Київський національний університет будівництва та архітектури

Черкес Богдан Степанович

УДК 72.036

Національна ідентичність в архітектурі

громадських центрів столичних міст

в умовах ідеологічної детермінації

18.00.01 – теорія архітектури, реставрація пам’яток архітектури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора архітектури

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі містобудування Київського національного університету будівництва і архітектури та на кафедрі дизайну і основ архітектури національного університету “Львівська політехніка”, Міністерство освіти та науки України.

Науковий консультант

доктор архітектури, професор,

Фомін Ігор Олександрович,

Київський національний університет будівництва і

архітектури, завідувач кафедри містобудування

Офіційні опоненти:

доктор архітектури, професор,

Дьомін Микола Мефодійович,

Київський національний університет будівництва і

архітектури, завідувач кафедри міського будівництва

доктор архітектури, професор,

Кравець Володимир Йосипович,

Харківський державний університет будівництва і архітектури,

завідувач кафедри образотворчого і декоративного мистецтва

доктор архітектури, професор,

Вадімов Вадим Митрофанович,

заступник директора по архітектурі та містобудуванню

Державного проектного інституту “Міськбудпроект”,

м. Полтава

Провідна установа:

Державний науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури та містобудування Міністерства будівництва, архітектури і міського господарства України, м. Київ

Захист відбудеться “8” червня 2006 р. о 1300 год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д. 26.056.02 при Київському національному університеті будівництва і архітектури за адресою: 03037, м. Київ – 37, Повітрофлотський просп., 31, ауд. 466

Автореферат розісланий “27” квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.В. Товбич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається сучасними проблемами недостатньо регульованого розвитку історичних міст як об’єктів архітектурного проектування та необхідністю розробки даного напрямку в теорії архітектури.

Важливою ознакою архітектури ХХ–ХХІ ст. стала активна реконструкція столичних міст європейських країн, особливо центральних історичних районів, які функціонують як громадські центри. Великомасштабна реконструкція громадських центрів неодмінно призводить до втрати окремих пам’яток архітектури, а також до радикальної трансформації історичного довкілля, відповідно, значно змінюються умови життя населення, підвищується суспільне значення проблеми охорони культурної спадщини** Так, вже у 1964 р. на ІІ Конгресі архітекторів у Венеції було ухвалено “Міжнародну хартію з охорони й реставрації нерухомих пам’яток та визначних місць”, а в 1965 р. утворено Міжнародну організацію з охорони пам’яток та визначних місць (ICOMOS).. Соціально-культурне значення та структурна складність історичних міських громадських центрів, а також особливості їхнього багатофункціонального та об’ємно-просторового розвитку, вимагають глибшого наукового обґрунтування архітектурних проектно-планувальних рішень.

Архітектурні особливості громадських центрів міст, передовсім столичних, є матеріалізованим виразом тривалого історичного розвитку країн і відображають зміни політичних, соціальних та економічних умов і чинників. Історія свідчить, що тривалий процес формування міських громадських центрів тісно пов’язаний з ідейно-політичними перетвореннями у суспільстві. Отже, є нагальна потреба у розвитку та удосконаленні теорії архітектури з врахуванням нових знань щодо закономірностей розвитку міст та їхніх структурних складових, зокрема громадських центрів.

Сьогодні переважна більшість наукових робіт з архітектури громадських центрів належить до функціонально-типологічного або історико-мистецтвознавчого напрямків, значно менше авторів розглядають узагальнені культурологічні аспекти теорії архітектури. Саме на таких засадах ґрунтується дане дисертаційне дослідження.

З-поміж культурологічних категорій загалом та архітектури зокрема виділяється універсальне поняття “ідентичність” (від латинського слова idem – тотожне), яке характеризує взаємодію окремої особистості, або спільноти з архітектурним довкіллям. Це загальне поняття дає можливість більш досконально, під новим кутом зору та у ширшому діапазоні розглянути процеси актуального формування міських громадських центрів у зв’язку із збереженням їхнього історичного контексту.

Термін “ідентичність” все частіше використовують в різних наукових галузях: філософії, психології, соціології, політології та інших, а також в образотворчому мистецтві та архітектурі. Так, наприклад, на ХХІ Світовому Конгресі архітекторів, який відбувся в 2002 р. у Берліні, проблеми пошуку нової та збереження історичної ідентичності в архітектурі міст сьогоднішнього глобалізованого світу визнано пріоритетним завданням практики і теорії архітектури та містобудування ХХІ століття. У програмній заяві Конгресу вказано, що “ціллю сучасної архітектури є досягнення максимальної технологічності без втрати національної ідентичності” XXI World Congress of Architecture. Resource Architecture. Programme and Information. – Berlin: UIA/BDA, 2002 – Р.14.

.

Однак, донедавна поняття “ідентичність” не використовувалося у вітчизняних наукових архітектурних дослідженнях, публікаціях і пошуках практикуючих зодчих. Лише в останні роки це поняття стало спорадично з’являтися у деяких періодичних виданнях, хоча і надалі залишається маловизначеним, тобто таким, що не входить у звичний категорійний апарат. Ідентичність пов’язують здебільшого з психоаналізом, ідеологією, соціальними та іншими науками.

Отже, можна констатувати, що у вітчизняній теорії архітектури проблема відображення різних форм колективної та персональної ідентичності в архітектурних процесах не розглядалася. Водночас цей термін набув поширення у сучасній світовій науці. Тому необхідно заповнити цей пробіл, увести до вітчизняної термінології теорії архітектури та містобудування поняття “ідентичність” та “національна ідентичність” і науково обґрунтувати їхню легітимність.

Незворотні процеси утворення та розвитку незалежних держав після розвалу радянського блоку стали причиною створення нових або відродження на новому рівні колишніх парадигм національної ідентичності. Ці процеси впливають на формування сучасної архітектури незалежних держав, що віддзеркалює нові національності цінності та пріоритети. Вони проходять по-різному, що зумовлено різним попереднім історичним досвідом, однак, для них властива певна подібність, що свідчить про їх архетиповість. У зв’язку з цим настав час всебічно проаналізувати та теоретично узагальнити взаємозв’язки між процесами становлення нової національної ідентичності та архітектурою громадських центрів в сучасних політичних та соціально-економічних умовах.

У дисертаційній роботі визначається та використовується поняття “ідентичність” у його загальноприйнятому значенні (idem – тотожність) як додатковий засіб для з’ясування впливу культурологічних, соціальних та ідейно-політичних передумов на формування та сприйняття громадських центрів міст у певний історичний період їх розвитку. Таким особливим періодом була доба авторитарного політичного правління, яке характеризується ідеологічним детермінізмом, тобто найбільшим впливом державної ідеології та політики на архітектуру громадських центрів.

Ідеологічна детермінація архітектури була особливо відчутна в процесі формування та трансформації історичних центрів таких столичних європейських міст, як Київ, Москва, Берлін, Варшава, які більшу частину ХХ ст. розвивались в умовах домінування авторитарних режимів. Зокрема, особливо сильного трансформаційного впливу зазнав історичний центр Києва як столиця Української РСР у складі Радянського Союзу. Тепер, в період здобуття Україною державної незалежності, особливо актуальною проблемою став пошук національної ідентичності в умовах демократії, в процесі реконструкції столичного громадського центру Києва – міста, яке має тривалу історію розвитку та надзвичайно багату архітектурну спадщину.

Тобто, удосконалення теорії та методології архітектури можливе за умови визначення закономірностей формування та сприйняття громадських центрів як структурних складових історичних міст і як переконливий вираз національної ідентичності.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає міжнародним та державним документам та напрямкам планових досліджень, зокрема таким, як:

– Міжнародна Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини, що прийнята на Генеральній Конференції ЮНЕСКО в Парижі 2003 р. Згідно із статтею 2 – “Нематеріальна культурна спадщина означає... культурні простори, визнані спільнотами... як частина їхньої культурної спадщини, що відтворюється залежно від довкілля, їхньої взаємодії з природою та їхньої історії і формує в них почуття самобутності й спадкоємності...”;

– Постанова Верховної Ради України “Про внесення змін до Закону України “Про охорону культурної спадщини” (Відомості Верховної Ради України, 2000 р., № 39);

– Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Комплексної програми паспортизації об’єктів культурної спадщини на 2003–2010 роки” (від 9 вересня 2002 р., № 1330).

– Спільний проект Віденського технічного університету і Національного університету “Львівська політехніка” для Європейської комісії за темою “Розвиток Європейської ідентичності у процесі створення урбаністичних структур в ЄС і його нових сусідніх країнах і їх вплив на політику, економіку і суспільство” (прийнятий на спільному засіданні Сенату та Інституту містобудування Віденського технічного університету за участю представників Єврокомісії 22 січня 2004р., протокол № 6).

– Спільний Європейський проект “Місто і простір у Європі у 1945–
2000 рр.”, який виконувався Академією мистецтв у Берліні і Нідерландським архітектурним інститутом у Роттердамі у 1999–2002 роках (прийнятий і затверджений на загальних зборах Академії мистецтв у Берліні 6 жовтня 2002р., протокол № 37/10).

Мета дослідження – визначити архітектурно-планувальні закономірності у пошуках національної ідентичності під час формування громадських центрів столичних міст у країнах з досвідом авторитарного правління.

Завдання дослідження відповідають меті роботи і містять такі положення:

1. Сформулювати сучасні термінологічні інтерпретації поняття “ідентичність” у суміжних дисциплінах. Визначити складові національної ідентичності, її функції та охарактеризувати національну ідентичність в історичному контексті. Розкрити взаємозв’язок між поняттям “ідентичність” та архітектурною діяльністю.

2. Науково обґрунтувати вибір столичних міст з громадськими центрами в історичному довкіллі як об’єктів порівняльного аналізу, перманентного архітектурного проектування і достатньої інформаційної бази дослідження.

3. Визначити загальні та особливі тенденції архітектурно-планувального розвитку громадських центрів в історичному довкіллі на прикладі таких європейських столиць, як Київ, Москва і Берлін у періоди авторитарного та демократичного правлінь.

4. На конкретних прикладах архітектури громадських центрів Києва, Москви і Берліна визначити аналогії та відмінності в інтерпретації проявів національної ідентичності у країнах з різними історичним досвідом та національною культурою.

5. Встановити етапи трансформації історичних громадських центрів та тенденції їх просторової організації у структурі столичних міст. Розробити матрицю ознак ідентичностей та функцій громадського центру міста, запропонувати методику їх визначення, аналізу та проектування.

Об’єкт дослідження – громадські центри столичних міст у процесі їх архітектурно-планувального формування та реконструктивної трансформації.

Предмет дослідження – прояви національної ідентичності в архітектурно-містобудівній діяльності, яка детермінована авторитарною ідеологією.

Межі дослідження. Дослідження обмежене вибором столичних міст з найхарактернішими ознаками ідеологічної детермінації: Москва – столиця колишнього СРСР та сучасної Росії, Київ – столиця колишньої союзної республіки УРСР та нової незалежної держави – України, Берлін – столиця колишніх Третього рейху, Німецької Демократичної республіки (країни радянського блоку) та сучасної ФРН. Хронологічні межі – від 30-их років ХХ століття до сучасного поставторитарного періоду.

Методика дослідження ґрунтується на використанні усталених та нових методів наукових досліджень. У роботі використано метод історичного факторного аналізу, формулювання аналогової гіпотези об’єктів дослідження, порівняльний аналіз та структурне ретроспективне моделювання об’єктів дослідження. У процесі виконання роботи було застосовано методи багатокритеріального дослідження для визначення набору ознак функцій та ідентичностей громадських центрів столичних міст (“матриця ідентичностей”).

Очікувані наукові результати – визначення тенденцій та закономірностей історично обумовленого пошуку та утвердження національної ідентичності засобами архітектури в умовах авторитарного ідеологічного детермінізму та поставторитарного періоду.

Наукова новизна отриманих результатів дослідження полягає у наступному:

1. До наукової галузі теорії та історії архітектури і містобудування введено категорію ідентичності. Вперше подано концепцію формування національної ідентичності засобами архітектури.

2. Визначено зміст понять “ідентичність” та “національна ідентичність”, що поповнюють знання в теорії архітектури, а також їхню інтерпретацію у суміжних дисциплінах.

3. Вперше проведено порівняльний аналіз архітектури громадських центрів столичних міст Східної та Центральної Європи в період їх авторитарного та поставторитарного розвитку. Доведено, що трансформації національної ідентичності у сфері ідеології та політики призводять до структурної зміни міських громадських просторів.

4. Архітектурну та містобудівну спадщину України ХХ століття розглянуто у контексті загальноєвропейського архітектурного процесу, визначено її місце у світовій історії архітектури ХХ ст.

5. Результати дослідження у галузі теорії та історії архітектури, враховуючи останні досягнення психології, соціології, політології, філософії, дали змогу їх узагальнити та систематизувати й сформулювати концепцію національної ідентичності в архітектурі як нового напрямку розвитку її теорії.

Практична цінність роботи полягає у наступному:

1. На прикладі трансформацій міських центрів столичних міст Києва, Москви і Берліна показано архітектурні прийоми їхньої організації, що має практичне значення для подальшого архітектурного та містобудівного проектування на стадіях розробки генеральних планів міст та проектів детального планування.

2. Встановлено, що громадські центри історичних міст мають стати об’єктами охорони не лише з точки зору загальновизнаних критеріїв оцінки архітектурної спадщини, але із точки зору критерію їх національної ідентичності. Тобто до пам’яткоохоронного законодавство необхідно ввести додатковий критерій оцінки архітектурної спадщини.

3. Основні положення дисертаційного дослідження можна використати під час навчального процесу підготовки кадрів у вищих навчальних закладах архітектурно-містобудівного профілю, у лекційних курсах, курсовому та дипломному проектуванні.

4. Висновки та основні положення роботи стануть інформаційно-методичною базою для державних проектів та міжгалузевих програм у напрямку архітектурно-планувальної організації урбаністичних структур громадських центрів в Україні, сусідніх країнах Євросоюзу та СНД.

Особистий внесок здобувача. Основний зміст дисертації викладений у 41 науковій публікації у виданнях, ухвалених ВАК України, з них 9 виконано у співавторстві. У роботах [1, 2, 3, 10, 21, 24, 25, 26, 32] за списком, наведеним в авторефераті, участь автора полягає у визначенні завдань, розробці методики роботи та формулюванні висновків.

Апробація результатів дослідження відбувалася систематично впродовж близько 20 років. Результати дослідження було представлено на 32-х міжнародних конференціях, зокрема в Австрії (Відень: 1998 р., 2004 р., 2005 р.; Грац: 1999 р.), Англії (Лондон: 2004 р.), Німеччині (Аугсбург: 1996 р., 1997 р., 2004 р.; Берлін: 1993 р., 1995 р., 2002 р.; Дармштадт: 2000 р., 2005 р.; Лейпциг: 1998 р.), Голландії (Роттердам: 1996 р., 2004 р.; Утрехт: 2002 р.), Польщі (Варшава: 1993 р., 1994 р., 2000 р.; Вроцлав: 1993 р.; Жешув: 1989 р.; Краків: 1991 р., 1993 р., 1995 р., 2000 р.), Росії (Москва: 1991 р., 1992 р., 2002 р.; Санкт Петербург: 2001р.). Автор очолював оргкомітет і був співорганізатором таких міжнародних симпозіумів, як “Архітектура як відображення ідеології” (Львів, 1996р.), “Архітектура Галичини ХІХ-ХХ століть” (Львів, 1994 р.), конгресу AESOP (Європейська Асоціація Планувальних Шкіл) “The Dream of a Greater Europe” (“Мрія про більшу Європу”) (Відень, 2005 р.), де розглядались проблеми ідентичності в містобудуванні і архітектурі. Результати роботи доповідались на симпозіумах ICOMOS у Берліні в 1993 і 1995 рр., на конференції експертів ЮНЕСКО “Outstanding cultural landscapes in Eastern Europe” (“Визначні культурні ландшафти у Східній Європі”) (UNESCO – World Heritage Centre, Париж – Варшава, 2000 р.), на спільному форумі “Architectural Imitations” (“Імітація в архітектурі”), проведеному The Getty Research Institute i The Research Institute for Culture and History at Utrecht University, в Утрехті, Голландія (2002 р.), на конференції Євросоюзу “Chancen einer neuen EU-Nachbarschaft: Ukraine und Moldau” (“Шанси нового Євросусідства: ЄС – Україна і Молдавія”), проведеної в Дипломатичній Академії у Відні в 2004 р. Крім цього, матеріали дисертації регулярно доповідались на 19 щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Національного університету “Львівська політехніка” (1986–2005 рр).

Впровадження. Матеріали дисертації, її основні положення та результати було використано: 1 – у шести кандидатських дисертаціях, виконаних під керівництвом автора і затверджених ВАК України; 2 – під час керівництва науковим проектом для Євросоюзу “Development of European identities in the process of erecting urban structures in the EU and its new neighbouring countries” (Віденський технічний університет / Національний університет “Львівська політехніка”, 2002–2004 рр.); 3 – в курсі лекцій, що читається автором в Інституті архітектури Національного університету “Львівська політехніка” (1987–2005 рр.); 4 – у загальноєвропейському проекті “Місто і Простір у Європі в 1945–2000 рр.” для Академії Мистецтв у Берліні і Нідерландського Архітектурного Інституту, Роттердам (2000–2002 рр.); 5 – для спільного керівництва проектом кооперативної підготовки архітекторів і урбаністів між Факультетом архітектури і просторового планування Віденського технічного університету та Інститутом архітектури Національного університету “Львівська політехніка”” (1995–2006 рр.); 6 – у курсах лекцій для студентів Факультету архітектури і просторового планування Віденського технічного університету (2003–2005 рр.); 7 – в керівництві дипломним проектуванням в Інституті архітектури Національного університету “Львівська політехніка” (1986–2005 рр.); 8 – для методики проектування громадських центрів у генеральних планах міст України, виконаних в Українському Державному науково-дослідному інституті проектування міст “Діпромісто” (2005 р.).

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані у 68 друкованих працях (з них 41 у виданнях, що ухвалені ВАК України). В тому числі: 4 монографії, 13 збірників наукових праць, що видані під науковою редакцією автора, 40 наукових статтях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, основної частини, що містить 5 розділів, висновків, які викладено на 284 сторінках, бібліографії, що складається з 657 найменувань, 42 ілюстративних таблиць та додатків, які подані на 402 сторінках.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі викладено актуальність дослідження, визначено мету, завдання та методику роботи, предмет та об’єкт дослідження, а також сформульовані наукові результати роботи, її практичне і теоретичне значення та її впровадження у практику.

Розділ 1. Теоретичні передумови визначення національної ідентичності в архітектурі. Дослідження проблеми зумовило необхідність опрацювання широкого кола літературних джерел, об’єднаних у декілька інформаційних блоків, важливих для дисертаційної роботи.

Її теоретичним підґрунтям стали насамперед наукові знання в галузі архітектури, які визначають його об’єкт та предмет. Місто з його структурними складовими впродовж багатьох років були об’єктами архітектурних досліджень. За результатам цих досліджень було розроблено типологію міст за ознаками їх головних властивостей, а саме – функціональної різноманітності, планувальної та об’ємно-просторової (композиційної) структури, а також у залежності від історичних періодів виникнення та розвитку. При цьому значну увагу приділяли історичним містам з архітектурною спадщиною, яка потребує спеціальних охоронних заходів. Деякі дослідження в галузі архітектури і містобудування були присвячені структурним елементам міст (житловим, виробничим, рекреаційним та ін.), серед яких значна увага приділялася міським громадським центрам, враховуючи їх пріоритетне функціональне та художньо-композиційне значення. Всі ці та інші структурні складові, а також місто як єдине ціле, розглядалися в різних аспектах і процесуальних напрямках. Серед них можна визначити як основні: функціонально-планувальний, художньо-композиційний (естетичний), екологічний, історичний, організаційно-методологічний (спрямований на удосконалення процесів та засобів комплексного управління розвитком міст).

У процесі розробки зазначених, тісно пов’язаних між собою тематичних напрямів, в Україні та Росії поступово склалася архітектурно-містобудівна наукова школа, яка і досі користується світовим визнанням. Така наукова школа формувалася на протязі декількох останніх десятиліть завдяки працям багатьох визначних вчених, до яких належать, зокрема, роботи В. Абизова, Ю. Асєєва, К. Афанасьєва, М. Бархіна, М. Бевза, В. Білоусова, Ю. Білоконя, Ю. Бочарова, А. Буніна, Ю. Божка, В. Вадімова, В. Владімірова, М. Габреля, М. Гінзбурга, В. Глазичева, А. Гутнова, М. Дьоміна, А. Іконнікова, В. Єжова, Є. Кириченко, Л. Когана, В. Кравця, Г. Лаврика, В. Лаврова, І. Лежави, А. Мардера, В. Макухіна, Г. Малояна, В. Мироненка, З. Мойсеєнко, Т. Панченко, В. Проскурякова, А. Рудницького, П. Ричкова, О. Рябушина, Т. Саваренської, О. Слєпцова, І. Смоляра, В. Соченка, В. Тимофієнка, В. Тімохіна, Г. Фільварова, І. Фоміна, С. Хан-Магомедова, В. Хайта, М. Цапенка, О. Швидковського, В. Штолька, С. Шубович, Д. Яблонського, З. Яргіної та ін.

Розвитку вітчизняної теорії архітектури і містобудування сприяли наукові дослідження зарубіжних вчених, зокрема роботи Л. Беневоло, Р. Вентурі, Т. Гарньє, З. Гідіона, Е. Говарда, Е. Гольдзамта, В. Гропіуса, І. Грузи, Є. Грушки, Б. Дзеві, Ч. Дженкса, К. Доксіадіса, В. Дурта, К. Зітте, С. Костофа, В. Лампугнані, Ле-Корбюзьє, К. Лінча, А. Моля, Г. Норберта-Шульца, В. Островського, Н. Певзнера, П. Селфа, К. Танге, К. Фремптона, П. Халла та ін.

Останнє десятиріччя ХХ ст. можна вважати періодом найбільшого розвитку в Україні культурологічної містобудівної парадигми** Фомін І. Основи теорії містобудування. – К.: Наукова думка, 1997. – С. 50.. До того часу цей напрямок в теорії містобудування в Україні та інших країнах у складі Радянського Союзу не був пріоритетним. Це пояснюється тим, що більше уваги приділяли іншим науковим напрямкам, а також тим, що державна ідеологія і політика колишнього СРСР не була зацікавлена у визнанні здобутків національних культур. Такий стан наукових знань зумовив необхідність дане дисертаційне дослідження вести у культурологічній площині. Це дало можливість більше уваги приділяти філософським та художнім властивостям архітектури, не виходячи, однак, за її професійні межі в близьку до неї сферу мистецтвознавства*** Існує, зокрема, точка зору, що архітектурна діяльність – “особлива, відрізняюча її від художньої форми людська діяльність, а твори архітектури являють собою не духовну, а матеріальну цінність” і тому естетичні категорії архітектури мають також мистецтвознавчий характер (Мардер А. Эстетика архитектуры. – М.: Стройиздат, 1988. – С. 204.).*.

Культурологічні аспекти архітектури та містобудування дають можливість висвітлювати значення їхньої духовної сутності. Вони також сприяють визначенню суттєвих зв’язків науки, мистецтва та міфології, які притаманні архітектурі. Міфотворчість – найдавніший прояв духовного життя людини, яка спочатку заміщувала, а згодом доповнювала наукові знання (тверезу логіку мислення). Вона також є “необхідною умовою та первинним матеріалом мистецтва” (Ф. Шеллінг). В останні роки міфологія в сучасній її інтерпретації розглядається як вербальна основа архітектурних та містобудівних концепцій. Як таку основу використовують поняття “політичні міфи” в містобудуванні (Ю. Бочаров, 1989 р.), “стильові” та “естетичні” міфи в архітектурі (І. Фомін, 2002 р.; Г. Фільваров, 2004 р.).

Отже, у цій роботі поняття “міф” (у прямому перекладі з грецької – “розповідь”), трактується як елемент культури, що з’явився на ранніх стадіях еволюції людства (наприклад, героїчні та епічні міфи) і який до цього часу є важливим компонентом суспільної свідомості і відіграє важливу роль у формуванні національної ідентичності. Проте, на відміну від первісної міфології, сучасна міфологія спирається на освячені ідеологією політику і традиції вірування. У найзагальнішому вигляді міф – це візуальна або вербальна модель дійсності, яка об’єднує закодований (за допомогою архетипів) досвід певної конкретної соціальної спільноти (у даному випадку нації). Міфологія здатна містити уявлення про найбільш значні параметри існування соціальної спільноти: розрізнення “свій/чу-жий”, форми організації простору і часу, історію і перспективи розвитку конкретної спільноти. Міф репрезентує засіб колективної саморефлексії і самовизначення.

Ключовим поняттям в культурологічному аналізі архітектурних об’єктів, а у даному дослідженні міських громадських центрів, є “національна ідентичність”. Це поняття дає можливість визначити нові уявлення щодо основоположних властивостей громадських центрів міст в процесі їхнього архітектурного формування та візуального сприйняття суспільством, спираючись передусім на філософське трактування ідентичності.

У філософії до проблеми ідентифікації суб’єкта з об’єктом, тобто теми, яка наближена до архітектури, звертались Еммануїл Кант і Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Зокрема, Гегель писав: “Зв’язок між суб’єктом і об’єктом, думкою і буттям, природою і духом здійснюється процесуально...” Metzler Lexikon Kultur der Gegenwart: Themen und Theorien, Formen und Institutionen seit 1945. Stuttgart / Weimar: Verlag J. B. Metzler, 2000. – S. 214.

.

У психології поняття “ідентифікація” розглядав основоположник класичного психоаналізу Зігмунд Фрейд наприкінці XIX ст. Послідовник З. Фрейда, видатний американський психоаналітик Ерік Еріксон, переосмислив поняття “ідентифікації” і запровадив в кінці 50-х років ХХ ст. нове поняття “ідентичність”, яке вказувало на принципову важливість для людини потреби у континуїтеті, визнанні та соціальній і національній приналежності протягом всього життя Erikson E.H. Identitaet und Lebenszyklus. – Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 1973. – 224 s..

Однією з ключових проблем у сучасних суспільних науках є національна ідентичність. Зокрема, Л. Грінфелд визначає, що “національна ідентичність в її сучасному розумінні полягає в належності до “народу”, найважливішою ознакою якого є те, що його визначають як “націю”. Отже, колективна національна ідентичність передбачає існування певної національної спільноти, яка, за визначенням професора Лондонської школи економіки Ентоні Сміта, “має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову, громадську культуру, спільну економіку й єдині юридичні права та обов’язки для усіх членів”*** Сміт Е. Національна ідентичність / Пер. з англ. П.Тарасюк – К.: Основи, 1994. – С. 23.*. Отже, національна ідентичність складається з взаємопов’язаних елементів: етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних, а також передбачає зв’язки солідарності всіх членів спільноти, об’єднаних спільною пам’яттю, міфами та традиціями.

Таким чином, національна ідентичність є основною формою колективної ідентифікації і стає домінантним критерієм культури, єдиним принципом урядування і центральним фокусом соціально-економічної активності.

Процеси історичних змін національної ідентичності можуть бути поступовими та супроводжувати розвиток суспільства і формування його нових політичних ідей, символів, міфів та вартостей. Ідентичність може бути також змінена, або “нав’язана” одним вольовим актом авторитарної влади у результаті ідеологічного детермінізму (наприклад, Велика Жовтнева соціалістична революція в Росії 1917 р.), або анексії однієї країни іншою (наприклад, насильне утворення співдружності країн соціалістичного табору після Другої світової війни). Ця політична ідентичність розпадається відразу після зміни влади, оскільки відображає тільки її цінності.

Розвиток нової національної ідентичності можна спостерігати під час архітектурного формування громадських центрів та просторів, які повинні стати новими “священними місцями” існуючої влади, новими місцями відправлення релігійних, ідеологічних чи політичних літургій, де відбуваються колективні дійства. Саме в архітектурі міських громадських просторів владна еліта втілює свої ідеї та прагнення.

Специфіка архітектурних засобів дозволяє матеріалізувати різні ідеологічні прояви національної ідентичності. Архітектурні твори залишаються існувати тоді, коли режими, які їх породили, пішли у небуття. Тому часто громадський простір є нашаруванням різних політичних ідентичностей, де у строкатому палімпсесті колишні і нові ідентичності створюють суперечливий конгломерат. Отже, трансформації національної ідентичності віддзеркалюються в архітектурі, що зумовлено її специфікою як виду художньої творчості. Архітектура обслуговує правлячу національну еліту та своїми художніми засобами допомагає еліті утверджувати національну ідентичність. На “мову архітектури” перекладаються нові політичні гасла, міфи, запропоновані правлячою елітою, та візуалізовуються в архітектурних композиціях, у скульптурному та художньому оздобленні. Архітектура стає засобом утвердження національної ідентичності, що особливо відчутно в періоди ідеологічного детермінізму, який диктують авторитарні режими.

В Європі після Першої світової війни виникло дві антагоністичні тоталітарні країни зі схожими зовнішніми архітектурними проявами владної диктатури: комуністичний СРСР та націонал-соціалістична Німеччина. З 1930-х рр. в СРСР, у його столиці – Москві та столиці Радянської України – Києві, все помітнішим ставав ідеологічний тиск на архітектурно-містобудівну діяльність. Особливо він позначився на архітектурі столичних громадських центрів з цінними історичними пам’ятниками. Майже в цей же період в іншій авторитарній країні – Німеччині – розроблялися амбіційні плани реконструкції її столиці – Берліна – та перетворення її в світову столицю – Германію за рахунок формування нового гіпермонументального громадського центру на місці існуючого, з ідеологічно насиченими архітектурними спорудами. Тому Київ, Москва і Берлін обрано показовими об’єктами порівняльного аналізу, в яких визначені історичні та сучасні границі громадських центрів та основні етапи їхньої просторової трансформації.

Розділ 2. Архітектурна трансформація громадського центру Києва та пошук національної ідентичності. У розділі розглянуто формування центральної частини Києва як архітектурне відображення пошуків національної ідентичності. На формування української національної ідентичності вплинуло те, що історично Україна наприкінці XVІІІ ст. – у першій третині ХХ ст. була розділена між Австрійською та Російською імперіями і знаходилася у складі різних державних утворень. Тому історичні терени України розвивалися у сфері різних мовно-культурних та політичних впливів і відмінності між ними були досить значними. Це поступово призвело до формування двох концепцій ідентичності. На початок ХХ ст. у Галичині сформувалася етно-політична концепція, яка могла бути реалізована лише шляхом здобуття незалежності України. В Україні, що перебувала у складі Російської імперії, сформувалася соціокультурна концепція, яка могла бути реалізована у контексті реформ у межах Російської імперії, а згодом і Радянського Союзу. У складі СРСР в Радянській Україні формувалося ідеологічне уявлення політичної ідентичності країни “у єдиній сім’ї братських народів”.

Через великі відмінності, які виникли в Україні внаслідок різного попереднього історичного досвіду і різну колективну пам’ять, й у результаті відносного браку загально-регіональних символів, національна ідентичність після Другої світової війни формувалася дуже нерівномірно. Неоднозначний досвід Другої світової війни та його різні оцінки стали найсерйознішою перешкодою у створенні нової парадигми ідентичності. Тому формування спільної ідентичності у незалежній Україні є дуже ускладнене. В Україні, окрім Галичини, ніколи не було сформовано визначеної етнічної ідентичності, яка б могла поєднати разом політичні та національні гасла. Швидка трансформація країни у самостійну державу не дала змоги створити єдиного пантеону героїв на базі яких можна було б створити об’єднуючу ідею. Великою проблемою у формуванні сучасної української ідентичності є аморфність поняття “чужого” (для різних регіонів України “чужий” є різний). Тепер в Україні робляться спроби творення нової спільної ідентичності, для якої будується доволі еклектична історіографічна база. Для створення “єдиної національної ідеї” “найкращі” фрагменти історії Радянської України поєднуються з найменш контроверсійними фрагментами українофільської версії. Отже, різниця між українцями полягає не лише у площині мови, релігії, економічних інтересів, але, що значно важливіше, вона ґрунтується на різному історичному досвіді та різній колективній пам’яті. Інше життєво важливе питання для України: визначитися “із ким ми”, якими є зовнішні політичні орієнтири у побудові нової держави.

У роботі розглянуто особливості пошуку національної ідентичності, що відобразилися на процесі історичного формування та трансформації громадського центра Києва.

Радикальна трансформація громадського центру Києва розпочалася з наданням місту статусу столиці Радянської України (1934 р.). Відразу було прийняте рішення про проектування нового Урядового центру Української Радянської Соціалістичної республіки у Києві. Київське архітектурно-планувальне управління опрацювало п’ять варіантів розташування Урядової площі і пов’язаних з нею споруд ЦК Компартії більшовиків України, Ради народних комісарів, пам’ятника Леніну та урядового житла. У середовищі київських архітекторів народилася ідея розташування майбутньої Урядової площі у Старому (Княжому) місті, шляхом знесення Золотоверхого Михайлівського монастиря, спорудженого у ХІІ–ХVІІІ століттях, і Василівської (Трьохсвятительської) церкви.

Отже, починаючи з 1930-х років, українську національну ідентичність було повністю підпорядковано загальнодержавній комуністичній ідеології СРСР. Це об’єктивно виявив Всесоюзний конкурс на проектування Урядового центру столиці Радянської України, який запозичив московський досвід формування міських громадських просторів на основі руйнування пам’яток архітектури. Зазначену політичну ідентичність визначали такі архітектурні якості конкурсних проектів:

– у конкурсі взяли участь висококваліфіковані майстри архітектури, що забезпечило високу якість архітектурно-планувальних рішень;

– у результаті проектування було визначено столичний масштаб організації громадського простору, який задавав перспективи подальшого розвитку Києва;

– для організації громадського простору використовували композиційні засоби, які втілювали політичні програми та міфи комуністичної ідеології (планувальні вісі, великі громадські площі для маніфестацій, симетрично розташовані монументальні споруди, ідеологічно насичені скульптурні композиції та інші).

Було проведено кілька турів конкурсу, переможцем яких став ленінградський архітектор Йосиф Лангбард. До кінця 1937 р. одну із споруд було збудовано, а саме будівлю Центрального Комітету Комуністичної партії більшовиків України, і тепер в ній розміщується Міністерство закордонних справ України.

Після отримання Україною державної незалежності почалося формування нової національної ідентичності, яка вже почала проявлятися в архітектурі та містобудуванні, зокрема у “Верхньому Києві”.

Вперше ідея відбудови Михайлівського собору виникла у 1974 р. під час конкурсу на будівництво музею Леніна. Обґрунтування відбудови собору спочатку базувалося не на ідеологічних, а на естетичних переконаннях, оскільки Михайлівський собор мав важливе значення у містобудівній структурі Старого Києва. Але згодом ідея відновлення собору стала розглядатися як важлива суспільно-політична та культурна акція. Національне пробудження закономірно поставило на порядок денний проблему реабілітації втрачених пам’яток, а особливо тих, які були віхами національної історії, творили каркас духовності українського суспільства. У 1996 р. президент України видав розпорядження “Про першочергові заходи по відновленню комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря і Успенського собору Києво-Печерської Лаври”. Михайлівський собор і його дзвіниця було відновлено у 1997–2000 рр. Відбудова Золотоверхого Михайлівського собору має багатовимірне символічне значення. Насамперед, – це спокутування провини перед історією і реставрація кращих її монументів стала етапною віхою для конструювання сучасної ідентичності. Собор відновив важливу симетричність осі Софійський собор – Михайлівський собор, що заперечило версію “радянської” ідентичності місця. Однак, сьогодні Михайлівська площа являє собою конгломерат споруд з суперечливо різними об’ємно-просторовими та стильовими характеристиками. Близьке сусідство помпезної споруди “сталінського ампіру” радянської доби, барокового Михайлівського собору і відтвореного пам’ятника княгині Ольги, створює нашарування ідейно-політичних ідентичностей, яке не сприяє створенню завершеного архітектурного ансамблю. Зазначені особливості Михайлівської площі в історичному осередку стародавнього Києва вплинули на те, що центр тяжіння суспільного політичного життя перемістився на Хрещатик. Він став другим за значенням громадським центром Києва.

Після руйнування Хрещатика в 1941 р. його повоєнна відбудова набула величезного політичного значення. В 1944 р. Рада Народних Комісарів Української РСР оголосила конкурс на проект планування і забудови Хрещатика. Завданням на проектування Хрещатика передбачалося розташувати тут передовсім споруди урядового, представницького і громадського характеру і надати тим самим Києву формальні ознаки столиці держави.

Протягом 1945 р. було проведено два тури конкурсу, переможцем останнього стала група під керівництвом О. Власова. У конкурсних проектах та пізніших реалізаціях забудови повоєнного Хрещатика відобразилася багата міфологія радянської ідентичності, пов’язана з пафосом Перемоги. У монументалізмі споруд, домінуванні пам’ятників вождям, палацовості і пишності архітектурного оздоблення знайшли своє архітектурне втілення міфи про процвітання радянських республік. Проект генерального плану забудови Хрещатика було затверджено в 1949 р. урядом Української РСР, який задав основні габарити і загальну композицію цієї вулиці-бульвару, проте все ж існують серйозні відмінності між затвердженим проектом і тим, що було споруджено. Через певні обставини основною висотною спорудою Хрещатика стали не готель “Москва” на сьогоднішньому майдані Незалежності і не споруда Міської Ради, як планувалося, а житловий 14- поверховий будинок по осі вул. Б. Хмельницького.

Будівельна діяльність на Хрещатику в 1970-х – на початку 80-х років передовсім характеризувалася перебудовою тодішньої площі Калініна – теперішнього майдану Незалежності. У 1977 р. тут було відкрито монумент В. Леніну, а у 1976 – 1982 роках було проведено реконструкцію площі, – основного місця знаходження уряду на святкових маніфестаціях.

Те, що Хрещатик став з 1990-х років осередком проведення масових політичних акцій та зосередженням економічного життя суттєво вплинуло на його вигляд. У 2000 р. урядом незалежної України спільно з мерією м. Києва було прийняте рішення про будівництво нового монументу Незалежності, який мав відтворювати нову національну ідентичність. У міфах, реалізованих у сьогоднішньому майдані Незалежності, відображено складні пошуки нової парадигми ідентичності незалежної держави. Активні дискусії щодо суперечливих архітектурних якостей цього громадського центру свідчать про те, що при його створенні домінували не тільки політичні гасла, але й вимоги економічної доцільності, які характерні для демократичного суспільства з ринковою економікою. У сучасних умовах відсутності чітко визначеної парадигми будівництва української держави, брак загальнонаціональних символів та єдиної концепції національної ідентичності безпосередньо впливає на архітектуру головних громадських просторів міст. Україна переживає свій перший досвід широкомасштабної “українізації” громадських просторів, і домінуюча концепція ідентичності у суспільстві безпосередньо відображається у якості та динаміці архітектурних процесів.

Розділ 3. Архітектурні прояви національної ідентичності у громадському центрі Москви. Росія стала імперією перед тим, як сформувалася її нація. Постійне територіальне розростання країни, асиміляція нових народів гальмували процес формування російської держави та російської національної ідентичності. Однак, зв’язок між російською національною ідентичністю та державністю залишається постійною рисою російської національної психології. У всі часи стрижнем російської національної ідентичності було великодержавне імперіалістичне та централізоване мислення, яке стимулювало будівництво у її столиці – Москві – споруд-символів та їх архітектурних ансамблів. Вони були орієнтовані на позачасові ідеали та візуалізовували великодержавні політичні ідеї. Тому в архітектурі найважливіших споруд завжди переважало образно-символічне та містобудівне начало. Саме ці споруди були домінантною основою формування міських громадських центрів та просторів.

Громадський центр сучасної Москви у широкому його розумінні (як простір) поступово склався в її історичній частині – Кремлі та близьких до нього Китай місті та Білому місті.

Московський Кремль з його визначними спорудами, який оточений мурами та баштами, є архітектурним ансамблем із “замкнутою” просторовою структурою. Однак, у художньо-образному значенні, він поєднує в собі найзначніші загальнодержавні політичні ідеали Російської та Радянської імперій. За участю визначних споруд Кремля, особливо його мурів та Спаської вежі, утворений найвідоміший російський архітектурний ансамбль світового значення – Красна площа. Її ідеологічний зміст та архітектурна форма найбільш повно відтворюють російську національну ідентичність завдяки спорудам-символам: Храму Василія Блаженного, Спаській вежі Кремля, а