Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ДМИТРЕНКО Микола Костянтинович

УДК 398(477)”18” Д 53

Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: методологічний дискурс

10.01.07 – фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ-2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі фольклористики Інституту

мистецтвознавства, фольклористики та етнології

ім. М.Т. Рильського Національної академії наук України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Шумада Наталія Сергіївна,

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та

етнології ім. М.Т.Рильського НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Будівський Петро Олексійович,

Східноукраїнський національний університет імені

Володимира Даля,

професор кафедри української мови та літератури;

доктор філологічних наук, професор

Кейда Федір Федорович,

Маріупольський державний гуманітарний університет,

завідувач кафедри української мови та літератури;

доктор філологічних наук, старший науковий співробітник

Сокіл Василь Васильович,

завідувач відділу фольклористики, старший науковий

співробітник Інституту народознавства НАН України.

Провідна установа – Національний педагогічний університет імені

М.П.Драгоманова, Міністерство освіти та науки України, м.Київ.

Захист відбудеться „21„ вересня 2006 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26 .15 із захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033,

м.Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58.

Автореферат розіслано „17” серпня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент Ткаченко Л.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблема поглибленого пізнання окремих періодів історії української фольклористики загострилася саме тепер, коли Україна як держава стала незалежною, коли виникли передумови і обґєктивна наукова потреба створення фундаментальних праць. Під пресом ідеологічної та естетичної цензури і русифікаторської політики українська наука і культура нагромадили, як наголошував нещодавно академік Іван Дзюба, “величезну “стиснену” енергію невикористаних можливостей, загальмованих поривань, і ця “пружина”, починаючи розпрямлятися, обіцяє неабиякий культурно-історичний прорив”.11 Дзюба Іван. Національна культура як чинник майбуття України //Дзюба Іван. Починаймо з поваги до себе: Статті. Доповіді. – К.: Просвіта, 2002. – С.48.

Історія дає Україні шанс, хоч і “надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження”, бо “глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні “діалоги”, а тому в Україні має бути “реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства…”.22 Там само. – С.49–50.

Окреслене академіком І.Дзюбою універсальне завдання гуманітарних наук стосується й історії української фольклористики, “реального освоєння всієї повноти” її формування та розвитку, пізнання процесу наукової фольклористичної думки в різні періоди.

Наші попередники, від О.Пипіна (третій том його “Історії російської етнографії” присвячено українській науці), М.Білозерського, М.Сумцова,

О.Огоновського, І.Франка, М.Грушевського, Б.Грінченка, Ф.Савченка,

Ф.Колесси, П.Попова, М.Азадовського, О.Дея, М.Нечиталюка, І.Цапенка,

І.Березовського, А.Баландіна, О.Правдюка до А.Топоркова та Я.Гарасима, автора розвідки про культурно-історичну школу, осмислили чимало явищ і фактів з історії української фольклористики. Проте й досі синтетичної узагальнюючої систематизованої праці з історії цієї наукової галузі в Україні нема. Десятки монографій, підручників, за влучним висловом І.Денисюка, в незалежній Україні “раптово застаріли”.33 Денисюк Іван. Фольклористичні концепції М.Грушевського та І.Франка //Денисюк Іван. Невичерпність атома /Упорядкування та передмова Т.Пастуха. – Вип.2. – Львів, 2001. – С.183.

Жодної “Історії української фольклористики”, що охоплювала б становлення та розвиток цієї наукової галузі впродовж тривалого часу (принаймні – впродовж двох століть), не написано. Те, що запропонували українські радянські вчені в галузі історії фольклористики ХІХ – початку ХХ ст., нерідко містить тогочасні ідеологічні та методологічні догми. Безперечно, обґєктивної історії фольклористики, оцінки теоретичної спадщини славетної плеяди вчених – таких, як М.Максимович, О.Бодянський, Я.Головацький, М.Костомаров, П.Куліш, П.Чубинський, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Сумцов, П.Житецький, Катерина Гру-шевська – у радянський період не могло бути створено. І це стосується не лише української дослідницької думки, а й російської, що засвідчує “История русской фольклористики” в двох томах (1958; 1963) М.Азадовського.

Радянські фольклористи, поставлені в умови ідеологічного тиску й цензури, на жаль, не могли уповні, адекватно оцінити видатних діячів української науки і культури, навіть називаючи їх великими вченими, вбачали в них “буржуазних націоналістів”, “реакційних дослідників”, часом декому приписували причетність до революційних демократів, марксистів, що не відповідало суті їхньої діяльності. Особливо це стосується галузі фольклористики. Спотворене, викривлене висвітлення українських наукових шкіл та напрямів; неповне, обмежене коло аналізованих чи бодай згадуваних наукових ідей, висловлених вченими минулого; уникнення розгляду проблем походження архаїчних пластів культури, загалом формування етносу, нації, світогляду, менталітету народу, обрядово-звичаєвого наповнення фольклорного матеріалу, нехтування проблемою національного, самобутнього у фольклорі – все це ознаки тієї задушливої атмосфери, в якій довелося працювати українським фольклористам за умов радянської тоталітарної системи.

Ідеологічний тиск накладав відбиток на переважну більшість досліджень. Відтак радянський період у розвитку української фольклористики характеризується ідеологічною зашореністю, науковою обмеженістю, упередженими підходами та оцінками, витворенням заборон на дослідження фольклору, теоретичного доробку українських вчених ХІХ ст. Заради справедливості відзначимо, що навіть в умовах тоталітаризму українські вчені та збирачі зробили помітний внесок у нагромадження, публікацію та осмислення народної творчості. Проте ота парадигма, за якою створювалися численні історіографічні праці, потребує суттєвої методологічної (та й фактичної) корекції. Спадщину видатних українських фольклористів слід прочитати й оцінити по-новому. При цьому, безперечно, не можна нехтувати деякими (хай і неповними, не всеохопними чи й подеколи схематично-схоластичними) багаторічними дослідженнями доробку класиків української фольклористики. Тут у нагоді стануть праці відомих фольклористів середини – другої половини ХХ ст.: П.Попова про

М.Максимовича, М.Костомарова; О.Дея про Зоріана Доленгу-Хода-ковсь-кого, Федора та Осипа Бодянських, Марка Вовчка та О.Марковича, І.Франка, Лесю

Українку, М.Пав--лика, В.Гнатюка, А.Кримського; І.Березовського про

І.Ман----журу та інших збирачів фольклору ХІХ–ХХ ст.; М.Яценка про

В.Гна--тюка; М.Шубравської про Д.Яворницького; С.Грици про Ф. Колессу; М.Пазяка про Ю.Федьковича; Б.Хоменка про Марка Вовчка; З.Василенко про М.Лисенка; Б.Кирдана про збирачів народної поезії ХІХ ст. та про кобзарів (у співавторстві з А.Омельченком); Ф.Лаврова про кобзарів; О.Правдюка про діячів української музичної фольклористики тощо.

З кінця 1980-х років в українській фольклористиці почали зґявлятися студії вже з новими, більш обґєктивними й неоднозначними підходами до осмислення наукової та збирацької спадщини діячів минулого: Р.Кирчіва про діячів “Руської трійці”, Й.Лозинського; М.Пазяка про М.Номиса; Н.Шу----мади про Ю.Венеліна; М.Мушинки про В.Гнатюка; А.Іва----ницького про К.Квіт-ку; розвідки В.Качкана про Г.Ількевича, М.Павлика, О.Ма-----ковея, В.Шухевича; І.Денисюка і Т.Рудої про І.Франка; С.Мишанича про М.Драгоманова; Г.Демґяна про І.Вагилевича, розвиток української фольк-лористики в Галичині кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст.; наші праці про О. По-тебню; В.Погребенника про Лесю Українку; В.Івашкова, О.Вертія про П.Куліша; С.Шевчука про П.Чубинського, В.Мошкова; Л.Іваннікової про Я.Но--виць-кого; О.Шалак про А.Димінського; Л.Козар про Б.Грінченка; О.На-умовської про М.Драгоманова; І.Довгалюк та Г.Сокіл про Й.Роздольського; З.Кудрявцевої про О.Шишацького-Ілліча; О.Шутак про К.Сосенка, З.Кузелю та Ф. Колессу; Я.Вернюк про Волинь у фольклористичних дослідженнях ХІХ – поч. ХХ ст.

Кожне нове прочитання класичної фольклористичної спадщини по-своєму цінне; воно не тільки заповнює прогалини, так звані “білі плями”, але й творить сучасний науковий плюралістичний дискурс, без якого годі говорити про подолання кризи щодо створення недискримінованої історії української фольклористики як підрозділу історії вітчизняної науки загалом.

Звґязок із науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось у межах двох магістральних наукових тем відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України: “Українська фольклористика ХІХ–ХХ століть” (2000–2002) і “Актуальні проблеми фольклористики: історія науки, теорія фольклору, видання класичної спадщини” (з 2003 р.).

За теоретико-методологічну основу взято праці вітчизняних та зарубіжних вчених з історії фольклористики, етнології, антропології, теорії фольклору, етнопсихології, літературознавства, історії науки і культури. Зокрема, це дослідження таких українських учених, як М.Максимович, О.Бодянський, М.Костомаров, П.Куліш, О.Потебня, М.Драгоманов, М.Сумцов, О.Огоновський, І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, В.Гнатюк, М.Грушевський, Ф.Колесса, К.Квітка, Д.Чижевський, Л.Білецький, А.Лобода, К.Грушевська, О.Андрієвський, Ф.Савченко, В.Петров. Із когорти зарубіжних дослідників варто назвати таких представників: Й.Г.Гердер, О.Конт, І.Тен, В.Гумбольдт, Е.Б.Тайлор, Дж.Фрезер, І.В.Ягич, Л.Нідерле, Е.Кассірер, Б.Маліновський, К.Г.Юнг, Дж.Коккґяра, К.Леві-Стросс, Р.Барт, М.Еліаде, Е.Еванс-Прічард; Ф.Буслаєв, О.Афанасьєв, О.Веселовський, О.Пипін, М.Сперанський, В.Пропп, М.Азадовський, О.Лосєв, С.Токарєв, М.Бахтін, В.Гусєв, Б.Рибаков, В.Іванов, В.Топоров, Н.Толстой, А.Баландін, А.Топорков та ін.

Під час студіювання було враховано спеціальні чи принагідні напрацювання багатьох українських філологів середини – другої половини ХХ ст.: О. Дея, І.Березовського, Г.Сухобрус, Г.Нудьги, М.Яценка, О.Правдюка, Ф.Погребенника, М.Шубравської, Т.Комаринця, М.Грицая, О.Мишанича, М.Пазяка, П.Федченка, а також доробок тих, хто плідно працює в сучасній науці: В.Бойка, В.Горленка, Н.Шумади, С.Грици, Р.Кирчіва, І.Денисюка, В.Юзвенко, М.Гайдая, Г.Демґяна, В.Качкана, Л.Дунаєвської, Т.Рудої, А.Іваницького, С.Мишанича, М.Наєнка, П.Кононенка, В.Погребенника, В.Давидюка, С.Росовецького, Л.Копаниці, Н.Малинської, Ф.Кейди, В.Буряка, П.Будівського, В.Сокола, І.Зварича, О.Вертія та ін. Завдяки працям попередників стало можливим виокремити найменш досліджені проблеми фундаментальної фольклористики, що стосуються передусім її історії, того періоду і тих постатей, котрі чи не найбільше потребують переосмислення, нового “прочитання”, глибших і повніших сучасних інтерпретацій.

У дисертації застосовано ті методи наукового дослідження, що оптимізують виклад і дозволяють досягти поставлених мети й завдань. Загальнометодологічним методом дослідження є метод (принцип) історизму, що передбачає обґєктивний розгляд предметів, явищ, процесів з метою виявлення їньої сутності, окремих і загальних закономірностей, прямих чи опосередкованих звґязків тощо. Використано методи системний, персо-ноцентризму, історико-генетичний, порівняльно-історичний, хроно-логічний, синхронний, ретроспективний, структурно-семіотичний.

Предметом дослідження є історія української фольклористики другої половини ХІХ століття крізь призму осмислення методології академічних наукових шкіл. Обґєкт дослідження – праці видатних діячів української та зарубіжної фольклористики, ідеї та концепції, що репрезентують процес розвитку наукової галузі.

Мета і завдання дисертації – дослідження методології наукових шкіл в українській фольклористиці другої половини ХІХ століття; висвітлення основних теоретичних принципів та концепцій представників міфологічної, культурно-історичної, психологічної шкіл; розкриття комплексу актуальних для досліджуваного періоду проблем та ідей.

Зрозуміло, що досягти поставленої мети без застосування сучасної антропологічної методології персоноцентризму неможливо, а тому до наших завдань входило не лише врахування ідей і процесів, певних віх, напрямів чи етапів розвитку фольклористики, але й висвітлення ролі та значення діяльності українських вчених у контексті здобутків і втрат європейської академічної науки середини та другої половини ХІХ століття – епохи формування та найповнішої реалізації згаданих вище шкіл і фольклористики як наукової академічної дисципліни загалом. Звідси відповідно й поглиблена увага до фундаторів української фольклористики – М.Максимовича, Й. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, О. Потебні, О. Котляревського, М. Драгоманова, І.Франка, М. Сумцова та ін. Метод персоноцентризму, на наш погляд, дозволяє оживити, актуалізувати ряд теоретичних проблем, що виникали в процесі розвитку фольклористики, та ідентифікувати їх із постатями – авторами ідей, положень, певних не тільки вузько фахових, але й суспільно-політичних, націотворчих стратегій тощо.

Дисертаційна праця передбачає:

дослідити процес розвитку української фольклористики другої половини ХІХ ст.;

зґясувати словґянський та європейський контекст розвитку науки про фольклор у ХІХ ст.;

простежити формування та основні здобутки української моделі міфологічної школи;

зґясувати витоки культурно-історичної школи в контексті розвитку української фольклористики перехідного періоду від романтизму до позитивізму;

розкрити основні теоретичні здобутки видатних представників культурно-історичної школи періоду другої половини ХІХ ст.;

висвітлити підвалини психологічної школи в українській науці та фольклористичну концепцію засновника психологічної школи О.Потебні;

переосмислити внесок в історію української фольклористики М.Костомарова, П.Куліша, О.Потебні, О.Котляревського, М.Драгоманова, М.Сумцова, І.Франка;

окреслити коло актуальних проблем у галузі дослідження історії української фольклористики, теорії фольклору, методології науки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в системному осмисленні історії української фольклористики як процесу, з’ясуванню сутності її методології. Не претендуючи на вичерпне висвітлення порушуваних у дисертації проблем специфіки формування моделі міфологічної школи в українській фольклористиці, характеристики деяких тенденцій та знакових постатей культурно-історичної школи, актуалізації ідей психологічної школи О. Потебні, все ж сподіваємось на певний цілісний синтетичний виклад, що вперше в узагальнено-конкретизованому теоретичному охопленні подає значний період розвитку української фольклористики від романтизму до позитивізму із зосередженням основної уваги на стадії другої половини ХІХ століття.

Уперше в українській фольклористиці порушуються проблеми становлення та діяльності власне вітчизняних академічних наукових шкіл, а здобутки дослідників розглянуто в словґянському та європейському контексті. Методологію наукових шкіл, теоретичну спадщину вчених проаналізовано з урахуванням значної кількості праць попередників з акцентом на переосмислення та неупереджену переоцінку результатів діяльності класиків української фольклористики. Термін “школа” використовуємо передусім як поняття, що характеризує певну наукову систему поглядів, водночас маємо на увазі й коло вчених (основоположників, послідовників), що творили цю систему. Цілісність системи при цьому не передбачає одноманітності підходів до студіювання, більше цього, як показує розвиток фольклористики в ХХ – на початку ХХІ століть, академічна школа як певна усталена система поглядів може характеризуватися відкритістю (наприклад: міфологічна школа ХІХ століття – неоміфологізм як науковий напрям ХХ століття).

Практичне значення одержаних результатів. Основні теоретичні положення, ідеї, оцінки, що складають зміст дисертації, можуть бути використані при написанні фундаментальних досліджень: з історії фольклористики (як загальної академічної історії наукової галузі, так і монографічних, присвячених окремим періодам розвитку, видатним персоналіям); з історії етнології; з історії літературознавства; з теорії фольклору; з історіографії, біобібліографії тощо.

Практичне застосування матеріали дисертації знайшли в численних теоретичних, навчально-методичних виданнях, передмовах та коментарях до збірок фольклору, статтях у збірниках наукових праць, публікаціях у періодиці, а також у підготовлених і прочитаних в університетах курсі та спецкурсах з усної народнопоетичної творчості. Практично реалізовані окремі результати дисертації в науковому керівництві аспірантами при написанні кандидатських дисертацій в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук України, під час офіційного опонування кандидатських дисертацій тощо.

Апробація роботи. Основні положення дисертації відображені в монографії, опублікованих брошурах, статтях. Теоретичні положення, тези і висновки дослідження апробовані в прочитаних курсах і спецкурсах лекцій з української народнопоетичної творчості в Запорізькому державному університеті; Київському національному університеті імені Тараса Шевченка; Національному університеті імені Михайла Драгоманова; Сорбонському університеті – м.Париж, Франція. Результати дисертації викладені в доповідях на конференціях: “Деякі аспекти фольклористичної концепції Олександра Потебні” (ІУ Міжнародний конгрес україністів, Одеса, 1999), “Українська фольклористика другої половини ХІХ ст.: проблеми розвитку” (наукова конференція “Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура”, м.Київ, 2001), “Філарет Колесса і Олександр Потебня” (міжнародна наукова конференція “Родина Колессів у духовному та культурному житті України ХІХ–ХХ століть”, Львів, 2001), “Проблеми підготовки фундаментальних праць із фольклористики” (міжнародна наукова конференція “Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура”, Київ, 2002), “Фольклор и миф. Мифологическая тема в украинской фольклористике” (міжнародна наукова конференція “Славянская традиционная культура и современный мир. Фольклор и культурная традиция”, Москва, 2003), “Перспективи підготовки фундаментальних видань з фольклористики” (міжнародна наукова конференція “Памґяті Климента Квітки”, Київ, 2003), “Олександр Котляревський: міф, фольклор і побут” (Четверті міжнародні науково-практичні читання “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, Київ, 2003), “Методологічний плюралізм Івана Франка-фольклориста” (міжнародна наукова конференція “Людина в просторі етнічної культури”, Київ, 2004), “Микола Сумцов – український фольклорист” (пґяті міжнародні науково-практичні читання “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”, Київ, 2004), „Методологія культурно-історичної школи: До 200-річчя Михайла Максимовича” (Інститут літератури НАН України, м.Київ), “Фольклористична концепція Михайла Максимовича” (все-українська науково-практична конференція “Наукова спадщина Михайла Максимовича: До 200-річчя з дня народження вченого”, Переяслав-Хмельницький, 2004), “Ідея деґрадації фольклору в історії української фольклористики ХІХ ст.” (Міжнародна науково-теоретична конференція “Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів”, 2004) та ін.

Дисертаційна робота обговорювалась на засіданнях відділу фольклористики ІМФЕ НАН України, на спільному засіданні відділу фольклористики згаданої наукової установи та кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка і рекомендована до захисту (протокол № 18 від 16 грудня 2005 р.).

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 373 с., з них основного тексту – 319 с. Список використаних джерел містить 689 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “ВСТУПІ” обґрунтовуються актуальність обраної теми, її наукова новизна, формулюються мета й завдання дослідження, окреслюється основна проблематика, розкривається загальна теоретико-методологічна основа роботи.

Перший розділ “МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ” висвітлює формування та розвиток вітчизняної моделі міфологічної школи в загальноєвропейському та словґянському контексті; оцінено наукову спадщину українських вчених як самодостатню та оригінальну. Розкрито маловідомі сторінки діяльності таких вчених, як М.Костомаров, О.Потебня, О.Котляревський, М.Сумцов та ін.

У першому підрозділі “Характеристика міфологічної школи” зазначено, що потреба в узагальненні та систематизації міфопізнань, вияву концепційних положень у вченнях представників української науки ХІХ століття продиктована не лише відсутністю ґрунтовних досліджень на цю тему, а й необхідністю екстраполяції плідних ідей, тез на сучасне міфоосмислення, прагненням долучати український національний теоретичний набуток до контексту європейської та світової наукової думки.

Підрозділ “Західноєвропейська міфологічна школа” подає відомості про початки формування та основні характеристики наукової традиції дослідження міфів. Витоки міфологічної школи повґязують із діяльністю західноєвропейських просвітників кінця ХУІІІ ст. та представників доби романтизму початку ХІХ ст. у Франції, Італії, Німеччині (Ж.-Ф.Лафіто, Д.Віко, Й.-Ґ.Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг, Й.Й.Ґеррес, Ґ.Ф.Кройцер та ін.). Основоположником міфологічної школи вважається Я.Грімм, автор класичної праці “Німецька міфологія” (1835). На основі порівняльно-історичного методу та інших підходів до аналізу архаїчних світоглядів та міфосистем, фольклору Я.Грімм заклав міцні підвалини для дослідження не тільки німецької національної традиційної культури, але й культур інших етносів. Інші видатні представники західноєвропейської міфологічної школи (А.Кун, В.Шварц, М.Мюллер, В.Маннгардт) розвивали окремі аспекти вчення Я.Грімма, творили метеорологічну, астрально-лунарну, солярну теорії походження міфів, писали про “нижчу міфологію” – демонологію. М.Мюллер ґенезу міфів вбачав у явищі “псування мови”, занепаду колись метафорично розвиненої мовної стихії; ідею деґрадації мови, культурного реґресу було розкритиковано ще в другій половині ХІХ ст.

Хоча західноєвропейська міфологічна школа мала ознаки певного закостенілого класичного зразка, проте багатовекторність підходів до вивчення спочатку античної міфології Греції та Риму, а згодом і міфологій Німеччини, Скандинавії та народів Сходу окреслила чимало проблем наукового пізнання мови, міфу, магії, ритуалу, обрядового фольклору, звичаїв, вірувань, активізувала збір усної народної творчості і вивчення національних міфологій у контексті історії та культури.

Основні здобутки вчених словґянських країн проаналізовано в підрозділі “Словґянська міфологічна школа”. Відзначено видатний внесок у вивчення міфології, словґянських старожитностей таких дослідників, як серб В.Караджич, чехи та словаки П.Шафарик, Й.Юнгман, Я.Коллар, В.Ганка, Ф.Челаковський, К.Ербен, хорват Л.Гай, словенець С.Враз, болгарський вчений (українець за походженням) Ю.Венелін, поляки К.Бродзінський, В.Залеський, Л.Голембйовський, К.Вуйціцький, Ж.Паулі, росіяни Ф.Буслаєв, О.Афанасьєв. Прикметною позитивною рисою досліджень словґянських вчених була глибока увага до власних традицій народної культури, до розуміння спільних її коренів, усвідомлення потреби тісних взаємозвґязків у вивченні самобутності словґянського світу і відчуття в усній творчості, міфології народів справжнього міцного фундаменту національного розвитку і майбутнього державного процвітання.

На недостатній стан вивчення проблеми дослідження теоретичних набутків вітчизняних вчених вказано у підрозділі “Українська міфологічна школа”. Актуалізується завдання дослідження української моделі міфологічної школи, огляду міфовчень у середині – другій половині ХІХ ст., особливо на прикладі спадщини видатних представників української науки, чий внесок у вивчення міфів та фольклористику й досі належно не поціновано.

Наступний підрозділ – “Микола Костомаров про міф і символ” – розкриває погляди видатного вченого на словґянську міфологію, на українську народну традиційну творчість. Наголошено, що народнократична концепція М.Костомарова лежить в основі розуміння міфу, ролі символу в традиційній культурі.

У багатьох своїх працях (зокрема, таких, як “Словґянська міфологія”, “Історичне значення української пісенної творчості”) вчений розкрив національні джерела міфів і символів. У давніх міфологічних уявленнях словґян, що виражені в мові, фольклорі, М.Костомаров вбачав продукт колективної художньої свідомості, що виникав стихійно в результаті освоєння і одухотворення природи відповідно до утилітарних потреб. “Міфологізація” природи ти її “символізація” – перша реакція людини на шляху естетичного пізнання світу.

Дослідник запропонував двоступеневу класифікацію символів за ознаками ґенетичними та тематико-семантичними. До ґенетичних відніс:

1) ті, що мають природне походження й абсолютно зрозумілі; 2) предметні; 3) такі, в основі яких лежать давні міфічні уявлення, відбиті в повірґях, оповідях тощо. Тематично-семантична група символів: 1) символи небесних світил і стихій; 2) символи місцевості; 3) символи-копалини (мінерали); 4) символи рослинного світу; 5) символи світу тварин. М.Костомаров започаткував вивчення історії як своєрідної “психології минулого” і висловив чимало ідей, на яких в українській фольклористиці зросли О.Потебня, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський.

Своєрідним етапом в осмисленні міфології був яскравий представник української наукової думки О.Котляревський, чиї ідеї та спостереження охарактеризовано у підрозділі “Олександр Котляревський: міф, фольклор і побут”. Стрижневою для вченого була категорія народності. Під народністю він розумів вроджену властивість народу і результат його історії, підсумок усього пережитого. Елементами вродженої властивості за часів доісторичної єдності є мова, релігія, поезія, вдача й звичаї. Крім мови, основи народності зґясовує народна поезія, яка вводить вченого у сферу пізнання давньої релігії, тобто міфології. Таке пізнання міфології відбувається шляхом порівняння 1) міфічних назв і термінів, 2) міфічних образів і уявлень в різних народних переказах, і це веде до реставрації міфів. Міфи, за О.Котляревським, є первісні, витворені в доісторичні часи, і міфи вторинні, що являють собою пізніші тлумачення первинних. Опанувавши значенням і формою первісних міфічних уявлень і вірувань, вчений простежує історичні та етнологічні зміни цих простіших елементів відповідно до змін обрядів, побуту, суспільних відносин тощо. Якщо для багатьох міфологів середини ХІХ ст. було важливим виявити первісну сутність міфу, а подальша доля міфу їх не цікавила, то О.Котляревський у наукове студіювання вніс ідею творчого розвитку міфу в контексті історичної доби в звґязку з обрядами, побутовими реаліями.

Підрозділ “Микола Сумцов: міф, символ і обрядовий фольклор” висвітлює концепційні підходи українського вченого до старожитностей. М.Сумцов був прихильником інтегрованих, комплексних підходів до дослідження міфології, народного світогляду, фольклору. Науковий творчий шлях дослідник розпочинав тоді, коли європейська міфологічна школа згасала, зазнавала трансформацій, впливу нових етнологічних теорій. Поглиблювались порівняльні студії, зґявлялися фундаментальні праці О.Потебні, О.Веселовського, монументальні зібрання фольклору Я.Головацького, І.Рудченка, П.Чубинського, В.Антоновича і М.Драгоманова. Ранні праці М.Сумцова написані в руслі тих розвідок та фольклорних збірок, що мали стосунок до міфологічної школи: Я.Головацького “Виклади давньословґянських легенд, або міфологія” (1860), П.Єфименка “Збірка українських замовлянь” (1874), М.Крушевського “Замовляння як вид російської народної поезії” (1876), П.Іващенка “Сліди язичницьких вірувань в українських шептаннях”, “Перекази і повірґя про скарби” (1878), а також праць, добірок матеріалів П.Чубинського, К.Шейковського, І.Лучицького, О.Шишацького-Ілліча, Я.Новицького, К.Широцького, Т.Рильського (“До вивчення українського світогляду”), Х.Ящуржинського (“Про метаморфози в українських казках”), І.Беньковського (“Смерть, поховання і загробне життя за поняттями та віруваннями народу”), А.Сілецького (“Чаклування в Південно-Західній Русі в ХУІІІ ст.”), П.Іванова, І.Манжури та багатьох інших дослідників і збирачів усної народної творчості.

Спроба власної реконструкції давніх уявлень, обрядів, звичаїв, пояснення міфічних елементів та тлумачення символів надали М.Сумцову широкі можливості для порівняльних студій, глибокого вивчення побуту, творів різних видів та жанрів фольклору, впливу останнього на художню літературу. Вчений створив ряд праць, що стосуються безпосередньо міфології/демонології, окремих тем, сюжетів, образів: “Про народні погляди словґян на новонароджене дитя” (1880), “Про весільні обряди…” (1881), “Хліб в обрядах і піснях” (1885), “Спроба пояснення української пісні про Журила” (1885), “Релігійно-міфічне значення українського весілля” (1885), “Тур в народній словесності” (1887), “Культурні переживання” (1890), “Ворон у народній словесності” (1890), “Женіння свічки” (1890), “Релігійно-містичне значення камґяних бабів” (1890), “Заєць у народній словесності” (1891), “Миша в народній словесності” (1891), “Чаклуни, відьми і вампіри” (1891), “Антропоморфні уявлення у віруваннях українського народу” (у співавторстві з М.К.Васильєвим, 1892), “Замовляння” (1892), “Билини про Добриню і Марину та споріднені з ними казки про дружину-чарівницю” (1892), “Пісні і казки про живого мерця” (1894), “Мавки” (1896), “Особисті обереги від зурочення” (1896), “Жаба і “лягушка” в народних повірях і казках” (1897), “Перелесник” (1898), “Полудниці” (1898), “Викликання дощу” (1898), “Рахмани, Рахманський Великдень” (1899), “Сонце” (1900) та ін. Хоч у своїх працях М.Сумцов віддав данину міфологічній школі, проте, дотримуючись принципу історизму, не йшов шляхом фантазувань і вигадування богів і божеств, як це часом робили інші дослідники. Вчений розширив методологію дослідження архаїчного пласта народної культури та пізніших нашарувань у міфах, обрядовому фольклорі, застосовуючи різні теорії та підходи. Відповідно типологізація міфосвідомості, за М.Сумцовим, має такий вигляд: 1) вірування, повґязані з космогонічними уявленнями; 2) демонологічні уявлення; 3) вірування, повґязані з людьми, котрі мають надприродні властивості; 4) вірування, повґязані з померлими; 5) повірґя про тварин; 6) повірґя та обряди, повґязані з рослинами; 7) вірування, повґязані з предметами (речами); 8) магічні уявлення та обряди.

Наукова праця М.Сумцова у галузі дослідження міфу, символу передусім в обрядовій сфері виявила чимало значного матеріалу “культурних переживань”. Вчений, на відміну від адептів ідеї деґрадації фольклору, не розглядав усну народну творчість лише як продукт минулих епох, що дістався нинішньому поколінню у спадок уже в більше або менше зруйнованому вигляді. Вивчаючи українську багатовікову спадщину в широкому міжнародному контексті, він писав про традиційні явища національної культури як про самобутні. М.Сумцов підходив до аналізу явищ народної культури комплексно, намагався, йдучи від обряду як концентру, простежити синкретизм первісних мистецьких творів, їхню еволюцію в історії, побуті та моралі, а відтак відзначати й національне, властиве українцям.

Українську модель міфологічної школи періоду ХІХ століття можна характеризувати як відносно самостійну, оригінальну, що базувалася на рідних джерелах і використовувала дослідницьку методологію як класичного зразка вузько академічної школи з її романтично-народницьким захопленням, історико-порівняльним методом, так і застосуванням нових європейських теорій, переважанням культурно-історичних принципів дослідження. Повнішій реалізації української моделі міфологічної школи перешкоджали суспільно-історичні обставини, цензурні утиски української мови, культури, книгодрукування тощо.

Нинішній стан зацікавлення ідеями міфологічної школи (чи то з погляду неоміфілогічних пошуків, чи з позицій історії наукових концепцій) характеризується появою праць, що викликані зміною суспільної та культурно-історичної ситуації, звільнились від заборон досліджувати архаїку, витоки етнічної традиції, національну специфіку у фольклорі. Р.Кирчів наголошує: “Студії над українською міфологією – нашою прадавньою культурною спадщиною, релікти якої й досі залишаються живучими в духовності українського народу і є одним з вагомих свідчень глибини його етногенетичного кореня та багатовікової безперервності і спадкоємності культурної традиції, потребують продовження зусиллями серйозних, компетентних дослідників”.11 Кирчів Роман. Міфологіяна Володимира Гнатюка //Гнатюк Володимир. Нарис української міфології. Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000. – С.37.“

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА” – назва другого розділу. Тут осмислено витоки формування школи, охарактеризовано діяльність її найяскравіших представників, проаналізовано період переходу української академічної фольклористики від романтизму до позитивізму, зґясовано внесок вчених у розробку проблем національного та інтернаціонального у фольклорі, своєрідність втілення на українському науковому полі теорії запозичення (міґрації сюжетів), теорії самозародження сюжетів.

У першому розділі “Культурно-історична школа: від романтизму до позитивізму” відзначено, що витоки культурно-історичної школи сягають загальноєвропейської традиції зміни пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, давню матеріальну і духовну (усну) культуру. Від класицизму до просвітництва і романтизму й позитивізму – ось той шлях, яким ішло формування історичних підходів до розуміння фольклору, ролі народних мас в історії, усвідомлення самобутності й унікальності кожного народу. Саме з формуванням ідеї народності виникли передумови поглибленого вивчення традиційної культури за конкретними історичними фактами, даними мови, фольклору, обрядово-звичаєвої сфери.

Поява культурно-історичної школи в академічній науці повґязується з філософією позитивізму. Основоположником позитивізму вважається французький філософ Оґґюст Конт ((1798–1857). Його послідовники – співвітчизник Е.Літтре (1801–1881), англійські вчені Дж.Мілль (1806–1873), Г.Спенсер (1820–1903). О.Конт – автор “Курсу позитивної філософії” в шести томах (1832–1842), праці “Система позитивної політики, або трактат із соціології, що висвітлює релігію людства” (1851–1854). Вчений розробив теорію трьох стадій розвитку людської свідомості: 1) теологічної, що характеризується переходом від фетишизму через політеїзм до монотеїзму; при цьому поважається божествене право королів і мілітаризм; 2) метафізичну, властивостями якої є критика старого режиму і перехід до нового порядку; 3) позитивну, в межах якої відбувається перехід до точного, застосовуваного і органічного знання, що забезпечує індустріалізацію, мир, суспільний порядок і прогрес. Філософ-позитивіст висловив такі принципи пізнання: обґєктивність; реальність (предмет – факт, а не плід уяви чи логічна абстракція); достовірність (факт можна перевірити); точність; органічність; відносність (пізнання явищ не в їхній абсолютній сутності, а в стосунку до нас та у взаємодії між собою); корисність (можливість передбачати події, впливати на довкілля тощо).

Представники філософії позитивізму вплинули на побудову наукових дисциплін на обґєктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібнені наук про “дух” до наук про природу, зумовили виникнення культурно-історичної школи з її історико-ґенетичною методологією дослідження народної творчості.

Українська культурно-історична школа у фольклористиці ХІХ століття пройшла ряд етапів: від романтичного захоплення фольклором (найперше піснею та думою) до позитивістського упорядкування й осмислення народного скарбу, потреби реального наукового пізнання. Збирачі та дослідники першої половини ХІХ століття З.Доленга-Ходаковський, М.Цертелєв, М.Максимович, М.Гоголь, П.Лукашевич, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, І.Срезневський, О.Бодянський, ранній М.Костомаров, А.Метлинський, ранній П.Куліш були презентантами романтично-народницького характеру; починаючи з 1860-х – 1870-х років, з появою праць О.Потебні, О.Котляревського, В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка, М.Сумцова, М.Халанського, М.Дашкевича, П.Житецького, Б.Грінченка, М.Грушевського, М.Павлика, В.Гнатюка, в українській фольклористиці утверджується методологія “наукового реалізму” (базованого частково на постулатах позитивістської естетики й критики) із застосуванням основоположного принципу історизму. Цей перехід (від романтизму до позитивізму та застосування адекватних методів дослідження матеріалу) відбувався поступово, але послідовно і всепроникаюче. Саме тому струмінь історизму та раціональної зорієнтованості був помітний уже в працях М.Максимовича, О.Бодянського, М.Костомарова, П.Куліша.

Основоположником української культурно-історичної школи вважається М.Максимович. На прикладі його праць можна побачити перехід від розквітлого романтизму до нової позитивістської доктрини. Вчений обґрунтовував принцип історичного підходу до дослідження фольклору, вважав природнім його виникнення та функціонування в надрах рідної мови, рідної суспільної та домашньої обстановки, побуту, обрядів – всього світоглядного комплексу. Ідея народності як ідея самобутності, національної ідентичності лежить в основі фольклористичної концепції М.Максимовича.

Одним із фундаторів української культурно-історичної школи був фольклорист-славіст Й.Бодянський (1808–1877), автор однієї з перших фольклористичних монографій “Про народну поезію словґян” (1837), котрий відстоював ідею самобутності рідного народу. Ця самобутність, за Й.Бодянським, випливає з його релігії, філософії, прав, звичаїв, історії, розташування країни, віри, мови, численних житейських умов, проте ні в чому так сильно, чисто не знаходить вияву, як у словесності. Отже, логічно й доречно пізнавати своє минуле як міцну органічну основу, свій фольклор, іти до джерел, щоб утвердитись духом і таки залишатися собою.“

Пантелеймон Куліш: “До джерел!” – назва другого підрозділу. “Перворядна звізда в нашому письменстві”, П.Куліш, за оцінкою І.Франка, навіки вписав своє імґя в історію української етнографії “Записками о Южной Руси”. Тарас Шевченко у своєму “Щоденнику” назвав цю працю П.Куліша “діамантом у сучасній історичній літературі”.

П.Куліш вперше в українській фольклористиці глибоко, багатоаспектно порушив складні проблеми атрибуції, природи творчого акту, особливостей творчості колективної традиційної та індивідуальної, виконавства та методики записування; зібрав чимало відомостей про носіїв усної творчості, записав народні легенди й перекази, нові варіанти дум, історичних пісень; висловив цікаві міркування про природу пісенної, думової імпровізації, змалював колоритний збірний образ співця, окремих кобзарів; надзвичайно високо підніс роль і суспільне значення збирача фольклору. П.Куліш вважав: 1) фольклорні твори – жива історія народного духу в його минулому; 2) народні твори найкраще зберегли високий ідеалізм глибокоморальної душі українця; 3) народні твори – основа, на якій має відродитися високоморальна поезія цивілізованої верстви українського суспільства; 4) сучасні поети – єдині спадкоємці давніх рапсодів.

У “Записках” П.Куліш висловив надзвичайно цінну думку про те, що історико-героїчні думи та пісні творилися (складалися) не за спогадами, а по свіжих слідах подій. Згодом цю тезу розгорнув у своїй розвідці про байки В.Гнатюк, котрий також наголосив (але вже не про історичні зразки, а трохи ширше – про усну творчість загалом): “Всі народні твори постають або серед події, що їх викликала, або безпосередньо по ній. Ніколи не витворюються вони в довшім часі по довершеній події, як се має місце в писаній літературі. …Народний творець може переповідати твори з тих або й давніших часів, які переховалися в його памґяті, але коли творить, черпає лише з сучасності”.11 Гнатюк В.М. Деякі уваги над байкою //Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість /Упоряд., вст. стаття та прим. М.Т.Яценка. – К., 1966. – С.177.

Естетичний критерій у художній творчості П.Куліш вважав основоположним, що передбачало як у колективних народних, так і в письменницьких індивідуальних зразках дотримання таких вимог: відсутність надлишковості, зайвого; простоту (доступність); правдивість (історичну достовірність); природність (народність) мови.

Діяльність П.Куліша в галузі української фольклористики та етнографії в середині та другій половині ХІХ століття будила наукову, письменницьку і громадську думку, стимулювала розвиток збирацької справи, студіювання традиційної народної творчості. Ще в тяжкі для України часи “валуївщини” П.Куліш писав про потребу нової орієнтації, європейського вибору для України: “Москва почне нас поважати тільки тоді (аж ніяк не раніше), коли ми досягнемо поваги Європи”.22 Див.: Пантелеймон Куліш: Листи до М.Д.Білозерського /Упоряд., вст. стаття й коментарі О.Федорука. – Львів–Нью-Йорк, 1997. – С.181 (Лист від 23 березня 1869 р.).

Значення праць та ідей П.Куліша для української фольклористики велике й неперехідне, незважаючи на окремі хибні теоретичні положення, огріхи в поглядах на класифікацію матеріалів, зведення двох чи кількох текстових варіантів до одного, текстологічні втручання-правки. Заклик “До джерел!” П.Куліш підтвердив усім своїм життям – життям збирача і дослідника фольклору, письменника, історика, перекладача.

Третій підрозділ другого розділу названо “Європейські теорії та українські теоретики: пошук власних наукових концепцій. Михайло Драгоманов”. У першому параграфі розглянуто “Теорію запозичення (міґрації сюжетів)”. Відзначено, що теорія запозичення вийшла на наукову орбіту в середині ХІХ століття. Теоретики нової концепції походження та еволюції фольклору не лише засуджували практику своєрідного “підганяння” фактів під заздалегідь вигадані схеми міфологічної школи, коли яке-небудь явище, образ мали “небесне коріння”, а й заявлялася чітка позиція “спускання з небес на землю” (Т.Бенфей). Це не заперечувало історико-порівняльних принципів студіювання міфів, архаїчного фольклору, що ними оперували міфологи, однак утверджувало новий підхід: не виведення образів, сюжетів од міфооснови в кожного племені та тривале збереження без будь-яких змін, а власне теорію запозичення (наслідування, міґраційну, або мандрівних сюжетів), згідно з якою вважалося за достовірне положення про поширення мотивів та сюжетів між народами з якогось єдиного джерела.

Основоположник європейської міґраційної теорії – німецький санскритолог, історик-сходознавець Теодор Бенфей (1809–1881). Простудіювавши такі жанри фольклору, як казка, байка, леґенда, загадка, висловив положення про те, що велика кількість таких творів по всьому світу поширилась із Індії. У монографічній частині двотомника “Панчатантри” (“Пґятикнижжя”, 1859), в першому томі, Т.Бенфей вказав на різницю між байками Езопа і байками східними: перші діють відповідно до своєї звіриної природи, індійські ж тварини схожі на людей. Щодо ґенези байки, казки, леґенди, то, на відміну від А.Вебера (1825–1901), котрий вважав первісний, найдавніший варіант твору найдовершенішим, а похідні від нього спотворені, деґрадовані (згадаймо схожу тезу міфолога М.Мюллера про “псування мови”), Т.Бенфей дотримувався протилежного погляду: первісні твори були грубі й неоформлені, тривала обробка в руслі народної поезії надала деяким із них однорідності та високої досконалості. Таким чином Т.Бенфей дійшов висновку про зародження більшості відомих сюжетів не в міфологічному арійському безчассі, доісторичну добу, а вже в історичні часи переважно в Індії.

У Т.Бенфея зґявилося чимало послідовників як у себе на Батьківщині, так і за її межами, котрі впадали в різноманітні крайнощі, приписуючи “індійські впливи” навіть тому матеріалові, в якому їх не було. В тодішній Російській імперії шляхом Т.Бенфея йшли О.Пипін, “переорієнтований” Ф.Буслаєв, В.Стасов та ін. У розвідці “Походження російських билин” (1868) В.Стасов вказував на східні джерела билинного епосу, частину творів виводив з