ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.C. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Димерець Ростислав Йосипович

УДК 141.132

Концепція влади
в філософії Б.Спінози

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Вінницькому національному технічному університеті, Міністерство освіти і науки України (кафедра філософії).

Науковий керівник: | доктор філософських наук, професор

Хома Олег Ігоревич,

Вінницький національний технічний університет,

МОН України, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: | доктор філософських наук, професор

Аляєв Геннадій Євгенович,

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка, МОН України,

завідувач кафедри філософії

та соціально-політичних дисциплін;

кандидат філософських наук

Баумейстер Андрій Олегович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, асистент кафедри

філософії філософського факультету.

Провідна установа: | Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, МОН України,

кафедра філософії, м. Київ..

Захист відбудеться “ 24 ” березня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано “ 22 ” лютого 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук |

Ситніченко Л.А.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. В час духовного відродження й розвитку української філософської культури як невід’ємної складової світової філософської культури величезної актуальності набуває долучення української філософської думки до розгляду найактуальніших проблем сучасності. До таких проблем відноситься питання про владу, одне з наріжних питань не лише суспільно-політичного дискурсу, але й філософії. Все більше поширюється уявлення про те, що „дискурс влади” значною мірою визначає горизонт розгортання інших дискурсів, і що, отже, підходи до виокремлення та аналізу цього дискурсу є важливими як для теоретичної й практичної філософії, так і для політології, соціології, культурології. Водночас поняття влади часто не відрізняють від поняття владних відносин, через що предметом аналізу стає не влада як така, а певні окремі техніки чи технології досягнення панування одних людей над іншими. При такій редукції поза увагою неминуче залишається питання про сутнісний зв’язок між суб’єктами й об’єктами панування, так само, як і питання про те, на чому базується сама можливість панування, а вся складна сутність влади розглядається крізь призму лише якогось одного чи декіль-кох з її аспектів. Дослідження владної проблематики потребує комплексного підходу, а отже звернення до історико-філософської традиції, представленої творчістю видатних філософів. Одним із таких філософів був Б.Спіноза, який розробив оригінальне вчення про владу як про таке панування над дійсністю, в основі якого лежить інтелектуальна могутність людини, що, будучи модусом природної могутності – субстанційної основи дійсності, – є надійним підґрунтям такого панування. В контексті цього вчення Б.Спіноза висвітлив принципи, на яких здатні базуватися водночас індивідуальна свобода й державна могутність. З огляду на це, дослідження є актуальним тому, що, по-перше, попри значну увагу до філософії Б.Спінози, кількість філософсько-аналітичних праць, присвячених власне його концепції влади, ще й досі залишається недостатньою; по-друге, все ще бракує історико-філософських досліджень, які були б присвячені аналізу теорій і концепцій таких суспільно-історичних і культурних феноменів, як влада, й послідовно здійснювалися б із застосуванням комплексного методологічного підходу та з урахуванням сучасних вимог стосовно термінологічного аналізу відповідних понять.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема влади завжди займала важливе місце в дослідженнях філософів. За часів античності владу досліджували Платон, Аристотель, римські стоїки, у середні віки – Тома Аквінський, Вільям Окам, Марсилій Падуанський, за доби Відродження – Н.Макіавелі, Т.Мор, Ж.Боден. У XVII ст., в час, коли закладалися засади нової науки й створювались європейські національні держави, різні аспекти владної проблематики розробляли Г.Галілей, Ф.Бекон, Г.Гроцій, Р.Декарт, П.Гасенді, Т.Гобс, Б.Паскаль, Д.Гарінґтон, С.Пуфендорф, Д.Лок, І.Ньютон, Ґ.В.Ляйбниць; у XVIII ст. – Ш.Монтеск’є, Д.Ґ’юм,
Ж.-Ж.Русо, І.Кант та ін., в XIX ст. – Ґ.В.Ф.Геґель, Ф.В.Й.Шелінґ, А.Шопенґауер, О.Конт, К.Маркс, Ф.Ніцше та ін. У XX ст. до владної проблематики зверталися Г.Арендт, Р.Арон, Ж.Бодріяр, М.Вебер, Ю.Габермас, М.Гайдеґер, Ж.Дельоз, Ж.Деріда, Ґ.Зімель, І.Ільїн, Е.Канеті, А.Кожев, Е.Левінас, Б.Расел, Ж.-П.Сартр, П.Тіліх, Е.Тофлер, М.Фуко та ін. Починаючи з 80-х – 90-х рр. XX ст., у зв’язку з колапсом радянської владної системи та потребою вибудовувати владні системи новостворених східноєвропейських держав, у країнах східно-європейського регіону зростає інтерес до дослідження засад влади. В Україні владна проблематика досліджується Є.Бистрицьким, В.Бурлачуком, В.Дехтярем, Р.Зимовцем, С.Пролеєвим, С.Рябовим, А.Саприкіним, Л.Ситніченко, в Росії – І.Ісаєвим, В.Ледяєвим, П.Сапроновим, О.Шейгал.

Стосовно концепції влади Б.Спінози цікаві зауваження знаходимо вже у працях філософів XVII і XVIII ст.: Г.Мора, П.Бейля, Д.Ґ’юма, Д.Дідро, Е.Конділ’яка; у творах філософів XIX ст.: Ґ.В.Ф.Геґеля, Ф.В.Й.Шелінґа, А.Шопенґауера, А.Тренделенбурґа, Л.Фоєрбаха, К.Маркса, В.Дільтея, Ф.Ніцше, А.Берґсона, П.Юркевича, В.Соловйова. К.Фішер запропонував „динамічну теорію” інтерпретації метафізики Б.Спінози. Цінні зауваження щодо психологічних та етичних аспектів концепції влади Б.Спінози зробив Р.Вормс. Правові й політичні аспекти концепції влади Б.Спінози досліджували в Україні П.Юркевич і К.Ярош, в Росії – Б.Чичерін. У XX ст. в країнах Західної Європи, в США, в Ізраїлі у ряді досліджень, присвячених філософії Б.Спінози, були проаналізовані окремі важливі аспекти його концепції влади. Це стосується, зокрема, праць М.Вартофського, Ґ.О.Вольфсона, Г.Ґалета, Ж.Дельоза, Д.Ден Уйла, С.Зака, А.Негрі, В.Рьода, Е.Фрома, К.Шміта, М.Ямпольського та ін. У період до 1917 р. цінні зауваження щодо окремих аспектів концепції влади Б.Спінози містяться у працях російських дослідників: С.Кечекьяна, М.Ковалевського, В.Половцевої, Л.Робінсона, Є.Спек-торського. У 20-ті рр. XX ст. цікаві зауваження стосовно певних аспектів концепції влади Б.Спінози зробили такі дослідники, як В.Асмус, А.Деборін, І.Лупол, Л.Маньковський, Столяров та ін. Певним підсумком їхньої роботи стала монографія Я.Мільнера. У 50-ті – 70-ті рр. XX ст. в Радянському Союзі з’явилися дослідження філософії Б.Спінози, особливостями яких було те, що, з одного боку, в них почав застосовуватися ширший історико-дослідницький контекст, коли, щоправда, досить іще вибірково та упереджено, враховувалися результати, отримані сучасними західними дослідниками творчості Б.Спінози (праці І.Атанасова, І.Конікова, А.Маковельського, Ю.Мельвіля, Н.Мотрошилової, І.Нарського, Н.Павлінової, В.Синюгіна, В.Соколова, В.Чернова), а з іншого боку, аналіз ідей Б.Спінози проводився в контексті екзистенційного досвіду радянської людини (праці Е.Ільєн-кова). Сучасні дослідження філософії Б.Спінози в Росії представлені роботами Л.Батієва, С.Кайдакова, І.Кауфмана, А.Майданського, К.Сергеєва, котрі, хоча вони й не присвячені безпосередньо темі влади в філософії Б.Спінози, можуть бути плідно використані для її дослідження.

В Україні у 70-ті – 80-ті рр. XX ст. дослідженню філософії Б.Спінози присвятили праці І.Бичко, В.Горський, Ю.Кушаков, А.Босенко, В.Семенов, В.Андрушко та ін. Новий етап спінозівських студій в Україні розпочався після здобуття країною незалежності. Важливими для розуміння філософії Б.Спінози є розділи, присвячені цьому мислителю в „Історії західноєвропейської філософії XV – XVII ст.” і „Західній філософії Нового часу XVII – XVIII ст.” В.Гусєва та розділ, присвячений Б.Спінозі в „Етиці” В.Малахова. Корисними для розуміння певних аспектів концепції влади Б.Спінози є зауваження, зроблені в дослідженні О.Гомілко, присвяченому концепції тілесності в філософії Б.Спінози. Цікавий погляд на енергетичні аспекти філософії Б.Спінози, що розглядаються у світлі його теорії афектів, розроблено В.Мойсеєвим.

У дисертації представлено спробу здійснити, спираючись на наукові здобутки багатьох поколінь дослідників філософії Б.Спінози, комплексний історико-філософський аналіз його концепції влади.

Зв’язок з науковими програмами. Роботу виконано у відповідності з науковою програмою Вінницького національного технічного університету, НДР № 07/07/077 кафедри філософії „Модерне мислення: універсалізм і стратегії порозуміння” (Науковий керівник доктор філософських наук, професор Хома О.І.).

Мета і завдання дослідження. Актуальність теми і ступінь її розроблення визначили мету дисертаційної роботи, яка полягає у реконструкції концепції влади Б.Спінози, об’єктивній і цілісній її характеристиці й з’ясуванні місця, яке вона посідає в його творчості, а також серед учень про владу інших видатних філософів XVII ст.

Здійснення поставленої мети зумовило необхідність розв’язання наступних наукових завдань:–

на засадах послідовного критичного й термінологічного аналізу оригінальних текстів Б.Спінози, інших джерел, а також класичної й новітньої літератури довести методологічну й евристичну значущість розгляду концепції влади в філософії Б.Спінози;

– в контексті розгляду розвитку владної термінології в західноєвропейській філософії проаналізувати особливості понятійного апарату, застосованого Б.Спінозою при розробці ним своєї концепції влади;–

в контексті розгляду основних підходів до розробки владної проблематики в філософії Нового часу розкрити структуру й внутрішню послідовність концепції влади Б.Спінози, висвітлити її характерні риси;–

виявити й дослідити філософське підґрунтя, на якому базується зв’язок між ученням Б.Спінози про владу та його вченням про свободу;–

з’ясувати, яку роль відіграє вчення про владу Б.Спінози в його філософії, й визначити місце, яке воно посідає серед учень про владу провідних філософів XVII ст.

Об’єктом дослідження є філософська спадщина Б.Спінози.

Предметом дослідження є філософська концепція влади Б.Спінози.

Методологія дослідження. Для вирішення поставлених завдань у дисертації застосовано комплексну методологію. Історико-філософська перспектива дослідження обумовила необхідність звернення до спінозівського засадничого методологічного принципу „intellegere” („розуміти”), який протиставляється голландським філософом будь-якій емоційній та ідеологічній заангажованості. В дисертації цей принцип застосовано передусім як критерій перевірки об’єктивності положень і висновків самого Б.Спінози. При роботі з джерелами в дисертації також застосовані загальнонаукові принципи системності та світоглядного плюралізму. Розвиток і взаємозв’язок засадничих понять владної проблематики в філософії Б.Спінози досліджено за допомогою як традиційних методів – аналізу та синтезу, критичного, історико-компаративного, – так і методологічного дискурсу герменевтики. Завдяки цьому було виявлено специфіку парадигми спінозівського філософування, що сформувалася у процесі ґрунтовного переосмислення голландським мислителем біблейської, античної, середньовічної та модерної культурної й філософської спадщини. Теоретична та методологічна основа дисертації зумовлені специфікою джерельної бази дисертації, ядро якої становлять передусім твори Б.Спінози, а також твори Ф.Бекона, Р.Декарта, Т.Гобса та інших філософів, чиї теоретичні розробки або безпосередньо вплинули на концепцію влади Б.Спінози, або створили теоретичний контекст, в якому вона набула свого розвитку. Наступну групу джерел, що формують теоретичну базу дисертації, становлять критичні розвідки вітчизняних та іноземних науковців, присвячені тим аспектам філософії Б.Спінози, котрі пов’язані з його концепцією влади. Теоретико-методологічною основою дослідження виступають, насамперед, класичні й новітні розробки теоретичних і методологічних проблем історико-філософської науки, викладені у творах О.Александрової, Г.Аляєва, В.Асмуса, Є.Бистрицького, І.Бичка, В.Вельша, Ю.Габермаса, М.Гайдеґера, В.Горського, В.Гьосле, Ж.Дельоза, Д. Ден Уйла, А.Єрмоленка, Р.Колінґвуда, С.Кримського, Ю.Кушакова, А.Лоя, В.Ляха, М.Мамардашвілі, І.Нарського, М.Поповича, Є.Причепія, П.Рікера, В.Соколова, В.Табачковського, Ч.Тейлора, К.Фішера, Е.Фрома, М.Фуко, Н.Хамітова, О.Хоми, В.Ярошовця та ін.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній літературі, на базі термінологічного дослідження основних понять спінозівської філософії, здійснено послідовну реконструкцію й критичний аналіз основних аспектів концепції влади Б.Спінози, де влада постає передусім як субстанційна здатність (potentia) до існування, котра постійно самовідтворюється в процесі самореалізації, що відбувається шляхом здійснення нею невпинного системного контролю (potestas) над усіма своїми модифікаціями та створюваним ними єдиним комплексом можливостей, який і становить цю здатність.

У дисертаційному дослідженні отримано наступні висновки, яким властива наукова новизна:–

доведено наявність у філософії Б.Спінози оригінальної та цілісної концепції влади, котра посідає важливе місце у складному процесі переходу від античних і середньовічних уявлень про джерела, сутність, структуру та механізм функціонування влади до сучасних поглядів на ці проблеми й відіграє важливу роль у спінозівській філософії, спрямованій на визначення того, яким чином людина здатна досягти щастя;–

продемонстровано методологічну та евристичну плідність історико-філософського вивчення концепції влади у творах Б.Спінози; розвідки у цій галузі дають змогу: а) заповнити лакуну в розумінні шляхів розвитку владної проблематики у філософії Модерну; б) зрозуміти зв’язок загальнофілософських проблем, що розроблялися філософами Модерну, з проблемами, що відносились у той час до сфери владної проблематики; в) чіткіше зрозуміти вплив філософії Б.Спінози на розвиток модерної філософії;–

виділено й проаналізовано основні аспекти спінозівських досліджень у межах владної проблематики: теологічний, метафізичний, натурфілософський, психологічний, гносеологічний, етичний, правовий, суспільно-політичний, і на цьому аналітичному підґрунті здійснено їх подальшу послідовну систематизацію як діалектично пов’язаних між собою складових єдиної спінозівської концепції влади;–

висвітлено специфіку спінозівського підходу до розкриття діалектики співвідношення різних владних форм, яка полягає в оригінальному трактуванні Б.Спінозою влади людського інтелекту, яке охоплює питання, пов’язані з інтелектуальними можливостями людини та можливостями їх практичної реалізації шляхом застосування відповідних засобів психології, гносеології, етики та політики, демонстрація яких спрямована в філософії Б.Спінози на досягнення найефективнішого способу реалізації природного потенціалу кожної окремої людини;–

показано, що підґрунтям етичного та політичного аспектів учення Б.Спінози про владу є його положення про те, що, на відміну від „мудреця”, здатного самостійно досягти стану влади над своїми афектами, практична реалізація інтелектуальних здібностей більшості людей може бути забезпечена лише в державі;–

з’ясовано, що в своїй політичній теорії Б.Спіноза характеризує різні форми держави (монархію, аристократію, демократію тощо), зважаючи передусім на той ступінь ефективності, якого кожна з них здатна досягти у справі забезпечення умов, необхідних для реалізації природного потенціалу громадян;–

доведено, що методологія дослідження концепції влади Б.Спінози дозволяє розглядати досі не проаналізовані сутнісні аспекти владної проблематики доби Модерну: діалектику взаємовпливів тілесного й духовного потенціалів людини; діалектику взаємовпливів потенціалів індивідууму та суспільства, індивідууму та держави; діалектичне співвідношення можливості, дії та контролю над дією; діалектичне співвідношення пасивної й активної складових дійсності.

Теоретичне і практичне значення роботи. З огляду на те, що в запропонованій роботі на базі застосування відповідних методологічних засобів розкривається походження, сутність і значення концепції влади в філософії Б.Спінози, який є одним із найвидатніших представників світової філософії, дане дослідження може бути використане в читанні нормативних курсів з історії філософії, соціальної філософії, філософії політики, філософії культури. Крім того, отримані результати можуть слугувати базою для дослідження концепцій влади в творчості інших філософів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і висновки дисертації були викладені на спільних Методологічних семінарах Спілки дослідників модерної філософії та Кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що проводилися на тему: „Класична термінологія і мова сучасної української гуманітаристики” (Київ, 24 квітня 2004 р. і 26 листопада 2004 р.), оприлюднені на Одинадцятій Щорічній Міжнародній Міждисциплінарній конференції з юдаїки (Москва, 3-5 лютого 2004 р.), Міжнародній науковій конференції “Дні науки філософського факультету – 2005”, проведеній у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, на лекціях і семінарах, проведених автором дисертації у межах курсу „Філософія Нового часу” та спецкурсу „Філософія влади”, які він читає на філософському відділенні Міжнародного Соломонового університету (Київ, відповідно 2002–2005 рр. та 2001–2005 рр.). Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі філософії Вінницького національного технічного університету та на кафедрі філософії Міжнародного Соломонового університету.

Структура та обсяг дисертації. Мета дослідження, його головні завдання та методологічні засади визначили структуру дисертації. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (252 найменування). Повний обсяг дисертації – 213 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, сформульовані мета і завдання роботи, розкриті методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів наукових досліджень.

У першому розділі „Джерельна та методологічна основа дослідження концепції влади в філософії Б.Спінози” здійснено аналіз таких праць Б.Спінози, як „Етика”, „Богословсько-політичний трактат”, „Полі-тичний трактат”, „Трактат про вдосконалення інтелекту”, „Метафізичні розмисли”, „Короткий трактат про Бога, людину та її щастя”, „Принципи філософії Р.Декарта, продемонстровані геометричним способом”, та окремих листів, а також праць Ф.Бекона, Р.Декарта, Т.Гобса й інших філо-софів, що становлять історико-філософський контекст, у якому розвивалися ідеї Б.Спінози. Використано також релевантні дослідження спінозівської філософії, передусім ті, що містять зауваження стосовно його концепції влади, й ті, що містять методологічні розробки, необхідні для її аналізу. У першому підрозділі „Джерельна основа дослідження концепції влади в філософії Б.Спінози” досліджено праці, в яких містяться матеріали, що стосуються витоків концепції влади Б.Спінози. У зв’язку з цим звернено, зокрема, увагу на висловлену А.Тренделенбурґом у праці „Про головні ідеї Спінози та їхній успіх” думку про те, що у Б.Спінози протяжність (extensio) тотожня „сліпій силі”, на висунуту в „Історії Нової філософії у стислому нарисі” Ібервеґ-Гейнце пропозицію розрізняти всередині мислення (cogitatio) між (1) „сліпою” силою та (2) вищою свідомою й навіть духовною силою, як між нижчим та вищим ступенем одухотвореності, й на висловлене в цій же праці припущення, що, можливо, у сфері протяжності цим силам відповідає (1) елементарна форма та рух і (2) більш складна форма та рух. Звернено також увагу на запропоноване К.Фішером тлумачення спінозівських атрибутів як потенцій нескінченної субстанції, котра без них залишалася б мертвою тотожністю, абсолютно не здатною до виконання тих функцій, які приписувалися їй за задумом спінозівської онтології, згідно з яким субстанція, як продукуюча природа (natura naturans), породжує світ своїх модифікацій. З певними застереженнями з концепцією К.Фішера погоджуються Л.Робінсон, А.Вулф, Г.Ґалет, В.Соколов, В.Рьод та ін. Зокрема А.Вулф вважає, що у Б.Спінози реальність є суттєво активною, субстанція ж є безперервно активною, кожний атрибут проявляє властивий йому рід енергії всіма можливими шляхами. До цієї точки зору був близький В.Дільтей, який, до того ж, убачав у спінозівському розумінні всесвіту та людини як системи сил глибинний зв’язок спінозизму зі стоїцизмом. Г.Ґалет запропонував динамічне тлумачення спінозівської онтології, відмовившись від інтерпретації її як механічного детермінізму. Цьому тлумаченню не суперечить позиція В.Соколова, який вважає, що воно найкраще узгоджується з його власним органістичним розумінням спінозівської субстанції. На думку В.Соколова, позаяк Бог-субстанція є продукуючою причиною всіх речей, і якщо, за Б.Спінозою, „сила, якою субстанція підтримує себе, є не що інше, як її сутність, і відрізняється від неї лише назвою”, а „могутність Бога є сама Його сутність”, тоді нескінченні атрибути субстанції повинні бути онтологічно витлумачені як ті нескінченні сили, або потенції, у відповідності з якими субстанція продукує свої нескінченні модифікації. Розглянуто також аналізи концепції влади в психології та етиці Б.Спінози, що містяться у працях Р.Вормса, С.Кечекьяна, Е.Фрома, Л.Виготського та ін.; аналізи концепції влади в гносеології Б.Спінози, що містяться у працях В.Половцевої, Г.О.Вольфсона та ін.; аналізи концепції влади в політиці Б.Спінози, що містяться у працях К.Фішера, П.Юркевича, К.Яроша, М.Ковалевського, В.Соколова, Д.Ден Уйла.

У другому підрозділі „Методологічна основа дослідження концепції влади в філософії Б.Спінози” представлено методологічне підґрунтя дисертації, в основі якого лежить положення про те, що метод є передумовою розуміння об’єкта і того смислу, керуючись яким дослідник застосовує метод (А.Лой). З огляду на те, що всезагальний зв’язок явищ є визначальним онтологічним фактором інтеґрації сучасного наукового знання, відображення у свідомості взаємозв’язків веде до синтезу результатів пізнання, якому повинен передувати ґрунтівний аналіз відмінностей і визначальних особливостей певних історичних феноменів, якими є, зокрема, філософські концепції видатних мислителів, що відображають тенденції мислення та світоглядні парадигми. Важливою передумовою осмислення та розуміння результатів діяльності є в кожну історичну епоху відповідні моделі світовідношення (С.Кримський). Навіть наявність суперечностей між окремими моделями є важливим методологічним засобом пізнання. Природу утворення таких модельних або категоріальних структур мислення можливо зрозуміти лише досліджуючи мислення як історико-культурний феномен (Є.Причепій). Історико-філософське дослідження концепції влади в філософії окремого мислителя може бути корисним для з’ясування визначальних тенденцій розвитку уявлень про владу в ті часи, в які жив і працював даний мислитель. Виявлення цих тенденцій потребує застосування особливих підходів, оскільки присутність влади, яка є прихованою сутністю, у багатьох культурних практиках і ситуаціях буття доводиться виявляти й дешифрувати (С.Пролеєв). Необхідно також зважати на те, що Б.Спіноза працював у час, коли формулювалася парадигма модерну, що становила поворот до філософії суб’єктивності у визначенні очевидності, достовірності, загальнозначущості людського знання (А.Єрмоленко), й на те, що це було пов’язано з проблемою здатності людського інтелекту до осягнення світу, яку можна вважати головною проблемою Нового часу (Є.Бистрицький), так само, як його визначальною рисою можна вважати загальну тенденцію до уніфікації (В.Вельш). Новий час постає як спроба моністичного примирення (гармонізації) духовної та природної реальності шляхом матеріалістичної редукції духу до природи або ідеалістичної редукції (не менш радикальної) природного до духовного (В.Ярошовець). Тенденція до тотальної уніфікації або моні-стичної гармонізації виявляється у підпорядковуючій і водночас самій собі підпорядкованій суб’єктивності як волі до інструментального володарювання (Ю.Габермас). Таке володарювання повинно здійснюватись, і таке здійснення є головною історичною ознакою новочасної метафізики, як свідоме підкорення природи владі Я, а також як емансипація Я від Бога (В.Гьосле). Ця ситуація являє собою стан, коли джерела нашої моральності, а отже й наших дій містяться всередині певних можливостей, якими ми володіємо (Ч.Тейлор). Але водночас це є процес боротьби людини за позицію такої істоти, яка всьому сущому задає міру та приписує норму, початок системи представлення, що опредмечує, представлення, за якого світ мислиться як система, в результаті чого система приходить до панування. Це є панування суб’єктивного, яке править усім новоєвропейським людством і його світорозумінням (М.Гайдеґер).

У третьому підрозділі „Філософські витоки концепції влади Б.Спі-нози” зроблено огляд основних підходів до владної проблематики в захід-но-європейській філософії, від античних часів до сер. XVII ст. У людських стосунках присутній увесь спектр владних відношень (М.Фуко). Тому філософія, одним із головних предметів якої є природа людських стосунків, неминуче звертається до питань влади. Платон перший у європейській філософії поєднав за допомогою філософської концепції влади принципи космічного та людського устроїв, виявивши, шляхом спростування загальних і нечітких уявлень про владу, єдине поняття влади. Аристотель розглянув питання про умови існування різних середовищ, в яких здійснюються різного роду владні можливості як різні форми буття. Стоїки розробили концепцію влади як сили душі, здатної до самоналаштування незалежно від оточуючого середовища. Згідно з Біблією, влада людини, створеної за образом і подобою Божою, є похідною від абсолютної влади Бога й полягає у здатності людини налаштовуватись на сприйняття божественного Одкровення, яким мають визначатися її дії. У середні віки поняття божественної могутності пов’язується з поняттям людської діяльності, а Відродження взагалі приписує людині майже божественну владу, в якій поєднуються здатність до дії, дія та контроль над нею. Механізм переходу від здатності до дії до самої дії розглядають у Новий час Ф.Бекон, Р.Декарт, Т.Гобс та інші. Б.Спіноза оригінально поєднує досягнення своїх попередників, створюючи інтеґральну концепцію влади як могутності єдиної субстанції, що виявляє себе у комплексній динаміці своїх модальних станів.

Другий розділ „Концепція могутності (potentia) в теології, метафізиці та фізиці Б.Спінози” присвячено розгляду специфічних рис спінозівської концепції божественної могутності, тотожньої могутності субстанції та природній могутності. У першому підрозділі „Концепція могутності (potentia) в теології і метафізиці Б.Спінози” показано, що одна з особливостей спінозівської концепції могутності Бога, яка суттєво відрізняє її від середньовічних концепцій божественної всемогутності, полягає в тому, що, згідно з нею, божественний закон не є результатом чи засобом божественної діяльності, а є вічним порядком речей, безумовним за дією й незмінним за змістом. Тому він не пов’язаний якимись зовнішніми ознаками й, отже, не є обрядовим законом. Це означає, що божественний закон, згідно з ученням Б.Спінози, не є законом трансляції атрибутів божественної влади шляхом виконання процедури того чи того релігійного обряду, а містить у собі всі свої модифікації як прояви своєї могутності. Тому він приписує людині її поведінку не шляхом накладання на неї дисциплінарних санкцій, а шляхом актуалізації в ній розуміння його сутності. Встановлено, що концепція божественної могутності розглядається Б.Спінозою в контексті аналізу силових відношень між субстанцією як абсолютною могутністю й різними її модифікціями. Силове відношення розглядається Б.Спінозою як певний константний („необхідний”) модуль, який являє собою афекційний стан, що виникає в процесі взаємодії між модусами субстанції. Зроблено висновок, що завдяки цьому в філософії Б.Спінози зникають відмінності між теологічним, метафізичним і фізичним значеннями поняття могутності й утворюється нова, суто енергетична концепція могутності як водночас метафізичної влади, фізичної сили, сили афектів, когнітивної могутності інтелекту й політичної влади.

У другому підрозділі „Концепція природної могутності (potentia) Б.Спінози в контексті зміни поняття про природу в натурфілософії XVI – XVII століть” показано специфіку натурфілософської концепції Б.Спінози, що базується на особливому розумінні Б.Спінозою принципу інерції – одного із засадничих принципів модерної натурфілософії. Проаналізовано вчення Б.Спінози про природну сутність речей, згідно з яким річ ототожнюється з діючою в ній силою, носієм якої є природа цієї речі. Дійсність постає у Б.Спінози як складне співвідношення сил, які діють одна на одну й сприймаються інтелектом людини як атрибути субстанції або природні стани. Тому поняття природи та її станів пов’язані у Б.Спінози так само тісно, як поняття причини та сили. Показано, що природні стани тут – це способи здійснення природної могутності. Відмічено, що, ототожнивши природу з Богом, Б.Спіноза надав їй головної властивості чи атрибуту Бога – здатність представлятися одразу в усіх своїх можливих станах, властивостях та якостях. Доведено, що, надавши у такий спосіб станам природи трансцендентного статусу, Б.Спіноза водночас увів цю трансцендентність усередину кожного природного стану як його іманентну причину. З того, що природна могутність кожного природного стану не виходить за межі його природи, в яких вона, однак, здійснюється в усій своїй повноті, випливає, що, здійснюючись кожного разу як певний стан природи, вона є невід’ємною від цього стану. Зауважено, що в цьому полягає специфіка розуміння Б.Спінозою природного стану як інерційного становища. Зроблено висновок, що за допомогою особливого розуміння принципу інерції як принципу збереження природної сили шляхом самоактуалізації її в різноманітних природних станах Б.Спіноза заклав підґрунтя для розуміння свободи як влади над природними афектами.

У третьому підрозділі „Свобода і необхідність у контексті вчення Б.Спінози про “potentia”” показано, що, згідно з ученням Б.Спінози, необхідність і свобода не розрізняються в Бозі, як не розрізняються в Ньому причина та дія, що є способами вираження єдиної божественної потенції. Субстанція є вільною, позаяк вона є причиною самої себе, водночас вона є необхідною дією цієї причини. Тож сама її необхідність є вільною, так само як її свобода є необхідною. Свобода та необхідність в їх істинному значенні суть поняття не протилежні, а тотожні („свобода є пізнана необхідність”). Істинна свобода протилежна не необхідності, яку вона передбачає й включає в себе у процесі інтелектуального пізнання, а примусу та насильству, котрі є порушеннями природного порядку. Істинна необхідність протилежна не свободі, а свавіллю й безпричинним явищам. Зроблено висновок, що позаяк, згідно з ученням Б.Спінози, істинна необхідність є істинною свободою, вона так само є протилежною примусу та насильству, а свобода, у свою чергу, несумісна зі свавіллям.

У третьому розділі „Учення про владу в психології, гносеології та етиці Б.Спінози” здійснено аналіз розвитку концепції влади Б.Спінози в його психологічному, гносеологічному та етичному вченні. У першому підрозділі „Могутність афектів” зазначено, що ця концепція базується на концепції влади афектів, згідно з якою природа є енергетичною системою, де відбувається взаємодія модусів субстанції, в процесі якої модуси створюються і зникають. При цьому дух (mens) людини здійснює перцепцію всього, що відбувається в тілі, створюючи ідеї, кожна з яких відповідає певному тілесному стану. Здійснюючи перцепцією природи тіла людини, дух здійснює також перцепцію природи інших тіл, які впливають на це тіло. Перцепція зовнішнього тіла не потребує неодмінної його наявності. Маючи здатність відтворюватись ідеально, вона кореспондує однаково як самому тілу, так і спричиненій ним афекції. В теорії Б.Спінози афекції діють самостійно, маючи здатність розповсюджуватись через спричинені ними афекти. Це дозволяє Б.Спінозі розглядати афективні відношення як реальні відношення, що сполучає його психологію з його натурфілософією. Завдяки цьому Б.Спіноза досягає теоретичної єдності своєї філософії, згідно з якою в кожному модусі субстанції певним афекційно-афективним чином суміщуються метафізичне й чуттєве. Зроблено висновок, що, за Б.Спінозою, тіло й дух перебувають у такому взаємному співвідношенні, коли кожна ідея відповідає певному тілесному стану, а пристрасть, яка є модифікацією нашого єства, спричиненою зовнішніми факторами, визначається як афект, який являє собою неясну чи неадекватну ідею, в якій дух стверджує більшу чи меншу, ніж дотепер, силу існування свого тіла або якоїсь його частини. В активних і пасивних діях речі знаходить вираження пристрасне зусилля, спрямоване на збереження її існування, в якому й полягає її благо.

У другому підрозділі „Пізнання як діяльність інтелекту” зазначено, що, згідно з Б.Спінозою, залежність людей від влади афектів є причиною їхньої несвободи. Досягти свободи людина може лише завдяки владі свого інтелекту над афектами. Людина спроможна продукувати потрібні ій стани природи шляхом модифікації найближчих причин, які на неї впливають. Доведено, що згідно з Б.Спінозою, зміна становища полягає у зміні його ідеї, тобто повністю залежить від мислення людини. Тому людина потребує влади над своїм мисленням, яке, на думку Б.Спінози, складається не лише з афектів душі (anima, animus), але й з афектів тіла. Влади над своїми афектами людина здатна досягти лише підкоривши їх найпотужнішому афекту, яким є інтелект, а це можливо лише у стані інтелектуальної любові до Бога. Проте люди зазвичай не здатні, вважає Б.Спіноза, самостійно досягти такого стану, позаяк вони неспроможні у повній мірі використовувати свій інтелект. Отже ніхто з них не може самостійно досягти щастя. Звідси – корисність людей один для одного, обумовлена життєвою потребою кожного використовувати чужий інтелект тоді, коли він не в змозі повною мірою використовувати власний. Встановлено, що саме з цієї спільної для всіх людей потреби Б.Спіноза виводить свою концепцію спільного розуму, тобто найефективнішого співвідношення (ratio) об’єднаних в одній спільноті інтелектів різних людей, в основі якого лежать „спільні поняття”. Б.Спіноза переконаний, що лише в стані раціонального функціонального співвідношення різноманітних інтелектуальних здібностей людина спроможна досягти абсолютного панування (potestas) свого інтелекту над афектами, а з ним – свободи і щастя.

У третьому підрозділі „Етичне вчення Б.Спінози в контексті його вчення про панування (potestas) над афектами” показано, що етична проблематика Б.Спінози пов’язана з визначеним ним завданням здійснити практичну реалізацію свободи кожної окремої людини, виходячи з визнання нею визначального для всіх факту існування природної необхідності. Це завдання конкретизується в установці на пошуки умов, за яких зовнішня необхідність необхідно буде усвідомлена людиною як її внутрішня потреба. Зазначено, що, на думку Б.Спінози, це завдання може бути виконане в разі усвідомлення людиною абсолютної зовнішньої детермінованості її життя діями на неї безлічі сил, спричинених зовнішніми об’єктами, й того, що через власні неадекватні імагінативні уявлення про них вона є рабом своїх афектів. Найефективнішим способом такого усвідомлення, за Б.Спінозою, є інтуїтивне пізнання (пізнання третього роду), що базується на інтелектуальній любові до Бога, в якій фундаментальне субстанційне відношення, котре, як natura naturans, породжує всі модальні зв’язки (як natura naturata), відбивається як суто етичне відношення. Зроблено висновок, що в цьому відношенні відтворюється субстанційний зв’язок природної могутності, котра спричиняє всі природні зв’язки, й людської свободи, котра базується на безпосередньому (інтуїтивному) розумінні людиною природної необхідності кожного природного становища як певного способу актуалізації природної могутності.

У четвертому розділі „Учення про владу в правовій і політичній теорії Б.Спінози” розглянуто спінозівські концепції природного стану, природного права та держави. У першому підрозділі „Концепція природного права Б.Спінози в контексті його вчення про “potestas”” доведено, що, на відміну від учення про природний і державний стани Т.Гобса, у Б.Спінози ці стани (які він розглядає не як форми, а як модуси природи) не можуть переходити один в одний. Так, людина не може перейти з індивідуального стану в суспільний стан, який за своєю природою є іншим модусом субстанції. Зроблено висновок, що, на відміну від правової теорії Т.Гобса, де природна сила окремої людини, виражена в природному стані у формі її природного права, може бути відчужена від неї й передана суверену, в правовій теорії Б.Спінози природне право окремої людини є передусім інтелектуальною причиною виникнення держави, тому воно не втрачає в ній своєї природи, через що кожна окрема людина в державі не лише не втрачає своєї природної (інтелектуальної) сили та свободи, а навпаки, збільшує її, й на цьому ґрунтується також могутність самої держави. Держава у Б.Спінози не є ані джерелом, ані гарантом тілесного та духовного існування громадян, натомість вона є тим природним середовищем, в якому людина спроможна актуалізувати свою особисту здатність до вільного існування.

У другому підрозділі „Учення Б.Спінози про державну владу (imperium)” показано, що особливість концепції держави Б.Спінози полягає в розумінні ним держави як передусім певного інтелектуально організованого об’єднання, в якому інтелектуальна діяльність кожної окремої людини водночас функціонально визначає діяльність державного інтелекту (раціонально організованого спільного інтелектуального стану громадян держави) й визначається ним. Зазначено, що саме існуванням можливості такого діалектичного співвідношення держави та індивідууму Б.Спіноза обґрунтовує можливість існування водночас як державної могутності, так і особистої свободи громадян. Державна влада й індивідуальна свобода є суто інтелектуальними утвореннями. Доведено, що для Б.Спінози першопочатковою умовою існування держави є наявність державної влади як такої. Зроблено висновок, що про державну владу у Б.Спінози йдеться як про панування інтелектуального принципу організації владних відносин, що базується на природній могутності, реалізація якої в державі відбувається шляхом дотримання громадянами держави встановленої державною владою чіткої та ясної процедури цієї реалізації. Тому Б.Спіноза визначає державу як „цілісну організацію державної влади”, що базується на спільному інтелектуальному потенціалі людей, які об’єдналися в цю організацію, уклавши між собою суспільну угоду.

У висновках формулюються основні результати дослідження концепції влади в філософії Б.Спінози. Зазначено, що, базуючись на результатах термінологічного аналізу оригінальних джерел і на проведеному, з урахуванням цих результатів і за допомогою використання відповідних методологічних розробок, теоретичному дослідженні, в дисертації, по-перше, представлено послідовну й цілісну реконструкцію та критичний аналіз концепції влади Б.Спінози; по-друге, визначено роль, яку відіграє концепція влади Б.Спінози в його філософії; по-третє, визначено місце спінозівського вчення про владу серед учень про владу провідних філософів XVII ст.

Концепція влади Б.Спінози постає як цілісна концепція, в якій зникають традиційні відмінності між теологічним, метафізичним і фізичним значеннями поняття „потенція” („могутність”, „сила”, „спроможність”, „здатність”, „міць”, „змога”, „потужність”, „можливість” та ін.) й утворюється нова, суто енергетична (у тому значенні цього слова, яке домінуватиме впродовж усієї доби Модерну) концепція потенції як божественної (природної, субстанційної) спроможності, що здійснює себе в незліченному розмаїтті своїх модифікацій, зокрема у формі метафізичної могутності, фізичної сили, когнітивної могутності людського інтелекту над людськими афектами та політичної влади, у межах якої (тобто у межах людської спільноти („civitas”) як сфери здійснення політичної влади) інтелект найбільшої кількості людей здатен у повній мірі реалізувати свій природний потенціал.

У контексті своєї концепції природної могутності Б.Спіноза розглядає могутність людини, яка базується на інтелектуальному осягненні людиною всього комплексу причинно-афекційних відношень між субстанцією як абсолютною могутністю та різними її модифікаціями як необхідними актуалізаціями цієї могутності.

На базі своєї концепції природної могутності, що здійснюється в безлічі своїх різноманітних модальних станів, і концепції людського інтелекту як наймогутнішого людського афекту, здатного підкорювати собі всі інші афекти, перетворюючи таким чином пасивний стан людини на активний, Б.Спіноза розробив концепцію, згідно з якою людина здатна планомірно впливати на дійсність корисним для себе чином завдяки свідомому використанню нею всього творчого потенціалу свого інтелекту: лише завдяки цьому людина здатна досягти стану особистої свободи, без чого вона не може стати щасливою.

Через те, що стану особистої свободи