів. Вагому роль відігравала опорна школа, на базі якої створювався шкільний краєзнавчий музей. Організаційно-методичні аспекти підготовки вчительства давали можливість об’єднати зусилля педагогічних колективів й узгодити їх діяльність у дослідженні рідного краю. Важливою тенденцією було те, що вивчення населеного пункту здійснювалося здебільшого не окремим учителем, а всім колективом школи.

Краєзнавча самоосвіта учителів найбільшого поширення набула серед краєзнавців-аматорів і відзначалася особливою ефективністю за умов співпраці із краєзнавчою наукою. Аналіз засвідчує, що вчителі досить активно реалізовували у своїй практиці краєзнавчий принцип з урахуванням набутого теоретичного та методичного досвіду. Найбільш відданими справі вивчення рідного краю були учителі П. Сапухін та Х. Мовчан із Великої-Писарівки; М. Фесенко з Конотопщини, П. Богуславський та Г. Христевич із Глухівщини; Е. Дідич та О. Правдюк із Охтирщини; О. Мороз з Роменщини та інші.

Дослідженням установлено, що краєзнавча робота шкіл Північно-Східної України в 1920-1930 рр. мала свої особливі організаційно-теоретичні та соціальні умови. У першу чергу, вони пов’язувалися з великим прошарком педагогічної інтелігенції, не байдужої до своєї “малої” батьківщини. Завдяки цьому забезпечувалася масовість, творчість та систематичність у вивченні дітьми рідного краю.

Узагальнення результатів проведеного дисертаційного дослідження дає можливість зробити наступні висновки:

1. Краєзнавча робота шкіл Північно-Східної України в 1920-1930-х рр. як освітнє явище мала всі ознаки цілісної системи, для якої характерним був комплекс певних елементів, поєднаних загальною метою функціонування для реалізації відповідної педагогічної концепції. Головними компонентами в системі краєзнавчої роботи вважаємо: мету, зміст та процес навчання.

2. Визначення мети шкільного краєзнавства було важливою теоретичною проблемою для українських педагогів. До початку 30-х рр. ХХ ст. в її обґрунтуванні вітчизняними науковцями доречно виділити такі етапи:

І) кінець ХУІІІ – початок ХХ ст., який характеризувався розробкою науково-теоретичних засад краєзнавства в освіті, що базувалися на ідеях народності. Вивчення довкілля розглядалося як важливий засібё що сприяв засвоєнню знань, розвитку духовності та національної свідомості дітей. Основи шкільного краєзнавства були закладені працями видатних українських педагогів цього часу: Г. Сковороди, О. Духновича, К. Ушинського, Т. Лубенця, Б. Грінченка.

ІІ) 1917 – початок 1920-х рр., який пов’язаний з розбудовою української державності. Шкільне краєзнавство розглядалося педагогами як підґрунтя для створення трудової школи та реалізації ідей національного виховання в Україні. Воно набуває системного аналізу і використання, розглядається як засіб становлення ідеології національної школи. Видатними теоретиками краєзнавства були С. Русова, Г. Ващенко, М. Грушевський, Д. Багалій, П. Постоєв, М. Сумцов, В. Талієв та інші.

ІІІ) починається в 1924 р. із запровадженням в Україні комплексних програм і триває до початку 30-х рр. – до їх скасування. У цей період з’явилися визначення категорій “краєзнавство” та “краєзнавчий принцип”, з’ясовано відмінності між шкільним та науковим краєзнавством. Метою шкільного краєзнавства педагогічна думка вважала не стільки вивчення рідного краю, скільки забезпечення трудової підготовки та соціального виховання дітей. Найважливіші науково-методичні дослідження належали П. Волобуєву, К. Дубняку, Н. Крупській, А. Макаренку, Л. Миловидову, П. Мостовому, О. Музиченку та іншим.

3. Аналіз системи знань, умінь, навичок, способів діяльності, тобто того, що визначало змістовий компонент системи краєзнавчої роботи дає підстави вважати, що краєзнавство в педагогічному процесі сприяло здійсненню пріоритетного завдання, поставленого перед трудовою школою – підготовці умілих працівників для виробництва. Програми шкіл Північно-Східної України будувалися на краєзнавчому принципі, який передбачав добір дидактичного матеріалу за територіальною ознакою. Він визначав сільськогосподарський чи індустріальний ухил в змісті навчання, сприяв розвитку школи як виробничого колективу на засадах самоврядування та самодіяльності учнів.

4. У розвитку системи шкільного краєзнавства провідна роль належала виданням про рідний край. Краєзнавчий компонент підручника спрямовувався на посилення інформаційної, інтегруючої, освітньої функцій. Аналіз краєзнавчої літератури, що використовувалася школами даного регіону, дає підстави залежно від змісту, виділити такі її типи: 1) узагальнюючі видання з краєзнавства; 2) з окремих галузей краєзнавчих досліджень; 3) видання, присвячені певним територіям Північно-Східної України; 4) з методики краєзнавчої роботи; 5) бібліографічні покажчики краєзнавчої літератури.

5. На підставі аналізу джерел виокремлено такі етапи в розвитку форм і методів краєзнавчої роботи у школах Північно-Східної України:

І) 1918-1923 рр. Для цього етапу характерна критика попередньої лекційно-урочної форми навчання, спроба замінити її груповими позаурочними формами діяльності дітей (уроки-екскурсії, студії, клубна форма). Набувають поширення творчі методи вивчення довкілля: екскурсійний, метод спостережень, трудовий метод перетворення рідного краю;

ІІ) 1923-1924 рр. – етап поширення індивідуальних форм навчання шляхом самостійної дослідницької діяльності учнів у кабінетах-лабораторіях або на об’єктах довкілля, що втілювалося в школах регіону через спроби запровадження Дальтон-планів. Пріоритетним став дослідницький метод.

ІІІ) 1924-1932 рр. На цьому етапі педагогічний процес в Україні будувався на основі комплексної системи. Запровадження замість класно-урочної форми комплексного навчання передбачало поєднання індивідуальної діяльності учнів, притаманної Дальтон-плану і колективної праці, на якій ґрунтувалося все суспільно-політичне життя. Це супроводжувалося активізацією групових форм навчання: учні спільно планували роботу, готувалися до екскурсій і краєзнавчих обстежень, трудових проектів, обговорювали результати досліджень, що здійснювалися групами-бригадами або індивідуально. Основними методами краєзнавчої роботи були: бесіда, розповідь, екскурсія, дослідницький та трудовий метод, метод проектів.

6. Позанавчальна діяльність учнів у галузі вивчення рідної місцевості не лише сприяла ефективності навчально-виховного процесу, але й виконувала функцію українознавства. Школи узгоджували свою пошукову та просвітницьку роботу з центральними органами краєзнавства, брали активну участь у створенні та діяльності краєзнавчих гуртків, об’єднань, комісій, плідно співпрацювали з науковцями та краєзнавчими музеями, створюючи значну джерельну базу про рідний край.

Позанавчальна краєзнавча робота шкіл Північно-Східної України здебільшого здійснювалася у формі учнівських груп. Водночас, методи краєзнавчої роботи були спільними як для навчальної, так і позанавчальної діяльності.

7. Ефективність системи шкільного краєзнавства була тісно пов’язана з компетентністю і мотивацією вчителя. У педагогічних навчальних закладах Північно-Східної України краєзнавча підготовка студентів набула ознак систематичного вивчення рідного краю шляхом запровадження елементів краєзнавства до багатьох дисциплін та різних форм навчального процесу. Перепідготовка вчителів відбувалася на курсах підвищення краєзнавчої кваліфікації з метою локалізації та індивідуалізації змісту програм. Центрами виступали педагогічні технікуми та опорні школи, що здійснювали щотижневі заняття з краєзнавчої підготовки освітян. Краєзнавча самоосвіта вчителів у зв’язку з браком відповідної літератури була зорієнтована, у першу чергу, на систематичне спостереження та дослідження довкілля. Учителі регіону не лише займалися краєзнавством у межах шкільної програми, а й поглиблено проводили цю роботу, активно співпрацюючи з науковими краєзнавчими товариствами.

8. Серед перспективних історико-педагогічних розвідок з проблем шкільного краєзнавства можуть бути такі аспекти, як вивчення краєзнавчого руху в позашкільних закладах освіти; більш глибокий аналіз краєзнавчої підготовки студентів у педагогічних інститутах, технікумах та на вчительських курсах; особливості краєзнавчої роботи учнів у процесі вивчення окремих дисциплін загальноосвітньої школи.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора:

1. Бугрій В.С. Зміст шкільного краєзнавства в педагогічній думці України 20-х років ХХ століття і його роль у формуванні особистості дітей // Проблеми освіти. Науково-методичний збірник. Спеціальний випуск до науково-практичної конференції “Формування духовно-моральних цінностей у дітей та молоді”. – Київ, Вінниця, 2004. – С. .

2. Бугрій В.С. Проблеми шкільного краєзнавства в українській педагогічній думці 20-х років ХХ ст. // Збірник наукових праць: Спеціальний випуск “До витоків становлення української педагогічної науки”. – К.: Науковий світ, 2002. – С. 100-102.

3. Бугрій В.С. Роль шкільного краєзнавства у формуванні творчих методів навчання на території Північно-Східної України в перші роки становлення радянської школи // Педагогічні науки. Збірник наукових праць. – Суми: СДПУ ім. А.С. Макаренка. – Ч. 1. – С. 159-163.

4. Бугрій В.С. Краєзнавство як дидактичний матеріал інтегрованої (комплексної) системи навчання в українських школах у 20-х рр. ХХ ст. // Теоретичні питання культури, освіти та виховання. Збірник наукових праць. – Вип. 27. – Київ, Суми, 2004. – С. 82-85.

5. Бугрій В.С. Основні форми позаурочної краєзнавчої роботи в 20-х рр. ХХ ст. // Історія педагогіки у структурі професійної підготовки вчителя. Збірник наукових праць Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. – Серія соціально-педагогічна. – Вип. 3. – Кам’янець-Подільський: Абетка НОВА, 2002. – Т. 2. – С. 83-87.

6. Бугрій В.С. Основні форми краєзнавчого вивчення Сумщини в 20-х рр. ХХ ст. // V Сумська наукова історико-краєзнавча конференція. Ч. 3. – Суми, 2004. – С. 12-18.

7. Бугрій В.С. Підготовка вчителів до керівництва краєзнавчою діяльністю дітей в перші роки становлення радянської школи в Україні // Теоретичні питання культури, освіти та виховання. Збірник наукових праць. – Вип. 29. – Київ, 2005. – С. 246-250.

АНОТАЦІЇ

Бугрій В.С. Становлення та розвиток системи краєзнавчої роботи в школах Північно-Східної України (20-30-ті рр. ХХ ст.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки.

Дисертаційне дослідження присвячене історико-педагогічному аналізу процесу становлення та розвитку системи краєзнавчої роботи в школах Північно-Східної України в 1920-1930 рр. Розглянуто соціально-педагогічні умови становлення та розвитку системи краєзнавчої роботи, охарактеризовано теоретичне та методичне обґрунтування краєзнавчої діяльності учнів, визначено специфіку та характерні особливості здійснення цього процесу на території досліджуваного регіону. Шкільне краєзнавство проаналізовано з погляду основних компонентів педагогічної системи а саме: цільового, змістового та організаційно-технологічного. Встановлено, що краєзнавча робота шкіл Північно-Східної України в 1920-1930 рр. мала свої особливі теоретичні, практичні та соціальні умови, завдяки яким забезпечувалася масовість, творчість та систематичність у вивченні школярами рідного краю.

Ключові слова: система краєзнавчої роботи, шкільне краєзнавство, краєзнавчий метод, концентричний принцип, регіональний компонент освіти, краєзнавча література, локалізація програм.

Бугрий В.С. Становление и развитие системы краеведческой работы в школах Северо-Восточной Украины (20-е – 30-е гг. ХХ в.)

Диссертация на соискание научной степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. Рукопись.

Диссертационное исследование посвящено историко-педагогическому анализу процесса становления и развития системы краеведческой работы в школах Северо-Восточной Украины в 1920-1930 гг. Рассмотрены социально-педагогические условия становления и развития системы школьного краеведения, охарактеризовано теоретическое и методическое обоснование краеведческой деятельности учеников, определено специфику и характерные особенности осуществления этого процесса на территории исследуемого региона. Объект исследования проанализирован с точки зрения основных компонентов педагогической системы, а именно: цели, содержания и процесса обучения.

В ходе исследования выделены этапы в обосновании цели школьного краеведения: І) конец ХVІІІ – начало ХХ ст., характеризовался разработкой научно-теоретических основ краеведения в образовании, которые базировались на идеях народности. В этот период изучение ближайшего окружения рассматривалось как важное средство, способствующее усвоению знаний, развитию духовности и национального сознания детей. Основы школьного краеведения были заложены выдающимися украинскими педагогами того времени: Г. Сковородой, А. Духновичем, К. Ушинским, Т. Лубенцом, Б. Гринченко.

ІІ) 1917 – начало 1920-х гг., связанный со становлением украинской государственности. Краеведение рассматривалось педагогами как основание для создания трудовой школы и реализации идей национального воспитания. Изучение родного края было важным условием внедрения новых педагогических теорий, основанных на интеграции содержания образования по краеведческому принципу. Выдающимися теоретиками краеведения были С. Русова, Г. Ващенко, М. Грушевский, Д. Багалий, П. Постоев, М. Сумцов, В. Талиев и другие.

ІІІ) 1924 г. (с внедрением комплексных программ) – начало 1930-х гг. (их отмена). Краеведение становится основой учебно-воспитательной деятельности школы. Его целью педагогическая мысль считала не столько научное исследование родного края, сколько обеспечение трудовой подготовки и социальное воспитание детей. Важнейшие научно-методические разработки принадлежали П. Волобуеву, К. Дубняку, Н. Крупской, А. Макаренко, Л. Миловидову, П. Мостовому, А. Музыченко и др.

В трактовке сущности школьного краеведения ведущими были такие теоретические подходы: понимание его как метода учебы; отождествление с одной из учебных дисциплин; применение его в школе одновременно и как дисциплины, и как метода; использование краеведения в качестве основного принципа отбора дидактического материала.

Анализ краеведческой литературы, которая использовалась в школах Северо-Восточной Украины, дал возможность выделить такие ее типы: 1) обобщающие издания по краеведению; 2) издания, посвященные отдельным отраслям краеведческих исследований; 3) издания, посвященные отдельным территориям Северо-Восточной Украины; 4) издания по методике краеведческой работы; 5) библиографические указатели краеведческой литературы.

В ходе исследования выявлены и проанализированы этапы развития форм и методов краеведческой работы в школах Северо-Восточной Украины. Было установлено, что они способствовали: переходу от пассивного восприятия основ знаний к их осмыслению и практическому использованию; доминированию групповой и индивидуальной форм обучения по сравнению с фронтальной классно-урочной, что стимулировало развитие самостоятельности и индивидуальности учеников; разнообразию методов учебы, которые усиливали познавательный интерес; изменению качества взаимодействия учеников и учителя, сохраняя за последним лишь роль консультанта или контролера.

В исследовании рассмотрены основные формы подготовки учительства к краеведческой работе: в педагогических учебных