НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Федуняк Сергій Георгійович

УДК 327.51+327.8

ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ ЄВРОАТЛАНТИЧНОГО ПРОСТОРУ

І НОВИХ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

Спеціальність 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Науковий консультант

доктор історичних наук, професор

Камінський Євген Євменович

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, завідувач відділу трансатлантичних досліджень

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук,

Бодрук Олег Сергійович,

Національний інститут проблем міжнародної безпеки РНБО України, завідувач відділу воєнної політики і безпеки

доктор політичних наук, доцент

Копійка Валерій Володимирович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

доктор історичних наук, професор

Фісанов Володимир Петрович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри міжнародної інформації

Провідна установа: Національний інститут стратегічних досліджень

Захист відбудеться 30 травня 2006 р. о 14_год. на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д. 26.176.02 при Інституті світової еконо-міки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5, т. 239-66-60.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5, т. 239-66-60.

Автореферат розісланий “26” квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук О.В.Сушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Наприкінці ХХ - початку ХХI століття світ зіткнувся з множиною нових викликів і загроз, які виходять поза рамки традиційних уяв. Постала проблема актуалізації самого розуміння безпеки в межах новітньої міжнародної системи. Тероризм, наркотрафіки, не-контро-льована міграція, екологічні проблеми, ймовірність порушення режиму не- розповсюдження і т. ін. за масшта-бом проявів і наслідками впливу здатні серйозно трансформувати міжнародні відносини та вплинути на подальший розвиток людства. Ключова роль у їх попередженні і подоланні досі належить і у видимій перспективі буде належати найвпливовішим державам євроатлантичної циві- лізації, що прагнуть надати керованості глобальним процесам.

Розв’язання вказаних проблем потребує наукового пошуку нових і вдосконалення існуючих моделей та інструментів сус- пільної організації, що, з одного боку, змогли б забезпечити стабільність у відносинах держав трансатлантичного альянсу, з іншого – гарантувати його довгострокові глобальні геоекономічні й геополітичні інтереси без порушення інтересів інших учасників світ-системи. Автор виходить з того, що фундаментальна криза в трансатлантичній спільноті може руйнівним чином позначитися на загальній стабільності світ-системи й навіть спричинити глобальний колапс.

Найбільш продуктивним підходом до узгодження реально існуючого світового лідерства країн Заходу з планами поступального розвитку інших акторів міжнародної системи у ближчій перспективі залишатиметься формування єдиного цивілізаційного масиву у складі країн Північної Америки, Європи і пострадянського простору. Успішне виконання цього завдання може забезпечити надійну і довгострокову ресурсну базу розвитку євро-американської цивілізації, а значить, і усунення диспропорцій у міжнародних відносинах внаслідок триваючого глобаль- ного західного домінування, принаймні у сенсі критеріїв суспільного розвитку. Для нових незалежних держав (ННД) з’явиться шанс увійти до найбільш розвинутої частини світового соціуму з віднайденням оптимальної форми подальшого включення РФ до такого процесу. У цьому контексті суттєвий вплив на створення єдиного цивілізаційного простору справляє спроможність Заходу системно і стабілізуюче впливати на хід трансформаційних процесів на терені колишнього СРСР шляхом підтримки суспільної демократизації з подальшим створенням спільних інститутів із країнами Заходу, що діяли б на основі єдиних чи хоча б максимально близьких політико-системних цінностей як основи для миру і стабільності.

Суттєвим кроком на шляху до створення окресленого цивілізаційного простору стало б створення високоінтегрованої системи безпеки Північної Америки і Європи та нових незалежних держав. Така необхідність випливає з характеру основних тенденцій у системі міжнародних відносин, які полягають в очевидній неспроможності ідеї “глобального правління” в рамках відомої парадигми Дж.Буша-старшого й появі нових викликів і загроз, що носять на собі відбиток цивілізаційного зіткнення в рамках парадигми С.Хантингтона.

Важливість дослідження перспективи створення інтегрованої системи безпеки випливає з кількох чинників. У першу чергу, це пояснюється фундаментальними розходженнями в оцінках стану і перспектив її формування у світовій політичній думці. З другого боку, дуже важливим чинником тут виступає контроверсійна боротьба між силами демократії й авторитаризму на теренах нових незалежних держав. Крім того, дана проблематика під таким кутом зору у цілісному варіанті поки що залишалася поза рамками досліджень вітчизняних і зарубіжних фахівців. Науковці, переважно історики, зупиняються на аналізі протікання окремих процесів та діяльності інститутів. Тим часом, в умовах відсутності чітких міжнародних гарантій безпеки України та розмитості її місця в системі міжнародних відносин першочергового значення набуває розробка концептуальних засад та механізмів інтеграції до впливових міжнародних інституцій.

Таким чином, аналіз інтегрованої системи безпеки Північної Америки і Європи та нових незалежних держав спрямовано на вирішення наукової проблеми, суть якої полягає у тому, як концептуально та в яких інституційних формах відбувається і/чи має відбуватися оптимізація будівництва системи безпеки після завершення “холодної війни” на території, що колись знаходи- лася на вістрі глобального протистояння Заходу і Сходу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснене в рамках планових тем Відділу трансатлантичних досліджень ІСЕМВ НАН України “Західні концепції та моделі забезпечення національних інтересів і реалізації стратегії розвитку перехідних суспільств” (№ Державної реєстрації 0101U005095), а також “Геополітичний вимір посттоталітарних трансформацій у контексті євро-американських стратегій суспіль-ного розвитку” (№ Державної реєстрації 0105U002591). Авторські напрацювання увійдуть до Наукового звіту вказаного відділу. Результати дослідження також використані при роботі над проектом “Проблеми регіональної стабільності”, здійснюваним кафедрою політології Чернівецького національного університету спільно з Буковинським політологічним центром.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є виявлення міжнародно-політичних і політико-системних особливостей виникнення, формування та взаємодії підсистем безпеки країн євроатлантичного простору і нових незалежних держав, їх взаємної адаптації та створення спільної інституційної бази.

На такій цільовій основі автор ставить перед собою наступні дослідницькі завдання:

- критично осмислити тематику і характер теоретичних дискусій стосовно процесів у системі міжнародних відносин загалом та їх вплив на сферу безпеки;

- систематизувати існуючі теорії і концепти створення та функціонування системи безпеки в умовах постбіполярної системи міжнародних відносин;

- виявити політичну сутність та особливості структури підсистем безпеки у процесі формування і трансформації;

- поглибити наукове знання і політико-системні уяви про формування регіональних підсистем безпеки;

- з’ясувати й спрогнозувати роль міжнародних інститутів у процесі формування регіональних підсистем;

- розвинути якісний вимір впливів США на процес створення регіональних підсистем безпеки;

- уточнити роль Російської Федерації у створенні підсистем безпеки;

- розкрити значення, роль і місце України у галузі безпеки в контексті формування Євроатлантичної та Євро-азій-ської підсистем безпеки;

- виявити сутність, спрямованість і перспективи розвитку безпекової системи на теренах Євро-Атлантики і нових незалежних держав та розробити прогноз середньо - й дов- гострокових тенденцій у даній області.

Об’єктом дослідження є система безпеки країн євроатлан- тичного простору і нових незалежних держав наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, що знаходиться у процесі формування. Предметом – політико-системні чинники і аспекти виникнення, діяльності та оптимізації системи безпеки, концептуальні засади її формування і функціонування, взаємовідносин підсистем і найбільш впливових акторів (США і Росії) у створенні системи безпеки євроатлантичного простору і нових незалежних держав за участю України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця 80_х – початку 90-х рр., коли розпалася стара біполярна система міжнародних відносин, до середини 2005 р., тобто початку періоду трансформацій в системі безпеки Європи і ННД, які стали наслідком політичних змін в ряді держав пострадянського регіону.

Методи дослідження. У ході дослідження застосовувалися наступні підходи і методи. Цивілізаційний підхід дав змогу окреслити широкий контекст, в рамках якого відбуваються процеси еволюції міжнародної системи загалом та системи безпеки зокрема. Використання системного методу сприяло здійсненню цілісного аналізу процесів у сфері безпеки як частини загального процесу трансформації системи міжнародних відносин після завершення “холодної війни”. Структурно-функціональний метод уможливив вивчення процесів формування та еволюції структури інститутів безпеки у їх взаємодії. За допомогою компаративного методу здійснено порівняльний аналіз підсистем безпеки, виявлено їх спільні та відмінні риси. Історико-порівняльний метод уможливив аналіз еволюції теоретичних шкіл міжнародних відносин, а також зовнішньої політики окремих держав (США, України і Росії) та діяльності міжнародних інститутів (НАТО, ЄС, ОБСЄ, ОДКБ, ГУАМ) за конкретний період часу. Неофункціональний метод є провідним в аналізі європейської та євроатлантичної інтеграції, а також політики країн Заходу стосовно пострадянських країн загалом та у сфері безпеки зокрема. Нормативний метод є важливим засобом вивчення якості та ефективності зовнішньої політики країн Заходу стосовно пострадянських країн. При здійсненні даного дослідження також використовуються методи вивчення документальних джерел і літератури та персональні інтерв’ю.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

- узагальнено теоретичний доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників у сфері міжнародної безпеки загалом та її суб-ре-гіональних сегментів, зокрема, після завершення “холодної війни”;

- виявлено політико-системні особливості та проаналізовано концептуальні засади політики країн євроатлантичного простору та нових незалежних держав, що створюють передумови формування інтегрованої системи безпеки;

- уведено до політологічного дискурсу поняття “міжнародно-політичної та цивілізаційної консолідації”, тобто зближення та інтеграції держав на основі спільного історичного розвитку, культурно-релігійних та політичних цінностей;

- здійснено порівняльний аналіз формування та діяльності Євроатлантичної та Євроазійської підсистем безпеки;

- досліджено діяльність провідних інститутів і держав у сфері безпеки у контексті формування інтегрованої системи безпеки;

- представлено сценарії формування інтегрованої системи безпеки;

- розроблено авторську концепцію, яка полягає в цивілізаційній доцільності створення єдиної системи безпеки на трансатлантичних просторах і на теренах нових незалежних держав.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній науці процеси безпеки в євроатлантичному та євразійському ареалах розглядаються у тісному взаємозв’язку і через взаємний вплив явища цивілізаційної консолідації, що, зокрема, полягає в концепції інтегрування пострадянських держав до західної цивілізації шляхом створення системи безпеки у складі двох підсистем, до яких входять країни євроатлантичного простору та нові незалежні держави.

Основні положення і висновки роботи можуть бути застосовані в подальших дослідженнях у галузі теорії міжнародних відносин і міжнародної безпеки та використані зацікавленими організаціями у сфері зовнішніх зносин і національної безпеки, в тому числі для підготовки їх кадрових працівників. Результати роботи можуть знайти своє застосування при розробці учбових лекцій, спецкурсів, методичних рекомендацій на допомогу викладачам і студентам навчальних закладів за спеціальностями “міжнародні відносини” і “політологія”.

Наукова апробація та впровадження основних положень і результатів дисертаційного дослідження здійснена в персональній монографії, 24 статтях у наукових виданнях, які визнані ВАК України як фахові, 7 статтях в інших наукових виданнях, 7 матеріалах і тезах конференцій.

Апробацію результатів дослідження здійснено на міжнародних і всеукраїнських наукових з’їздах, конференціях, семінарах: (43-й щорічний З’їзд Асоціації міжнародних досліджень “Руйну-ючи межі: Зв’язок між порівняльною політикою і міжнародними відносинами” (м.Новий Орлеан, США, березень 2002); конференція “Україна у сучасному світі” (м.Ялта, вересень 2002); міжна- родний науковий симпозіум “Безпека та стабільність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії” (м.Чернівці, листопад 2002); міжнародний науковий семінар “Безпека та стабільність країн постсоціалістичної Європи в контексті розширення НАТО: ілюзії та реалії” (м.Чернівці, грудень 2002 р.); науковий семінар “Зовнішня політика України на початку ХХІ століття” (м.Рівне, березень 2003 р.); міжнародна наукова конференція “Єврорегіони України як новий засіб формування демократичного поліетнічного суспільства” (м. Чернівці, квітень 2003 р.); З’їзд Асоціації міжнародних досліджень “Глобальні напруги і їх виклики управлінню міжнародною спільнотою” (м.Будапешт, Угорщина, червень 2003 р.); конференція “Україна – проблеми ідентичності” (м.Львів, вересень 2003 р.); міжнародний колоквіум “Створення української нації: можливості для співробітництва” (м.Саскатун, Канада, жовтень 2003 р.); міжнародний семінар “Роль ЗМІ у співпраці України з НАТО” (м.Чернівці, листопад 2003 р.); круглий стіл “Глобалізація й Україна” (м.Львів, грудень 2003 р.); міжнародна конференція “Етнополітика і етнополітологія постсоціалістичних країн Центральної і Східної Європи” (м.Чернівці, травень 2004 р.); спеціальний з’їзд Асоціації вивчення національностей “Національності і плюралізм від старого до нового світів” (м. Варшава, Польща, липень 2004 р.); конференція “Національна безпека України” (м. Чернігів, вересень 2004 р.); науковий семінар “Геополітичні домінанти країн ЦСЄ на початку ХХІ століття” (м. Рівне, квітень 2005 р.); міжнародний науковий семінар “Україна та сусідні держави: нові можливості для успішної євро- атлантичної інтеграції” (м.Чернівці, червень 2005 р.); конференція “Майбутнє стабільності і безпеки в Євразії” (м.Стамбул, Туреччина, червень 2005 р.); VII Всесвітній конгрес Міжнародної ради центрально - і східноєвропейських студій “Європа – наш спільний дім?” (м.Берлін, Німеччина, липень 2005 р.); конференція “П’ятнадцять років пострадянських перетворень: виснов- ки, уроки, перспективи” (м.Полтава, вересень 2005 р.).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 407 сторінок. Список використаних джерел містить 701 найменування. Додатки містять 6 таблиць.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами, визначено мету, сформульовано гіпотезу дослідження та його завдання, розкрито його методоло- гічну основу, подано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відомості про апробацію.

У першому розділі - “Документальні джерела і стан наукової дослідженості проблеми” аналізується документальна база та література з проблем міжнародної та регіональної безпеки. Джерела і література по даній темі діляться на кілька груп: документи міжнародних організацій та окремих держав, зарубіжні та вітчизняні публікації з проблем безпеки, вітчизняні дисертаційні дослідження.

До першої групи джерел відносяться документи провідних організацій у галузі безпеки, зокрема, Стратегічні концепції НАТО 1991 і 1999 рр., Хартія Україна-НАТО про особливе партнерство, документи програми “Партнерства заради миру” 1994 р., Ради євроатлантичного партнерства, документи Спільної політики у галузі оборони і безпеки Європейського Союзу та його стратегії стосовно нових незалежних держав (включаючи Україну), діяльності Західноєвропейського союзу. Сюди також потрібно віднести основоположні документи Співдружності незалежних держав (СНД), Організації договору колективної безпеки, ГУАМ і Шанхайської організації співробітництва. Важливим документами також являються Стратегія України щодо Північноатлантичного договору, План дій Україна-НАТО, документи МЗС України стосовно співробітництва з окремими міжнародними організаціями і державами.

Серед теоретичних робіт із загальних проблем безпеки варто виділити монографії К.Уолтса і Х.Балла, що аналізують сутність та структуру міжнародної системи, Р.Кеохейна і Дж.Ная, що розглядають феномен комплексної взаємозалежності та співробітництва в міжнародній системі, Дж. Міершаймера і Дж.Раґґі, котрі ведуть полеміку з позицій різних теоретичних шкіл стосовно природи міжнародної системи після завершення “холодної війни”, С.Хантингтона, чия концепція про зіткнення цивілізацій дає можливість виявити важливий чинник еволюції системи міжнародних відносин на початку ХХІ ст. та інших. Концепція К.Дейча дає розуміння процесів і наслідків інтеграції у галузі безпеки.

Проблемам створення нової архітектури безпеки та діяльності міжнародних інституцій у цій галузі присвячені дослідження А.Бронстона і А.Хантса, Б.Бузана, А.Дормана і А.Трічера, А.Хайд-Прайса, А.Лоттера і С.Петерс, М.Сміта і Г.Тіммінза, У.Джеймса. Окремим аспектам безпеки посткомуністичних країн присвячені роботи К.Давіші, Р.Дван, Н.Скак і Ч.Кінга. Загальний розвиток міжнародної системи та основні тенденції її розвитку висвітлені в роботах З.Бжезинського та С.Хантинґтона. Серед вітчизняних робіт потрібно виділити колективну монографію “Воєнна безпека України на межі тисячоліть”, підготовлену провідними фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень, де дається детальний аналіз ситуації в Європі і Євразії у галузі безпеки.

Великий масив робіт присвячений зовнішній політиці й безпеці Росії, що є важливим елементом євроазійської безпеки. Тут варто виділити праці російських фахівців О.Антоненко, О.Арбатова, В.Барановського, А.Кокошина, А.Загорського, бри- танського дослідника А.Лівена. Окремі роботи (Р.Мени, Н.Мак- фарлейна і А.Шнабеля, Д.Терніна і О.Єгорова) присвячені регіо- нальним аспектам політики РФ, зокрема, участі у миротворчій діяльності в СНД.

Участь України у створенні нової системи безпеки після завершення “холодної війни” висвітлена у працях О.Бодрука, О.Сенченка, М.Кулінича, Б.Лупія, О.Парахонського, Ю.Павлен- ка, А. Гончарука, П.Рудякова, Д.Олбрайта, С.Аппатова, О.Потєхіна, І.Коваля, М.Бальмаседи, Т.Букквола, Ш.Ґарнетта, Д.Шера. Різноманітні аспекти безпеки України проаналізовані у колективних монографіях Національного інституту стратегічних досліджень “Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти”, ”Воєнна безпека України на межі тисячоліть”, “Центральна Азія: геостратегічний аналіз та перспективні можливості для України”, “Стратегічні інтереси України в краї-нах чорноморського регіону та проблеми національної безпеки”.

Дисертаційних досліджень з даної проблематики в Україні є досить небагато. Серед них потрібно згадати роботи С. Д. Василенко, О. В. Сивака і Ю. І. Шмаленко із зовнішньої політики України у контексті глобальних та регіональних процесів, а також фундаментальну докторську дисертацію з безпекової тематики О.С.Бодрука. Аналіз різних аспектів діяльності США загалом та стосовно України зокрема висвітлюють С.О.Шергін, Є.Є.Камінський, В.В.Копійка, С.В.Юрченко і Б.І.Канцелярук. Проблеми регіональної безпеки на пострадянському просторі аналізуються у роботах В. В. Гусакова, В.А .Ткаченко, Н. І. Мхитарян, В. Ю Константинова та ін. Вплив близькосхідного чинника фундаментально представлено в працях В.К.Гури та Ю.С.Скорохода.

Діяльність міжнародних інститутів і провідних акторів у сфері безпеки знайшли відображення у засадничих та оперативних документах, що знаходяться на інтернет-сайтах і доступні фахівцям. Серед досліджень левова їх частка присвячена діяльності Північноатлантичного Альянсу, Євросоюзу і дещо менше –ОБСЄ. У працях вітчизняних і зарубіжних дослідників простежується тенденція аналізу безпеки у широкому контексті, виходячи з наявності багатьох вимірів цього явища. Провідне місце в роботах займають інституційні аспекти, а саме створення та політика відповідних інститутів і провідних держав.

Загалом можна стверджувати, що дане дослідження має достатню джерельну базу, яка може бути відправною точкою для поглибленого аналізу міжнародно-безпекової проблематики у політико-системному вимірі. Водночас проблематика, пов’язана з формуванням системи безпеки на пострадянському просторі та діяльністю відповідних інститутів безпеки, ще не знайшла достатнього висвітлення у вітчизняній і зарубіжній літературі, особливо, у контексті можливості формування інтегрованих структур з країнами Заходу. Попри існування значного масиву досліджень з окремих аспектів проблематики, все ще немає робіт, котрі б у комплексі розглядали формування безпеки в Європі та Євразії, виходячи із нових реалій розвитку процесів у системі міжнародних відносин на початку ХХІ століття.

У другому розділі “Ґенеза безпекових стратегій у контексті формування нової системи міжнародних відносин” аналізуються концептуальні підходи зарубіжних і вітчизняних дослідників стосовно теоретичних засад формування та можливої конфігурації системи безпеки. Умовно зміст дебатів можна звести до кількох напрямків: характеру системи міжнародних відносин після завершення “холодної війни”, місця в ній США, а також їх концептуального впливу на процеси у галузі безпеки; ролі міжнародних інститутів у системі міжнародних відносин загалом і забезпеченні безпеки, зокрема; впливу посткомуністичних трансформацій на систему міжнародних відносин тощо.

Перший підрозділ “Концептуальні особливості зарубіжних досліджень міжнародних відносин і безпеки” зазначає, що розвиток наукової дискусії із вказаних проблем відбувався, в основному, в рамках парадигм провідних теоретичних шкіл міжнародних відносин (реалізму та інституційного лібералізму). Переважна більшість західних дослідників вважають, що внаслідок розпаду двополюсної системи виникла перехідна система з наростанням елементів однополярності на чолі зі Сполученими Штатами Америки в якості світового гегемона (С.Хантингтон, Р.Гілкін). Дискусії тут точаться переважно навколо ступеня та тривалості впливу США на глобальні процеси.

В контексті вказаних дискусій відбулося повернення до дискурсу стосовно імперської ролі Сполучених Штатів у системі міжнародних відносин і безпеки. Більшість дослідників не лише ліберально-інституційної, але й реалістичної шкіл ставлять під сумнів імперський статус США (Д.Хендріксон, С.Маллабі, Дж.Міершаймер) і відзначають наявність тенденції до зростання ролі і впливу регіональних центрів сили. Водночас США справляють визначальний, хоча й суперечливий вплив на формування концептуальних підходів країн євроатлантичного простору стосовно формування структур безпеки як на глобальному, так і на регіональному рівнях. При цьому відзначається що структура міжнародних відносин має досить чіткий політико-цивілізацій- ний характер з виділенням центру і периферії, в якій центр (Захід) займає домінуюче становище, визначаючи напрямок і характер розвитку всієї системи через функціонування інститутів безпеки (Д.Голдгеєр, М.Макфол, С.Хантингтон).

Міжнародні інститути у даному випадку є засобами впливу країн Заходу та, водночас, інструментами підтримання миру та безпеки. Ставлення до них охоплює цілий спектр підходів: від неприйняття та недооцінки ролі до практично повного покладання на них функцій у сфері безпеки. Основну увагу серед інститутів безпеки дослідники надають Північноатлантичному Альянсові. Тут позиції основних шкіл помітно розділилися: з самого початку кардинальних змін у системі міжнародних відно- син ліберали виступають за продовження існування НАТО, вва- жаючи, що ситуація відкриває нові перспективи перед цією інституцією. Представники школи реалізму підтримують ідею розпуску, чи, у крайньому випадку, реструктуризації НАТО (Дж.Міершаймер). Дискусії також ведуться навколо можливості зростання ролі Європейського Союзу у сфері безпеки, зважаючи на перетворення об’єднаної Європи на економічного гіганта, а також поглиблення трансатлантичних суперечностей (Ш.Буркарт, І.Бойер). Загалом, більшість дослідників досить високо оцінюють діяльність міжнародних інститутів в умовах переформування міжнародної системи після завершення “холодної війни”, покладаючи на них не лише традиційні безпекові завдання, але й відзначаючи їх вплив у сфері суспільно-політичних та економічних трансформацій, а також державного будівництва.

Значний вплив на розуміння особливостей системи міжнародних відносин і безпеки справляє еволюція самої безпеки у напрямку переходу до “широкої” концепції. Це дозволяє вийти за рамки виключно військово-політичних компонентів та пере- осмислити місце і значення кожної держави в системі безпеки. У цьому контексті зріс вплив посткомуністичних трансформацій на формування й розвиток системи безпеки. Насамперед успішний транзит сприяє стабілізації держав і суспільств перехідних країн і збільшує рівень їх внутрішньої безпеки. Відбуваються також зближення та певна гомогенізація країн ЦСЄ і ННД та Західної Європи, що сприяє залученню перших до членства в інститутах безпеки, а других – до стратегічного інтен-сивного партнерства. А ще виробляються демократичні традиції зовнішньої політики, які базуються на принципах спів-робітництва й виключення війни як засобу вирішення між-державних суперечок (Б.Рассет, З.Маоз, А.Кідд). Потрібно також згадати й інституційний вплив трансфо-рмаційних процесів у посткомуністичному регіоні на створення системи безпеки. Ситуація суспільної нестабільності та слабкості інститутів держави та громадянського суспільства стимулює розвиток існуючих і створення нових структур безпеки. Вже існуючі інститути змушені міняти цілі та характер своєї діяльності, розширюючи функції та географічну сферу відпо-відальності (Д.Стюарт, Г.Ікенберрі). Одним із наслідків прискорення інституційного розвитку є формування взаємовідносин країн регіону на основі демократичних принципів і під контролем існуючих інститутів (М.Уолфелд).

В другому підрозділі “Систематизація підходів української політичної думки” узагальнено теоретичні доробки вітчизняних вчених, і, зокрема, онауковлення зовнішньої політики і безпеки України, створення надійної концептуальної бази для вироблення політичних рішень. Аналіз засвідчує, що у першій половині 90_х рр. у зовнішній політиці домінували концепції – балансування, багатовекторність і нейтральність в силу невисокого рівня міжнародної суб’єктності України. З середини десятиліття ситуація починає змінюватися й у контексті появи тенденцій до відтворення полярного характеру системи міжнародних відносин (інтеграція Центральної Європи із Заходом та певна ізоляція Росії), Київ поступово зміщує акценти від політики балансування між провідними учасниками – акторами міжнародних відносин (зокрема Заходом і Росією) до більш активного окреслення своїх інтересів у регіоні Центральної та Східної Європи й на терені колишнього СРСР.

Зупиняючись на конкретних школах і проблематиці досліджень у сфері міжнародних відносин і безпеки, дисертант виділяє низку провідних наукових центрів та основні напрямки діяльності. В контексті дисертаційної роботи, автор насамперед зосередився на: концептуальних підходах до проблем зовнішньої політики та безпеки (теоретичні аспекти формування, природа і характер системи міжнародних відносин, концептуальні засади безпеки, роль міжнародних інститутів та окремих держав у системі тощо); відносинах України з європейськими та євроатлантичними інститутами (ОБСЄ, НАТО, ЄС), а також з окремими найбільш важливими державами (США); безпеці у відносинах з Росією та державами пострадянського простору тощо. У цьому сенсі на особливу увагу заслуговує фундаментальний доробок наукової школи Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка на чолі з професором В.А.Манжолою.

Із загальнотеоретичних праць варто виділити дослідження О.Бодрука, в яких розглядаються напрямки формування систем безпеки в умовах сучасних процесів розвитку міжнародної систе- ми. В ньому зазначається, що внаслідок глобальних трансформацій формуються принципово нові риси світового порядку – деякі міжнародні процеси існують лише у вигляді суперечливих тенденцій, постійно виникають нові виклики і загрози міжнародній стабільності, однак головні напрями розвитку країн світу тісно пов’язані з формуванням сучасного простору безпеки. На думку С.Толстова, міжнародний режим 90-х рр. нестійкий і перехідний, оскільки формується під впливом двох суперечливих тенденцій: створення однополярності США та класичної системи балансу у межах багатополюсної системи. Для визначення сучасної міжнародної системи справді найбільш придатний термін “постбіполярність”, а характер перехідного режиму можна роз- глядати як “симбіоз монополюсного та поліцентричного устроїв”.

Вітчизняні дослідники відзначають вплив окремих держав на систему міжнародних відносин загалом та її регіональні сегменти зокрема. Як вважає Б.Канцелярук, упродовж кількох останніх років зросла роль Росії внаслідок укладення альянсу Москва-Захід із кінцевою метою створення окремого євразійського центру сили. Можливість створення такого альянсу, за його аргумен- тацією, базується на об’єднанні силових і ресурсних потенціалів РФ і США.

Аналізуючи функціонування європейських та євро-атлант-ичних інститутів, більшість авторів відзначають позитивний вплив західних країн і міжнародних інститутів на загальний рівень стабільності на пострадянському просторі. Дослідники зазначають, що діяльність Заходу сприяє посиленню рівня безпеки України загалом і в пострадянському регіоні зокрема. Мова, перш за все, йде про надання гарантій безпеки після ліквідації ядерної зброї, реформування збройних сил за стандартами НАТО (О.Сенченко, О.Томашевич).

Відносини України з окремими державами також становлять помітний пласт наукових праць. Найбільша кількість досліджень присвячена стосункам зі Сполученими Штатами Америки як єдиною супердержавою-глобальним лідером. Особливістю даних праць є аналіз відносин з США крізь призму стратегічного партнерства (Є.Камінський, І.Коваль). Тематика безпеки у займає чільне місце в дослідженнях українсько-російських відносин, зважаючи на значний різноплановий вплив північно-східного сусіда на українське суспільство. Більшість дослідників підкрес- люють відсутність послідовної продуманої стратегії Києва стосовно Російської Федерації (М.Нечай, І.Ніколаєнко). Рівень відносин із країнами СНД як на двосторонньому рівні, так і через спільні структури – вагомий індикатор реальної сили та впливу української держави. Більшість дослідників звертають увагу на необхідність вироблення та здійснення чіткого й продуманого курсу стосовно країн СНД і зайняття більш активної позиції стосовно ситуації на пострадянському просторі. Вказується, що Україна може зайняти важливе місце як одна із держав-гарантів і виробників безпеки в регіонах конфліктів (Придністров’я, Абхазія, Нагірний Карабах), зокрема, в якості учасника миротворчих зусиль (О.Левченко, В.Леонов, Л. та Ю.Скороходи).

Значна увага в роботах вітчизняних фахівців присвячується діяльності міждержавних інститутів на пострадянському просторі. Дослідники відзн-ачають їх суперечливий вплив на безпеку України. Так, створені структури сприяють збільшенню рівня безпеки через колективні дії стосовно загроз, а також інституціалізацію відносин і врегулювання суперечностей. Але ж вони є і засобом тиску та домінування для Російської Федерації.

Отже, розвиток процесів у системі міжнародних відносин у цілому знайшов адекватне висвітлення у зарубіжній та вітчизняній літературі. Концептуальні підходи зарубіжних дослідників базуються переважно на основі двох провідних теоретичних шкіл – реалізму та ідеалізму з їхніми розгалуженнями: неореалізму, неофункціоналізму та нормативної теорії. Серед проблематики досліджень потрібно виділити питання формування системи міжнародних відносин та її важливого компоненту – безпеки.

Аналіз концептуальних засад вітчизняних досліджень засвідчує, що впродовж останнього десятиліття спостерігається певна еволюція від реалістичних і неореалістичних концепцій ранніх 90-х рр. до ліберальних теорій, особливо функціоналізму та неофункціоналізму початку ХХІ століття. Більшість дослідників відзначають наявність фрагментації світу на основі поділу між групами держав, а також визнають політико-економічне та геостратегічне домінування Заходу. На думку більшості вчених, зовнішня і безпекова політика України базувалася на складній і динамічній багатовекторності, в основу якої було покладено прагнення до інтеграції в євроатлантичні структури, дотримання політичної рівноваги і економічної вигоди у стосунках з інститутами та країнами пострадянського простору з одного боку, а також отримання гарантій безпеки від стратегічних партнерів з іншого.

У третьому розділі “Політична безпека в євроатлантичному просторі та нових незалежних державах: сутність, структура, основні механізми й актори” розглядаються різноманітні аспекти формування та діяльності інтегрованої системи безпеки. У першому підрозділі “Міжнародна та регіональна безпека в контексті глобальних політичних процесів” аналізується сутність і харак- тер політичних процесів, що справляють вплив на політичну безпеку. Перший з них – це наростання глобальних викликів та загроз на межі ХХ-ХХІ століть, породжених переважно нерівномірним соціально-економічним та політичним розвитком людства. Тероризм, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, неконтрольована міграція, демографічна криза, перспектива пору- шення договорів про нерозповсюдження тощо руйнують існуючі механізми безпеки, і, водночас, стимулюють їх вдосконалення. Це відбувається шляхом реструктуризації системи у вигляді зміни співвідношення сил окремих суб’єктів та інститутів, а також їх механізмів і процедур діяльності.

Підвищення рівня глобальних і регіональних загроз справляє суперечливий вплив на процеси формування інте-грованої системи безпеки. З одного боку, саме існування таких загроз примушує держави об’єднуватися та поступатися частиною суверенітету. Іншою стороною впливу загроз на процеси формування інтегрованої системи безпеки є підвищення впливу держав-гегемонів, що вдаються до односторонньої (unilateral) політики у сфері безпеки, виправдовуючи свої дії необхідністю негайної реакції на існуючі загрози, зважаючи на занадто по-віль-ну забюрократизовану або консенсусну процедуру прийняття рішень. Подібна поведінка гегемона здатна відштовхнути наявних і потенційних партерів і, як наслідок, – підірвати довіру і функціональну спроможність стру-ктур безпеки.

На початку ХХІ століття одним із проявів глобальних процесів стабілізації, що справляє визначальний вплив на характер еволюції міжнародної системи та її безпекового компонента, стала вкрай складна проблема цивілізаційної консолідації, сутність якої полягає самовизначенні держав на основі спільної історії, духовних цінностей, релігії і т. ін., а також створенні від- повідних інституційних форм. Адже світ поступово перетворюється на конгломерат цивілізацій, між якими виникають численні складні зв’язки та стосунки співробітництва-суперництва.

Кожна цивілізація в залежності від сукупної сили та обсягу контролю над ресурсами намагається здійснити гомогенізацію власного цивілізаційного простору або, іншими словами, консолідуватися. Головну роль у процесі консолідації відіграє провідна держава, яка намагається поряд із загальноцивілізаційними цілями досягти й власних, геостратегічних.

Одним із найбільш помітних процесів другої половини ХХ – початку ХХІ століть стала трансформація моделей суспільного розвитку. Цілком можна говорити про кризу демократичної моделі суспільної організації у світі і певний ренесанс авторитаризму. Кризові явища демократичної форми правління та конкретних моделей демократії також впливають і на проблеми безпеки. По-перше, культурно-цивілізаційна детермінованість демо-кратії ускладнює (хоча й не виключає) формування інтегрованих інститутів безпеки, до яких поряд із країнами Заходу входять і держави Азії й Африки. По-друге, в екстремальних умовах суспільного розвитку безпека зводиться переважно до військово-політичних чинників і застосовується у жорстких формах. По-третє, невизначеність перехідних суспільств або “нестача демократії”, що спостерігається, зокрема, на терені колишнього СРСР, знаходить свій вияв у слабкості молодих держав і нестабільності політичних режимів. По-четверте, демократична процедура прийняття рішень досить часто призводить до розколу політичних еліт як усередині країн, так і на міжнародному рівні, що викликає неузгодженість позиції демократичних держав і помилки при обранні стратегії стосовно авторитарних режимів, і в такий спосіб, підвищує рівень кон- фліктності у світі.

Незважаючи на труднощі та проблеми демократичного суспільного розвитку, саме демократична форма правління найбільш прийнятна, оскільки вона, по-перше, створює найвищу ступінь легітимності діяльності спільних інститутів, яка дозволяє з меншими матеріальними та політичними втратами брати участь у військово-політичних акціях, що викликають суспільні супе- речки; по-друге, відбувається адаптація національних інститутів без-пе-ки перехідних країн до демократичної практики функціонування.

Другий підрозділ “Сутність та концептуальні основи формування політичної безпеки” аналізує феномен глобальної і регіональної безпеки загалом та політичної безпеки зокрема. З концептуального погляду безпека – це складне комплексне явище, що поділяється на тематичні компоненти (політичний, військовий, екологічний, економічний, культурний тощо), за характером середовища (національна чи міжнародна), а також за ознакою принципової основи та принципів досягнення (колективна безпека, кооперативна безпека, всеосяжна безпека, співтовариство безпеки і т. ін.).

За характером середовища безпека поділяється на національну й міжнародну. Міжнародна безпека – це такий стан системи, при якому гарантується зовнішня складова національної безпеки кожної держави, а також практично виключається загроза війн і воєнних конфліктів у процесі вирішення міжнародних та регіональних суперечностей. Вона передбачає наявність сукупності спеціальних інститутів, механізмів і юридичних гарантій, що існують між її учасниками (державами) та спрямовані на забезпечення її стабільного існування й розвитку.

Безпека визначається режимом, під яким розуміють принципи, норми, правила і процедури прийняття рішень, що відображають погоджену точку зору акторів стосовно тієї або іншої сфери міжнародних відносин. В рамках Євроатлантичної підсистеми склалося співтовариство безпеки, що є найвищим з точки зору легітимності й ефективності типом режиму безпеки і спирається на ідеологічно-культурну спорідненість. В регіоні ННД існує режим колективної безпеки, що є почасти рештками високоінтегрованої структури безпеки колишнього СРСР, а також інсти- туційною реакцією на нові регіональні загрози і виклики. Якщо ж вести мову про систему загалом, то тут формується режим на основі співробітництва, який переважатиме впродовж кількох найближчих десятиліть. Він спирається на принцип загальної участі і допускає наявність неформальних інститутів та широку автономність його учасників. Іншим визначенням, що майже тотожне вищезгаданому і під яке підпадають регіональні компоненти безпеки, може бути “міжнародний політичний регіон”, що формується у певних географічних зонах, зокрема, у Східній Європі. Воно не зовсім тотожне співтовариству безпеки, оскільки передбачає дещо меншу ступінь інституціалізації і в ньому можуть бути присутніми держави, які не беруть участь у діяль- ності основних інститутів

В процесі створення інтегрованої системи безпеки основну роль відіграє саме політичний тематичний компонент (вимір), який полягає у забезпеченні безпеки шляхом створення й вико- ристання меха-нізмів держави та міждержавних інститутів для підтримання миру й стабільності як на національному, так і на регіо-нальному та глобальному рівнях. Політичний вимір безпеки має внутрішній і зовнішній аспекти. У першому випадку мова йде про наявність адекватних механізмів і процедур для успішної взаємодії державних інститутів і громадянського суспільства з метою узгодження інтересів. Зовнішній аспект політичного виміру зводиться до створення й відпрацювання інституційних механізмів для гармонізації інтересів держав у системі міжна- родних відносин.

Політичні еліти країн пострадянського простору поки що не виробили спільної концептуальної основи для створення структур безпеки, які б задовольняли всіх потенціальних учасників. З одного боку, молоді пострадянські держави поки що не здатні повністю забезпечити власну безпеку і зацікавлені в інституційній допомозі ззовні. Водночас, імпорт демократії та зближення із Заходом загрожує стабільності перехідних суспільств та владному становищу посткомуністичних еліт, зорієн- тованих на авторитарну модель суспільного розвитку.

Найбільш продуктивний пошук концептуальної основи формування та функціонування інтегрованої системи безпеки може бути здійснено в рамках ліберальної школи, зокрема, нео- функціональної та нормативної концепцій. Незважаючи на суттєві концептуальні відмінності, обидва напрями не лише конкурують, але й доповнюють один одного при виробленні підходів до аналізу процесів у галузі безпеки в євроатлантичному просторі та країнах колишнього СРСР.

Виходячи з основних положень неофункціоналізму, на першій фазі процесу інтеграції відбувається так звана секторальна інтеграція. На наступному етапі відбувається ефект перетікання (spillover). Після створення спільних структур у певних сферах (переважно економічних), інтеграція як процес набуває власної внутрішньої динаміки, розповсюджуючись і на інші галузі. Співробітництво в найменш контраверсійних секторах поступово поширюється на суміжні й більш складні для взаємодії. Отже, відбувається spillover, тобто перетікання інтеграції з однієї сфери до іншої.

Можна виділити таке явище, як міжінституційне перетікання, тобто інтеграція у певних сферах однієї інституції: вийшовши на певний високий рівень у рамках однієї інституції, вона впливала на іншу інституцію, стимулюючи появу і розвиток схожих функцій. У цьому плані діяльність НАТО була одним із чинників, що сприяли появі у 90-ті рр. ефекту міжінституційного перетікання у вигляді делегування функцій