академія педагогічних наук україни

інститут вищої освіти

Бех Юлія Володимирівна

УДК: 140.8 +130.3 + 141.8

філософська модель САМОРОЗГОРТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО СВІТУ: гносеологічний аналіз

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Крисаченко Валентин Семенович,

Національний інститут

стратегічних досліджень,

завідувач відділу етнополітики

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кушерець Василь Іванович,

Товариство “Знання” України,

голова правління

кандидат філософських наук

Мартинюк Світлана Євгенівна,

Запорізький юридичний інститут

Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ,

кафедра соціально-економічних дисциплін,

старший викладач

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти Національної академії наук України, м. Київ.

Захист відбудеться “28” вересня 2006 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, .

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, .

Автореферат розісланий “ ” серпня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Л.С. Горбунова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Глобальні перетворення світової цивілізації спонтанно загострили проблему цілісного сприйняття соціального світу. Людська активність увійшла в антиномічну суперечність із тотальною залежністю від імперативів економічної й технологічної ефективності. Гостро постало питання про примирення ідентичності з ефективністю, традиційних цінностей із культурою Інтернету.

Сьогодні соціальна теорія в цілому знаходиться у стані парадигмальної кризи, що стосується осмислення загальноприйнятої “картини соціального світу” й методу, що породив цю картину. Ця криза є результатом тих кардинальних зрушень у стилі мислення й розуміння світу, що знаменують перехід від класичної парадигми знань до некласичної й постнекласичної парадигм. Суть проблеми зводиться до того, що класичні пояснювальні принципи й схеми не здатні повною мірою відповісти на ті запитання, які ставить сучасна епоха постнекласики. Використовуючи термінологію А.Тойнбі, можна сказати, що сучасна соціальна теорія шукає Відповідь-на-Виклик сучасної епохи.

Ключем до нового бачення соціального світу є проблема співвідношення наявного буття та становлення нової картини світу, що розглядається сучасною синергетикою, яка в соціальному контексті орієнтується не лише на вивчення синергетичних процесів самоорганізації, але й на ідеологію (й практику) співробітництва, свідомої спільної дії індивідів та соціальних груп у пошуку універсального консенсусу, балансу позицій та інтересів суб’єктів історичного процесу.

Отже, актуальність дослідження проблеми саморозгортання соціального світу полягає в цілій низці чинників. З теоретичного боку до цього нас підштовхує диференціація філософського знання про соціальний світ, що спонукає теоретиків утворювати “конкретні філософії” – соціальну філософію, філософію політики, філософію техніки, філософію освіти, філософію медицини, філософію економіки тощо. У той же час усвідомлення цілісності світу, системи “природа-суспільство” дозволяє чіткіше зрозуміти загрозу й небезпеку “розбалансованого” світу, розірваного на “цивілізацію” та “культуру”, неприпустимість абсолютизування одних зі складових “знання”, наприклад, політичного, та ігнорування інших.

У дослідженні цієї проблеми є й гостра практична потреба, яка знайшла відображення в роботі ООН, що у вересні 2005 р. запровадила спеціальну Комісію з розбудови цілісності світу, мета якої – допомагати країнам при переході від війни до миру. Це свідчить про те, що існує потреба в координації саморозгортання соціального світу. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан назвав створення нового органу “великим кроком уперед”, оскільки всі операції, що раніше виконувались різними структурами, будуть під одним дахом.

Актуальність даного дослідження зростає в площині подолання Україною перехідного стану, що вже тривалий час намагається усунути наслідки досить затяжного й не дуже вдалого експерименту зі створення суспільства соціалістичного/комуністичного типу, в результаті якого вона зазнала значних людських, матеріальних і моральних втрат, так і не досягнувши рівня найрозвинутіших країн світу. Тому сьогодні дуже важливо “вписати” реформування країни в загальноеволюційну тенденцію саморозгортання соціального світу.

Ступінь наукової розробки проблеми саморозгортання соціального світу визначити досить проблематично, оскільки, з одного боку, той величезний масив наукової й емпіричної інформації, що накопичений людством за минулий історичний період, має безпосереднє відношення до неї, може бути використаним як емпірична база даного дослідження, а з іншого, – у нашому розпорядженні немає досліджень, в яких би безпосередньо розглядався морфогенез та цілісність сучасного соціального світу, хоча використання ідеї морфогенезу поступово проникають у галузь соціальної філософії, соціології й інших суспільствознавчих наук.

Найрізноманітніші аспекти сучасної кризової проблематики соціального розвитку висвітлюються в працях таких відомих закордонних вчених, як Д.Келлнер, Р.Рорті, П.Фейєрабент (США), З.Бауман, К.Дейвіс, А.Хеллер (Великобританія), К.-О.Апель, У.Бек, Б.Гройс, А.Копф, Ю.Габермас, Ф.Хіппель (Німеччина), Е.Агацці, Ю.Бохенський, Г.Люббе (Швейцарія), Р.Гароді, Ж.Дерріда, А.Котта, П.Ланс (Франція), І.Пригожин, І.Стенгерс (Бельгія), У.Хіммельстранд (Швеція).

Певний внесок у дослідження даної проблеми зробили сучасні вітчизняні та російські дослідники: В.Аршинов, В.Бранський, Л.Бевзенко, В.Василькова, А.Венгеров, Л.Горбунова, А.Давидов, І.Добронравова, О.Донченко, І.Єршова-Бабенко, С.Капиця, С.Кримський, О.Князєва, С.Курдюмов, О.Куценко, В.Лутай, М.Ожеван, М.Попович, І.Предборська, С.Пожарський, Ю.Романенко, Ю.Романовський, Ю.Саєнко, Є.Сєдов, Я.Свірський, Т.Титаренко, І.Черненко, С.Шноль та ін.

Авторами найзначніших праць, які склали методологічну основу досліджень інформаційного суспільства, є Д.Белл, З.Бжезинський, П.Дракер, М.Кастельс, Н.Луман, М.Маклюен, Е.Тоффлер, А.Турен, Ю.Хаяші. Теорія інформаційного суспільства розвивається в працях таких відомих учених, як Р.Катц, Й.Масуда, М.Порат, Т.Стоуньєр, Ф.Уебстер та ін.

Інформаційне суспільство, як принципово новий рівень цивілізації, досліджується в роботах вітчизняних і російських вчених Р.Абдєєва, В.Андрущенка, В.Баркова, В.Беха, С.Вартанова, Г.Волинки, В.Горбатенка, Ш.Ейзенштадта, В.Іноземцева, В.Когана, В.Кременя, С.Кримського, В.Крисаченка, В.Ляха, І.Мелюхіна, Л.Мельника, М.Михальченка, М.Моісєєва, В.Пазенка, О.Панаріна, М.Поповича, Ю.Римаренка, М.Степика, В.Ткаченка, А.Чухно, Ю.Яковця та ін.

Таким чином, фактологічну базу дослідження складають високоінтелектуальні продукти минулих генерацій дослідників – концепції суспільного розвитку планетарного людства, в яких “заспокоїлися” емпіричні дані про соціальне життя людей. Тому зусилля автора спрямовані на конструктивний синтез ідей останніх у цілісну доктрину саморозгортання соціального життя планетарного людства.

Проблемною ситуацією даного дослідження є суперечність між нашими уявленнями про етапність саморозгортання соціального світу, практичною поведінкою людей, з одного боку, і силами природи, що діють стихійно, руйнуючи “однополюсний світ”, накопичуючи суперечності та глобалізуючи конфлікти, з іншого. По-іншому, не зважаючи на несприятливі об’єктивні умови для розвитку теоретичних досліджень, перед суспільствознавцями всього світу й України, зокрема, постало гостре пізнавально-конструктивне завдання – здійснити зворотний перехід від ідеологічного сприйняття суспільного розвитку до теоретичного відтворення механізму його самоорганізації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до науково-дослідних робіт відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень: протягом 2004 р. проект “Гуманітарний розвиток України: стан та перспективи” (державний реєстраційний номер 0104U00089), протягом 2005 р. проект “Гуманітарні пріоритети суспільно-політичного розвитку України” (державний реєстраційний номер 0105U001184), протягом 2006 р. проект “Гуманітарна політика держави на сучасному етапі” (державний реєстраційний номер 0106U002640).

Мета дослідження полягає в розкритті філософської моделі саморозгортання соціального світу шляхом відтворення специфіки її процесів і станів/продуктів на кожному з рівнів саморуху універсуму, тобто на мікро-, макро- та мегарівнях.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:–

обґрунтувати “саморозгортання соціального світу” як концепт, що утримує гостру проблему сучасної філософської думки;–

проаналізувати підходи до вивчення саморозгортання соціального світу;–

описати принципи, методи та категоріальний апарат дослідження;–

дослідити соціум як продукт існування соціального світу на мікрорівні;–

проаналізувати суспільство як продукт існування соціального світу на макрорівні;

– розкрити зміст поняття “ноосфера” як продукт існування соціального світу на мегарівні;

– змоделювати евристичний підхід до моделі саморозгортання соціального світу;–

відтворити специфіку саморозгортання соціального світу в просторі української дійсності.

Об’єктом дослідження є соціальний універсум як гносеологічна та онтологічна єдність матеріального та духовного світів, універсальні засади та передумови модальностей можливості та дійсності соціального світу.

Предметом дослідження є процес саморозгортання соціального світу за ієрархією мікро-, макро- та мегарівнів саморуху універсуму.

Методологічною основою дослідження є концепція філософського плюралізму, яка поєднана з основами ідей діалектики, збагачених нині ідеями синергетики. Використання останньої дозволило розглянути соціальний світ як певну систему, що має свої складові (які отримали назву мікро-, макро- та мегарівнів) і розгортається згідно з власною підставою. Діалектика виявляє внутрішній взаємообумовлений зв'язок між вказаними рівнями. У роботі широко використовуються методи: від абстрактного до конкретного, аналізу й синтезу, формалізації, ідеалізації, моделювання тощо.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в роботі здійснено цілісне теоретичне дослідження процесів саморозгортання соціального світу як явища космічного масштабу, що детермінується знизу фізичним Всесвітом, обумовлюється станом розвитку особистості і суспільств. Зокрема, зосереджена увага на висвітленні таких положень, які виносяться на захист:

· вперше у вітчизняній філософській і науковій думці розроблена цілісна концепція саморозгортання соціального світу як трьохетапного процесу, що має на кожному ієрархічному рівні саморуху універсуму свої провідні морфогенетичні процеси, види енергії, рушійні сили, види свідомості, органи життєзабезпечення, інститути опосередкування, а також свої специфічні продукти, відповідно: соціум, суспільство й ноосферу. Зміст даного процесу полягає в такій низці перетворень: квантовий вакуум зі співвідношенням фізичного й семантичного матеріалу на користь фізичного компоненту – хаосфізичний – суб’єктивація в структурі біологічної людини з породженням особистістю соціуму – об’єктивація в соціальному просторі з породженням суспільства – ноосфера (хаоссемантичний) – квантовий вакуум зі збагаченим співвідношенням фізичного й семантичного матеріалу на користь останнього;

· суттєво поглиблено знання про специфіку формування, функціонування та напрямок розвитку соціального світу на мікрорівні. Соціальний світ розглядається як архетипне поле, що обслуговує етнос і утримує специфічне культурологічне ядро, яке детермінує саморозгортання будь-яких соціальних систем; подається його сутнісна характеристика й зміст як культурологічний обмін між суб’єктами соціального життя, а менталітет – відповідно органом і процесом відтворення “духу народу”. Головним продуктом виступає соціум, що самовідтворюється завдяки механізму етносоціогенезу, провідними елементами якого є колективне підсвідоме й система цінностей;

· поглиблено знання про існування соціального світу в горизонті макрорівня, на якому соціальний світ є самостійним явищем, що ґрунтується на знаннях, проявляє свою діяльнісну сутність, зміст якої має форму обміну діяльністю та її продуктами; органом продукування соціальності є колективний розум або соціальний інтелект, що ґрунтується на створених людьми інформаційних банках даних і відтворюється у ході інформатизації суспільного життя; головним продуктом є суспільство, що відтворюється людьми у ході ноосоціогенезу;

· вперше системно подано існування соціального субстрату на мегарівні, який у літературі дістав назву третьої природи; обґрунтована смислова форма існування соціальності на цьому етапі; сутність соціального життя подана як обмін транс-акціями між учасниками космологічного процесу, що здійснюється завдяки надсвідомості людини; органом, що підтримує смислове поле на цьому рівні, визнано космічний розум, а джерелом утримання знятої соціальності є матриця як носій ідеальних або пустих форм (М.Мамардашвілі). Продуктом цієї стадії розглядається ноосфера, що утримується, з одного боку, смислопородженням людини, а з іншого, – ноокосмогенезом;

· дістало подальший розвиток уявлення про причинність, посередників саморозгортання соціального світу та специфічні форми його саморегуляції оскільки доведено: що каузально-механічна причинність більше притаманна мікрорівню, телеологічна – макрорівню, а вільна причинність панує на мегарівні; встановлено, що медіаторами або посередниками переходів між рівнями є: на мікрорівні – соціальні інститути; на макрорівні – соціальні системи, що ґрунтуються на діяльності людей; на мегарівні цю функцію забезпечують сильна і слабка взаємодія, електромагнітне поле, гравітація, торсіонні поля, а також відтворені специфічні види саморегуляції соціального процесу: архетипна, нормативна та інформаційно-знакова;

· розвинена ідея багатофункціональності особистості людини, яка виступає основним агентом соціального поля. Доведено, що провідною закономірністю ХХІ століття є перехід сучасної людини через соціобіологічні зміни або шляхом “генно-культурної коеволюції” від Homo sapiens до Homo intelligens;

· запропоновано новий ракурс оцінки стану соціального субстрату в сегменті української реальності, що виявив позитивні й негативні аспекти в саморозгортанні соціального життя на основі архетипного поля українського етносу. Виявлені певні вади в культурологічному спілкуванні населення України, формалізована ціла низка причин архетипного й нормативного походження, що знижує ефективність праці й обмін її продуктами, не сприяє швидкому вступу країни до загальноєвропейського полікультурного простору.

Теоретичне значення даного дослідження полягає в тому, що засобами дедуктивного аналізу доведено, що саморозгортання соціального світу – це закономірний космологічний процес, який відбувається на планетарній арені за закономірностями ноокосмогенезу. Обґрунтована оригінальна методологічна призма гносеологічного аналізу осьового саморуху соціального життя, на основі якої подано системний аналіз подій, що відбувається відповідно на мікро-, макро- і мегарівнях саморуху універсуму, обґрунтовані базові процеси й головні системні продукти: соціум, суспільство й ноосфера як складові частини космічного енергоінформаційного поля. Висновки дисертаційного дослідження мають цінність для формування нової наукової картини світу, а також для глибшого розуміння й теоретичного аналізу сучасних соціальних процесів та напрямів і шляхів забезпечення сталості саморозгортання соціального організму будь-якої країни.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що напрацьовані матеріали й принципи можуть бути використані в конкретних державних проектах розбудови державності й громадянського суспільства, інтеграції міждержавних взаємостосунків та організації масштабніших взаємодій. Ідеї дослідження можуть бути методологічною основою для розробки соціально-економічних, соціологічних та організаційно-правових прогнозів процесів життєдіяльності соціального організму будь-якої країни або його підсистем, використовуватися державними службовцями, економістами, правознавцями, соціальними працівниками, соціологами, політологами, культурологами в практичній роботі. Результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання філософських та суспільствознавчих дисциплін і курсів у системі вищої освіти, а також бути основою у висвітленні сучасних проблем державотворення, менеджменту, самоорганізації й саморегуляції соціальних процесів, системного аналізу різних складових соціального життя сучасної спільноти та ін.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу етнополітики Національного інституту стратегічних досліджень, відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти України АПН України, у доповідях на науково-практичних конференціях, а саме: Міжнародній науково-практичній конференції “Проблемы воспитания детей и молодежи в условиях современного поликультурного общества” (Крим, Артек, 2004); круглому столі “Український соціум” (Київ, 2004); Міжнародній науковій конференції 4-ті “Вернадські читання”: “Творча спадщина В.І. Вернадського і сучасність” (Донецьк, 2005); 4-ому Міжнародному семінарі “Проблемы управления многоэтничными сообществами в условиях глобализационных и цивилизационных вызовов” (Алушта, 2005); науково-практичній конференції “Педагогічна освіта України: національні традиції та європейські інновації” (Київ, 2005); Міжнародній науково-теоретичній конференції “Трансформація політичних систем на постсоціалістичному просторі” (Київ, 2006); III Міжнародній науковій конференції “Духовний розвиток особистості: методологія, теорія і практика” (Луганськ, 2006).

Публікації. Основні положення дисертації знайшли своє відображення в 13 наукових працях, із них 10 у наукових виданнях, які визначені ВАК України як фахові з філософії.

Структура та обсяг роботи. Внутрішня логіка концепції дисертації зумовила послідовність подання матеріалу. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (324 позиції) та 1 додатку. Обсяг роботи – 224 сторінок, основна частина дисертації – 200 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтована актуальність теми, розкритий стан наукової розробки проблеми цілісного дослідження моделі саморозгортання соціального світу, визначені теоретико-методологічні основи роботи, сформульовані проблемна ситуація, головна гіпотеза, мета і завдання дослідження.

У розділі 1 “Історико-методологічні аспекти вивчення саморозгортання соціального світу” – аналізується головне поняття дослідження – “модель саморозгортання соціального світу”, висвітлюються наукові підходи до його вивчення, подається авторська методологічна парадигма пошукової роботи.

У підрозділі 1.1. “Соціально-філософський сенс концепту “модель саморозгортання соціального світу” автор обґрунтовує проблемне поле теоретичного пошуку й головне поняття роботи. Розгляд починається з терміна “світ”, який розуміється частиною Всесвіту, що має характеристики певної завершеності, здатною до саморозгортання – до самостійного життя. Завершеність світу забезпечує людина, як його продуцент. Відмічаються дві обставини: 1) предмет дослідження має космічні виміри або масштаби, а, 2) світ належить всесвіту, а це означає, у свою чергу, що як частка підкоряється законам цілого.

Категорія “соціальне”, складової головного поняття, відображає особливу об’єктивну і суб’єктивну реальність, створену людьми безпосередньо через буття в спільнотах. Ця реальність поєднує в собі риси, дії, вчинки людей, взаємини між ними, речі, норми, цінності, знаки, символи, смисли та їх значення. Таким чином, “соціальний світ” представ як явище, що твориться й відтворюється людьми в процесі своєї життєдіяльності.

Аналіз сенсу терміна “саморозгортання” зроблено з методологічних позицій нелінійного мислення: соціальне життя як багатостадійний процес зароджується на мікрорівні, набуває зрілості на макрорівні і знімається на мегарівні саморуху універсуму. Приставка “само-” означає, що процес відбувається за рахунок внутрішніх сил. Тобто “саморозгортання” – це поступовість, поетапність, виникнення, становлення і зняття явища соціального світу, його перехід з одного стану в інший під тиском внутрішнього змісту явища.

Модель розглядається як умовний образ будь-якого об’єкту (оригіналу), спосіб вираження властивостей, зв’язків предметів і явищ реальної дійсності на основі аналогії й встановлення між ними схожості, і на цій основі відтворення їх на матеріальному чи ідеальному об’єкті – подобі. Вона має такі ознаки, як: детермінованість; визначеність; зрозумілість; завершеність.“

Модель саморозгортання соціального світу” є трьохстадійним алгоритмізованим процесом, що за змістом утримує зародження соціального світу на мікрорівні, тобто в глибині розумної живої речовини – людини, а конкретніше, – планетарної людської спільноти, знаходить продовження шляхом виходу в самостійне і незалежне від особистості людини та її стихійних й організованих форм буття на макрорівні і, нарешті, завершується переходом на мегарівень, на якому існує у формі надколективних утворень і безособистісних форм соціальної суб’єктивності, що розчиняються в безмежному космосі.

Підрозділ 1.2. “Багатовимірність методологічних підходів до вивчення моделі саморозгортання соціального світу” присвячено дослідженню підходів до вивчення даного явища на основі аналізу філософської і наукової спадщини. Перші спроби вивчити спосіб саморозгортання соціального життя можна знайти ще в міфологічній свідомості світової спільноти, що спочатку рясніла міфами, а потім просувалася вперед соціальними утопіями, фантазіями, які в пізніші часи переросли у футурологію.

На основі досліджуваної літератури автор дійшов висновку, що першопочатком соціального світу є поняття “хаосу”, на якому вибудована евристична модель саморозгортання соціального світу.

Багатий матеріал для розбудови моделі саморозгортання соціального світу надають концепції стадійного розвитку суспільства (давній Схід, античність, (Платон, Аристотель), Дж.Віко, У.Ростоу, Р.Арон, Ж.Фурастьє, Д.Бернхем, У.Бакінгем й ін.), формаційний підхід (К.Маркс, Ф.Енгельс), цивілізаційний підхід (Ф.Бродель, Л.Гумільов, М.Данілевський, С.Ейзенштадт, Н.Еліас, Д.Нідем, М.Сингер, А.Тойнбі, Р.Уілкінсон, О.Шпенглер та ін.), теорія ноосфери (В.Вернадський, В.Налімов та ін.), теорії соціального прогресу (М.Арчер, У.Баклі І.Валлерстайн, А.Етціоні, Г.Заіченко, В.Даниленко, В.Саратовський та ін.), теорії зміни типу суспільства (А.Вінер, Г.Кан та ін.), теологічні (світові релігії) концепції, телеологічні теорії, зміна наукових парадигм (Т.Кун), ідея примирення традиції з ідеями розвитку, вдосконалення (К.Леві-Строс), процеси глобалізації. На думку автора, жоден з проаналізованих методологічних підходів не може бути взятий за вичерпну основу побудови моделі саморозгортання соціального світу, оскільки вони не виходять за межі “свого” горизонту, проте кожен з розглянутих підходів має щось таке “своє”, “неповторне”, що потребує врахування в моделі саморозгортання соціального світу.

Підрозділ 1.3. “Принципи, методи та категоріальний апарат дослідження” присвячено формуванню механізму вивчення предмета дослідження. Формуючи стратегію у сфері методологічного забезпечення теоретичного пошуку, автор визначає свій погляд на природу соціального світу, опрацьовує інструментальну базу дослідження, основою якої є концепція плюралістичності принципів та методів пізнання, а саме: діалектичний загальнофілософський метод, поєднаний з методологічними доробками синергетики.

Для пояснення процесів саморозгортання соціального світу в дослідженні використані принципи матеріальної єдності світу; загального розвитку; цілісності; всебічності; об’єктивності, онтологічної і функціональної єдності соціального світу; єдності соціальної теорії і практики тощо, які будуть доповнені принципами нелінійного детермінізму, непередбачуваності, нетелеологічності, мультикаузальності, незворотності, варіативності тощо. В основу історичного аналізу саморозгортання соціального світу покладено принцип історизму (пов’язаний з ідеєю розвитку), за допомогою якого автор відтворює своєрідність існування соціального світу в різних формах та на різних рівнях його саморозгортання.

В роботі були використані такі методи: дедукції, моделювання, абстрагування, аксіоматичний, аналізу та синтезу, системний, формалізації, ідеалізації, історичний, порівняння та ін.

Крім принципів та методів, автор оперує набором категорій: до першої групи належать категорії діалектики, що відтворюють існування соціального світу: природа, сутність, зміст та форма буття соціального світу; другу групу понять складають категорії, що характеризують соціальний процес, а саме: суб’єкт, енергія, свідомість, розум, дух, джерело трансформації тощо; до третьої групи понять віднесені категорії, що системно подають продукт соціального процесу: продукт, процес, елементи, структура; до четвертої групи включені поняття, завдяки яким вибудовується образ моделі саморозгортання соціального світу: детермінація, причинність, етап, медіатор, саморегуляція.

Розділ 2 “ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ СПЕЦИФІЧНИХ ЕТАПІВ САМОРОЗГОРТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО СВІТУ” висвітлює основні параметричні характеристики, зміст, специфіку морфогенетичних процесів та оригінальних продуктів на кожному з трьох рівнів існування соціального світу.

У підрозділі 2.1. “Соціум як продукт існування соціального світу на мікрорівні” автор подає соціальну характеристику мікрорівня. Зазначається, що на мікрорівні минуле соціальне зберігається у вигляді архетипного поля. Його існування охоплюється такими поняттями, як “архетипи”, або універсальні образи й моделі для осягнення світу.

Сутність соціального світу на мікрорівні автор розглядає як самовияв певної, частіше всього національної за походженням системи цінностей, що пов’язується з його належністю до культури певної групи, етносу, народу. Тобто, сутність соціального життя сприймається як спілкування людей між собою в ціннісному полі культури. Ціннісне ядро виконує функцію генотипу, з якого потім формуються соціальні системи. Саме цим пояснюється те, що різні суспільства, спираючись на одну елементну базу, мають різну якість життя.

Зміст соціального світу розкривається як сукупність культурологічних процесів, у ході яких і породжується нова соціальність з мовного середовища, що є “первинним бульйоном” (Н.Луман), в якому конкурують один з одним, поглинають один одного соціальні гени: конкретні мовні вирази, деякі з них стабілізуються й репліцируються далі і для цієї реплікації використовують та утворюють все нові і нові соціальні фенотипи, зв’язані в системи комунікацій.

Соціальний світ на мікрорівні має потенційну форму. Носієм його виступає етнос, що продукує значну кількість психічної енергії, спираючись на підсвідомість і розум індивіда, породжуючи певний стан семантичного поля, який називають “духом народу”, підтримує і відтворює його завдяки менталітету. Процес породження соціального завершується створенням продукту – соціуму, що характеризується стійкістю, спільністю людей, єдністю їх життєдіяльності та певною культурою. Але головними ознаками є генетичний зв’язок поколінь, підсвідомість, спілкування, предметно-духовний світ культури. Фіксація буття соціуму, як планетарно-цивілізаційного феномену, відбувається в певних ціннісно-смислових та семантичних (мовно-смислових) системах. При цьому єдність соціуму забезпечується мережею інтерсуб’єктивних ціннісних зв’язків. Колективне підсвідоме, соцієтальна психіка, соціальний інтелект, цінності визнаються головними елементами соціуму. Реновація соціуму відбувається завдяки механізму етносоціогенезу.

У підрозділі 2.2. “Суспільство як продукт існування соціального світу на макрорівні” автор подає соціальну характеристику макрорівня, на якому основою саморозгортання соціальності є наукове та емпіричне знання, яким виступає та частина інформації, що перетворена або перероблена суб'єктом особливим способом. Вона повинна отримати смисл та значення.

Суть соціального світу проявляється як цілераціональна й ірраціональна діяльність людини. Зміст соціального світу полягає в обміні діяльністю або її продуктами на основі предметно-перетворюючої діяльності людини, що спрямована на задоволення її потреб. Автор зазначає, що головним видом діяльності для людини є цілераціональна праця. Доцільний характер діяльності призводить до того, що однією з найголовніших її умов і підстав є свідомість, тобто сукупність різних форм свідомості, і безліч її внутрішніх регуляторів (потреб, мотивів, установок, цінностей тощо). Це визначення має подвійну цінність. По-перше, воно підкреслює момент існування явища на макрорівні і прямий його зв’язок зі свідомістю людини, а по-друге, – піднімає цю специфічну реальність над наявними формами культури, тобто над змістом соціуму. Носієм соціального світу на цьому рівні є народ, а на вищому етапі соціального розвитку – створенні держави, як органу самоорганізації і саморегуляції – нація. Колективний інтелект живить макрорівень інтелектуальною енергією. Загальне семантичне поле існує у формі “духу епохи”, що є більш стале і загальне ніж “дух народу”, яке може значно випереджати епоху або ж бути, навпаки, консервативним і гальмувати саморозгортання соціального світу. Семантичною базою для подальшого саморозгортання соціального світу виступає наукова інформація, або “змістовні інформаційні ресурси” (О.Соснін), що зберігається в інформаційних банках і поставляється до користувачів інформаційними мережами. Інформатизація виступає як ключовий процес, що забезпечує сталість і мережевий характер суспільству. Суспільство тут є стадійним продуктом, що визначається як “середній світ”, “мезокосм”. На основі ноосоціогенезу відбувається становлення основи єдності людства – інформаційної єдності (поряд з економічною й екологічною). Елементами суспільства є економічний, соціальний, політичний та ідеологічний компоненти, що мають сферну будову і наповнюються відповідними егрегорами, які існують у вигляді Семантичного Всесвіту. Суспільство свою життєдіяльність реалізує в організменій формі. Соціальний організм країни на макрорівні постає як органічна єдність суб'єктивних та об'єктивних суспільних відносин у момент їхньої діалектичної взаємодії між собою (В.Бех, В.Храмова).

У підрозділі 2.3. “Ноосфера як продукт існування соціального світу на мегарівні” автор подає соціальну характеристику мегарівня, на якому соціальність існує у формі смислів, ідей або третього світу за Поппером. Сутність явища тут проявляється як енерго-інформаційний обмін смислами, як потік, що народжується інтелектуальними зусиллями людей, створює, згідно В.Вернадського, специфічну сферу. Специфічна властивість ноосфери проявляється у тому, що вона одночасно утримує знання, смисли, і має потенціал для самостійного існування в космосі. Зміст соціального трансформується завдяки ноокосмогенезу, що розглядається автором як обмін смислами між особистістю і ноосферою, до якого на правах сегменту входить ноосфера планети. Цей геологічний процес має дві складові. З одного боку, світова спільнота збагачує загальнопланетарне смислове поле шляхом транс-акцій, а з іншого боку, – людина може напряму зчитувати інформацію з семантичного поля і це розглядається як інсайт. Носієм космічної форми соціальності визнано “трансособистість”, яку В.Налімов подає як “незв’язаність з самим собою, своїм “Его”, вихід за його межі”. В інших авторів мова йде про Надособистість або “наднову особистість”, “гіперособистість”. У той же час автор визнає існування безтілесної суб’єктивності, що користується надсвідомістю і живиться духовною енергією квантового вакууму. Логіка аналізу підштовхує автора до визнання Космічного розуму та Абсолютного духу, що може представляти собою специфічні семантичні поля. Матриця утримує, на його думку, ідеальні або “пусті форми” (М.Мамардашвілі), до яких людина долучається шляхом резонансної взаємодії. Ноосфера визнається стадійним продуктом, який простягається з макро- на мегарівень і взаємодіє з іншими семантичними полями Всесвіту, що є організаційною формою співіснування світів. Торсіонні поля, що переносять інформацію, стало забезпечують життєспроможність ноосфери, тому жодна думка не пропадає. Вони володіють голографічною структурою. Людина теж володіє такими полями. Елементами ноосфери є інформаційні моделі, “ідеальні форми”, що утворюють Семантичний континуум, на якому смисли розміщуються у відповідності від заряду енергії, що утримують у собі. Цим пояснюється наявність так званих високих ідей. У цілому складається враження, що свідомість людини є надто слабкою і пасує перед енергоінформаційними потоками так званих “нерозпакованих смислів”, що, згідно зі вченням Платона, існують з початку до людського існування, тобто до появи людини. Так виглядає, на думку автора, портрет третьої природи.

Розділ 3 “САМОРОЗГОРТАННЯ СОЦІАЛЬНОГО СВІТУ ТА характеристика ЙОГО ЕЛЕМЕНТІВ В УМОВАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ” висвітлює модель саморозгортання соціального світу і перевіряє її евристичний потенціал на прикладі української практики.

У підрозділі 3.1. “Евристична модель саморозгортання соціального світу” автор проектує цілісну модель саморозгортання соціального світу і зазначає медіатори – посередники його переходу з нижчого рівня на вищий. Для обґрунтування моделі автор формує схему аналізу, що складається з шести елементів: джерела детермінації, вид причинності, зміст етапу та специфіка самовідтворення, посередники переходу і засіб саморегуляції.

На першому етапі джерелом детермінації породження соціального світу є вітальні потреби біологічного організму людини. Актуалізація потреб на засадах каузально-механічної причинності призводить до формування цілей і завдань як засобу створення програми з їх задоволення та отримання результату, що забезпечує система саморегуляції. Зміст першого етапу саморозгортання соціального світу полягає у переході від квантового вакууму з певним співвідношенням фізичного і семантичного матеріалу через стан збудженого хаосуфізичного до суб’єктивації семантичного матеріалу в структурі біологічної людини, що веде до породження особистості людини. Механізм підтримки моделювання полягає в культурологічному спілкуванні, що лежить в основі духовного виробництва. Оскільки будь-яка людина смертна, то саморозгортання соціального світу може обірватися в будь-який момент. Щоб цього не трапилось, в умовах земної філи життя стихійно сформувався особливий “надбіологічний” (Е.Маркарян) механізм підтримки цього космологічного процесу. Їм стала культура. Соціальні інститути (релігія, шлюб, освіта, наука) виконують функцію універсальних посередників. Самоупорядкування соціуму відбувається завдяки так званій архетипній саморегуляції. Виявляється, що кожен соціум так чи інакше підпорядковується у своєму функціонуванні та розвитку якійсь з архетипових форм, котрі вже давно почали відігравати роль об’єктивних чинників, своєрідних пасток на шляху руху суспільних структур.

На другому етапі рушійною силою є соціальні потреби. Тут діє телеологічний принцип (причинність), тобто мета визначає розвиток соціальних систем. Він прийшов на зміну рефлексивній поведінці людини. Зміст другого етапу саморозгортання соціального світу пов’язується з переходом: суб’єктивація у структурі біологічної людини з породження потенційного соціального світу – об’єктивація його в соціальному просторі з породженням суспільства. Специфіка цього переходу полягає у тому, що він відбувається завдяки цілераціональній діяльності людей та активному обміну продуктами праці – товарами або послугами - між ними. Це процес соціального метаболізму, оскільки він відбувається в межах соціального організму окремої країни, регіону або на планетарному рівні. Медіаторами тут виступають наукові заклади, система освіти, система внутрішньої і зовнішньої торгівлі, що забезпечує обмін продуктами праці, особливо за рахунок вільного ринку, що потужно рухає товари. Саморегуляція соціального світу на цьому етапі має нормативний характер, а головним регулюючим органом є держава та система місцевого самоврядування.

На третьому етапі саморозгортання соціального світу спонукальними чинниками є ідеальні моделі, що часуються з Майбутнього. Бути детермінованим ідеалом, – це дещо значно інше, ніж бути детермінованим метою. Мету можна змінити, а ідеал – ні. Він веде людину або навіть цілі народи протягом довгих років. На мегарівні панує вільна причинність, що має два джерела: особистість і Всесвіт як сукупність інших інопланетних і розумно вибудуваних світів. Зміст цього етапу виглядає таким чином: об’єктивація сутнісних сил людини в соціальному просторі з породженням суспільства, що піднімається до космічних висот і розчинюється у ноосфері (хаосісемантичому), змінюючи зміст квантового вакууму на користь збагачення семантичної складової. Специфіка цього переходу полягає в тому, що збудником, або тригерним механізмом, що призводить до резонансу макро- і мегарівні, виступає символ, інтегративне значення якого нам ще не до кінця відоме. Медіаторами тут виступають космічні процеси, що утворюють механізм резонансної сполуки у вигляді слабкої і сильної взаємодії, гравітації, електромагнітного поля. Саморегуляція тут відбувається на інформаційно-знакових носіях, що реалізуються через семантику мови, символіку, а механізмом саморегуляції цього рівня стає смислотворчість або смисловиробництво.

У підрозділі 3.2. “Характеристика елементів процесу саморозгортання соціального світу в просторі української дійсності” дисертант аналізує головні процеси і продукти саморозгортання соціального світу в просторі соціального організму України. Подається стан архетипного поля країни, специфіка змісту та функціонування української ментальності, характеристика українського соціуму, стан формування нації та рівень забезпечення свободи діяльності людини, проблеми формування середнього класу, як носія і джерела формування стабільності соціального розвитку, співвідношення у формуванні громадянського суспільства і молодої української держави, загальна характеристика українського суспільства, надається загальна характеристика ідеалів українського народу і міра їх реалізації на практиці, демонструється невизначеність векторів державної політики, що дестабілізує поведінку населення, веде до девіантної поведінки політичної еліти, сприяє поглибленню розколу країни на Схід і Захід.

Висновки

Автор узагальнює основні результати дослідження та наголошує, що гносеологічний аналіз соціального світу допоміг створити модель осьового саморозгортання соціального світу.

Ґрунтовно досліджено атрибутивні властивості соціального світу, який є оригінальною формою існування універсуму в просторі, що обіймає собою планетарний сегмент Всесвіту. Це зроблено за рахунок спеціально розбудованої методологічної матриці, що концептуально включала в себе філософські характеристики предмета дослідження, його процесуальну і продуктивну складові, а також специфіку кожного із трьох етапів його саморозгортання.

В роботі отримана вичерпна, з точки зору логічності і цілісності, картина, що має на кожному ієрархічному рівні саморуху універсуму свої провідні морфогенетичні процеси, види енергії та причинності, рушійні сили, види свідомості, органи життєзабезпечення, інститути опосередкування, а також свої специфічні продукти, відповідно рівням: соціум, суспільство і ноосфера.

У роботі обґрунтовується єдність природи, людини і суспільства. Запропонована модель саморозгортання соціального світу має значення лише як концептуальна схема. У той же час вона означає дослідження генезису, становлення, функціонування і розвитку соціальних систем у вертикальній площині. Запропонована схема, по-перше, глибоко проникає в сутність глибинних процесів самореновації соціальної фази універсуму; по-друге, пояснює необхідність і закономірність наближення нас до Семантичного Всесвіту; по-третє, викриває сили, що формують інформаційне суспільство як найсприятливіше середовище для подальшого розвитку homo inteligens; по-четверте, гостро ставить питання про визначення осьових інститутів і принципів, навколо яких мають зосередитись усі інші енергетичні, інститутонаціональні й організаційні атрибути того чи іншого суб’єкта історичної дії.

Теоретично доведено, що в саморозгортанні соціального світу є закономірність, яка проявляється в такій моделі реалізації: квантовий вакуум зі співвідношенням фізичного і семантичного матеріалу на користь фізичного компоненту – хаосфізичний – суб’єктивація в структурі біологічної людини з породженням особистістю соціуму – об’єктивація в соціальному просторі з породженням суспільства – ноосфера (хаоссемантичний) – квантовий вакуум зі збагаченим співвідношенням фізичного і семантичного матеріалу на користь останнього. Це є головний продукт теоретичної роботи, що вичерпує основну мету даного дослідження.

Праксіологічний аналіз повністю підтвердив життєспроможність запропонованої моделі саморозгортання соціального світу. Це означає, що тепер можна коректніше використовувати категоріальний апарат, реальніше оцінювати дійсний стан процесів на кожному з трьох рівнів, ефективніше проектувати продукти, що хочемо отримати в практичній діяльності; вести виваженіше селекцію цінностей, смислів та ідеалів, що вважаємо за доцільне спрямувати на розвиток суспільства і його головного діяча – особистості людини.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.