ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Целуйко Марина Євгенівна
УДК 323.28
АНТИТЕРОРИСТИЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЯК ФАКТОР СУСПІЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ
Спеціальність 23.00.02 – політичні інститути та процеси
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
Дніпропетровськ – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі політології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент
Назаренко Сергій Іванович,
Харківський національний університет
імені В.Н. Каразіна,
доцент кафедри політології
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Остроухов Володимир Васильович,
Державний університет
інформаційно-комунікативних технологій,
завідувач кафедри соціальних технологій
кандидат політичних наук, доцент
Калиновський Юрій Юрійович,
Національна юридична академія України
імені Ярослава Мудрого,
доцент кафедри філософії, м. Харків
Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса
Шевченка, кафедра політології
Захист відбудеться “27” жовтня 2006 року о 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 08.051.08 Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г. Шевченка, 1 (парк ім. Т.Г. Шевченка), Палац студентів ДНУ, к. 30.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.
Автореферат розісланий 22 вересня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук, доцент С.В. Ставченко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження зумовлена збільшенням кількості дестабілізуючих факторів у світі: загрозами насильства та нездатністю держави, її політичних елементів нейтралізувати їх, перейти до конструктивної взаємодії. Тому особливої актуальності набуває вивчення, розробка та впровадження методів подолання дестабілізації шляхом попередження або ліквідації загрозливих факторів.
Серед них важливе місце займає поширення терористичної діяльності. Тероризм є однією із смертельно небезпечних хвороб сучасного суспільства. Події останнього десятиліття в США, Росії, Європі та Азії показали, що ніхто в світі не виробив надійних методів та засобів для боротьби з цим злом. Сучасні держави відчуваючи проблеми з обліком міграції, охороною кордонів, контролем фінансових й інформаційних потоків та існуючи в світі в умовах постійно триваючих локальних конфліктів стають все більш уразливими для терористичних організацій, кількість яких поширюється. За цих умов країни потребують проведення ефективної антитерористичної політики як засобу забезпечення власного виживання, підтримки суспільної та міжнародної стабільності. Тому надзвичайно актуальним є аналіз ефективності сучасної антитерористичної політики держави.
Важливим є розгляд міжнародного рівня боротьби з тероризмом, що зумовлено швидким зменшенням кількості терористичних організацій, діяльність яких має суто внутрішній характер. Тероризм сьогодні, як соціально-політичне явище, зазнав глибокої трансформації в бік міжнародного розвитку і цей процес продовжується. На початку ХХІ століття відбувається інтернаціоналізація тих чи інших аспектів діяльності переважної більшості терористичних угруповань. Це погрожує стабільності все більшої кількості країн.
На сьогодні суспільна стабільність в Україні забезпечена не всіма необхідними умовами (економічні, політичні, соціальні, етнонаціональні), тому не є достатньо міцною. Це означає, що для держави підвищується значення ефективної антитерористичної політики покликаної не допустити появу дестабілізуючих терористичних факторів (поширення екстремістських ідей, виправдання насильницьких методів вирішення проблем, діяльність терористичних організацій), які на тлі суспільного невдоволення можуть привести до масових зіткнень аж до розпаду держави.
Актуальність роботи зумовлена також недостатньою скоординованістю державних підходів у визначенні власної антитерористичної політики, що робить її помітно недосконалою. Це викликане розбіжностями наукових і політичних поглядів, які представлені в концепціях провідних зарубіжних і вітчизняних учених: У. Лакера, Б. Хофмана, Й. Боданскі, В. Устинова, В. Вітюка, С. Ефірова, В. Ємельянова, В. Остроухова, В. Ліпкана, В. Крутова, О. Бардіна. Україна сьогодні лише стоїть перед потребою створення концепції антитерористичної політики та необхідністю розвивати власну наукову базу в цьому напрямі, що також робить актуальним дане дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційне дослідження проведене в межах комплексної наукової теми кафедри політології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Влада та її реалізація у незалежній Україні”.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у з’ясуванні ефективності антитерористичної політики держави в контексті забезпечення суспільної стабільності.
Реалізація мети дослідження передбачає розв’язання таких завдань:
- розкрити сутність феномена тероризму, визначивши його характерні ознаки й відокремивши від суміжних явищ;
- виявити й обґрунтувати сучасні можливості діяльності та тенденції розвитку тероризму як об’єкта антитерористичної політики держави;
- визначити зміст поняття “антитерористична політика держави”;
- розглянути особливості сучасних методів антитерористичної політики;
- проаналізувати ефективність антитерористичної політики держави за критеріями її відповідності до боротьби проти особливостей сучасного тероризму в контексті забезпечення суспільної стабільності;
- визначити заходи запобігання виникненню тероризму на території України та вдосконалення інститутів і методів антитерористичної політики.
Об’єктом дослідження є засоби держави, які спрямовані на забезпечення суспільної стабільності.
Предметом дисертаційної роботи є антитерористична політика як фактор, що впливає на забезпечення суспільної стабільності.
Методи дослідження. Методологічні засади дисертації зумовлені вибором об’єкта і предмета дослідження, метою і завданнями роботи. При цьому враховано теоретико-методологічні надбання провідних наукових шкіл України, Росії, країн Західної Європи й США.
Поєднання різних методологічних принципів, використання системного підходу в аналізі антитерористичної політики держави, спрямованої на підтримку або відновлення суспільної стабільності, в кінцевому підсумку визначило специфіку дисертаційної роботи, що детально подано в окремому підрозділі дослідження.
Для досягнення мети роботи найбільш вагомим було використання структурно-генетичного, порівняльного, проблемно-хронологічного та історичного методів.
Наукова новизна дисертації визначається її характером – спробою комплексного аналізу ефективності політичного процесу боротьби проти тероризму з метою забезпечення суспільної стабільності в державі.
До основних наукових результатів дослідження належать:
- Сформульовано визначення силового напряму антитерористичної політики держави як застосування або погрози застосування сили для досягнення бажаних цілей, спрямованих проти терористів, їх спільників чи населення взагалі, що знаходить відображення у військових, економічних, інформаційних, психологічних та юридичних методах;
- Уточнено визначення тероризму і міжнародної діяльності терористичних організацій відповідно до сучасного стану і тенденцій розвитку явища, а саме: тероризм визначено як форму соціально-політичної боротьби недержавних формувань, що полягає у систематичних ідеологічно обґрунтованих, публічних, загально небезпечних насильницьких діях або погрозі такими для впливу на все населення чи окремі соціальні групи заради досягнення цілей, що стосуються політики держави; міжнародна діяльність характеризується як взаємодія між суб’єктами і спільниками тероризму, які не належать до однієї країни, з приводу забезпечення існування і діяльності терористичної організації;
- Виявлено недостатню ефективність антитерористичної політики із забезпечення суспільної стабільності, яка полягає в її невідповідності сучасній структурі тероризму, а саме: тенденції до поступової заміни ієрархічних зв’язків у структурі терористичних організацій ідеологічними зв’язками між окремими угрупованнями;
- Встановлено, що чинниками, які знижують ефективність силових антитерористичних методів у забезпеченні стабільності, є відсутність чіткого юридичного регулювання застосування збройної сили в конфлікті з терористичною організацією, військова концептуальна й організаційна традиційність, відсутність ефективних методів нейтралізації негативної інформації та психологічного впливу;
- Визначено недостатню інформаційну забезпеченість антитерористичної політики щодо суб’єкта тероризму, що знижує ефективність збереження стабільного розвитку держави. Вона полягає в невизначеності кінцевого суб’єкта тероризму та зовнішньої підтримки терористичної організації. При цьому простежується залежність між збільшенням приватного компонента зовнішньої підтримки тероризму і зменшенням ефективності антитерористичної політики держави;
- З’ясовано недосконалість методів антитерористичної політики щодо визначення об’єкта терористичного нападу, яка полягає в нестачі надійних інформаційних джерел, браку часу, недосконалості політичної стратегії захисту та прогнозування.
Практичне значення роботи. Висунуті й обґрунтовані в роботі наукові положення створюють додаткові умови для подальшого дослідження проблеми ефективності сучасних методів антитерористичної політики. Запропоновані ознаки й уточнене визначення тероризму та його міжнародної діяльності дозволяють надалі вести наукову розробку єдиного формулювання поняття “тероризм”. Визначені етапи розвитку міжнародної організації терористичних груп можуть бути використані як один з компонентів подальшого комплексного аналізу причин виникнення й механізмів розвитку діяльності терористичних організацій.
Запропонований у роботі системний підхід дозволяє надалі досліджувати проблеми, пов’язані із забезпеченням суспільної стабільності держави, не лише як результат нестачі належних внутрішніх умов, але й як наслідок багатоаспектного зовнішнього впливу.
Інший аспект практичного значення дисертації полягає у використанні її результатів із прикладною, навчальною й науковою метою. Прикладне значення роботи зумовлене можливістю застосування її основних положень під час розробки нових та вдосконаленні наявних методів антитерористичної політики України, а також прийнятті антитерористичної концепції.
Матеріали й наукові положення дисертації можуть бути використані при розробці навчальних курсів “Основи антитерористичної політики”, “Асиметричні конфлікти і стратегії”, “Тероризм як сучасна загроза”, “Основи зовнішньої політики” та інших для студентів спеціальностей “політологія”, “соціологія”, “міжнародні відносини”, “сходознавство”.
Дисертаційні напрацювання можуть слугувати теоретичним підґрунтям для подальшої розробки проблематики, пов’язаної з антитерористичною політикою держави, підготовки наукових праць і навчальних посібників.
Особистий внесок автора. Постановка і вирішення всього комплексу завдань цієї дисертації здійснені самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 4 публікації, 4 тези доповідей.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й висновки роботи обговорювалися на кафедрі політології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Окремі матеріали та проміжні результати доповідалися на XIV, XV і XVI Харківських політологічних читаннях за темами “Личность в системе международных отношений” (Харків, травень 2003 р.), “Угроза терроризма (социально-политический аспект)” (Харків, травень 2004 р.), “Особенности правовой основы борьбы с терроризмом” (Харків, червень 2005 р.), а також на ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень ’2003”.
Публікації. Результати роботи оприлюднені автором у 4 наукових статтях, які опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації відповідає логіці вирішення мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків, списку літератури. Загальний обсяг дисертації 188 сторінок, з них – список використаної літератури – 16 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та завдання, визначено об’єкт та предмет, описано методику дослідження, вказано наукову новизну роботи та практичне значеня отриманих результатів, подано дані про структуру та апробацію одержаних результатів.
У першому розділі “Тероризм як об’єкт державної політики” аналізуються теоретичні основи політологічного ракурсу дослідження проблеми тероризму, розкриваються методологічні засади дисертаційної роботи, розглядається сутність і сучасні прояви тероризму.
У першому підрозділі “Теоретичні підходи до визначення сутності тероризму” з огляду на відсутність загальноприйнятого розуміння тероризму висвітлюються різні погляди на визначення сутності тероризму на державному й доктринальному рівнях. Державне сприйняття тероризму характеризується розмаїттям поглядів і дефініцій. Кожна з них зумовлена політичним контекстом держави в певний період і напрямами внутрішньої та зовнішньої політики в довготривалій перспективі.
Особливістю розуміння тероризму на доктринальному рівні є велика різноманітність підходів, кожен з яких розкриває окрему ознаку тероризму: 1) такі, що акцентують увагу на опосередкованому характері досягнення цілей (роботи Р. Арона, В. Ємельянова, В. Ліпкана); 2) праці, в яких висвітлюється специфіка цілей і завдань тероризму (дослідження У. Лакера, В. Антипенка, О. Колобова, Б. Хоффмана); 3) підхід, спрямований на розуміння сутності тероризму шляхом виокремлення його особливостей, пов’язаних з об’єктом насилля і публічним характером злочинів, він знайшов своє відображення у працях Ю. Дістейна, А. Станіславської, Т. Бояр-Созонович; 4) ідеологічний підхід представлений, зокрема, у дослідженнях Б. Нетаньяху, В. Коровікова, Н. Афанасьєва.
Розглянуті підходи до визначення сутності тероризму умовно можна поділити на дві групи: до першої належать ті роботи, в яких суб’єктом тероризму вважається як держава, так і недержавні угруповання залежно від використовуваних ними терористичними методів. Серед цього напряму слід назвати О. Будницкого, В. Грубова, Т. Сунич, Ю. Антоняна. Прихильники другої точки зору відносять до терористів тільки недержавних діячів, беручи за ознаку відсутність верховної влади над об’єктами насильства (О. Бельков, В. Кудрявцев, А. Кустарев, С. Телешун, В. Вітюк, С. Ефіров, А. Станіславська, В. Остроухов).
Виокремлено основні ознаки тероризму, які визначають специфіку суб’єкта, об’єкта, цілей і методів їх досягнення. На підставі ознак тероризм відділено від суміжних явищ: терору (суб’єкт терору має необмежену владу, контроль над певною територією та її населенням), політичного вбивства (відсутність багатооб’єктності замахів та орієнтації на публіку), геноциду (відсутність багатооб’єктності дій та орієнтації на публіку, до того ж суб’єктом геноциду можуть бути як державні, так і приватні структури), партизанської боротьби (об’єктом насилля партизан є переважно військові сили і стратегічні споруди, тоді як терористи чинять насильство здебільшого проти мирних громадян; на відміну від тероризму партизани залежать від підтримки населення певної території) і національно-визвольної боротьби, яка має ідеологічний характер, тоді як терористична – методологічний. Отже, сутність тероризму полягає в його соціально-політичній природі, насильницькому характері та особливому багатооб’єктному методі тиску.
Розгляд тероризму як об’єкта антитерористичної політики держави уможливив висновок про те, що майже всі з виділених основних рис тероризму можуть зазнавати тиску з боку державної політики. Безпосередній тиск на суб’єктів тероризму, їх інфраструктуру може змінити такі аспекти, як інтенсивність і характер насилля, цілі і завдання, ідеологічний напрям, кількість суб’єктів і прихильників тероризму. Але для того щоб вплинути на такі його механізми дії, як багатооб’єктність замахів та орієнтація на публіку, об’єктом тиску держави повинні виступати не терористичні угруповання, а населення і засоби масової інформації.
У другому підрозділі “Методологічні засади дослідження” обґрунтовується доцільність обраної методології, зумовленої принципами сприйняття й інтерпретації дійсності.
Для дослідження обрано системний підхід, що ґрунтується на розгляданні держави як відкритої системи, антитерористичної політики як її функції з підтримки власної стабільності, а також такої, що може протистояти зовнішньому дестабілізаційному впливу. Використано принцип взаємозалежності розвитку й удосконалення терористичних організацій та методів антитерористичної політики держави.
У дисертації використані як загальнонаукові методи дослідження – аналіз, синтез, індукція, так і методи теоретичного дослідження гуманітарних наук. Історичний метод дав змогу дослідити генезис як терористичних організацій, так і антитерористичної політики держави, їх подальшу трансформацію, виявити низку закономірностей і суперечностей цього процесу. Структурно-генетичний метод – з’ясувати розвиток структури тероризму, її сучасні особливості, а також оцінити ефективність антитерористичної політики держави у боротьбі проти неї. Порівняльний – дослідити ефективність антитерористичної політики за критерієм адекватності її методів, співвідношуючи засоби тиску терористичних угруповань і антитерористичні методи держави, з’ясувати сильні та слабкі риси обох сторін в кожній галузі тиску. Застосування проблемно-хронологічного методу дало змогу дослідити виникнення та зміни суб’єктів тероризму та його зовнішньої підтримки у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх і зовнішніх зв’язків, закономірностей існування, що повинно враховуватися в антитерористичній політиці держави.
У третьому підрозділі “Виникнення і розвиток тероризму” висвітлюються основні моменти історичного розвитку й поступової трансформації тероризму з часів стародавнього світу, а також сучасні причини його виникнення.
Історичний розвиток тероризму йде шляхом ускладнення структури організацій, розширення ідеологічної бази, трансформації методів та інструментів насилля, зміни об’єктів впливу. Сучасним етапом розвитку явища є набуття ним міжнародної форми. Розгляд наукових досліджень В. Антипенка, В. Леонова, Г. Токаревського, Н. Бєглової, А. Змєєвського, В. Тарабріна, Д. Лєвіна, Є. Ляхова, Н. Крилова, Ю. Решетова, Л. Моджорян, Дж. Дугарда, О. Степанової та інших науковців дав змогу уточнити зміст поняття “міжнародний тероризм”, яке визначено як взаємодію між суб’єктами та спільниками тероризму, які не належать до однієї країни, за кількома напрямами: 1) ідеологічне забезпечення діяльності; 2) матеріально-технічне, фінансове забезпечення, навчання, вербування й надання притулку; 3) інформаційне забезпечення; 4) проведення самостійних або спільних терористичних актів.
Сучасні причини виникнення тероризму полягають у діалектичному поєднанні об’єктивних та суб’єктивних умов, серед яких виділено особисті та суспільні чинники. Оцінено загрозу виникнення тероризму на території України як таку, що має внутрішньодержавний і зовнішній потенціал, проте останній є більш вагомим. До першого належать складна етнічні, економічні, соціальні, кримінальні умови в АР Крим та ряд об’єктивних загальнодержавних факторів. До другого віднесено нестабільну ситуацію в ближньому зарубіжжі та участь України в конфліктах за межами держави.
У четвертому підрозділі “Сучасні прояви тероризму” проаналізовано сучасний стан, можливості й тенденції розвитку тероризму як об’єкта антитерористичної політики держави. В результаті виявлено його інтенсивну зміну в напрямі збільшення суспільної небезпеки, що свідчить про недостатню ефективність антитерористичної політики, і відображається у наступних тенденціях:
1) за останні п’ять років кількість терористичних актів у світі зросла більше ніж в одинадцять разів, за останні ж тридцять років у світі здійснено понад десять тисяч терористичних актів; 2) у середньому темпи зростання людських жертв на порядок випереджують темпи збільшення власне терористичних актів; 3) відбувається розвиток засобів терористичних актів від індивідуального впливу до масштабних вибухів і прагнення оволодіти зброєю масового ураження, а також появи нових засобів впливу, таких як кібератаки; 4) зростання фінансової забезпеченості терористичних організацій за рахунок збільшення частки недержавних внесків і опанування як нетрадиційними, так і широко відомими фінансовими механізмами; 5) зближення тероризму з організованою злочинністю, в якому остання нібито ідеологізує свою кримінальну діяльність, тоді як інтерес терористів полягає у фінансовій спроможності, конспірації, зв’язках та інших можливостях організованої злочинності; 6) покращення міжнародного інформаційного обміну, співпраці терористичних організацій за допомогою всесвітніх комунікаційних засобів, що призводить до розширення кількості суб’єктів терористичної діяльності й появи нових видів тероризму; 7) виникнення різноманітних за розміром і внутрішньою структурою терористичних організацій по всьому світу; 8) спроби поширення впливу з боку терористичних організацій на населення інших регіонів, установлення контролю над стратегічно важливими територіями й ресурсами. Наведені можливості й тенденції розвитку свідчать про те, що тероризм стає фактором глобального значення, на який слід зважати при розробці державою політичних принципів і методів як у зовнішній, так і внутрішній діяльності.
Другий розділ “Силовий напрям як основа антитерористичної політики держави” присвячено аналізу сутності силової політики держави, як основи забезпечення суспільної стабільності та захисту від терористичної загрози, напрямів її історичної трансформації, дослідженню основних рис сучасної силової політики з огляду на те, наскільки її елементи відповідають антитерористичній боротьбі.
У першому підрозділі “Сутність силової політики в контексті антитерористичної боротьби” розкривається поняття суспільної стабільності, яким є стан суспільства та держави, що забезпечує стійке функціонування соціальних інститутів і розвиток всіх сфер життєдіяльності суспільства. Дослідження різних рівнів суспільної та міжнародної стабільності здійснені вітчизняними та іноземними фахівцями в галузі суспільствознавства: Р. Дарендорфом, Р. Ароном, Б. Пауелом, А. Ріхардом, П. Циганковим, А. Панаріним, І. Лихановою, А. Мішиним, І. Киянкою, О. Кіндратцем.
Розкрито зміст основних складових силової політики. Теоретичну основу дослідження поняття сили становлять праці представників багатьох наукових шкіл, зокрема політичного реалізму (Г. Моргентау), стратегічного аналізу (Є. Вандам, А. Мехен), структуралізму (А. Хіршман, С. Стрендж), транснаціоналізму й взаємозалежності (Р.Кохейн, Дж. Най), а також українських науковців І. Шаблінського, Ю. Калиновського, М. Шепєлева. Це дає змогу визначити її як такий потенціал суб’єкта, який дозволяє примусити об’єкт до вчинення дій, необхідних носієві сили. Підтримано погляди Р. Арона щодо поділу сили на потенційну та актуальну, а також представників структуралістського підходу щодо відмінності значення сили в різних суспільних галузях.
Сформульовано поняття силового напряму антитерористичної політики держави як застосування або погрозу застосування сили для досягнення бажаних цілей спрямоване проти терористів, їх спільників чи населення взагалі. Для забезпечення суспільної стабільності визнано пріоритет силових методів антитерористичної політики, які спрямовані на зовнішні об’єкти. Їх дослідження покладене в основу роботи.
Основними елементами силової діяльності держави є цілі, стратегія, інструменти, методи, об’єкти впливу. Класифікація цілей здійснена за кількома критеріями, проте актуальними щодо сучасних проблем боротьби з тероризмом є класифікації, засновані на часовому факторі та ступені важливості. Силовий напрям антитерористичної політики має відповідні стратегії: повільне виснаження; відплата за принципом “око за око”; демонстрація впевненості й рішучості з метою не допустити виклику з боку противника.
Реалізація стратегії передбачає застосування конкретних методів та інструментів, увесь спектр яких поділено на традиційні і нові, а також розподілено за сферами використання. Серед них безпосередньо для боротьби проти терористичних груп та їх інфраструктури держава може застосовувати інформаційні, військові, економічні, психологічні методи. В економічній, політичній, військовій та дипломатичній сферах тиску зазнають країни, які звинувачені в підтримці тероризму.
Поставлені цілі, стратегія, наявні інструменти й методи зумовлюють визначення об’єкта силової політики держави. Ним можуть бути як державні, так і недержавні учасники міжнародних відносин, зокрема терористичні організації.
У другому підрозділі “Історична трансформація силового напряму антитерористичної політики” розглядаються історичні зміни елементів силової політики щодо боротьби проти тероризму, зокрема, цілей, методів, об’єктів впливу. Класифіковано цілі на: 1) вічні, які полягають у підтримуванні власної могутності та безпеки; 2) історичні як втілення вічних цілей на практиці у певних історичних умовах. Висвітлюється еволюція методів антитерористичної політики в межах їх класифікації за сферами застосування: найстаріших, до яких відносяться військові, психологічні, економічні, методи впливу у політичній сфері. З кінця ХІХ ст. почався активний розвиток інформаційних засобів тиску, які набувають дедалі більшої сили.
Ефективним є застосування одночасно методів різних сфер, а саме економічних важелів тиску з військовою силою, політичного і психологічного видів тиску, політичного і дипломатичного. Можливим є застосування єдиних методів у різних сферах тиску, здебільшого це стосується психологічної сфери.
Розкрито історичні зміни об’єкта антитерористичної політики держави. Наголошено на збільшенні кількості недержавних об’єктів тиску внаслідок зростання ролі й впливу приватних учасників у політичних процесах.
Третій підрозділ “Особливості сучасної силової політики в боротьбі проти тероризму” присвячено виділенню основних рис сучасної силової політики держави й аналізу можливості її застосування в антитерористичній боротьбі.
Традиційні методи силової політики, такі як військові, політичні, психологічні, економічні, сьогодні стали активніше доповнюватися культурним, геофізичним, інформаційним тиском, причому значення останнього зростає із розвитком засобів масової комунікації та їх більшої доступності.
У сучасних умовах спостерігається трансформація методів силової політики. Так, у військовій сфері характерним є зміщення акцентів від опосередкованого до безпосереднього застосування сили, нарощування озброєння, збільшення ефективності проведення поліцейських війн з боку єдиного полюса сили (США) через відсутність адекватного опонента, зберігає своє значення наявна ядерна зброя. При цьому в антитерористичній боротьбі використовується лише безпосередня збройна участь у конфлікті з суб’єктами тероризму, атаки їхньої інфраструктури з метою ліквідації.
Серед економічних засобів антитерористичної діяльності збільшилась ефективність різного роду санкцій, ембарго, блокад через відсутність двоблокового протистояння. Ці методи широко використовуються проти держав, звинувачених у підтримці тероризму.
Інформаційні методи й засоби боротьби проти тероризму використовуються та розвиваються у двох напрямах: гуманітарному і технічному. У гуманітарному напрямі посилюється значення інформаційної війни як комунікативної технології для впливу на масову свідомість. Найпоширенішим методом такої війни є пропаганда. У технічній галузі широко застосовуються нові електронні технології, види комп’ютерних вірусів і кібератак.
Відбувається розширення можливостей застосування психологічних засобів тиску проти міжнародних і внутрідержавних об’єктів: демонстрація прапору, застосування ультиматуму, збільшення активності у використанні культурних засобів тиску. В антитерористичній політиці застосовуються зазначені методи психологічного тиску на учасників терористичних груп, їхніх прихильників, тих, хто активно підтримує чи на населення країни взагалі.
Дослідження методів антитерористичної боротьби України засвідчує, що вони застосовуються в кількох сферах: економічній, психологічній, інформаційній, правовій.
У третьому розділі “Критерії ефективності антитерористичної політики в контексті забезпечення суспільної стабільності” досліджується відповідність силових методів антитерористичної боротьби держави особливостям об’єкта протистояння за кількома критеріями.
У першому підрозділі “Відповідність політики особливостям сучасної структури тероризму” з’ясовується проблема ефективності урахування антитерористичною політикою сучасних особливостей структури тероризму. Аналіз проведено на прикладі ісламістського терористичного руху, який сьогодні динамічно розвивається, становить серйозну загрозу для безпеки багатьох держав, є об’єктом копіювання та співпраці для не ісламістських організацій.
Застосування структурно-генетичного аналізу до вивчення становлення міжнародної терористичної діяльності дозволило виділити її етапи розвитку, а також ті фактори, що сприяли появі нових властивостей тероризму на різних етапах його розвитку.
Недостатня ефективність антитерористичної політики держави за цим критерієм полягає в її невідповідності до нових особливостей структури тероризму: переходу від окремих угруповань із ситуативними контактами між собою на локальному рівні до мережеподібної організації, розгалуженої по світу, відмови від ієрархічності, високого ступіню автономності бойових формувань, діяльності осередків без певного лідера, взаємодії з місцевими структурами, ідеологічного зв'язку структурних елементів з тенденцією до віртуалізації й подальшого дроблення структури. Натомість сучасні методи антитерористичної політики розраховані на боротьбу з традиційною ієрархічною структурою організації, фізичну ліквідацію її головної ланки.
У цьому контексті звернено увагу на загрозу для України з боку міжнародного тероризму. Його діяльність оцінено як таку, що підвищує можливість появи на території України “представництва” міжнародної терористичної організації або її зовнішнє втручання з метою створити нове українське терористичне угруповання.
У другому підрозділі “Адекватність методів антитерористичної політики” з’ясовано відповідність методів антитерористичної політики держави боротьбі проти сучасних особливостей тероризму в юридичній, військовій, інформаційній, психологічній галузях, а також виділені проблеми її ефективності.
У військовій сфері відзначено використання терористичними організаціями як традиційних, так і нетрадиційних військових засобів, що відносить боротьбу з ними до ряду асиметричних конфліктів. Неадекватність сучасних військових методів антитерористичної політики держави полягає у: 1) традиційності військового мислення; 2) невідповідності організаційно-штатної структури військовим завданням; 3) нестачі спеціально підготовлених для антитерористичних операцій військ; 4) спрямованості військових дій на ліквідацію тільки згуртованих осередків терористів.
У юридичній сфері наголошено на нетрадиційності явища тероризму для міжнародного законодавства. Сучасна правова основа для застосування збройної сили традиційно орієнтована на протистояння загрозам з боку держав та має стримувальний характер, що потребує перегляду силового законодавства або створення нового, яке відповідатиме особливостям тероризму. Підтримано думку В.Ф. Антипенка про необхідність запровадження нової галузі міжнародного права – глобальної системи антитерористичного права.
В інформаційній сфері проблеми ефективності антитерористичної політики держави пов’язані з використанням державою та терористичними організаціями практично однакових методів (пропаганди, соціально-інформаційних технологій, розвиток хакерства і кібератак) і полягають у недостатній ефективності методів управління неконтрольованою інформацією в суспільстві, що веде до його дестабілізації. Потребують удосконалення методи нейтралізації негативних інформаційних потоків, а також розробки нових інформаційних інструментів соціального контролю.
У психологічній сфері методи класифіковано за сферами застосування на військові, інформаційні, культурні. Антитерористична політика держави в цьому напрямі втрачає переваги у застосуванні таких методів тиску, як демонстрація та погроза військовою силою; пропаганда, яка впливає на патріотичні почуття та ідентичність з соціальною групою; ультиматум, шантаж. Використання державою і терористами схожих методів частково нейтралізують вплив один одного на населення. Тому методи антитерористичної політики в цій сфері потребують подальшого розвитку й удосконалення.
У третьому підрозділі “Інформаційна забезпеченість політики держави” аналізується ефективність антитерористичної політики за критерієм якості її інформаційного забезпечення щодо суб’єкта тероризму та об’єкта терористичних нападів.
Інформаційна забезпеченість політики щодо суб’єкта тероризму ускладнюється проблемою визначення його зовнішньої підтримки, яка розуміється як допомога в забезпеченні існування та діяльності терористичної організації з боку суб’єктів, які не є елементами структури даної організації. Це визначення зумовлює проблему окреслення кінцевої рушійної сили терористичної діяльності, яка виражається у відсутності достовірної інформації про роль суб’єктів зовнішньої підтримки в діяльності організації, певну змінність зовнішніх спільників і тенденцію до збільшення серед них приватного компонента замість державного, що в роботі відображено у порівняльних таблицях. При цьому спостерігається залежність між збільшенням приватного компонента серед сучасних суб’єктів зовнішньої підтримки та зменшенням ефективності антитерористичної політики держави, яка зумовлена: 1) розширенням кількості можливих суб’єктів зовнішньої підтримки; 2) орієнтацією силових методів держави на чітко позначеного об’єкта впливу; 3) ефективністю застосування різного роду санкцій тільки проти об’єктів, які мають постійні матеріальні цінності; 4) недостатністю достовірної інформації про реальні цілі та мотиви терористичної діяльності. З огляду на це, підвищення ефективності антитерористичної політики в цьому аспекті потребує вдосконалення методів збирання інформації для забезпечення основ інформованих рішень і розроблення адекватних методів боротьби проти приватної сили.
Можливість зовнішньої підтримки у виникненні тероризму на території України оцінено як таку, що може існувати, причому як з боку міждержавного протиборства (з використанням терористичних угруповань), так і приватного поширення міжнародного тероризму.
Аналіз інформаційної забезпеченості антитерористичної політики щодо об’єктів нападу терористів передбачає з’ясування джерел інформації. При цьому відзначено брак достовірної інформації, який зумовлений відносною ненадійністю джерел і поверховістю отриманої інформації. Це викликає неадекватність сучасних методів антитерористичної політики держави щодо забезпечення суспільної стабільності та захисту населення. Таку ситуацію зумовлює ще й низька ефективність методів передбачення та вчасного пристосування під час боротьби проти тероризму, недостатність часу для прийняття державою виважених рішень про захист чи певні дії у відповідь.
У висновках здійснене теоретичне обґрунтування проблеми ефективності антитерористичної політики держави як фактору суспільної стабільності шляхом з’ясуванні її відповідності боротьбі проти сучасного тероризму:
1. Сутність тероризму розкривається в його ознаках: 1) застосування насильницьких дій або погроза насиллям; 2) недержавний характер суб’єкта; 3) політичний характер цілей; 4) багатооб’єктність замахів, яка означає наявність двох видів об’єктів насильства; 5) наявність ідеологічного фундаменту для створення терористичної організації й виправдання її насильницької діяльності; 6) орієнтування терористичної діяльності на публіку; 7) відсутність прив’язаності до певної території.
Відмінність тероризму від суміжних явищ (терору, політичного вбивства, геноциду, партизанської та національно-визвольної боротьби) визначається за ознаками суб’єкта, об’єкта насилля, орієнтування тероризму на публіку та його неприв’язаності до певної території. Отже, тероризм це насильницька соціально-політична боротьба, в якій специфіка суб’єкта, об’єкта та методів посідає особливе місце. Для неї характерний активний розвиток міжнародної діяльності.
2. Незважаючи на застосування методів антитерористичної політики, він зберігає значну кількість напрямів розвитку дестабілізуючих державу: тенденція до посилення жорстокості та збільшення кількості терористичних актів у світі; зростання й удосконалення матеріально-технічного оснащення терористів; підвищення рівня фінансової забезпеченості терористичних організацій; зближення, а часом і злиття, тероризму з організованою злочинністю; покращення міжнародного інформаційного обміну між організаціями; збільшення різноманітності розмірів і внутрішньої структури терористичних організацій; поява нових засобів впливу і нових видів тероризму; розширення географічних масштабів міжнародної діяльності терористичних груп.
3. Антитерористична політика має необхідні елементи, які визначають її зміст, а саме: сила, цілі, стратегії, методи та об’єкти впливу. Ураховуючи, що сила означає такий потенціал суб’єкта, який дозволяє примусити об’єкт до вчинення необхідних носієві сили дій, визначено силовий напрям антитерористичної політики держави як застосування або погрозу застосування цього потенціалу для досягнення бажаних цілей, яке спрямоване проти терористів, їх спільників або населення взагалі.
4. У боротьбі проти сучасних терористичних організацій та їх спільників можуть бути застосовані такі силові методи, спрямовані на зовнішні об’єкти: 1) у військовій сфері – безпосередня збройна участь у конфлікті з суб’єктами тероризму, ліквідація їхньої інфраструктури; 2) в економічній – міжнародний контроль фінансових потоків, санкції, ембарго, блокади, спрямовані проти держав-спонсорів тероризму; 3) в інформаційній – тиск на свідомість людей, методи руйнування інформаційної, фінансової, комунікаційної інфраструктури терористів шляхом комп’ютерних атак; 4) у психологічній –тиск на учасників терористичних груп, спільників, прихильників або на населення країни взагалі за допомогою демонстрації прапору, економічних і політичних санкцій, зовнішньої пропаганди.
5. Недостатня ефективність антитерористичної політики держави зумовлена невідповідністю її методів до мережевої структури тероризму, розвиток якої відбувається швидше ніж трансформація політики держави. Вона в сучасних умовах є реагуючою та орієнтованою на боротьбу з ієрархічною структурою, шляхом фізичної ліквідації її головної ланки. Недостатньо ефективними є методи протидії недержавному фінансуванню тероризму, використанню ним новітніх засобів комунікації, співпраці з недержавними учасниками на міжнародному просторі.
6. Методи антитерористичної політики є недостатньо відповідними боротьбі з сучасними особливостями тероризму. Невідповідність у юридичній сфері полягає в орієнтованості на симетричне протистояння; у військовій – традиційності концепції військового мислення, невідповідності організаційно-штатної структури, нестачі спеціально підготовлених військ, спрямованості військових дій на ліквідацію тільки згуртованих осередків терористів; в інформаційній – невідповідності методів нейтралізації негативних інформаційних потоків та управління неконтрольованою інформацією в суспільстві; у психологічній – використанні однакових з терористичними групами методів впливу: демонстрації та погрози збройною силою, впливу на патріотичні почуття та ідентичність з соціальною групою, ультиматуму, шантажу, що знижує їхню ефективність.
7. Недостатня якість інформаційного забезпечення антитерористичної політики держави, яка знижує ефективність підтримки її стабільного розвитку, полягає в невизначеності кінцевого суб’єкта, проти якого держава має спрямовувати свої дії. Це відбувається через конспіративні можливості терористичних організацій, використання зовнішньої підтримки й невизначеність її суб’єктів та їх ролі в діяльності організації. Залежність між зменшенням ефективності антитерористичної політики та збільшенням приватного компонента зовнішньої підтримки зумовлена специфікою останнього. Це потребує удосконалення методів збору інформації для забезпечення основ інформованих рішень.
8. Якість інформаційного забезпечення щодо об’єкта терористичних нападів є недостатньою через ненадійність джерел і поверховість отриманої інформації, низьку ефективність методів передбачення та вчасного пристосування в боротьбі проти тероризму. Це зумовлене приховуванням конкретного об’єкту фізичного насильства шляхом його узагальнення, ідеологічної динаміки, глибокої конспірації; несподіваністю терористичних нападів, яка спрямована на максимізацію жертв.
9. На підставі отриманих результатів дослідження пропонуються напрями проведення заходів з попередження появи тероризму на території України: 1) невтручання в сусідні конфлікти; 2) удосконалення системи охорони кордонів; 3) розробка та впровадження шкали ризику для іммігрантів і тривалий контроль за діяльністю групи ризику; 4) встановлення технічних засобів попередження терористичного акту на особливо важливих об’єктах; 5) надання необхідної уваги вирішенню соціальної, національної, політичної напруги для того, щоб вона не прийняла латентної стадії конфлікту; 6) проведення постійного соціологічного моніторингу терористичної загрози серед населення, особливо національних меншин; 7) підвищення рівня життя населення; 7) формування почуття патріотизму й ідентичності в першу чергу з державою; 8) встановлення контролю за Інтернет-виданнями з метою вилучення інформації, яка виправдовує терористів і закликає до терористичних методів боротьби.
Основні положеня дисертації викладені в таких публікаціях автора
1. Редько М.Є. Трансформація міжнародної силової політики при переході від двополярного до однополярного світу // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2003. – № 592. – С. 198-206.
2. Редько М.Є. Зовнішня підтримка сучасного тероризму // Людина і політики. – 2004. – № 3. – С. 137-146.
3. Редько М.Є. Об’єкт міжнародної силової політики держави у сучасний період // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2004. – № . – С. 52-58.
4. Целуйко М.Є. Особливості міжнародної структури тероризму // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Питання політології. – 2005. – № 702. – С. 104-111.
5. Редько М.Е. Личность в системе международных отношений // Особистість в умовах сучасних політичних відносин: Зб. наук. статей. – Харків: “Право”, 2003. – С. 144-146.
6. Редько М.Е. Украина – НАТО. Их взаимное значение // Матеріали ІІ міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень-2003”. Том 11. Політологія. Соціологія. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2003. – С. .
7. Редько М.Е. Угроза терроризма (социально-политический аспект) // Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучасності: Зб. наук. статей. – Харків: НЮАУ, 2004. – С. 176-178.
8. Целуйко М.Е. Особенности правовой основы борьбы с терроризмом // Соціально-політичні протиріччя та проблеми соціального партнерства: Зб. наук. статей. – Харків: НЮАУ, 2005. – С. 193-195.
АНОТАЦІЇ
Целуйко М.Є. Антитерористична політика держави як фактор суспільної стабільності. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2006.
Дисертація присвячена вивченню ефективності антитерористичної політики в контексті забезпечення суспільної стабільності держави за критеріями відповідності її складових до боротьби проти сучасних особливостей тероризму. У роботі розкрито сутність тероризму шляхом виділення його ознак і виокремлення серед суміжних явищ, на підставі чого запропоновано визначення тероризму. Доведено, що сучасний тероризм зберігає значну кількість напрямів розвитку й набуває ознак глобального явища. Подано характеристику силового напряму антитерористичної політики та її основних елементів. Виділено сучасні методи силової діяльності, які можуть бути застосовані в боротьбі проти тероризму. Установлено, що ефективність антитерористичної політики держави ускладнена невідповідністю її методів до особливостей міжнародної структури тероризму, сучасних методів тиску терористів та специфіки суб’єкта. Досліджено проблеми якості інформаційного забезпечення антитерористичної політики щодо об’єкта терористичного нападу.
Ключові слова: тероризм, суспільна стабільність, антитерористична політика держави, міжнародна структура тероризму, методи силового тиску, інформаційна забезпеченість політики.
Целуйко М.Е. Антитеррористическая политика государства как фактор общественной стабильности. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2006.
В работе осуществлено комплексное исследование методов функционирования антитеррористической политики и ее эффективности в обеспечении общественной стабильности государства. На основании выделенных признаков терроризма и отделения его от смежных явлений предложено определение терроризма как формы социально-политической борьбы, которая заключается в систематическом осуществлении идеологически обоснованных,
