НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ФУРМАН Ігор Іванович

УДК: 359:355.48 „1967/1988”

РОЗВИТОК ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА ФЛОТІВ У ЛОКАЛЬНИХ ВІЙНАХ ТА ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ ПРИ ВЕДЕННІ САМОСТІЙНИХ ДІЙ

(1967–1988 рр.)

20.02.22 – військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії оборони України, Міністерство Оборони України.

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Рибак Микола Іванович,

Національна академія оборони України, професор кафедри історії війн та воєнного мистецтва.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Голуб Володимир Йосипович,

Національна академія оборони України,

професор кафедри історії;

кандидат історичних наук, доцент

Павленко Олександр Павлович,

Київський юридичний інститут Міністерства внутрішніх справ України,

доцент кафедри філософських і соціальних наук.

Провідна установа: Київський національний університет внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України, м. Київ.

Захист відбудеться 04.07. 2006 р. о _12__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.709.04 Національної академії оборони України за адресою 03049, м. Київ-49, Повітрофлотський пр-т, 28.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії оборони України (03049, м. Київ-49, Повітрофлотський пр-т, 28).

Автореферат розісланий 01.06. 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Грицюк В. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важливу роль у локальних війнах та збройних конфліктах (воєнних конфліктах) відіграють військово-морські сили (ВМС), які є одним із основних і унікальних елементів військової могутності держави. Вислів О. Кромвеля: „Моїм кращим дипломатичним представником є воєнний корабель” і на сьогодні не втратив актуальності. Флоти таких країн, як США, Великобританії, СРСР та інших, виходячи з відомого постулату Птолемея: „Хто володіє морем, той править світом”, пізніше розвиненого американським військово-морським теоретиком контр-адміралом А. Мехеном, завжди були неодмінними учасниками більшості воєнних конфліктів післявоєнного періоду.

Флоти продемонстрували значні можливості у вирішенні багатопланових оперативно-тактичних і стратегічних завдань у всіх сферах збройної боротьби (наземної, повітряної, космічної, надводної та підводної). За всю історію війн на морі вони накопичили великий досвід ведення дій „флот проти берега” та „флот проти флоту”, виконуючи поставлені завдання як спільно з іншими видами збройних сил, так і самостійно.

Ефективне застосування флотів у воєнних конфліктах, особливо кінця ХХ – початку ХХІ століть, ще раз підтверджують існуючу небезпеку з морських напрямків для будь-якої країни, в тому числі й для України, яка є морською державою. Для захисту територіальної цілісності держави з морських напрямків та національних інтересів на морі Військово-Морські Сили Збройних Сил України (ВМС ЗС України) повинні бути збалансованими та здатними ефективно вирішувати будь-яке поставлене завдання. Однак, складний процес становлення національного флоту ще триває. Продовжують визначатися національні пріоритети в галузі військово-морського будівництва і кораблебудування в цілому, ведеться пошук форм і способів ведення бойових дій на морі відповідно до наявної зброї та техніки, а також проводяться інші організаційні та технічні заходи. Завдання, що поставлені перед ВМС ЗС України на новому етапі їх розвитку, потребують суттєвих глибоких наукових досліджень, які торкаються усіх сторін їх діяльності. Хоча за останні роки як в українських, так і в закордонних виданнях видано ряд спеціалізованих книг і статей, присвячених історії розвитку та застосування флотів, однак ці питання поки не стали об'єктом спеціального воєнно-історичного дослідження. Крім того, ВМС ЗС України не мають власного практичного досвіду ведення бойових дій на морі.

Відтак, виникає потреба наукового узагальнення світового досвіду застосування флотів та розвитку воєнно-морського мистецтва, як теоретичної основи для вирішення наукових і практичних завдань. З урахуванням усіх позитивних аспектів і недоліків він може знадобитись у подальшому реформуванні ВМС ЗС України та розвитку теорії воєнно-морського мистецтва.

Виходячи з вищезазначеного, здобувач ставить перед собою наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій і закономірностей розвитку воєнного мистецтва флотів при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах 1967–1988 рр.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проведене відповідно до плану наукової та науково-технічної діяльності Національної академії оборони України та вимог Державної програми розвитку Збройних Сил України на період 2006–2011 рр. Обраний напрямок дослідження пов’язаний з Переліком перспективних тем дисертаційних досліджень Національної академії оборони України, з навчальними програмами і тематичними планами навчальних дисциплін „Історія війн і воєнного мистецтва”, „Історія воєнного мистецтва” та „Застосування об’єднань та з’єднань ВМС ЗС України” у Національній академії оборони України.

Дисертаційне дослідження виконане у межах науково-дослідних робіт на замовлення командувача ВМС ЗС України:

шифр „Відлив–1” (інв. № 40963), де здобувач у співавторстві підготував розділ „Проведення аналізу застосування угруповань військ (сил) у протидесантній операції за досвідом локальних війн останніх десятиріч та оперативної підготовки ВМС ЗС України” (здобувачем розроблено п. 2.2. „Аналіз досвіду збройних сил країн світу щодо підготовки та проведення протидесантної операції в ході Другої світової війни, воєнних конфліктів повоєнного часу, маневрів та навчань”);

шифр „Тактика” (інв. № 41586), де здобувач у співавторстві підготував розділ „Аналіз чинників, які впливають на формування і обрання способів застосування оперативно-тактичних угруповань ВМС ЗС України у сучасних умовах та в перспективі (на період до 2015 р.)”.

Зазначені науково-дослідні роботи стали базовими для підготовки та подання дисертаційної роботи.

Мета і завдання дослідження. Узагальнити та проаналізувати досвід воєнного мистецтва флотів при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. та розробити практичні рекомендації щодо його використання в ході реформування та розвитку ВМС ЗС України.

Досягнення мети передбачає вирішення таких завдань:

1. Провести історіографічний аналіз літератури та джерел з обраної теми, встановити ступінь наукової розробленості проблеми.

2. Розкрити завдання, які вирішували флоти у воєнних конфліктах при веденні самостійних дій, та виявити чинники, що впливали на них.

3. Встановити склад сил флотів, які застосовувалися для виконання завдань, та визначити форми і способи самостійних дій флотів.

4. Висвітлити особливості ведення оборони кораблями та з'єднаннями ВМС при самостійних діях.

5. Узагальнити та систематизувати досвід ведення флотами самостійних дій, визначити тенденції і закономірності розвитку воєнно-морського мистецтва та на їх основі розробити рекомендації щодо використання цього досвіду в ході реформування та розвитку ВМС ЗС України.

Об'єкт дослідження. Воєнні конфлікти періоду 1967–1988 рр. за участю флотів.

Предмет дослідження. Воєнне мистецтво флотів при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах періоду 1967–1988 рр.

Методи дослідження. Досягнення результатів даного дослідження не потребує впровадження нових методів або запозичення спеціальних методів інших наук.

Серед методів теоретичного дослідження особлива роль належала історичному та логічному методам. На основі історичного методу здійснювався науковий опис об'єкта дослідження. Він дозволив висвітлити історію предмета дослідження з урахуванням конкретних тогочасних умов. Історичний метод забезпечив накопичення фактів через об’єкт, його властивості і відносно до інших об’єктів дослідження. Історичні події та факти розглядалися у своїй послідовності, у генетичному зв'язку, обумовленості всіх етапів і форм розвитку. Підсумком використання історичного методу став науковий опис подій у їх причинно-наслідкових зв'язках. Логічний метод дозволив об'єднати і узагальнити вже виявлені та описані історичні факти, сформулювати загальну теорію дослідження, визначити тенденції та закономірності, пояснити явища, передбачити хід їх розвитку, зробити відповідні висновки, а також дозволив розробити конкретні рекомендації щодо його використання у ВМС ЗС України.

Поряд з історичним і логічним методами історичного дослідження широко використовувалися загальнонаукові методи (властиві для даного дослідження), передусім аналіз і синтез. Аналізу, як умовному поділу предмета на складові частини та виді-ленню в ньому найсуттєвіших властивостей, ознак структурних елементів та окремих зв'язків, належала провідна роль. Закономірним результатом аналізу в роботі було розроблення відповідних оцінок, визначення чинників, особливостей тощо. В процесі опису фактів головна функція аналізу полягала у виділенні таких ознак подій, які могли бути прийняті як підґрунтя для належної систематизації фактів, що характеризували б певну сторону виникнення й розвитку подій. Протилежністю аналізу був синтез, який забезпечив умовне віднов-лення цілого на основі відкритих аналізом найважливіших зв'язків, закономірностей побудови й функціонування предмета дослідження. Завдяки синтезу були встановлені зв'язки між фактами, а факти були об'єднані в підгрупи й групи за ознаками, виділеними аналізом. Методи індукції (дедукції) й аналогії дали змогу провести всебічне дослідження та сформулювати деякі практичні рекомендації. Зокрема, метод аналогії дозво-лив зробити певні обґрунтовані припущення, а також дати визначення понять „спільні дії” та „самостійні дії” флоту. Крім того, застосовувались методи емпіричного дослідження, зокрема, порівняння та статистичний. Метод порівняння застосовувався у відношенні як кількісних, так і якісних показників однієї групи та дозволив встановити подібності або відмінності історичних явищ дійсності. Статистичний метод дозволив встановити конкретні історичні факти, виражені кількісними показниками (склад сил і засобів, величина бойових втрат, динаміка нарощування військово-морських угруповань тощо).

Наявна методологія воєнно-історичного дослідження дозволила висвітлити поставлені дисертантом питання та в повному обсязі виконати завдання дослідження.

Хронологічні межі дослідження зумовлені предметом наукового пошуку. Вони охоплюють воєнні конфлікти з 1967 р. (початок „Шестиденної війни” між Ізраїлем і коаліцією арабських країн) по 1988 р. (закінчення війни в Перській затоці між Іраком та Іраном 1980–1988 рр.). Обрання автором даного періоду зумовлено:

по-перше, флоти, які вели самостійні дії у воєнних конфліктах цього періоду, мали майже рівні можливості та виконували завдання в умовах закритих театрів воєнних дій та прибережних районах відкритих морів (виняток – англо-аргентинський конфлікт 1982 р.);

по-друге, країни-учасники цих конфліктів не створювали коаліцій (певним винятком є арабо-ізраїльські війни 1967–1973 рр.) і тому вели самостійні дії лише своїми наявними силами та засобами;

по-третє, війни цього періоду відносяться до війн „четвертого покоління”, які сьогодні може вести Україна за наявних сил та засобів.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше у вітчизняній воєнно-історичній науці досліджено розвиток воєнного мистецтва флотів при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. При цьому:

визначено та теоретично обґрунтовано сукупність основних завдань, які вирішували флоти у воєнних конфліктах при веденні самостійних дій, зокрема: знищення сил флоту противника в морі і в базах; ведення морської блокади узбережжя, військово-морських баз (ВМБ) і портів противника, а також здійснення морських і океанських перевезень;

визначено залежність самостійних дій флотів у воєнних конфліктах від таких чинників: погляди керівництва флоту на підготовку та застосування своїх сил; завдання, що стояли перед військово-морськими силами сторін, та роль і місце сил флоту у їх вирішенні; воєнно-географічні умови дій сил флоту, у тому числі стан і розвиток обладнання театру воєнних дій; склад і співвідношення сил сторін і характер дій сил противників.

Набули подальшого розвитку положення стосовно ведення протимінної та протипідводнодиверсійної оборони при самостійних діях флотів. На відміну від попередніх дослідників здобувач висвітлює розширення можливостей цих дій завдяки залученню біотехнічних систем, складовою яких є морські тварини.

Поряд із вже достатньо вивченими у воєнно-історичній науці формами оперативного й тактичного застосування сил флоту досліджено інші форми, які широко та ефективно застосовувались у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. при веденні самостійних дій, а саме: мінні дії, протимінні дії та диверсійні акції.

Здобувачем визначено та теоретично обґрунтовано тенденції розвитку воєнного мистецтва флотів у воєнних конфліктах 1967–1988 рр., зокрема: зниження ролі великих надводних кораблів в умовах закритого моря та прибережних районах відкритих морів через їх обмежену захищеність від ударів авіації, підводних човнів і протикорабельних ракет та у той же час збільшення питомої ваги малотоннажних кораблів класу „корвет” і легких маневрених сил флоту – ракетних катерів; перехід сил спецоперацій у нову якість як самостійного компонента в операціях поряд із сухопутним, повітряним і морським компонентами; зростання ролі морських тварин у виконанні завдань протимінної та протипідводнодиверсійної оборони, а також розширення кола завдань, які можуть на них покладатись, а саме: диверсійні дії; ведення розвідки та систематичного і контрольного спостереження у підводному просторі; пошуково-рятувальні роботи тощо.

Розкрито закономірність, яка мала місце при веденні самостійних дій, зокрема: вирішення завдання з ведення морської блокади досягається комплексним застосуванням усіх родів сил флоту. При відсутності значної переваги у повітряних та надводних силах пріоритет у вирішенні цього задання належить підводним силам і морській мінній зброї.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертації матеріали, теоретичні висновки, узагальнення та рекомендації суттєво доповнюють знання з історії розвитку воєнного мистецтва флотів при веденні самостійних дій і можуть бути використані:

при проведенні подальших воєнно-історичних наукових досліджень з проблематики розвитку теорії воєнного мистецтва, змін у тенденціях збройної боротьби на морі, обґрунтування перспективної моделі ВМС ЗС України, дослідження форм і способів застосування угруповань ВМС ЗС України при веденні самостійних дій у сучасних умовах, перспективі та у можливих воєнних конфліктах, розроблення термінів воєнного енциклопедичного словника тощо;

для написання наукових праць, підручників, посібників, навчально-методичних, довідкових та інших матеріалів з історії війн і воєнного мистецтва;

у навчальному процесі вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України при вивченні дисциплін з історії війн і воєнного мистецтва та для поліпшення підготовки офіцерських кадрів під час вивчення ними вітчизняної та світової воєнної історії.

Фактичний матеріал, узагальнення і висновки дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі Національної академії оборони України в ході вивчення навчальної дисципліни „Застосування об'єднань та з'єднань Військово-Морських Сил Збройних Сил України”.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що усі одержані результати дослідження та їх публікації у наукових фахових виданнях виконані автором особисто.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри Військово-Морських Сил Національної академії оборони України.

Основні положення дослідження викладені на Міжнародній науково-практичній конференції: „Місце та роль ВМС у забезпеченні захисту національних інтересів у сучасних умовах” (Київ, НАОУ, 30 липня 2005 р.), науково-практичній конференції: „ВМС України на сучасному етапі реформування ЗС України” (Київ, НАОУ, 07 квітня 2004 р.), науково-практичному семінарі „Теоретичні та практичні питання розвитку, підготовки і застосування ВМС” (Київ, НАОУ, 5 квітня 2005 р.). Основні висновки дослідження автор доповідав на науково-методичних семінарах докторантів і ад’юнктів та наукових семінарах кафедри ВМС Національної академії оборони України (2003–2006 рр.).

Окремі положення дослідження автор використовував під час педагогічної практики в ході навчального процесу зі слухачами і студентами у Національній академії оборони України.

Структура дисертації підпорядкована досягненню мети й виконанню завдань дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (245 найменувань) та 13 додатків. Загальний обсяг основної частини тексту становить 186 сторінок, де міститься 25 таблиць, з яких 4 займають повну сторінку, та 14 рисунків, з яких 1 займає повну сторінку. Повний обсяг дисертації – 238 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені наукове завдання, мета, об’єкт, предмет дослідження, методи дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, з’ясовані наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наведена інформація щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовані стан наукового розроблення проблеми та визначена джерельна база дослідження. Встановлено, що самостійні дії флотів у воєнних конфліктах періоду після Другої світової війни не були предметом воєнно-історичного дослідження. Радянські воєнні історики комплексно не досліджували дану проблематику, незважаючи на її велике значення. В СРСР у деяких джерелах з’являлися лише окремі публікації, у яких фрагментарно висвітлювалась участь флотів як іноземних держав, так і Радянського Союзу у воєнних конфліктах після Другої світової війни. В першу чергу, це колективні роботи або монографії, серед яких найбільш вагомими є праці В. Ачкасова, А. Басова, А. Гаккеля, С. Горшкова, А. Суміна, І. Потапова, К. Сталбо, Б. Родіонова, Н. Новічкова та інших. Головна увага в них приділяється загальним проблемам ролі флоту у забезпеченні національної безпеки, несення бойової служби, перспективам розвитку сил і засобів, їх застосуванню тощо. Проте викладені у цих роботах факти подаються розрізнено без належної систематизації та наукового обґрунтування. Досвід ведення спільних і самостійних дій флотами як іноземних країн, так і Радянського Союзу у них також не аналізується.

Найбільш проблемні питання щодо участі флотів у воєнних конфліктах піднімались у статтях, що друкувалися в журналах „Морской зборник”, „Военно-исторический журнал”, „Зарубежное военное обозрение”, „Военная мисль”, „Военный зарубежник” та інші. Проте більшість публікацій представників радянської воєнно-історичної науки зводились до заперечень або негативної оцінки процесів, що відбувались. Певний інтерес становлять роботи В. Алексєєва, В. Волобуєва, В. Вострова, Ю. Галкіна, А. Грачова, В. Доценка, І. Капітанця, А. Колпакова, Г. Кузнєцова, В. Лонга, Р. Лоскутова, Б. Макєєва, Ф. Матвійчука, П. Навойцева, Н. Новічкова, В. Овсяннікова, А. Палія, Б. Родіонова, С. Сєроштана, А. Усікова та інших авторів, у яких висвітлюються спільні й самостійні дії флотів СРСР й іноземних держав у воєнних конфліктах, у тому числі 1967–1988 рр., погляди на ведення бойових дій на морі, масштаби застосування флотів, форми і способи дій сил, еволюція озброєння та військової техніки, сил і засобів флотів та їх вплив на розвиток воєнно-морського мистецтва.

Отже, аналіз публікацій, які виходили за часів СРСР, показав, що вони характеризуються спільними особливостями: суб’єктивізмом та ідеологічним підходом до оцінки подій, що описуються. Тому в історіографії зустрічаються деякі суперечливі відомості одних і тих самих явищ і процесів. Викладені в цих публікаціях факти не систематизуються, не класифікуються, їх повний аналіз не подається, спільні та самостійні дії флотів висвітлюються лише фрагментарно.

Після розпаду Радянського Союзу та створення незалежних держав завдяки гласності та розкриттю архівних і таємних документів досвід застосування флотів у воєнних конфліктах став висвітлюватись більш об’єктивно на кращій науковій та теоретичній базі майже без ідеологічних штампів. Слід виділити монографії В. Алексєєва, В. Доценка, І. Дроговоза, І. Капітанця, А. Тараса, А. Широкорада та інших. Названі роботи цікаві тим, що у них вироблена сучасна типологія та класифікація воєнних конфліктів, розкривається специфіка вирішення флотами воєнно-політичних завдань, висвітлюється розвиток зброї та військової техніки, узагальнюється досвід застосування флотів у воєнних конфліктах 1945–1991 рр., визначаються форми і способи дій сил, показується вплив цього досвіду на розвиток воєнно-морського мистецтва, озброєння та військової техніки тощо.

Серед статей цього періоду особливу увагу заслуговують роботи А. Акулова, С. Артамонова, Л. Горожаніна, В. Доценка, І. Капітанця, А. Кожухарова, В. Лебедєва, С. Сисоєва, А. Усікова, І. Хмельнова та інших, в яких розглядаються загальні питання застосування флотів у воєнних конфліктах, у тому числі 1967–1988 рр., будівництва сучасного флоту, а також проблеми військово-морської науки. Однак, у цих роботах самостійні дії флотів знайшли лише часткове висвітлення, зокрема у частині, що стосується вирішення певних завдань певними силами флоту.

Отже, аналіз монографій та статей післярадянського періоду показав, що вони майже не містять ідеологічного підходу, неупереджені та ґрунтуються на науковій базі. Проте самостійні дії флотів у воєнних конфліктах у цих роботах висвітлювались лише фрагментарно.

Серед іноземних видань, які безпосередньо стосуються теми дисертації, заслуговують уваги монографія президента Ізраїлю Х. Герцога, мемуари командуючого фолклендською ударною групою британського адмірала С. Вудворда, статті Б. Гаррі, Дж. М. Хірандані, А. Лайніса, M. Д. Волкера та інших авторів. Їх цінність полягає в тому, що деякі відомості, що висвітлюються в них, розходяться з офіційними даними арабських, радянських та російських джерел. Крім того, у цих роботах подається протилежна оцінка досвіду застосування флотів у воєнних конфліктах 1967–1988 рр.

В Україні в 1992–2005 рр. видана значна кількість праць, які піднімають загальні проблеми реформування, розвитку та застосування флотів як іноземних держав, так і вітчизняних ВМС. Проте лише мізерна кількість робіт присвячена самостійним діям флотів у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. Окремо дана проблема також не досліджувалась. Найбільш вагомими є монографії та статті Бадаха Ю. Г., в яких висвітлюється роль флоту у воєнних конфліктах після Другої світової війни, масштаби його застосування, вплив бойового досвіду на розвиток воєнно-морського мистецтва. Слід зазначити, що автор перший у вітчизняній історичній науці робить спробу окремо дослідити спільні та самостійні дії флотів, розкрити завдання, що вирішувалися в ході цих дій, форми і способи дій сил тощо. Серед статей, що вийшли у вітчизняних наукових виданнях та безпосередньо стосуються самостійних дій флотів, також визначаються роботи А. Павленка, А. Поспєлова. Але всі вони висвітлюють окремі аспекти самостійних дій флотів і лише в окремих війнах.

На підставі аналізу історіографії та джерельної бази дослідження здобувач дійшов до висновку, що хоча до цього часу вийшли певні монографії, статті, науково-публіцистичні роботи, в яких розглядаються різні аспекти застосування флотів у воєнних конфліктах, однак, дотепер немає жодної узагальнюючої праці, яка б містила науковий аналіз проблеми ведення флотами самостійних дій у воєнних конфліктах. Самостійні дії флотів донині не були предметом воєнно-історичного дослідження, вони не розкриті та потребують детального вивчення.

У другому розділі „Аналіз виконання завдань флотами при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах 1967–1988 рр.” розкриваються основні завдання флотів, які вони виконували у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. при веденні самостійних дій, зокрема: знищення сил противника в морі та в базах; ведення морської блокади узбережжя, ВМБ і портів противника; морські та океанські перевезення. У розділі висвітлено характерні особливості застосування флотів при виконанні цих завдань, розкрито основні чинники, що впливали на самостійні дії флотів, форми і способи дій сил флоту при веденні самостійних дій, а також теоретично обґрунтовано певні тенденції і закономірності розвитку воєнного мистецтва флотів.

Показано, що у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. самостійні дії вели всі сили флоту: надводні, підводні, морська авіація, диверсійно-розвідувальні сили, частини і підрозділи берегових військ флоту. Основними формами самостійних дій сил флотів були вже відомі форми: оперативного застосування сил – морські операції, систематичні бойові дії, бойові дії; тактичного застосування сил – морські бої, удари, атаки. Крім того, широко та ефективно застосовувалися й інші форми, зокрема: мінні дії, протимінні дії та диверсійні акції. На вибір тих чи інших форм впливала поява принципово нових засобів, наприклад, атомних підводних човнів (англо-аргентинський конфлікт 1982 р.), зброї і бойової техніки – протикорабельних ракет, радіоелектронних засобів тощо (арабо-ізраїльські війни 1967 і 1973 рр., англо-аргентинський конфлікт 1982 р.), зміст поставлених флоту завдань тощо.

На самостійні дії флотів впливали: політичний характер війни, її цілі й масштаби; погляди керівництва флоту на підготовку та використання своїх сил; завдання, що стояли перед флотами сторін, та роль і місце сил флоту у їх вирішенні; воєнно-географічні умови, у тому числі стан і розвиток обладнання театру воєнних дій (ТВД); склад і співвідношення сил сторін і характер дій сил противників тощо. Аналіз цих чинників показав, що для держав-учасниць воєнних конфліктів умови розвитку воєнно-морського мистецтва були неоднакові, що коригувало погляди керівництва держави й флоту на застосування сил флоту та на виконання ним завдань. Їх неврахування у ході ведення бойових дій призводило до значних втрат військовії техніки та особового складу, зриву намічених операцій, а в деяких випадках, до поразки у війні.

У роботі визначено, що завдання зі знищення сил флоту противника виконувалось у воєнних конфліктах будь-якого масштабу. Проте, досвід арабо-ізраїльських війн 1967–1973 рр., індо-пакистанського конфлікту 1971 р., ірано-іракської війни 1980–1988 рр. та певною мірою англо-аргентинського конфлікту 1982 р. засвідчив, що у воєнних конфліктах, де флоти сторін відігравали провідну роль у війні та мали майже рівні можливості, завдання зі знищення сил флоту противника виконувалося найбільш динамічно і було першочерговим при самостійних діях.

Доведено, що завдяки створенню нових видів озброєння, перш за все, протикорабельних ракет і систем раннього виявлення (англо-аргентинський конфлікт 1982 р.) надводні кораблі у відкритому морі та океанській зоні продовжують відігравати значну роль. В умовах закритого ТВД та в прибережних районах відкритих морів (арабо-ізраїльські війни 1967 і 1973 рр., індо-пакистанський конфлікт 1971 р. та ірано-іракська війна 1980–1988 рр.) великі надводні кораблі поступово втрачають своє значення універсальної та ударної сили через їх обмежену захищеність від мінної зброї та ударів авіації, підводних човнів і берегових ракетних установок. Ефективно й активно діють кораблі класу „фрегат” і „корвет”, а також „легкі” сили флоту, зокрема ракетні катери. Це дало підстави стверджувати, що для ведення бойових дій в умовах „закритих” морів доцільно створювати, розвивати й удосконалювати кораблі саме цих класів.

Досвід англо-аргентинського конфлікту 1982 р., ірано-іракської війни 1980–1988 рр., війни в Лівії 1986 р. та інших підтвердив, що значну роль у знищенні сил флоту противника відіграє авіація, без якої складно досягти успіху в бойових діях на морі. Особливу загрозу силам флоту в океанській зоні, за досвідом англо-аргентинського конфлікту, становлять атомні підводні човни, бойові можливості яких переважають можливі засоби боротьби з ними. Їх здатність здійснювати швидкий маневр та приховано зосереджуватись на вибраних напрямках та рубежах дозволяє створювати загрозу на великих зонах океану і тим самим змушує розпорошувати зусилля протичовнових сил, ускладнюючи їх оперативний маневр. Дизельні підводні човни, за досвідом індо-пакистанського 1971 р. та англо-аргентинського 1982 р. конфліктів, також не втрачають своїх бойових властивостей і ефективно діють як на „закритих” морях, так і в океанській зоні.

У дисертації показано, що провідна роль у знищенні сил флоту противника належить протикорабельним ракетам (ПКР). Поряд з цим не втрачають свого значення й інші види зброї (авіаційні бомби, морські міни, артилерія та торпеди). Авіаційні бомби, за досвідом англо-аргентинського конфлікту 1982 р., виявились особливо ефективними при сильній радіоелектронній протидії противника. Арабо-ізраїльські війни 1967–1973 рр., англо-аргентинський конфлікт 1982 р. та ірано-іракська війна 1980–1988 рр. висвітлили ефективне застосування проти сил флоту противника в пунктах базування підводних диверсійних сил та засобів (ПДСЗ).

Аналіз виконання флотами завдання з ведення морської блокади узбережжя, ВМБ і портів противника у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. показав, що цілями морської блокади були: ізоляція сил флоту противника в базах або ускладнення їх бойового використання; забезпечення сприятливого оперативного режиму для дій свого флоту; заборона підтримки противника з боку союзників або дружніх країн; припинення прибережних перевезень противника (морських та сухопутних). Виділено три основні способи блокадних дій: патрулювання в зонах морської блокади і блокада ВМБ і портів противника; завдання ракетно-артилерійських ударів по пунктах базування, портах і прибережних об'єктах; мінування ВМБ, портів і морських комунікацій.

Воєнні конфлікти, зокрема, на Близькому Сході 1973 і 1986 рр. та у Південній Атлантиці 1982 р. засвідчили, що морську блокаду спроможні здійснювати флоти, які, як правило, за своїми можливостями перевищують флот держави, що обороняється, та не здатний чинити опір противнику. У даному випадку вона спрямована на зниження воєнно-економічних потенціалів противника і ослаблення угруповань сухопутних військ. У воєнних конфліктах між країнами, що мали флоти із майже рівними бойовими можливостями (індо-пакистанський конфлікт 1971 р., ірано-іракська війна 1980–1988 рр.) одночасно з блокадою проводилася контрблокада, переважно шляхом знищення сил флоту противника в морі та базах.

Висвітлено тенденцію до зростання просторового розмаху, розширення кола завдань, цілей і масштабів блокадних дій, збільшення щільності блокадних сил та підвищення значимості заходів забезпечення. Поряд з цим обґрунтовано закономірність, що ефективність морської блокади досягається тільки комплексним застосуванням різнорідних сил і засобів флотів – надводних кораблів, підводних човнів і морської авіації. Значна роль у веденні блокадних і контрблокадних дій належить морській авіації, підводним човнам та мінній зброї.

Доведено, що хоча морська блокада безпосередньо і не приводить до досягнення цілей війни, але вона значною мірою сприяє успішному вирішенню завдань, які стоять не тільки перед флотом, але й у цілому перед збройними силами. Тому вона й надалі залишиться складовою частиною воєнних дій на морі.

Аналіз виконання завдання з морських і океанських перевезень засвідчив, що перевезення військ і воєнних вантажів, доставка в район бойових дій поповнення, різноманітних предметів постачання, а за необхідності й евакуація військ морем є одним із важливих завдань у самостійній діяльності флоту. На досвіді англо-аргентинського конфлікту доведено, що це завдання актуальне особливо для воєнних конфліктів, де райони бойових дій віддалені від метрополії значними морськими просторами. Ця віддаленість спонукає створювати проміжні бази постачання, максимально наближені до районів бойових дій, або залучати додаткові сили забезпечення, зокрема цивільного морського флоту. Підтверджено тенденцію до впровадження модульних технологій під час модернізації та побудови спеціальних суден, що дозволяє підвищити темпи морських перевезень та дає виграш у часі на завантаження і розвантаження суден. На досвіді арабо-ізраїльських війн 1967–1973 рр., ірано-іракської війни 1980–1988 рр. доведено, що в умовах „закритих” морів забезпечення сил флоту буде здійснюватись, головним чином, у пунктах їх базування. Перевезення основних воєнних вантажів буде здійснюватись у прибережній зоні й переважно цивільними суднами.

У дисертації зроблено висновок, що основними завданнями флотів при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах будь-якого масштабу, особливо між державами з майже рівними можливостями флотів, а також, де флоти будуть відігравати одну із провідних ролей, залишатимуться: знищення сил противника в морі і в базах, ведення морської блокади узбережжя, ВМБ і портів противника та морські й океанські перевезення.

У третьому розділі „Особливості ведення оборони кораблями та з’єднаннями ВМС при самостійних воєнних діях” розкривається досвід виконання флотами завдань з протиповітряної (ППО), протиракетної (ПРО), протикатерної (ПКО), протимінної (ПМО), протичовнової (ПЧО) та протипідводнодиверсійної (ППДО) оборони при веденні самостійних дій. Окремо розглядаються передумови ймовірного застосування зброї масового ураження (ядерної, хімічної та бактеріологічної) по силах флоту.

Підтверджено, що для забезпечення бойової стійкості кораблів та з’єднань флоту важливе значення має ППО. На досвіді арабо-ізраїльських війн 1967 і 1973 рр., англо-аргентинського конфлікту 1982 р. та інших доводиться, що ППО набуває універсального характеру. З виключно „протилітакової” вона також виконує завдання ПРО, протистоїть ударам не тільки авіації, але й ракетних надводних кораблів та катерів, підводних човнів і берегових ракетних установок.

Важливим елементом ППО є радіоелектронна боротьба (РЕБ). На досвіді арабо-ізраїльської війни 1973 р. та англо-аргентинського конфлікту 1982 р. показується, що в окремих ситуаціях засоби РЕБ є більш ефективними, ніж вогневі засоби боротьби з ПКР. Широкомасштабне і комплексне застосування засобів РЕБ дозволяє значною мірою дезінформувати противника в обстановці, ввести його в оману відносно плану операцій, скрити свій склад сил, дезорганізувати систему управління і тим самим досягти успіху у бойових діях. Озброєння засобами РЕБ надводних кораблів, літаків та вертольотів палубної авіації значно збільшує їх ефективність при виконанні бойових завдань. Доводиться, що розвиток та застосування засобів РЕБ є одним із важливих елементів підготовки та ведення майбутніх бойових дій на морі.

У дисертації встановлено, що важливе значення у забезпеченні бойової стійкості кораблів та з’єднань флоту також має ПЧО. Це пояснюється зростанням ролі підводних човнів через розширення їх бойових можливостей та здатністю вирішувати наступальні та оборонні завдання як спільно, так і у взаємодії з іншими родами сил. Індо-пакистанський конфлікт 1971 р. та англо-аргентинський конфлікт 1982 р. висвітлили, що до боротьби з підводними човнами повинні залучатись різнорідні сили флоту. Вести ПЧО доцільно у складі корабельних з’єднань. Залучення до пошуку підводних човнів разом з надводними кораблями морської авіації суттєво розширює можливості виявлення підводних човнів. Крім того, необхідно відповідно діяти щодо маскування своїх сил та дезінформації противника відносно фактичного їх місцезнаходження, а також виведення сил флоту з-під ймовірного удару підводних човнів.

Широке та ефективне застосування ракетних катерів, перш за все під час арабо-ізраїльських війн 1967–1973 рр. та ірано-іракської війни 1980–1988 рр., зумовлює необхідність підвищеного ставлення до ПКО, яку доцільно вести з використанням усіх вогневих засобів і засобів радіоелектронної боротьби кораблів, із залученням авіації і кораблів тактичної розвідки, груп радіолокаційного дозору, корабельних ударних та пошуково-ударних груп, а також груп штурмової авіації корабельного та берегового базування.

Одним із найважливіших завдань флоту є ведення ПМО. У дисертації показано, що під час війни мінна небезпека створюватиметься майже у всіх районах дій сил флоту. Тому, крім організаційних заходів, необхідно комплексно розвивати протимінні сили та засоби: мінно-тральні кораблі, вертольоти-тральщики, тральне обладнання і апаратуру, а також залучати до протимінних дій бойових плавців та морських тварин. Компенсувати недостатню кількість мінно-тральних кораблів можна за рахунок поповнення флоту цивільними кораблями (торгівельного або риболовецького флоту), які здатні діяти як тральщики.

Досвід, перш за все арабо-ізраїльських війн 1967–1973 рр. та англо-аргентинського конфлікту 1982 р., висвітлив низьку захищеність воєнного та цивільного флотів від диверсійних дій. Саме тому в інтересах організації захисту від ПДСЗ доцільно: на найбільш ймовірних і зручних напрямках їх проникнення створювати окремі райони або ділянки ППДО; формувати пошуково-ударні групи; вести безперервне спостереження за повітряною, надводною і підводною обстановкою. Для пошуку та знищення виявлених ПДСЗ противника необхідно застосовувати всі наявні для цього сили і засоби: спеціальні технічні засоби виявлення підводної небезпеки, швидкохідні катери, рейдові тральщики, вертольоти, вогневі берегові засоби флоту, а також використовувати морських ссавців, зокрема дельфінів і морських левів.

Окремо розглянуті передумови ймовірного застосування зброї масового ураження по силах флоту. На підставі історичних фактів доводиться, що загроза застосування ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї по силах флоту зберігається і наголошується на необхідності приділяти увагу організації захисту від цієї зброї як виду оперативного (бойового) забезпечення.

У дисертації зроблено висновок, що для підтримки бойової стійкості сил флоту під час виконання ними завдань необхідно бути готовими вести різні бойові дії з ППО, ПРО, ПКО, ПМО, ПЧО та ППДО, при цьому постійно вдосконалювати вже існуючі та випробовувати нові форми і способи оборони.

ВИСНОВКИ

У дисертації проведено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання, яке полягає у висвітленні особливостей та виявленні тенденцій і закономірностей розвитку воєнного мистецтва флотів при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах 1967–1988 рр. За результатами дослідження науково обґрунтовані висновки та вироблені практичні рекомендації щодо використання досвіду ведення флотами самостійних дій в ході реформування та розвитку ВМС ЗС України.

Основні результати виконаної дисертаційної роботи такі:

1. Аналіз історіографії та джерельної бази дослідження свідчить, що обрана проблема донині не була предметом історичного дослідження. Вона знайшла лише часткове висвітлення у працях радянських, закордонних та українських воєнних істориків. Незважаючи на значну кількість публікацій, присвячених участі флотів у воєнних конфліктах після Другої світової війни, до сьогодні не існує окремої наукової праці, яка б комплексно розглядала розвиток воєнного мистецтва флотів при веденні самостійних дій. Накопичення нових джерельних матеріалів створює умови для поглибленого дослідження вказаної проблеми.

2. Підтверджено, що основними завданнями флотів під час ведення ними самостійних дій були: знищення сил противника в морі і в базах; ведення морської блокади узбережжя, ВМБ і портів противника, а також морські і океанські перевезення. Аналіз виконання флотами цих завдань засвідчив, що вони і в майбутніх воєнних конфліктах будь-якого масштабу залишаться актуальними, особливо між державами з майже рівними можливостями флотів, і в яких флоти відіграватимуть провідну роль.

Встановлено, що на виконання флотами завдань при веденні самостійних дій у воєнних конфліктах впливали певні взаємопов’язані чинники, зокрема: політичний характер війни, її цілі та масштаби; погляди керівництва флоту на підготовку та використання своїх сил; завдання, що стоять перед флотами сторін, та роль і місце сил флоту у їх вирішенні; воєнно-географічні умови дій сил флоту, в тому числі стан і розвиток обладнання ТВД; склад і співвідношення сил сторін і характер дій сил противників тощо, які в кожній конкретній війні мали свої особливості. Ці чинники належить ретельно вивчати, аналізувати та враховувати в ході застосування сил флоту.

3. Результати дослідження дають підстави стверджувати, що самостійні дії вели всі сили флоту: надводні, підводні, морська авіація, диверсійно-розвідувальні сили (у тому числі підводні диверсійні сили та засоби), частини і підрозділи берегових військ. Майже в усіх воєнних конфліктах для ведення самостійних дій створювалися військово-морські угруповання, які зводились