ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ЧАНТУРІЯ Анжеліка Володимирівна

УДК 141.7:519.76

СЕМІОТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ
СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

Спеціальність 09.00.03 ? соціальна філософія

та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка МОН України, на кафедрі філософії та соціології.

Науковий керівник:доктор філософських наук, професор

Лобас Володимир Хомич,

Університет економіки та права “КРОК”,

професор кафедри міжнародної інформації

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Ящук Тамара Іванівна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент

Савельєв Юрій Борисович,

Національний університет “Києво-Могилянська Академія” МОН України,
завідувач відділу докторантури та аспірантури,
доцент Школи соціальної роботи

Провідна установа:Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова МОН України,
кафедра філософії (м. Київ)

Захист відбудеться 22 грудня 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .161.02 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “16” листопада 2006 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філософських наук                                     Л.А.Ситніченко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі українське суспільство переживає складний період самовизначення, необхідність якого зумовлена не тільки статусом України як незалежної держави, але і її прагненням увійти у світове співтовариство на умовах рівноправного партнерства й збереження власної самобутності. Розвиток інтеграційних процесів глобального характеру призводить до того, що самовизначення будь-якого суспільства не може відбутися без його взаємодії зі світовим співтовариством, а кожна національна культура має можливість збагачуватись тільки в діалозі із сукупністю загальнолюдських культурних досягнень.

Проблеми комунікативної взаємодії в сучасному інформаційному суспільстві набувають нових знакових та структурних вимірів, тому розширюються можливості застосування до їх вивчення семіотичного підходу, який постійно вдосконалюється, залучаючи до свого інструментарію досягнення структуралізму, постструктуралізму, синергетики, теорії інформації.

Семіотичний підхід дає можливість дослідити будь-які системи як самодостатні цілісні утворення в єдності їх іманентних характеристик, побачити взаємозалежність та взаємозумовленість опозицій, які раніше розглядались як протидіючі. Набувають нових вимірів взаємовідносини між суспільством та індивідом, оскільки індивідуальна диференціація розглядається як необхідна умова комунікативної взаємодії, завдяки якій забезпечується збереження цілісності суспільства, відбувається перехід від суб’єктивних до інтерсуб’єктивних вимірів соціального буття.

Підвищується роль ірраціональних чинників у розвитку соціуму, у масовій свідомості формується критичне ставлення до можливостей раціонального аналізу дійсності. Міфологічний світогляд, трансформуючись у сучасних умовах, породжує специфічні конструкції, котрі перешкоджають адекватному й критичному сприйняттю реальності. Це необхідно враховувати в контексті становлення демократичної правової держави й формування розвинутого громадянського суспільства.

Семіотичний підхід дозволяє визначити загальні умови, за яких соціальна система спроможна генерувати та транслювати культурні смисли, інформацію, що є продуктом самоорганізації соціуму. Досягнення сучасної семіотики дають можливість дослідити механізми, які дозволяють протистояти хаотизації дійсності, визначають умови збереження надбань соціуму та перспективи його подальшого розвитку.

Актуальність проблеми формування нових принципів раціональності в умовах зростання ролі ірраціональних чинників у соціальному житті, необхідність відродження громадянської думки, завдяки якому суспільство постає не тільки як інструмент для втілення інтересів окремих індивідів, але як самодостатня цінність, а також важливість усвідомлення перспектив формування розвинутого громадянського суспільства та створення демократичної правової держави в контексті пострадянського культурного простору зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Стан наукової розробки проблеми. Передумови виникнення семіотики нерозривно пов’язані зі становленням світової філософської думки, але безпосередньо теоретичні основи науки про знаки було закладено в працях Ч.С. Пірса, Ф. де Соссюра та Ч.В. Морріса. Саме цим мислителям належить теоретична розробка проблеми сутності знаку, відокремлення предметної галузі семіотики, формулювання її завдань та визначення найголовніших напрямів семіотичного дослідження. Усвідомлення ролі означування в житті людини обумовило інтерес засновників семіотики до особливостей функціонування знаків у суспільстві, їх впливу на соціальні процеси.

Творча розробка ідей Ф. де Соссюра в другій половині ХХ століття дозволила не тільки розглядати семіотику як науку про функціонування в суспільстві ізольованих знаків, але й продуктивно використовувати її можливості у вивченні найрізноманітніших знакових систем. Семіотика починає своє становлення як самостійна галузь наукового знання.

Одним з перших використав можливості структурно-семіотичного підходу у вивченні соціокультурних явищ К. Леві-Строс. Найбільш відомими є його праці, які репрезентують теоретичні положення започаткованої ним структурної антропології. Велику увагу в своїй творчості він приділяв структурному аналізові міфів, методологічним проблемам, питанням типології та взаємодії культур.

Ідеї Ф. де Соссюра надихнули представників французької семіотичної школи, найвидатнішим з яких був Р. Барт. Він багато уваги приділив теоретико-методологічним питанням, аналізу особливостей сучасної міфології, дослідженню зміни уявлень про реальність, що відбуваються в культурі, проблемі впливу конкретних суспільних умов на функціонування мови. Особливості семіотичного аналізу художньої творчості як соціально-обумовленої діяльності відбито в працях Ю. Кристєвої, Ц. Тодорова, А. Греймаса.

Глибокий аналіз перспектив семіотичного підходу до вивчення культури, історії та суспільства здійснили у своїх роботах А. Компаньйон, В. Декомб, К. Аймермахер, У. Еко.

Найрізноманітніші аспекти семіотичного осягнення соціальної реальності знайшли своє відображення у творчості представників тартусько-московської семіотичної школи на чолі з її засновником Ю.М. Лотманом. Від проблем структурної лінгвістики, розробки теоретичних та методологічних засад семіотичного підходу, аналізу художніх творів та особливостей невербальної комунікації до структурно-семіотичного аналізу міфології, історії, культури, специфіки людської свідомості та особливостей функціонування штучного інтелекту, впливу науково-технічного прогресу на суспільство – таке коло інтересів представників цієї школи, серед яких – В.В. Іванов, В.М. Топоров, Б.А. Успенський, Б.Ф. Єгоров, Б.М. Гаспаров, І.І. Ревзін та ін. Ю.М. Лотман запропонував власну модель культури, яку він розглядав як складно організований текст, семіосферу. Він також досліджував проблеми культурної динаміки, роль непередбачуваності та свідомого вибору в історичному процесі, перспективи розвитку сучасного суспільства.

Загальнотеоретичні й методологічні проблеми семіотики розглядали Г.П. Щедровицький, Ю.С. Степанов, А.О.Вєтров, І.А. Хабаров, В.М. Розін; семіотичному аналізові особливостей функціонування культурних кодів присвячено праці В.П. Руднєва, Г.Г. Косікова, С.М. Зенкіна, М.В. Тростникова, Г.Г. Амеліна.

Проблеми генезису раціональності, її реалізацій в контексті пізнання, мови, культури та науки розглядали П.Ф. Йолон, С.Б. Кримський, Б.О. Парахонський. С.Б. Кримський приділив велику увагу визначенню ролі культури та духовності в розвитку суспільства, виділяючи в історичному розвитку інваріанти цивілізації, символічно вічні стрижневі цінності, які затверджують людину в її устремлінні до безконечного. Б.О. Парахонський досліджував семіотичні аспекти процесу пізнання. Пошуки засад нової раціональності в контексті цілісного буття людини знайшли своє відображення у творчості М.В. Поповича. Осмисленню найважливіших понять та принципів комунікативної практичної філософії присвячено праці А.М. Єрмоленка та Л.А. Ситніченко.

В.Х. Лобас розглянув гносеологічні та соціологічні аспекти проблеми ефективності управління великими системами, семіотичні передумови науково-технічної революції. В.М. Агєєв запропонував узагальнену семантичну модель соціальної інформації, проаналізував семіотичні системи, що функціонують у суспільстві, розглянув роль культури в осягненні та регулюванні досягнень сучасної технічної цивілізації.

А.М. Ісаков проаналізував можливості взаємодії семіотичного методу із феноменологічним та герменевтичним підходами до вивчення соціальної реальності. Критичний аналіз семіотичного підходу до вивчення реалій сучасного суспільства та культури здійснив Б.М. Парамонов.

Широке коло проблем, що відбивають особливості функціонування знаків у суспільстві, розглянув Г.Г. Почепцов. Серед них – семіотика влади, семіотика радянської цивілізації, семіотичний аспект формування іміджу суспільного діяча, чутки як семіотичний феномен та ін.

К.А. Богданов, досліджуючи семіотику фольклорної дійсності, розглянув міфологію повсякденного життя; “загальні місця” міфології повсякденного життя радянського та пострадянського суспільств стали предметом дослідження С. Бойм.

Таким чином, у межах семіотичної парадигми дослідники запропонували цілу низку підходів до вивчення соціальних явищ, що відкриває нові можливості для філософського осягнення соціальної реальності та здійснення відповідної рефлексії щодо наслідків глибоких культурних трансформацій у сучасному суспільстві. Це й зумовило вибір теми дисертаційного дослідження. 

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках планів наукових досліджень кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка за темою: “Роль гуманістичних ідей в процесі вироблення моделі економічної, політичної та культурної інтеграції України” (Державний реєстраційний номер 01980002640).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення специфіки теоретичного осягнення соціальної реальності в межах семіотичної парадигми та аналіз семіотичної складової функціонування сучасного українського суспільства.

Відповідно до мети було поставлено такі завдання дослідження:

? простежити генезис, охарактеризувати основні теоретичні принципи, специфіку та зміст семіотичного підходу;

? визначити в межах семіотичної методології певний інструментарій, можливості якого відповідають меті дослідження;

? відтворити цілісну теоретичну модель, яка характеризує специфіку семіотичного осягнення соціальної реальності;

? показати специфіку семіотичного осягнення історії;

? проаналізувати структурно-семіотичні аспекти проблеми становлення громадянського суспільства в пострадянському просторі;

? розглянути феномен соціальної міфології в контексті сучасного українського суспільства.

Об’єктом дослідження є семіотична складова соціуму, її теоретичне усвідомлення та методологічна функція.

Предмет дослідження – семіотичні аспекти осягнення соціальної реальності в умовах становлення сучасного громадянського суспільства і формування нової соціальної міфології.

Методи дослідження. Вихідною теоретичною настановою дослідження є аксіоматичне припущення, на якому ґрунтується структурно-семіотичний аналіз: за певних умов деякі сукупності елементів, природа яких не уточнюється, перебувають у тих чи інших формальних взаємозв’язках, які становлять систему відносин між цими елементами. Згідно з принципом холізму, семіотична структура розглядається як таке взаєморозташування елементів, при якому зберігається цілісність усієї системи.

Телеологічний підхід у структурно-семіотичній парадигмі обумовлює пошуки функціональних взаємозв’язків у різноманітних проявах людської діяльності, розглянутих як внутрішньо доцільні. У вивченні соціуму та культури в цілому особливого значення набуває також дослідження функціональних аналогій між різними культурними реаліями.

Методологічною інтенцією семіотичного дослідження є намагання віднайти за допомогою аналізу емпіричного буття культурних об’єктів іманентні абстрактні єдності (коди), що лежать в їх основі. В процесі дослідження різноманітних соціальних явищ предмет, емпірично даний у безлічі проявів, розглядається у вигляді гіпотетичних моделей, що постають як певні структури, сукупності правил і програм діяльності.

У дослідженні використано можливості принципу бінаризму, відповідно до якого одним з універсальних засобів пізнання визнається виявлення бінарних опозицій, засноване на виділенні диференційних ознак досліджуваних явищ. Принцип бінаризму лежить в основі білінгвізму як необхідної умови смислоутворення й розуміння дійсності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній філософській літературі сучасна соціальна реальність постає у семіотичному ракурсі, визначаються комунікативні умови становлення громадянського суспільства в пострадянському просторі.

Результати дослідження, які характеризуються науковою новизною, конкретизуються в таких положеннях:

? на підставі розгляду генезису та новітніх тенденцій розвитку семіотики обґрунтовано перспективність залучення надбань семіотики як сфери досліджень, предметом яких є природа й особливості функціонування знаків, а також систем і процесів, що лежать в основі позначування, вираження, репрезентації й комунікації, для аналізу соціальної реальності, її синхронних та діахронних вимірів;

? доведено, що репрезентації соціальної реальності завжди відбуваються через знакові системи, що забезпечує формування інституціоналізованих інтерсуб’єктивних відносин, відтворення яких є умовою єдності та цілісності соціуму й культури; з’ясовано, що семіотичне дослідження в синхронічному зрізі відкриває стійкі структури, що накладаються суб’єктом, який пізнає, на буття і стають основою осмислення, впорядкування й інформативності останнього;

? на основі аналізу історичного дискурсу як комунікативної взаємодії з притаманними їй закономірностями доведено, що в діахронічному вимірі кодується інтенсивність значущих у синхронічному вимірі культури подій і явищ, а хронологічний код взаємодіє з усією знаковою реальністю, розмаїттям її кодів та мов;

? розглянуто вплив теорії інтертекстуальності, “ретроальтернативістики” та гіпертекстової субкультури на розвиток семіотичного осягнення історії, завдяки чому історія поступово втрачає статус адекватного способу репрезентації того, що “дійсно було”; встановлено, що аналіз можливих альтернатив історичних подій значно збільшує інформативність історичного дискурсу, тому актуалізується проблема узгодження історичних сценаріїв для взаємозбагачення різних культур та оптимізації історичного дослідження;

? досліджено семіотичні аспекти взаємодії держави (жорстко організованої, “ядерної”, семіотичної структури) і громадянського суспільства (більш аморфної, “периферійної”, семіотичної структури) у радянському й у пострадянському соціокультурному просторі та обґрунтовано взаємозв’язок демократичних перетворень із зростанням можливостей для індивідуальної самореалізації; розкрито значення індивідуального відмежування як причини соціальної дезінтеграції, через яку в ролі “іншого”, необхідність у якому все слабше усвідомлюється, постають не тільки окремі індивіди, але й культура як колективний інтелект, до якого людина з необхідністю повинна звертатись, доповнюючи власну фрагментарність;

? визначено, що одним із завдань культурного розвитку щодо забезпечення становлення громадянського суспільства в пострадянському просторі є формування продуктивних “моделей сприйняття” легальних способів досягнення соціального й матеріального успіху, які дозволять повернути індивідові здатність адекватно інтерпретувати значимі соціальні факти й перемістити індивідуальні сподівання у сферу реальної громадянської взаємодії;

? виявлено, що сучасний соціальний міф, не забезпечуючи комунікативної взаємодії, постає як набір метафор, що цю взаємодію ускладнює, а на передній план виходять його символічно-компенсаторні можливості;

? з’ясовано, що для забезпечення розвитку та цілісності суспільства його ідеологія має стати сукупністю орієнтирів, які визначають конкретно-історичний ціннісний вибір, а не соціальною міфологією, яка перетворює ідеологічний дискурс на статичну систему „образів світу” і не залишає людині можливості свідомо впливати на соціальну реальність.

Практичне і теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що визначені основні положення семіотичного підходу можуть бути застосовані в аналізі найрізноманітніших соціокультурних явищ, висновки сприятимуть аналізу продуктивних тенденцій розвитку суспільних процесів та перетворень, які відбуваються в сучасній Україні.

Результати дисертаційного дослідження сприятимуть розвиткові уявлень щодо визначальних чинників буття людини в умовах інформаційного суспільства та більш глибокому усвідомленню ролі семіотичної складової соціуму на етапі становлення громадянського суспільства в нашій країні.

Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки лекційних курсів, підручників, навчально-методичних посібників із соціальної філософії, філософії історії, семіотики, культурології.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження та зміст дисертації обговорювались на засіданнях кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Про основні положення та результати дисертаційного дослідження доповідалося на ІІІ міжнародному семінарі “Структура та зміст зв’язків з громадськістю в сучасному світі” (Луганськ, 2002), ІV міжнародному семінарі “Структура представлення знань про світ, суспільство, людину: в пошуках нових смислів” (Луганськ, 2003) та на Всеукраїнській науковій конференції “Суспільство, мислення, мова” пам’яті Д.О. Жданова (Луганськ, ).

Публікації. Основний зміст та висновки дисертаційного дослідження висвітлено у восьми наукових публікаціях – чотирьох статтях у наукових фахових виданнях, двох статтях у збірниках матеріалів конференцій, а також окремих підрозділах у двох колективних монографіях. Загальний обсяг публікацій за матеріалами дисертації складає 5,5 друкованих аркушів.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно.

Структура дисертації відбиває логіку дослідження та зумовлена його метою і завданнями. Дисертація складається із вступу, двох розділів (п’ятьох підрозділів), висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (172 найменування). Основний зміст дисертації викладено на 161 сторінці, список використаних джерел складає 13 сторінок, загальний обсяг роботи – 174 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено ступінь наукової розробки проблеми, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, розкрито теоретичну та методологічну основу, охарактеризовано наукову новизну отриманих результатів, теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів та публікації за матеріалами дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Теоретичні засади семіотичного осягнення соціальної реальності” розглянуто становлення семіотики як самостійної галузі наукового знання, проаналізовано теоретичні та методологічні перспективи семіотичного підходу у вивченні соціокультурних явищ, досліджено моделювання соціальної реальності в синхронічному та діахронічному аспектах.

У першому підрозділі першого розділу “Семіотика: історія, теорія і метод” розглянуто основні етапи розвитку семіотики. Порівняльний аналіз ідей Ч.С. Пірса та Ф. де Соссюра, яких визнано відповідно засновниками логічного та лінгвістичного напрямів семіотики, дозволив визначити, що логічний напрям досліджує насамперед абсолютні характеристики знаків, а лінгвістичний орієнтується на вивчення властивостей, яких знаки набувають, функціонуючи в системі, і визнає категорію розбіжності за найважливішу ознаку функціонування знакових утворень.

Подальший розвиток лінгвістичного напряму представлено ідеями структуралізму та постструктуралізму. У рамках структурного аналізу (К. Леві-Строс, Р. Барт, А. Греймас та ін.) передбачалося дослідження несвідомих внутрішніх структур культурних явищ, чинників, що забезпечують єдність функціонування структури, а також загальних законів, що пояснюють найважливіші принципи організації явищ. Пошук нових підходів у межах постструктуралізму пов’язаний насамперед з тим, що поступово усвідомлюється неадекватність відображення особливостей функціонування знакових систем за допомогою логіки науки.

Постструктуралістський період розвитку семіотичних досліджень нерозривно пов’язаний з поняттям “інтертекст”. Цей термін уперше ввела Ю. Кристєва для осмислення ідей М.М. Бахтіна у сфері аналізу соціальної взаємодії дискурсів. Кожен дискурс характеризує специфічний спосіб або специфічні правила організації усної чи писемної мовленнєвої діяльності. Постструктуралістський підхід прагне визначити дійсність як текстуальну реальність, а кожен дискурс розглядає як такий, що може бути відокремлений лише в результаті деконструкції, оскільки в реальності будь-який дискурс існує як багатомірне перехрещення найрізноманітніших текстів.

В епоху Постмодерну світ постає як такий, що перебуває в постійному становленні. Реальність складають безліч взаємодіючих систем, що самоорганізуються, породжуючи нові структури. Зміни в поглядах на світ детермінують трансформації уявлень про людину, суспільство, історію. Орієнтиром для методологічних інновацій у семіотиці стають принципи синергетики, які продуктивно використовуються в динамічній моделі культури Ю. М. Лотмана.

Сьогодні семіотика постає як сфера досліджень, предметом яких є природа й особливості функціонування знаків, а також систем і процесів, що лежать в основі позначування, вираження, репрезентації й комунікації.

Розгляд семіотики як методу дослідження дає можливість краще усвідомити сутність семіотичної концепції. Досліджуючи комунікативні процеси, семіотика описує структури (коди), які дозволяють перейти від аналізу реальних взаємозв’язків до сфери комунікативних моделей. Код становить собою систему знаків, наділених умовним значенням (словник коду) і поєднаних за допомогою правил, які мають конвенціональний характер (граматика коду). Як коди можуть розглядатися природні мови, фольклор, театр, реклама тощо. Будь-яка комунікація може здійснюватися тільки за допомогою тих або інших кодів. Саме за допомогою кодів здійснюється реалізація й інтерпретація суспільних явищ.

Важливою семіотичною проблемою є аналіз механізмів, за допомогою яких соціальна реальність інтегрується в цілісне семіотичне утворення. Надіндивідуальним механізмом, “макрокодом”, що містить у собі й інтегрує безліч кодів, є культура. Репрезентації соціальної реальності завжди відбуваються через знакові системи, що забезпечує формування інституціоналізованих інтерсуб’єктивних відносин. Завдяки культурі соціальний досвід можливо узагальнити та передати наступним поколінням.

У другому підрозділі першого розділу “Семіотична модель соціальної реальності” проаналізовано специфіку семіотичного моделювання синхронічних характеристик соціальних процесів. Зазначено, що на сучасному етапі відбувається трансформація стійких стереотипів у поглядах на реальність, наявна віртуалізація суспільного життя, коли стосунки між людьми набувають форми взаємодії між образами.

Соціальні явища, розглянуті з точки зору їх знакової репрезентації й комунікативних можливостей, виступають як семіотична реальність суспільного життя. У дослідженні соціальних явищ головне завдання полягає в тому, щоб об’єднати можливості окремих суспільних наук та розрізнених теоретичних моделей, що формуються в їх рамках, і розглядати ці моделі як інструменти пізнання, а не як свідчення об’єктивної реальності. Саме таку настанову реалізує сучасна семіотика (У. Еко). Семіотичне дослідження в синхронічному зрізі відкриває в реальності стійкі структури, які накладаються суб’єктом, що пізнає, на буття, що постійно “вислизає”, та виступають основою впорядкування, осмислення й інформативності останнього. Соціальна інформація постає як свідомо організовані в процесі суспільного відображення свідчення про світ та взаємовідносини людини й світу. Такі свідчення об’єктивуються, передаються та сприймаються людиною або спеціальними пристроями. Коли ті або інші соціальні явища досліджуються семіотикою з огляду на їхні глибинні, сутнісні основи, закономірності й тенденції розвитку, вони постають як явища культури, повідомлення, організовані за допомогою тих чи інших кодів, мов.

У сучасній соціальній філософії велика увага приділяється пошукам засад суспільної інтеграції. Так, комунікативна практична філософія (К.О. Апель, Ю. Габермас) звертається до проблеми ефективності інтерсуб’єктивної комунікації, вважаючи комунікативне взаєморозуміння основою справжньої інтеграції суспільства. Модель соціокультурної реальності, запропонована М.К. Петровим, передбачає триєдність універсальних процесів – діяльності, трансляції і трансмутації, – інтеграція, взаємозалежність і взаємопроникнення яких визначають і структурують сьогодення, сучасний момент соціального буття. Умовою для успішного здійснення соціальної комунікації вважається необхідність для людини засвоювати певний культурний текст, “фрагмент” соціальної реальності й передавати цей “фрагмент” іншим, додаючи до тексту щось нове в результаті трансмутаційних процесів.

Отже, пошуки консенсусу в суспільстві мають відбуватися не тільки на підставі інтерсуб’єктивно визнаних норм, але й з урахуванням універсальних характеристик соціокультурного розвитку, які обумовлені розмірністю людської свідомості та можуть видозмінюватися під впливом культурної традиції.

Фрагменти соціальної реальності, які засвоюються людиною в процесі життєдіяльності й соціалізації, можуть бути розглянуті також як прецедентні тексти, що набувають семантичної однозначності й виконують свою комунікативну функцію найбільш повно саме завдяки наявності комунікативної традиції та соціокультурного контексту. Перш ніж стати знанням для будь-якого члена суспільства та транслюватися в культурному просторі, прецедентні тексти виникають у результаті трансмутаційних процесів як нова інформація, що потім засвоюється суспільством залежно від того значення, якого цей текст набуває в комунікативному просторі певної культури. Така постановка проблеми дає можливість розглянути опозицію “культура – цивілізація” не як протистояння ідеальних фікцій задоволенню потреб реального життя, а як взаємодію відмінних конвенціональних систем. Аналіз кодексів “грошової цивілізації” (Т. Веблен) доводить, що не тільки культура, але й цивілізація створює знакові моделі, далекі від потреб реального життя. Р. Барт показує, що стереотипні моделі соціальної поведінки можуть відбивати не стільки реальні соціальні явища, скільки інтереси певної особистості або групи, й тим самим набувати політичного виміру.

На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що семіотика не вважає вичерпним доказом реальності ані “просту” констатацію фактів, ані теоретичні моделі, які завжди становлять собою щось якісно відмінне, ніж ті явища, які вони репрезентують. Життя суспільства визначається не зовнішньою системою відносин, а взаємодіючою системою інтеріоризованих кодів, кожен з яких дозволяє суспільним явищам набути певного ступеня реальності. У свою чергу, кожне з цих явищ перекладається та інтерпретується в системі суспільних відносин, породжуючи прецедентні тексти, які впливають на характер зв’язку між позначуваним й означаючим у численних соціальних комунікативних системах.

У межах семіотичного підходу неможливо обґрунтувати наявність об’єктивної реальності, оскільки презумпція існування об’єктивного буття в його самовизначеності щодо небуття лежить в основі семіотичного підходу як прагнення за допомогою виявлення подібності й розбіжності членів бінарних опозицій показати це буття в процесі його становлення й самовизначення. Буття завжди є чимось більшим, ніж результат його остаточного структурування й раціонального осмислення, але це і є необхідною умовою розширення меж смислової реальності в просторі культури.

У третьому підрозділі першого розділу “Семіотичні виміри історичного дослідження” на основі робіт К. Леві-Строса, Р. Барта, А. Компаньйона, В. Декомба, Ю.М. Лотмана, В.М. Топорова, Б.А. Успенського, І.С. Скоропанової проаналізовано діахронічний вимір семіотичного моделювання соціальної реальності.

Історія може розглядатися як процес становлення й зміни реальних подій, а також як осягнення цих подій у межах культури, яке має різний ступінь достовірності. Саме в другому значенні історія постає як предмет семіотичного дослідження. Оскільки наближення до реальності стало найголовнішим способом верифікації історичного знання, розповісти про те, якими події були, вважається найвищим проявом об’єктивності в історичній науці. Семіотичний підхід виходить з настанови, що історик має справу не з фактами, а з текстами, які репрезентують ті чи інші історичні події з більшим чи меншим ступенем імовірності.

Історичне минуле постає не як безпосередньо дана реальність, а як реальність інша, організована за допомогою уявлень про логічну послідовність, цілісність і зв’язність, що є найважливішими характеристиками раціонально організованого тексту. Логічні вимоги до організації інформації виступають як найважливіший код, яким керується історична наука, але прагнення раціонально інтерпретувати й викласти історичні події, які неминуче включають у себе й ірраціональні компоненти, призводить до того, що історична реальність як те, що “дійсно було”, “випрямляється”, спрощується, втрачає інформативність, набуваючи характеристик вистави, яка послідовно розгортається на історичній сцені. Як підходи, що забезпечують більшу інформативність історичного дослідження, розглядаються постмодерністські пошуки (Ж. Бодріяр, С.О. Екштут), “ретроальтернативістика” (І.В. Бестужев-Лада) та надбання гіпертекстової субкультури (О. Баранов, О. Геніс). Реальні події, які за допомогою нових культурних кодів інтерпретуються індивідами та соціальними групами, стають джерелом нової інформації. Комунікативний процес для того, щоб забезпечувати обмін інформацією, має обов’язково розгортатися в часі. Зміни в кодифікації часу також впливають на характер аналізу історичного поступу суспільства.

Отже завданням історичного дослідження стає не репрезентація фактів як сюжетних елементів тих або інших оповідей про реальність, а оптимальне узгодження практики інтерсуб’єктивного осягнення буття в межах історичного дискурсу.

У другому розділі “Семіотичний аналіз реалій сучасного суспільного життя” розглянуто специфіку функціонування семіотичної складової соціуму в умовах формування громадянського суспільства та новітньої соціальної міфології.

У першому підрозділі другого розділу “Становлення громадянського суспільства в пострадянському просторі” зазначено, що в умовах зміни типу соціуму в нашій країні та трансформацій у сфері культури фрагмент соціальної дійсності, який засвоює індивід у процесі культурної трансляції, стає все більш віртуальним, умовним, конвенціональним.

Сьогодні інтерес багатьох дослідників спрямовано на пошуки засад, які дозволили б забезпечити інтеграцію суспільства, надали б можливості активізувати творчий потенціал індивідів у досягненні суспільно значущих цілей. Однією з продуктивних моделей суспільної інтеграції є ідея громадянського суспільства. Перед соціальним пізнанням постає важлива проблема – розробка теоретичних моделей громадянського суспільства, які б ураховували особливості країн, що недавно стали на шлях демократичного розвитку.

Соціальний простір сьогодні визначається взаємодією таких найважливіших складових, як держава й громадянське суспільство. Оскільки в будь-якій семіотичній системі найважливіша роль належить її “ядру” – одній чи кільком структурам з чіткою організацією, що, взаємодіючи з більш аморфними “периферійними” структурами, забезпечують функціональну єдність усієї семіотичної системи, то як найбільш організована, “ядерна” структура знакового простору соціальної реальності розглядається держава. Саме держава визначає характер більш аморфного утворення – громадянського суспільства.

Функціональна роль держави як ядра суспільства в пострадянському просторі змінюється в результаті політичних перетворень. Якщо в радянський період ідеологічний код, як найбільш сильний, виконував роль “фільтру”, який перекладає повідомлення з іншої семіотичної реальності для усвідомлення суспільством, то сьогодні він втратив своє значення. Ідеологічний вакуум пострадянського суспільства заповнюється новими кодами, кодами “грошової цивілізації”, – ринковим, утилітаристським, пуєрильним та ін. Норми та правила цих кодів некритично засвоюються суспільством, оскільки досягнення західної цивілізації стали розглядатися не просто як тексти іншою “мовою”, а як зразкові тексти, які сприяють удосконаленню організації соціальної реальності.

Перехідне суспільство постало перед необхідністю узгодження двох способів організації, в основі яких лежать різні парадигми: радянське суспільство функціонувало на кшталт плотіновського Єдиного, що породжує реальність у процесі еманації, а Західне суспільство характеризується монадологічною організацією, оскільки кожен його елемент подібний до всієї системи. Тому радянське суспільство брало на себе визначення семіотичних меж особистості, а в суспільствах країн розвинутої демократії логіка цілого характеризує не тільки ядро, але й будь-яке периферійне утворення, тобто кожен індивід діє як такий, що має можливість особисто визначати характер власних відносин з державою.

Посттоталітарні суспільства за допомогою “наздоганяючих” модернізацій досить швидко можуть запозичити лише окремі тексти, тоді як системи конвенцій важко піддаються запозиченню, вони вимагають серйозних трансформацій у соціокультурному просторі, який склався за зовсім інших умов і функціонує за іншими законами. Особливо це характерно для суспільств, що тривалий час взаємодіяли за принципом протистояння з тими країнами, які намагаються сьогодні наслідувати. Для ілюстрації розбіжностей в осягненні соціальної реальності на Заході та в пострадянських країнах проаналізовано коди “американської мрії” та “російського дива”. Якщо перший відбиває настанову на громадянську активність індивіда, то другий є способом перенесення суспільних сподівань із сфери реальної громадянської взаємодії в трансцендентальний простір.

Пострадянські країни не вирішать проблеми формування громадянського суспільства, сліпо наслідуючи зразки розвинутих країн, бо й західне суспільство переживає ситуацію культурної й соціальної роз’єднаності. Оскільки зростають можливості для індивідуальної самореалізації, в процесі усвідомлення окремим індивідом своєї унікальності формується ідея про його самодостатність. Індивідуальне відмежування стає причиною соціальної дезінтеграції, а в ролі “іншого”, необхідність у якому все слабше усвідомлюється, виступають не тільки окремі індивіди, але й культура як колективний інтелект, до якого людина з необхідністю має звертатись, доповнюючи власну фрагментарність.

Соціум як знакове утворення може забезпечити власну континуальність і цілісність лише в тому разі, якщо кожен окремий індивід функціонуватиме як цілісний текст, ізоморфний усій системі. Семіотичні межі особистості повинні не тільки забезпечувати її унікальність, але й сприяти продуктивній взаємодії з іншими текстами й текстом усього соціуму. Цьому має сприяти формування загальноприйнятих нормативних систем соціального життя на основі світового культурного й соціального досвіду.

Одним із завдань культури щодо забезпечення становлення розвинутого громадянського суспільства в пострадянському просторі є генерування продуктивних “моделей сприйняття” легальних способів досягнення соціального й матеріального успіху, які, транслюючись в умовах стабільної правової й політичної ситуації, дозволять повернути індивіду здатність інтерпретувати значимі соціальні факти й спрямувати індивідуальні сподівання у сферу реальної громадянської взаємодії.

У другому підрозділі другого розділу “Соціальна міфологія та соціальна реальність” як один з феноменів, що впливають на характер реальної суспільної взаємодії, розглянуто соціальну міфологію. У семіотичних дослідженнях міфологія постає як сфера культури, яка втілює становлення й взаємне перетинання несвідомих тенденцій і явищ, що взаємодіють у колективному й індивідуальному духовному досвіді. Як певні структури фіксуються моменти перетинання цих тенденцій і явищ, що дає дослідникові можливість виділити інваріанти міфологічного досвіду відображення дійсності.

Міф, по-перше, виступає як історично обумовлений етап освоєння дійсності, по-друге, як феномен невід’ємний від раціонального сприйняття світу (через визнану обмеженість можливостей такого сприйняття в задоволенні світоглядних запитів людини). У першому випадку міф має характер цілісного світогляду, у другому він втрачає конституюючу роль щодо реальності в цілому, має дискретний характер і виступає як спосіб вторинної організації окремих фрагментів реальності. Міфологічні тексти, функціонуючи в культурі, підтримують постійну “напругу” між різними інтерпретаціями реальності. Будь-який міф впливає на процес смислоутворення в усій семіотичній системі.

В умовах сучасного суспільства прояви міфологічної свідомості набувають характеру метафор, які наділяються статусом “реальності”. Метафора не відбиває й не пояснює реальність, а надає їй статусу унікального й неповторного явища, наповнює об’єктивну реальність особистісним змістом.

У сучасному українському суспільстві наявна перевага емоційно-вольових регуляторів, тому життя сприймається як перехід від одного міфу до іншого. Дискретний соціальний міф постає не як знакова система, яка забезпечує комунікативну взаємодію, а як набір метафор, що цю взаємодію ускладнює. На перший план виходять компенсаторні можливості міфу, який у символічній формі здійснює колективну психотерапію.

Криза громадянської взаємодії в пострадянському просторі часто розглядається як результат відсутності єдиної ідеології, яка мала б забезпечувати цілісність соціуму, а розв’язання цієї проблеми пов’язується з необхідністю створення соціального міфу, який міг би стати основою такої ідеології. Семіотика розрізняє ідеологію як сукупність орієнтирів, які визначають ціннісний вибір суспільства в конкретній історичній ситуації, й соціальну міфологію, яка фігуративізує дискурс, перетворюючи його на статичну систему “образів світу”, і не залишає людині можливості свідомо впливати на соціальну реальність.

Задля забезпечення ефективності перетворень, що відбуваються в сучасному суспільстві, визнається за необхідне відкриття нових можливостей для вільного й відповідального самовизначення людини у світі культури, яка розглядається не як набір готових міфологем і стереотипів, а як безмежна сфера загальнолюдського досвіду інтерпретації реальності, що передбачає особистісний вибір кожного.

Висновки

Основними висновками дисертаційної роботи є такі:

1. Семіотичний підхід, констатуючи опозицію між реальністю й культурою, змінює характер акцентів у цій опозиції. Реальність постає не як дещо надане безпосередньо, а як складні процеси, що не піддаються повному вираженню в культурі, але завжди пов’язані для людини з їх знаковими репрезентаціями. Завдяки цим репрезентаціям забезпечується формування інституціоналізованих інтерсуб’єктивних відносин, відтворення яких є умовою єдності й цілісності соціуму й культури.

2. Життя людей у суспільстві впорядковується й регулюється за допомогою знакових систем. Залучитися до реальних соціальних явищ можливо шляхом виконання певних знакових процедур, що відбивають певний спосіб мислення. Взаємодія людей у суспільстві визначається не зовнішньою системою відносин, а гнучкою системою інтеріоризованих кодів, кожен з яких відповідає певним суспільним явищам. У свою чергу, кожне з цих явищ у системі суспільних відносин породжує прецедентні тексти, реалізовані взірці, що впливають на характер зв’язку між позначуваним й означаючим у численних соціальних комунікативних системах.

3. Семіотика розглядає історичне пізнання як комунікативну взаємодію за допомогою найрізноманітніших культурних кодів, завдяки яким історичні події інтерпретуються індивідами та соціальними групами. Комунікативний процес для того, щоб забезпечувати продуктивний обмін інформацією, має обов’язково розгортатися в часі. Зміни в темпоральних кодах справляють значний вплив на характер аналізу історичного поступу суспільства.

4. Виникнення нових світоглядних настанов, віртуалізація сучасного суспільного життя ініціюють застосування до аналізу історичних подій таких підходів, які збільшують їх інформативність, про що свідчить вплив теорії інтертекстуальності, “ретроальтернативістики” та гіпертекстової субкультури на історичне дослідження. Завданням історичного дослідження постає не репрезентація фактів як сюжетних елементів тих або інших оповідей про реальність, а оптимальне узгодження практики інтерсуб’єктивного осягнення буття в межах історичного дискурсу.

5. Засвоєння традицій громадянської взаємодії й становлення правової держави в пострадянському просторі супроводжуються створенням нових можливостей для самореалізації індивіда, перед яким постає проблема усвідомлення взаємозумовленості власних та суспільних інтересів. Продуктивні “моделі сприйняття” легальних способів досягнення соціального й матеріального успіху, які транслюватимуться в умовах стабільної правової й політичної ситуації, дозволять повернути індивідові здатність адекватно інтерпретувати значимі соціальні факти.

6. Сучасний соціальний міф постійно намагається підмінити собою реальність. В ідеологічному вакуумі сучасного українського суспільства міфологічним текстам надається апріорного статусу, який виключає можливість свідомого вибору та гальмує розвиток громадянської активності.

7. Перетворення, що відбуваються в сучасному суспільстві, відкриють нові можливості для вільного й відповідального самовизначення людини у світі лише тоді, коли культура розглядатиметься не стільки як набір готових міфологем і стереотипів, скільки як безмежна сфера загальнолюдського досвіду інтерпретації реальності, який передбачає особистісний вибір кожного.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Чантурія А.В. Феномен культури у творчості Ю.М. Лотмана та сучасні перспективи семіотичного аналізу суспільного життя // Мультиверсум: Філософ. альманах. – Вип. . – К.: Укр. центр духовної культури, 2001. – С. 109-116.

2. Чантурия А. В. Семиотический анализ проблемы становления гражданского общества в постсоветском пространстве // Гражданское общество: идея, наследие социализма и современная украинская реальность: Кол. монография / Науч. ред. И.Ф. Кононов. – Луганск: Альма-матер, 2002. – С. .

3. Чантурия А. В. Условия формирования гражданского общества на постсоветском пространстве // Структура и содержание связей с общественностью в современном мире. – Вып. . Социальные науки. – Луганск: Знание, 2002. – С. 248-256.

4. Чантурия А.В. Социальная мифология и социальная реальность // Структура представления знаний о мире, обществе, человеке: в поисках новых смыслов. – Вып. . – Т. . Социальные науки. – Луганск: Знание, 2003. – С. 101-121.

5. Чантурия А.В. Семиотическая традиция и перспективы осмысления социальной реальности // Сознание и социальная реальность: Монография / Науч. ред. И.Ф. Кононов. – Луганск: Альма-матер, 2004. – С. .

6. Чантурія А.В. Семіотичні аспекти моделювання соціальної реальності // Грані: Наук.-теор. і громадсько-політ. альманах. – 2006. – № . – Д.: Грані, 2006. – С.104-109.

7. Чантурія А.В. Громадянське суспільство і соціальна міфологія: семіотичний аспект // Мультиверсум: Філософ. альманах. – Вип. . – К.: Укр. центр духовної культури, 2006. – С. .

8. Чантурія А.В. Семіотичні виміри історії // Мультиверсум: Філософ. альманах. – Вип. . – К.: Укр. центр духовної культури, 2006. – С. .

А Н О Т А Ц І Я

Чантурія А.В. Семіотичні аспекти дослідження соціальної реальності. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. –
Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, Київ, 2006.

У дисертації розглянуто семіотичні аспекти осягнення соціальної реальності в умовах становлення сучасного громадянського суспільства та формування нової соціальної міфології. Ідеї та принципи семіотики висвітлено в історичному, теоретичному та методологічному аспектах.

Семіотична модель соціальної реальності постає як сукупність культурних досягнень у галузі соціальної комунікації, які забезпечують і збільшують здатність соціальної системи до створення нової інформації. Особливу увагу приділено проблемі зростання інформативності історичного дослідження та засадам досягнення згоди в межах історичного дискурсу.

На підставі семіотичного аналізу суспільних процесів у пострадянському просторі доведено, що формування розвинутого громадянського суспільства нерозривно пов’язане із створенням необхідних умов для особистісної самореалізації. У результаті дослідження особливостей сучасної соціальної міфології зроблено висновок, що лише самовизначення людини у сфері культури надасть можливість сформувати уявлення про істинні цілі та цінності, які є необхідною умовою існування людини та суспільства.

Ключові слова: семіотика, соціальна реальність, культура, комунікація, інформація, громадянське суспільство, соціальна