КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

Фіголь Надія Миколаївна

УДК 070.41

ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО ТА ГАЗЕТА „РАДА” У ФОРМУВАННІ МОВИ ПРЕСИ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.08 –

журналістика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі видавничої справи та редагування Національного технічного університету України „Київський політехнічний інститут”

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Тріщук Ольга Володимирівна,

Національний технічний університет України „КПІ”

Видавничо-поліграфічний інститут

завідувач кафедри видавничої справи та редагування

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Тимошик Микола Степанович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Інститут журналістики

завідувач кафедри видавничої справи та редагування

доктор педагогічних наук, професор

Онкович Ганна Володимирівна,

Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук

завідувач відділу теорії та методології гуманітарної освіти

Провідна установа: Львівський національний університет імені І. Франка

Захист дисертації відбудеться 22. 06 2006 р. о 37 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.34 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ-119, вул. Мельникова, 36/1, Інститут журналістики.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ-33,
вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 19 05 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Н. М. Сидоренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення історії українського друку відкриває дедалі нові сторінки, заповнює лакуни в історії мови преси. Проте, незважаючи на велику роботу, проведену істориками, мовознавцями, існує ряд тем, які ще не знайшли достатнього висвітлення. Зокрема, ретельного вивчення чекає мовна характеристика окремих видань початку ХХ століття, оцінка внеску у формування мови преси видатних діячів українського культуротворчого процесу, які лишилися поза увагою науковців, або висвітлювались однобоко. Недостатнє висвітлення цих питань, а також необхідність аналізу досвіду перших видавців та редакторів, комплексного вивчення нової української преси та особливо її мови, правописних питань, які активно обговорювались у той час, зумовили актуальність нашого дослідження.

Детальний аналіз мови періодичної преси початку ХХ століття дасть можливість зрозуміти процеси, що відбуваються на сучасному етапі розвитку мови, зокрема, з’ясувати деякі проблеми сучасного правопису, а також осмислити мовні процеси, що мали місце на початку століття, заповнити лакуни в історичному вивченні мови преси. На необхідності осмислення мовних проблем, характеристики періодичних видань саме з мовної точки зору наголошує А. Токарська в статті “До проблеми вивчення мови української преси”. Дослідниця зазначає, що творчому переосмисленню на основі безпристрасних даних, відомих історичних фактів повинен підлягати досвід дореволюційної періодики та її мови, в якому раніше панували однобічні оцінки дискусій навколо мови, зумисне замовчуванням окремих імен та постатей, адже сьогодні важливо мати нову, сучасну оцінку мовного стану періодичної преси, з’ясувати вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів на розвиток мови преси.

До малодосліджених, зокрема, належить постать Євгена Харлампійовича Чикаленка – визначного видавця і мецената. Були часи, коли ім’я Є. Чикаленка або замовчувалося, або згадувалося побіжно, або ж узагалі супроводжувалося несправедливими ярликами. Саме на відновлення історичної справедливості й спрямовано це дослідження, особливу увагу звернено на національні, мовні переконання відомого громадського діяча, які спонукали його до видання щоденної українськомовної газети „Рада” на початку ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає плану наукового дослідження кафедри видавничої справи та редагування Видавничо-поліграфічного інституту НТУУ „КПІ”. Тему затверджено на засіданні вченої ради Видавничо-поліграфічного інституту НТУУ „КПІ” (протокол № 4 від 20 грудня 1999 р.) та уточнено (протокол № 3 від 06 жовтня 2004 р.)

Мета роботи – дослідити процес становлення мови української преси початку ХХ століття, з’ясувати роль у ньому мецената, видавця Євгена Чикаленка та створеної ним щоденної українськомовної газети на Наддніпрянській Україні “Рада”.

Поставлена мета потребує розв’язання таких завдань:

- охарактеризувати мовні особливості „Ради” та визначити її вплив на формування мови преси на початку ХХ століття;

- систематизувати орфографічні риси щоденної українськомовної газети „Рада” та визначити тип правопису, що в ній використовувався;

- описати лексичні засоби, що використовувались редакторами, авторами „Ради” для формування публіцистичного стилю початку ХХ століття та можуть стати у пригоді сучасним редакторам;

- визначити синтаксичні мовні засоби, покликані вирішити головне завдання ЗМІ – об’єктивно та зручно для читача подати інформацію про певні події, служити формуванню публіцистичного стилю;

- дослідити публікації з проблем української мови на сторінках газети „Рада” та інших періодичних видань того періоду, що визначили подальший розвиток української мови;

- висвітлити мовні погляди Є. Чикаленка, що сприяли формуванню його переконання видавати щоденну українськомовну газету в час жорсткої цензури.

Мета роботи зумовила методику дослідження. Історико-журналістський та мовознавчий матеріал аналізується за допомогою порівняльно-історичного, текстологічного, бібліографічно-описового методів, застосовано прийоми контекстуального аналізу. Порівняльно-історичний метод допомагає відтворити соціально-культурні контексти минулого, на тлі яких відбувалось формування мови преси початку ХХ століття, бібліографічно-описовий сприяє залученню бібліографічних видань і публікацій як джерел інформації. Текстологічний метод та контекстуальний сприяють аналізу мовних засобів, що використовувались для творення публіцистичного стилю.

Об'єкт дослідження – щоденна українськомовна газета „Рада” та писемна спадщина видавця й мецената Є. Чикаленка. Предмет дослідження – мовностилістичні особливості газети „Рада”, зокрема лексичні, орфографічні, синтаксичні характеристики видання, а також погляди
Є. Чикаленка щодо мови періодичного видання.

Джерельна база дослідження – тексти газети „Рада” від 1906 р. до 1914 р.; архівні матеріали, епістолярна спадщина Є. Чикаленка.

Зокрема, ґрунтовним джерелом вивчення є особова справа Є. Чикаленка, отримана з Центрального державного історичного архіву: Ф. № 274, Сп. № 4; Ф. № 295, Оп. № 1; Ф.
№ 442, Сп. № 855, Ед. хр. № 471, а також Справа про видання в м. Києві Грінченком Б. Д. та Чикаленком Є. Х. газети „Рада” – Ф. № 295., Оп. № 1, Д. № 51.

У роботі аналізується епістолярна спадщина видавця, надана Інститутом рукописів Центральної бібліотеки ім. Вернадського: листи Стебницькому П. (Ф. ІІІ. – № 52918. –
Арк. 51); листи до Саливака (Ф. ІІІ. – № 60615), а також 132 листи Є. Х. Чикаленка до
М. С. Грушевського (Ф. № 1235, Оп. № 1, Д. № 822), отримані із Центрального державного історичного архіву.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше зроблено спробу поєднати історичний та мовознавчий аналіз на прикладі газети „Рада”, проведено ґрунтовний аналіз мовних проблем української преси початку ХХ століття, що висвітлювались на сторінках „Ради”. Вперше здійснено дослідження „Ради” на різних мовних рівнях: лексичному, орфографічному, синтаксичному, виявлено вплив лексичних, синтакичних засобів на формування загальної мовної картини аналізованого видання; проаналізовано мовні засоби, що сприяли формуванню публіцистичного стилю. Висвітлено роль Є. Чикаленка та його газети „Рада” у формуванні мови преси на початку ХХ століття. До наукового обігу введено ряд газетних публікацій, архівних матеріалів.

Теоретичне значення. Дослідження суттєво доповнює історію українського друкарства, журналістикознавства. У праці підтверджено тісний зв'язок розвитку української мови з історичними та суспільними чинниками. Аналіз мовних явищ, зокрема лексики перших українськомовних видань заповнює прогалини у вивченні публіцистичного стилю, дослідженні періодичних видань початку ХХ століття.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що зібраний і описаний матеріал може бути використано при читанні курсів „Історія українського друкарства”, „Історія української мови”, подальшому дослідженні питань мови періодичних видань, при викладанні загальних і спеціальних курсів на філологічних, журналістських факультетах вищих навчальних закладів. Отримані результати, висновки можуть бути корисними для сучасних творців періодичних видань.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри видавничої справи та редагування Видавничо-поліграфічного інституту НТУУ „КПІ”. Матеріали дисертації заслуховувались на ХІ-й та ХІІ-й Міжнародних конференціях "Мова і культура"
(м. Київ, КНУ імені Тараса Шевченка, 2002 р., 2003 р.), на Читаннях, присвячених 105-й річниці з дня народження видатного українського видавця Івана Тиктора (м. Львів, Українська академія друкарства, 2002 р.), на Міжнародному конгресі „Українська мова: вчора, сьогодні, завтра”
(м. Київ, Інститут українознавства, 2005 р.), на конференції, присвяченій пам’яті професора
Р. Іванченка „Обрії друкарства” (2004 р.).

Публікації. Основні положення й результати дослідження відбито в брошурі та 5 публікаціях (4 з них – у фахових наукових журналах).

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (10 підрозділів), висновків – всього 178 с., списку використаних джерел та літератури – 18 с. (247 позицій), додатків – 9 с. Загальний обсяг дисертації – 205 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлено актуальність теми дослідження, ступінь розробленості проблематики, сформульовано мету і завдання роботи, охарактеризовано об’єкт, предмет і методику дослідження, наукову новизну, теоретичну значущість, практичне значення й висвітлено апробацію результатів дослідження.

У розділі І „Історіографія та джерела дослідження” подано історико-теоретичну базу дослідження, представлений аналіз літератури питання.

Зважаючи на тему нашого дослідження, що знаходиться на межі історії журналістики та історії мови, теоретико-методологічну базу питання становить група джерел різного направлення. Це, перш за все, література, присвячена питанням історії мови початку ХХ століття, праці, в яких аналізується становлення та особливості публіцистичного стилю. Другу групу джерел складає література з історії видавничої справи та журналістики, що дає змогу розкрити передумови становлення українськомовної преси початку ХХ століття, а також визначити місце і роль у процесі формування преси українською мовою видавця, редактора
Є. Чикаленка.

Провідні вітчизняні мовознавці цікавились проблемами публіцистичного стилю, оскільки „важко переоцінити значення мови як засобу масової суспільно-політичної інформаціїі”. Зокрема, питанням мови преси присвячено фундаментальні роботи І. Білодіда, М. Жовтобрюха, В. Русанівського, С. Єрмоленко, М. Пилинського, В. Німчука, П. Плюща
та ін., в яких особлива увага звертається на залежність розвитку мови від суспільно-історичних умов її функціонування.

Проте, до малодосліджених належать певні аспекти розвитку періодичної преси початку
ХХ століття, зокрема таке важливе питання, як мова окремих періодичних видань, хоча загальними питаннями мови цього періоду свого часу займались мовознавці: М. Жовтобрюх,
Ю. Шевельов, І. Білодід. Важливим джерелом вивчення мови та історії преси початку ХХ століття стали праці мовознавців, істориків, письменників, журналістів, що були активними творцями тогочасної преси, мови: Б. Грінченка, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, А. Кримського, В. Гнатюка,
К. Михальчука, Є. Тимченка та ін.

Найбільш яскраво та влучно представляє мову преси початку століття сама періодика, адже мова існує та виявляє себе перш за все у функціонуванні, чим у даному разі є друковані часописи початку ХХ століття, зокрема газета „Рада”. Саме тому публікації цього видання, що зберігаються в архівних фондах ЦНБ ім. В. Вернадського, аналізуються в роботі.

Дослідження преси початку ХХ століття історичного напрямку умовно можна поділити на кілька груп: праці творців преси початку ХХ століття, радянська історія журналістики та сучасні дослідження преси того періоду. Виняткове значення мають роботи істориків, публіцистів початку століття: В. Ігнатієнка, С. Єфремова, Б. Грінченка, М. Грушевського,
І. Франка, Є. Чикаленка, І. Кревецького І. Огієнка та ін. Ці праці найбільш об’єктивно характеризують процес становлення преси на початку ХХ століття, оскільки автори самі були активними творцями українського друкованого слова, їхні враження, спостереження є цінним джерелом для сучасних дослідників преси.

Радянська історія журналістики характеризується певною упередженістю, заангажованістю, замовчуванням окремих фактів, нерідко навіть навішуванням несправедливих ярликів. Тому зараз важливо звернутися до першоджерел та спробувати відтворити втрачені сторінки історії, запропонувати об’єктивний аналіз маловивченого матеріалу.

Лише кардинальні зміни в долі України в останні десятиліття викликали ряд досліджень, що абсолютно по-новому інтерпретують події початку ХХ століття. Праці сучасних дослідників І. Михайлина, В. Качкана, М. Тимошика, Р. Іванченка, І. Крупського,
В. Гутковського, С. Горєвалова, О. Березовського пропонують сучасний погляд на історичні події та умови створення преси початку ХХ ст.

Недостатньо вивчена також спадщина українського мецената, видавця, редактора
Є. Чикаленка, що пояснюється тим, що раніше ім’я патріота України було незаслужено затавровано та вилучено з культурного обігу на його батьківщині.

Праця Д. Дорошенка “Євген Чикаленко. Його життя і громадська діяльність” (видання Фонду імені Є. Чикаленка при Українському Академічному Комітеті. – Прага, 1934 р.), видана при Українській вільній академії наук у США (Нью-Йорк, 1955 р.), до сьогодні є фактично єдиною спробою вивчення доробку Є. Чикаленка, його участі в процесі формування української преси початку ХХ століття. Свого часу вона була активно “відредагована” цензурою, вилучена з бібліотек.

Суто українські дослідження діяльності Є. Чикаленка ще не так давно обмежувалися лише принагідними згадками в академічних виданнях історії журналістики таких учених, як
О. Дей, А. Животко, І. Михайлин, П. Федченко.

Останнім часом у періодичних виданнях почали з’являтися статті, присвячені постаті
Є. Чикаленка. Зокрема, у журналі “Друкарство” вийшла публікація Р. Іванченка, О. Іванченка “До глибини власної кишені”. У сучасній періодиці опубліковано й інші статті українських дослідників, зокрема: М. Курик „Дивний поміщик Євген Чикаленко”, Н. Гамоля „Cпонсор української справи”, Ф. Погребенник „Євген Чикаленко та його мемуари”, Ю. Хорунжий „Плекач зерен духовних”. Ці дослідження переважно біографічного та публіцистичного характеру, справили свій позитивний вплив на повернення та об’єктивне висвітлення особистості видавця, оскільки досі були лише побіжні згадки у хрестоматіях.

У розділі ІІ „Передісторія виникнення українськомовних видань на початку
ХХ століття” викладено суспільно-політичні умови відродження, становлення українськомовних видань на початку ХХ століття, висвітлено проблеми, з якими зіштовхнулись українські видавці, редактори. Аналізувати мовну картину українських видань початку ХХ століття неможливо без попереднього викладу історичних, суспільних, політичних обставин, в яких ці часописи існували, тому що ці фактори надзвичайно пов’язані. Саме політичні, історичні чинники зумовили занедбаний стан української мови та українськомовної преси на початку ХХ століття, тому на них зупиняємося окремо.

Формування української журналістики, зокрема найкращого її зразка початку ХХ століття – газети „Рада”, відбувалося в досить складних умовах. Тривалий час преса перебувала в зародковому стані, витіснялася друком того уряду, під утисками якого змушена була існувати.

Поштовхом до становлення та розвитку преси були політичні події – активний громадський рух, учасники якого домагались не лише економічних, соціальних змін, а й вільного розвитку українського друкованого слова. Дедалі актуальнішою ставала необхідність створення української преси як найважливішого чинника політичного, громадського життя та єднання. Про те, наскільки на часі була українська преса, красномовно говорять цифри: на межі 1905-1906 рр. було подано близько 36 заяв на заснування власного друкованого органу українською мовою, із них було задоволено близько 20 клопотань.

Разом з тим, виділяють об’єктивні та суб’єктивні чинники важкого становища преси на початку ХХ століття: жорстка цензурна політика, брак передплатників, коштів. Не останнє місце займало мовне питання, яке активно дискутувалося у тогочасній пресі. На початку
ХХ століття мовні питання були винесені на обговорення громадськості, з приводу них сперечались мовознавці, письменники, журналісти. Ставилися питання як глобального порядку: чи взагалі має право українська мова функціонувати у певних сферах (науковому, офіційно-діловому стилі), так і більш конкретного характеру: яка мова має бути покладена в основу літературної, який правопис мусить вживатися у періодиці, у школі. Разом з тим, до української мови читачі як інтелігентні, так і прості не звикли. До того ж мова відрізнялася в кожному регіоні, тому потрібен був час, щоб виробити, відпрацювати спільні літературні норми, сформувати зразок публіцистичної мови. Тому видання в таких складних умовах щоденної газети українською мовою можна вважати національним подвигом.

У розділі ІІІ „Роль мецената, видавця Є. Чикаленка в становленні українськомовної преси початку ХХ ст.” визначено роль видавця Є. Чикаленка в розвитку українського друкарства, в становленні української мови.

Історики зазначають, що загалом внесок Є. Чикаленка у формування української преси поки що „не знайшов достатнього висвітлення”. Саме на заповнення цієї прогалини й спрямовано дане дослідження, тому якнайбільше залучені щоденникові записи видавця та архівні матеріали.

Обмежитися характеристикою лише мовних поглядів Є. Чикаленка неможливо, тому що він був багатогранною особистістю, яка багато зробила для відродження, розвитку українського руху взагалі, а переконання його щодо мовної політики видання стали наслідком активної громадської діяльності, спрямованої на утвердження національної ідеї. Тому ця значна постать в історії українського журналістикознавства представлена в роботі різнопланово та об’єктивно, з’ясовано витоки національних поглядів, яких дотримувався видавець протягом усього життя.

Євген Чикаленко активно займався меценатською діяльністю, не шкодував коштів на українське культурне відродження. Меценат оплатив тисячею карбованців українську історичну повість Данила Мордовця „Дві долі”, але Д. Мордовець зрікся гонорару, і кошти пішли на заснування при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові фонду ім. Д. Мордовця для допомоги українським письменникам. В „Киевской старине” видавець також виплачував авторські гонорари за українські белетристичні твори – на сторінках видання з’являється проза
Б. Грінченка, М. Коцюбинського, В. Винниченка та ін. Виділив меценат кошти (25 тисяч карбованців) і на побудову Академічного дому для українських студентів у Львові, поставивши лише єдину умову – у першу чергу надавати житло студентам із Наддніпрянської України, намагаючись таким чином поєднати західне та східне культурне життя в Україні.

Таким чином, Є. Чикаленко був активним громадським діячем, що не стояв осторонь нагальних українських питань. Про це свідчать його реальні справи – меценатська допомога українським виданням, товариствам. Захисник усього українського він намагався будь-якими способами допомогти поширенню українських національних ідей. Цьому на початку століття зокрема сприятиме виникнення друкованих видань українською мовою, що стали засобом суспільного єднання та проголошення ідей. Є. Чикаленко не побоявся взяти на себе відповідальну місію творця цих часописів – нової української преси.

У підрозділі „Є. Чикаленко – редактор газети „Рада” проаналізовано умови становлення видання, його рубрикацію, що були запропоновані Є. Чикаленком.

Газета “Рада”, видавцем якої був Є. Чикаленко, проіснувала досить тривалий час – близько 10-ти років, що було винятком для видань початку ХХ століття. Це видання утверджувало українську журналістику, на ділі доводило право на існування української мови, преси, тому важливо простежити її еволюцію.

З часом змінювались головні редактори, оновлювався редакційний склад, кореспонденти. Проте, якщо проаналізувати видання протягом усього періоду виходу, то можна побачити, що його кістяк лишався сталий. Постійною людиною в редакційному складі був видавець газети „Ради” – Євген Чикаленко, і саме його світоглядні настанови, переконання втілює це українськомовне видання, зрозуміти їх можна, звернувшись до сторінок часопису „Рада”, рубрикації видання.

Рубрики газети за 1906 р. можна подати таким чином: І. Реклама переважно освітнього характеру; ІІ. З газет та журналів; ІІІ. З російського життя; ІV. З українського життя; V. У Київі; VI. Телеграми; VII. Театр і музика; VIII. Література, наука і умілість; IX. Бібліографія;
X. Довідкова рубрика: біржі, розклад руху потягів; XI. Дописи; XII. Відповіді редакції;
ХIII. Оповістки – реклама приватного та комерційного характеру.

Видавець, редактор Є. Чикаленко постійно опікувався своїм дітишем, шукав кошти, за рахунок яких воно могло існувати. Одним із джерел фінансування була реклама, котра мала важливе значення як у фінансовому, так і в інформаційному плані для видання. Варто зауважити, що в перший період існування газети чітко розділялася реклама комерційна, приватна та культурницька – про важливі культурні події, заходи.

Є. Чикаленко турбувався, щоб його видання було цікавим для читача. Саме для цього й створювалися окремі рубрики, підрубрики, що подавали інформацію про події в Україні та за кордоном. Як заявлено в програмі газети, вона мала бути українськомовним виданням, що висвітлювало політичну, економічну та літературну тематику. Лише з переліку рубрик бачимо, що наповнення відповідало заявленим постулатам.

У розділі ІV „Мовностилістичні особливості газети „Рада” розглядається мова одного з найкращих зразків української журналістики початку ХХ століття – газети „Рада”, видавцем якої був Є. Чикаленко.

Дозвіл видавати друковану українську продукцію ставив перед письменниками, журналістами нові важливі завдання: потрібно було формувати публіцистичний стиль, утверджувати, активізувати мову, яка століття була заборонена, перебували в стані стагнації, не використовувалась у певних стилях, сферах узагалі. Потрібно було сформувати словник окремих галузей, відшліфувати правопис, зробити його загальновживаним, вирішити питання з територіальними діалектами. Тому мовні питання стали активно обговорюватися на сторінках преси. У дискусії взяли участь провідні вчені, мовознавці, письменники: К. Михальчук,
А. Кримський, І. Франко, І. Нечуй-Левицький, В. Гнатюк, Б. Грінченко та інші.

Усвідомлювали існування мовної проблеми й певним чином намагалися вирішити її і творці, редактори газети „Рада”. Євген Чикаленко особливо виокремлював мовне питання, яке, на його думку, було найголовнішою та найважчою перешкодою, що заважала розповсюдженню газети, і вплинути на такий стан речей міг лише час та наполегливе бажання впроваджувати українську мову в масові видання. Адже публіка, як інтелігентна, так і неінтелігентна, не звикла зовсім до української газетної мови.

Є. Чикаленко виклав свої роздуми про мовне питання в статті „Про мову”, яка з часом була розширена й видана окремою брошурою „Розмова про мову”. Видавець вважав, щоб підняти престиж української мови, потрібно „просвітити наш народ, ширити свої книжки, газети та всіма способами добиватися своєї мови в школах”. Крім того, на думку видавця, багато шкодив і правопис: усі звикли до російського й одразу не розуміли газету, з обуренням кидали її та не хотіли читати.

Мовні питання на початку ХХ століття стали особливо актуальними: мова була дозволена до вжитку в суспільному житті, в друці, тому гостро постала потреба в літературному варіанті мови, так необхідної в публіцистиці. Як стверджує Ю. Шевельов у праці „Українська мова в першій половині двадцятого століття. Стан і статус”, „у період визвольних рухів українська мова засвідчила свою життєздатність, разюче змінився її статус, у чому відчутна роль була преси”. Преса стала фактично трибуною, на якій обговорювалися мовні проблеми, пропонувалися різноманітні варіанти вирішення ситуації, що склалася. Мовні проблеми активно дискутувалися зокрема на шпальтах „Ради”. Лунали протилежні думки щодо того, який варіант мови повинен використовуватись у друкованих органах. Мовознавці старої школи застерігали від використання „кованих”, „штучних” слів, діалектних варіантів, молоді ж мовознавці звертали особливу увагу на те, що на початку незвичне слово поступово стає прийнятним, а головна функція мови – передавати культурну спадщину, інформацію, а мовна форма витвориться з часом. Як показує досвід, не можна повністю відмовитись від новотворів, саме так розвивається мова, проте вони мають відповідати мовним нормам.

Отже, на той час українська мова була незвичною для періодичного видання, а мова публіцистики – невиробленою, невідшліфованою. Тому багато понять здавалися дивними, важкими для сприйняття, а то й зовсім незрозумілими широкому колу читачів. Крім того, мова в різних регіонах України не була однаковою, і тому багато термінів виражалися абсолютно різними, не зрозумілими мешканцям іншого регіону, словами, які, проникаючи в мову преси, щиро обурювали носіїв іншого діалекту. Таку суперечливість можна було усунути через вироблення єдиної літературної мови, придатної для масових періодичних видань.

У підрозділі 4.2. „Розв’язання правописних проблем у перше десятиліття
ХХ століття, орфографічні риси “Ради” розглядаються правописні проблеми початку ХХ століття.

Найгострішою проблемою, що постала перед мовознавцями, редакторами, журналістами початку ХХ століття, була проблема створення загальнодоступного, простого, прийнятного на всій території України правопису. Орфографія української періодики була ще неуніфікована, невироблена. Але не слід забувати, що “Рада” була однією з перших щоденних україномовних газет, тому не дивно, що багато над чим ще потрібно було працювати. Загалом, як свідчать розглянуті орфографічні риси, газета належить до часописів Наддніпрянської України не лише за географічною ознакою, а й за орфографією. Виходячи з дослідженого матеріалу, можна стверджувати, що в газеті за переважною частиною орфограм представлений фонетичний правопис у східному його варіанті з небагатьма орфограмами подвійного написання та деякими діалектними особливостями. Редакції вдалося уніфікувати більшість орфографічних рис. Видання зробило вагомий крок в утвердженні української мови в засобах масової інформації.

У підрозділі 4.3. „Лексичний склад „Ради” охарактеризовано найбільш чутливий та репрезентативний мовний рівень – лексичний. Мова періодики на початку століття лише формувалася, випрацьовувався, зокрема, і її лексичний склад. Це помітно вже з перших сторінок “Ради”. Лексичний шар мови цікавий та показовий, оскільки тісно пов’язаний із суспільним життям, зі змінами, що відбувалися. Цей матеріал характеризує мову в період її узаконення та витворення в багатьох стилях, дає змогу якнайглибше зрозуміти, яким чином відбувався цей процес, які мовні механізми спрацьовували для витворення літературної норми та які результати були отримані, отже – які наслідки маємо на сьогоднішній день.

На сторінках „Ради” широко представлені різні групи лексики української мови, кожна з яких покликана досягти єдиної мети – сформувати громадську думку, певним чином вплинути на читача, а це можливо лише завдяки вдалому поєднанню „логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням”. Основу публіцистичного стилю становить загальновживана лексика, до якої додається спеціалізована (чітко тематизована) – із певних галузей знань, яких торкаються окремі публікації газети.

Розглянувши публікації „Ради”, бачимо, що найуживанішою є суспільно-політична лексика, що зумовлено суспільною функцією періодичного видання – висвітлювати явища, події суспільного, політичного життя. Присутня також і військова лексика, адже в газеті висвітлювався непевний військовий стан та воєнні події на початку ХХ століття.

Як зазначають мовознавці, на початок ХХ століття припадає етап становлення юридичної термінології. У зв’язку з цим варто зазначити, що вироблення юридичної термінолексики відбувалося на двох основах. На території України, що знаходилася під владою Російської імперії відчутний був вплив російської мови, юридична термінологія формувалася в інституціях, де державною мовою була російська. На західноукраїнських землях юридична лексика створювалась на діалектній основі, про що свідчить ряд лексем місцевого характеру: здаренє, узасадненє, заправованє. Проаналізувавши публікації „Ради”, можна зробити висновок, що для неї більш характерна термінологія загальноукраїнського вживання, на зразок: вина, закон, порука, свідок, присуд, слідство, злочин, ніж вузькодіалектна термінологія. Це ще раз говорить на користь того, що газета не лише за територіальною ознакою (місце видання), а й за лексичними особливостями належить до видань Східної України.

Разом з юридичною термінологією відбувалось становлення й термінології ділового письменства, тобто офіційно-ділової лексики. Як стверджують науковці, унаслідок відсутності офіційно-ділової сфери використання української мови, адже діловодство в Російській імперії велося російською мовою, вироблення цього виду термінології відбувалось в основному завдяки художньо-белетристичному стилю, поступово входили у вжиток слова на зразок: записка, метрика, список, справка, свідоцтво, посвідчення, мандат, протокол, циркуляр, ухвала, паспорт. Не останнє місце у формуванні офіційно-ділової лексики належало й пресі, про що свідчать сторінки газети „Рада”.

Складовою частиною юридичної термінології була лексика, пов’язана з міжнародними відносинами. Ця термінологія в основному базувалась на іншомовних запозиченнях на зразок: амбасада, аудієнція, дипломатія тощо. Під рубрикою „За кордоном” друкувались новини, повідомлення з життя інших країн, а також відомості про міждержавні відносини, тому без відповідної юридичної, економічної, офіційно-ділової термінології не можна було обійтися.

Вживалась у виданні й абстрактна науково-термінологічна лексика на позначення понять різних сфер знання, що зумовлено публікацією відповідних матеріалів. Адже саме зі сторінок преси можна отримати новини з різноманітних галузей науки, дізнатись про актуальні проблеми. Тому зустрічаємо найрізноманітніші групи термінологічної лексики: філософську, політичну, медичну, фінансову, економічну, технічну та ін.

Не можна оминути й такої сфери професійної діяльності, як видавнича, адже саме на початок ХХ століття завдяки суспільним, політичним змінам припадає бурхливий розвиток видавництва, друкарства. Із розвитком видавничої діяльності пов’язана поява таких слів, як видавати, видавець, видавництво, відбиток, одривний календар, гектограф, заголовок, збірка, ілюстрація, каталог, книгарня, літограф, обкладинка, редактор, редакція, сторінка, текст, том тощо. Усі ці терміни широко вживані на сторінках „Ради”, особливо в рекламних матеріалах нових видавництв, редакцій, книжок, яких у газеті безліч. Прикладом може бути рекламне оголошення: „Художня фото-цинкограф. майстерня „Графикъ” робить кліше для іллюстрован. виданнів, часописів, прейс-курантів, географічних карт, портретів, листових карток й ин.”(1914 р. – № 1).

Про невиробленість лексичного складу періодики на час виходу газети свідчить неодноразове використання лексем, термінів, що становлять російські кальки. “Жорес обіцяв в своїй газеті новому міністерству піддержку, якщо воно триматиметься дійсно радикальної програми” (1906 р. – № 38); “Начальник академії 26 жовтня предложив студентам зібратись і обговорити пропозицію...” (1906 р. – № 38). “Предсідатель обстоював за тим, щоб група істнувала й на далі на основах 17 жовтня, що зберігають державний лад” (1906 р. – № 38).

Подані приклади, перелік яких можна продовжити, є яскравим свідченням неусталеності словника української преси.

Характер уживаної лексики залежав і від типу конкретної публікації. Зазвичай, статті редакційного комітету, художні твори, статті відомих письменників відзначалися більш вишуканим викладом, наближеністю до власне українських форм, використанням лексем, утворених на українському ґрунті. Що ж до повідомлень, телеграм, дописів, то тут можна помітити деяку строкатість лексики, використання кальок, діалектизмів тощо.

Також у підрозділі 4.3. розглядаються представлені на шпальтах „Ради” лексичні засоби, які сприяли формування публіцистичного стилю.

Відомо, що основою лексичного складу газети є стилістично нейтральна (міжстильова) лексика, що охоплює: назви предметів побуту; органів людського тіла; явищ природи; рослин, тварин; будівель та їх частин; назви дій, станів, місця, часу, простору тощо. Проте для публіцистичного стилю не останнє значення має також і стилістично забарвлена лексика, адже для впливу на читача вона якраз і є найбільш прийнятною.

Один із лексичних прийомів, найхарактерніший для публіцистики взагалі й газети зокрема, – багатозначність – використання в одному контексті одного й того ж слова в різних значеннях: „Волинська ця справа – це тілько уривок з тієї величезної неправди, якою обплутано селянське життя... Вона зайвий раз нагадує нам, що земельна справа у нас – клята справа...” („Чи власність селянська свята. „Рада”. – 1906 р. – №7). Слово „справа” вперше вжито в більш конкретному значенні, а вдруге – у більш загальному.

Для надання експресії, емоційності в публіцистичному стилі, зокрема в аналізованій газеті, широко використовуються тропи – образні мовні засоби.

Яскравим стилістичним засобом у публіцистиці виступає синонімія, яка дозволяє різнопланово подати інформацію, якнайточніше охарактеризувати певне явище, поняття, подію.

Характерним прикладом вдалого використання синонімії може бути стаття „Думи мужика”, в якій мова йде про те, як живеться простому селянину: „Сумно тепер в деревні... Сіре, сумне небо, сіре поле, безпросвітна далечінь, сіре безпросвітне життя мужика. Життя зо дня на день, без просвітку, без радощів! Неначе на всьому лежить важка, темна накривка, і давить гнітом – вічним тягарем, вічним клопотом та злиднями. І все тільки ради хліба, ради хліба. Важко і сумно. Нема з чого вродитися веселій думці, ясній вірі в кращу будущину. Радощі краси, радощі іскуства та напруженої роботи творчої думки, яка відкриває собі широкі ясні небосхили, хиба це все для мужика? Без ліку книжок, газет, журналів – хиба це для його?

Ви знаєте тілько одно, що мужик п’яниця грубий... А що ви зробили для того, щоб він не був грубий? Як ви окрасили його сіре життя?” (1906 р. – № 86).

У наведених прикладах використовуються як постійні, так і контекстуальні синоніми. Синонімічний ряд, який не один раз використовується в тексті – сіре, сумне, безпросвітне життя – якраз і є прикладом контекстуальних синонімів, адже взагалі-то слова не є абсолютними синонімами, вони стають такими лише в контексті. Ці синоніми побудовані на асоціації безрадісного життя з певним кольором. Подібний прийом також використаний у реченні „Неначе на всьому лежить важка, темна накривка, і давить гнітом – вічним тягарем, вічним клопотом та злиднями”. Тут контекстуальними синонімами виступають характеристики за вагою та кольором – важка, темна, а також присутні загальномовні синоніми: гніт, тягар, та контекстуальні до них – клопіт, злидні.

Зразком контекстуальних синонімів є епітети широкі ясні до слова небосхили. Для нагнітання певних емоцій, створення правдивої картини життя селянина вживаються також синоніми у фразі: „Життя... без просвітку, без радощів”.

Усі ці синонімічні ряди використані для того, щоб справити відповідне враження на читача, викликати в нього певні емоції.

Особливістю газети „Рада” є те, що вона, як і вся преса початку ХХ століття, перебуває під сильним впливом усного мовлення. Наслідоком цього є проникнення розмовних слів та словосполучень на сторінки газет. Проте тут потрібно дотримуватись міри: добре, коли розмовні елементи додають образності, наближують оповідь до читача, але вони не повинні руйнувати літературної норми, шкодити загальному викладу. Для наближення, зацікавлення реципієнта також часто використовується діалогічне мовлення. Ознаки розмовного стилю та діалогічне мовлення широко використовує у своїх публікаціях видавець Є. Чикаленко.

Як переконуємося з небагатьох статей видавця, писав він цікаво, ґрунтовно аналізував події, явища, що хвилювали не лише його, а й більшість небайдужих сучасників – і використовував для цього найрізноманітніші мовні засоби.

За 1906 р. знаходимо дві публікації Є. Чикаленка: „На селі” (1906 р. – № 25), „Розмова про всячину (Про нову Думу)” (1906 р. – № 84).

У першій своїй публікації Є. Чикаленко обурений безчинствами, що виникли в його селі, застерігає, що може спалахнути самосуд. У селі створено „ссудо-сберегательное” товариство, що має на меті „завести товариську крамницю, бібліотеку, читальню і навертає село на просвітницький шлях. Але, на великий жаль, в нашім селі зібрався другий гурток, чи краще сказати шайка, душ з 6-7, що держить в страху все село. Ся шайка вважає себе за революційну чи анархістичну, але діяльність її чисто злодійсько-чорносотенна”, тому що її члени таємно продають горілку, грабують господарів (1906 р. – № 25).

У цьому невеличкому повідомленні автор вживає синоніми, причому одне зі слів має різке експресивне забарвлення, є розмовним: гурток, шайка. Крім того, бачимо використання яскравих епітетів: великий жаль, злодійсько-чорносотенна шайка.

Другий матеріал видавця має більш аналітичний характер. Автор викладає причини розпуску Другої Думи, які вбачає, перш за все в тому, що „городян” не підтримали селяни, які були зайняті збиранням врожаю.

Далі видавець подає картину тогочасного життя, робить це образно, емоційно, використовуючи певні мовні засоби: „А тим часом, в городі підняли голову чорносотенці; почався чорний терор: убито Герценштейна, мало не в кожнім городі бито й калічено студентів, євреїв та взагалі інтелігенцію; можливо, що й замах на Столипіна, як про се писалось в загряничних газетах, є провокація чорносотенців, тим паче, що с.-революціонери і навіть максімалісти оповіщали, що се не їх рук діло. Слідом за чорним терором настав білий, з його воєнно-полевими судами, масовими арештами та висилками на край світу. Настала така реакція та анархія власти, якої не було за часів Дурново та Плеве. В результаті піднялось таке безладдя, такий розгардіаш, що й не розбереш, де експропріація анархистів, максімалістів, а де просто грабунки всяких хуліганів”.

Поряд із синонімами (бито й калічено; безладдя, розгардіяш; експропріація, грабунки – контекстуальні синоніми), що є найбільш характерними для публіцистичного стилю, автор використовує ще один мовний елемент, який не менш популярний серед публіцистів, адже дозволяє на контрасті, протиставленні показати якісь явища – антоніми („Слідом за чорним терором настав білий) (1906 р. – № 84).

У своїх роздумах Є. Чикаленко постає як гуманіст, що захищає права людини: „Треба й нам перш усього забезпечити громадянські права людини, щоб ніхто не мав права без наказу суда арештовувати людей, держати їх по тюрмах, без суда засилати на край світу. Та щоб і суд цей був незалежний, самостійний, щоб він не робив присудів з чужого наказу, а судив по совісті, по правді. Треба добитись широкої, демократичної самоуправи, щоб волость та земство не були играшкою в руках бюрократії, а щоб мали право самостійно урядовувати свої діла” (1906 р. – № 84).

І знову багатство мовних засобів дозволяє викликати певні емоції, уплинути на читача. Але