МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЧУГРІНА ОКСАНА РОМАНІВНА

УДК 94: 323.1 (4) ”1980/1990”

Трансформація міжнаціональних та міжетнічних

відносин у Західній Європі в 1980-1990-ті рр.

07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: | кандидат історичних наук, доцент

Тодоров Ігор Ярославович,

Донецький національний університет, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

Єрхов Геннадій Петрович,

Донецький національний університет, завідувач кафедри всесвітньої історії

кандидат історичних наук, доцент Мінгазутдінов Ігор Олександрович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка,

доцент кафедри міжнародних відносин
та зовнішньої політики

Провідна установа: | Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України (кафедра нової та новітньої історії)

Захист відбудеться “      ”     січня     2007 року о   .00   годині на засіданні спеціалізованої вченої ради в Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, 2-й навч. корп., ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “      ”    грудня    2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю ґрунтовного вивчення теоретичного й практичного досвіду міжнаціональних та міжетнічних відносин країн Західної Європи та застосуванням його в подальшому розвитку України в контексті європейської орієнтації нашої держави.

До кінця ХХ ст. багатьом західноєвропейським країнам шляхом перегляду класичних засад державної політики вдалося досягти помітного прогресу в подоланні етнополітичної конфронтації, яка сягнула в 60-70 рр. ХХ ст. свого піка на хвилі вимог з боку іноетнічних груп. Проте на тлі етнічних війн, дезінтеграції держав, гострих етнонаціональних криз в інших регіонах світу, Західна Європа сприймалася як відносно благополучний регіон, де етнічні протиріччя вдавалося контролювати на основі принципів ліберальної демократії. Все це складає ту специфіку західного досвіду в етнонаціональній сфері, яка робить його безперечно цінним і для теоретичного розуміння загальних закономірностей сучасного розвитку етнонаціональних процесів, і для практичного здійснення принципів етнонаціональної політики.

Як свідчить досвід розвинутих поліетнічних держав, механізм захисту етнонаціональних меншин, а також відродження корінного етносу здійснювалося через створення та реалізацію спеціальних економічних, соціальних та культурних програм на загальнодержавному, регіональному та етнотериторіальному рівнях. З цього приводу певний інтерес представляє знайомство з системою міжнародного та державно-правового забезпечення прав етнонаціональних спільнот, основних засобів побудови міжнаціональних та міжетнічних відносин у 80-90-х рр. ХХ ст. в Західній Європі, враховуючи етнополітичні процеси, що розвиваються на європейському континенті, аналіз чого і наведено в дисертації.

Аналіз стану наукової розробки проблеми виявив, що у цьому напрямі було досягнуто певних результатів, але відсутні спеціальні праці, присвячені комплексному висвітленню історичного процесу формування та розвитку європейської системи міжнаціональних та міжетнічних відносин у 80-90-ті рр. ХХ ст. Актуальність теми визначається також тим, що дана проблема практично не була ще предметом спеціальних досліджень у вітчизняній історіографії. Ці обставини обумовили звернення автора до зазначеної теми, визначили мету, завдання й наукову новизну дисертаційної роботи.

Зв’язок дослідження з науковими програмами, темами. Дана робота безпосередньо пов’язана з комплексними темами, які розробляє кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики ДонНУ „Міжнародні відносини в умовах глобалізації: регіональний вимір”(№Г-01/44), „Міжетнічні і міжнаціональні відносини України, країн СНД та Балтії. 1990-2010 рр. (№ держ. реєстрації 0104U002162).

Об’єктом дослідження є міжнаціональні та міжетнічні відносини як специфічна сфера суспільних відносин.

Предметом дослідження є трансформація міжнаціональних та міжетнічних відносин у Західній Європі в 1980-1990-ті роки.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 80-90-ті роки минулого століття й зумовлені тим, що суттєві зміни у сфері міжнаціональних та міжетнічних відносин відбулися саме в цей час, коли було переглянуто класичні засади європейської етнонаціональної політики й почали застосовуватися нові різноманітні етностратегії. Вступ європейського співтовариства до ХХІ ст. вимагає підбиття певних підсумків, але процес змін в етнонаціональній сфері ще триває, тому кінець ХХ ст. взято за межу умовно, в подальшому ж хронологічні рамки дослідження можуть бути переглянуті. Разом з тим, в межах необхідності, у даній роботі при розгляданні деяких аспектів теми хронологічні межі було розширено, як того вимагає логіка історичного дослідження.

Географічні межі дослідження окреслені Західною Європою в традиційному політико-географічному розумінні (країни з усталеною ринковою економікою, які розвиваються під впливом інтеграційних процесів), оскільки найбільш демократична та вдала модель етнополітичного розвитку, на наш погляд, була сформована та продовжує розвиватися саме тут. Особлива увага була приділена етнонаціональним моделям таких демократичних держав як Бельгія, Швейцарія, Іспанія та Італія. Означені країни розглядаються не випадково, оскільки за деякими показниками вони мають певні схожі з Україною риси.

Мета даної дисертації полягає у виявленні провідних тенденцій та узагальненні історичного досвіду процесу трансформації міжнаціональних та міжетнічних відносин у країнах Західної Європи в 80-90-ті рр. ХХ ст.

Для досягнення поставленої мети в дисертації передбачається розв’язати такі завдання: 1) розглянути сучасний ступінь дослідження зазначеної теми та її джерельну базу, визначити основні теоретико-методологічні принципи, підходи, методи аналізу міжетнічних відносин; 2) провести аналіз історичної трансформації права народів на самовизначення та критерії його застосування в сучасних умовах; 3) охарактеризувати процес формування міжнародних стандартів захисту прав етнонаціональних меншин, корінних народів у 80-90-ті рр. минулого століття; ) з’ясувати сучасне розуміння пріоритетності прав людини в контексті прав етнонаціональних спільнот; 5) вивчити історичний досвід розв’язання етнонаціональних проблем у країнах Західної Європи за допомогою державного устрою; 6) визначити вплив регіоналізму на етнонаціональні відносини; ) з’ясувати форми та методи захисту прав іноетнічних груп, збереження їхньої культурної та лінгвістичної самобутності в західноєвропейських країнах; ) проаналізувати основні тенденції сучасних етнополітичних процесів та їхній вплив на міжнаціональні та міжетнічні відносини в Західній Європі.

Наукова новизна дослідження зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання: на основі залучення сучасних теоретичних надбань наукової думки, аналізу значної кількості джерел і літератури здійснено комплексне дослідження процесу трансформації міжнаціональних та міжетнічних відносин у 80-90-ті рр. ХХ ст. на основі застосування міждисциплінарного підходу; на підставі аналізу джерел узагальнено міжнародно-правові критерії права на самовизначення та його реалізації в сучасних умовах, зміни щодо статусу та прав етнонаціональних меншин і корінних народів, етнополітичних прав людини; проаналізовано досвід врегулювання етнополітичних проблем у федеративних та унітарних країнах Західної Європи; здійснено інтерпретацію регіоналізму як чинника міжетнічної стабільності та єдності Європи; узагальнено засоби розв’язання етнонаціональних проблем на основі аналізу практичного досвіду країн Західної Європи стосовно іноетнічних груп; дістало подальшого розвитку обґрунтування цінності полікультурної різноманітності європейського суспільства у його консолідації, визначено найважливіші напрями в політиці держав, спрямовані на збереження культурної та лінгвістичної самобутності народів Західної Європи.

Теоретичне і практичне значення дослідження дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані: для подальшого поглибленого теоретичного дослідження проблем міжнаціональних та міжетнічних відносин; при написанні навчальних посібників, читанні лекцій та спецкурсів з новітньої історії, політології, етнополітології, правознавства, етнодержавознавства, культурології тощо; при дослідженні конкретно-історичних проблем етнополітичної історії Західної Європи.

Результати дослідження мають практичне значення для регіональних та загальнодержавних стратегій як теоретичне підґрунтя гармонізації етнонаціонального середовища в Україні.

Апробація роботи. Основні положення та висновки дисертації апробовані у ряді наукових статей, у виступах та публікаціях на науково-практичних конференціях: міжнародній конференції “Етнічна історія народів Європи” (Київ, 1999); міжнародній студентській науковій конференції “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, 1999); ІV міжнародній науковій конференції молодих вчених та студентів “Нації та міжнаціональні відносини в історії людства очима молодих дослідників” (Донецьк, 2003); всеукраїнській науково-практичній конференції “Соціальні, економічні, політичні та психологічні наслідки глобалізації в сучасному суспільстві” (Донецьк, 2003); І міжнародній науково-практичній конференції “Право і лінгвістика” (Сімферополь-Ялта, 2003); всеукраїнській науково-практичній конференції “Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи” (Київ, 2003); всеукраїнській науково-практичній конференції “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси в південному регіоні України” (Миколаїв, 2003); ІІ міжнародній науково-практичній конференції “Право і лінгвістика” (Сімферополь-Ялта, 2004).

Наукові положення й висновки дисертаційного дослідження були апробовані в навчальному процесі у Донецькому інституті управління при підготовці бакалаврів за напрямками 0601 ”Право”, 0502 „Менеджмент”, 0401 „Психологія” в лекційних та практичних заняттях нормативної частини освітньо-професійної програми з дисциплін “Культурологія”, „Українська та зарубіжна культура”; розроблена варіативна компонента до галузевого стандарту освітньо-професійної програми з професійного спрямування 0502 „Менеджмент”, яка включає дисципліну гуманітарної підготовки під назвою „Етнос і держава в сучасну епоху”.

Особистий внесок дисертанта. Всі принципові ідеї дослідження належать особисто здобувачу. Головні результати викладені у 12 статтях і публікаціях (загальний обсяг – 6,4 друк. аркуша, з яких автору належить 6,1 друк. аркуша), розміщених у збірниках наукових праць та матеріалах конференцій, з яких 5 (3,1 друк. аркуша) – у наукових фахових виданнях, визначених переліками ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які мають внутрішній поділ на підрозділи, висновків, переліку посилань та списку джерел і літератури (більш 300 назв) та додатків (11 мап, 7 таблиць, 25 с.). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 252 сторінки (з них основного тексту – 173 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У вступі розкривається актуальність теми, її сутність і обґрунтовується необхідність проведення дослідження, зв’язок з науковими програмами, темами, визначаються його об’єкт і предмет, географічні та хронологічні межі дослідження, мета, завдання, наукова новизна роботи, її теоретична та практична значимість, міститься перелік наукових конференцій, на яких відбулася апробація основних результатів дослідження, також дана структура дисертації.

У першому розділі „Ступінь наукової розробки проблеми, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження” розглянуто історіографію проблеми та охарактеризовано джерела, покладені в основу дисертації, а також визначено теоретико-методологічні засади дослідження.

Перший підрозділ “Ступінь наукової розробки проблеми” характеризує основні етапи розвитку етнополітичної думки, де основна увага приділяється висвітленню сучасного стану дослідження міжнаціональних та міжетнічних відносин.

Із здобуттям Україною державної незалежності виникли передумови для формування нової концепції етнонаціональної історії, що створило й нові перспективи у створенні своєї концепції етнонаціонального розвитку з урахуванням досвіду країн Заходу.

У 90-ті рр. ХХ ст. у зв’язку з набуттям Україною незалежності та процесом національного державотворення активізувався інтерес до такого роду досліджень. Було створено Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України (м. Київ). Сучасними українськими вченими було започатковано новий науковий напрям – етнодержавознавство, яке знаходиться на перехресті історії, філософії, політології та права (І.Варзар, О.Майборода, Л.Нагорна, Ю.Римаренко, О.Картунов та ін.). Підґрунтям концепції українських учених є діалектичний взаємозв’язок між етнонаціональним чинником і державотворчим процесом.

Однак, у той час, коли етнічне питання викликає великий інтерес у широких колах українського суспільства та є одним з пріоритетних напрямків державної політики, у вітчизняній історіографії бракує фундаментальних досліджень з проблем історії міжетнічних та міжнаціональних відносин. Досі немає розробок, які давали б загальну картину історичного розвитку етнонаціональних відносин та досвіду розвинених західноєвропейських країн у цій сфері. Практично відсутні узагальнюючі наукові праці, в яких історія етнонаціональних відносин після Другої світової війни розглядалася комплексно.

Література із зазначеної теми була розподілена на наступні групи за проблемним принципом.

Першу групу складають праці теоретико-методологічного характеру, до яких віднесено роботи Е.Геллнера, Е.Сміта, Й.Гердера, Й.Фіхте, Е.Ренана, М.Бердяєва, Л.Гумільова, П.Белкова, Ю.Бромлея, В.Тишкова, Г.Касьянова та інших дослідників, де розглядаються питання розвитку етносу, націй і етнонаціональних відносин у суспільстві, методологічні підходи щодо розуміння етнонаціоналізму. Без осмислення підходів вищеназваних авторів до визначення фундаментальних понять міжнаціональних відносин важко зрозуміти парадигми, що склалися в минулому, вплив яких відчувається й зараз.

До другої групи віднесені роботи, які присвячені вивченню сучасних етнічних процесів і рухів у світі та Європі зокрема, а також особливостям взаємовідносин етносів в поліетнічних суспільствах і державах. У дослідженнях Б.Андерсена, С.Арутюнова, А.Кожановського, В.Козлова, І.Руденка, Г.Єрхова на основі історичного й сучасного досвіду західних країн розглядаються фактори етнічного піднесення та поширення націоналізму, вплив етнонаціонального фактору на суспільні відносини, соціально-економічного чиннику на міжетнічні стосунки. Наукова думка останніх десятиріч зосереджена на теоретичному та практичному осмисленні причин конфліктів на етнонаціональному ґрунті і підходах щодо їх розв’язання. Аналізу західноєвропейського досвіду стосовно цих проблем присвячено роботи А.Реймона, Е.Сміта, Є.Нарочницької, О.Маруховської, І.Мінгазутдінова. В українській науковій думці етнополітичний конфлікт визначається як несумісність цінностей, зіткнення інтересів і цілей різних етнонаціональних спільнот між собою та інтересами й цілями держави, як процес виявлення та усунення суперечностей, що постійно виникають в етнополітичній сфері поліетнічного суспільства. Етнічний конфлікт являє норму в суспільстві, закономірне явище, але яке можна регулювати.

Третю групу складають праці, що висвітлюють ключові проблеми міжнародно-правових засад етнонаціональних відносин у другій половині ХХ ст. Одними з найскладніших проблем сучасної науки є розуміння та реалізація права народів на самовизначення (А.Йонгман, А.Шмід, Г.Бруннер, У.Альтерматт, А.Мартиненко, Н.Волошина, А.Козлов), статус й захист прав етнічних, мовних, релігійних меншин у європейській політиці (Ф.Капоторті, С.Пунжин, В.Кочарян, В.Газін, В.Фесенко та ін.), а також питання про права людини в контексті прав народів, націй, етнонаціональних меншин (К.Джеймс, Ф.Aлстон, Р.Воллас, Р.Мюллерсон, Ф.Фабріціус, С.Римаренко, О.Картунов, П.Муцький, В.Мармазов, І.Піляєв та ін.). Ці проблеми на сьогоднішній день є гостроактуальними як у практичному, так і у теоретичному плані, тому що безпосередньо пов’язані з проблемою міжнародної та національної безпеки.

До четвертої групи віднесено роботи з проблем національної політики в країнах Західної Європи. У наукових працях А.Лейпхарта, Дж.Мілля, Дж.Ротшильда, Т.Васильєвої, Р.Абдулатипова, В.Євтуха та інших дослідників розкриваються теоретичні аспекти та сутність етнонаціональної політики, висвітлюються її основні принципи й головні напрямки. У більшості поліетнічних країн однією з головних функцій держави стала функція національно-державної інтеграції, створення основ єдності етнічно різнорідного суспільства. Тому особливу увагу автори приділяють аналізу внутрішньої етнополітики країн відносно етнонаціональних меншин.

П’яту групу складають праці, що присвячені вивченню проблем федералізації та регіоналізації у процесі формування міжнаціональних відносин. Багато дослідників бачать у федералізмі майбутнє Європи та людства і вважають його єдиною формою суспільної організації, яка спроможна гарантувати національну й регіональну ідентичність у гармонії з вимогами взаємозалежності й глобалізації (Д.Мейс, У.Лівінгстон, Ю.Штейнер, Ф.Тоді, Д.Сіджанскі, І.Бусигіна, Н.Ларина, С.Максименко та ін.). Але проблема державного устрою для деяких країн, в тому числі й для України, є складним питанням і потребує подальшого осмислення.

Шоста група включає роботи, що висвітлюють один з важливих аспектів, який потребує врахування при дослідженні міжнаціональних відносин – етнокультурну сферу. Ґрунтовно на Заході розроблено моделі асиміляції, „плавильного котла”, „культурного плюралізму” (В.Кімлик, С.Густавсон, Л.Левін). У роботах російських та українських учених І.Ілішева, О.Генісаретського, Л.Ази, М.Шульги та ін. обґрунтовано вагому цінність полікультурної різноманітності європейського суспільства у його консолідації, збереження етнокультурної ідентичності народів Європи. Також аналізується процес становлення сучасних норм міжнародного права, що визначають мовні права народів і меншин, узагальнюється світовий досвід проведення культурної політики в багатонаціональній державі.

Останню групу наукових робіт складають дослідження сучасних етнополітичних процесів. Серед них важливими є процеси глобалізації та модернізації, інтеграції та дезінтеграції, які сприяють піднесенню “етнічного ренесансу” та самоідентифікації народів (Г.Мартін, А.Празаускас, Ю.Кулагін, І.Семененко). Проблеми етнополітичних процесів розкриваються в роботах західних учених Р.Холтона, M.Фрідмана, M.Хантера, К.Мудде, К.Хендерсона. Футурологічні погляди на майбутнє Європи викладено в роботах А.Неклесси, С.Хантінгтона, Є.Нарочницької, М.Глухарева, Т.Пархаліної, П.Жука та ін. У роботах зазначених дослідників з’ясовано вплив етнонаціональних процесів на сучасний та майбутній стан Європи.

Проблеми міжетнічних та міжнаціональних відносин привертають увагу наукових кіл, особливо в останні десятиріччя. Але ґрунтовного аналізу розвитку європейської системи міжетнічних відносин поки ще не зроблено. Ті ж спроби, що мали місце, стосуються окремих аспектів цієї теми й не дають комплексного уявлення, всебічного розгляду проблеми, що зумовило необхідність проведення спеціального історичного дослідження означеної проблеми.

У другому підрозділі „Джерельна база дослідження” надано характеристику емпіричної основи дисертації, яка складається з різноманітних за походженням, інформативною можливістю, морфологічними ознаками джерел. Для їх комплексної характеристики було використано загальновизнаний принцип розподілу джерел за походженням. Відповідно всі джерела умовно розподілені на такі групи: міжнародно–правові акти універсального характеру; документи європейських міжнародних організацій; конституційно-правові та інші нормативні акти європейських країн; матеріали міжнародних неурядових організацій; матеріали соціологічних досліджень та опитувань; довідкові матеріали.

До першої групи джерел віднесено документи ООН, ЮНЕСКО та інших глобальних міжнародних організацій. Документи такого характеру надали змогу узагальнити права різних етнонаціональних спільнот, права людини в їхньому контексті, а також основні принципи побудови міжетнічних та міжнаціональних відносин у 80-90-ті рр. ХХ ст.

Друга група – це документи європейських міжнародних організацій, до яких віднесено документи Ради Європи, Європейського Союзу та його структур, ОБСЄ. Ці документи свідчать про розбудову європейської системи міжетнічних та міжнаціональних відносин після Другої світової війни до кінця ХХ ст., надають змогу виокремити етапи розвитку та визначити їх особливості.

Третю групу джерел складають конституційно-правові та інші нормативні акти західноєвропейських країн, що стосуються захисту етнонаціональних меншин. Такі матеріали надали уявлення щодо конкретних етностратегій відносно захисту етнонаціональних меншин у поліетнічному середовищі, дали змогу узагальнити досвід розвинутих демократичних країн у розв’язанні етнонаціональних питань.

Четверта група включає матеріали міжнародних неурядових організацій, до яких, наприклад, віднесено документи рекомендаційного характеру, що були розроблені Фондом з міжетнічних відносин та ін. Ці матеріали використовувалися в якості орієнтирів політичним керівництвом та законодавцями цілої низки країн і, як такі, доповнюють уявлення про розбудову міжетнічних та міжнаціональних відносин як в окремих країнах, так і в Західній Європі взагалі.

До п’ятої групи віднесені матеріали соціологічних досліджень та опитувань, які дозволили проілюструвати тенденції розвитку європейського суспільства у 1980-1990-ті роки щодо толерантності відносно іноетнічних елементів, розвитку подвійного ідентету. Зокрема, це матеріали Всесвітнього обстеження цінностей (1990-1993), Європейське дослідження цінностей (2000), Всесвітня доповідь з культури (ЮНЕСКО, 1998).

Шосту групу складають довідкові матеріали: енциклопедичні словники, словники-довідники, етнодемографічні та історико-етнографічні довідники, бібліографічні покажчики і таке інше, які надали змогу визначитися з поняттєво-термінологічним апаратом дослідження, наводити статистичні дані й показники та взагалі сприяли більш ґрунтовному осмисленню теми дослідження.

У цілому, добір джерел та їх залучення до даного дослідження здійснювалися в межах реалізації поставлених у дисертації мети та завдань. Використання правових актів, як міжнародних та регіональних, так і конкретних держав дозволило здійснити дослідження з проблеми трансформації міжнаціональних та міжетнічних відносин у Західній Європі в 1980-1990-ті рр.

У третьому підрозділі “Теоретико-методологічна основа дослідження” наведено аналіз та уточнення поняттєвого апарату даного дослідження, а саме понять „етнічність”, „етнос”, „нація”, „етнонаціональна меншина”, а також погляди західних учених щодо місця і ролі держави в суспільному розвитку, визначення її взаємовідносин з етносами.

Методологічними засадами дослідження виступають загальнонаукові принципи об’єктивізму, гуманізму, історизму, системного, діалектичного та міждисциплінарного підходу.

Основоположними принципами дисертаційного дослідження є принципи історизму та об’єктивності. Принцип об’єктивізму вимагає виходити тільки із фактів у їх сукупності, наполягає на неупередженому, правдивому висвітленні того чи іншого питання розвитку етнонаціональних відносин незалежно від стереотипів, що існують у суспільстві, особистих чи державних інтересів тощо. За допомогою принципу історизму процес побудови міжнаціональних та міжетнічних відносин розкрито у послідовно-часовому розвитку, що дозволило зробити узагальнення, виявити основні тенденції розвитку етнонаціональних відносин у певний період.

Дослідження також базувалося на основі принципу гуманізму, який дозволяє аналізувати ті чи інші явища в нерозривності і єдності інтересів людини, етнічної спільноти та людства на основі пріоритету загальнолюдських цінностей.

Наступною засадою дослідження є системний підхід, тобто розуміння того, що суспільство – це цілісна система, невід’ємною складовою якої поряд з іншими є сфера національних, етнічних та міжнаціональних, міжетнічних стосунків. Це дозволило розглянути історичний досвід Західної Європи у сфері етнонаціональних відносин у 80-90-ті рр. ХХ ст. у нерозривній єдності з соціально-культурною та політичною підсистемами суспільства. Тобто, завдяки системному підходу складний об’єкт розглянуто як цілісність з безліччю взаємопов’язаних елементів і одночасно як складова суспільства у всій сукупності його соціокультурних, економічних, політичних зв’язків.

Реалізація принципу системності обумовила міждисциплінарний підхід до роботи над темою. Запропоноване дослідження є передусім працею історичною, але воно максимально наближається до інших наукових дисциплін, зокрема етнології, соціології, культурології, правознавства (правові основи існування й життєдіяльності національних меншин, корінних народів, етнонаціональні права людини), а також політології (питання державної політики у національній сфері).

Відповідно до діалектичного підходу аналіз етнічного, національного та державотворчого процесів здійснено у їхній взаємообумовленості й взаємозалежності, з’ясовано суперечливий розвиток етнонаціональних процесів.

Другий розділ „Міжнародно-правові засади етнонаціональних відносин у другій половині ХХ ст.” присвячений аналізу історичного процесу становлення основних засад міжетнічних та міжнаціональних відносин після Другої світової війни до кінця ХХ ст., чинних міжнародно-правових актів у цій сфері та рівню правового регулювання міжетнічних відносин, що дає змогу окреслити стандарти прав етнонаціональних спільнот (націй, народів, меншин, корінного населення) у сучасному світі та їх співвідношення з правами людини.

У першому підрозділі „Історичні трансформації права народів на самовизначення та можливості його реалізації” звернуто увагу на право на самовизначення як один з важливих принципів міжнародного права. У дисертації підкреслено, що історичний досвід використання принципу права народу на самовизначення виокремив такі його типи: антиколоніальне самовизначення, самовизначення нації, самовизначення частини держави, самовизначення корінних народів, самовизначення меншин, самовизначення дисперсних народів.

У 1980-1990-ті рр. більше уваги приділялось внутрішньому самовизначенню народів. З цього приводу сказати, що правом на внутрішнє самовизначення скористалися фламандці, валлонці, баски, каталонці, галісійці, сардинці, сицілійці та інші етнічні спільноти в країнах Західної Європи. Досвід таких багатонаціональних країн Західної Європи, як Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Франція та ін., підтверджує, що вирішення етнічних проблем можливо лише при демократичному режимі.

У другому підрозділі „Розвиток статусу етнонаціональних меншин, корінних народів у Західній Європі” доведено, що перші міжнародні документи, присвячені захисту національних меншин на універсальному ґрунті з’явились лише після Другої світової війни, в яких права етнічних меншин наводяться як складова частина прав і свобод людини і громадянина. З 1970-х до початку 1990-х рр. спостерігалося відносне ігнорування проблемами меншин. Але за останні десятиріччя тема захисту прав національних меншин набула в міжнародному праві особливого статусу і виділяється з загальної проблематики гуманітарного права. Аналіз чинних міжнародно-правових актів дав змогу окреслити стандарти прав етнонаціональний меншин, корінних народів визначивши серед них право збереження своєї ідентичності, мовні, освітні, культурні права.

Найбільш ефективним засобом захисту меншин, корінних народів можна вважати їх самовизначення в межах складової частини федеративної держави (як, наприклад, в Швейцарії) або отримання більш високого ступеня автономії (як, наприклад, автономія Гренландії в Данії). Вирішення проблеми захисту прав не тільки етнонаціональних меншин, але й корінних народів має стати одним із пріоритетів внутрішньої політики всіх країн, важливою умовою збереження миру та зміцнення стабільності в Європі.

У третьому підрозділі „Зміни в розумінні прав людини в контексті прав етнонаціональних спільнот” з’ясовано, що права людини і права нації, народу, етнічної групи невід’ємні один від одного. Однією з важливих прерогатив в етнічній політиці було рівність і недискримінація за національною ознакою. Але ж взагалі, реалізувати свої національні права людина може не індивідуально, а лише як член певного колективу. Отже, права і свободи кожної людини неподільні з правами тієї спільноти, в якій вона живе.

Після Другої світової війни основна увага приділялась захисту прав індивідів, але з початку 1990-х років чільне місце зайняли колективні права національних меншин, корінних народів. До таких можна віднести права на: власну назву (самоназву); етнополітичну безпеку; збереження своєї етнічної (національної) самобутності; захист власних інтересів; збереження і розвиток власної мови, культури, способу життя, звичаїв і традиції; самоврядування; представництво в державних та місцевих органах влади; участь у розробці законопроектів щодо своїх прав і свобод; створення держави (для тих націй і народів, які за це ведуть боротьбу чи мають відповідні устремління та потенціал) або державного утворення, національно-територіальної чи культурно-національної автономії (для тих корінних народів, етнічних та національних меншин, які того бажають чи вже домагаються; інтеграцію (для корінних народів, етнічних та національних меншин) у “велике суспільство”.

У дисертації доведено, що в 1980-1990-ті рр. етнонаціональні інтереси стали одним з домінуючих факторів у міжнародних відносинах і були юридично захищені як на міжнародному, так і внутрішньодержавному рівнях. Узагальнення історичного розвитку суспільства в останні десятиріччя ХХ ст. показує, що це був час зростаючої уваги до прав людини. Визначне місце зайняли права людини як члена етнонаціональної спільноти. Взагалі, європейська система міжнаціональних та міжетнічних відносин будувалася на захисті інтересів держав-націй, меншин і людини.

Третій розділ „Розбудова міжнаціональних та міжетнічних відносин в країнах Західної Європи у 80-90-ті рр. ХХ ст.” присвячений аналізу історичного досвіду розбудови етнонаціональних відносин в країнах Західної Європи в означений період.

У першому підрозділі „Розв’язання етнонаціональних проблем за допомогою державного устрою в Західній Європі” звернено увагу на те, що федералізм став своєрідним ідеологічним напрямком, який одстоює права націй, народів, територій чи регіонів, і може розглядатися як феномен сучасного світу. В Західній Європі тенденції федералізації, децентралізації, автономізації стали набирати вагу особливо з початку 80-х рр. ХХ ст. Намітилася певна тенденція утворення федерації не тільки шляхом об’єднання унітарних держав, але й шляхом автономізації територій унітарних держав. При цьому провідні критерії автономізації в різних країнах могли істотно відрізнятись (мова, релігія, етнічність). Федералізм дав змогу зміцнити державу та зберегти територіальну цілісність держави, запобігти сепаратистським виявам, закріпити етнополітичну стабільність, зберегти самобутність народів країни (Швейцарія, Бельгія).

У дисертації підкреслено, що федералізм не може бути самоціллю і сам по собі не був запорукою міжнаціональної злагоди, а являє собою лише засіб кращого вирішення спільних проблем народів і держав, які утворюють федерацію. Унітарні держави також мають засоби пом’якшення етнонаціональної напруженості (автономія, децентралізація). Варто звернути увагу, що такі державні утворення можна вважати своєрідним проміжним типом трансформації від унітаризму до федералізму.

У другому підрозділі „Регіоналізм в контексті міжетнічної стабільності Європи” з’ясовано, що регіональна політика Європейського Союзу в 1990-х рр. досягла самостійності. В ЄС склалася трьохступенева система: регіон (земля, кантон, провінція) – держава – співтовариство. Метою регіональної політики ЄС було ліквідація територіальних диспропорцій економічного та соціального розвитку в середині розвинутих держав ЄС. Реалізація адекватної єврорегіональної політики сприяла розв’язанню етнополітичних конфліктів та запобіганню виникнення передкризових ситуацій на локальному рівні. Підвищення статусу регіону та посилення міжрегіональних зв’язків вели до послаблення власно націоналістичних, етнічних компонентів регіоналізму.

З кінця 70-х – початку 80-х рр. ХХ ст. дедалі посилювався процес регіоналізації взагалі, і зокрема, етнічної, підвищувалась роль етнорегіоналізму тощо. Це свідчить про певну ерозію національно-державних суверенітетів і вступу Західної Європи до нового етапу розвитку.

У третьому підрозділі „Етностратегії західноєвропейських країн щодо збереження культурної та лінгвістичної самобутності іноетнічних груп” доведено, що наближення до ідеалу рівності зараз асоціюється не з ігноруванням етнічних відмінностей, а з їх позитивним сприйняттям. Універсальною нормою стала відмова від концепції асиміляції та декларування поваги та захисту культурної самобутності різних груп. Це сприяло запобіганню конфліктів на етнонаціональному ґрунті.

В демократичній державі були всі підстави проводити як акомодаційні, так і асиміляційні (ненасильницькі) етностратегії в залежності від специфіки регіону та особливостей етнонаціональних утворень. У свою чергу національні меншини в межах законодавства здійснювали етностратегічні програми, які забезпечували їх культурно-історичну самобутність, збереження мови та звичаїв.

У четвертому підрозділі „Сучасні етнополітичні процеси та їх вплив на міжнаціональні та міжетнічні відносини в Західній Європі” з’ясовано, що еволюція міжнародно-правового контексту в останні роки ХХ ст. детермінувала націоналістичну активність державоутворюючих етносів. Це створювало додаткове напруження в існуючій системі багаторівневої самоідентифікації європейця.

Процеси уніфікації і інтеграції викликали в якості зворотної реакції намагання до відродження локального культурного партикуляризму, етнічної ідентичності. Націоналізм мав доповнюватися визначенням універсального виміру в розвитку людства прав особистості, моральних законів, наднаціональних та трансдержавних форм спільності. Можна очікувати, що національно-державний тип самоідентифікації поступово уступить місце свідомості наднаціональної європейської спільності та субнаціональному регіональному типу первинної самоідентифікації. Поєднання філософії націоналізму та елементів наднаціонального мислення стало найбільш типовим для суспільної думки та для державної ідеології сучасності.

У дисертації доведено, що головною тенденцією 80-90-х рр. ХХ ст. в Західній Європі стала децентралізація всіх сфер суспільного життя, в якій максимально використовувалися федералістські принципи. Регіональна політика набувала все більшого значення. Саме регіони вважалися осередками етнічних і культурних традицій, основою збереження культурного різноманіття на європейському континенті. Формування етнонаціональної моделі держави суттєвим чином залежало від форми державного устрою та стратегій, які застосовувалися урядом в тій чи іншій країні залежно від культурно-історичних умов, політичних обставин тощо.

У процесі висвітлення окресленої мети дисертант прийшов до наступних висновків:

1. Аналіз міжнародно-правових засад існування багатонаціональних держав у 80-90-ті рр. ХХ ст. довів, що європейська система міжнаціональних та міжетнічних відносин будувалася на захисті інтересів держав-націй, етнонаціональних меншин і людини; важливу роль у її розвитку мало формування правової бази етнонаціональної політики, впровадження механізмів правового захисту етнонаціональних спільнот на всіх рівнях, адаптація міжнародних правових актів до законодавств європейських держав, як наслідок процесів демократизації міжнародного права і лібералізації внутрідержавного життя.

2. До останнього часу права народів розвивались в контексті міжнародно-правової регламентації прав людини. Політико-правові засади реалізації принципу права народів на самовизначення потребували істотної корекції з урахуванням геополітичних змін, що відбулися після Другої світової війни та деколонізації. Європейський досвід довів, що відмова від будь яких форм дискримінації, від негативного ставлення до меншин, корінних народів у політичній, соціальній, культурній та економічних сферах впливають на політичну та соціальну стабільність держав.

3. Центральне місце у взаємовідносинах держав посідав захист прав людини. Особливим напрямом захисту прав людини став захист осіб, що належать до етнічних, мовних, релігійних, культурних меншин. Сучасне розуміння прав людини в контексті прав етнонаціональних спільнот свідчило, що протиставлення прав і свобод людини та громадянина національним правам і свободам було непродуктивною ідеєю, оскільки сам обсяг гуманітарних прав включав у себе і право на національну ідентичність, освіту, культуру тощо.

4. Після Другої світової війни основна увага приділялась захисту прав індивідів, але на початку 1990-х років чільне місце посіли колективні права. Світова практика свідчила, що надання меншинам та етнічним групам колективних прав сприяло їх інтеграції в суспільно-політичне життя держави. Основною характерною рисою нової європейської системи міжнаціональних та міжетнічних відносин стало визнання взаємозалежності і взаємообумовленості індивідуальних та колективних етнополітичних прав.

5. Історичний досвід довів, що загострення міжетнічних відносин не було ознакою тільки відсталих країн, і що в цій сфері не створено універсальних підходів до розв’язання такого роду проблем, але в країнах Західної Європи з початку 80-х рр. ХХ ст. посилювалися процеси федералізації та регіоналізації (зокрема, етнічної). Вони розглядалися у якості можливих ресурсів для вирішення проблем, що виникали з національних, етнічних, лінгвістичних, расових та інших причин. Європейська політика була спрямована на зменшення ролі держави, шляхом розвитку федералізму та регіоналізму і намагається обійти державу-націю зверху через створення континентальної федерації, а знизу – шляхом розвитку регіонів. Вихід європейських регіонів на міжнародну арену в якості безпосередніх діючих осіб являло собою найважливішу тенденцію кінця ХХ ст.

6. Західноєвропейські етнонаціональні моделі відображали структуру взаємодії нації, етносів, людини та держави. Для демократичних моделей в 1980-1990-ті рр. типовими були етностратегії акомодації (або коренізації), природної асиміляції, “мультікультуралізму”, “збереження етноструктури” та інтеграції. Заходи, вжиті в останні десятиріччя ХХ ст., принесли політичні результати, надали можливість певною мірою задовольнити вимоги та інтереси етнічних груп. В означений період спостерігався розвиток більш складного ідентета сучасного західноєвропейського суспільства, позитивного сприйняття етнічних відмінностей, присутність значної кількості бікультуралів та білінгвістів, які поєднували в собі ознаки як своєї національної культури, так і інших культур.

7. Атрибутами нової системи міжетнічних та міжнаціональних відносин стало „розщеплення” територіальності, нове розуміння суверенітету, наднаціональний та субнаціональний аспект у вирішення проблем людства і т.д. Нова система розширювала можливості для захисту і узгодженню інтересів окремих країн і регіонів, гарантувала міжнаціональний та міждержавний мир, несла цілий комплекс економічних вигід, захищала інтереси європейців у цілому.

Практичні рекомендації. Зважаючи на європейську орієнтацію нашої держави, вважаємо вивчення і врахування досвіду побудови міжетнічних та міжнаціональних відносин у Західній Європі вельми важливим і корисним. Висновки, зроблені в дисертації, можуть бути використані при подальшому вдосконаленні концептуальних засад етнонаціональної політики української держави, окремі з них можуть знайти застосування при експертних оцінках різного роду етнополітичних ситуацій, розв’язанні міжетнічних та міжнаціональних конфліктів, вдосконаленні механізму міжетнічного спілкування, узгодженні інтересів української нації і етнонаціональних меншин. Удосконалювання потребує нормативно-правова база у сфері міжетнічних відносин. Подальшого розвитку повинна набути політика регіоналізації і децентралізації влади в межах української унітарної держави. Доцільно в ході другого етапу конституційної реформи в Україні вжити заходи щодо поліпшення структури управління етнонаціональними процесами. На рівні місцевих владних структур та органів самоврядування необхідно створювати установи по роботі з національними об’єднаннями, з міжнародних зв’язків з „материнськими” державами меншин, розвитку національної культури та освіти.

У додатках подано характеристику етнічного складу населення країн Західної Європи, політико-адміністративний склад федеративних та унітарних держав, їх адміністративно-територіальний поділ та структура місцевого самоврядування, також наводиться мовний режим західноєвропейських країн, статистичні показники щодо рівня нетерпимості та дані, з яким географічним регіоном ототожнюють себе мешканці Західної Європи, фактори, що впливають на розвиток міжетнічних та міжнаціональних відносин тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Чугріна О.Р. Міжетнічні відносини в Україні: проблеми і шляхи розв’язання // Етнічна історія народів Європи: Національні меншини. Етноархеологія: Зб. наук. пр. – К.: Стилос, 1999. – С.86-89.

2. Тодоров І.Я., Чугріна О.Р. Проблеми етнонаціонального державного розвитку у концепціях західних і вітчизняних вчених // Історичні і політологічні дослідження: Гол. ред. проф. Добров П.В. – 2000. – №2(4). – С.188-195.

3. Чугріна О.Р. Тенденції сучасних світових етнополітичних процесів // Історичні і політологічні дослідження: Гол. ред. проф. Добров П.В. – 2002. – №2(10). – С.261-268.

4. Чугріна О.Р. Статус етнонаціональних меншин в історичній ретроспективі другої половини ХХ століття // Історичні і політологічні дослідження: Гол. ред. проф. Добров П.В. Матеріали ІV Міжнародної наукової конференції молодих вчених та студентів “Нації та міжнаціональні відносини в історії людства очима молодих дослідників.” – Донецьк: ДонНУ, 2003. – №1(13). – С.266-274.

5. Чугріна О.Р. Права людини в контексті прав етнонаціональних спільнот // Наука. Релігія. Суспільство. – 2006. – №1. – С.250-258.

6. Чугріна О.Р. Концептуальні підходи до визначення понять “етнічність” і “нація” // Історичні і політологічні дослідження: Гол. ред. проф. Добров П.В. Міжнародна студентська наукова конференція “Історія очима молодих дослідників”: Зб. наук. пр. – Донецьк: ДонДУ,1999. – Т.1. – С.150-154.

7. Чугріна О.Р. Збереження етнокультурної ідентичності народів Європи в умовах глобалізації // Социальные, экономические, политические и психологические последствия глобализации в современном обществе: Материалы Всеукраинской научно-практической конференции (13-14 марта 2003 г.) – Донецк, ДИУ, 2003. – С.152-158.

8. Чугріна О.Р. Мовні права людини та лінгвістичних груп у міжнародному праві другої половини ХХ ст. // Право і лінгвістика: Матеріали І Міжнародної науково-практичної конференції: У 2-х ч. (18-21 вересня 2003 р.) – Сімферополь: ДОЛЯ, 2003. – Ч.1. – С.80-87.

9. Чугріна О.Р. Регіональна політика як чинник міжетнічної стабільності та єдності Європи // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – Київ, Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили,2004. – С.330-340.

10. Чугріна О.Р. Проблеми вдосконалення термінологічного апарату в міжнародному праві (етнонаціональний аспект) // Право і лінгвістика: Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції: У 2-х ч.(23-26 вересня 2004 р.) – Сімферополь: ДОЛЯ, 2004. – Ч.1. – С.41-48.

11. Чугріна О.Р. Європейський досвід формування державної етнонаціональної моделі в розбудові незалежної України // Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (27-28 вересня 2003 р.) – К.: Світогляд, 2004. – С.214-218.

12. Чугріна О.Р. Право на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права та можливості його реалізації після ІІ світової війни // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2005. – Т.6. – С.123-141.

АНОТАЦІЇ

Чугріна О.Р. Трансформація міжнаціональних та міжетнічних відносин у Західній Європі в 1980-1990-ті рр. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Донецький національний університет, Донецьк, 2006.

У