НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “
Києво-Могилянська Академія”
Дерейко Іван Іванович
УДК 94(4)”1941/1944”
МІСЦЕВІ військові формування Збройних сил Німеччини
на території Рейхскомісаріату “Україна” (1941-1944 роки)
07.00.01 – історія України
А В Т О Р Е Ф Е Р А Т
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії Національного університету „Києво-Могилянська академія”.
Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент
Бажан Олег Григорович,
старший науковий співробітник
Інституту історії України НАН України.
Офіційні опоненти: доктор історичних наук,
старший науковий співробітник
Кучер Володимир Іванович,
головний науковий співробітник
Інститут політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України;
кандидат історичних наук,
Дзьобак Володимир Васильович,
голова Ради Всеукраїнської організації пенсіонерів.
Провідна установа: Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, кафедра історії України.
Захист відбудеться 09.06.2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.008.02 у Національному університеті „Києво-Могилянська Академія” Міністерства освіти і науки України (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2, 1 корпус, кім.301).
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Національного університету „Києво-Могилянська академія” (04070, м. Київ, вул. Г. Сковороди, 2).
Автореферат розісланий 04.05. 2006 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор історичних наук, професор Ю. А. Мицик
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Звернення до проблеми діяльності українських добровольчих формувань у Збройних силах нацистської Німеччини в значній мірі обумовлена станом вивчення теми в радянській, західній та сучасній українській історичній науці. Складність опрацювання зазначеної теми дослідження полягає у наявності стійких стереотипів її сприйняття, ідеологічній „незручності” та неоднозначності, масовості та неоднорідності такого явища, як військовий колабораціонізм.
Найвиразніше суперечливість згаданого явища виявилась саме у Рейхскомісаріаті “Україна” (РКУ), де політика безоглядного визиску і експлуатації людських та природних ресурсів країни супроводжувалась масовим створенням збройних формувань з місцевого населення. На території Рейхскомісаріату „Україна” з одного боку, попри загалом антинацистські настрої, кількість добровольців не зменшувалась до кінця окупації, а з іншого – їх надійність не витримувала жодних серйозних випробувань.
Саме тому історія збройних частин вермахту і поліції з українців в РКУ є чи не найбільш міфологізованим аспектом всієї “легіонової політики” Так позначається практика створення державою іншонаціональних добровольчих частин (легіонів) в своїх збройних силах (напр. французький Іноземний легіон, іспанські Іноземні терції тощо). ІІІ Рейху. Дуже часто ці узагальнення походять з пропагандистських штампів часів Другої світової війни.
Глибоко дослідити історію військового колабораціонізму в роки Другої світової війни можна виключно шляхом вивчення його локалізованих проявів. Адже українські добровольчі частини – це маса окремих збройних формувань, мета і обставини створення яких були різними, і далеко не завжди вкладалися в рамки якоїсь стрункої системи. Таких досліджень в сучасній українській історіографії – одиниці.
Суспільна актуальність наукових зусиль у даному тематичному спектрі пов’язана з необхідністю подолання ідеологем і схем, які перешкоджають формуванню стабільної громадянської спільноти і часто використовуються тими політичними силами, які не сприймають ідею суверенної української державності.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане у рамках комплексної наукової теми „Україна в Центрально-Східній Європі”, що розробляється на кафедрі історії НаУКМА. Крім того, тема пов’язана з дослідженнями відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України. Робота є складовою науково-дослідної теми “Україна у завершальний період війни. 1943-1945 рр.”, затвердженої Президією НАН України, номер державної реєстрації 0104U003293.
Метою роботи є осмислення на базі нових архівних документів та опублікованої вітчизняної та зарубіжної літератури особливостей функціонування місцевих збройних формувань РКУ в період Другої світової війни.
Для досягнення поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:–
проаналізувати стан наукової розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній літературі, виокремити перспективні напрямки її вивчення;–
опрацювати опубліковані та ввести до наукового обігу невідомі документальні матеріали, з’ясувати їхню джерелознавчу цінність;–
з’ясувати основні фактори, які в досліджуваний період спричинили залучення значної кількості місцевого населення до окупаційних збройних формувань;–
відобразити позицію керівництва РКУ до збройних формувань, створених українськими націоналістичними організаціями, та визначити масштаби залучення українців до силових структур окупаційного режиму;–
простежити еволюцію нацистської політики в питанні військової співпраці з українським населенням РКУ;–
охарактеризувати основні суспільні групи які в період окупації опинились на службі у німецьких збройних силах;–
розкрити організаційний та якісний рівень місцевих формувань окупаційного режиму, їх місце та вплив в системі силових структур Німеччини в Україні, визначити мотиваційні засади.
Об’єктом дослідження є політика ІІІ Рейху на загарбаній території України, військова співпраця частини представників місцевого населення з нацистським окупаційним режимом в межах РКУ впродовж Другої світової війни.
Предметом вивчення є передумови і наслідки створення місцевих військових формувань ЗС Німеччини, що існували на території РКУ, їх організаційна структура, форми і методи діяльності, шляхи залучення добровольців до військових частин вермахту і поліції.
Методологічною основою дослідження є універсальні принципи науковості, історизму та об`єктивності. У дослідженні автор спирався як на суто історичні, так і на загальнонаукові методи. Серед історичних методів були використані такі: структурно-порівняльний, системно-аналітичний, проблемно-хронологічний, історичної реконструкції та історичних аналогій. У процесі роботи також використано низку загальнонаукових методів, таких як метод логічного аналізу, класифікації, узагальнення, статистичний метод.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від літа 1941 до осені 1944 року – час від моменту вторгнення німецьких військ в УРСР і до визволення України від нацистів. Для надання роботі логічної завершеності, матеріали останнього розділу виходять за часові межі існування Рейхскомісаріату „Україна”, що дає змогу простежити долю місцевих збройних формувань від осені 1944 року до розформування останніх з них наприкінці Другої світової війни.
Територіальні рамки дослідження охоплюють територію України, що увійшла до РКУ: Волинську, Рівненську, Кам’янець-Подільську і частину Тернопільської області, Житомирську, Київську та частину Полтавської і Вінницької областей, Кіровоградську, Миколаївську, Дніпропетровську та Запорізьку області, Крим. Міркування наукової доцільності змусили автора чітко визначитися територіально, аби більш глибоко, комплексно і рельєфно дослідити особливості нацистської політики формування і використання місцевих добровольчих формувань в регіонах, об’єднаних єдиною структурою і владною вертикаллю у цивільній зоні окупації.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації
– вперше здійснено комплексне дослідження діяльності українських військових формувань Збройних сил Німеччини на теренах Рейхскомісаріату „Україна” в період Другої світової війни;
– на основі широкої джерельної бази відтворено особливості військового співробітництва місцевого населення з окупаційним режимом;
– з’ясовано причини та мотиви вступу українців до окупаційних збройних формувань;
– акцентовано увагу на формах і методах залучення добровольців з числа місцевого населення до служби у військових формуваннях ІІІ Рейху;
– відтворено механізм формування, місце та способи використання українських підрозділів в системі окупаційного режиму.
Практичне значення дослідження полягає у можливості використання наведених у ньому матеріалів та висновків при підготовці фундаментальних праць з історії Другої світової війни, нацистського окупаційного режиму в Україні, а також у процесі викладання нормативних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах.
Наукова апробація результатів роботи відбулася у формі доповідей на засіданні круглого столу, присвяченому 60-річчю визволення Києва в Інституті історії НАНУ (6 листопада 2003 р., м. Київ), ІХ Щорічної наукової конференції в НаУКМА „Україна: людина, суспільство, природа” (29 січня 2003 р., м. Київ), всеукраїнській науковій конференції „Велика Вітчизняна війна: нові сторінки історії, імена, події” (14-16 жовтня 2004 р., Хмельницький), засіданні круглого столу з нагоди 60-річчю визволення України від гітлерівських загарбників в Житомирському державному педагогічному університеті (22 жовтня 2004 р., м. Житомир), українсько-німецькій конференції істориків „Україна і Німеччина в Другій світовій війні: бачення минулого і сучасні дискусії” (9-10 червня 2005 р., м. Київ), міжнародній конференції „Друга світова війна: український вимір” в Інституті історії НАНУ (29 вересня 2005 р., м. Київ). Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри історії Національного Університету „Києво-Могилянська академія”, відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України.
Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення у 16 статтях і повідомленнях, з них 5 опубліковані у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України. Загальний обсяг публікацій – 7 друкованих аркушів (2,36 – у фахових виданнях).
Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Загальний обсяг роботи становить 212 сторінок, з них 168 сторінок основного тексту. Список джерел і літератури нараховує 358 бібліографічних одиниць.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, окреслено хронологічні та географічні межі, аргументовано наукову новизну, практичне значення та представлено апробацію одержаних результатів.
У першому розділі „Стан наукової розробки проблеми та джерельна база” оцінюється стан наукової розробки теми, подається характеристика історіографічної та джерельної бази, визначаються методологічні засади дисертаційного дослідження.
Наявна кількість історичних праць на тему українських добровольчих формувань з населення РКУ наводить досить значну кількість трактувань і способів постановки даної проблеми. Це викликано як світоглядним спадком Другої світової війни, так і різними політичними та соціальними умовами розвитку історичної науки у різних країнах. Внаслідок цього дослідження вказаного питання часто мають викривально-публіцистичний чи кон'юнктурний характер, і лише незначна група може претендувати на справжню, а не декларовану академічність.
Найбільш залежною від ідеологічних факторів була, без сумніву, радянська історіографія війни. Підхід до проблеми військової колаборації здійснювався у відповідності з марксистським уявленнями щодо перманентної класової боротьби. Тому маштаби колабораціонізму в СРСР приховувались, а його соціальна база зводилась до „класово ворожих радянському народу елементів” Зелкин И.И. Фашистская оккупационная политика на временно захваченных территориях СССР // Зарубежная историография. – М.: Знание, 1976. – С. 41-42.. У результаті за сорок шість повоєнних років в радянській історіографії не з'явилося по суті жодної спеціальної історичної праці про участь радянських людей у німецьких збройних силах.
Традиційно, радянська історіографія Другої світової війни умовно поділяється на три хронологічні періоди: 1940-ві рр. – початок 1950-х рр., кінець 1950-х рр. – 1985 р., 1985 р. – 1991 р. Протягом першого періоду безпосередньо зазначеної теми торкалися виключно видання історико-публіцистичного плану, присвячені викриттю злочинів „німецько-фашистських загарбників та їхніх пособників”. У них свідомо поєднується діяльність місцевих колабораціоністських органів, створених за сприяння окупаційної влади, національно-визвольних рухів, та локальних поліцейських чи самооборонних формувань з місцевих жителів чи військовополонених Шульга З. Боротьба українського селянства проти німецьких загарбників. – Уфа: АН УССР, 1942. – 50 с.; Дубина К. Варвари двадцятого віку. – Саратов, 1942. – 16. с.; Сліпчук П. Людожери. – К., Держполітвидав, 1945 – 46 с. . Видання такого штибу робіт здійснювалося протягом всього існування СРСР у формі „документально-публіцистичних нарисів” Див.: Василевич Б. Лжемесії. – Львів: Каменяр, 1973. – 240 с.; Дмитрук К.Є. Під штандартами реакції і фашизму. – К.: Наукова думка, 1976. – 383 с.; Їхнє справжнє обличчя. – К.: Тов. “Україна”, 1976. – 47 с.; Чередниченко В.П. Анатомия предательства. Украинский буржуазный национализм – орудие антисоветской политики империализма. – К.: Політвидав, 1983. – 326 с. та ін..
У період з кінця 1950-х по середину 1980-х років відбулося поступове поглиблення вивчення історії війни. В цей час з’явилась значна кількість наукових робіт, які стосувались вивчення окупаційного режиму в Україні, проте жодна з них не була присвячена колабораціонізму, як окремому явищу. Академічні праці торкалися даного питання лише побіжно, концентруючись на дослідженні дотичних тем, перш за все партизанського руху Див. напр.: Супруненко Н.И. Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза (1941-1945 гг.) – К.: Госполитиздат УССР, 1956. – 455 с.; Шамко Е.Н. Партизанское движение в Крыму в 1941-1944 гг. – Симферополь: Крымиздат, 1959. – 162 с.; Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. – В 3-х т. – К.: Політвидав України, 1968. – Т.1. – 556 с. . Інформація стосовно колабораційних формувань у цих працях виглядає фрагментарною та ілюстративною, будь-які дані щодо загальної чисельності місцевих збройних формувань нацистської Німеччини в Україні відсутні.
Більше уваги на окремі колабораціоністські формування звернено у циклі праць, написаних за матеріалами судових розслідувань Неотвратимое возмездие // По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистических разведок. – М.: Воениздат, 1974. – 352 с.; Неотвратимое возмездие // По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистических разведок. – М.: Воениздат, 1979. – 294 с.; Белоусов М.А. Об этом не сообщалось… // Записки армейского чекиста. – М.: Воениздат, 1978. – 160 с.; Есть такой фронт // Сб. очерков. – Львов: Каменяр, 1973. – 335 с.; Ваш ход, генерал… – К.: „Украина”, 1991. – 412 с., та ін.. Вони назагал дуже тенденційні, проте фактологічно найбільш насичені в порівнянні з рештою праць радянського періоду.
Крок вперед у дослідженні військового колабораціонізму було здійснено радянською історіографією у добу горбачовської перебудови Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине – В 2-х кн. – К.: Наукова думка, 1985. – Кн.1. – 399 с.; Емельянов Ю.В. Большая игра: ставки сепаратистов и судьбы народов. – М.: Молодая Гвардия, 1990. – 270 с.; Шульмейстер Ю.А. Гитлеризм в истории евреев. – К.: Политиздат Украины, 1990. – 256 с.. В другій половині 1980-х років попри традиційну категоричність у висновках, спостерігається дедалі більша увага до накопичення фактичних даних щодо колабораціонізму в роки Другої світової війни. Зокрема, у працях цього періоду вперше називаються загальні числові дані щодо участі представників радянських народів у колабораціоністських структурах і формуваннях на окупованій території Емельянов Ю.В. Большая игра: ставки сепаратистов и судьбы народов. – М.: Молодая Гвардия, 1990. – С. 191-192.
Таким чином, радянською історіографією питання збройної колаборації не було розкрито, нею було накопичено певний фактичний матеріал, передусім пов’язаний із злочинними діями нацистів та окремих добровольчих формувань.
Подібною, в плані тенденційності висвітлення даної проблематики, але вільнішою у доборі фактичного матеріалу, була історіографія країн соцтабору, передусім ПНР і НДР Mader J. Hitlers Spionagegenrale Sagen Aus. – Berlin: Verlag der Nation, 1983. – 304 р. Двічі перевидавалась російською мовою: Мадер Ю. Гитлеровские генералы шпионажа дают показания. // Империализм: шпионаж в Европе вчера и сегодня. – М.: Политиздат, 1984. – 304 с., і Мадер Ю. Абвер: щит и меч Третьего Рейха. – Ростов на Дону: Феникс, 1999. – 320 с.; Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941-1944): О роли Вермахта и его руководящих органов в осуществлении оккупационного режима на советской территории. – М.: Воениздат, 1974. – 387 с.; Cyganski M. SS w ruchu narodowosocjalistycznym i w III Rzeszy 1925-1945. – Poznan, 1978. – 447 s.; Majewski, R. Waffen-SS – mity i rzeczywistosc. – Wroclaw, 1983. – 294 s.. Здебільшого вони становлять своєрідну адаптацію західних джерел на тему колабораціонізму для свого читача, будучи досить оглядовими і дещо некоректними в цитуваннях. Проте обсяг поданої у них інформації на порядок більший, ніж це могли дозволити собі радянські історики.
На відміну від соціалістичних країн, у Західній історіографії дослідження даної тематики (як і Другої Світової війни взагалі) починаючи з 1950-х років набуло великого розмаху. На відміну від радянських істориків, їх західні колеги мали можливість без перешкод користуватися джерелами (в тому числі численними мемуарами учасників колабораціоністських рухів), і вільно висловлювати свою позицію з даного питання. Добровольчі формування з громадян СРСР в складі вермахту досліджувались як в рамках інших специфічних тем (вермахт, СС, окупаційна політика), так і у безпосередньо присвячених даному предмету ґрунтовних монографіях.
Колабораціонізм в цих працях розглядається здебільшого через призму нацистської окупаційної політики, а добровольці зображуються переважно як стихійна маса, що потрапила у безвихідну ситуацію Ионг Луи де. Немецкая пятая колонна во Второй Мировой войне. Изд. иностр. лит-ры, 1958. – 447 с.; Reitlinger G. The SS: Alibi of a Nation. 1922-1945. – N.Y.: A Da Capo Press, 1989. – 502 p.; Dallin A. German Rule in Russia 1941-1945: A Study of Occupation Policies. – London, N.Y.: McMillan, 1957. – 695 р.; Reitlinger G. The House Built on Sand. The Conflicts of German Policy in Russia 1939-1945. – London: Weidenfeld, 1960. – 459 р.; Littlejohn D. The Patriotic Traitors. A History of Collaboration in German–occupied Europe 1940-1945. – London, 1972. – 320 р.; Dean M. Collaboration in the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941-44. – N.Y.: St. Martin’s Press, 2000. – 268 р.. Окремі дослідники (К. Пфеффер, Г. Уільямсон) намагаються представити бійців добровільних формувань як ідейних антикомуністів, які свідомо співпрацювали з Рейхом в рамках “хрестового походу проти більшовизму” Пфеффер К.Г. Немцы и другие народы во второй мировой войне. // Итоги Второй Мировой войны. (Сб. статей). – М.: Изд. иностр. лит-ры, 1957. – С. 512-513; Уильямсон Г. СС – инструмент террора. – Смоленск: Русич, 1999. – 416 с.; Watt D. Nazi Political Warfare: Persuasion and Subversion. // Carr W., Cecil R. & oth. Hitler’s War Machine - N.Y.: A Salamander books, 1975. – Р. 213-232.
Окремо слід відзначити суто фактологічні військово-історичні дослідження, які звертаються до означеної тематики в межах спеціальних історичних дисциплін не вдаючись у будь-які політологічні чи соціальні пошуки, а лише фіксуючи організаційні засади наявних формувань, їх
однострої, озброєння, командний склад, бойовий шлях Jurado C.C. Foreign Volunteers of the Wehrmacht. – London: Osprey, 1983. – 48 р.; Abbot P., Thomas N. Partisan Warfare 1941-1945. – London: Osprey, 1983. – 48 р.; Windrow M., Burn J. The Waffen SS. – London: Osprey, 1995. – 48 р..
В українській еміграційній історіографії вимальовується своєрідний україноцентричний підхід, що полягає в індивідуалізованому, безконтекстному дослідженні окремих українських частин, і пошуках відповіді перш за все на юридичне запитання – чи виправдана співпраця з нацизмом боротьбою за незалежність своєї країни Ковач А. Українська визвольна боротьба і “Власовщина”. – [Б. м.], 1948. – 78 с.; Косик В. Україна і Німеччина у Другій Світовій війні. – Львів: НТШ, 1993. – 659 с.; Енциклопедія українознавства. – В 3 т. – Мюнхен, Нью-Йорк: НТШ, 1949 // Т.3, Розд. ХХ. – С. 1186-1188.
Дискусії на дану тему у сучасній історіографії країн пострадянського простору, на відміну від Заходу, набувають досить гострого характеру, так як здебільшого відбуваються в рамках усталених поглядів, що існують з періоду Другої світової. Колесник А.Д. РОА – власовская армия. Судебное дело А.А. Власова. – Харьков: Простор, 1990. – 78 с.; Семиряга М.И. Коллаборационизм: Природа, типология и проявления в годы Второй Мировой войны. – М.: РОССПЭН, 2000. – 863 с.; Ковалев Б.Н. Нацистская оккупация и коллаборационизм в России. 1941-1944. – М.: АСТ-Транзиткнига, 2004. – 483 с..
Новий етап у розвитку української історіографії пов’язаний зі здобуттям Україною незалежності. Сучасна вітчизняна історична наука знаходиться тільки на шляху до витворення власних досліджень і трактувань, які стосуються причин, форм, масштабів виявів колабораціонізму населення України в роки Другої світової війни. Одним з перших виявів цього стала базована в основному на спогадах ветеранів 115 та 118 шуцбатальйонів праця чернівецьких істориків А. Дуди та В. Старика „Буковинський курінь в боях за українську державність 1918-1941-1944” Дуда А., Старик В. Буковинський курінь в боях за українську державність 1918-1941-1944. – Чернівці, 1995. – 272 с.. Серед спеціальних праць, що розкривають окремі аспекти колабораціонізму, є роботи І. Патриляка: дисертація „Діяльність ОУН(б) у 1941-42 рр. (Військовий аспект)”, нарис “Легіони Українських Націоналістів” та ряд статей Патриляк І.К. Легіони Українських Націоналістів (1941-1942): Історія виникнення та діяльність. – К.: Знання, 1999. – 20 с.. Для досліджуваної проблеми цікавим у цих працях є участь ОУН у формуванні поліційного апарату РКУ, а також структура та діяльність 201 шуцбатальйону, в який було переформовано обидві частини ЛУН. Виникнення та діяльність кримськотатарських підрозділів, які структурно теж входили до системи шуцманшафту РКУ, висвітлено у працях дослідників М. Турби та О. Романька Турба М.М. Опыт и особенности партизанских действий в Крыму 1941-1944 гг. // (Социально-политический аспект). – Одесса: Окфа, 1998. – 154 с.; Романько О.В. Мусульманские легионы во Второй мировой войне. — М.: АСТ; Транзиткнига, 2004. – 312 с..
Вивченню проблеми колабораціонізму в роки Другої світової війни на соціально-психологічному та історіософському рівні присвячено працю криворізьких дослідників Валентини та Валерія Шайкан „Соціально-політичні та економічні причини виникнення колабораціонізму на теренах рейхскомісаріату „Україна” та військової зони в роки Другої світової війни” (2004), та у монографії Валентини Шайкан „Колабораціонізм на території рейхскомісаріату „Україна” та військової зони в роки Другої світової війни” (2005) Шайкан В.О., Шайкан В.О. Соціально-політичні та економічні причини виникнення колабораціонізму на теренах рейхскомісаріату „Україна” та військової зони в роки Другої світової війни. – Кривий Ріг: Мінерал, 2004. – 151 с.; Шайкан В. О. Колабораціонізм на теритоії рейхскомісаріату „Україна” та військової зони в роки Другої світової війни. – Кривий Ріг, 2005. – С. 466.. Автори спробували здійснити типологізацію різних проявів колабораціонізму в залежності від конкретних умов і характеру окупаційного режиму, ментальних, моральних і психологічних чинників. Проте інформація про те, що ж собою являла система „поліцаїв-колаборантів” у праці вкрай уривчаста, не розкрито побутових умов їх залучення та служби, роль в здійсненні окупаційної політики зведено майже виключно до злочинних дій проти мирного населення тощо.
Найбільшим проривом в дослідженні проблеми можна вважати працю Андрія Боляновського “Українські військові формування в Збройних силах Німеччини” Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). – Львів,: 2003. – 686 с.. Своїм дослідженням автор намагався охопити всі українські частини, що існували в структурі вермахту, військ СС та поліції, використовуючи величезний масив джерел з вітчизняних та західних архівів, значну кількість мемуарної та історіографічної літератури. В науковий обіг було введено значний об’єм інформації стосовно нацистської політики щодо українців, діяльності українських організацій та різноманітних підрозділів на різних фронтах Другої світової війни, певною мірою прослідковано їх трансформацію.
Проте, такий глобальний підхід спричинив нерівномірність висвітлення різних аспектів української військової колаборації, зокрема побіжність розгляду структури та діяльності батальйонів шума, та незрозуміле уникання дослідження поліційних структур міста-району в РКУ та Генерал-Губернаторства. Також кидається в очі некритичність авторського підходу до мемуарних джерел та матеріалів окупаційної преси, перебільшення ролі Українського визвольного війська (УВВ) в описі українських формувань, та включення до цієї структури ледве не всіх українських частин в період 1943-44 років. Загалом, у цій праці відчувається великий вплив діаспорної історіографії, і простежується типова для неї постановка проблеми добровольчих підрозділів.
Таким чином, проблема військового колабораціонізму неодноразово порушується в сучасній вітчизняній історіографічній літературі, висвітлюються окремі її аспекти, проте комплексні дослідження системи допоміжних формувань на території Рейхскомісаріату „Україна” відсутні.
Джерельну базу дисертації склали архівні матеріали, публікації документів та мемуарна література. Основною базою дослідження стали раніше закриті матеріали Державного архіву служби безпеки України (188 справ). Найбільший масив опрацьованих джерел походить з фонду 5 (архівно-кримінальних справ), створених в ході розслідувань діяльності заарештованих органами держбезпеки СРСР українських вояків німецьких добровольчих формувань армії та поліції. Не менш цінними є подібні матеріали з Ф. 68, де зберігаються копії архівно-кримінальних справ добровольців-громадян УРСР, які були порушені поза межами республіки. В ході дослідження опрацьовано ряд справ з фондів 2 та 16 (Колекції трофейних матеріалів), які містять німецькі документи окупаційної адміністрації стосовно добровольчих формувань на території РКУ. Важливий масив документів інформаційного характеру зберігається у Ф. 13 (Фонд друкованих видань). Фонд містить копії документів та аналітичних видань стосовно поліції та українських збройних частин в РКУ, архівно-кримінальні справи реабілітованих добровольців та засуджених в УРСР німецьких посадовців, аналітичні та пропагандистські матеріали ОУН і радянських каральних органів.
Значна кількість документів, які дозволяють проаналізувати наявність і чисельність українських частин у тилових зонах груп армій вермахту зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Вони, у вигляді мікрофотокопій та в роздрукованих перекладах, зберігаються у фонді КМФ-8 („Колекція мікрофотокопій документів нацистських установ, армійських груп та їх підрозділів на окупованих територіях”). Додаткові матеріали більш ілюстративного характеру містяться у фонді 3206 („Рейхскомісаріат Україна”).
У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) вивчалися передусім матеріали німецького походження, які зустрічаються серед документів Особливого сектору ЦК КПУ (Ф.1, оп.23). Вони містять інформаційні повідомлення окупаційних органів про політичне й економічне становище в Україні, оголошення і звернення окупаційних властей до населення тощо. Інформативно насиченими є архівні матеріали колекції документів з історії КПУ та комісії з історії Великої Вітчизняної війни при АН УРСР (Ф.57 і Ф.166). Це директиви і накази німецького командування, рейхсміністра А.Розенберга та інших посадовців; телеграми, листування, розпорядження, інструкції та директиви рейхскомісара України Е.Коха, донесення поліції та СД про становище на окупованих територіях, документи, що стосуються методів і сил для боротьби з партизанами, накази, оголошення, постанови комендантів і місцевих управ тощо. Окремі матеріали про колабораціоністські збройні формування на окупованій території містяться у фонді Українського штабу партизанського руху (Ф.62).
В ході опрацювання теми було використано і великий масив опублікованих джерел. Їх основу складають збірники документів і матеріалів про окупаційну політику нацистів на окупованих територіях СРСР і, зокрема, в
Україні Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників на території України в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1986. – 264 с.; Київ у дні нацистської навали. (За документами радянських спецслужб). – Київ-Львів, 2003. – 526 с.; Косик В. Україна в другій світовій війні у документах. – У 3-х т. - Львів, 1997-1999. – Т. 1. – 382 с.; Т. 2. – 382 с.; Т. 3. – 382 с.; Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні 1941-1944 рр. Зб.док. і матеріалів. – К.,1951. – 397 с.; Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) – М.: Экономика, 1985. – 328 с.; Сергійчук В. Боротьба за волю, а не колаборація. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 2001. – 40 с.; Сергійчук В. Поляки на Волині у роки другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 2003. – 576 с.; Совершено секретно! Только для командования! Док и матер. – М., 1967. – 376 с., та ін.. Ще одну групу джерел становлять нечисленні мемуари учасників подій Ленько Є. П’ять років в рядах Вермахту. Спогади комбатанта. – Тернопіль, 1999. – 135 с.; Татарський В. Під чотирма прапорами: Спогад. – Мюнхен, 1959. – 134 с.; З анонімного “Повідомлення поліцейського”// “Ї” – 2003. – Ч. 28 – С. 299-329..
Таким чином, існує широка джерельна база для глибокого і всебічного дослідження проблеми військового колабораціонізму в Україні в період Другої світової війни.
Другий розділ „Виникнення та діяльність українських допоміжних частин та підрозділів німецьких збройних сил в Україні” присвячений розгляду становлення системи допоміжних частин вермахту в Україні.
Аналіз документів свідчить, що нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями, і назагал був настроєний категорично проти озброєння підкорених народів. На практиці, вже перші тилові інституції вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені видавати місцевим жителям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах.
Українські військові формування, створені похідними групами обох фракцій ОУН і представниками уряду УНР на початку війни (до 15 тисяч бійців) були розпущені або переформовані під тиском окупантів. Крах стратегії бліцкригу і вичерпання мобілізаційних резервів Рейху змусили низове керівництво вермахту нашвидкуруч поповнювати свої ряди представниками місцевого населення, в тому числі українськими вояками і допоміжним персоналом.
Тому охоронні дивізії, полки і батальйони, місцеві та гарнізонні комендатури почали створювати перші загони місцевої поліції для подолання безвладдя на залишених Червоною Армією територіях і запобігання розкрадання радянського громадського, колгоспного та військового майна населенням. У результаті, на середину 1942 року „східні” добровольці становили більше 10% всіх сил німецької армії на Східному фронті.
Проте, ця практика здійснювалась у відповідності з принципом „поділяй і владарюй”, тобто боєздатні українські частини створювались передусім подалі від України, тоді як окупаційні функції в зоні відповідальності командування вермахту в РКУ здійснювали тюркські і козацькі формування. Українці в структурах вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні, а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. В сумі їх кількість на початок 1943 року становила не більше 20 тисяч чоловік.
Для дослідження соціально-політичної бази військового колабораціонізму нами було вивчено індивідуальні матеріали щодо 311 колишніх вояків допоміжних підрозділів вермахту, солдатів шуцбатальйонів та службовців поліції за кримінально-архівними справами ДА СБУ. Документи свідчать, що загальна маса добровольців в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом – до третини чисельності становили люди налаштовані антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта добровольців були навербовані з-посеред молоді, призначеної на відправку до Німеччини, або з військовополонених. Аналіз архівно-кримінальних справ виявив, що від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеріальний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність допоміжних формувань з українців, хоча їх існування було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.
Така ситуація виникла внаслідок зіткнення двох взаємовиключних напрямків діяльності нацистів – жорстокої окупаційної політики, яка викликала активний чи пасивний опір навіть найбільш антирадянськи настроєного населення, і вимушеного поповнення мобілізаційних резервів Німеччини людськими ресурсами окупованих територій.
У третьому розділі „Українські військові та воєнізовані формування в підпорядкуванні цивільної адміністрації Рейхскомісаріату „Україна”” розглянуто процес формування місцевого поліційного та допоміжного апарату в системі окупаційних властей РКУ.
Створення місцевого поліційного апарату в РКУ було вимушеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів у Радянському Союзі. В СРСР, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелось самим створювати таку службу, початково покладаючи на неї виключно допоміжні функції. Проте, з розростанням рухів Опору, роль і чисельність системи української поліції (шуцманшафту) різко зросла. Українські збройні частини і підрозділи з’явились у всіх наявних в РКУ поліційних структурах Рейху – поліції порядку, СД, залізничній та пожежній охороні. На початку 1943 року їх чисельність сягала 80 тисяч шуцманів.
Структурно система шуцманшафту поділялась на три основні складові: поліцію (міську, районну і сільську), охоронні батальйони та пожежну службу. Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен). В містах і райцентрах кількість поліцаїв становила 40-50 чоловік, половина з яких становила резерв на випадок непередбачених ситуацій. Райполіція зазвичай формувалась у взводи і роти, для зручності керування. У центрах генеральних округ та великих містах було створено районні відділки (Revier), від 6 (в Сумах) до 12 (в Києві). Кількість поліцаїв в кожному районі становила від 70 до 250 чоловік. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1% населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.
Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українських командирів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв’язку. Проте з грудня 1941 року у відділках впроваджено пряме німецьке керівництво, що випливало з окупаційної концепції німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого командування.
Німецькі гарнізони і поліційні відділки були присутні тільки в районних центрах і важливих містах. Всю ситуацію в сільській місцевості повинні були контролювати шуцмани індивідуальної служби.
Іншою складовою системи шуцманшафту в Україні стали шуцбатальйони. Це були територіальні охоронні частини з місцевих добровольців під німецьким командуванням. Нумерація новостворюваних шуцбатальйонів з початку 1942 року була прив’язана до генеральних округ, з умовною послідовністю чисел з заходу на схід. В окрузі Волинь-Поділля – 101-107, Житомир – 108-110, Київ – 112-121, Миколаїв – 122-124, Дніпропетровськ – 129-131. Крім того, органами шупо і охоронних військ шуцбатальйони створювались в Чернігові (136-140) і Сталіно (157-165), та СД і Вермахтом – в Харкові (143-146) та Сімферополі (147-156).
Чисельність особового складу шуцбатальйонів коливалась від 150 до 700 чоловік, з яких німцями було від 2 до 130 солдатів і офіцерів, а кількість рот в батальйонах – від 2 до 7. Створення частин здебільшого здійснювалось працівниками шупо, нерідко – СД і жандармерією, а в окремих випадках – тиловими службами Вермахту.
Створення перших відділків пожежної охорони здійснювалось німецькими поліційними органами вже у вересні-жовтні 1941 року. Однак за відсутності підготовлених кадрів і матеріальної бази створення ефективних протипожежних служб було, по суті, неможливим. Паралельно з цим існувала нагальна потреба у розширенні охоронних формувань для боротьби з партизанським рухом, тому в більшості випадків особовий склад створених пожежних команд невдовзі переводився до поліції чи шуцбатальйонів. У результаті, на 1943 рік більш-менш повноцінні протипожежні служби існували тільки в центрах генеральних округ. Вони становили собою більш-менш оснащені трофейним радянським обладнанням районні загони. Дані про загальну кількість працівників протипожежного шуцманшафту на конкретний момент часу в доступних джерелах відсутні, але орієнтовно вона коливалась в межах 3-5 тисяч чоловік.
Як і у випадку добровольців у вермахті, стимулом до колаборації для шуцманів була передусім матеріальна сторона служби. В результаті, комплектування частин шума відбувалось за рахунок абсолютно випадкових людей під прямим чи непрямим тиском. Більшість з них були українцями, проте з метою виживання в українські частини вступали і добровольці інших національностей. Моноетнічних формувань фактично не існувало, навіть в татарські батальйони в Криму через нестачу місцевих волонтерів завербовано до 500 українців-військовополонених. Добровольці вступом до німецької армії і поліції вирішували тільки власні тактичні питання: виживання, матеріального добробуту, боротьби з більшовизмом, і не отримували жодних далекосяжних політичних цілей чи інших підстав для тіснішого пов’язання власного майбутнього з націонал-соціалізмом. Тому українські формування, навіть ідеально забезпечені і стовідсотково боєздатні (а таких була меншість), так і не стали надійним засобом проведення окупаційної політики і опорою нацизму ні в Україні, ні за її межами.
У четвертому розділі „Трансформації українських військових формувань з РКУ у завершальний період війни” розглянуто процес еволюції, розкладу та остаточної руйнації допоміжних збройних частин і структур цивільної та військової влади в Україні, та долю основних груп добровольців на завершальному етапі війни.
Загальні оцінки числа українських вояків у німецьких збройних силах коливаються в межах 250 – 800 тисяч чоловік. За результатами нашого дослідження, кількість добровольців в РКУ склала близько 100 тис. чол. З них до 80 тис. чол. становили вояки шуцбатальйонів, поліції міст-районів, залізничної охорони і СД, а ще до 20 тисяч служили у вермахті і допоміжних формуваннях.
В останні місяці існування РКУ відбувалося зведення українських формувань у придатні для фронтових дій частини
