НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

ДЕМ’ЯНЮК МАРИНА ПЕТРІВНА

УДК 811. 161.2’374’36 – 112

УКРАЇНСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО XVIII СТ.

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історії української мови Інституту української мови НАН України.

Науковий керівник – член-кореспондент НАН України,

доктор філологічних наук, професор

Німчук Василь Васильович,

директор Інституту української мови НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Білоусенко Петро Іванович,

завідувач кафедри української мови

Запорізького державного університету;

кандидат філологічних наук

Симонова Катерина Степанівна,

доцент кафедри української мови

Національного університету

“Києво-Могилянська академія”.

Провідна установа – Прикарпатський національний університет

ім. Василя Стефаника

Міністерства освіти і науки України,

кафедра української мови,

м. Івано-Франківськ.

Захист відбудеться “ 20 ” червня 2006 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України за адресою: 01001, Київ – 1, вул. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (01001, Київ – 1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “ 19 ” травня 2006 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук _________ _ І.А.Самойлова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідження історіографії лінгвістики в Україні в певну добу має велике значення як для з’ясування стану системи української мови, так і для розв’язання питань, пов’язаних з розвитком та становленням її літературної норми. Історія науки є невід’ємним складником історії національної культури, вираженням духовного буття народу. Лінгвістична спадщина є невіддільною частиною національного й духовного надбання.

Стан лінгвістичної науки неодноразово був об’єктом дослідження мовознавців. Однак пам’ятки XVIII ст., збережені переважно в рукописному вигляді, досліджені неповно, здебільшого, у контексті розв’язання інших мовознавчих проблем.

Цей етап в історії українського мовознавства вибрано не випадково. XVIII століття є перехідною ланкою між староукраїнською лінгвістикою та мовознавством нової доби і виразно відрізняється від них. Його вважають періодом певного занепаду лексикографічної та граматичної діяльності в Україні, зумовленого суспільно-політичними обставинами. У зв’язку з цим особливої актуальності набули питання висвітлення теорії і практики української лінгвістики XVIII ст. в усіх збережених працях. Зазначене століття є також добою, коли в писемній мові відбувалися процеси, що призвели до формування нової літературної норми, яка базується на живій народній основі. Проведене дослідження усуває суттєву прогалину в історії вітчизняного мовознавства та продовжує розпочате в наукових працях М.С.Возняка, К.Й.Студинського, А.А.Москаленка, П.Й.Горецького, В.В.Німчука вивчення лексикографічної та граматичної традиції в Україні ХІV – ХVІІ ст.

Перші наукові студії з питань історії українського мовознавства розпочато ще в кінці ХІХ ст. У монографіях І.В.Ягича та С.К.Булича проаналізовано величезний лінгвістичний матеріал, однак опис мовознавчих творів загалом тут має лише ознайомлювальний характер. Із загальних оглядів історії української лінгвістики варто виокремити праці П.П.Житецького, П.П.Пекарського, Б.Д.Грінченка. Цінними для історії українського мовознавства є глибокі дослідження К.Й.Студинського, Є.О.Макарушки, М.С.Возняка, М.К.Грунського. Серед новіших публікацій помітними є праці А.А.Москаленка, П.Й.Горецького, Й.О.Дзендзелівського, О.Горбача, Г.М.Гнатюк, Г.П.Мацюк. Однак ніхто з цих учених не намагався подати цілісної картини мовознавства XVIII ст., оскільки дослідження виконували переважно на основі матеріалу однієї, рідше – кількох пам’яток. Лише В.В.Німчук зробив стислий огляд української лінгвістики цієї доби.

Недостатнє вивчення зазначеного періоду в історії українського мовознавства, а головне – відсутність розгорнутого комплексного дослідження рукописних та друкованих лексикографічних і граматичних пам’яток XVIII ст. спричинили в цілому актуальність дисертаційної праці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з плановою темою “Динаміка української народнорозмовної мови XIV – XX століть”, над якою працює відділ історії української мови Інституту української мови НАН України.

Мета дисертаційного дослідження – комплексно дослідити стан і основні тенденції розвитку українського мовознавства ХVІІІ ст.

Для досягнення цієї мети розв’язано такі завдання:

1) досліджено розвиток мовознавчої науки зазначеного століття шляхом аналізу словників і граматик;

2) показано специфічні риси словників і граматик з огляду на їхній різновид та спосіб подання матеріалу;

3) виявлено живомовний матеріал, зафіксований у пам’ятках лінгвістики досліджуваного періоду;

4) установлено джерельну базу словників та схарактеризовано їхній лексичний склад;

5) з’ясовано джерела граматичних творів цієї доби;

6) досліджено, як той чи інший граматист застосовує на практиці теоретичні засади, який матеріал для ілюстрації та нормалізації мови він обирає;

7) простежено процес формування певної системи теоретичних поглядів, методів вивчення мовного матеріалу;

8) визначено місце та наукову вартість конкретних мовознавчих творів зазначеної доби в контексті староукраїнської лінгвістики;

9) з’ясовано місце та роль українських учених у розвитку мовознавства інших країн.

Об’єктом дослідження є лексикографічний та граматичний процес в Україні XVIII ст., а предметом – конкретні надруковані й рукописні словники та граматики зазначеної доби, їхній склад і структура.

Мета роботи зумовила й методику дослідження. Складність та проблемність обраної теми потребувала використання комплексу методів – історіографічного, з урахуванням лінгвістичних творів інших авторів, визначенням міжнародних зв’язків у цій галузі науки, порівняльного та текстологічного, який дав змогу опрацювати матеріал відповідних словників і граматик.

Джерельна база дослідження – тексти словників і граматик українських мовознавців XVIII ст., що були створені в Україні та за її межами. Як довідковий матеріал використано історичні, тлумачні, етимологічні, діалектологічні словники.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що вона є першою спробою комплексного підходу до проблеми зіставно-порівняльного аналізу праць українських лексикографів та граматистів XVIII ст. Уперше в україністиці досліджено лексичні, фонетико-граматичні, нормалізаційні особливості пам’яток, що тривалий час зберігалися в рукопису і до сьогодні не були предметом спеціального вивчення (“Граматика” Я.Блоницького, анонімний “Лексикон латино-слов’янський”), а також праць українських учених, створених за межами України.

Паралельний аналіз лексикографічних та граматичних творів зазначеного періоду дає, на нашу думку, загальну картину розвитку української лінгвістики XVIII ст.

Теоретичне значення виконаного дослідження полягає в тому, що воно суттєво доповнює теорію формування українського мовознавства за рахунок проведеного докладного аналізу лексикографічних і граматичних праць XVIII ст. Запропонований опис мовознавчих творів дає глибше уявлення про історію розвитку староукраїнської лінгвістики.

Практичне значення роботи полягає в тому, що вивчений матеріал може бути використаний у дослідженні окремих проблем історії української лінгвістики, для укладання словників, у читанні загальних та спеціальних курсів на філологічних факультетах вищих навчальних закладів, а також для створення академічного курсу з історії розвитку українського мовознавства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації та результати дослідження повідомлено на 13-й Міжнародній конференції імені професора Сергія Бураго “Мова і культура” (Київ, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Теоретичні і практичні аспекти культури мови” (Тернопіль, 2004), Міжнародній науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 2005), Міжнародному конгресі “Українська мова вчора, сьогодні завтра в Україні і світі” (Київ, 2005) і на засіданнях відділу історії та граматики української мови Інституту української мови НАН України.

Публікації. Основні положення й результати дослідження висвітлено в 5 публікаціях, з них 4 – у фахових наукових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списків джерел та використаної фахової літератури. Загальний обсяг дисертації – 216 сторінок, список використаної літератури налічує 241 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано вибір та актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету й основні завдання дисертації, подано відомості про методи дослідження, розкрито наукову новизну праці, окреслено практичну та теоретичну цінність одержаних результатів.

У першому розділі – “Українська лексикографія XVIII ст.” розглянуто розвиток лексикографічної діяльності в Україні зазначеного часу, здійснено аналіз словників за структурою, лексичним складом, мовними особливостями.

У першому підрозділі “Лексикон латинсько-слов’янський” І.Ф.Максимовича” досліджено історію та принципи укладання словника, лексикографічні джерела, реєстр, перекладну частину праці, фонетико-граматичні особливості.

Автором “Лексикона латинсько-слов’янського” 1724 р. був талановитий поет, перекладач і лексикограф Іван Федорович Максимович.

За укладання лексикона І.Ф.Максимович узявся 1718 р., працюючи перекладачем Московської синодальної друкарні. Проте робота посувалася повільно, хоча лексикограф не полишав лексикографічної праці, тому рукопис був готовий у 1724 р. Обсяг словника І.Ф.Максимовича – понад 60 тисяч реєстрових вокабул.

Серед джерел “Лексикона” автор називає латинсько-польсько-грецький словник польського лексикографа XVII ст. Г.Кнапського. Крім реєстру, з книги Г.Кнапського запозичено також граматичні та інші ремарки (форми роду прикметників, флексія родового відмінка іменників, форма другої особи однини дієслова, належність слова до тієї чи іншої частини мови, окремі покликання на літературні або інші джерела). Другим джерелом своєї праці І.Ф.Максимович назвав словник Д.Ростовського (Туптала), однак насправді тут ідеться про словник Є.Славинецького, який зберігався в бібліотеці Д.Ростовського. Хоча лексикографічна база словника, як відзначає автор, була фактично набагато ширша: він залучив понад п’ять тисяч латинських слів із різних книжок і лексиконів, яких немає в працях Г.Кнапського та Є.Славинецького.

Рукопис словника, найімовірніше, являє собою чернетку. Це видно насамперед із наявності в ньому незаповнених місць, залишених для запису нових словникових статей; тут переклад не дописано, а поставлено крапки, напр.: in aduersum. спреди.... (564) тощо. Окремі реєстрові слова та переклади до них записані на берегах рукопису. Про чорновий характер словника свідчить також певна його технічна невпорядкованість: відсутність окремих розділових знаків і технічних позначок, непослідовність у правописі та ін.

Аналіз перекладної частини демонструє, що І.Ф.Максимович творчо поєднував церковнослов’янську книжну та розмовну стихії. Її розбудовано переважно за рахунок лексики живої української мови (насамперед праслов’янська спадщина, часто суто українські новотвори), напр.: бровы, брусецъ, гегочу, горhлка, гречка, громада, грукаю, гуска, драпаю, кажанъ, качка, коникъ, купа, лобода, мотузка, мылня, wстропискъ рыба, плету, потылиця, ручай, скеля, слоикъ, ставъ, стегно, степъ, стукаю, тополя, шипшина, шпакъ, щебечу. Звичайно, крім церковнослов’янської лексики, слів, успадкованих із давньоруськоукраїнської мови або похідних від них українських дериватів, лексем праслов’янського походження, у словнику зафіксовано елементи, взяті з інших мов, насамперед польські і російські, або запозичення через польську та російську мови (барило, бигосъ, вендзонка, во(н)тплю, гарнецъ, груба, зегаръ, корнециста, поселъ, шарый; адмиралъ, висельница, воръ, ворожея, колдунья, деревня, wкопъ, пошлина, швея). У словнику наведено певну кількість стійких, а також вільних словосполучень, серед яких: фразеологічні звороти (біюся на кулачки, в(ъ)лепляю wчи, и в(ъ) полушку не ставлю, на языцh виситъ, писалъ якъ курица побродила, противу рожна прати); вільні словосполучення та речення (въ гусли играю, в(ъ) купе расту, в(ъ) слезахъ пребываю, еду на коле(с)ници, самого себе проклинаю, све(р)щокъ чи(р)кае(т)); вислови з релігійних джерел (день сме(р)тный, wгнь геенскїй, овца же(р)твенная, овчая купе(л), огнь негасимый).

Проведене дослідження дозволило виявити певні фонетичні та граматичні особливості пам’ятки: 1) літера h виступає згідно з етимологією та позначає голосний і (край рhки, лhсный, рhзецъ, свhтъ); 2) у словах іншомовного походження нерідко на місці і автор використовує букву h, що свідчить про артикуляцію h як і (салhтра, снhцеръ, папhровый); 3) літера h часто виступає на місці етимологічних и, ы (братhкъ, w(т)грhмhло, поднhмаю, смhчокъ); 4) повноголосні форми (бережно, боро(з)да, городъ, коропъ, полотно); 5) трапляється живомовне зближення ненаголошеного у з о (клубучок, конвуюю); 6) у пам’ятці фіксується депалаталізований р (вечераю, гончаръ, затвораю, укораю); 7) у словнику відбито типову українськомовну рису – перехід давнього -ъл- у -ов- (вовкъ, вовчокъ, выдовбленъ); 8) у пам’ятці зафіксовано велику кількість інфінітивних форм із суфіксом -ти (знати, спепелити); 9) зворотна частка -ся перебуває в постпозиції відносно дієслова й приєднується до нього (порицаю ся, похваляюся); 10) у декількох випадках засвідчується вживання зворотної частки  -ся в препозиції відносно дієслова (тобою ся стало, ся убиваю); 11) форми місцевого відмінка множини іменників чоловічого та середнього родів представлені в пам’ятці з живомовним закінченням -ахъ (в(ъ) плаща(х), на древахъ); 12) у давальному відмінку однини іменників чоловічого роду поряд із закінченнями -у/-ю виступає флексія -еві (медведеви).

У другому підрозділі “Лексиконъ сирhчъ словесникъ славенскій” 1722 р.” розглянуто надрукований у Супраслі (тепер у Польщі) церковнослов’янсько-польський словник. Автором цієї праці, як уважають, був київський греко-католицький митрополит Лев Кишка. Лексикон уперше вийшов як додаток до його твору “Собраніе припадковъ краткое и духовнымъ особамъ потребное”. Зважаючи на думку вчених, які припускають, що словник є лише переробкою-перекладом “Лексикона словенороського” П.Беринди, не можемо не відзначити той факт, що в реєстрі обох лексиконів є певні відмінності (зміна наголосу, морфологічних форм слова тощо). Словник містить близько 3700 реєстрових одиниць. Лексикографічна структура словникової статті в праці спрощена. Автор відкидає всі ремарки, цитати, зауваження про правопис, зроблені П.Бериндою. Словникові статті надруковано в два стовпчики на сторінці. Кожна словникова стаття містить одне заголовне церковнослов’янське слово.

Матеріал перекладної частини церковнослов’янсько-польського словника переважно спроектовано на український матеріал перекладної частини словника П.Беринди. Це є свідченням того, що автор добре володів принаймні трьома мовами: церковнослов’янською, польською, а також мовою “простою”, що давало йому змогу без залучення інших, зокрема польських, джерел давати переклад польською мовою. Пор.:

“Лексикон славенороський” П.Беринди | Церковнослов’янсько-польський словник

Балїй, Баїа, Дан: Чаровникъ. Вhщокъ, албо лhка(р) | Балїй. Бая. Czarownik. Wieszczek. Lekarz.

Бесhда: Розмова | Бесhда. Rozmowa.

Церковнослов’янсько-польський словник відіграв належну роль в українській освіті. Про надзвичайну актуальність такого посібника свідчить той факт, що його тричі перевидавали в Почаєві разом із твором “Богословія нравоучителная”, а 1804 р. він уже вийшов окремою книжечкою. Реєстровий склад почаївських перевидань дещо відрізняється від реєстрового складу супрасльського лексикона, але не суттєво. Так, у реєстрову частину перевидання 1756 р. (також у перевиданнях 1776 та 1804рр.) додано окремі слова, яких немає в супрасльському варіанті, напр.: вhсъ. szala, waga, гладъ. gіod, грокощу. rzegoczк та ін. До XІХ ст. ця пам’ятка була добре знана серед українських, білоруських та польських науковців. Вона є важливим лексичним джерелом, пам’яткою мови і слов’янської культури початку XVIII ст.

Третій підрозділ першого розділу дисертації – “Анонімний “Леkіконъ латинославенскій”. Тут докладно проаналізовано рукописний латинсько-церковнослов’янський словник, який до сьогодні не був предметом спеціального вивчення.

Цей лексикон вважають списком праці Є.Славинецького. Окремі дослідники приписують його перу українського лексикографа XVIII ст. І.Ф.Максимовича. Текст пам’ятки написано шістьма різними почерками середини XVIII ст. Більшу частину словника написано трьома почерками (першим, четвертим та шостим). Третій та п’ятий почерки трапляються в пам’ятці двічі, а шостий – один раз. Вони відрізняються написанням літер і правописом. Це дає підстави твердити, що примірник пам’ятки не є авторським.

Зіставлення реєстрів лексиконів Є.Славинецького, І.Ф.Максимовича та анонімного словника переконливо доводять, що характером перекладної частини цей словник ближчий до паризького списку “Лексикона латинського” Є.Славинецького. Можна також спростувати думку Н.П.Петрова, що автором цього анонімного лексикона є І.Ф.Максимович. Однак словник не можна вважати копією паризького або іншого списку “Лексикона” Є.Славинецького, оскільки тут перероблено багато статей, уведено (нерідко на перше місце) до перекладної частини російські й церковнослов’янські відповідники замість українських, додано реєстрові статті.

Безперечно, автор пам’ятки спирався під час перекладу на словник Є.Славинецького, хоча й не викликає сумніву той факт, що лексикограф намагався певною мірою відійти від нього. Цікавими в цьому сенсі є зміни, запроваджені автором, які дають підстави розглядати цей словник як окрему пам’ятку XVIII ст. Ми виокремили три виразні групи змін у перекладній частині праці. До першої групи відносимо помітну кількість реєстрових статей, у перекладній частині яких анонімний автор уводить слова, відсутні в матеріалах словника Є.Славинецького (нерідко український переклад лексикограф доповнює російським або церковнослов’янським відповідником, який він ставить на перше місце), пор.: agricola. орачь; albidus. бhлявы(й); allatro. прилагаю; ampulla. чванецъ; аnas. качка; mappa. wбрусъ – у словнику Є.Славинецького та agricola. пахарь, орачь; albidus. темнобhлый, бhляві(й); allatro. прибрехую, прилагаю; ampulla. сосудецъ, пузирокъ, чванецъ; аnas. качка, утка; mappa. wбрусъ, скатерть – у словнику анонімного автора XVIII ст. До другої групи належать статті, у яких лексикограф лише частково змінює матеріал словника Є.Славинецького шляхом перестановки місцями слів перекладної частини, пор.: grammatica. ґрам(м)атика, пи(с)ме(н)ица; ferueo. кипю, врю, варюся – у словнику Є.Славинецького та grammatica. писме(н)ніца, грам(м)тика; ferueo. кипю, варюся, врю – у словнику XVIII ст. Третя група об’єднує статті, у яких автор пам’ятки наводить описові переклади, тоді як у словнику Є.Славинецького вони відсутні, пор.: alectoria. камы(к) але(к)то(р)ски(й); alum. чо(с)но(к), живоко(ст) зеліе; amphitane. магне(т) – у словнику Є.Славинецького та alectoria. бисеръ, которїй сискую(т), каме(н) во утробh алектора; alum. трава на камени родима#, живоко(ст) зеліє, чоснокъ; amphitane. бисеръ че(т)вероуго(л)ній, магни(т), которій обрhтается в(ъ) Индіи – у словнику невідомого автора.

Фонетико-граматичні особливості пам’ятки свідчать, що її автор (чи переписувачі) лексикона був українцем. Так, досить часто трапляється написання и на місці давнього h (усикаю, прилигаю, ячминя родъ), і навпаки: засвідчено написання літери h на місці и (лопhянъ велїкий зелїе, плhска птица). Після г, к, х вживається и, а в прикметникових закінченнях перед й тут зафіксовано і або ї (западнїй, сапоги, хиблю), однак у словнику в прикметниках маємо написання ї не тільки після г, к, х, а також і в інших випадках (чертвероуго(л)нїй, квасцовїй, галуновїй, мерзлїй, печалнїй, ужовїй). Декількома випадками засвідчено вживання твердого р, здебільшого це характерно для першого та третього почерку (мhру, намhраю, ноздра). Нерідко автор змінює на письмі передачу м’яких приголосних б, д, які вимовляються як тверді, на п, т (колпаса, лебетка трава, потпора). У всіх почерках виявляються написання ы та и проти етимології (лососъ риба, мито, покриваю, покривало, рыза). Свідченням того, що переписувач вимовляв г як фрикативний звук, можуть бути слова з пропущеною літерою г, а також написання її як х (мяхко, лехко, усеница). У словнику трапляється спрощення сполуки ч в ш (боршъ трава, горяшъ, овошъ, пешъ хлhбная, толша, шуръ). Форми першої особи однини дієслів теперішнього часу засвідчено в словнику без вставного л (дымю, кудрявю, слепю, шумю). У пам’ятці фіксується форма першої особи однини дієслів теперішнього часу, у якій відсутнє чергування с – ш (висю).

Останній підрозділ першого розділу “Словарь малороссийских слов” І.П.Котляревського” присвячено аналізові українсько-російського словника до “Енеїди” І.П.Котляревського.

У другій половині ХVIII ст. помічено спроби створення українсько-російських словників. Оскільки перші словнички такого типу спочатку складалися винятково до якогось твору, щоб пояснити росіянам незрозумілі українські слова, то вони були досить невеликі за розміром.

Першим відомим українсько-російським словником, про який доречно згадати в цьому контексті, є словник Ф.Туманського “Изъясненіе малороссійскихъ реченій въ прешедшихъ листахъ”, надрукований у журналі “Россійскій магазинъ” 1773 р. У словнику 278 нумерованих гнізд, але слів набагато більше – близько 350. Однак, як зазначає В.В.Німчук, “Изяснение...” – непрофесійна лексикографічна праця.

1798 р. вийшло друком перше видання “Енеїди” І.П.Котляревського. У додатку до нього надруковано невеличкий словничок, який має назву “Собраніе малороссійскихъ словъ, содержащихся въ “Энеидh”, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ малороссійское нарhчіе съ другихъ языковъ, или и коренныхъ… россійскихъ, но не употребительныхъ”, де пояснено 972 слова. Це був перший українсько-російський словник, який в українському реєстрі широко відбивав живу народну українську мову. Його наведено й у другому та третьому виданні поеми, однак у третьому виданні “Енеїди” змінено назву словничка та надруковано “Добавленіе къ малоросійському словарю”, де додано ще 153 вокабули в реєстрі. У всьому українсько-російському словнику до повного видання “Енеїди” 1842 р. – 1547 реєстрових одиниць.

Словникові статті в праці розташовано в алфавітному порядку. Витримана і внутрішня азбука, хоч і непослідовно. Російська частина характеризується перевагою однослівних еквівалентів до українських вокабул, але досить часто українське слово пояснено декількома синонімічними російськими словами або описово, напр.: жлукто, кадушка, въ чемъ парятъ платье; збудовать, соорудить, выстроить, основать.

Автор деколи замість перекладу наводить детальне тлумачення лексеми з реєстрової частини, напр.: серпанокъ, тонкій холстъ для повязыванія головъ; цяця, такъ наз. всякая игрушка, въ насмhшку гов. объ отвратительной вещи и лицh.

Лексикограф розкриває читачеві етимологію окремих слів, напр.: барило, французское слово, Baril, бочонокъ; власно, польск. слово, вольно; друкарня, нhм. слово Druckerey, книгопечатная; митью, происходитъ отъ латинскаго слова Momentum, мигъ та ін.

Автор вказує також на переносне та образне вживання слів, напр.: багачъ, въ перен. смыслh огонь; басовать, въ переносномъ смыслh гордо выступать; чертопхайка, такъ называется насмhшливымъ образомъ одноколка та ін. Згадаємо, що П.Беринда вперше в наших словниках звертає увагу на це явище в системі лексики.

У словнику є елементи фразеології, напр.: балясы, перила. в перен. смыслh точить балясы, болтать вздоръ; гвалтъ. Нhм. сл. gewalt, насиліє; на гвалтъ звонить, т.е. тревогу въ колокола бить; Панасъ; играть у Панаса, играть въ жмурки; скочить въ гречку, подать подозрніе о своемъ поведеніи говор. о замужнихъ; фигу зъ оцтомъ поднести, худо угостить.

Словник до “Енеїди” відіграв помітну роль в історії вітчизняної лексикографії. Він передусім цінний тим, що в його реєстрі зафіксовано лексику вже нової української літературної мови. Його поява засвідчила потребу в окремому лексикографічному опрацюванні словникового складу нової української літературної мови. Вплив праці І.П.Котляревського виявлено в “Краткомъ малороссійскомъ словаре” О.Павловського (1818 р.), у “Словаре малороссійскаго языка”, доданого до твору “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819 р.) К.Н.Цертелева, у праці І.Войцеховича “Собранія словъ малороссійскаго нарhчія” (1823 р.), а також у невеличких словничках до “Вечорів на хуторі біля Диканьки” М.В.Гоголя (1831 та 1832 рр.).

У другому розділі – “Розвиток граматичної думки XVIII ст.” – досліджено відповідні праці, створені в Україні в цю добу. Тут спостерігаємо основні тенденції попередніх періодів, які мовознавці XVIII ст. продовжували в своїх творах, а також нові, недосліджені аспекти розвитку українського мовознавства в Україні зазначеного часу.

Перший підрозділ цього розділу – “Граматика славенскаго языка” Я.Блоницького” – присвячено розглядові граматики церковнослов’янської мови українського мовознавця XVIII ст., яка досі зберігається в рукопису.

“Граматика” Я.Блоницького налічує 428 рукописних сторінок; вона складається з трьох частин, поділених на розділи. Еталоном для граматиста стали праці його попередників (Л.Зизанія, М.Смотрицького), а також сучасників (М.Ломоносова). Незважаючи на те, що “Граматика” Я.Блоницького в багатьох аспектах наслідує “Граматику” М.Смотрицького, однак у змісті твору є чимало нового. Так, у поділі імен на відміни автор відходить від схеми М.Смотрицького і на противагу йому виокремлює не чотири відміни іменників, а п’ять і змінює їх порядок. До І відміни вчений відніс іменники чоловічого роду на -ъ та середнього роду на -о, -е (санъ, древо, лице). У ІІ відміну Я.Блоницький згрупував іменники чоловічого роду на -ь, -й, іменники середнього роду на -їе (зритель, зданїе, ходотай). Іменники чоловічого, жіночого та спільного родів на -а, -# становлять ІІІ відміну (слава). До IV відміни ввійшли іменники жіночого роду на -ь (сhнь). До V мовознавець відніс іменники середнього роду на -а, -# (овча).

У розділі про дієслово автор уперше намагається виділити структурні класи. Так, описуючи І дієвідміну, він розділяє дієслова за основами інфінітива. Я.Блоницький виділяє п’ять “порядків” (класів – М.Д.). До “першого порядку” мовознавець відносить дієслова з суфіксом основи інфінітива на -а- (-ати) (звати, ждати). До “порядку второго” – дієслова “на ти”, тобто дієслова з нульовим суфіксом основи інфінітива (гребти, грызти). До “третего порядка” Я.Блоницький відносить “глаголи на нути”, тобто дієслова, які в давньоруськоукраїнській мові складали VII клас дієслів із суфіксом -ну (в#нути, дунути). До четвертого “порядку” зараховано дієслова “на їю, ыю, hю, #ю”, тобто дієслова з суфіксом -h-(>-і-), -и-, -ы- та атематичні дієслова (смhти, крыти, бу#ти, бити). До п’ятого “порядкa” віднесено дієслова “на ую и юю, которыхъ производство бываетъ съ растворенїемъ у на ов и ю на ев”, тобто дієслова з суфіксом основи інфінітива -ова-, -ева- (даровати, воевати). У “Граматиці” Я.Блоницький фактично об’єднав категорію стану з категорією перехідності/неперехідності, оскільки розумів, що перша тісно пов’язана з другою та підпорядкована їй. Тут мовознавець відходить від “Граматики” М.Смотрицького, який за тодішніми граматиками латинської та грецької мов виокремив для дієслів п’ять станів. Я.Блоницький говорить лише про три стани дієслова, для яких наводить переважно свої назви: “Преходителный” (люблю Бога, продаю пожитки, научаю ненаказанны#), “Сто#телный или Непреходителный” (стою, сплю), “Средный” (боюс#, сумнюс#).

Уперше Я.Блоницький, на відміну від своїх попередників, усі цитати та приклади до мовознавчого матеріалу паспортизує з покликаннями на церковнослов’янські тексти, переважно біблійні.

У граматиці Я.Блоницького виявляються нові елементи літературної мови XVII – XVIII ст.: іменники чоловічого роду в давальному відмінку однини мають паралельні флексії -у і -ови(-еви) (сыну, сынови, отцу, отцеви); вплив іменників колишніх -а-основ на оформлення флексій давального, орудного та місцевого відмінка множини всіх інших розрядів іменників (древамъ, лицамъ, санами, древами, лицами, w древахъ, w лицахъ, на всадникахъ, здані#мъ, зрител#ми, здані#ми, w здані#хъ, славамъ, славами, w славахъ, w(т)росл#мъ, мерзост#ми, на двер#хъ, овчатамъ, овчатами, w овчатахъ).

Другий підрозділ дисертації – “Краткое собраніе” 1773 р.”. У другій половині XVIII ст. у Почаєві вийшло “Краткое потребнhйшихъ w(т) грамматіческагw художества вещій собранїе, ко из(ъ)ученїю въ пол(ъ)зу хот#щихъ не тол(ъ)ко чести, но и разумhти w(т) книгъ чтwма#...”. Його автором, як вважає В.В.Німчук, міг бути М.Любович. У викладі граматичного матеріалу вчений орієнтується на знамениту “Граматику” М.Смотрицького. Помітно, що почаївський філолог був також знайомий із працею М.В.Ломоносова “Российская грамматика”. Однак він не згадує ні “Граматики” М.Смотрицького, ні твору М.В.Ломоносова, а в передмові до пам’ятки цитує лише давній слов’янський трактат “Про вісім частин мови”, приписуваний Йоанові Дамаскину. Чіткого поділу на частини текст “Краткого собранія” не має. Після досить невеликого, приблизно на сторінку, зауваження про азбуку та граматику взагалі автор пропонує матеріал про частини мови й зовсім оминає синтаксичні правила. Оцінюючи граматичне вчення, викладене в почаївському “Кратком собраніи”, вважаємо, що його автор перебував під впливом граматик М.Смотрицького, М.В.Ломоносова і не вніс помітних нових елементів у граматичну теорію й практику українського мовознавства XVIII ст. Однак варто відзначити, що в описі граматичних категорій він виявив певну самостійність (пор.: тричленна категорія способу при шестичленній у М.Смотрицького, п’ятичленна категорія роду – при семичленній у М.Смотрицького).

Мовознавець прагнув стисло й зрозуміло викласти граматичний матеріал, наблизити правила з “Граматики” М.Смотрицького до живої мови, вводячи живомовні іменні та дієслівні флексії: закінчення -h(>і) в родовому відмінку однини для іменників м’якої групи (пустинh); флексія -лъ для першої особи однини у “преходящому” та “мимошедшему” часі (творилъ, сотворилъ); фактично двочленна категорія числа.

Історичне значення почаївської граматики полягає в тому, що ця пам’ятка є однією з перших спроб відмежування наукової та навчальної граматики, оскільки її автор із повної характеристики граматичної структури церковнослов’янської мови та широкого фактичного матеріалу, поданого в “Граматиці” М.Смотрицького, виокремив основні граматичні відомості, які сприяли практичному засвоєнню мови.

Третій підрозділ “Граматика церковнослов’янської мови А.Ф.Коцака” присвячений аналізові праці видатного вченого Арсенія Коцака, з ім’ям якого пов’язаний розвиток мовознавства на Закарпатті в XVIII ст. Його граматика ґрунтується на творі М.Смотрицького. Є відомості про п’ять залишених автором варіантів праці. Три списки цієї граматики були втрачені, однак докладний опис манускрипту під назвою “Грамматика русская, сирhчь правила извhщателная и наставителная о словосложеніи слова языка славенскаго или русскаго во ползу общую и утвержденіе всhмъ свойственнаго языка своего братіямъ”, який зберігався в Ужгородському краєзнавчому музеї, 1927 р. опублікував І.Панькевич. Четвертий варіант граматики, так званий маріяповчанський, описав у своєму ґрунтовному дослідженні Й.О.Дзендзелівський.

Оцінюючи граматичне вчення А.Ф.Коцака, можна твердити, що основою для його граматики став значний літературно-мовний та живий розмовний матеріал, який автор намагався оригінально погрупувати та прокоментувати. Слов’янський матеріал мовознавець зіставляв з граматичною системою латинської мови. Однак він усвідомлював, що описувана слов’янська мовна структура має іншу будову в порівнянні з класичною латинською граматичною традицією. Своєрідність цієї пам’ятки в тому, що в ній досить виразно виступають риси місцевого діалектного мовлення: закінчення -омъ в орудному відмінку однини іменників колишніх  -а-основ (з симъ сатаномъ, со си(м) юношомъ), флексія -ем у першій особі однини давноминулого часу (н(а)учивале(м), слышивале(м)) тощо.

Історичне значення цієї пам’ятки в тому, що вона є першим посібником із церковнослов’янської мови на Закарпатті, яке протягом багатьох століть було відірване від решти українських територій. Розвиток науки тут відбувався відособлено, у зв’язку з історичними та культурними особливостями краю.

Останній підрозділ другого розділу – “Граматика словено-россійскаго языка” А.Д.Байбакова”. Її автор відомий своїм підручником із поетики “Правила пиитические в пользу юношества”, перше видання якого датовано 1774 р. До нього додано невеликий словничок “Словарь піитико-историческихъ примhчаній”, який 1781 р. вийшов окремим виданням “въ пользу юношества, обучающагося поезія въ семинаріи Троицко-Сергіевой”. Автор наводить тут тлумачення імен римських богів і персонажів римської міфології.

У 1794 р. у Києві вчений надрукував “Грамматику руководствующую къ познанію славено-россійскаго языка”. Обсяг “Грамматики” порівняно невеликий – 168 сторінок. Праця відзначається досить оригінальною побудовою: її автор застосовує метод порівняльно-зіставного аналізу граматичного матеріалу. Свої власні правила щодо граматичної системи обох мов – церковнослов’янської та російської, що йдуть в основному за “Граматикою” М.В.Ломоносова, автор доповнює матеріалом із “Граматики” М.Смотрицького. Використаний граматистом прийом паралельного викладу надзвичайно важливий в педагогічному плані, оскільки він полегшує учням сприймання та запам’ятовування мовознавчого матеріалу.

У третьому розділі “Мовознавча діяльність українців за межами Батьківщини” проаналізовано специфічні особливості творів українських учених, створених за межами рідної землі, переважно в Росії; докладно описано структуру та склад мовознавчих пам’яток.

У XVIII ст. популярними були лексикографічні праці, побудовані за принципом тематичного об’єднання лексики. 1700 р. видано “Номенклаторъ, на рускомъ, латинскомъ и нhмецкомъ языкh” Іллі Федоровича Копієвського. Уперше пам’ятка вийшла в Амстердамі, однак надалі її неодноразово перевидавали в Росії. Праця І.Ф.Копієвського побудована за аналогією до словника англійського лексикографа XVII ст. І.Рея, який був на той час досить добре відомий у Росії. Мовознавець об’єднує лексикографічний матеріал за тематичним принципом, але на відміну від словника англійського лексикографа, де наведено 32 рубрики, праця І.Ф.Копієвського складається з 47 розділів, тобто він додає ще 15 рубрик. Характерною особливістю цього словника є поєднання в перекладній частині елементів української, білоруської (живої і писемно-літературної) та, частково, російської мов (ворожбитъ, говеино, грышпанъ, долбня, зепъ, кнотъ, копылъ, копытъ, лаплю).

У 1763 р. у Санкт-Петербурзі вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Андрійович Полетика, українець за походженням, надрукував “Словарь на шести языкахъ: россійскомъ, греческомъ, латинскомъ, французскомъ, нhмецкомъ и англійскомъ”, який базується також на англо-латинсько-грецькому словнику І.Рея. Словник Г.А.Полетики, як і твір І.Рея, відзначається чіткістю побудови та подання матеріалу. Кожну тематичну групу слів автор наводить окремим розділом з узагальнюючим заголовком. Лексикограф розширює мовну базу, додаючи ще три мови: російську, французьку та німецьку, що, на його думку, сприятиме всебічному розвиткові учнів.

Своєрідністю цієї праці є те, що автор подекуди поряд із російськими назвами окремих понять і реалій наводить їх українські відповідники, напр.: нетопырь, кажанъ, летучая мышь; сурокъ, бабакъ; аистъ, буселъ; коропъ, карпъ; дичина; ровчакъ или проводъ воды; гонтъ, гонтина драница; заборъ, ограда, тынъ, плетень, оплотъ; сопhль, сопhлка; скудельникъ, горшечникъ, гончаръ; сапожникъ, башмачник, чоботарь та деякі ін.

З ім’ям українського вченого Нестора Максимовича Максимовича-Амбодика, який жив і працював у Росії, пов’язаний розвиток термінології різних галузей наук. Він уклав кілька медичних та ботанічних словників. Перша лексикографічна праця – “Анатомико-физіологическій словарь” – надрукована в Санкт-Петербурзі 1783 р.

“Анатомико-физіологическій словарь” – порівняно невелика за обсягом праця. Структурно його поділено на дві частини: російсько-латинсько-французьку, яка охоплює 160 сторінок, та латинсько-російсько-французьку, обсягом 132 сторінки. У першій частині зафіксовано понад 3000 термінів. До словника введено як вузькотермінологічні одиниці (наприклад фаллопіевъ водоводъ, предстательныя желhзы, фаллопіевы трубы, матка, миндалины, евстахіевъ протокъ, ловеровъ бугорокъ), так і інша термінологія та номенклатура, тісно пов’язана з медициною й будовою людини (наприклад хрящъ, колhно, високъ, плечо, перепонка, нога), а також загальновживана лексика, використовувана не тільки в медичних текстах (наприклад отрыжка, жыръ, слина, молоко). У другій частині словника вміщено понад 4000 слів. Згідно з принципом побудови попередніх словників, автор не завжди перекладає реєстрове слово, а відсилає користувача до іншого однозначного, але вже перекладеного слова, подаючи при цьому позначку зри, напр.: myrach. зри epigastrium, musculus. зри musculi та ін.

У 1795 р. у Санкт-Петербурзі вийшов німецько-латинсько-російський “Словарь ботаніческїй, содержащїй наименованїя растhнїй и ихъ частей” Н.М.Максимовича-Амбодика. “Словарь ботаніческій” містить близько 5000 реєстрових одиниць. Значно багатша його перекладна частина. Тут подано понад 7000 флористичних найменувань. Відзначимо, що “Лексикон” П.Беринди фіксує близько 60 назв, а в “Лексиконі латинському” Є.Славинецького представлено близько 1000 фітономенів. Рукописний латинсько-слов’янський словник XVIII ст. І.Ф.Максимовича фіксує вже близько 1400 ботанічних назв. До реєстрового слова досить рідко наведено лише один еквівалент, здебільшого автор подає два або більше відповідників, напр.: salix alba. верба, betula. береза, cоronilla securidaca. вязель, вьюнокъ травный, momordica. собачьи огурцы, бальсамная тиква, бальзамка, achillea ptarmica деревhй, кихавецъ, чихавецъ, satureja hortensis. чаберъ, чобръ, чебрецъ, rubus fruticosus. ежевика, ожина, ожинникъ, fragaria vesca. земляница, суница, citrullus, ayguria. арбузъ, кавунъ, ebylus. бузникъ, бузина дикая, syringa vulgaris. сирень дерево, бузокъ. Поєднання церковнослов’янських, українських та російських номенів свідчить, що автор орієнтувався на читачів неоднакового освітнього рівня і різного діалектного або навіть мовного середовища.

У 1784 р. у Санкт-Петербурзі опубліковано “Краткой словарь славенской съ прибавленіемъ славенскихъ склоненый, спряженый и нhкоторыхъ нужнhйшихъ грамматическихъ правилъ”, де представлено й українську мову. У заголовку пам’ятки зазначено, що словник укладено “бывшимъ при Императорскомъ сухопутномъ шляхетномъ кадетскомъ корпусh іеродіакономъ, что нынh игуменомъ Евгеніемъ”. Організація реєстру словника, спосіб добору лексичного матеріалу свідчить, що лексикограф мав філологічну освіту та добре володів кількома мовами. В.В.Німчук, виходячи з наявних у праці українізмів (бичильно, бережу, ботю, брудю, ватага), припускає, що її автор походив із Наддніпрянщини. Загалом лексикографічна праця нараховує близько 4000 словникових статей, у тому числі певну кількість номінативних словосполучень. Власне словник має обсяг 127 сторінок. На жаль, автор не називає джерел, якими користувався, створюючи свою працю. Аналіз пам’ятки переконує, що її реєстрова частина ґрунтується на першій частині та доповненнях до неї словника П.Беринди.

У словнику лексикограф, як і П.Беринда, використовує ремарки, які вказують на частину мови (бо (союзъ), ибо потому что; блазнhйше (нарhч. отъ блази, добрые), лучше; еговъ, ва, во (мhстоим.), его); число або рід (вои (множ.числ.); глумы (множ.); оскудное (сред. род)); спосіб дієслів (радуйся (повелит.), здравствуй; даждь (повелит. отъ глаг. даю), подай, дай); неособові дієслівні утворення (лежитъ (безлич.), уставлено, должно; подобаетъ (безлич.), должно, пристойно).

Автор наводить також ремарки, які вказують на походження слова реєстрової частини, напр.: польс. (польське слово) (розшифрування наше. – М.Д.), лат. (латинське слово), малорус. (українське слово) та ін.: казанье (польс.), лавракъ (греч.), преторъ (лат.), хлhборобъ (малорос.).

У словнику засвідчено українську лексику, більшість якої становлять лексеми, успадковані з української мови XI – XIV ст. і відомі тепер усім східнослов’янським мовам (вапно, ватага, вечеряю, вечеря, выдибаю, горнець, долонь, купа, лазьня, лай, мащу, мастити, млынъ, мыто, неподоба, непорушно, отхапаю, пухлина, пхаю, хлhборобъ та ін.).

Після словника автор додає “Прибавленіе славенскихъ склоненій, спряженій и нhкоторыхъ нужнhйшихъ граматическихъ правилъ”, де наводить парадигми відмінювання іменників, прикметників, займенників і дієслів та окремі коментарі з “Граматики”, надрукованої в Новгороді 1723 р.

Українці були серед тих діячів, які в Росії створювали підручники та посібники з вивчення іноземних мов. Переважно до кожного з них автори додавали невеличкі словнички.

Так, 1759 р. українець Єгор Булатницький у Москві надрукував перший російський підручник італійської мови – “Новая италіанская грамматика, собрана изъ разныхъ авторовъ и переведена на россійскій языкъ Московскаго Императорскаго университета студентомъ Егоромъ Булатницкимъ”. Ця книга протягом 20 років виконувала роль основного підручника італійської мови в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв. Праця Є.Булатницького, крім граматики, містить ще й невеликий італійсько-російський словничок, який має назву “Собранїе словъ нужнhйшихъ къ знанїю”. Словник обсягом 54 сторінки є навчальним лексиконом, побудованим за традиційним для свого часу принципом тематичного об’єднання лексики. Реєстр лексикона налічує близько 2000 слів. Праця складається з 59-ти розділів. У кожному розділі автор вміщує загальновживані слова, потрібні для повсякденного спілкування (день, папа, посолъ, маляръ, полякъ, собака, лошакъ, жаба, дорога, озеро).

Серед українських учених, що працювали в Росії, важливо згадати ім’я Киріяка Андрійовича Кондратовича. Лише дві лексикографічні праці К.А.Кондратовича було