НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут мовознавства імені О.О. Потебні

ГЛУХОВЦЕВА Катерина Дмитрівна

УДК 811.161.2’282.2

ДИНАМІКА УКРАЇНСЬКИХ

СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРОК

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі діалектології Інституту української мови НАН України

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

Гриценко Павло Юхимович,

Інститут української мови НАН України,

завідувач відділу діалектології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри історії та культури української мови

Аркушин Григорій Левкович,

Волинський державний університет

ім. Лесі Українки, м. Луцьк;

доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри українського мовознавства

Мартинова Ганна Іванівна,

Черкаський національний педагогічний університет ім. Богдана Хмельницького,

м. Черкаси;

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри сучасної української мови

Гуйванюк Ніна Василівна,

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича, м. Чернівці.

Провідна установа - Харківський національний університет

ім. В. Каразіна, кафедра української мови,

Міністерство освіти і науки України,

м. Харків.

Захист відбудеться 6 червня 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 при Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (01001, Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна познайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 4 травня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук, професор Н.Г.Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальним напрямом сучасного мовознавства є вивчення динаміки діалектної мови, що зумовлено сукупністю внутрішньомовних та позамовних чинників, які в різних говірках, говорах, наріччях виявляються неоднаково. З’ясування змін можливе насамперед на підставі зіставного вивчення різночасових фіксацій діалектного мовлення, тобто за умови наявності надійної й достатньої інформаційної бази про попередні етапи розвитку говірки та про її сучасний стан. У цьому разі можна простежити збереження одних і зміну інших ланок у структурі говірки, виявити перебудову відношень між елементами говірки. При цьому фіксованій у давніших джерелах окремій одиниці (рефлексові фонеми, граматичній формі й под.) на рівні дослідницької процедури може бути надано статус діалектного явища, яке визнається релевантним в описові змін говірок упродовж окресленого часового проміжку.

Актуальність праці полягає в тому, що вона є першим в українському мовознавстві монографічним дослідженням напрямів динаміки говірок як наслідку іманентних структурних змін та реакції на каузальні позамовні імпульси, спробою визначення динамічних і статичних зон у структурах новожитніх діалектних систем, напрямів активних еволюційних процесів; водночас перевірено здатність лінгвістичних карт узагальнено відтворити зміни елементів різних структурних рівнів. Зазначені проблеми належать до нерозв’язаних в українській діалектології; методика аналізу – від формування емпіричної бази і до картографічної експлікації результатів пізнання діалектних одиниць, їхньої інтерпретації – мають самодостатню цінність як модель аналогічних діахронних описів говірок.

Проблематика дисертації пов’язана з темою відділу діалектології Інституту української мови НАН України „Українська діалектна мова сьогодні: онтологічний і гносеологічний аспекти” та науковою програмою кафедри української мови Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка „Українські східнослобожанські говірки: динаміка мовної системи” (номер державної реєстрації 01030003604).

Метою роботи є комплексний опис динаміки фонологічної, морфологічної та лексичної систем українських східнослобожанських говірок як іманентної властивості мови; виявлення напрямків змін під впливом мовних та соціально-культурних чинників; установлення сукупності рис досліджуваного мовного простору й тенденцій змін і просторового буття говірок, які визначають структурну й ареальну самобутність цієї частини українського діалектного ареалу.

У дисертації поставлено завдання: 1) визначити системотворчі засоби на різних структурних рівнях та особливості їх реалізації у говірках (для фонетичного рівня – диференційні ознаки фонологічних протиставлень та умови їх нейтралізації; для іменникових словоформ – парадигматичні словозмінні протиставлення та напрямки їх нейтралізації; для лексичного рівня – лексико-семантичні опозиції та їх специфіку); 2) з’ясувати напрями розвитку фонетичної, морфологічної та лексичної систем говірок;
3) окреслити визначальні тенденції у змінах говірок на різних структурних рівнях та чинники, що зумовили динаміку говірок; 4) дослідити ареальну поведінку одиниць різних структурних рівнів у контексті динаміки говірок; 5) систематизувати структурні релевантні риси українських східнослобожанських говірок.

Об’єкт дослідження – східнослобожанські говірки, розташовані в південно-східному ареалі українського етномовного континууму (Луганська обл.), які мають гетерогенний характер, сягаючи різнотипних вихідних говірок північного, південно-західного і південно-східного наріч; про різну генезу досліджуваних говірок свідчать генетично неоднорідні співвідносні одиниці, що в тих самих говірках можуть співіснувати чи перебувати у відношеннях вільного варіювання.

Предмет дослідження – зміни у фонологічній, морфологічній та
лексичній системах говірок упродовж століття та за одне покоління мовців (за 50 років); реєстрація й аналіз типів змін на кожному мовному рівні з метою з’ясування характеру й ступеня їх відкритості.

Методи дослідження: описовий з елементами статистичного, лінгвогеографічний.

Джерелами роботи послужили: записи в 57 населених пунктах за “Програмою для збирання матеріалів до діалектологічного атласа української мови” (Київ, 1949), виконані в 2000 – 2002 рр.; регіональна фонотека та текстотека із 46 н.пп.; тексти етнографічних і фольклорних записів ХІХ ст. із 48 н.пп. (Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Старобельский уезд / Под ред. В.В.Иванова. – Харьков, 1898); повторно здійснені за тією ж програмою (розширеною й доповненою), що й у кінці ХІХ ст., власні записи діалектного мовлення (60 н. пп.); Атлас української мови (т. ІІІ, карти, некартографовані матеріали, архівні матеріали, що збережено у відділі діалектології Інституту української мови НАН України); матеріали записано у 221 н.п.; для зіставлення використано записи фольклору, здійснені Б.Д.Грінченком, І.І.Манжурою, а також твори Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, різноманітні лексикографічні та лінгвогеографічні праці.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній: –

уперше в українському мовознавстві комплексно досліджено динаміку говірок однієї з частин діалектного континууму, а це розширює можливості моделювання сучасного стану й напрямів розвитку говірок; –

виявлено індекс динаміки мовних одиниць та створено реєстр релевантних діалектних явищ в українських східнослобожанських говірках; –

розроблено класифікаційні підходи до визначення статусу говірок та їх окремих особливостей; –

описано прийоми дослідження динаміки говірок та способи репрезентації змін у мові на лінгвістичній карті засобами свідчень різних часових зрізів.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вивчення особливостей динаміки й статики в українських східнослобожанських говірках дозволяє визначити лінії змін одиниць різних мовних рівнів; специфіку варіювання мовних одиниць; установити явища статики, які переважають над тими, що зазнають динаміки; виявити конвергентно-дивергентні перетворення елементів, викликані рухом системи; узагальнити закономірності розвитку структури новостворених говірок.

Практичне значення роботи полягає у створенні емпіричної бази діалектологічних досліджень, уведенні в науковий обіг результатів повторного обстеження говірок, у докладненні інформації про реалізацію фонологічних, морфологічних та лексичних протиставлень. Описані прийоми можуть бути використані при подібних дослідженнях інших ареалів української діалектної мови, що дасть змогу вийти на моделі-узагальнення щодо змін у діалектній мові, висновки та результати аналізу знайдуть застосування при опрацюванні загальнотеоретичних проблем діалектології, висвітленні питань динаміки мови, а також у курсі української діалектології та історії мови, у відповідних спецкурсах.

Особистий внесок здобувача полягає у створенні бази даних про сучасний стан східнослобожанських говірок, у здійсненні комплексного аналізу динаміки говірок, виявленні особливостей змін фонологічного, морфологічного та лексичного рівнів, розробці й апробації методики поліхронного зіставного вивчення говірок, зокрема з використанням методики картографування. Автор самостійно зібрав, систематизував і описав діалектний матеріал, сформулював наукові положення й висновки. Усі результати дослідження отримано здобувачем самостійно.

Апробація роботи. Окремі розділи й дисертацію в цілому обговорено на засіданнях відділу діалектології Інституту української мови НАН України. Основні положення й результати дослідження викладено в доповідях на Міжнародних і Всеукраїнських діалектологічних семінарах (Львів, 2000; Житомир, 2000; Львів, 2001; Луганськ, 2001; Київ, 2002; Львів-Криворівня, 2002; Львів, 2004); Других Усеукраїнських Граматичних Читаннях (Донецьк, 2002); Міжнародних наукових конференціях (Харків, 2000; Луганськ, 2001; Житомир, 2002; Київ, 2002; Херсон, 2002; Луганськ, 2003; Глухів, 2004; Луганськ, 2004; Харків, 2004; Луганськ, 2005); VІ Міжнародному конгресі україністів (Донецьк, 2005), регіональних конференціях (Луганськ, 2002; 2003; 2004), науковій координаційній раді „Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (Ужгород, 2005).

Публікації. Результати дослідження відображено в 40 друкованих працях, серед яких монографії „Лінгвістичний атлас лексики народного побуту українських східнослобожанських говірок”, „Динаміка українських східнослобожанських говірок”, 23 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України, два випуски текстових та лексичних матеріалів діалектологічних експедицій, підготовлені у співавторстві (внесок автора – 47 с.); два випуски збірника „Українські східнослобожанські говірки”, підготовлені у співавторстві (внесок автора – 65 с. тексту); Словник східнослобожанських говірок, укладений у співавторстві (внесок автора – 46 с.); інші публікації – статті й матеріали, виголошені на міжнародних і всеукраїнських конференціях та семінарах.

Структура і зміст дисертації. Робота загальним обсягом 568 с. складається зі вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел, списку використаної літератури (408 позицій), переліку умовних скорочень та додатка А (атлас – 150 карт, передмова до карт, список карт).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів вивчення динаміки говірок.

У першому розділі „Динаміка говірки як об’єкт лінгвістичного аналізу” розглянуто стан та прийоми дослідження динаміки говірок. Зокрема зазначено, що існування діалектного мовлення в усній формі ускладнює вияв закономірностей змін у говірці, оскільки динамічне увиразнюється просторовими нашаруваннями та індивідуальними характеристиками, некодифікованістю мовлення, складною історією кожної говірки та соціуму, який користується відповідною говіркою, через що зростає увага до позамовних чинників у формуванні й функціонуванні говірки. Проте положення М.Трубецького – Р.Якобсона, згідно з яким системною є не тільки синхронія, а й діахронія, спонукає до пошуків причин змінності в мовній системі, літературній чи діалектній. У зв’язку з цим слушною видається думка К.Дейни, який дослідження живого мовлення поділяв на діалектологічні й діалектографічні, відносячи до перших діахронну інтерпретацію живомовних процесів, а до других – синхронний опис діалектних систем. Отже, діалектологія досліджує не тільки історичний розвиток окремих диференційних рис ареалу, а й динаміку елементів різних структурних рівнів.

В описі динаміки мовлення, зокрема й діалектного, вироблено спеціальну методику: це вияв окремих одиниць, що є елементами системи, з’ясування відношень між одиницями та їх функцій щодо збереження чи змін у часі. Такий розгляд робить центральними фонологічні, морфологічні опозиції та кореляції, лексичні опозиції, за якими можна визначити розвиток системи, виявляти стійкість окремих ланок системи й відповідність структурі. Так, мінімальною структурною одиницею фонології є опозиція фонем, морфології – опозиція словоформ, лексикології – опозиція семем.

В українській діалектології динаміку мовлення вивчали в загальних рисах, спираючись на опис генетизму самих говірок. Аналіз диференційних рис діалектів в історичному розвитку реалізований у працях І.О.Варченка, К.Ф.Германа, Й.О.Дзендзелівського, А.М.Залеського, Б.А.Шарпила, Г.Ф.Шила та ін. Ставлячи завдання пояснити сучасні фонетичні чи морфологічні риси говірок, учені зіставляють їх зі свідченнями пам’яток відповідного ареалу чи окремого населеного пункту (говірки), залучаючи до аналізу давніші описи говірки (чи ареалу). У зарубіжному мовознавстві вплив різних чинників на динаміку структури українських говірок був предметом спеціального вивчення, зокрема зміни в підляських говірках описав Ф. Чижевський, у наддністрянських говірках ? К. Дейна, в українських говірках Румунії – І.Робчук, М. Павлюк, зміни в українських говірках на східнослов’янському та загальнослов’янському тлі з’ясовано в працях В. Курашкевича, А. Ковальської, С.М. Толстої, О. Лєшка, М. Лесіва, Ф.Д. Климчука, Л.Е. Калнинь, І. Зілинського та ін.

Аналіз різночасних свідчень фонетичних явищ двох гові--рок (Ульяновки і Максимівки Пирятинського р_ну Полтавської обл.) здійснив І.О. Варченко під кутом зору динаміки й статики та визначення чинників змін у говірках, перехідних від середньонаддніпрянських до східнополіських. Аналіз фонетичних та морфологічних особливостей мови війтівських книг ХVІ – ХVІІ століть с. Одрехови у зіставленні з сучасними лемківськими говірками показали І.А.Панькевич, І.М. Керницький. Зміни в українській говірці с. Ублі, яка знаходиться в словацькому мовному оточенні, дослідили О.Лєшка, Я. Моравець.

Сьогодні також відомі спроби виявити риси динаміки окремих говірок, говору. Так, Г.І. Мартинова, спираючись на докладний опис ареальних характеристик явищ, розглядає крізь призму структурної організації фонологічної й фонетичної систем особливості середньонаддніпрянського говору в загальноукраїнському контексті. Останнє дозволило дослідниці сформулювати деякі загальні характеристики середньонаддніпрянського ареалу, зокрема як прогресуючого, оскільки засвідчено входження його структурних рис у системи інших діалектів. Ареали внутрішнього членування середньонаддніпрянського говору, що виявлено на підставі лінгвогеографічного вивчення фонетичної й фонологічної систем та свідчень інших рівнів діалектного мовлення, переконують у тому, що головною ареальною характеристикою цього говору є лінгвальна синтопія, яка виявляється у зближенні й групуванні ізоглос.

З’ясувати динаміку діалектної системи інколи вдається на підставі аналізу українських говірок на тлі інших слов’янських мов (білоруської, польської, російської). Для сучасних досліджень динаміки говірок характерна багатоаспектність: за основу беруть одиниці як елементи системи з урахуванням їхньої дистрибуції, функцій, генезису.

Статику й динаміку елементів діалектного мовлення вивчають як з погляду її вияву в часі, так і в синхронному одночасовому вимірі в мовному просторі. Зміни в мовній системі говірки відбивають лінгвістичні карти у вигляді різноманітних ареальних характеристик. Тому закономірно постав напрям інтерпретативної діалектології, центральним об’єктом якого є зв’язки просторових і часових характеристик: у 30–х рр. ХХ ст. дослідники сформулювали правила часово-просторової кореляції, так звані норми М. Бар-толі. Вияв зв’язку синхронії мовних явищ з їх динамікою триває досі. Так, Л.М. Коць-Григорчук зазначає, що діалектні елементи, які при картографуванні дають одностайні ареали з суцільними чи майже суцільними поверхнями, сприймаються як синхронно стабільні, як елементи відносної статики мови, їх дослідниця називає явищем. А тенденція є узагальненою закономірною одини-цею її динаміки. Частоту вияву картографованих явищ у континуумі, на думку А. і Я. Басар, найкраще можна про-слід-кувати при мікролінгво-карто-гра-фу-ван-ні, під “діалектним мікроскопом”, та статистичному опра-цюванні матеріалу. Багатопланові кількісні характеристики діалектних одиниць і явищ, репрезентованих на лінгвістичних картах, є важливим інструментом інтер-пре-та-ції карт. Вони не тільки підсилюють, а часто, за словами П.Ю.Гриценка, „суттєво допов-ню-ють просторові, власне ареалогічні характеристики мов-них одиниць”. Прийнято вва-жа-ти, що синхронно стабільні яви-ща охоплюють великі суціль-ні ареали; вони мають більше функціональне наван-та-жен-ня в говірках та в ареалі в цілому напротивагу дина-міч-ним явищам, ареали яких мо-жуть охоплювати територію різ-ної величини, але завжди засвідчують вібрацію мовних явищ. Для з’ясування динаміки / статики одиниць діа-лект-но-го мовлення важли-ви-ми є свідчення великих ареалів, що до-зво-ляє з’ясувати сту-пінь вияву явища в континуумі.

Надійним джерелом вивчення процесів динаміки / ста-ти-ки українських говірок, зокрема мовних явищ у східно-сло-бо-жан-ських говірках, є АУМ, у якому подано велику за обсягом інформацію про стан говірок у 50-60 рр. ХХ ст., тобто умовно 50 р. тому. На картах АУМ репрезентовано статичні елементи як частина мовного континууму південно-східного наріччя; при цьому най-важ-ли-віші українські діа-лектні явища подано в їхніх структурно-генетичних і аре-аль-них зв’язках. Повторне обстеження цього регі-о-ну на початку ХХІ ст., що відбито в “Атласі українських східнослобожанських говірок (динаміка мовної системи за одне покоління мовців)”, укладеному автором цієї праці, про-демон-стру-вало високий ступінь стабільності цих говірок упродовж остан-ніх 50 років; за задумом, цей атлас зорієнтований на вияв статичних і дина-міч-них ознак досліджуваних говірок.

Другий розділ „З фонології і фонетики східнослобожанських говірок: синхронний і діахронний аспекти” присвячений розгляду фонологічних опозицій та їх динаміки в підсистемі вокалізму та консонантизму. Аналіз показав, що в східнослобожанських говірках склався стійкий блок фонологічної системи голосних, який утворює опозиції /і/ : /а/, /і/ : /у/, /у/ : /а/, вони виявляються регулярно, зберігають під наголосом розрізнювальну силу незалежно від фонемного оточення. Нейтралізацію опозицій зрідка спосте-ре-же-но в ненаголошеній позиції. Співіснування в ареалі слово-форм з варіантним вокалізмом, які постали внаслідок зіткнення в говірці потоків з різною діалектною основою чи впливом російських говірок, створює ілюзію “нейтралізації” опозицій фонем, вільного взаємозаступлення фонем, як ?замуж ? ?зам?іж ? /у/ : /і/.

Фонеми, що входять до нестійкого блоку фонологічної системи вокалізму, в українських східнослобожанських говірках утворюють опозиції /у/ : /е/, /у/ : /и/, /а/ : /и/, /а/ : /е/, /и/ : /і/, /і/ : /е/, /и/ : /е/, /і/ : /о/, /о/ : /а/, /о/ : /у/, /е/ : /о/, при збереженні яких у наголошеній і ненаголошеній позиціях відношення між членами опозиції будуються на іншій основі порівняно з типовими, історично зумовленими опозиціями в говірках, покладених в основу східнослобожанських: [і] > [е], [е] > [а], [а] > [о]. Особливо виділяються східносло-бо-жан-ські говірки переходами [і] > [е], [е] > [а], [а] >[о] в наголошеній позиції, проте вони виявлені в окремих словах і не творять виразної тенденції. С.М.Толстая, аналізуючи ланцюг вокальних переходів у північній частині західнополіських говірок (і (и) > е > е > а> ао), стверджує, що, на перший погляд, усі ці процеси об’єднані однією тенденцією, внутрішнім імпульсом, однак такий висновок був би передчасним, оскільки він можливий лише при докладному ви-вчен-ні загальнослов’янських ареалів. Усе це засвідчує, що явища заступлення алофонів однієї фонеми алофонами іншої на всіх етапах становлення фонологічної системи досліджуваних говірок викликали конкурування словоформ, у результаті чого функціональне звуження сло-во-форми з одним звуковим оформленням веде до функціо-наль-ного розширення цієї ж словоформи з іншим звуковим оформ-ленням. Поява ідентичних слів, словоформ, які позначають той самий десигнат, але відрізняються фонологічним оформленням, свідчить про динамічні процеси в говірці, сприяють утворенню нових ланцюжків. Так, нейтралізація опо-зиції /о/ : /у/ в рядах типу у?нук – о?нук, бу?мага – бо?мага зумовлює побутування варіантів з таким ланцюжком голос-них, як [у] – [о] – [а]: бу?м ага – бо?мага – ба?мага, у?нук – о?нук – оа?нук.

Моделі фонологічної та звукової структури слова зумов-лю-ють нейтралізацію опозицій /и/ : /і/, /и/ : /е/, встанов-лен-ня урівноваженого типу вимови ненаголошених [е], [и] при швид-кому темпі мовлення, більш нового порівняно з під-ви-ще-ним типом вимови, що вважаємо специфічним для українських східнослобожанских говірок, при паралельному функ-ціо-нуванні обниженого типу вимови, генетично пов’язаного за похо-джен-ням з говірками південно-західного наріччя. Урівноважений, підвищений та обнижений типи вимови голосних [е], [и] в досліджуваному ареалі не мають чіткої локалізації, перший з них набуває поширення, бо підтримується літературною нормою, другий превалює в центральному та східному ареалах досліджуваного мовного простору, третій – найбільш архаїчний – властивий окре-мим говіркам, ним позначене мовлення діалектоносіїв се-ред-нього та старшого віку (див. к. 1).

Звуження [и] до [і] викликане не стільки тиском системи, мовленнєвої норми говірок північного типу, для яких така вимова була природною, скільки впливом суміжних росій-ських говірок, освоєнням [і] в багатьох запозичених сло-вах, коли колектив з неоднорідним діалектним складом прий-має один з можливих звуковиявів як більш престижний.

Опозиції /о/ : /і/, /і/ : /е/, нейтралізація яких пов’язана як із зву-жен-ням [е] та збільшенням його тривалості, так і з мор-фо-логічним чергуванням /о/ – /і/, /е/ – /і/, в умовах ге-те-ро-ген-ності говірок при постійних зв’язках досліджува-ного ареалу з південноросійськими говірками зберігається, хоч не-рід-ко варіанти морфів із звуковиявами [о], [е], [і] функ-ціо-нують паралельно, незалежно від умов уживання.

Нейтралізація опозиції /о/ : /а/, /о/ : /у/ нерідко є наслідком з гіперкорекції вимови /о/, що виникає як результат при-сто-сування української діалектної системи до функ-ціо-ну-вання в умовах різнодіалектної взаємодії та постійних кон-так-тів з південноросійськими говірками. Утрата фоне-ма-ми /а/, /у/ притаманних їм ДО має несистемний харак-тер, хоч більшого поширення набуває гіперичне “окан-ня” як гіперкорекція “акання”, аніж “окання” як гіпер-корек-ція “укання”.

Закріплення гіперизмів з [о] замість [а] не призводить до їх лексикалізації в українських східнослобожанських говір-ках, тоді як гіперизми з [о], який уживається замість [у], лек-си-калізується в окремих кореневих морфах. Більшість же но-менів, у яких виявлена гіперкорекція вимови [а] чи [у], функ-ціонує паралельно з [о], [а] та [о], [у]: оп?тека – ап?тека, ку?патис’а – ко?патис’а. Засвідчені й випадки пере-плетення звукових полів /о/, /у/, /а/, як-от: ко?тушка – ку?тушка – ка?тушка, мо?тузка – му?тузка – ма?тузка та ін.

Система приголосних фонем в українських східно-сло-божанських говірках має 34 одиниці, однак /ф/, /?/, /?’/, /ґ/, /ш’/, /ж’/ обмежені у використанні. Основний склад кон-со-нантів охоплений кореляціями за ДО твердість : м’я-кість, глу-хість : дзвінкість, лабіальність : нелабіальність, передньоязиковість : задньоязиковість, дорсальність : апікальність, зімкненість : щілинність, зімкненість : зімкнено-щілинність, щілинність : зімкнено-щілинність, зімкненість : зімкнено-прохідність, назальність : неназальність, латеральність : вібрантність. Опо-зиції фонем можуть нейтралізуватися за типовими чи нетиповими схе-ма-ми. Зокрема, нейтралізацію опо-зи-ції /л/ : /л’/ у словах ?т’ілки, с’?к?ілки можна вважати типо-вою, бо зумов-лена вона впливом наступних твердих приголосних. Проте субституція фонеми /л/ звуковиявом [л’] у словах ?кол’о, Ки?рил’ович’ – нетипове явище, оскільки є фонетич-но незакономірним, що пов’язане, імовірно, з гіперкорек-цією вимови [л?]. Так само нейтралізація опозиції глухість : дзвінкість за ра-хунок утрати ДО “дзвінкість” перед наступними глухими на-лежить до типових явищ, у той час як фонеми з ДО “дзвінкість” можуть її втрачати в нетипових позиціях (на почат-ку складу перед голосними, сонорними, перед дзвін-ки-ми).

Тенденція до по-ширення палаталізованих передньоязикових фонем в ук-ра-їнських східнослобожанських говірках є помітною. Вона пов’язана із а) звуженням /и/ та появою звука [і] після пе-редньоязикових у багатьох словах (?с’ілос); б) поя-вою м’якого корелята [н’] перед шиплячими, особливо [ч’] (ба?ран’ч’ик); в) пом’якшенням передньоязикових у кін-ці та середині слова (П?рис’т’ін’, ?раз’н’і); г) вимо-вою напівпом’якшеного [н?] (во?н?о);
ґ) ширшим за по-зи-ційним та історичним обсягом уживанням палата-лі-зо-ва-но-го [р’] та ін.

Випадки нейтралізації опозицій лабіальність : нела-бі-аль-ність, передньоязиковість : задньоязиковість споріднюють говірки до-сліджуваного ареалу з іншими українськими говірками, зокрема середньонад-дніпрянськими. Ряд опозицій приголос-них фонем нейтралізуються у зв’язку із зменшенням функ-ціо-нального навантаження фонем /ґ/, /?/, /?/, /?’/, /ф/ та ін., впли-вом суміжних російських говірок.

У третьому розділі „Із спостережень над морфологією східнослобожанських говірок у синхронії й діахронії” предметом розгляду є морфологічні опозиції у зв’язку з типами словозмінних парадигм іменника. Говіркова наддіалектна модель типів відмінювання імен-ників в українських східнослобожанських говірках скла-дається з 20 типів відмінкових парадигм та п’яти під-ти-пів, її доповнює прикметниковий тип відмінювання імен-ни-ків, поділений на три типи (усього 23 типи та 8 підтипів).

Виділені словозмінні субстантивні типи засвідчують, що: а) словозміні східнослобожанських говірок властиві пара-диг-ми, які сформувалися внаслідок внутрішньо-па-ра-диг-ма-тич-них і міжпарадигматичних взаємовпливів, на що вказує варіантність словозмінних афіксів; б) субстантивна слово-змі-на досліджуваних говірок має чимало спільних рис із середньонаддніпрянськими говірками; в) паралелізм флексій, відзначений особ-ливо часто у род., дав., знах., ор. відмінках, є ознакою динаміки словозмін-них типів відмінювання, унаслідок чого виникають функ-ціо-наль-но ідентичні засоби вираження одного зна-чен-ня; г) для вста-новлення типів відмінювання іменників різні флек-сії мають різний ступінь релевантності: для іменників чол. р. важ-ливими є флексії род., дав. і місц. відмінків, для жін. – род. і ор., для середн. – род., знах. і ор.; ґ) незначне поши-рен-ня форм кл. в. зумовлює розширення сфери вжи-ван-ня форм наз. в.; д) особливою варіативністю від-зна-чається відміню-ван-ня іменників чол. і середн. родів.

Одну з характерних рис іменникового відмінювання в україн-ській мові становить омонімія флексій. В україн-ських східнослобожанських говірках вона може виявлятися в межах одного типу відмінювання та у відмінкових пара-диг-мах різних типів. Зокрема, флексія _і може вказувати на дав. в. іменників жін. р. іменникової парадигми типу /с’т’і?на/ (істоти, неістоти) та місц. в. того ж типу відмінювання. Таку ж омонімію спостерігаємо у відмінковій парадигмі типу /зеим?л’а/, у якій закінчення _і є показником род., дав. і місц. відмінків одн. та наз. і знах. мн. Іменники, що складають тип відмінювання /п?іч’/ (жін. р.), за цією особливістю спо-рід-не-ні з попередніми. Аналіз відмінкових парадигм показує, що найбільшу омонімію в межах однієї па-ра-дигми виявляє закінчення _і. За функ-ціо-наль-ним навантаженням закінчення _і поступається флек-сії _и, яка може бути показником род. одн. і наз. мн. імен-ни-ків відмінкової парадигми типу /с’т’і?на/, а також /с?тароста/; у наз. і знах. відмінках мн. це закінчення вживане в іменникових від-мінкових парадигмах типу /л’іс/. Значну кількість відмін-ко-вих типів (чотири і один підтип) об’єднує закінчення _ові, яке може бути показником граматичного значення дав. і місц. відмінків одн.

Аналіз омонімії закінчень у відмінкових парадигмах різних типів засвідчує, що найбільше функ-ціо-наль-не навантаження має флексія _і. Вона виступає фор-мальним показником граматичного значення у 29 ви-пад-ках різних відмінкових парадигм, тоді як закінчення _а за-фік-совано в ролі формального показника граматичного зна-чен-ня у 17 випадках, _O ? у 15. Це свідчить на користь припущення, що уніфікація відмінкових форм колишніх давніх основ веде до спрощення системи відмінювання іменників. При однаковій основі – одиниці, що виникає в ре-зуль-таті абстрактного ототожнення однієї лексеми, які від-різ-няються тільки синтаксичним значенням – та омо-німічній флексії утворюються словоформи, які можна роз-різнити тільки за смисловими та синтаксичними зв’яз-ка-ми з іншими словоформами речення, напр.: шу?каў зеим?л’і, о?д:аў зеим?л’і, ро?биў на зеим?л’і; ?йіздиў на ко?н’і, пас ?кон’і.

Протилежним явищем до омонімії закінчень виступає фор-мальна диференціація їх у різних словозмінних типах та в одному й тому ж типі відмінювання. В українських схід-но-сло-божанських говірках вона пов’язана з семантикою слова. За-фіксовані випадки, коли формальні показники од-нієї словоформи утворюють варіанти, які не розрізняються функціональними особливостями.

Іменники словозмінних типів /син/, /к?ін’/, /с?торож/, /л’іс/, /леи?ж?ін’/, /га?раж/ у род. в. одн. мають, як і в літературній мо-ві та багатьох говірках української мови, за-кін-чен-ня _а, _у. Форми на _а (_я) здавна властиві назвам істот і кон-кретних предметів, тоді як флексію _у (_ю) іменники чол. р. почали набувати відносно пізно. Якщо в літературній мові використання закінчень _а, _у визначено правописними нормами, то в говірках їх функціонування регулюється уснорозмовною традицією, що може зміню-ва-ти-ся під впливом зовнішніх чинників. Закінчення _а вживається як безваріантне в іменниках-назвах істот, назвах чітко окреслених предметів, у випадках, коли іменник з речовинним значенням указує на частину від цілого, пор.: у?ч’илас’ на ст?р’елоч’ника, назна?ч’айут’ ?воўка / пасту?ха (130** Цифрами позначено номери населених пунктів на карті та в списку обстежених говірок, 1301, 1302, 1303, 1304, 1305, 130), крие?ло з гуса?ка (131, 132, 211), і?дут’ до ?бат’ка (211, 2111, 2112, 2113, 2114, 2115), веи?дут’ до с?векра (130), веи?ч’ер’айем у с?векра (1301, 1302, 1303), нан’і?малис’ до ?пана (1305, 1306, 1307), б?і?жат’ до пасту?ха (130, 131), до?ход’ат’ до ?заiч’ика (211, 2111, 2112, 2113), напу?ват’ ко?н’а [Сват, 60], і?дут’ до жеини?ха (147, 1471, 1472, 1473, 1474, 1475, 1477), веи?де до жеини?ха (213, 2131, 2132, 2133, 2134, 2135), п?і?шоў до су?с’іда (213), попро?силис’ до ха?з’айіна (132, 1321, 1322, 1323, 1324, 1325), прие?йіхали до мужие?ка (213), у?биў ?ч’орта (132), прие?возили од ?заiц’а (1321, 1322, 1323), ?кажут’ до брига?д’іра (147), неи ўз’аў колос?ка (1321, 1322, 1323, 1324, 1325), нако?пали з го?рода (213), до?ход’у до дво?ра (147), хо?дили до ?д’іда [ПСС, 34], заб?рали б?рата (148, 1481, 1482, 1483, 1484, 1485, 1486), да?ли по?мошника (145, 1451, 1452), ва?л’аўс’а у ?д’іда (146, 1461, 1462, 1463), ?виўч’иўс’а на охв?і?цера (1481, 1482, 1483, 1484), неи с?тало ?бат’ка (145, 146), г?нали ?н’імц’а (148, 149), ?помн’у сол?дата (1481, 1483, 148), у?било бие?ка (230, 231), ?л’убит’ коза?ка (228, 2281, 2282, 2283, 2284), нажу?йе бур’а?ка (231, 2311), беи?рут’ кра?йа ко?жуха (2311, 2312, 2313, 2314), облие?вайут’ з таз?ка (2311), неи?ма кар?мана (1481, 1482, 1483, 1484), заро?били ку?сок х?л’іба (228).

Проте нерідко закінчення _а, _у в род. в. варіюються. Так, у сполученнях ?мало ?меду, к?васу; ба?гато го?роху, ?л’ону, ?воску, ?камен’у; ?даiте ?сиру, ?маку, ?л’оду, х?мел’у закінчення _у функ-ціонує у 38 н. пп. з 57 досліджуваних (66%); закін-чен-ня _а виявлене в дев’яти н. пп. (15%); паралельне вживання за-кінчень _а, _у засвідчене в 10 н. пп. (17,5%). У словоспо-лу-чен-нях неи?ма то?го ?шуму, б?л’оску (б?лиску), к?рику, ?виску; до?биўс’а ?ладу, по?р’адку закінчення _у зафіксовано в 57,8% говірок, флексія _а ? у 21%, паралельно вживаються _а, _у в 17%. Розподіл фор-маль-них показників род. в. _а, _у в словосполученні доб?і?раўс’а до ?Кийева, Л’?вова, ?Хар’кова, Лу?ганс’ка таке: _а _у 59% до-слі-джу-ваних н. пп., _у ? у 8,7%, паралельно _а, _у ? у 31,5%. У сло-во-сполученнях назб?і?раiте кови?л’у, ш?ч’аў?л’у в 36% уживається _а, у 31% ? _у, 33% скла-да-ють явища, коли _а та _у використовуються паралельно. Що-до словосполучень назб?і?раiте бар?в?інка, на?р’іж?те оч’еи?рету, то 36% складають н. пп., у яких вико-рис-то-ву-єть-ся закінчення _а, 31% _закінчення _у, 33% ? _а; _у. У ви-сло-вах неи хва?тайе одно?го к?ілог?рама, ?метра, геик?тара за-кінчення _а в род. в. одн. є більш поширеним, воно вияв-ле-не в 63% обстежених н. пп., паралельно _а, _у функціонує в 37% н. пп. Не випадково, Т.В. Булигіна ставить питання про умов-ність згаданої семантичної спільності різнорідних як у семан-тичному відношенні, так і у власне синтаксичному пла-ні компонентів так званого єдиного відмінкового зна-чен-ня.

У синтаксемах краi с’?в?іту, ?лугу, с?тепу, маi?дану, од к?райу ?лану, ?йару здебільшого вживаються форми іменників з _у в 45,6% н. пп., _а ? у 42%, паралельне вживання закінчення _а та _у виявлено в 13% обстежених н. пп. Проте синтаксема краi с’?в?іта часті-ше використовується як паралельна до краi с’?в?іту (35%), а, от-же, функціональне навантаження закінчення _а змен-шу-єть-ся до 23%.

Уживання флексій _а, _у в род. в. одн., іменників чол. р. зале-жить від значення іменника. Ті синтаксеми, до складу яких входять іменники з просторовим та речовинним значенням, іменники-назви рослин та рос-лин-них масивів, узвичаєні із закінченням _у: ця флексія має біль-ше функціональне навантаження або вживається пара-лель-но з _а. Іменники, які називають одиниці виміру довжи-ни, ваги, назви міст тощо, мають, як правило, закін-чен-ня _а: флексія _у в цих випадках навантажена менше, проте від-сут-ність чітких норм у вживанні аналізованих форм сприяє їх змішуванню.

Отже, опозиція закінчень род. в. одн. іменників чол. р. _а та _у нестійка, нейтралізація її на користь флексії _а чи _у ви-кликана не граматичними нормами, а семантикою лексеми, ви-користання однієї із флексій пов’язане з уснорозмовною тра-дицією. Формальна диференціація закінчень до-пов-ню-єть-ся семантичною диференціацією основ і традицією вико-рис-тан-ня словоформ.

Питання про варіювання закінчень _а, _у в род. в. імен-ни-ків чол. р. ще достатньо не вивчене, воно потребує спе-ці-аль-но-го дослідження на ширшому матеріалі. Варіанти мо?розу ? мо?роза, К?риму ? К?рима, каб?і?нету ? каб?і?нета дослідники зафік-сували в наддунайських говірках, ?Н’іжину, ком?баiну ? у степових, кол?госпа, за?вода, інсти?тута ? у ниж-ньо-наддніпрянських, ?сира і ?сиру ? у середньо-над-дніп-рянських.

Для іменникового відмінювання в сучасних українських східнослобожанських говірках постійними є опозиції, які ре-пре-зентують горизонтальні ряди парадигми граматичної ка-те-горії роду та числа. Специфіка морфологічних опозицій, яка полягає в білатеральності морфологічного знака, у склад-ності взаємозв’язку між одиницями плану вираження та плану змісту, зводиться до протиставлення від-мін-кових форм. Опозиція словоформ, тісно пов’язана з типа-ми слово-змін-них парадигм іменника, може бути пред-став-ле-на флексіями, рідше ? акцентуаційними особ-ли-вос-тями слово-фор-ми. Форми з омонімічними флек-сія-ми ди-фе-рен-ціюються в тексті за смисловими та синтаксичними зв’яз-ка-ми.

Формальна диференціація словоформ одного й того ж типу відмінювання може пов’язуватися з семантикою слова (род. в. одн. іменників чол. р.) чи маніфестувати варіанти, функ-ціонування яких не розрізняється ніякими особливос-тя-ми. Нейтралізація опозицій відбувається то на користь однієї флек-сії, то на користь іншої. Такі опозиції відо-бра-жають складні процеси взаємодії різних з хро-но-ло-гіч-но-го погляду чи різносистемних елементів, указують на вібрацію мовних явищ.

Нейтралізація опозиції словоформ род. в. іменників сло-во-змінної парадигми типу /?вимйа/ реалізується за рахунок змен-шення функціонального навантаження форм з _ен_і і засвідчує тенденцію до втрати традиційних форм род., дав., місц. відмінків одн. іменників ?вимйа, п?лемйа та ін., що відповідає загальній тенденції спрощення відмінкових за-кін-чень (переважно внаслідок аналогії), на що звернуто увагу в працях Р.С. Смаль-Стоцького ще на початку ХХ ст.

Нейтралізація опозицій формальних показників слово-форм в українських східнослобожанських говірках виявлена як вирівнювання форм, які можливі для передачі того ж зміс-ту. Таку морфологічну опозицію В.К. Журавльов нази-ває порожньою, вона найбільш поширена в історії мови й репрезентує дивергенцію плану змісту.

На основі попередніх досліджень узагальнено свідчення про динаміку лексичної системи говірок (див. підрозділ п’ятий третього розділу „Лексичні опозиції в системі українських східнослобожанських говірок”). Відомо, що слова, як і фонеми, морфеми, граматичні конструкції, зна-хо-дяться між собою в різних опозиціях і об’єднуються в різ-но-манітні парадигми. Опозиції лексем є виявом їх па-ра-диг-ма-тичних (на основі спільності або протилежності їх значень), синтагматичних (на основі контекстних зв’язків, спо-лу-чуваності), епідигматичних (на основі асоціативно-де-ри-ва-ційних зв’язків між словами за формою і за змістом) від-но-шень. ДО, на основі яких будуються опозиції у складі лек-си-ко-семантичних груп (ЛСГ), нерідко залежать від того, до якої частини мови належить слово, конкретне чи аб-стракт-не значення воно має. Скажімо, у ЛСГ назв, пов’я-за-них з позначенням частин, деталей житлових будівель, опо-зи-ції семем виділяються на основі ДО денотата, які вклю-ча-ють характер побудови житла, функції реалії, матеріал, з яко-го збудоване приміщення. Структурна організація назв жит-ла складна, побудована на єдності кількох рівнів опо-зи-цій, які іноді переплітаються: час побудови житла, якість спо-руди, призначення ? для постійного чи тимчасового проживання, спосіб побудови, матеріал, з якого побудована ха-та, спосіб розміщення на подвір’ї тощо. Отже, тематична група лексики на по-зна-чен-ня назв житлових та господарських будівель і їх частин ви-ді-ля-ється на основі денотативного принципу. Структурна ор-га-нізація ЛСГ базується на спільності ДО одиниць лексичної па-радигми, об’єднаних нульовими, привативними чи ек-ві-по-лент-ними опозиціями, для яких характерним явищем є се-ман-тичний синкретизм.

Прикладом нульової опозиції може бути лексична реа-лі-за-ція семем ‘скатертина на будень’ : ‘скатертина на свята’, ре-презентована однією лексемою с?катеирт’ у багатьох го-вір-ках регіону. Привативними є зв’язки, напр.: ко?н’ушн’а : ко?н’ушник, свие?нарн’а : свие?нарник, хл’іў : са?раi, які пов’язані з дією по-за-лін-гваль-них чинників: вибір однієї з назв зумовлений, здебільшого, тра-дицією, що існує в говірці, особливостями формування ідіолекту, ситуацією мовлення тощо.

Лексеми, об’єднані привативними опозиціями, нерідко ма-ють відмінності в семантиці, напр., важливою ознакою при називанні частин житла є призначення кімнати, проте вра-хо-ву-єть-ся й оздоблення, опалення житла тощо. Тому про-ти-став--лення ?хата : ха?тина, ?чиста (веи?лика, пеи?ред’н’а) ?хата : ?кухн’а та ін. засвідчують семантичну спеціалізацію лексеми ?хата.

Еквіполентні опозиції ‘стара хата’ : ‘нова хата’, репрезен-то-вана в досліджуваних говірках 17 типами протиставлень, та ‘передня бокова стіна хати’ : ‘задня стінка хати’, ви-ра-же-на 7 типами лексичних протиставлень, пов’язані з тра-ди-цій-ни-ми ДО реалій: часом побудови житла, матеріалом, з якого во-но збудоване, зовнішнім виглядом житла, місцем роз-та-шу-ван-ня у дворі та ін.

Характерною ознакою ЛСГ з конкретним значенням є на-яв-ність / відсутність чітко окресленого центру, від якого за-ле-жить структурна організація сегментів тематичної групи та зміни семантичної структури ряду лексем. Усе це чітко простежується при виділенні моделей лексичної організації семем у говірках та моделей семантичної структури слів, які забезпечують зіставність та системність в описі лек-сики й семантики говірок, уна-оч-ню-ють шляхи нейтралізації виявлених опозицій.

В українських східнослобожанських говірках змі-ни в рядах опозицій семем та лексем пов’язані з роз-ши-рен-ням вербального наповнення моделей лексичної організації се-мем за рахунок новотворів, які мають локальне поширення або можуть бути загальновживаними. Зокрема, ти-по-ва модель, що репрезентує семему ‘навіс для зберігання сіна, соломи’, має у своєму складі лексеми с’і?н:ик, на?в?іс або с’і?нажник, на?в?іс, ускладнюється локалізмом кор?машки (1286, 225, 123). Семема ‘рядно ? вид простирадла з ко-ноп-ля-ної або лляної пряжі’ може бути реалізована в говірках кіль-ко-ма лексемами, найпоширеніші серед яких є такі: р’ад?но, ?л’іжник; покрие?вало, укрие?вало, ?л’іжник; р’ад?но, покрие?вало. Цей ряд ускладнюють інновації застеи?лушка: р’ад?но, покрие?вало, застеи?лушка (144, 232), р’ад?но, пок?р’івец’, застеи?лушка (2321).

Зміни в лексичному наповненні опозицій пов’язані також із:
а) зменшенням функціональної активності діалектних лек-сем, які входять до пасивного словникового запасу; це сто-сується лексем свие?нинеиц’ ‘господарське приміщення для свиней’, па?шен:иi хл’іў ‘господарське приміщення для збе-рігання зерна’ та ін.; б) розширенням семантичної структу-ри лексем, що пов’язане із стиранням ДО денотатів та змен-шенням навантаженості цих номенів, дифузністю зна-чен-ня слів (напр., рун?дук ‘ґанок’ і ‘східці’); в) семантичним син-кретизмом окремих лексем, зокрема ?хата, по?в?ітка, па?шен:иi хл’іў тощо; г) збільшенням вербального напов-нен-ня номінативних рядів у говірках, що розширює їхні синонімічні можливості.

Нейтралізація опозицій лексем нерідко пов’язана із змі-ною лексичного значення загальновживаної лексеми, що зумов-лено спеціалізацією надлишкового лексичного запасу, збе-ре-женням архаїчних номенів у пасивний словник та використання їх при найменуванні нових денотатів, об’єд-наних спільною