ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

Філенко Оксана Миколаївна

УДК 821.161.1:82-31

ХРОНОТОП РОМАНА АНДРІЯ ПЛАТОНОВА “ЧЕВЕНГУР” У КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКОЇ ЕПІЧНОЇ ТРАДИЦІЇ

10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Мазепа Наталія Ростиславівна,

Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка,

провідний науковий співробітник-

консультант

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Кеба Олександр Володимирович,

Кам’янець-Подільський державний

університет;

проректор з наукової роботи;

кандидат філологічних наук, доцент

Дудніков Микола Олексійович,

Криворізький державний педагогічний

університет,

докторант кафедри української літератури

Провідна установа: Харківський національний університет імені

В.Н.Каразіна,

кафедра історії російської літератури,

Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться “31” жовтня 2006 р. о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди за адерсою: 61002, м.Харків, вул. Артема, 29, ауд.216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди (61168, м.Харків, вул. Блюхера, 2, ауд.215-В).

Автореферат розіслано “29” вересня 2006р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Т.І.Тищенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ“

Чевенгур” Андрія Платонова – один із найзагадковіших російських текстів. Через свою складну творчу долю роман Платонова опинився поза контекстом сприйняття своєї епохи, але пережив її і залишився в мистецтві не просто одним з її символів, але певною сполучною ланкою, завдяки якій не обірвався зв’язок часів і забезпечується існування російської класичної літературної традиції.

Таким парадоксальним чином “Чевенгур” Андрія Платонова більш очевидно, ніж численні інші російські літературні твори 20-х років ХХ століття, виявляє перед сучасним читачем ті фундаментальні проблеми сприйняття, які сумарно можуть бути окреслені як проблеми “пам’яті текста” (термін введено Ю.М.Лотманом).

Як і численні російські класичні тексти XIX – ХХ ст., “Чевенгур” за життя його автора не тільки не був виданий, але й не був дописаний у задуманому автором вигляді. Тому вирішальне слово в обговоренні “контекстів розуміння” (термін Ю.М.Лотмана) такого текста, звичайно, належить текстологам, які вивчають текст в авторському рукописі. Але, чекаючи на академічне видання, яке готується до друку, і академічні коментарі до цього видання (які, безумовно, якісно розширять “контексти розуміння”), можна і потрібно говорити і про ширший контекст прочитання “Чевенгура” – контекст національної епічної традиції.

Під національною епічною традицією будемо розуміти спосіб оповіді, характерний для певної нації в цілому і відображений і в системі мови, і в національній художній літературі.

У працях М.Геллера, В.Чалмаєва, Н.Корнієнко, Є.Яблокова та ін. уже було поставлено проблему “Чевенгура” як головного твору Андрія Платонова, задуманого ним як певна узагальнена епічна оповідь про те, що сталося з нацією в цілому, до того ж у зв’язку з її віковічними сподіваннями і заповідними мріями. Цілу низку платоновознавчих досліджень присвячено проблемам художнього хронотопу “Чевенгура” (докладний огляд цих досліджень наведено в першому розділі дисертації, що реферується). Порівняльний аналіз хронотопічних характеристик “Чевенгура” та інших “ключових” творів світової літератури ХХ століття був здійснений і в сучасній компаративістиці – насамперед у роботах О.В.Кеби. Але спеціального дослідження хронотопу романа Андрія Платонова “Чевенгур” у контексті російської епічної традиції досі не існувало.

Актуальність теми дисертації саме й зумовлена тим, що в ній уперше здійснено спробу дослідження і систематизації хронотопічних характеристик художнього світу романа Андрія Платонова “Чевенгур” у світлі належності цього світу в цілому – до певної епічної традиції.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано у відділі світової літератури Інститута літератури ім. Т.Г.Шевченка НАНУ. Вона пов’язана з плановою темою “Нариси історії літератури зарубіжних країн ХХ століття” (державний реєстраційний номер 0102U007096). Розробка даної планової теми має на меті окреслити основні параметри розвитку літературного процесу минулого століття. “Чевенгур” Андрія Платонова, безперечно, не тільки є одним з головних творів російської літератури ХХ століття, але й зіграв у ній важливу еволюційну роль, дослідженню якої, на матеріалі еволюції художнього хронотопу, й присвячена дана дисертація.

Метою дисертаційного дослідження є вивчення основних структурних параметрів художнього хронотопу романа Андрія Платонова “Чевенгур” і закономірностей його функціонування в контексті російської епічної традиції.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких задач:

- вивчення та узагальнення сучасних наукових (філософських, лінгвістичних, лінгвокультурологічних і літературознавчих) уявлень про російські національні особливості розуміння ключових категорій часу і простору;

- простеження “у великому часі” (термін М.Бахтіна), тобто від початку давньоруського літописання в Х ст. до кінця “російської утопії” в ХХ ст., основних етапів еволюції “національного способу оповіді”, в тому числі – розвитку літописно-розповідного або художньо-міфологічного сюжету в рамках “єдиного національного хронотопу”;

- послідовне зіставлення хронотопічних характеристик романа “Чевенгур” з “етапними” (з точки зору еволюції епічної традиції) творами російської оповідної літератури;

- виявлення (через зіставлення) структуроутворюючих елементів художнього простору-часу в романі “Чевенгур”: як традиційних, спільних для російської епічної традиції, так і індивідуальних, новаторських хронотопічних характеристик романа Андрія Платонова.

У відповідності з обраним напрямком дисертаційного дослідження його об’єктом є становлення і розвиток національно-своєрідних хронотопічних характеристик у рамках еволюції російської епічної традиції в її “ключових”, “етапних” точках (хронотоп давньоруської літератури, епічні твори Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна, Чехова та антиутопії ХХ ст.). А предметом дисертації, крізь призму якого і розглядається даний об’єкт, є художній хронотоп романа “Чевенгур” в якості одного з структуро- і контекстоутворюючих елементів романа Андрія Платонова, які відповідають за “пам’ять текста”.

Методи дослідження. Основні методологічні категорії, використані в дисертації і в якості готових концептів, і в якості об’єктів аналіза, – міф, хронотоп, діалог, традиція, твір, текст, контекст, – вживаються в тому значенні, в якому вони набули розвитку ще в роботах класиків літературознавства ХХ століття М.Бахтіна, Ю.Лотмана, Р.Барта. Теоретико-методологічну основу дослідження складають, насамперед, теорії і методи традиційного (для цього кола дослідників і зв'язаних з ними наукових шкіл) аналізу поетики і міфопоетики художнього простору і часу і лише почасти і зі спеціальними застереженнями – методи дослідження інтертекстуальності (Ю.Кристевої і ін.), а також усієї тієї широкої суми методологій, що містить у собі літературознавча компаративістика. Так, на відміну від традиційної компаративістики, що пояснювала збіг у двох текстах двох авторів або “типологічно” (збіг зовнішніх умов розвитку літератури, її суспільних функцій, цілей, задач), або “генетично” (“впливи”), так само як і від сучасної компаративістики з її модою на ігрову “інтертекстуальність”, метод урахування епічної традиції дозволяє показати ці збіги (якщо мова йде про авторів і тексти, що зв'язані яскраво вираженою національною спадкоємністю) як результат одночасно й об'єктивної неможливості вийти за рамки “національного способу розповідання”, і суб'єктивної орієнтації автора саме на усвідомлено “еволюційні” задачі.

Наукова новизна отриманих результатів. У даній дисертаційній роботі вперше в платоновознавстві розпочато вивчення основних структурних параметрів художнього хронотопу романа “Чевенгур” і закономірностей його функціонування в контексті російської епічної традиції в цілому, з принагідним виявленням її інваріантних елементів. Такий підхід до головного платоновського твору допомагає виявити цілий ряд сутнісних елементів для розуміння його художнього змісту (див. Висновки).

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Матеріали і результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для майбутніх досліджень національної своєрідності і художньої еволюції простору і часу в російській літературі; для монографічних досліджень художнього світу романа Андрія Платонова “Чевенгур”; у загальних і спеціальних вузівських курсах з історії російської літератури ХХ століття, а також у шкільній практиці.

Апробація результатів дисертації відбулася на таких конференціях: Міжнародна наукова конференція “Гоголь і слов'янський світ” (Ніжин, 1997), VI Міжнародна конференція “Мова і культура” (Київ, 1997), Міжнародна наукова конференція “О.С.Пушкін: філологічні і культурологічні проблеми вивчення” (Донецьк, 1998), VIII Міжнародна конференція “Мова і культура” (Київ, 1999), Міжнародні Чеховські читання в Ялті (Ялта, 2003), VI Міжнародна наукова Платонівська конференція “”Чевенгур”: контексти вивчення і розуміння” (Москва, 2004). Матеріали, що висвітлюють основні положення дисертації, опубліковані в семи статтях, п’ять з яких уміщено у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації. Робота містить вступ, основну частину, висновки та список використаних джерел (143 позиції). Основна частина включає вісім розділів. Загальний обсяг дисертаційного дослідження – 197сторінок, із них 186 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі охарактеризовано стан вивченості проблеми, обґрунтовано актуальність теми, зазначено зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами, окреслено мету і задачі, об'єкт, предмет і методи дослідження, вказано наукову новизну роботи, практичне значення отриманих результатів і надано відомості про їхню апробацію.

Перший розділ – “Хронотоп романа “Чевенгур” у літературознавстві” – містить систематичний огляд досліджень, присвячених хронотопу романа А.Платонова “Чевенгур”.

У сучасному платоновознавстві простір “Чевенгура” пояснюється через образи падаючої вежі (Є.Яблоков), материнської утроби (Л.Карасьов), стіни (М.Дмитровська) опозиції чужий-свій простір (Т.Ніконова, М.Дмитровська, В.Колотаєв). Час пояснюють через образ апокаліпсиса (К.Баршт). Дослідники вказують на відсутність у Чевенгурі минулого і майбутнього (М.Геллер), на хронологічні алогізми (О.Алейніков, М.Геллер, Є.Яблоков), на символічний зміст подій (О.Дирдін), на характер руху в романі (Т.Ніконова). Дослідники вважають “Чевенгур” дистопією (А.Мерк, О.Кеба), атопією чи політопією (Д.Замятін), метаутопією (Х.Гюнтер), але більшість визначає роман як антиутопію. Вчені виявляють зв'язок хронотопа “Чевенгура” з екзистенціалізмом (О.Кеба, Л.Червякова), філософією Шпенглера (М.Дмитровська), теорією відносності (О.Мущенко). Чевенгур співвідноситься з міським міфом (Є.Яблоков), онтологічним міфом (Т.Сейфрид). Порівняльний аналіз хронотопічних характеристик “Чевенгура” і інших “ключових” творів світової літератури ХХ ст. був початий і в сучасній компаративістиці – насамперед, у роботах О.Кеби, який пов'язав також особливості російського простору в “Чевенгурі” з феноменом російської душі. Дослідники вказали на звертання Платонова до жанрової архаїки (В.Чалмаєв, О.Дирдін, Є.Яблоков, О.Меньшикова, О.Алейников), на вплив Пушкіна на творчість Платонова (С.Небольсін, В.Мароши, Є.Яблоков, Н.Полтавцева), на зв'язок Платонова з творчістю Гоголя (В.Подорога, Л.Карасьов), на паралелі Платонова з Салтиковим-Щедріним (О.Ніколенко, М.Назаренко), на вплив Чехова на творчість Платонова (С.Бочаров, Л.Карасьов, О.Берднікова, О.Роженцева). Однак спеціального дослідження хронотопу романа Андрія Платонова “Чевенгур” у контексті російської епічної традиції дотепер не існувало.

У другому розділі “Національно своєрідні риси хронотопу в російській літературі. (Теоретико-методологічна основа дослідження)” обґрунтовані головні теоретико-методологічні засади дослідження хронотопу романа “Чевенгур”.

Своєрідність простору і часу художньої літератури як різновиду соціального хронотопу в порівнянні з фізичним простором і часом полягає в тому, що він є суб'єктивним, складається під впливом тієї культури, до якої належить письменник. Культ російського простору – це особливість російського хронотопу. Особливості національного типу російського простору і часу можна розділити на дві частини. По-перше, це, так би мовити, понятійні, загальнокультурні особливості, властиві типу культури в цілому (відокремлення часу і вічності, зворотний хід життя, сполучення циклічного і лінійного часу). По-друге, це особливості, що відбиті в конкретних лексичних чи лексико-граматичних мовних одиницях.

Епічна традиція – спосіб оповіді, що характерний для певної нації в цілому і відбитий, по-перше, у мові (система часів, система відображення просторових і просторово-часових співвідношень, лексичні нюанси у вживанні, наприклад, дейктичних і т.п. слів) і, по-друге, – у художній літературі цієї нації, глибоко проникаючи всю систему ідей, понять, образів. Епічна традиція в літературі виникає тоді, коли виникає потреба у викладі національного “першоміфу”: напр., для античної літератури – з “Іліади” і “Одіссеї”, а для давньоруської – з “Повісті минулих літ”. Поняття “епічної традиції” ввів у літературознавство ХХ століття іспанський філолог Р.Менендес Підаль. Хронотоп є невід'ємною частиною епічної традиції. М.Бахтін, виділяючи типи романного хронотопу, що беруть початок ще від античного роману, вказує на один специфічно російський тип – провінційне містечко. По Бахтіну, такий хронотоп є ідеальним для розвитку роману як “єдиного жанру, який знаходиться у процесі становлення” (“неготового”). Узявши за основу виявлені М.М.Бахтіним “три конститутивні риси” епопеї, можна запропонувати деяку робочу гіпотезу про неможливість спадкоємно-еволюційної лінії російської епопеї як магістральної лінії розвитку російської епічної традиції. “Пошуки себе” російською художньою свідомістю, маючи мало спільного з основною жанровою задачею епопеї, знаходять природне й органічне продовження у світі російського роману XIX – XX століть, “що знаходиться у процесі становлення”.

Теоретико-методологічну основу дослідження хронотопу романа Андрія Платонова “Чевенгур” у контексті російської епічної традиції складають теорії і методи традиційного аналізу поетики і міфопоетики художнього простору і часу, а подекуди й сучасні методи дослідження інтертекстуальності. Метод урахування епічної традиції дозволив показати спільне у Платонова і його попередників – авторів, що на різних стадіях складання “національного міфу” спробували його “розповісти” – як результат одночасно й об'єктивної неможливості вийти за рамки “національного способу оповідання”, у тому числі – розгортання сюжету в рамках “єдиного національного хронотопу”, і, так би мовити, “добровільної”, суб'єктивної орієнтації автора на еволюційно “сильного” попередника, причому з єдиною художньою метою – стати подібною йому еволюційною силою, стати наступним “літописцем” у безупинному ланцюзі передачі “національного міфу”.

У третьому розділі “Початок російського хронотопу (хронотоп давньоруської літератури і “Чевенгур” А.Платонова)” виявляється і пояснюється зв'язок хронотопів роману Платонова і давньоруської літератури.

У сучасному платоновознавстві не існує загальноприйнятих поглядів з фундаментальних питань, що стосуються роману “Чевенгур”: жанр, філософська основа, літературні впливи, трактування образів, ідея і т.п. На підставі деяких спостережень із приводу давньоруської епічної традиції в “Чевенгурі” можна висловити певні припущення з цих дискусійних проблем.

Оповідна традиція Давньої Русі типологічно збіглася з багатьма рисами західної середньовічної оповідної традиції, що ґрунтувалася на традиції ще античній. Зокрема, наступні риси хронотопу, властиві середньовічній традиції в цілому (однак деякі з них – у специфічно давньоруських модифікаціях), знайшли втілення в романі “Чевенгур”.

Особливості часу: одночасне існування у свідомості людини минулого, сьогодення і майбутнього, рух часу, втілений у передачі влади (чи віри для давньоруської літератури) із Заходу на Схід; сприйняття сьогодення як аналогії минулого як в історії в цілому, так і в особистому житті; рух часу сприймається як переміщення у географічному просторі, у героїв “Чевенгура” – як подорож, що цілком відповідає сприйняттю середньовічною людиною паломництва; вічність – мірило важливого і неважливого в житті людини, тільки вона має значення і є основним часом, якому підпорядковані минуле, сьогодення і майбутнє (герої “Чевенгура” просто відмовляються від властивого людині перебігу часу і влаштовують собі в Чевенгурі вічність, проте підкорити час їм не вдається); середньовічна людина сприймала час як існуючий об'єктивно і незалежно від людини, непідвладний людині, тому і плине час для середньовічної людини не від минулого до майбутнього, а від початку світу до кінця (для героїв роману “Чевенгур” час рухається протилежно життю, тобто своє майбутнє вони шукають у минулому – у дитинстві й у первісному житті); середньовічна людина не знала точного часу, як і герої роману “Чевенгур”, що живуть у своєму часі. Цілком у давньоруській традиції влада комуністів сприймається як їхня віра, революція – як “природна сила”. Чевенгурці, що влаштовують утопію комунізму, спонукувані не владою, як Захід, а саме вірою. Недарма Захар Павлович, розпитуючи про Чевенгур, говорить про козла відпущення, якого з'їли комуністи. Вони з'їли козла, що взяв на себе гріх народу, вони узяли на себе відповідальність віри: “Тепер самі будуть винуваті в житті”. Нарешті Чепурний зовсім відмовляється від влади і розпускає ревком, але не відмовляється від віри, тому що комунізм є ні що інше, як заміщення народного християнства.

Особливості простору: простір для середньовічної свідомості простягався до небес і навпаки – небеса могли зійти на землю. На землі можна було відвідати рай і пекло (комуністи в “Чевенгурі”, безсумнівно, влаштовують рай на землі, що для деяких виявляється пеклом); місцем переходу на небеса з землі для західної людини стає ліс, а для російської (ще з традицій фольклору і давньоруської літератури) – степ; середньовічній літературі властиве уявлення про географію як про землі чисті і нечисті, що імовірніше є властивим давньоруській літературі, ніж західній (комуністи Чевенгура керуються цим давньоруським уявленням, коли “чистотою” і “нечистотою” мотивують запрошення до Чевенгуру пролетарів та “інших” (“прочих”) і вигнання буржуїв); основою ідеї Чевенгура є дві середньовічні ідеї: християнська ідея тисячолітнього царства на землі і народна утопія.

Середньовічне мандрівництво, тяжіння до подорожей відбито в романі “Чевенгур” як ідею про досягнення щасливого життя (комунізму) завдяки руху. Як подорож мислиться в романі “Чевенгур” смерть, що цілком відповідає середньовічним уявленням.

Портрети, образи, дії героїв роману “Чевенгур”, їхнє переміщення в просторі нагадують портрети, образи, дії, зображені на давньоруських мініатюрах, що дозволяє зробити висновок про використання канону, подібного до канону давньоруської літератури. У романі можна знайти риси літописного канону (особливо в другій частині), житійного, паломницького. Властивості цих давньоруських жанрів так чи інакше вплинули на роман “Чевенгур”. Хронотоп роману Платонова дуже близький до хронотопу як паломництва, так і літопису, а хронотопи цих жанрів, у свою чергу, ґрунтуються на фольклорному хронотопі чарівної казки, якому властива точка зору з висоти пташиного польоту. Це точка зору, яка пропонована читачу “Чевенгура” у першій частині роману. У другій частині хронотоп стає схожим на сон, казку.

Такий хронотоп другої частини роману “Чевенгур” можна співвіднести з хронотопом давньоруської пародії. Її риси, властиві карнавальній середньовічній свідомості, можна коротко охарактеризувати як створення антисвіту зі своїми антигероями. Тоді їхнє паломництво можна вважати антипаломництвом у неупорядкований світ, протилежний офіційному. Антисвіт “Чевенгура” в основному має ті ж прикмети, що й антисвіт давньоруської пародії і взагалі середньовічний карнавальний світ.

У четвертому розділі “Від хронотопу “літописного” до хронотопу історичного і міфологічного (“Чевенгур” Платонова і художньо-історичне мислення Пушкіна)” аналізується вплив історичного мислення Пушкіна і його міста-міфу на “Чевенгур”.

Пушкін відкрив і затвердив у історіософській епічній художній літературі (“Борис Годунов”, “Мідний вершник”, “Капітанська дочка”) нову точку зору: не “літописну”, що панувала колись і розглядала події і героїв з деякого віддалення, відсторонено, а історичну, що дозволяла максимально наблизитися до зображуваного. Герої такої, умовно кажучи, історичної літератури виявляються здатними не просто бути учасниками історії, діючи в рамках канону, але розривати всілякі канони, що призводить до бунту, хаосу, безладдя, перетворювання (преобразования) простору і часу.

Аналіз Платоновим творчості Пушкіна (у статтях Платонова про Пушкіна) глибокий і багатогранний. Для Платонова, як і для Пушкіна, – історія – це рух у просторі і часі. Пушкіна мучила ідея з'єднання простору і часу, як і Платонова. Обоє знайшли однаковий образ – образ Агасфера. Проблема його в тому, що він не хоче жити, життя тяжке для нього, а в смерті-відпочинку йому відмовлено. Пушкін задумав написати на цю тему поему “Агасфер”. Платонов теж уводить цей образ у роман.

Історичний хронотоп уявляється Пушкіну стихійно, безладно змінюваним. І він знаходить вихід у зображенні героїв-перетворювачів, подібних до Петра. Історичний хронотоп Петербурга Пушкін підмінює міфологічним хронотопом “петербурзької повісті”. У цій пушкінській логіці – джерело роману Платонова “Чевенгур”. Зберігши деякі риси хронотопу давньоруської літератури (житія, хоженія, літопису), Платонов звертається до хронотопу міфологічного, створеного героєм-деміургом. Хронотоп Росії зводиться до міфологічного хронотопу Чевенгура.

Подальша логіка розвитку подій у “Чевенгурі” Платонова наслідує логіку Пушкіна: порядок стикається зі стихією, влада – з бунтом. Щоб уникнути взаємного руйнування протиборчих сил, необхідно зрівноважити стихію і порядок, “погодити рух зі спокоєм”. Письменник діє в двох напрямках: по-перше, створює такий тип руху в хронотопі твору, як чергування чи рух по колу; по-друге, такий тип героя, як герой-споглядач, що приймає участь у подіях, але не по своїй волі; переміщується в просторі, але по заданому кимсь маршруту. Платонов, як і Пушкін, має потребу в герої, що виконує пасивно-споглядальну роль, – своєрідному пам'ятнику, що спостерігає події і непідвладний часу.

Письменницька чесність Пушкіна і Платонова не дозволяє їм погрішати проти правди життя: погодити рух зі спокоєм, упорядкувати хронотоп і приборкати внутрішній світ якщо і можливо, то лише на короткий час. Міфологічний хронотоп, побудований героями, зазнає руйнування так само, як і авторський. Та й сама людина як хронотоп зазнає руйнування. Але надія письменників – надія на людяність маленької людини у великому історичному хронотопі – робить їхні твори такими життєвими й оптимістичними.

У п'ятому розділі “Міфологічний хронотоп у Гоголя і в “Чевенгурі” Платонова. Пошук упокоєння в світі” розглядається зв’язок “Чевенгура” з творами Гоголя. Творчість Гоголя вплинула на хронотоп усієї наступної російської літератури. Він створив просторово-часові моделі, що активно і, очевидно, цілком свідомо використовував Платонов. У творчості цих двох письменників виявляються однакові принципи організації хронотопу, в основі яких, можливо, позанаціональні архетипи (що говорить про романтичне начало) і типові подібні герої в типових подібних обставинах (що говорить про начало реалістичне).

У “Вечорах...” Гоголь створив просторово-часову модель, що продовжує давньоруську епічну традицію і характеризується такими особливостями, як розподіл простору на обмежений побутовий і безмежний фантастичний, погляд на події з висоти і спостерігач, що рухається. Ця модель властива подальшій творчості Гоголя і запозичена багатьма російськими письменниками, у тому числі і Платоновим у “Чевенгурі.

Окремі просторово-часові опозиції живе-мертве, земля-небо-вода, рух-нерухомість, мотив віддзеркалення і води як проміжної речовини між життям і смертю можна вважати у творчості Платонова, як і Гоголя, фольклорними елементами, основою яких є давні архетипи. Гоголь і Платонов – письменники онтологічні, глибинні ідеї їхніх творів – пошук гармонії, заповнення внутрішньої порожнечі. Ці проблеми вони вирішують подібним чином, причому, можливо, Платонов безпосередньо запозичує в Гоголя образи і художні рішення проблем.

Проблему заповнення внутрішньої порожнечі Гоголь системно осмислює в збірнику “Миргород”, вона властива також героям Платонова і має просторово-часову основу. Це заповнення внутрішньої порожнечі їжею, речами, ідеями, створення обмеженого простору для буття; зближення з товаришами до повної втрати проміжку між людьми; усвідомлення порожнечі усередині себе і небажання заповнювати її чимось негідним з погляду героя; упокоєння в боротьбі з простором і часом, що нас поглинають, у боротьбі з рутиною, яка руйнує заповітну ідею, що несе упокоєння.

У “Чевенгурі” і “Мертвих душах” є спільний просторовий принцип, що організує їх, – дорога. Це важливий структурний елемент зі своїм хронотопом, який зв'язує інші точки простору твору як сюжетно, так і за структурою. Центральним хронотопом і “Миргорода”, і “Мертвих душ” є маєток, і це не випадково. Цей принцип цілком зберігається в Чевенгурі, з тією тільки різницею, що старі чевенгурці живуть кожний у своєму маєтку, а чевенгурські комуністи перетворюють місто на один спільний “маєток”. Чевенгурський “маєток” наділений багатьма незвичайними рисами маєтків героїв Гоголя. Спільних рис так багато, що можна говорити про пряме запозичення просторово-часових ідей Платоновим з “Мертвих душ”.

Влада над часом і простором, якої жадають герої Гоголя і Платонова, вимагає літописної, відстороненої в просторі і часі, точки зору на події. Щоб мати владу над хронотопом, треба самому бути поза простором і часом, як чевенгурці (тому що сам Чевенгур ширяє над усім простором Росії, уособлюючи його) або як оповідач у “Мертвих душах”. Проблема оволодіння хронотопом у цілому і простором-часом Росії зокрема залишається для Гоголя відкритою і по-своєму розв’язується Платоновим – як уникнення її рішення.

У шостому розділі “Псевдохронотоп псевдоісторії (псевдоістризм “Історії одного міста” і міфологізм “Чевенгура”)” розглядається вплив традицій Щедріна на “Чевенгур”. Роман “Чевенгур” з'єднує в собі і пушкінське, і щедринське ставлення до історії. Від Пушкіна Платонов узяв реалістичність зображення історичних подій, прагнення героїв творити, від Щедріна – руйнування причинно-наслідкових зв'язків, порядку будь-якого роду. Спільність “Історії одного міста” і “Чевенгура”, по-перше, сюжетна (історія міста і градоначальників у другій частині роману “Чевенгур”), по-друге, ідейна, зв'язана зі ставленням авторів до історії і міфології, і, по-третє, основана на спільності художніх засобів для вираження ідейної складності, наприклад, міфологія замість причинності.

Хронотоп Чевенгура має безліч спільних рис із хронотопом Глупова, що обумовлено подібним ставленням авторів до своїх міст: це світ, що повинен бути зруйнований, тому що він недосконалий, загибель його неминуча і формальна причина цієї загибелі не важлива: Глупов, як і Чевенгур, – це узаконений на карті давньоруський антисвіт, казкова утопічна країна зі зверненими законами.

Дурість у Щедріна має вираження в хронотопі – це його хаотичне перетворення, а хаос, на противагу порядку, не може бути історією. Платонов не вважав, що хаотична модель псевдоісторії Салтикова-Щедріна може виразити конструктивну ідею перетворення Росії. Сам він відмовився від щедринського розподілу героїв на обивателів-глуповців і творців-градоначальників. У нього творцями історії стали глуповці самі собі начальники. Хотів того Платонов чи ні, але їхні образи ще більш хаотичні, ніж образи глуповців і градоначальників окремо. Вони схожі одночасно і на тих, і на інших. Тільки це не один градоначальник, а група градоначальників-товаришів. Вони зазіхають на все те, на що зазіхав кожен градоначальник окремо – на перетворення хронотопу: перенесення міста на нове місце і відмовлення від землеробства. Безмежна влада інфантильних начальників призводить до безглуздих перетворень хронотопу.

Стихійна сила, що здатна на перетворення хронотопу, – нівелятор Угрюм-Бурчеєв, духовний брат чевенгурців. Його прізвисько пройдисвіт (прохвост, тобто воєнний парашник, який прибирає в таборі усі нечистоти), говорить про намір вирівняти світ в буквальному значенні цього слова до самого обрію. Те ж саме роблять чевенгурці, перетворюючи місто в оранку. Героям романів властиві протилежні бажання: і перетворити хронотоп, дійти до кінця, і уникнути кінця, продовжувати рух вічно. У пристрасті до перетворення герої приходять до однакового стану топоса – пустелі. Для Угрюм-Бурчеєва це мета, у чевенгурців на “вивернутому ґрунті” повинне утворитися щось душевне, на старому, зруйнованому до основи світі (міфі?) повинен бути побудований їхній новий світ (міф?).

Ідея письменників полягає в тому, що стихію не можна скорити за допомогою відповідної стихії, потрібен, знов-таки, творець, пушкінська людина. Зіткнення двох стихій призводить до руйнування хронотопу. Збереженню хронотопа міфологічного світу сприяє відтягування зіткнень стихій. Угрюм-Бурчеєв розуміє ідею нескінченного руху як рух по прямій, і в цьому його помилка, тому що на шляху завжди трапиться яка-небудь стихія. Чевенгурці гинуть по цій же причині, тільки їхню “пряму” прокладено не в царині видимого світу, а в царині ідей. А от Дванов сходить з прямої, обходить стихію і є, таким чином, справжнім перетворювачем. Отже, Платонов усе ж таки створив “пушкінську людину”, тільки стихії, що вимагають перетворення, виявилися дуже сильними.

У сьомому розділі “Хронотопи степу і саду як хронотопи Росії зламних епох (Чевенгур Платонова, Степ і Вишневий сад Чехова)” аналізуються витоки хронотопів степу і саду у “Чевенгурі” Платонова. Платонов і Чехов – письменники дуже близькі: їхня близькість, зокрема, виявляється на рівні організації хронотопу, який безпосередньо, а не тільки через сюжет твору, відображує ідею.

Степ і сад у творчості Платонова, як і Чехова (особливо в повісті “Степ” і комедії “Вишневий сад”), – хронотопи-антоніми з протилежними властивостями. Хронотоп степу має у творах Чехова і Платонова однакові властивості, і те ж саме можна сказати про хронотоп саду. Степ нескінченний – простір саду обмежений. Час у степу зупиняється, це стан поза часом, застигле минуле. Степ – творець майбутнього: визначає зустрічі, розставання, напрямок руху. Сад і маєток вимагають зупинки, припинення руху і в часі, і в просторі.

Характер руху по степу і саду (маєтку) різний. Степ вимагає руху. На противагу степу місто, будинок, заїжджий двір, маєток і як серце маєтку сад – це зупинка, спокій, досягнення мети. Рух по саду і маєтку – пряма, по степу – коло. Є в цих схожих по хронотопу творах Чехова і Платонова ідеальний характер руху, заснований на постійному перетинанні межі степу і саду. Але, як показує досвід чевенгурців і Єгорушки, щастя триває тільки доти, поки перетинається межа степ-сад і назад. Потім настає стан поза часом, в якому щастя нема.

Степ сильніший маєтку із садом, він поглинає їх. Закони степу наприкінці роману “Чевенгур” стають законами Чевенгура. Порожнеча Чевенгура є закономірною, тому що хронотоп маєтку-саду заміщається хронотопом порожнечі-степу.

У комедії “Вишневий сад” сюжет будується навколо володіння маєтком і садом. Але, як і майно Чевенгура, маєток насправді не належить нікому з героїв п'єси. Маєток перетворюється на абсолютну відсутність майна – порожнечу, голу землю. Це відповідає комуністичній ідеї чевенгурців і виражає підсвідоме тяжіння героїв “Вишневого саду” до руйнування хронотопу маєтка. Чевенгур – це реалізована ідея Петі Трофімова про даремність майна. Єдине володіння, що визнають жителі Чевенгура, – володіння людьми. Але і людей вони не можуть мати назавжди. Герої “Вишневого саду” теж (без взаємності) прагнуть володіти іншими. Відмовлення від володіння майном не допомагає людині володіти іншою людиною. І тоді виникає своєрідна сублімація – бажання мати сад. Чевенгурці, в яких “одна професія – душа”, це відпочилі з часів Чехова садівники революції. Сад для них – не сублімація володіння, а спосіб буття.

У восьмому розділі “Есхатологічний кінець російського хронотопа” “Чевенгур” розглядається серед романів-антиутопій ХХ століття. Простір романів-антиутопій Замятіна, Хакслі й Оруелла відділено від іншого світу, час у них особливий і не відповідає перебігу часу на іншій території. Для антиутопії характерне зіткнення офіційного руху (від периферії до центра) і неофіційного (у протилежний бік). Рух героїв хаотичний через явне протиріччя: їхнє таємне бажання – периферія, заборонна межа, за якою – інший світ, а необхідність – центр. Свідомість героїв не може впоратися з таким протиріччям, і напрямок руху втрачається.

Світ антиутопії – світ застиглого сьогодення, стан поза часом, в якому майбутнє нічим не буде відрізнятися від нинішнього, а минуле і всі його носії, зокрема книги, знищуються або не читаються.

Душа і щиросердечні відносини – те, що руйнує ідеальний світ антиутопії. Враховуючи це, можна зробити висновок, що “Чевенгур” протилежний будь-якій антиутопії, тому що його ідеальний світ будується на підміні усього світу душею. Герої Платонова складають суцільну душу, при цьому в них атрофований через непотрібність розум. Душа чевенгурців видається порожньою. Таким чином, якщо класична антиутопія будується на конфлікті свідомості героя і тієї свідомості, що хоче “втиснути” у героя суспільство, у “Чевенгурі” мова йде не про свідомість, а про деякі моральні принципи, що поміщаються в душі, серці.

В антиутопії важливе місце займає проблема порожнечі зовнішньої і внутрішньої, котра розв’язується по-різному: знищення внутрішньої порожнини – душі, заповнення її псевдорелігією, якою можна вважати і комунізм. Для протистояння порожнечі зовнішній люди в антиутопії збиваються в групи. У “Чевенгурі” в кожної групи є свій ідеологічний “наповнювач”. Для буржуїв це майно, для пролетарів – комунізм. Будь-яка антиутопія згадує про момент початку існування “ідеального суспільства” як про момент зміни ідеологій (читай – міфів). Християнство або християно-язичництво, що не працює в старому світі, замінюється іншою ідеологією – це есхатологічне бажання кінця часу і простору, кінця путі. Особливо чітко це видно в російських антиутопіях Замятіна і Платонова, у яких герої так або інакше висловлюють думку, що найважливіше для них – вічність і нескінченність: не майже вічність і нескінченність, що у них вийшли, а істинні вічність і нескінченність.

Антиутопії Замятіна і Платонова начебто виростають із традицій середньовічної російської літератури. При цьому роман Платонова істотно відрізняється від роману Замятіна відсутністю сатиричного начала, що ще більше ріднить його з давньоруською утопією. Проте, “російський дух” властивий роману Замятіна тією ж мірою, що і Платонова, і це відбито насамперед у “російській ідеї”. І Платонов, і Замятін за допомогою різних сюжетів показали по суті те саме: людині необхідно переключитися з зовнішнього хронотопа на внутрішній, душу; його перетворення підвладно людині і є метою людського життя. Крім того, російська оповідна традиція виявлена в російських традиційних мотивах (нескінченності як відображення просторів землі, вічності, землі-матері і землі-дружини, спрямованості усередину себе, на перетворення не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього світу).

Зважаючи на ці мотиви, можна виявити характерні відмінності інтерпретації хронотопічних мотивів у романі Замятіна “Ми” від інтерпретації відповідних мотивів у романах Хакслі й Оруелла – саме по тих параметрах, в яких збігаються хронотопи “Ми” і “Чевенгура”. Також можна прослідкувати принципово різний характер ставлення героїв російських романістів і англійських до “своїх” хронотопів. Так, наприклад, героїв Хакслі не влаштовує хронотоп, обмежений рамками, для них воля – подолання обмежень простору і часу. У російських же авторів немає ніяких обмежників, простору – хоч відбавляй. Російські письменники знаходять для своїх героїв способи перемогти сам простір і час, але герої не задовольняються і цим. Перетворення, спрямовані назовні, згубні для героїв російської літератури. Тільки перетворення, спрямовані всередину себе, приносять користь. Не хронотоп має відповідати внутрішньому “я”, а внутрішнє “я” – хронотопу. Тоді настає гармонія, якої прагнуть автори.

Уся російська література, починаючи від давньоруської, переповнена есхатологічними чеканнями, пов'язаними з прагненням повного й остаточного розв’язання проблеми оволодіння простором і часом. Утопія – один зі способів приручення хронотопу: знищення звичного і створення нового, зовсім іншого. Як показує досвід антиутопій, новий хронотоп не тільки так само непідвладний людині, як і старий, але виявляє свою повну неспроможність, саморуйнується.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Дослідження основних структурних параметрів художнього хронотопу романа Андрія Платонова “Чевенгур” і закономірностей його функціонування в контексті російської епічної традиції допомогло виявити цілу низку сутнісних елементів для розуміння художнього змісту платоновського твору.

Уже попереднє вивчення основних хронотопічних характеристик “Чевенгура” у світлі сучасних лінгвокультурологічних уявлень про російські національні особливості розуміння ключових категорій часу і простору підтвердило обґрунтованість часто висловлюваних, але дотепер систематично не доведених суджень про особливу “російськість” головного твору Андрія Платонова. Простеживши “у великому часі” (від початку давньоруського літописання в Х ст. до кінця “російської утопії” у ХХ ст.) основні етапи еволюції російської епічної традиції як “національного способу оповідання”, у тому числі – розгортання літописно-оповідного чи художньо-міфологічного сюжету в рамках “єдиного національного хронотопу”, можна з повною впевненістю судити про те, що ціла низка елементів національної епічної традиції, у тому числі структуроутворюючих елементів хронотопу, практично не піддані впливу часу. Вивчення хронотопу “Чевенгура” у світлі російської епічної традиції підводить до розуміння його романної жанрової структури. З пушкінського моменту еволюції епічної традиції, коли до “міфологічного” у ній підключається “історичне”, російська епічна традиція вже далі розвивається як діалог, тобто входить у сферу по самій своїй природі діалогічного жанру – роману. У цьому сенсі споконвічно “романні”: повісті Пушкіна і Гоголя, введені в традицію “оповідання національного міфу” (“Мідний вершник” і “Капітанська дочка”; повісті “Вечорів...” і “Миргорода”); невдала (саме в силу “романічної” установки на діалог “міфічного” і “історичного”) епопея (“поема”) “Мертві душі”; “не історична, а просто сатира” (за визначенням самого Щедріна) “Історія одного міста” (“не історична”, тому що ще і – у діалозі – “міфологічна”); оповідання, повісті і “драматичні романи” Чехова; роман-антиутопія Замятіна “Ми”; нарешті, сам “Чевенгур” Платонова з його споконвічною установкою не на епопейну, тобто монологічну, а на романну, тобто експериментально-діалогічну жанрову структуру, без самодостатньої авторської ідеї.

Художній світ “Чевенгура” самодостатній і має художньо самодостатню просторово-часову структуру, що, однак, не виключає, а припускає органічний зв'язок художнього світу платоновського роману з магістральною лінією еволюції російської епічної традиції. Цим зв'язком не тільки обумовлена національна своєрідність “Чевенгура”, але багато в чому визначена його неминуща художньо-пізнавальна цінність.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях:

1. Филенко О.Н. Соотношение исторического и мифологического у позднего Пушкина и в “Чевенгуре” А.Платонова // Науковий вісник Чернівецького університету. Вип.61. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 1999. – С.57-63.

2. Филенко О.Н. Покоряя пространство и время... (Роман Е.И.Замятина “Мы” и его роль в становлении жанра антиутопии)