НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Гурдуз Андрій Іванович

УДК 82.091“18/19”

Міфопоетична парадигма в українській та західноєвропейській
“прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Спеціальність 10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української та зарубіжної літератур Південноукраїнського державного педуніверситету ім. К.Д. Ушинського Міністерства освіти і науки України, м. Одеса.

Науковий керівник:

Офіційні опоненти: |

доктор філологічних наук, професор,

член-кореспондент НАН України,

НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

завідувач відділу компаративістики.

- доктор філологічних наук, професор

НЯМЦУ Анатолій Євгенович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

завідувач кафедри словґянської філології та порівняльного літературознавства;

- кандидат філологічних наук, доцент

МИХЕД Тетяна Василівна,

Ніжинський державний педуніверситет

ім. Миколи Гоголя, доцент кафедри світової літератури та історії культури.

Провідна установа: |

Національний університет “Києво-Могилянська академія”, кафедра філології, Міністерство освіти і науки України,

м. Київ.

Захист відбудеться “28” лютого 2007 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “25” січня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М.Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Розгляд творчості вітчизняних письменників у контексті світового літературного процесу передбачає появу порівняльно-типологічних студій, якими охоплюються різні його рівні: від світоглядно-філософської основи творчості українських та зарубіжних письменників до стилістики їх творів. Складником такого філософсько-художнього дослідження є вивчення проблем міфопоетики літературних творів у компаративному аспекті. Завдяки певній універсальності та всеохопності звучання результатів таких студій, можливості за їх допомогою максимально наблизитись до іманентного змісту художнього тексту й глибин психології творчості митців, осягнути типологію та специфічні особливості відображення в літературі різноманітних концептів національних культур тощо, міфопоетичний комплекс як обґєкт дослідження займає одне з центральних місць у сучасному літературознавстві.

Останнім часом зростає інтерес людства до ірраціонального й несвідомого, свідченням чого, зокрема, є розширення семантичного поля міфу. Здатність літератури нести в собі часом закодовані й трансформовані легендарно-міфологічні образи й сюжети робить її чи не найбільш універсальним засобом самопізнання людини, “знімаючи” для свідомості останньої часові й просторові бар’єри. Інтенсивна інтеграція міфоелементів у художню тканину творів (за висловом Є.Мелетинського, “експансія міфу”) особливо притаманна літературі модернізму, художнє мислення якого проявляє схильність до міфологізації. Відтворення комплексної картини цієї доби як цілісної системи можливе лише за умови теоретичного розроблення всіх її складових, тимчасом як фундаментальна ознака модернізму – міфотворчість – досліджена недостатньо й безпосереднє продовження отримує протягом ХХ ст.

Період кінця ХІХ - початку ХХ ст. вже став предметом вивчення в багатьох вітчизняних літературознавчих монографіях – Н.Калениченко, Ю.Кузнецова, О.Турган, Т.Гундорової, М.Моклиці, Я.Поліщука, Н.Шумило, Л.Горболіс та ін. У цей час точка зору на світ і людину в ньому кардинально змінюється; світова література і культура виявляють підвищений інтерес до міфу, особливо з виходом на перший план “філософії життя” з її абсолютизацією міфу. Водночас у літературі актуалізуються проблеми гармонізації людського життя через наближення до природи, а отже, в центрі уваги часто опиняється образ землі та комплекс пов’язаних з ним морально-етичних та філософських проблем.

Саме з раннім модернізмом повґязана значна трансформація традиції “сільської епіки” в європейських літературах, коли зґявляється роман про землю – своєрідна проза з власними парадигмами і концептами, перенесеними у філософсько-психологічну площину. Зачинателем цієї прози є Е.Золя. “Проза про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., попри тісний звґязок з реалізмом, виразно міфологізована, однак питання її міфологізму, елементів міфотворчості залишаються недостатньо дослідженими, особливо в компаративному аспекті. Пропоноване дослідження – спроба заповнити цю лакуну. Неповторного звучання в цей період тема землі набуває в українській літературі, де вона завжди займала одне з центральних місць та відзначалася оригінальністю трактування. Серед авторів кращих вітчизняних творів про землю – М.Коцюбинський, О.Кобилянська та В.Стефаник. Паралельний розвиток цієї прози в зарубіжній літературі (зокрема, в англійській – Т.Гарді й Д.Г.Лоуренсом – та норвезькій – К.Гамсуном) сприяє порівняльно-типологічному дослідженню міфопоетичної парадигми в українській та західноєвропейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Такі постановка проблеми і магістральний шлях її вивчення вписуються в русло завдань та актуальних питань сучасної вітчизняної компаративістики.

Таким чином, заявлена тема дисертаційного дослідження є актуальною. Прагнучи дослідити міфопоетичну парадигму творів, аналізуємо феномен літературної міфотворчості, питання функціонування й трансформації в літературі традиційних сюжетів, образів та мотивів легендарно-міфологічного походження – пріоритетних проблем сучасного порівняльного літературознавства. Паралельно розглядаємо світовідчування людини того часу, поширений тоді тип художнього світоуявлення європейських митців. Отже, в роботі порушено проблеми етнопсихології, тоді як висвітлення основ українського психологічного європеїзму нині лише розпочинається Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності: (Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ - поч. ХХ ст.).– К.: Задруга, 2003. – С.44..

Висвітлення обраної теми матиме значення для глибшого розуміння проблем розвитку європейської, й зокрема української, “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. та виявлення національно-художніх особливостей міфопоетичної парадигми в цій прозі. Дисертація збагачує усталене уявлення про “прозу про землю” вказаного періоду, трактує міфопоетичний шар як один з найважливіших у її структурі, пропонує компаративний аналіз визначальних складників міфопоетичної парадигми досліджуваних творів.

Звґязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української та зарубіжної літератур Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського Міністерства освіти і науки України в межах науково-дослідної теми “Поетика художнього твору”, затвердженої вченою радою ПДПУ ім. К.Д.Ушинського (протокол № 5 від 28 грудня 2000 р.). Тему та план-проспект дисертації схвалено на засіданні бюро наукової ради Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 12 червня 2003 р.).

Дослідження проводиться на матеріалі характерних творів європейської “прози про землю”, включаючи українську. Об’єктом роботи є твори М.Коцюбинського (“Тіні забутих предків”), О.Кобилянської (“Земля”, “Битва”), В.Стефаника (“Камінний хрест”, “Сини”, “Вона – земля”), К.Гамсуна (“Пан”, “Соки землі”), Т.Гарді (“Тесс із роду д’Ербервіллів”) та Д.Г.Лоуренса (“Райдуга”). Також звертаємось до есе, критичних та епістолярних матеріалів цих митців. Крім того, до аналізу залучено творчість російських (Г.Успенський (“Влада землі”), А.Чехов (“Степ”), І.Бунін (“На край світу”, “Село”, “Гнат”)), французьких (Е.Золя (“Земля”), Ж.Жіоно (“Спів світу, “Хай збудеться моя радість”)), польського (В.Реймонт (“Селяни”)), німецького (В. фон Поленц (“Селянин”)), норвезького (Ю.Лі (“Хутір Гільє”)) письменників, а також “Intermezzoі Fata Morgana М.Коцюбинського, “Весняний акорд” і “Час” О.Кобилянської, “Моє слово”, “Межу” і “Сон” В.Стефаника, “Містерії” К.Гамсуна тощо.

У роботі дотримуємось вимоги взаємовідповідності порівнюваних у компаративному дослідженні явищ у сенсі їх приналежності до однієї й тієї ж структури вищого порядку Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы: Пер. со словац.– М.: Прогресс, 1979. – С.203.. Обрані твори відповідають цій умові, водночас виступаючи й репрезентативними в національних літературах. За своєю жанровою типологією серед них вирізняються надзвичайно лаконічні й малі за обсягом новели В.Стефаника, що їх, однак, можна розглядати як “оригінальний епічний метатекст” Хороб С.І. Драма в новелі: проза Василя Стефаника крізь призму драматургічних категорій //Нариси з поетики української літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ століття / Прикарпат. ун-т ім. В.Стефаника; Наук. т-во ім. Т.Шевченка; Відп. ред. С.І.Хороб.– Івано-Франківськ: Плай; Снятин: Прут Принт, 2000.– С.32..

Предмет дослідження – специфіка міфопоетичної парадигми зазначених творів митців, її загальні закономірності, типологія та національні особливості.

Заявлена тема не розроблена в науковій літературі. Крім нечисленних вітчизняних праць, де “селянська проза” розглядається як реалістична (зокрема М.Грицюти, почасти П.Кононенка, Т.Денисової й Д.Наливайка), досі немає необхідного нині комплексного дослідження з проблем її міфопоетики. Так само відсутні компаративні розвідки про міфопоетику української й західноєвропейської “прози про землю”, тимчасом як потреба заповнити цю прогалину вже постала. Наближається до подібної студії ґрунтовне дослідження міфологеми землі в канадській та українській прозі, здійснене Н.Овчаренко Овчаренко Н.Ф. Міфологема землі в канадській і українській прозі.– К., 1996.– 199 с.

.

Методологічну основу роботи становить синтез порівняльно-типологічного, архетипного, психоаналітичного, інтертекстуального, імагологічного, герменевтичного, культурологічного та системного методів літературного дослідження. Концепція роботи формувалася під впливом компаративістичних праць Ж.Б.Корстіуса, І.Нєупокоєвої, О.Діми, Д.Дюришина, Г.Вервеса, К.Гільєна, Д.Наливайка, А.Нямцу, А.Волкова.

Аналізуючи основні тенденції у трактуванні міфу в науковій літературі та досліджуючи художньо-фактичний матеріал, спираємось на роботи вітчизняних (О.Потебня, Д.Наливайко, А.Нямцу, Я.Поліщук, О.Козлов, Т.Мейзерська, О.Киченко, Т.Саяпіна, О.Холодов та ін.) та зарубіжних (Ф.Шеллінг, Ф.Ніцше, О.Шпенглер, Дж.Фрезер, Дж.Кемпбелл, М.Еліаде, К.Леві-Строс, Н.Фрай, О.Лосєв, Я.Голосовкер, В.Топоров, Є.Мелетинський, І.Дьяконов, В.Пивоєв, В.Найдиш та ін.) учених. Використовуємо досвід студій із психології (К.-Г.Юнга, Е.Нойманна, В.Франкла), етнопсихології (О.Кульчицького, Г.Гачева, М.Гримич), етнографії та фольклористики (В.Гнатюка, В.Милорадовича, В.Войтовича й ін.), семіотики (Ю.Лотмана), релігієзнавства (А.Колодного).

Мета роботи – компаративне прочитання вказаних українських, англійських та норвезьких творів і виявлення їхньої міфопоетичної парадигми (її сутності, структури, особливостей і ролі у творах); розкриття типології міфогенних співвідношень в обсервованих творах і визначення національно-художніх особливостей міфопоетичної парадигми в українській, англійській та норвезькій “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.

Реалізація заявленої теми передбачала розв’язання наступних завдань:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше комплексно аналізується українська та західноєвропейська “проза про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. крізь призму її міфопоетичної парадигми (переважну більшість зіставлень художніх творів здійснено вперше), а отже, у визначенні загальних закономірностей міфопоетичної парадигми цієї прози, її типологічних рис та національних особливостей. Уточнюються й поглиблюються базові поняття міфопоетики, вводиться поняття міфологічного фактора в літературі та висувається нова оригінальна система його вираження, а також уперше подається визначення міфопоетичної парадигми літературного твору.

Практичне значення одержаних результатів зумовлено можливістю їх використання у викладанні основних та спеціальних курсів з історії української та зарубіжної літератур
ХІХ-ХХ ст., теорії літератури й літературної компаративістики у ВНЗ. Матеріали роботи можуть також бути включені до компаративного дослідження (і враховані при написанні підручників і посібників) з проблем міфопоетики вітчизняної та зарубіжної прози, і зокрема “прози про землю”, ХІХ-ХХ ст.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри української та зарубіжної літератур Південноукраїнського державного педагогічного університету
ім. К.Д.Ушинського. Основні положення дослідження викладені в доповідях на 7 наукових конференціях: V Всеукраїнській та VІІ і VІІІ міжнародних конференціях молодих учених (Київ, 2002, 2004 і 2005 рр.), всеукраїнських конференціях “Українська література в контексті світової літератури” (ІІ, Одеса, 2002 р.), “Актуальні проблеми сучасної компаративістики: Міжнаціональні літературні взаємини у світлі сучасної компаративістики” (ІІ, Київ, 2005 р.), “Контактна зона як феномен культури” (Миколаїв, 2006 р.); звітній викладацькій конференції Миколаївського державного університету ім. В.О.Сухомлинського (Миколаїв, 2006 р.). Протягом трьох років базові положення дисертації використовувались її автором під час читання спецкурсу літературної компаративістики в Миколаївському державному університеті
ім. В.О.Сухомлинського.

Структура дисертації обумовлена метою й завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (275 позицій). Обсяг основного тексту становить 181 стор., загальний обсяг роботи – 203 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розглянуто стан наукової розробки проблеми, визначено її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, окреслено його обґєкт і предмет, методологічні засади, новизну і практичне значення.

У першому розділі “Міфологізм та міфопоетична парадигма літературного твору в аспекті порівняльної типології української та західноєвропейської “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.” виділено ключові проблеми міфопоетики та через синтез сучасних концепцій вітчизняних (Д.Наливайко, А.Нямцу, О.Козлов, Я.Поліщук, О.Забужко, Т.Саяпіна й ін.) та зарубіжних (Є.Мелетинський, В.Найдиш, Н.Фрай та ін.) учених уточнено і поглиблено базові поняття галузі. Висвітлюються риси типологічної подібності української, норвезької та англійської літератур кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. і характер художнього втілення теми землі в європейській прозі заявленого періоду.

Концепт міфу в літературі й особливо повґязана з цією сферою термінологія розроблені недостатньо (підрозділ 1.1. “Міфологічний фактор у літературі та способи його проявлення в художньому творі. Питання міфотворчості”). На означення присутності міфологічної складової у творі дисертант уводить поняття міфологічного фактора в літературі, звертає увагу на різні інтерпретації звґязків міфу й літератури та виділяє як більш універсальну систему модусів оприявнення міфу в художній творчості: міфологізація, реміфологізація і деміфологізація. Обґрунтовується доцільність включення до числа цих модусів власне авторського міфу (паралельно порушується проблема самого поняття “авторський міф”) та пропонується визначення літературної міфотворчості як художньо-естетичного явища культури (яке найбільший розвиток отримало в кінці ХІХ-ХХ ст.), коли письменник, спираючись на міфологічний матеріал і художньо його опрацьовуючи, створює варіантну, осучаснену модель давньої широковідомої міфологічної оповіді (модуси міфологізації, реміфологізації і деміфологізації), або ж коли на ґрунті власне авторського досвіду й світовідчування окреслюється потужне структурно-змістове ядро, яке “кодує” художній світ твору даного письменника та, можучи стати об’єктом інтерпретацій інших митців, зазнає “культурологічної” міфологізації (модус авторського, або ж “нового”, міфу).

У підрозділі 1.2. “Міфопоетика літературного твору та міфопоетична парадигма” уточнено і поглиблено поняття міфопоетики, висунуто оригінальну систему вираження міфологічного фактора в літературному творі, визначено міфопоетичну парадигму твору як модель осмислення світу, в основі якої – міфопоетичні уявлення автора (-ів) про світ і світобудову як втілена в художньому творі оригінальна світоглядно-філософська система.

Також уведено ряд термінів (у рамках запропонованої системи вираження міфологічного фактора в літературному творі): ядро міфопоетичної парадигми (гомогенне, гетерогенне), міфопоетична атмосфера твору (гомогенна (гомогенізована), гетерогенна), структура міфопоетичної системи твору (лінійна, фрагментна, комбінована).

Підрозділ 1.3. має назву “Історико-культурні передумови порівняльно-типологічного вивчення української, англійської та норвезької літератур кінця ХІХ - першої третини
ХХ ст.”. Зіставлення визначальних для вказаних літератур періоду рис і чинників розвитку свідчить про певну близькість цих літератур (особливо української та норвезької). Вагому роль у процесі літературного зближення України та Норвегії відіграють російські переклади.

Творчість Гамсуна вплинула на митців, твори яких досліджуються в дисертації (зокрема, Коцюбинського, Кобилянську, Лоуренса), захоплювався ним Стефаник, та й сам Гамсун читав українські твори. З українських митців найближчим Гамсуну за своїм пантеїстичним світоглядом та художнім стилем є Коцюбинський; типологічно співвідносний також художній світогляд Гамсуна, Лоуренса і Жіоно.

У підрозділі 1.4. “Тема землі в українській та європейській прозі кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.: характер художнього втілення” виділено основні передумови актуальності “селянської епіки” в другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст. та вказано провідну ідейну “формулу” цієї літератури – “владу землі” над людиною.

В європейській “прозі про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. зберігаються у трансформованому вигляді дві провідні тенденції “селянської прози” ХІХ ст.: романтично-утопічна (Лоуренс, Гамсун, Жіоно) і соціально-аналітична (Золя, Чехов, Бунін та ін.), а також виокремлюється проміжний відносно цих тенденцій тип (Гарді, Реймонт). Подальше студіювання доводить зазначену тут тезу про міфологізованість переважного масиву “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст., ступінь якої визначається, зокрема, тяжінням до вказаних тенденцій.

Парадигматична відмінність “прози про землю” в літературі ХІХ ст. і межі ХІХ-ХХ ст. полягає в тому, що засадничі концепти цієї прози другого періоду є філософсько-психологічними, а не соціально-побутовими, як раніше. Розглядаються динаміка розвитку “прози про землю” в Україні та Західній Європі (Англія, Франція, Німеччина), основні ознаки цієї прози досліджуваного періоду.

Другий розділ роботи – “Міфопоетична парадигма в українській, англійській та норвезькій “прозі про землю”: типологія й національні особливості”.

У підрозділі 2.1. “Біблійні мотиви як “сюжетотворчі” чинники у творах О.Кобилянської “Земля”, Т.Гарді “Тесс із роду д’Ербервіллів” та К.Гамсуна “Соки землі” визначено типологічну подібність та особливості “сюжетотворчої” функції біблійного складника у вказаних творах. Якщо в українській повісті проступають контури легенди про Каїна і Авеля (Сава – Михайло), а в образі Ісака в “Соках землі” символічно зґєднано біблійні постаті Адама та Ісака, то в англійському романі виявлено дві трансформовані моделі “Адам – Єва” та “Ісус Христос – Марія Магдалина”, які простежуються у відносинах Енджела і Тесс (образу Алека “відводиться” роль псевдо-Адама і спокусника). Прикметно при цьому, що домінантним у Гарді є жіночий образ. У цілому в романі превалює варіант моделі “Адам – Єва”, хоча обидва міфологічні сюжети в ході їх реміфологізації синтезуються.

Ядро міфопоетичної парадигми “Землі” Кобилянської є гомогенним за способом виникнення (міфологізаційний – внутрішній – вектор твору); в повісті утворюється гетерогенна міфопоетична атмосфера, оскільки, поряд з біблійною моделлю, тут поєднано соціокультурний (зовнішньо направлений) міф: це спроба авторки висунути нову щодо традиційної української парадигму, де центр духовних шукань українця зміщується з хліборобської ниви на “інший світ” – ниву науки, культури. Роману “Соки землі” властиві гетерогенність міфопоетичного ядра та гомогенізованість міфопоетичної атмосфери в цілому (наявний усепоєднуючий модус авторського міфу). Цей роман (як і “Пана”) можна сприймати й системно – як етап еволюції гамсунівського метагероя. Ядро міфопоетичної парадигми “Тесс...” гетерогенне в силу поєднання в романі, поряд з біблійними мотивами, античного мотиву фатуму; присутній у книзі модус (загального) авторського міфу – “світу Уессекса” – інтегрує в собі міфологічні “начала” роману, чим забезпечується гомогенізованість міфопоетичної атмосфери твору в цілому.

Таким чином, Гарді, Гамсуну та Кобилянській властиві відмінні творчі парадигми рецепції біблійного матеріалу. Принципово різні ці парадигми в норвезького, з одного боку, та англійського й українського митців – з іншого. Для Гамсуна найбільш важливими є образ та повґязана з ним ідея, комплекс ідей. Його Ісак взятий із Біблії сутнісно – іменем; в його образі зосереджено ідеї бути господарем на землі, творити – сіяти і т.ін. Специфічна включеність в образ норвезького Ісака й постаті біблійного Адама як першолюдини. Тобто як Адам Ісак у Гамсуна приходить у земний Едем і перебуває в ньому (вигнання з раю тут принципово немає: герой знаходить земний Едем, “повертається” до нього) і як старозаповітний Ісак живе та “порає” й “доглядає” свій “Едем”.

Гарді і Кобилянська ж використовують моделі відносин – біблійні ситуації (хоча українська письменниця у творі дещо виходить за рамки моделі “Каїн – Авель”). Домінантний у Гарді вектор драматизації твору постає як “трагедія ситуації” (Дж.Кінг), що в принципі пояснює, чому інсталяція елементів біблійної міфології втілилась у митця в такій формі – як моделі відносин.

Відповідно, по-різному виявляється в авторів і “впізнаванність” міфологічних структур. У Гамсуна це: імґя головного героя (та імена деяких інших персонажів); спосіб життя героя та його моральні переконання (іпостась біблійного Ісака), а також факт “початковості”, “першості” героя в описуваній місцевості, яка осмислюється як центр світу, “закоріненість” у неї (іпостась Адама). У Гарді ж бачимо, передусім, порівняння головних героїв з біблійними образами: Тесс – із Євою і Марією Магдалиною та Енджела – з Адамом і Ісусом Христом (Алек “проходить” як псевдо-Адам і спокусник). Наступною відзначальною рисою тут є характер побудови взаємовідносин між Тесс і Енджелом та Тесс і Алеком, специфічне наголошення мотивів жертви, спокути та відродження.

“Впізнаванність” біблійної ситуації в повісті Кобилянської виявляється переважно через значні фабульні сходження твору й біблійної історії, через підтекст; у повісті певним чином поєднується рецепція безпосередньо біблійних мотиву (ситуації) та образів.

У Гамсуна акцентується людина як особистість на своїй землі та можливість реалізації прагнень цієї людини (зокрема, обезсмертити себе) у разі вільного вірного вибору нею життєвого шляху – праці на землі. Твори Кобилянської і Гарді споріднює наскрізний у них мотив фатуму. Зокрема, у фокусі Гарді – людина “в контексті” її долі як чогось наперед визначеного (фатуму), людина у звґязку з іншими людьми (коханою людиною, предками, соціумом та його законами взагалі).

Досліджені твори Гамсуна і Гарді ілюструють цікавий момент у механізмі реінтерпретації традиційних (міфологічних) образів – їх взаємоперехід і поєднання в новій літературній версії. Якщо в романі Гамсуна Ісак (“Адам-Ісак”) – центральний образ в абсолютному розумінні (його художня реалізація в міфологічному плані, в принципі, відбувається тільки завдяки йому), то в англійського письменника образ Тесс-“Єви-Магдалини”, попри його центральність, безсумнівно, потребує для здійснення міфопоетичної програми роману присутності й інших – контекстуально однорідних (біблійних) – персонажів: Енджела (“Адама-Христа”) і Алека (лже-Адама й спокусника). Аналогічну ситуацію маємо в “Землі” Кобилянської, де авторський варіант біблійного міфу утримується тільки парою персонажів – Михайлом-“Авелем” і Савою-“Каїном”.

Розглянуті у творах Кобилянської, Гарді і Гамсуна інтерпретації біблійного матеріалу відзначаються оригінальністю мистецьких підходів і вписуються у множинність українських та зарубіжних версій переосмислення біблійних образів і мотивів як традиційних – є частиною цього “своєрідного культурологічного метатексту” (А.Нямцу).

Аналізу “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. з погляду наявності в ній пантеїстичного струменя присвячено підрозділ 2.2.: “Елементи міфопоетичного моделювання в системі пантеїстичного світобачення українських та зарубіжних авторів “прози про землю” кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.”. Розгляд широкого кола різнонаціональних творів (Коцюбинського, Кобилянської, Стефаника; Реймонта, фон Поленца, Чехова, Буніна, Жіоно, Лі (у п. 2.3. аналогічно йдеться про Гарді і Лоуренса)), а також епістолярних матеріалів свідчить, що європейська “проза про землю” цього часу в тій чи іншій мірі послідовно зберігає пантеїстичні мотиви й інтенції, які найчастіше переплітаються з біблійними мотивами. Очевидно, якщо християнська тематика визначається сучасною європейською духовною культурою, то пантеїстичному факторові тут сприяє самий спосіб життя селянина, збережений ним споконвічний звґязок із землею, сприймання якої досі де в чому залишається міфологічним. Пантеїстичний струмінь надає творам неповторної глибини, філософського звучання, розмикаючи й універсалізуючи їх проблематику, оповідь у цілому. Першорядного значення тут набуває той факт, що самі вказані автори схильні до ірраціонального сприймання дійсності.

Особливу увагу приділено компаративному дослідженню “Тіней забутих предків” Коцюбинського і “Пана” Гамсуна, близьких у світоглядно-філософському та сюжетно-композиційному планах. Визначальна у творах думка про світ як про єдиний живий організм і про людину як його невід’ємну частину. Пантеїстична картина світу розкривається через призму сприйняття Івана і Глана (в “Тінях забутих предків” – переважно Івана), чиї образи відтворені згідно з концепцією “природної людини” з її первісним світобаченням. Це натури тонкої психічної організації, здатні проникатися природою всією глибиною свого єства. Повне злиття їхнього “я” з навколишнім світом ґрунтується на абсолютній любові до всього сущого. Відмінність у відтворенні їх міфопоетичного світосприймання пов’язана з різними предметами розповіді і творчими завданнями митців: Коцюбинський філософськи осмислює збережену гуцулами їхню язичницьку культуру, а Гамсун звертається до давньогрецького міфу про Пана, переосмислює і вплітає елементи цього міфу у тканину твору.

Пантеїзм Івана і лейтенанта Глана має свої витоки і характер. Глан вірить у силу й опіку над собою Пана, відчуває його присутність і створює для себе своєрідну альтернативну реальність, міфосвіт. Свідомість же Івана, вже “налаштована” на сприймання виробленого поколіннями гуцулів міфологічного досвіду, “підкоряється” обґєктивно існуючому в суспільній свідомості міфу карпатських лісів і полонин – цій міфологічній для себе дійсності, даності. Іншими словами, пантеїзм Івана має підґрунтям не лише особисту схильність героя до такого світогляду, а й досвід свого соціуму, “голоси, силу предків”, цей пантеїзм відзначається своєрідною фундаментальністю. Іван зростає в атмосфері міфу, і останній постійно впливає на формування особистості юного гуцула.

Глан сам є міфотворцем. Він входить у “чистий” нурланнський світ уже зрілою людиною, переживає свій, суб’єктивний міф зараз; його міфосвіт “теперішній”, а пантеїзм “абстрактний”.

Міфосвіти “Тіней забутих предків” і “Пана” співвідносні, що виявляється в пантеїзованості першоелементів світу в них, яка вказує на культ природи як головний лейтмотив творів, їх внутрішню чуттєво-емоційну атмосферу; це й можливість аналогій між Паном норвезького твору і щезником, лісовиком твору українського тощо. В межах міфосвітів повісті і роману виявляємо “ступінчасту тріаду протиставлень”: а) опозиції до міфопоетичних світів головних героїв, уособлювані окремими другорядними персонажами зі “зниженими” морально-етичними й духовними орієнтирами (Палагною, Юрою й Химою в повісті та Маком у романі);
б) протиставлення головних героїв – Івана й Марічки та Глана й Едварди – на рівні міфологем вогню і води, що відповідають у творах чоловічому й жіночому началам; в) полюсність (“вібрацію”) в усвідомленні Івана і Глана їх природного “статусу”: від позиції “підпорядкована природі її частка” до відчуття “господар природи”.

Духовне осягнення людиною світу тлумачиться в повісті і романі як шлях її самопізнання, адже мікрокосмос є певною мірою відбиттям макрокосмосу. У підтексті творів читаємо: все істинне вже первісно закладене в людину природою, й уважне ставлення до останньої відкриває потаємні внутрішні знання (і силу) особистості. Потяг людини до спілкування з природою проявляється як “звертання вдячності”, як пантеїстична молитва, а усвідомлення спорідненості з усім сущим доводить, що єдино правильним є “природний” спосіб життя. У прямім спілкуванні з природою людина осягає свою самоцінність, що наштовхує її до міркувань про своє буття у всесвіті. У цьому контексті норвезькому герою в більшій мірі притаманне переживання “радісної космічної самотності” (О.Черненко), а для героя української повісті усамітнення можливе тільки як тимчасове (що відповідає “моделям” філософій художнього світу письменників: соціального спрямування у Коцюбинського та асоціального – в Гамсуна).

Простежується динаміка пантеїстичного світосприймання метагероя романів Гамсуна. Образи Нагеля (“Містерії”), Глана та Ісака репрезентують ступені розвитку пантеїстичної філософії письменника, і найочевидніша тут кореляційна пара типів пантеїзму Глана – Ісака: “абстрактний” пантеїзм дисгармонійного й імпульсивного лейтенанта та “монументальний” пантеїзм епічної широти селянина.

Підрозділ 2.3. “Міфопоетична інтенційність корелятів “природа – місто” у творах вітчизняних та західноєвропейських письменників. Міфологема землі як наскрізна в цих творах”.

У пункті 2.3.1. (“Опозиція “природа – місто” у творах О.Кобилянської, Т.Гарді і Д.Г.Лоуренса. В.Стефаник і місто”) проаналізовано особливості названої опозиції як однієї з основних у міфопоетичних парадигмах “Землі” і “Битви” Кобилянської, “Тесс...” Гарді і “Райдуги” Лоуренса. Її полюси залежно від контексту можуть набувати значень: “природний” – світлий, живий, свій, добрий та “міський” – темний, мертвий, чужий (інший, ворожий), злий. Полюс “природа” тут фактично ототожнюється з поняттям “село”. Неприйняття у творах цих авторів техніки (як основного атрибута міста) відповідає загальному табу на машину в тогочасній європейській (і зокрема, українській) літературі.

Міфологічний вектор “Тесс...” спрямований в минуле: це оспіване Гарді патріархально-селянське гармонійне життя, що відходить. Кобилянська розвиває свою версію міфу про землю, звертаючись переважно до майбутнього й наголошуючи на потребі вивільнення українця з-під влади землі. Хоча розриву між землею (природою) та “культурою” (містом) у повісті “Земля” немає, тобто в Кобилянської, на відміну від Гарді, “іншість” міста постає вже не як небуття, а як позбавлена первинного негативу нова реальність; так напруга між полюсами “природний (свій) – міський (чужий, інший)” дещо знімається. Авторка намагається ствердити новий спосіб національного мислення з поєднанням цих типів культури.

В силу історико-економічних факторів розвитку тогочасних України та Англії місто відносно “природного” села оприявнюється в Кобилянської переважно як паралельний світ, а в Гарді – через вторгнення (елементів) міської цивілізації в село. Проте якщо в Кобилянської і Гарді природа і місто – реально існуючі світи, то у Лоуренса світ міста набуває рис не-реальності, страшного сну і в такий спосіб цілком заперечується.

У вказану парадигму сприйняття села – міста (загальну формулу якої можна означити так: на зміну “природному” йде штучний, раціонально-жорстокий закон “цивілізованого” життя, міста, “мертвого” світу речей і техніки, рабом (жертвою) якого стає людина) вписуються й погляди інших письменників, зокрема, Стефаника, Реймонта, Гамсуна, Жіоно. Дисертант розвиває положення Д.Наливайка про внесення у європейські твори про землю драматичного елемента сюжетним мотивом “вторгнення цивілізації в селянський світ”Наливайко Д. Типологія української реалістичної літератури на європейському тлі // Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С.283.

і доводить, що названий мотив тут глибоко міфологічний.

Пункт 2.3.2. – “Іпостасі образу землі у творах О.Кобилянської, В.Стефаника та Е.Золя: типологія полюсності”. Образ землі у Кобилянської (“Земля”), Стефаника (“Вона – земля”) та Золя (“Земля”) набуває певної “вібрації”, виступає в різних іпостасях.

Образ (“полюс”) природи в повісті Кобилянської структурується переважно через характерну для авторки опозицію образів поля і лісу. Через взаємонаближення цих образів за функціональними характеристиками, порівняння “людей поля” з представниками “лісового царства” межа між полюсами “поле” та “ліс” стає менш помітною; образ же землі як хліборобського поля набуває вираженої амбівалентності. У певній мірі це пояснюється тим, що образ поля не є близьким самій авторці. Кобилянська любить землю як годувальницю людини, та реальне поле, степ (= площина) викликає в неї певне психологічне напруження. Відчуття захищеності, “опіки” письменниця повґязує, зокрема, з рідним для неї лісом, хоча як міфологічний образ він набуває переважно негативних характеристик (водночас поле на символіко-міфологічному рівні – як освоєний людиною і безпечний для неї простір – звичайно концентрує в собі максимально позитивну інформацію).

Відповідність топосам поля і лісу визначених універсальних символічних значень та сприймання цих топосів Кобилянською за “іншою” парадигмою спричинює внутрішній конфлікт у повісті. Бачення письменницею (лісистих) гір і поля як двох окремих, “протилежних” світів (з яких безумовна перевага віддається першому) типологічно близьке концепції Жіоно, в якого також спостерігається модель “верх (позитивний) – низ (негативний)” і “полюси” якої, до того ж, відповідають складникам опозиції “природа – місто”.

Амбівалентна й водночас міфологічна, як і в Кобилянської, інтерпретація образу землі у Стефаника (який у новелі “Моє слово” близький до біблійного контексту): земля як богиня-мати, годувальниця і земля як жорстока богиня, що вимагає жертв.

У романі Золя образ землі вібрує від іпостасі “земля як антропологізований образ (жінка)” (мати-годувальниця чи дружина-коханка) до іпостасі “земля як природна стихія, жива субстанція”, байдужа до людей (тут же землю осмислено і як вічний хрест селянина). Образам землі і людини притаманні взаємовідповідні іпостасі вираження (певна їх симетричність): землі-“жінці” – селянин-“самець”, а землі-“стихії” – селянин-“комаха”; коли ж земля порівнюється з морем, селянин – “матрос”. В усіх випадках образ землі домінує; переважає іпостась “олюдненої” землі, тоді як образ селянина послідовно “отваринюється”. Інверсована картина світу і в “Битві” Кобилянської – де дерева олюднені, а люди змальовані як комахи (лісоруби) чи як рослини (гуцули) – та в типологічно близькому їй фрагменті “Селян” Реймонта (про рубку лісу): олюднені дерева, та лісоруби – “дятли” й “вовки”.

Художня “вібрація” образу землі в розглянутих творах Кобилянської, Стефаника та Золя відповідає принципам міфопоетичного світосприймання, має типологічні сходження й виявляє при цьому оригінальні закономірності художніх світів цих митців.

Розгляд богоборчого мотиву в “Землі” Золя та “Синах” Стефаника свідчить про відмінність мотивації богоборства їх героїв і про те, що психологічно складнішою є ситуація в українській новелі.

Продуктивна в європейській “прозі про землю” зазначеного часу й міфологема “золотого віку”, яка має різні варіанти художньої реалізації. В підрозділі 2.4. (“Варіанти реалізації міфологеми “золотого віку” в українській та західноєвропейській “прозі про землю”) висвітлюються оригінальні репрезентації цієї міфологеми на матеріалі “Тесс...” Гарді та “Камінного хреста” Стефаника. В обох творах домінує міфопоетичний мотив дороги, який має різні щаблі тлумачення (в горизонтальному й вертикальному контекстах) і включає у свій символічний комплекс ряд міфологем, одна з яких – “золотого віку” – є для цих творів фактично структуротворчою. В романі Гарді висвітлено декілька варіантів цієї міфологеми: а) “золотий час” для сімґї Тесс (уявне повернення в часі до величі середньовічних предків), б) “золотий час” особисто для героїні (цей варіант інтерпретації співвідноситься з мотивом “втраченого раю”) тощо.

Якщо в “Тесс...” інтерпретація міфологеми “золотого віку” майже завжди повґязана з минулим, з концептом повернення, то в новелі Стефаника її художнє вирішення інверсоване: з логічно визначеного в майбутньому уявний “золотий вік” у кризовий момент життя героїв переноситься в минуле, раніше марковане як негативне. І коли в “Тесс...” міфомотив дороги як такої реалізується, то в “Камінному хресті” – фактично ні: осмислюючись і як могильний, хрест Дідуха є кінцем будь-якого шляху й відкриває героям дорогу символічну – в хаос потойбіччя, небуття.

У Висновках узагальнено основні результати дослідження.

У кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. в європейській “прозі про землю” вибудовується своєрідний міфопоетичний метаобраз землі з відносно постійними характеристиками. Звичайно дієві тут християнський та античний (язичницький) контексти (іноді поєднані в одного автора: Гарді, Золя та ін.): постає проблема інтертекстуального прочитання цих творів. Світ і буття часто осмислюються крізь призму як відомих міфологічних образів, сюжетних моделей, мотивів (у Кобилянської, Стефаника, Гарді, Гамсуна й ін.), так і через залучення власне авторської міфології (Лоуренсом, Гамсуном, Жіоно та ін.), – простежується певна інсталяційна амплітуда міфоелементів у творах. Звернення до міфологічного матеріалу у творі може бути послідовного (лінійного), фрагментного чи комбінованого типу.

Ця проза складає ніби єдиний метатекст про сутність буття людини у світі (вагоме місце тут займає мотив праці), а міфологічність сприяє філософській універсалізації цього метатексту. Типологічний ряд утворюють (часто монументалізовані) образи Івоніки Федорчука, Івана Дідуха, Ісака (“Соки землі”), Мацея Борини, Траугота Бютнера й ін. Спостерігаємо й своєрідне моделювання простору: частіше це універсалізація оповіді – коли події в описуваній місцевості звучать як події світового (чи національного) масштабу (в “Соках землі”, “Тінях забутих предків”, “Камінному хресті”, “Степу”, “Райдузі” й ін.), або ж коли описувана місцевість, “відокремлена” від навколишнього світу, уявляється його мікромоделлю (у “Тесс...”, “Хай збудеться моя радість” тощо).

В осмисленні теперішнього часу в розглянутому літературному масиві присутня мрія про “золотий вік”, який може уявлятися в минулому (Тесс, Трауготу Бютнеру, в “Тінях забутих предків”), майбутньому (Урсулі Бренгвен) чи переноситись із майбутнього в минуле (для Івана Дідуха); іноді в одному творі наявний ряд таких варіацій (“Fata Morgana”).

Органічним для людини визнається “природне” життя; в різний спосіб підкреслено нерозривний звґязок людини і природи. Образ землі (“святої” – у Стефаника, Реймонта й ін.) уособлюється, а відтак часто спостерігається антропоморфічність та одухотвореність простору. Земля (природа) може набувати функцій головного героя в досліджуваних творах Кобилянської, Стефаника, Чехова, Золя, Гамсуна тощо; міфопоетичний образ землі часом виявляє певну “вібрацію” (у Кобилянської, Стефаника, Золя). Як основа людства на землі постає селянин – органічна частина космосу, “плід” землі (Гамсун), “рослина” чи “тварина” (Кобилянська, Золя й ін.). Селянин вічний і сучасний (Гамсун), він богатир на землі (у Гамсуна, Стефаника; в Золя – “комаха”, що виконує титанічну працю), який має специфічний християнсько-язичницький світогляд, вдячний світові (Гамсун, Стефаник), прагне радості (Коцюбинський, Гарді, Лоуренс, Жіоно), та є самотнім (Коцюбинський, Гамсун, Золя, Жіоно, Лоуренс); його життя сповнене містичних знаків і передвість (Кобилянська, Гарді).

У літературі про землю підтверджується теза О.Шпенглера про “нову побожність” селянина. Завдяки селянину в сучасній культурі актуальні давні культи й вірування (світоглядні парадигми), які так чи інакше інтегруються в