НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА

АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

Фролов Михайло Михайлович

УДК 347. 53:351.74

Відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник : доцент, кандидат юридичних наук

Кройтор Володимир Андрійович, Національний університет внутрішніх справ, кафедра цивільно-правових дисциплін, начальник.

Офіційні опоненти : доцент, доктор юридичних наук

Фурса Світлана Ярославівна,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кафедра міжнародного права професор;

професор, кандидат юридичних наук Гопанчук Василь Степанович, Київський національний університет внутрішніх справ МВС України, кафедра цивільно-правових дисциплін, професор.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія, кафедра цивільного права, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса.

Захист відбудеться “21” грудня 2006 року о 12:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.500.01 при Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва Академії правових наук України (01024, м. Київ, вул. П. Орлика, 3)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України (01042, м. Київ, вул. М. Раєвського, 23а)

Автореферат розіслано “18 ” листопада 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Безух О.В.

К. 26.500.01

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розбудова в Україні громадянського суспільства і правової держави, посилення охорони прав і законних інтересів суб’єктів цивільного права зумовили необхідність дослідження цивільно-правового інституту відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, а також складовою частиною таких органів – органами внутрішніх справ України. На кожному історичному етапі міра дозволеної поведінки членів суспільства характеризує рівень загальної культури, а також уявлення про сутність свободи як категорії, в тому числі правової.

Умовою існування правової держави є взаємна відповідальність представників органів державної влади та членів громадянського суспільства, в тому числі через застосування процедури відшкодування шкоди. Судова статистика переконливо свідчить про зростання більш ніж удвічі кількості справ про відшкодування шкоди, завданої органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду за період 2001–2005 рр.: зі 103 справ у 2001 р. до 274 справ у 2005 р.

Прийняття Конституції України, безперечно, свідчить про прагнення законодавця здійснювати захист права в його природному розумінні. Закріплення демократичних принципів судоустрою передбачає розширення кола спорів, розглядуваних у судах. Відповідно, потрібні нові підходи до правовідносин, що виникають унаслідок завдання шкоди діями (актами) органів державної влади, зокрема органами внутрішніх справ України, а також дещо інший погляд на теоретичні конструкції, викладені раніше в юридичній літературі.

Дотепер немає єдності позицій щодо природи відшкодування чи компенсації моральної (немайнової) шкоди. Видається, що у відносинах “громадянин – держава” та “громадянське суспільство – держава” повинні існувати особливі умови визначення розміру та підстав відшкодування моральної шкоди. З прийняттям Цивільного кодексу України з необхідністю відбувається оновлення наукової дискусії з метою доктринального тлумачення його положень, а також вироблення рекомендацій для правозастосовчих органів.

Новітні дослідження проблем розвитку цивільно-правового інституту відшкодування шкоди, завданої внаслідок діяльності органів державної влади, зокрема органів внутрішніх справ України, в сучасному українському суспільстві у цілому не задовольняють вимоги правозастосування, а також доктринальні та наукові потреби.

Відповідальність влади є предметом наукових досліджень протягом досить тривалого часу. Постійний інтерес до проблеми зумовлений різними поглядами на місце громадянина в суспільстві та функцію громадянського суспільства на кожному конкретному історичному етапі. Загальні аспекти відповідальності влади досліджували Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Лок, В. М. Гессен, А. Мішель, Ф. А. Хайек та ін.

Окремі проблеми цивільно-правової деліктної відповідальності за шкоду, завдану внаслідок дій (актів) державних органів, на етапі формування індустріального суспільства розглядали М. І. Лазаревский, І. П. Фойницький. У часи існування Радянського Союзу окремі аспекти досліджувалися в працях В. В. Бойцової, Л. В. Бойцової, Д. В. Бобрової, С. Є. Донцова, В. В. Глянцева, О. П. Кун, В. П. Маслова, Г. К. Матвєєва, А. О. Собчака, К. А. Флейшиць, К. Б. Ярошенко. На сучасному етапі розвитку доктрини цивільного права проблеми відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів державної влади, досліджували Г. В. Єрьоменко, А. І. Загорулько, В. А. Кройтор, О. Л. Маковський І. C. Ніжінська, І. Г. Калетник, Т. П. Підюкова, І. Б. Протас, І. О. Тактаєв, Г. Б. Яновицька.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до Указу Президента України “Про Комплексну програму профілактики злочинності на 2001–2005 рр.” від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000, “Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років”, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05. 07. 2004 № 755.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу зобов’язань, які виникають унаслідок завдання шкоди діями (актами) органів внутрішніх справ України, та визначення особливостей вказаного інституту цивільно-правової відповідальності розробити науково обґрунтовані рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства і практики правозастосування. Досягнення поставленої мети зумовило постановку таких завдань: –

з’ясувати сутність інституту цивільно-правової деліктної відповідальності, конструкцій, що застосовуються при відшкодуванні шкоди, завданої суб’єктам цивільного права;

– визначити загальні засади відповідальності за дії (акти) органів державної влади, зокрема органів внутрішніх справ України, для чого вивчити загальні та спеціальні умови відповідальності цього виду, а також обставини, що звільняють від відповідальності;

– розглянути зміст охоронних правовідносин і виявити особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) посадових, службових осіб, а також органів системи МВС України, зокрема місцевої міліції;

– визначити особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) учасників громадських формувань з охорони правопорядку;

– сформулювати пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України, визначити перспективи та основні напрями його розвитку.

Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди діями (актами) органів державної влади у сфері правоохоронної діяльності (родовий об’єкт), а також правовідносини, що виникають у зв’язку із завданням шкоди діями (актами) органів внутрішніх справ України (видовий об’єкт).

Предметом дослідження виступає система нормативно-правових актів, що регулюють відносини, які входять до об’єкта дослідження, положення цивілістичної доктрини щодо зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України, а також судова практика.

Методи дослідження. Використовувались закони логічного і критичного мислення як інструменти гносеології, що простежують на загально-філософському рівні становлення та розвиток вчень про відповідальність держави.

Зокрема, із застосуванням формально-логічного методу дедуктивного мислення, а також законів логічного мислення сформульовано висновок про те, що впровадження ліберального підходу до владного впливу на суспільство, надання широкого кола самоврядних повноважень особистості можливі лише в тому випадку, коли висока правова культура всіх членів суспільства буде моральною запорукою запобігання як порушенню права, так і зловживанню ним.

Індуктивний метод формально-логічного мислення дав змогу дійти висновку, що відповідальність за шкоду, завдану органами державної влади, в тому числі органами внутрішніх справ України, не повинна обмежуватись будь-яким переліком, встановленим у законі, однак підстави відшкодування шкоди підлягають чіткому законодавчому визначенню з метою встановлення належного балансу інтересів особи, яка зазнала майнових і немайнових втрат, та забезпечення охорони правопорядку.

Крім того, застосовано інші методи наукового пізнання, зокрема системного підходу до досліджуваних явищ, що дало змогу забезпечити вивчення суспільних явищ у їх сукупності. Для цього проаналізовано владні та контрольні повноваження посадових та службових осіб системи органів державної влади.

Порівняльно-правовий метод застосовано для дослідження відповідальності держави у різних правових системах.

Наукова новизна отриманих результатів визначається тим, що виконана дисертаційна робота є одним із перших в Україні комплексних досліджень інституту цивільно-правових зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок діяльності органів внутрішніх справ України, з початку формування нової системи державного ладу і нової правової доктрини взаємодії держави і громадянина.

Унаслідок проведеного дослідження дисертант отримав такі основні наукові результати:

– уперше встановлено особливості відшкодування шкоди, завданої діяльністю посадових осіб та органів місцевої міліції. Особливості відшкодування шкоди, завданої місцевою міліцією, полягають у наявності спеціальних суб’єктів відповідальності за наслідки такої діяльності. Ними повинні виступати на умовах солідарної відповідальності орган місцевого самоврядування, а також підрозділ внутрішніх справ, у якому діє місцева міліція. При цьому створення спеціальних фондів, що передбачають накопичення цільових грошових коштів, дозволить реально забезпечити виконання судових рішень за даним видом цивільно-правових зобов’язань;

– уперше доведено необхідність виокремлення цивільно-правового зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок прийняття судового рішення у цивільній справі, від випадків відповідальності за шкоду, завдану діями (актами) органів внутрішніх справ України, у зв’язку з суттєвими особливостями іманентними судовим рішенням, що відрізняють їх від рішень органів внутрішніх справ України;

– уперше обґрунтовано необхідність запровадження процесуального порядку розгляду справ про відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України, з постановленням рішення по суті вимог потерпілого тією судовою інстанцією, до якої надійшла справа у порядку оскарження. Для подальшої гуманізації процедур судочинства в Україні представляється доцільним встановити обов’язок суду касаційної інстанції виносити рішення по суті заявлених вимог у справах про відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України;

– уперше запропоновано розмежувати випадки відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України, на ті, що передбачають дослідження протиправності її завдання, а також ті, що передбачають відшкодування завданої шкоди незалежно від характеру її виникнення. До випадків другого виду слід відносити: засудження, застосування в якості запобіжного заходу тримання під вартою, застосування адміністративного арешту;

– уперше запропоновано визнавати у судовому порядку нормативний акт органів державної влади, в тому числі – органів внутрішніх справ України, що порушує права та інтереси фізичних і юридичних осіб, неправовим. У такому разі, разом із встановленням процедури розгляду справ, яка передбачає спочатку визнання акта неправовим, а потім відшкодування шкоди, буде враховано “баланс сил”, що дасть змогу ефективно захищати права громадян і запобігати зловживанням правом на судовий захист;

– набуло подальшого розвитку положення про систематизацію деліктних зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої діями (актами) влади: 1) загального обов’язку відшкодувати завдану майнову шкоду; 2) загального обов’язку відшкодувати моральну шкоду; 3) загального обов’язку відшкодувати шкоду, завдану діями (актами) органів державної влади;

– набула подальшого розвитку теза про необхідність застосування зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України, до випадків відповідальності громадських формувань з охорони правопорядку та державного кордону України. Уточнено сутність владної діяльності громадських формувань з охорони правопорядку України, яка має ознаки виконання державних завдань, а оскільки громадські формування з охорони правопорядку відповідно до закону є юридичними особами, відшкодування завданої шкоди необхідно провадити на умовах субсидіарної відповідальності. Додатковим відповідачем за позовами про відшкодування шкоди, завданої внаслідок діяльності громадських формувань з охорони правопорядку, необхідно визнавати особу, від імені та в інтересах якої виконувалися дії, що призвели до завдання шкоди;

– набуло подальшого розвитку положення про уточнення розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди у зобов’язаннях з відшкодування шкоди, завданої діями (актами) органів внутрішніх справ України: розмір відшкодування моральної шкоди необхідно поставити в залежність від двох ознак – розміру мінімальної заробітної плати, а також ступеню втрати реальної працездатності та втрат на ринку праці (ускладнення з прийняттям на роботу тощо) за кожен місяць, що минув з моменту застосування заходів владного впливу на особу.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки і пропозиції можуть бути використані для вдосконалення чинного цивільного законодавства, у правозастосовній практиці, а також в інших видах діяльності, спрямованої на захист інтересів громадян та організацій при завданні їм шкоди діями (актами) органів внутрішніх справ України. Основні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані для підготовки науково-практичних та довідкових матеріалів у галузі цивільно-правової деліктної відповідальності.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та їх аргументація, рекомендації практичного характеру стосовно вдосконалення цивільного законодавства, що викладені в дисертаційному дослідженні, були обговорені на засіданнях кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету внутрішніх справ України і використовуються у навчальному процесі при проведенні занять з курсу “Цивільний процес України”, ряду спецкурсів цивільно-правової спрямованості. Окремі положення обговорювались на: науково-практичній конференції “Проблеми цивільного права”, присвяченій світлій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Національний університет внутрішніх справ, м. Харків, 2001); науково-практичній конференції “Проблеми цивільного права”, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Національний університет внутрішніх справ, м. Харків, 2002); науково-практичній конференції “Проблеми цивільного права в діяльності органів внутрішніх справ України”, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Національний університет внутрішніх справ, м. Харків, 2003); науково-практичній конференції “Проблеми юридичної особи в практиці діяльності органів внутрішніх справ України”, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Національний університет внутрішніх справ, м. Харків, 2004); науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права та процесу”, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (Національний університет внутрішніх справ, м. Харків, 2005).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в семи наукових статтях, п’ять з яких опубліковано у фахових виданнях, а також у тезах конференцій.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, двох розділів, які поділені на шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 206 сторінок, із них 184 – основного тексту, список використаних джерел складає 278 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт і предмет, мета та завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дослідження та особистий внесок автора у наукову розробку цієї теми.

Розділ І “Загальна характеристика зобов’язань з відшкодування шкоди” складається із двох підрозділів. У цьому розділі приділено увагу відповідальності як цивільно-правовій категорії, а також підставі існування деліктних зобов’язань. Окреслено основні підходи до визначення правової природи зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди. На основі загальнонаукових методів проведено аналіз існуючих концепцій щодо систематизації цивільно-правових деліктних зобов’язань.

Підрозділ 1.1. “Поняття та система зобов’язань з відшкодування шкоди в цивільному праві України”. Пункт 1.1.1. “Систематизація зобов’язань з відшкодування шкоди в цивільному праві України”. Встановлено загальні критерії, які дають можливість стверджувати про системну єдність правових норм цивільно-правового інституту зобов’язань по відшкодуванню шкоди.

Оскільки цивільне законодавство України визначає генеральний делікт, передбачений ст. 1166 ЦК України з використанням юридичної категорії відповідальність вона є однією з наріжних засад інституту цивільно-правових деліктних зобов’язань. Разом з тим, законодавець відійшов від конструкції відповідальності в складі окремого делікту. Здобувачем обґрунтовано висновок про те, що загальною засадою відшкодування шкоди у цивільному праві на сучасному етапі є відповідальність, яка проявляється у зобов’язанні відшкодувати завдану шкоду.

Відповідно до завдань дослідження у цьому підрозділі було висвітлено способи класифікації цивільно-правових деліктних зобов’язань, для чого вивчено підходи до впорядкування зазначеного правового інституту в різних правових традиціях. Констатовано, що за римським правом делікти поділялись на такі, що передбачали відшкодування у випадку заподіяння шкоди життю і здоров’ю – Iniuria, у разі заподіяння шкоди внаслідок злочинного користування майном сторонньої особи – Furtum, і пізніше сформованого Rapina – підвищеної відповідальності за шкоду, завдану внаслідок небезпечних посягань на майно, а також на делікти змішаного типу: Damnum iniuria datum; Metus; Dolus; Fraus creditorum.

Дослідження підтверджує, що юристи дореволюційного періоду визнавали можливість відшкодування шкоди, завданої при виконанні владних функцій. Суб’єктами зобов’язання по відшкодуванню шкоди визначались посадові особи в тому випадку, коли їхні дії були спрямовані на задоволення господарських потреб держави.

Аналіз правових норм після першої кодифікації радянського цивільного законодавства в 1922 р. дав змогу зробити висновок про тє, що відповідальність владних органів була можливою лише в чітко визначених законом випадках.

Автором з’ясовано, що зобов’язання по відшкодуванню шкоди в ЦК УРСР 1963 р. не були класифіковані за підставою виникнення. Для подолання цього недоліку було запропоновано розмістити зобов’язання в чотири групи: а) відшкодування шкоди, заподіяної діями інших осіб; б) відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю громадян; в) відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок здійснення діяльності певного характеру; г) встановлення порядку відшкодування шкоди.

У ЦК України порівняно з ЦК УРСР простежується прагнення законодавця підвищити рівень охорони прав та інтересів суб’єктів цивільного права, отже, дисертантом запропоновано систематизувати зобов’язання, що виникають внаслідок дій (актів) органів державної влади: 1) загального обов’язку відшкодувати завдану майнову шкоду; 2) загального обов’язку відшкодувати моральну шкоду; 3) загального обов’язку відшкодувати шкоду, завдану діями (актами) органів державної влади.

Пункт 1.1.2. “Загальні умови відшкодування шкоди у деліктних зобов’язаннях в цивільному праві України”. Проаналізовано основні підходи до визначення складу цивільного делікту, якими є шкідливий наслідок правопорушення, протиправний характер діяльності особи, що завдала шкоди, причинний зв’язок, а також, за загальним правилом, винний характер дій правопорушника.

Встановлено доцільність визначення співвідношення понять “збиток” та “шкода”. У літературі зазвичай відзначалось, що шкода є родовим поняттям стосовно загальних негативних наслідків правопорушення. Збиток є зовнішнім, натуральним вираженням шкоди, якому відповідає один із встановлених законом способів її відшкодування. Якщо виходити з буквального тлумачення закону (ч. 2 ст. 22 ЦК України), можна переконатися в тому, що збитки не завжди є грошовою оцінкою натуральної шкоди, наприклад, упущена вигода внаслідок правопорушення у вигляді неотримання прибутку від діяльності за відсутності натуральної шкоди.

Автором констатовано, що наступним елементом, який характеризує зобов’язання по відшкодуванню шкоди, є протиправний характер дій суб’єкта, що заподіяв шкоду. Як одна з умов цивільно-правової деліктної відповідальності протиправність має свою особливість, а також особливість у зв’язку з належністю до сфери приватного права. У зв’язку з тим, що шкода, завдана правомірними діями, підлягає відшкодуванню в окремих, визначених законом випадках, то переважно вона відшкодовується за умов протиправного характеру дій особи, що її завдала.

Доведено, що для загальної теорії цивільного права більш правильним буде визначення протиправності, а також протиправної поведінки через погляд на порушення суб’єктивного права як на первинну підставу для характеристики умови відповідальності. Таке твердження автора обґрунтоване тим, що сфера регулювання приватних відносин першочерговим завданням має компенсацію шкоди в разі її заподіяння, тоді як інститути публічного права мають на меті засудження поведінки особи, яка скоїла протиправну дію, тобто вплив на особистість.

Наступною важливою умовою покладання відповідальності за шкоду, завдану протиправними діями, є причинний зв’язок діяльності особи, яка завдала шкоди, з відповідним шкідливим наслідком. Традиційним у правничій літературі, присвяченій дослідженню зобов’язань по відшкодуванню шкоди, є визначення причин виникнення шкоди, сукупності факторів, що зумовили виникнення причин завдання шкоди, а також шкідливих наслідків правопорушення.

Дисертантом досліджена вина особи, яка завдала шкоду, як елемент, що входить до складу деліктних зобов’язань. З’ясування важливості цього елементу залежить від того, який підхід до складу делікту обирає та чи інша наукова школа. Для визначення можливості передбачення негативних наслідків правопорушення необхідно використовувати суб’єктивний та об’єктивний критерії. Перший стосується можливості передбачення у конкретного суб’єкта шкідливої діяльності, другий критерій полягає у порівнянні можливості передбачення особи, що завдала шкоди з ідеальними або “середніми” вимогами.

Дисертант приєднується до тези, що питання про можливість передбачення настання негативних наслідків правопорушення слід розв’язувати з урахуванням індивідуальних якостей особи, яка заподіяла шкоду. Таким чином, складовою частиною зобов’язань по відшкодуванню шкоди є вина, при дослідженні якої слід використовувати як об’єктивний, так і інтелектуальний критерії.

Підрозділ 1.2. “Зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів влади і управління в структурі деліктних зобов’язань”.

Встановлено, що важливим для усвідомлення історичного розвитку зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої діями (актами) органів державної влади, є той факт, що від початку існування цивілізованого суспільства виникала необхідність у розробці механізмів захисту прав громадян. Це можна простежити на прикладі Давнього Риму, де після революції V–IV ст. до н.е. та формування республіки виник народний трибунат, який згодом набув характеру контрольного органу демократії. На трибуна був покладений обов’язок допомагати громадянам використовувати ius auxilii проти кожного магістрата за винятком диктатора. Залежно від видів державного устрою, а також поглядів на захист прав людини у суспільстві, інститути по їх захисту трансформувалися.

Здобувач стверджує, що зобов’язання з відшкодування шкоди у країнах англосаксонської системи права відрізняються тим, що тривалий час у них існував принцип, відповідно до якого “Король не може творити зло”. Таким чином, первісно відповідальною за шкоду, завдану внаслідок владної діяльності, визначалась особа, яка безпосередньо завдала шкоди, а не орган державної влади або держава в цілому. У тому випадку, коли виникає питання про відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями в галузі владної діяльності, постає питання про “імунітет верховної влади”, який ще має досить вагоме значення в країнах системи Common Law, на відміну від країн континентальної Європи, a коли шкоди завдано “актами держави”(acts of state), наприклад оголошенням війни, або дипломатичними акціями, відшкодування взагалі неможливе.

Дисертантом простежено той факт, що у країнах англосаксонської правової системи розпочато відхід від принципу відмови у відшкодуванні шкоди, завданої актами влади. У 1946 р. було прийнято Федеральний закон США “The Federal tort claims act – Про вимоги до Федерації про відшкодування шкоди”, ключова формула якого встановлювала, що США несуть відповідальність за позовами про відшкодування шкоди таким же чином, та на таких же підставах, що й фізичні особи за таких обставин.

Водночас для звільнення держави від відповідальності найчастіше застосовується застереження про дискреційну діяльність, тобто необхідність розподілу повноважень органів державної влади: “Суди не повинні втручатись у діяльність виконавчої влади”. Для того щоб звільнитись від відповідальності, державний орган мусить довести, що його діяльність відповідає двом вимогам: по-перше, є такою, що здійснюється на власний розсуд; а по-друге, ґрунтується на міркуваннях публічного характеру. Таким чином, влада захищена від позовів на відміну від цивільної особи, а, крім того, наявність застереження про звільнення від відповідальності внаслідок дискреційного характеру діяльності державного органу зберігає для федерального бюджету США мільярди доларів.

Розділ ІІ дисертації “Загальні підстави (умови) відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України”, включає чотири підрозділи і присвячений дослідженню складових частин цивільно-правових деліктних зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди органами внутрішніх справ України.

Підрозділ 2.1. “Склад загальних умов відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України”.

Здобувач відзначає, що згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1138/2000, МВС України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування і реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів.

Дисертант звертає увагу на те, що формально вимоги щодо віднесення МВС України до суб’єктів зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, дотримані. Разом з тим п. 4 Положення про МВС України визначає, відповідно до завдань цього органу, основні його обов’язки, більшість із яких має організаційній характер. Робиться висновок, що, як орган влади, МВС зазвичай бере опосередковану участь у впливі на права та свободи громадян та організацій.

Зазначено також, що МВС України має рахунки в органах Державного казначейства, печатку та статус юридичної особи. Відповідно до загальних ознак юридичної особи МВС України може бути позивачем та відповідачем у суді, нести майнову відповідальність. Однак встановлення керування та спрямування діяльності МВС з боку Кабінету Міністрів, Президента України не дає можливості беззастережно стверджувати про автономність волі МВС, а відповідно можливості покладання відповідальності на нього у повному обсязі. Тому, можливо, є сенс у встановленні процесуального становища МВС у спорах про відшкодування шкоди, завданої внаслідок застосування владних повноважень, як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору. При цьому як відповідача притягувати органи Державного казначейства.

Обґрунтовуючи недоцільність пред’явлення позовів до окремих підрозділів МВС, дисертант посилається на Постанову Кабінету Міністрів України від 14 червня 2002 р. № 844 “Про утворення Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб”.

Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб формально відповідає вимогам щодо визнання його самостійним суб’єктом зобов’язання у розумінні статей 1173, 1175 ЦК України. Причому різні ланки вказаного Департаменту складають єдину сукупність підрозділів, віднесених до однієї загальнодержавної служби, що означає застосування конструкції відшкодування шкоди, в якій відповідачем виступає казна держави.

Підрозділ 2.2. “Особливості відшкодування шкоди, завданої вна-слі-док незаконних дій (актів) посадових, службових осіб, а також ор-га-нів дізнання, досудового слідства системи МВС України”. Дисертант розглядає особливості затримання-захоплення як основної дії посадових осіб органів внутрішніх справ України, що зумовлює виникнення шкідливих наслідків для потерпілого.

Відзначається, що при вчиненні опору особам, які виконують затримання, шкода неодмінно виникає, незалежно від того в якій сфері потерпілого вона зосереджена: у майновій чи немайновій. У цьому зв’язку особливої уваги заслуговують аспекти щодо визнання шкоди завданою правомірно і, як наслідок, відмови у відшкодуванні. А для цивільно-правової доктрини, на наш погляд, важливим є з’ясування об’єктивної протиправності дій учасників таких правовідносин. Для цього необхідно окреслити ті обставини, що визначають об’єктивну правомірність дій особи, яка затримує громадянина.

Підрозділ 2.3. “Особливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) посадових, службових осіб органів місцевої міліції, а також учасників громадських формувань з охорони правопорядку”. Дисертант досліджує особливості відшкодування шкоди, завданої спеціальним суб’єктом – посадовою особою, органом місцевої міліції, а також учасником громадського формування з охорони правопорядку і державного кордону України.

Здобувач звертає увагу на те, що для оптимального виконання функцій з охорони громадського порядку використовуються дві моделі структурної побудови місцевої міліції. До першої віднесено ті, що наділені повною самостійністю у роботі з охорони громадського порядку та протидії злочинності, до другої – ті, що функціонують у складі територіальних органів внутрішніх справ. Перша модель характерна для країн із федеративною системою державного устрою, а друга – для унітарних державно-правових систем.

Разом із підвищенням ролі органів місцевого самоврядування у вирішенні питань захисту членів територіальної громади від злочинних проявів, можливістю самостійного розв’язання низки проблем, які виникали у діяльності міліції, важливим залишається визначення відповідальності за шкоду, завдану діями (актами) місцевої міліції.

Зазначено, що у структурі місцевої міліції залишено вертикальну підпорядкованість керівнику територіального органу внутрішніх справ. В цілому така система не впливає на всі правоохоронні відносини на території обслуговування. Отже, при вирішенні справи про відшкодування шкоди, завданої діяльністю місцевої міліції, необхідно з’ясовувати участь кожного із суб’єктів владної діяльності у прийнятті рішення.

Особливості відшкодування шкоди, завданої місцевою, міліцією полягають у спеціальному суб’єкті відповідальності за наслідки такої діяльності. Ним є орган місцевого самоврядування та підрозділ місцевої міліції. При цьому створення спеціальних фондів, що передбачають накопичення цільових грошових коштів, дасть змогу реально забезпечити виконання судових рішень за даним видом цивільно-правових зобов’язань.

Для відшкодування шкоди, завданої діяльністю членів громадських формувань з охорони правопорядку, автор пропонує застосовувати зобов’язання, що виникають внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України. Такий варіант є виправданим, оскільки чинне законодавство наділяє члена громадського формування з охорони правопорядку повноваженнями застосовувати заходи фізичного впливу під час спільного з працівниками правоохоронного органу виконання обов’язків (ст. 14 Закону України “Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”).

На думку дисертанта, на сучасному етапі питання відшкодування шкоди, завданої членами громадських формувань з охорони правопорядку, повинно вирішуватись з урахуванням суб’єкта, від імені якого здійснювалась діяльність громадського формування.

Підрозділ 2.4. “Особливості відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ України”.

Присвячено проблемам відшкодування моральної шкоди, завданої винними діями (актами) органів внутрішніх справ України. Відшкодування без вини можливе у випадках незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.

Автор вважає, що питання про розмір відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок дій (актів) органів внутрішніх справ, слід розглядати з позиції розмежування випадків відшкодування за незаконне засудження, тримання під вартою, затримання, накладення адміністративного стягнення та випадків завдання шкоди іншими діями, не визначеними окремо у законі.

Дослідження судової практики зумовило формування висновку про необхідність удосконалення процедури цивільного судочинства з метою подальшої гуманізації цивільного процесу, зокрема, по справах про відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України. Для цього запропоновано встановити обов’язок суду касаційної інстанції розглядати по суті справи про відшкодування моральної та майнової шкоди, завданої органами внутрішніх справ України.

Здобувач зазначає, що розмір відшкодування моральної шкоди необхідно поставити в залежність від двох ознак: розміру мінімальної заробітної плати, а також ступеню втрати реальної працездатності та втрат на ринку праці (ускладнення з прийомом на роботу тощо) за кожен місяць, що сплив з моменту застосування заходів владного впливу на особу і до постановлення рішення суду про відшкодування моральної шкоди.

ВИСНОВКИ

За підсумками дослідження сформульовано та викладено нижченаведені наукові результати.

1. Систематизація зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди органами державної влади полягає у визначенні: загального обов’язку відшкодувати шкоду; загального обов’язку відшкодувати моральну шкоду; загального обов’язку відшкодувати шкоду, завдану діями (актами) органів державної влади.

2. Поряд з підставами відшкодування шкоди, завданої, зокрема, нормотворчою діяльністю органів внутрішніх справ України, доцільно визначити процесуальний порядок розгляду вимог про визнання нормативного акта неправовим як підстави відшкодування шкоди. Для цього запропоновано викласти ст. 21 ЦК України в такій редакції: ч. 1 вказаної статті виключити, а ч. 2 викласти в такій редакції: “Суд визнає неправовим та скасовує нормативний акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси”.

3. Доцільно розрізняти підстави виникнення зобов’язань по відшкодуванню шкоди, завданої діями (актами) органів внутрішніх справ України, та умови, за наявності яких судом визначається розмір відшкодування. Підставою відповідальності є факт завдання шкоди – делікт. Для відшкодування шкоди необхідно, щоб діяльність органу, посадової особи системи МВС України порушувала норми відповідної галузі права.

3. Необхідно визначити на законодавчому рівні особливості провадження цивільного судочинства по справах про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої діями (актами) органів внутрішніх справ України. Чинне цивільне процесуальне законодавства передбачає право суду касаційної інстанції постановити рішення по суті в разі встановлення порушень норм матеріального, а також процесуального права. Представляється доцільним викласти положення ст. 341 ЦПК України таким чином, щоб закріпити обов’язок суду касаційної інстанції розглядати по суті справи про відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України.

4. Відшкодувати шкоду, завдану незаконними оперативно-розшуковими заходами, значно складніше, ніж шкоду, завдану гласними діями органів внутрішніх справ України. Основні ускладнення виникають у зв’язку з таємним режимом документообігу при здійсненні оперативно-розшукових заходів, а отже, з неможливістю дізнатись про сам факт застосування оперативних заходів щодо особи, а також довести ознаки незаконності у діях посадових осіб оперативних підрозділів органів внутрішніх справ. У зв’язку з цим необхідно зобов’язати органи, що здійснюють оперативно-розшукові заходи, інформувати особу, щодо якої вони здійснювалися, про їх закінчення.

5. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок прийняття незаконного рішення у цивільній справі, є окремим деліктним зобов’язанням, що не повинне приєднуватись до випадків відшкодування шкоди, передбачених ст. 1176 ЦК України. Запропоновано виключити ч. 5 ст.1176 ЦК України, виклавши цю статтю у такій редакції: “Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, а також прокуратури”.

6. Наявність суттєвих особливостей, іманентних визнанню незаконними судових рішень, а також процедурі притягнення судді до кримінальної відповідальності за злочин, що вплинув на здійснення правосуддя, зумовлює необхідність доповнити ЦК України ст. 1176-1 з такою назвою: “Відшкодування шкоди, завданої прийняттям судового рішення у цивільній справі”. Статтю 1176-1 викласти в такій редакції: “Шкода, завдана фізичній або юридичній особі прийняттям незаконного рішення або ухвали суду в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі після набрання законної сили вироком щодо судді, який постановив незаконне судове рішення”.

7. Особливостями відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України, є: визначення відповідача у справі про відшкодування шкоди, завданої органом внутрішніх справ України; порядок виплати суми відшкодування органом Державного казначейства України; покладання обов’язку відшкодувати шкоду, завдану посадовою особою, органом місцевої міліції, на відповідний орган місцевого самоврядування, а у випадку виконання загальнодержавних завдань – солідарно на орган місцевого самоврядування та державну казну.

8. Завдання шкоди учасниками громадських формувань з охорони правопорядку при спільному виконанні завдань з органами внутрішніх справ, а також у разі самостійного здійснення наданих повноважень необхідно відносити до випадків відповідальності за діяльність органів внутрішніх справ України. Відшкодування шкоди, завданої за таких умов, повинно здійснюватися на субсидіарних засадах.

9. Розмір відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою, а також застосування адміністративного арешту, повинен залежати від втрат на ринку праці (ускладнення з прийняттям на роботу тощо), а також розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць, що сплинув з моменту правопорушення до постановлення судом рішення про відшкодування моральної шкоди.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Фролов М. М. Владний акт органів внутрішніх справ України як підстава виникнення цивільної відповідальності // Вісник Університету внутрішніх справ. – Спецвипуск. – 2000. – С. 167–170.

2. Фролов М. М. Цивільно-правові проблеми, що виникають в діяльності місцевої міліції // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Спецвипуск. – 2001. – С. 198–203.

3. Фролов М. М. Цивільно-правова відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок діяльності громадських формувань з охорони правопорядку // Проблеми цивільного права: тези наукових доповідей і повідомлень до конференції, присвяченої світлій пам’яті проф. О. А. Пушкіна. – Харків. – 2001. – С. 97–103.

4. Фролов М. М. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок прийняття юридичною особою акта влади // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС ім. 10-річчя незалежності України. – № 2. – РВВ ЛАВС. – Луганськ. – 2004. – С. 159–170.

5. Фролов М. М. Розмежування підстав відшкодування шкоди, завданої внаслідок дій (актів) правоохоронних органів // Науковий вісник Юридичної академії МВС України. – 2004. – № 2 (15). – С. 165–173.

6. Фролов М. М., Тучак Р. М. Проблеми перегляду судових рішень у порядку повторної касації // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – Вип. 26. – С. 106–109.

7. Фролов М. М. До проблеми відшкодування моральної шкоди, завданої органами внутрішніх справ України // Матеріали науково-практичної конференції, присвяченій пам’яті проф. О. А. Пушкіна. – Харків, 21 травня 2005 р. – С. 253–256.

АНОТАЦІЯ

Фролов М. М. Відшкодування шкоди, завданої органами внутрішніх справ України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – Київ, 2006.

У дисертації досліджуються актуальні проблеми відшкодування шкоди, завданої незаконними діями (актами) посадових, службових осіб органів внутрішніх справ України, висвітлюється історичний розвиток цивільно-правових деліктних зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди. Формулюються і