Київський національний університет внутрішніх справ

Гловацький Іван Юхимович

УДК – 347.965 343.301](477.83/.86)”1918-1939”

УКРАЇНСЬКІ АДВОКАТИ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ ЯК ЗАХИСНИКИ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ПО ОБВИНУВАЧЕННЮ У ВЧИНЕННІ ПОЛІТИЧНИХ ЗЛОЧИНІВ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

(1918-1939 рр.)

12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана

у Львівському державному університеті внутрішніх справ

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор Грищук Віктор Климович,

Львівський державний університет внутрішніх справ,

проректор з наукової роботи

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України

Гончаренко Володимир Дмитрович,

Харківська національна юридична академія імені Ярослава Мудрого,

завідувач кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн

кандидат юридичних наук, доцент

Чехович Валерій Анатолійович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа:

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України,

відділ історико-правових досліджень.

Захист відбудеться 22.06.2006 р. об 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради у Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою 03680, м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою 03680 м. Київ, пл. Солом’янська, 1.

Автореферат розісланий 20.05. 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Головним напрямком розвитку України в ХХІ ст. є подальша демократизація її політичної системи. Тому реалізація в державному будівництві таких фундаментальних ідей, як права людини, правова держава, верховенство права вимагає не лише належного теоретичного обґрунтування, а й врахування певних усталених традицій, тяжіння суспільної свідомості до цих ідей, намагання їх утілити в життя, співвідношення ідеалів із здобутками людської цивілізації.

Розвиток України як держави соціально-демократичної орієнтації, в якій визнаються міжнародно-правові стандарти захисту прав людини, інші принципові положення міжнародного гуманітарного права, зобов’язує науковців шукати у національній історії приклади, які б стали дороговказом у виборі пріоритетів при формуванні внутрішніх моделей згаданих загальнолюдських цінностей і позитивного права, зокрема, як одного з найважливіших надбань кожного суспільства. Формування політичної та правової культури високого рівня є необхідною передумовою успіху у досягненні ідеалів правової держави.

Неабияку роль у цьому процесі має відіграти осягнення шляху, який пройшла українська політична та правова думка упродовж усієї її еволюції. При цьому важливо висвітлити закономірності й особливості її розвитку, дотримуватися принципу наступності у нормотворенні. З повною впевненістю можна стверджувати, що чимало теоретичних позицій українських правників минулого століття з поправкою на суспільно-політичні умови, в яких формулювалися ці відповідні наукові тези, принесли б значно більше користі сучасній українській правотворчості, а ніж деякі західні запозичення.

Глибоке аналітичне й історичне осмислення правового життя українців у Східній Галичині дає можливість по-новому оцінити і сучасні тенденції розвитку інституту адвокатури в Україні. Крім того, вивчення особливостей юридичного становища українців Східної Галичини в часи Другої Речі Посполитої дозволяє простежити найважливіші віхи виникнення та розвитку української національної ідеї, етапи боротьби за національне та політичне визволення. Помітну роль у цій боротьбі відіграли українські адвокати цього краю. Вони жертовно працювали не лише на ниві захисту українських громадян від безпідставних політичних репресій польської влади, а й утверджували у свідомості кожного українця його право на своє національне державне життя. Тому всебічне вивчення, аналітичне узагальнення досвіду професійної діяльності провідних представників цієї професії, безперечно, становить значний науково-теоретичний інтерес для сучасного правознавства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є складовою наукової проблематики кафедри історії та теорії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ та виконане в рамках планових наукових досліджень у контексті наукової теми “Актуальні проблеми історії держави і права України та зарубіжних країн” (тема дисертації затверджена 11 вересня 2004 р., протокол № 2 засідання Вченої Ради Львівського юридичного інституту МВС України).

Мета і завдання дослідження. Головна мета дослідження полягає у комплексному і системному висвітленні організаційно-правових форм і засад участі українських адвокатів у політичних судових процесах. Відповідно до цього у дисертації поставлено ряд науково-теоретичних і практичних завдань, виконання яких підпорядковано реалізації головної мети теми. У зв’язку з цим здійснено:

- аналіз політико-правового становища українських земель Східної Галичини під пануванням Польщі (1917-1921 рр.) після поразки національно-визвольних змагань українців (1918-1939 рр.);

- характеристику форм і методів роботи органів польської поліції у виявленні, розкритті та розслідуванні політичних злочинів;

- обґрунтування поняття політичного злочину та його видів;

- розгляд правового становища українських політичних в’язнів у Польщі у міжвоєнний період (1918-139 рр.);

- з’ясування особливостей досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ про вчинення політичних злочинів;

- узагальнення доказів обґрунтування позиції про визнання вироків польських судів у політичних судових процесах станом до 14 березня 1923 р. неправосудними;

- висвітлення організаційних та правових форм і засад участі українських адвокатів у політичних судових процесах;

- узагальнення практики підготовки та виголошення українськими адвокатами у політичних судових процесах захисних промов;

- аналіз суті адвокатського імунітету, свободи слова та їх значення для незалежності адвокатури;

- висвітлення організаційно-правових засад діяльності Українського Горожанського Комітету, Колегії Оборонців та Союзу Українських Адвокатів;

- з’ясування історико-правових умов народження нових етичних норм професійної діяльності українських адвокатів.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини у галузі здійснення правосуддя судами Польщі у політичних злочинах у Східній Галичині (1918-1939 рр.).

Предмет дослідження – діяльність українських адвокатів як захисників у судових політичних процесах у Східній Галичині (1918-1939 рр.).

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи.

При систематизації джерельної бази та фактологічного матеріалу, встановленні повноти інформації використовувалися: 1) принцип об’єктивності та діалектичний метод пізнання, що дозволило об’єктивно і динамічно охарактеризувати діяльність українських адвокатів у зазначений період у складі Львівської палати адвокатів; 2) соціально-детерміністський метод, який дозволив виявити соціально-економічні, політичні факти, що сприяли створенню громадських органів українських адвокатів на території Східної Галичини. Діалектичний метод дав змогу виявити: 1) закономірності в діяльності українських адвокатів, як захисників у кримінальних справах про обвинувачення у вчиненні політичних злочинів; 2) виникнення нових професійних етичних норм діяльності адвокатів у зазначений період. Історично-правовий метод використовувався при дослідженні еволюції правового статусу політичних в’язнів, розвитку інституту адвокатури, а також при характеристиці правового статусу Східної Галичини в складі Польщі в міжвоєнний період. Порівняльно-правовий метод був застосований при аналізі правових норм, що регулювали діяльність адвокатури, судів, прокуратури, поліції та правового статусу політичних в’язнів.

Джерельною та історіографічною базою є національне законодавство Польщі 1918-1939 рр.; законодавство Австрії й Австро-Угорщини, що діяло на території Східної Галичини до 1918 р.; архівні документи українських адвокатів, органів польської прокуратури; архівні кримінальні справи; праці як вітчизняних, так і зарубіжних авторів із досліджуваної проблеми.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні цілісним монографічним дослідженням діяльності українських адвокатів Східної Галичини у політичних судових процесах (1918-1939 рр.).

На основі проведеного дослідження зроблено й обґрунтовано науково-теоретичні висновки, які є новими для історико-правової науки і виносяться на захист:

1) уточнено і розвинуто ряд наукових положень щодо політико-правового становища земель Східної Галичини після поразки визвольних змагань українців за незалежну соборну національну державу на початку ХХ ст.; встановлено, що Польща упродовж 1918-1923 рр., будучи військовим окупантом земель Східної Галичини, брутально порушувала вимоги міжнародного права в частині адміністративно-судового управління;

2) на основі всебічного аналізу сформульовано суть поняття політичного злочину за законодавством Польщі; виявлено й обґрунтовано тенденцію, яка виникала у кримінальному законодавстві Польщі наприкінці 30-х рр. ХХ ст., що призвело до цілковитої відмови від поняття “політичний злочин”.

3) вперше узагальнено і проаналізовано правове становище українських політичних в’язнів у Польщі; з’ясовано, що воно змінювалося залежно від політичного курсу держави: від ліберально-демократичного в період 1918-1926 до реакційного в 1930-1939 рр.;

4) виявлено особливості ведення дізнання та досудового слідства у справах про обвинувачення у вчиненні політичних злочинів; доведено, що прокуратура самоусувалася від ведення дізнання у цій категорії кримінальних справ, цілковито покладаючись на поліцію; досудове слідство вели судді окружних судів;

5) з’ясовано ряд особливостей судового розгляду кримінальних справ про політичні злочини; такі справи розглядали суди присяжних, надзвичайні суди, а з 1938 р. – окружні суди; встановлено, що саме політичні чинники призвели до посилення репресивно-каральної функції кримінального процесу;

6) з’ясовано, що польська влада за допомогою законодавства про використання української мови на території Східної Галичини, прагнула полонізувати українців; особливо виразно ця тенденція проявлялася в нормах чинного кримінально-процесуального законодавства, які регламентували право використання української мови;

7) виявлено, що процесуальне становище адвоката за кримінально-процесуальним законодавством Польщі у міжвоєнний період було суперечливим; проведена в державі уніфікація кримінального законодавства не усунула цих недоліків;

8) вперше на підставі глибокого вивчення архівних та опублікованих джерел висвітлено історію створення та правові засади діяльності таких громадських українських інституцій, як Український Горожанський Комітет та Колегія Оборонців, а також висвітлено роль українських адвокатів у їх роботі;

9) вперше обґрунтовано неправосудність вироків польських судів у кримінальних справах з обвинувачення у політичних злочинах, винесених до 14 березня 1923 р.; засуджених судами польської окупаційної влади українців Східної Галичини у цей період слід вважати незаконно репресованими, а тому є усі підстави ставити питання про їх політичну і судову реабілітацію;

10) вперше висвітлено особливості підготовки українських адвокатів до участі в розгляді судами справ з обвинувачення у вчиненні політичних злочинів, розкрито форми і методи підготовки до судової промови, проаналізовано структуру і форму захисної судової промови, зроблено спробу дати лінгвістичний та правовий аналіз захисних промов українських адвокатів;

11) вперше висвітлено процес зародження національно-етичних відносин між українськими адвокатами, показано роль і значення свободи слова та адвокатського імунітету для успішності виконання ними професійних обов’язків адвокатами у кримінальних справах з обвинувачення у вчиненні політичних злочинів за кримінальним законодавством Польщі у міжвоєнний період.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані в ході виконання дисертаційного дослідження результати мають як теоретичне, так і практично-прикладне значення. Використання наукових результатів дослідження може здійснюватися при розробці теорією кримінального права поняття політичного злочину, при подальшому вдосконаленні кримінального законодавства та інституту адвокатури. На практиці положення, викладені у дисертації, можуть бути використані безпосередньо в діяльності українських адвокатів у кримінальних справах; слідчими, суддями при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ із злочинів, мотивами вчинення яких були політичні спонукання. Матеріали дослідження також можуть бути використані Пленумом Верховного Суду України при формулюванні рекомендацій про застосування законодавства, що регулює діяльність адвоката у кримінальному процесі.

Результати дослідження вже частково використовуються у навчальному процесі при викладанні курсу “Історія держави і права України”, спецкурсів “Правозахисна діяльність адвоката,” “Судова риторика”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися і обговорювалися на міжнародних наукових конференціях “Теоретико-прикладні проблеми протидії організованій злочинності та злочинам терористичної спрямованості” (Львів, 8-9 квітня 2005 р.); “Кримінальний кодекс України 2001 року: Проблеми застосування і перспективи удосконалення” (Львів, 7-8 квітня 2006 р.).

Публікації. Матеріали дослідження викладено у публікаціях дисертанта, зокрема, у фахових юридичних виданнях опубліковано дев’ять наукових статей. Крім того, є автором навчально-практичного посібника “Діяльність адвоката-захисника у кримінальному процесі”, монографій “Політичний судовий процес Ольги Басараб-Левицької та “басарабівців” (історико-правове дослідження)” та “Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.)”, науково-практичного посібника “Промови українських адвокатів Галичини у політичних судових процесах першої половини ХХ ст.”. Історико-правовий довідник “Українські адвокати Східної Галичини (кінець ХVIII – 30-ті рр. ХХ ст.)”, виданий автором у співавторстві з В. І. Гловацьким. У перелічених публікаціях досить повно відображено зміст розділів дисертації.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які мають 13 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Основний викладено на 203 стор., у списку використаних джерел 558 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, вказано на наукову новизну головних положень, розкривається методологія дослідження, висвітлено науково-практичне значення роботи та відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1. “Правове становище Східної Галичини та політичні злочини за кримінальним законодавством Польщі у 1918-1939 рр.” складається з чотирьох підрозділів, у яких розглядається правове становище земель Східної Галичини у міжвоєнний період, висвітлюється процес формування в теорії кримінального права та у судовій практиці поняття “політичний злочин” та його видів у досліджуваний період, аналізується правове становище політичних в’язнів у Польщі.

Після розпаду Австро-Угорської імперії долю Галичини мали вирішувати держави Антанти на мирній конференції у Парижі. Польща наполягала на закріпленні за нею земель Східної Галичини. Правовий режим Східної Галичини в період з 22 листопада 1918 до 14 березня 1923 р. відповідно до норм міжнародного права мав би відповідати статусу тимчасово окупованої території. Але польська окупаційна влада запровадила на цих територіях свою цивільну адміністрацію, поліцію, суди, прокуратуру та пенітенціарну систему, зрівнявши таким чином правовий статус Східної Галичини із статусом інших регіонів Польщі. Після остаточного приєднання українських земель Східної Галичини до Польщі їх правовий статус за правовими ознаками нічим не відрізнявся від решти території Польщі.

З’ясовано, що на початку ХХ ст. на землях Східної Галичини діяв Кримінальний кодекс (КК) Австрії 1852 р. Кримінальне законодавство Австрії не давало поняття політичного злочину, лише в нормативних актах містився перелік злочинів, які вважалися політичними.

З 1 липня 1929 р. вступив у силу Кримінально-процесуальний кодекс Польщі (КПК), прийнятий у 1928 р. У ст. 20 КПК Польщі, вказувалося на те, що суди присяжних розглядають кримінальні справи про вчинення політичних злочинів. Відповідно до § 2 ст. 3 перехідних положень КПК Польщі давався перелік злочинів, які на території Галичини вважалися політичними. Цей перелік фактично не відрізнявся від того, який було передбачено Кримінальним кодексом Австрії 1852 р. Це – державна зрада, порушення публічного спокою, бунт і заворушення, публічне насильство, зловживання владою, зневажання релігії, зневажання розпоряджень влади і підбурювання проти влади.

Прийнятий КК Польщі 1932 р. не тільки не містив у собі поняття політичного злочину, а й взагалі не згадував про нього. Після прийняття КК Польщі було внесено зміни та доповнення до перехідних положень КПК Польщі 1928 р. Нова редакція ст. 3 перехідних положень давала перелік політичних злочинів, підсудних судам присяжних, який співпадав з таким же переліком, що був у КК Австрії 1852 р.

Отже, під політичним злочином розуміли умисну суспільно небезпечну дію, вчинену з політичних мотивів, спрямовану проти незалежності держави, цілісності її території, політичного й конституційного ладу, проти глави держави, державних органів, внутрішніх і зовнішніх стосунків держави з іншими державами при відсутності низьких спонукань, таких як користь, особисті інтереси та ін.

Дисертант відзначає, що у різних регіонах Польщі правове становище політичних в’язнів було не однаковим. За австрійським законодавством, що діяло на території Галичини, політичні в’язні мали право носити власний одяг, користуватися своєю постільною білизною, звільнялися від обов'язку прибирати камеру, краще, порівняно з кримінальними в'язнями, харчуватися за рахунок рідні, читати книги навчального змісту, урядові часописи та іншу пресу. Польський уряд, здобувши повну дипломатичну перемогу на мирній конференції у Парижі, приступив до планової колонізації й полонізації населення Східної Галичини. Толерантність у поводженні з політичними в'язнями тепер була зайвою. Незабаром на місцях значна частина суддів і прокурорів, не кажучи вже про поліцію та адміністрацію в'язниць, також не визнавали існування політичних в'язнів. Щодо українських політичних в'язнів розпочалася практика масових репресій, тортур та вбивств. Правовий статус політичних в'язнів, який нібито мав закріплення у приписах Березневої 1921 р. та Квітневої 1935 р. Конституцій Польщі, а також у підзаконних актах, фактично залежав від свавілля адміністрацій в'язниць, яке набуло загрозливих масштабів.

Дисертант доводить, що аналіз міжнародно-правових документів, судової практики польських окупаційних судів, які винесли обвинувальні вироки у державній зраді та інших політичних злочинах проти Польщі на території Східної Галичини в період з 22 листопада 1918 до 14 березня 1923 р. щодо українців, чинили у таких випадках незаконно, бо не існувало правових підстав для розгляду подібних справ у судах. За цих обставин усіх засуджених українців за вчинення політичних злочинів проти Польщі у вказаний період слід вважати незаконно політично репресованими.

Розділ 2. “Досудове слідство та розгляд судами кримінальних справ з обвинувачення у вчиненні політичних злочинів” складається з трьох підрозділів, в яких розкриваються особливості досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ з обвинувачення у вчиненні політичних злочинів, а також питання національної мови у політичних судових процесах.

Встановлено, що основну роль на стадії дізнання та досудового слідства у виявленні та розкритті політичних злочинів відігравали органи поліції, яка була головним пiдроздiлом репресивного апарату в боротьбі з такими злочинами. Дізнання у політичних злочинах польська поліція проводила з грубим порушенням існуючого на той час законодавства: масово фальсифікувалися і штучно створювалися докази; з метою отримання від обвинувачених необхідних поліції свідчень до обвинувачених застосовувалися катування і тортури. Досудове слідство в кримінальних справах про вчинення політичних злочинів проводили судді-слідчі окружних судів, які добиралися з-посеред суддів, які вороже ставилися до національно-визвольної української ідеї. Тому вони часто вдавалися до фальсифікацій матеріалів кримінальних справ.

Усі кримінальні справи про політичні злочини були підсудні суду присяжних. Як правило, суди присяжних виправдовували сподівання польської влади при розгляді політичних злочинів, а там, де вони виносили вердикти за своїм переконанням усупереч волі влади, закон надавав право трибуналу скасовувати такі вердикти. При повторному розгляді таких справ обвинувачені отримували суворі покарання. Після скасування у Польщі в 1938 р. інституту судів присяжних усі кримінальні справи про вчинення політичних злочинів розглядали окружні суди.

Украй реакційною судовою інституцією були надзвичайні суди, які нібито запроваджувалися не для розгляду політичних, а звичайних тяжких злочинів, але оскільки усі політичні злочини були спрямовані так чи інакше, проти польської держави, то значна частина політичних злочинів була підсудна саме цим судам.

У дисертації з’ясовано стан мовного законодавства Польщі у міжвоєнний період в аспекті прав українців на користування рідною мовою у кримінальному процесі. Відзначається, що на відміну від мовного законодавства Австро-Угорської монархії, яке доволі лояльно ставилося до права українців Східної Галичини користуватися українською мовою у кримінальному процесі, польський законодавець значно обмежував ці права, передбачивши в законодавстві багато умов, лише за наявності яких особа могла скористатися своїми правами.

Розділ 3. “Діяльність адвоката у кримінальному процесі з обвинувачення у вчиненні політичних злочинів”. Цей розділ складається з чотирьох підрозділів. У ньому всебічно аналізується діяльність тогочасного українського адвоката на всіх стадіях кримінального процесу: дізнання, досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ про вчинення політичних злочинів.

Акцентовано на тому, що процесуальне становище адвоката у кримінальному процесі у міжвоєнний період регулювалося у різних регіонах Польщі різними законодавчими актами: у західній частині держави застосовувався КПК Німеччини 1877 р., у центральній та східній – КПК Росії, в Галичині – КПК Австрії 1873 р.

Права адвокатів на стадії досудового слідства були дуже вузькими, а кодифікація кримінально-процесуального законодавства, яку було проведено у 20-х рр. ХХ ст. у Польщі, не тільки не розширила повноваження адвокатів на досудовому слідстві, а ще більше їх урізала. Захисник мав право вільно контактувати із підзахисним, що перебував на підписці про невиїзд, в іншому випадку ? лише коли підзахисному було вручено акт обвинувачення, а до цього моменту ? з дозволу слідчого. Крім того, він мав право знайомитися з матеріалами кримінальної справи під наглядом судової влади, а також право на безоплатне отримання копій окремих процесуальних документів зі справи. На дізнанні та досудовому слідстві як захисники могли брати участь тільки адвокати. Однак права процесуальних сторін у кримінальному процесі Польщі у міжвоєнний період було нерівними.

Аналізуючи методику підготовки адвоката до участі у політичних судових процесах, дисертант підкреслює, що для ефективного захисту своїх клієнтів адвокат мав виконати низку дій, що передбачали: 1) вивчення матеріалів кримінальної справи; 2) збирання й аналіз необхідних додаткових матеріалів, які могли слугувати доказами для пред’явлення їх у судовому засіданні; 3) поглиблений добір необхідного нормативного, історико-політичного матеріалу, що зумовлювалося специфікою кожної справи; 4) проведення бесід із підзахисним; 5) опрацювання тактики захисту.

Джерела свідчать, що найбільш поширеним серед адвокатів був такий порядок вивчення матеріалів справи: ознайомлення з актом обвинувачення, з постановою про порушення кримінальної справи, а згодом ? з усіма матеріалами справи у їх послідовності.

Тактика захисту українськими адвокатами політичних в`язнів відповідала певним загальним принципам: 1) повинна була бути політично та ідеологічно правильною як для світогляду підзахисного, так і для більшої частини українського населення; 2) мала випливати з аналізу матеріального й процесуального законодавства; 3) мусила мати логічне й послідовне підтвердження матеріалами справи й новими здобутими доказами; 4) завжди мала спрямовуватися на послідовну охорону прав та інтересів підзахисного з виявленням усіх обставин і фактів, що виправдовували клієнта чи зменшували його відповідальність; 5) мала бути цілком визначеною, логічно послідовною, принциповою. Оскільки українські адвокати у політичних судових процесах здійснювали захист переважно на солідарних засадах, то це мало значення для вироблення єдиної тактики захисту, яка не була витвором лише одного конкретного адвоката, а колективної думки всіх адвокатів, які брали участь у кримінальній справі. Таке рішення ухвалювала, к правило, на засіданні Колегії Оборонців або Союзу Українських Адвокатів.

У дисертації розглядаються особливості участі українського адвоката в різних стадіях політичного судового процесу. Якщо на досудовому слідстві адвокат убачав головними своїми завданнями надавати правові поради підзахисному, своєчасно вносити різні клопотання та скарги до відповідних органів, то в судовому засіданні обов’язки адвоката значно збільшувалися. Перше, що він мав зробити, ? це детально ознайомитися зі списком присяжних, з яких мала формуватися лава суддів у справі. З цього списку можна було почерпнути певний мінімум інформації (прізвище, освіта, професія, місце праці присяжного), але вона могла зацікавити захисника. З цих даних адвокат-аналітик мав можливість зробити висновок про національну приналежність присяжного, рівень освіти міг мати в кожній справі різне значення: в одному випадку стороні захисту було легше переконати освічених присяжних у тому, що підзахисний діяв із високих ідейних переконань, а тому він не винен, в іншому ж – для малоосвічених, але заангажованих польським шовінізмом присяжних, це не мало жодного значення.

Крім того, адвокати не вдовольнялися вивченням самого списку присяжних, вони добували з різних джерел інформацію про того чи іншого присяжного: як він ставиться до українців, до якої політичної партії належить, яке його політичне кредо, як він проявив себе раніше в політичних судових процесах тощо. У тих випадках, коли адвокат мав брати участь у справі з виїздом до іншої місцевості, де він не мав реальної можливості зібрати таку інформацію, він вдавався до послуг місцевого адвоката і в цих питаннях повністю покладався на нього. Усунення небажаних для захисту присяжних не було надто простою справою з різних причин. По-перше, якщо серед присяжних були українці, євреї й поляки, то адвокати намагалися не допустити формування лави суддів, передусім з поляків, а потім уже ? з євреїв; якщо увесь список присяжних був лише з поляків, то тут принцип діяв інший: захист намагався доказово або інтуїтивно виявити серед них шовіністично налаштованих і усунути їх від участі в розгляді справи. По-друге, оскільки подібним прийомом (лише навпаки) користувався й прокурор, адвокат мав припустити з великою ймовірністю, яких присяжних буде відводити прокурор.

Встановлено, що переважна більшість адвокатів завчасно, ще до судових дебатів готувала досить широкі тези майбутнього виступу. Обсяг тез залежав від характеру справи, кількості обвинувачених, тяжкості обвинувачення, сили й ваги обвинувальних доказів тощо. Залежно від цього такі тези могли міститися на декількох аркушах, на десятках, а то й на 100 й більше аркушах паперу.

Джерела свідчать, що переважно захисні промови структурно значно відрізнялися від загальноприйнятих зразків (вступ, викладення юридичних і фактичних обставин справи, аналіз доказів та закінчення). Відмінність промов обумовлювалася особливостями політичних судових процесів. По-перше, за невеликим винятком, усі кримінальні справи були груповими, в яких одночасно могло притягатися до відповідальності до 250 осіб. По-друге, були й такі випадки, коли одного підзахисного захищав не один, а декілька українських адвокатів.

Досить часто українські адвокати у своїх промовах удавалися до використання різних художніх і лінгвістичних прийомів та образів. Промови українських адвокатів у політичних судових процесах – це чудова національна спадщина ораторського мистецтва. РОЗДІЛ 4. “Етичні норми професійної діяльності адвокатів, свобода слова і адвокатський імунітет за законодавством Польщі”. Цей розділ складається з двох підрозділів, в якому висвітлено основні положення законодавства Польщі про свободу слова адвоката та його правовий імунітет при виконанні професійних обов’язків, а також показано формування норм адвокатської етики.

Виявлено, що серед загальноприйнятих норм адвокатської етики поміж адвокатів-українців поступово формувалися особливі національно-етичні норми, які врегульовували взаємини між українськими адвокатами та частково їхні взаємини з адвокатами інших національностей. Це ? особливе ставлення адвоката до політичного в’язня, взаємини між українськими адвокатами, боротьба проти самореклами адвокатів та нечесної конкуренції серед них, підпорядкування інтересів адвоката загальним інтересам української адвокатури і суспільства тощо. Ці та деякі інші норми складалися під безпосереднім впливом ідей національно-визвольних змагань українського народу за створення самостійної, незалежної української держави. Частина етичних норм діяльності українських адвокатів лояльно сприймалася керівництвом польської адвокатури.

Дисертантом з’ясовано, що польським законодавством встановлювалися межі свободи слова адвоката, які випливали із: 1) завдань функції захисту адвокатури; 2) норм права, що регулювали діяльність адвоката у конкретній справі; 3) практичної, реальної потреби в тих чи інших межах використання адвокатом права свободи слова і друку.

За законом імунітетом могли користуватися лише захисники, котрі постійно займалися адвокатською діяльністю. На тих же з них, які лише числилися у списку адвокатів, але які, по суті, захисних функцій на виконували, імунітет не поширювався.

За всієї складності і суперечливості інституту свободи слова і друку та адвокатського імунітету закріплення цих норм у законодавстві Польщі було, безперечно, прогресивним кроком. У гострій боротьбі з реакційними і шовіністично налаштованими прокурорами і суддями українські адвокати, завдяки свободі слова і друку та адвокатському імунітету, могли не лише успішно захищати українських політв’язнів, а й сміливо доносити до громадськості всього світу факти тотального переслідування польською владою українців, закликати народ до національно-визвольних змагань, підтримувати надію на перемогу у боротьбі за здобуття незалежної національної держави.

ВИСНОВКИ

Аналітичне осмислення великого масиву архівного матеріалу дало підставу для формування концептуальних висновків як підсумку виконаного дослідження.

1. На початку ХХ ст. українці Східної Галичини шляхом збройної боротьби продемонстрували волелюбність, віковічне прагнення створити свою національну державу. Держави Антанти пішли на зговір із польською владою. Споконвіку українські землі Східної Галичини на підставі рішення Ради Послів від 14 березня 1923 р. було приєднано до Польщі.

2. Правовий режим Східної Галичини в період з 22 листопада 1918 до 14 березня 1923 р. відповідно до норм міжнародного права мав би відповідати статусу тимчасово окупованої території. Але в порушення норм міжнародного права польська окупаційна влада запровадила на цих територіях свою цивільну адміністрацію, поліцію, суди, прокуратуру та пенітенціарну систему, зрівнявши таким чином правовий статус Східної Галичини із статусом інших земель Польщі.

3. Характерною ознакою правового статусу Східної Галичини у складі Польщі протягом усього міжвоєнного періоду було встановлення на цих землях жорстокого політичного переслідування українських патріотів, упосліджування української культури і мови.

4. Під політичним злочином розуміли умисну суспільно небезпечну дію, вчинену з політичних мотивів, спрямовану проти незалежності держави, цілісності її території, політичного і конституційного ладу, проти глави держави, державних органів, внутрішніх і зовнішніх стосунків держави з іншими державами при відсутності таких низьких спонукань, як користь, особисті інтереси та ін.

5. Правове становище політичних в'язнів у Польщі не було належним чином врегульоване. На цьому негативно позначилася й національна специфіка (великопольська шовіністична, колонізаторська й полонізаторська політика офіційних польських урядових кіл, а з часом і фашизація репресивно-карального апарату).

6. Дізнання у політичних злочинах провадила польська поліція, не зважаючи на те, що закон надавав таке право й прокуратурі. Дізнання велося з грубим порушенням чинного на той час законодавства: масово фальсифікувалися і штучно створювалися докази; з метою отримання від обвинувачених необхідних поліції свідчень до обвинувачених застосовувалися катування й тортури.

7. Досудове слідство у кримінальних справах про обвинувачення у вчиненні політичних злочинів проводили судді-слідчі окружних судів, які були в основній своїй масі політично заангажовані, а тому також часто вдавалися до фальсифікацій результатів досудового слідства.

8. Усі політичні злочини були підсудні судам присяжних, які, як правило, були слухняним знаряддям польської влади в боротьбі з українським національно-визвольним рухом. Ці суди застосовували до політичних злочинців суворі покарання, а там, де вони виносили вердикти за своїм переконанням усупереч волі влади, закон надавав право трибуналу скасовувати такі вердикти.

9. Найцинічнішою і вкрай реакційною судовою інституцією були надзвичайні суди, які нібито запроваджувалися не для розгляду політичних, а звичайних тяжких злочинів. Проте, оскільки усі політичні злочини були спрямовані так чи інакше проти польської держави в тому числі й усі терористичні акти, то значна частина політичних злочинів була підсудна саме цим судам.

10. Польське мовне законодавство було не тільки суперечливим і недосконалим, а й за своєю суттю реакційним і цинічним щодо українців Східної Галичини.

11. Процесуальне становище різних категорій захисників у кримінальному процесі Польщі у міжвоєнний період не було однаковим. Найбільш широкі права у цьому контексті мали адвокати. Права адвокатів на стадії досудового слідства були дуже вузькими, а кодифікація кримінально-процесуального законодавства, яку було проведено у 20-х рр. ХХ ст. у Польщі, не тільки не розширила повноваження адвокатів на досудовому слідстві, а ще більше їх урізала.

12. Підготовка українських адвокатів до участі у кримінальній справі про обвинувачення у вчиненні політичних злочинів мала особливості, а саме:

а) у переважній більшості випадків у кримінальних справах про вчинення політичних злочинів притягалася велика кількість обвинувачених, що зумовлювало участь значної кількості адвокатів у здійсненні захисту обвинувачених;

б) українські адвокати, як правило, брали участь у декількох великих судових політичних процесах одночасно;

в) вивчення матеріалів кримінальної справи, як звичайно, здійснював один адвокат в інтересах усього колективу захисників, які мали брати участь у процесі, готуючи кожному захисникові усі необхідні матеріали.

13. Обрання адвокатом тактики захисту залежало не лише від волі самого адвоката чи його обвинуваченого, а й від думки колегіального громадського органу – Колегії Оборонців або СУА, які частіше усього у великих політичних судових процесах ухвалювали колегіальне рішення щодо того, яка тактика мала застосовуватися у конкретному кримінальному процесі кожним адвокатом.

14. Тактика захисту українських адвокатів була не тільки сукупністю певних прийомів і правових засобів для досягнення адвокатом завдань захисту, але була політично та ідеологічно правильною та обґрунтованою, як із огляду на світогляд обвинуваченого, так і для переважної частини українського суспільства.

15. Підготовка українських адвокатів до виголошення захисної промови мала такі особливості:

а) адвокати ретельно аналізували повідомлення, в яких ішлося про обставини вчинення політичних злочинів;

б) глибоко вивчали літературу з історії підпільної та терористичної боротьби польських революціонерів;

в) українські адвокати не писали повного тексту своїх захисних промов, а готували розширені тези майбутньої промови;

г) структура захисної судової промови конкретного адвоката не завжди відповідала класичній структурі промови, оскільки захист здійснювався на узгоджених з іншими адвокатами засадах, але загалом у промовах усіх адвокатів, що брали участь у процесі, мали місце вступ, суспільно-політична та історична характеристика політичного злочину, виклад фактичних обставин справи, аналіз доказів та правова кваліфікація дій підзахисних, характеристика особи підзахисних і заключна частина.

16. Українські адвокати відзначалися красномовством і ораторським мистецтвом, широко використовували у своїх промовах яскраві літературні образи, стилістичні прийоми тощо.

17. Вироки польських судів щодо українців, обвинувачених у державній зраді та інших злочинах проти Польщі, вчинених на території Східної Галичини в період з 22 листопада 1918 до 14 березня 1923 р., були незаконними, оскільки за нормами міжнародного права Польща у цей період на українських землях була тимчасовим окупантом. Засуджених тоді судами польської окупаційної влади українців Східної Галичини слід вважати незаконно репресованими, а тому є усі підстави ставити питання про їх політичну і судову реабілітацію.

18. Серед великого спектра норм адвокатської етики найбільшого поширення і застосування набули норми щодо вибору справ, адвокатської таємниці, боротьби проти адвокатської реклами, щодо взаємин адвоката з клієнтом, між адвокатами та із судом і прокуратурою.

19. Застосування польським репресивним апаратом репресій проти українських патріотів, участь українських адвокатів у політичних судових процесах прискорили народження суто національних етичних норм адвокатської діяльності. Це – особлива поведінка українського адвоката під час страти політичного в’язня, спілкування адвоката з політичним в’язнем і його родиною, посильна участь в організації усілякої допомоги політичним в’язням, забезпечення додаткового харчування, фактично безоплатне ведення захисту у політичних судових процесах тощо.

20. Інститут адвокатського імунітету і свободи слова за законодавством Польщі в міжвоєнний період був позитивним демократичним інститутом і може розглядатися як певна ознака правової держави. Але тенденція фашизації державного апарату у 30-х рр. ХХ ст. украй негативно позначилася і на правових нормах, які регулювали цей правовий інститут. Незважаючи на це українські адвокати достатньо повно намагалися користуватися свободою слова та адвокатським імунітетом, доносили до суду, суспільства своє розуміння і бачення польсько-українського конфлікту, сміливо викривали окупаційну жорстоку політику польської влади щодо українців, наводили переконливі аргументи, що причиною вчинення політичних злочинів у Східній Галичині була антиукраїнська колонізаторська політика польської держави.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Гловацький І. Етичні норми професійної діяльності адвокатів Польщі в 20-30- роках ХХ ст. //Правова держава. Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 13. /АН України. Інститут держави і права ім. М. В. Корецького.- К., 2002.- С. 506-522.

2. Гловацький І. Ю. Поняття “політичний злочин” та його види за законодавством Польщі у міжвоєнний період (1918-1939 рр.) //Вісник Львівського юридичного інституту.- Львів, 2005.- Вип. 1.- С. 267-283.

3. Гловацький І. Ю. Органи поліції Польщі у боротьбі з політичними злочинами в Галичині (1918-1939 рр.) //Вісник Львівського юридичного інституту.- Львів, 2004.- № 3.- С. 297-313.

4. Гловацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини //Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 38. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003.- С. 119-127.

5. Гловацький І. Права української мови у кримінальному судочинстві Другої Речі Посполитої 1918-1939 рр. //Вісник Львівського національного університету ім. І. Франка. Серія юридична. Вип. 37.- Львів: Видавничий центр ЛНУ, 2002.- С. 184-191.

6. Гловацький І. Правове становище політичних в’язнів у Другій Речі Посполитій у 1923-1939 рр. //Вісник Львівського інституту внутрішніх справ.- Львів, 2001.- № 2.- С. 10-17.

7. Гловацький І. Проблема правового статусу Східної Галичини на мирній конференції у Парижі 1919-1923 рр. //Вісник Львівського державного університету ім. І. Франка. Серія міжнародні відносини. Вип. 6.- Львів, 2001.- С. 153-158.

8. Гловацький І. Ю. Промови українських адвокатів Галичини у політичних судових процесах першої половини ХХ ст.- Львів, 2004.- С. 4-44.

9. Гловацький І. Ю. Роль колегії оборонців в організації правового захисту політичних в’язнів