НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І.КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

ГОЛОВКО Олександр Борисович

УДК 94(477.82 + 477.83./86) “9/13”

ВОЛИНЬ І ГАЛИЧИНА

В ДЕРЖАВНОПОЛІТИЧНОМУ РОЗВИТКУ

ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

(ІХ – ПЕРША ПОЛОВИНА ХІІІ ст.)

07.00.02 – Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті сходознавства ім. А.Кримського НАН України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ДАШКЕВИЧ ЯРОСЛАВ РОМАНОВИЧ, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України, заступник директора;

доктор історичних наук ВОЙТОВИЧ ЛЕОНТІЙ ВІКТОРОВИЧ, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, старший науковий співробітник;

доктор історичних наук, професор КУЧИНКО МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ, Волинський державний університет ім. Лесі Українки МОН України, завідувач кафедрою археології та джерелознавства.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка.

Захист відбудеться 16 травня 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (79026, м. Львів, вул.Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (79026, м.Львів, вул. Козельницька,4).

Автореферат розісланий 12 квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Проблеми виникнення держави, її сутності, організаційної структури і механізму функціонування як основного інструменту реалізації політичної влади належать до найскладніших проблем життя та розвитку суспільства. Необхідність всебічного вивчення цих проблем зумовлена тим, що саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних і політичних інтересів різних за походженням, метою діяльністю груп суспільства, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їх подолання.

Питання виникнення та розвитку держави досліджуються представниками різних наук: історії, політології, соціології, філософії. Проте тривалий час в Україні (в радянську добу) майже не проводилися студії з історії державності. Сучасна українська історична та політологічна наука багато уваги приділяє всебічному вивченню процесів державотворення, політичного розвитку населення України з найдавніших часів до сьогодення. Розробка цієї тематики має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення в сучасних умовах розбудови незалежної Української держави.

Пропонована дисертація є результатом вивчення державотворчих процесів на прикладі великого регіону України – Волині й Галичини – доби виникнення та існування держави Русь, а згодом руських князівств, що постали на фундаменті першої держави. В літературі відносно Волині й Галичини княжої доби вже проаналізовані політичні події, вплив на них соціальних конфліктів, війн, питання формування територій, виникнення міст тощо (праці Д.Зубрицького, І.Шараневича, О.М.Андріяшева, М.С.Грушевського, С.Томашівського, М.Кордуби, Б.Влодарського, В.Т.Пашута, І.П.Крип’якевича, Я.Д.Ісаєвича, М.Ф.Котляра, Л.В.Войтовича, О.В.Майорова та ін.), проте тематика державнополітичних процесів потребує проведення спеціального дослідження їх ролі в історії краю з урахуванням факторів впливу на них держав і народів Східної і Центральної Європи.

Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. До дисертації як її складові частини увійшли результати досліджень автора, отримані під час виконання плану науково-дослідницької роботи Інституту історії України НАН України за напрямком наукових досліджень відділу історії України середніх віків. Остаточна підготовка дисертаційного дослідження була здійснена в ході виконання плану науково-дослідницької роботи Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАН України за напрямком наукових досліджень відділу джерелознавства та історіографії.

Об’єкт дослідження – закономірності державнополітичного поступу населення Центрально-Східної Європи, перш за все слов’янства, в ІХ – першій половині ХІІІ ст.

Предмет дослідження – явища і події, що були наслідком політичних дій інститутів та структур, з яких складався механізм державної влади на території Волині і Галичини, вплив на державне та політичне життя обох регіонів сусідніх держав і народів Східної і Центральної Європи в ІХ – першій половині ХІІІ ст.

Територіальні межі дослідження у певній мірі умовні, оскільки природно, що в різні епохи впливи носіїв державнополітичних процесів на ті чи інші суспільно-територіальні групи були відмінними. Головним для аналізу є ареал Прикарпаття та Волині, проте державнополітичні утворення, які тут виникали, а потім розвивалися, істотно впливали, а часом поширювали свій контроль на сусідні території.

Крім вивчення політичного розвитку Волині, Галичини та деяких близьких до них ареалів (середнього Побужжя, дніпровського Правобережжя, частини Дністровсько-Дунайського межиріччя тощо) в дисертації проведено розгляд питань державотворчого розвитку взагалі у слов’ян Центрально-Східної Європи. Така увага викликана декількома обставинами. Населення Волині і Галичини за етнічним походженням бере свої корені із загальнослов’янського етнічного масиву і за своїм культурно-господарським розвитком було складовим слов’янства Центрально-Східної Європи. Тривалий час землі Волині й Галичини знаходились у взаємодії з київським політичним центром, згодом були під його контролем, а пізніше в удільну добу стали частиною конфедерації давньоруських земель князівств.

Стан джерел ускладнює аналіз багатьох аспектів та етапів державотворчого розвитку Волині і Галичини, проте вивчення інших ареалів слов’янства, де мешкало близьке за темпами і змістом розвитку населення, дозволило зробити достатньо коректні висновки і щодо мешканців території, політичний розвиток якої є предметом дисертаційного дослідження. Автором приділено значної уваги розгляду впливів на населення Волині та Галичини сусідніх держав та народів, у тому числі кочівників причорноморських степів, осілого слов’янського та неслов’янського населення, що мешкало в лісостеповій та степовій зоні України, тим більше, що це населення у державнополітичному плані знаходилося у тісній взаємодії з Галичиною і Волинню.

Хронологічні рамки дослідження. Як характер суспільно-політичного розвитку слов’ян Східної Європи в ранньосередньовічну добу, так і стан джерел про цей період не дозволяє чітко визначити момент утворення державних інституцій у слов’ян Прикарпаття і Волині, проте, починаючи з ІХ ст., спостерігаються достатньо вагомі ознаки формування у них ранньополітичних механізмів.

Верхня межа дослідження – середина ХІІІ ст. – співпадає з часом, коли в 40-х роках ХІІІ ст. Східна Європа зазнала жорстокого удару зі сходу, з боку орд монгольських ханів. Поява в низинах Дону і Волги держави – Золотої Орди – призвела до істотних політичних катаклізмів в цій частині континенту. Вибір цієї межі викликаний і тим, що саме в цей складний час володарям Волині та Галичини вдалося не тільки відновити, але й зміцнити єдність волинсько-галицького державнополітичного комплексу.

Мета дисертаційного дослідження – розгляд процесів, явищ та подій, які є проявом політичного поступу та державного розвитку населення Волині та Прикарпаття в ІХ – першій половині ХІІІ ст.

Завдання дослідження: 1) розробка сучасної методології вивчення державотворчих процесів як інструментарію для проведення конкретного розгляду державнополітичного поступу; 2) пошук і критичний аналіз даних джерел з історії державнополітичного розвитку Волині і Галичини, проведення критичного порівняння та осмислення всього комплексу джерел, що стосується політичної історії Центрально-Східної Європи княжої доби, формування на підставі цього необхідного для отримання науково коректних висновків інформаційного поля; 3) розгляд історіографії, виявлення досягнень вчених у дослідженні теми та визначення аспектів, що потребують додаткового вивчення або перегляду з врахуванням загального рівня сучасної науки, окреслення перспектив подальшого дослідження тематики; 4) вивчення історії державнополітичних процесів в Центрально-Східній Європі з метою створення концепції державного поступу східного слов’янства; 5) визначення часу і обставин, коли у слов’ян, у тому числі у населення Волині та Прикарпаття, появилися ознаки державності; 6) аналіз процесу включення волинського та прикарпатського населення до складу держави-імперії Русь, перебування цього населення в складі означеної держави; 7) показ причин і обставин виходу політичних формувань Волині та Прикарпаття зі складу держави-імперії Русь; 8) виявлення особливостей державотворчих процесів на різних етапах поступу населення Волині і Прикарпаття, порівняння ходу, темпів та закономірностей державнополітичного розвитку волинсько-прикарпатського та інших регіонів Центрально-Східної Європу; 9) вивчення причин виникнення єдиного Галицько-Волинського державнополітичного комплексу наприкінці ХІІ ст., характеру та особливостей розвитку Південно-Західної Русі в першій половині ХІІІ ст., обставин відновлення і функціонування держави князів Романовичів в середині ХІІІ ст.; 10) дослідження впливу зовнішньополітичного фактору на формування державності у населення Волині і Прикарпаття, особливо ролі кочового населення степів та лісостепів Північного Причорномор’я в політичному розвитку Волині та Галичини; 11) вивчення взаємовідносин князівської адміністрації Волинської та Галицької земель з регіонами, що входили в сферу впливів цих земель; 12) розгляд ідеологічних концепцій середньовічного християнського світу в контексті державотворення у слов’ян Східної Європи, у тому числі у населення Волині та Галичини.

Наукова новизна дисертації визначається: 1) розробкою методологічних підходів до вивчення проблеми державнополітичного розвитку; 2) узагальненням всієї можливої інформаційної бази джерел, що надало змогу дослідити державні процеси у визначених цим дослідженням хронологічних рамках та географічних межах; 3) введенням до наукового використання загальнотеоретичних категорій та понять, необхідних для розгляду конкретних періодів та аспектів державнополітичного розвитку слов’ян Центрально-Східної Європи в загальному плані, Волині й Галичини більш конкретніше; 4) постановкою та комплексним показом з достатньою повнотою всього процесу державнополітичного поступу Південно-Західної Русі; 5) створенням нової концепції державнополітичного розвитку слов’янства Центрально-Східної Європи; 6) показом впливу міжнародних взаємин (взаємин суб’єктів державного розвитку), перш за все відносин Волині і Галичини з іншими державними утвореннями та етнополітичними формуваннями Східної і Центральної Європи на хід внутрішньополітичного розвитку Південно-Західної Русі.

Методологічну основу дисертації складають базові принципи історизму, системності та об’єктивності. До головних методів дослідження віднесено комплексний, синтетичний аналіз письмових пам’яток, який побудований на досягненнях сучасного джерелознавства, особливо у сфері вивчення літописів. В роботі постійно використовувався ретроспективний та компаративний (порівняльний) методи аналізу. Перший метод надав можливість прослідкувати еволюцію державнополітичного життя в Прикарпатті та на Волині протягом тривалого часу. Відсутність інформації в джерелах з того чи іншого проміжку часу завдяки застосуванню такого методу не завадила у створенні загальної картини історичного поступу. Необхідність постійного розгляду аналогічних явищ в різних середовищах зробили дуже важливим компаративний аналіз явищ і подій. В дослідженні використовуються з урахуванням конкретних обставин розвитку суспільства висновки політологів, соціологів, філософів та істориків з питання походження та розвитку державності.

Розгляд з сучасних позицій політичних процесів у населення Центрально-Східної Європи загалом, Волині та Галичини зокрема в ІХ – першої половини ХІІІ ст. потребував розробки та конкретизації категоріального апарату дослідження. Автор дисертації пропонує своє бачення таких понять як “племінне княжіння (постплемінна держава)”, “князівство-намісництво”, “держава імперського типу”, “земля”, “земельне князівство”, “давньоруська політична конфедерація”, “конфедерація земель-князівств”, “громадянська війна”, розуміння поняття “Украина” відносно домонгольської доби.

Практична значимість роботи. Результати дослідження будуть використані для створення сучасної концепції історії України, для написання цілісної історії державного та політичного розвитку України, інших наукових праць, для підготовки лекційних курсів з історії України та середніх віків, для створення шкільних та вузівських підручників, для просвітницької роботи серед населення. Вивчення досвіду державнополітичного поступу України є важливим моментом сучасного розвитку українського народу, утвердження його державності та формування громадянського суспільства.

Апробація результатів дисертації. Результати роботи оприлюднювалися на наукових конференціях: Другій республіканській конференції з історичного краєзнавства (Київ, 1982), VI Подільській історико-краєзнавчій конференції (Кам’янець-Подільський, 1985), V Міжнародному конгресі археологів-славістів (Київ, 1985), Х Всесоюзній науковій конференції істориків-славістів (Харків, 1985), Всесоюзній науковій конференції “Введення християнства у народів Центральної і Східної Європи. Хрещення Русі” (Москва, 1987), Ювілейних читаннях, присвячених 70-річчю з дня народження В.Т.Пашута (Москва, 1988), Всесоюзній конференції “Слов’яни і їх сусіди. Міжнародні відносини в епоху феодалізму” (Москва, 1989), науковій сесії, присвяченій 125-річчю з дня народження О.О.Шахматова (Ленінград, 1989), Школі молодих славістів і балканістів (Звенигород Московської області, 1990), ХVIII Міжнародному Конгресі візантиністів (Москва, 1991), перших республіканських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 1991), Міжнародній конференції “Польща – Україна: історична спадщина і історична свідомість” (Кам’янець-Подільський, 1992), других історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 1992), Міжнародній конференції, присвяченій 500-річчю українського козацтва (Київ, Дніпропетровськ, 1993), Міжнародній конференції “Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції” (Бурштин, Крилос, 1993), третіх історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Черкаси, 1993), конференції пам’яті Мирона Кордуби (Львів, 2001), V Сходознавчих читаннях А.Кримського (Київ, 2001), VII Сходознавчих читаннях А.Кримського (Київ, 2003 р.); Міжнародній конференції, присвяченій 700-річчю Галицької митрополії та 750-річчя коронації Данила Галицького (Львів, 2003), VIIІ Сходознавчих читаннях А.Ю.Кримського (Київ, 2004), круглому столі науковців, присвяченому 800-річчю пам’яті князя Романа Мстиславича (Володимир-Волинський, 2005). Матеріали дисертації обговорювалися на методологічних семінарах Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАН України (2002, 2003, 2005).

Результати дослідження відображені в індивідуальній монографії (обсяг – 15,5 авт. арк.) та у публікаціях. З них 28 – у фахових та зарубіжних виданнях, 15 – у випусках матеріалів конференцій. Загальний обсяг публікацій – 69,8 авт. арк., з них у фахових виданнях 49,4 авт. арк. Усі публікації підготовлені автором самостійно.

Структура дослідження. Мета та завдання дослідження визначають його структуру, яка складається з вступу, дев’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи 467 сторінок. Бібліографія джерел та літератури дисертації складає 907 назв.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” висвітлені актуальність, ступінь розробки проблеми, показано зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються об’єкт і предмет, обґрунтовуються мета, завдання, хронологічні рамки та територіальні межі дослідження. Визначено новизну, методу дослідження, науково-теоретичну та практичну значимість дисертації, наведена апробація результатів та структура дослідження.

В розділі 1 “Методологічні засади, джерела та історіографія” розглядаються вихідні (базові) питання, на підставі яких в дисертації здійснювався конкретно-історичний аналіз державнополітичних процесів. На думку автора, держава є історичною категорією, різновиди якої в залежності від регіону та часу існування можуть мати суттєві відмінності. Поряд з цим існує певне коло загальних ознак держави, виявлення яких дає підстави стверджувати про функціонування державного життя, про існування державності, державних інституцій. До цих ознак належать територія, на яку поширюється вплив держави. Ознаками державної влади є її символи (інсігнії, титулатура тощо). Інструментом впливу держави на суспільство є публічна влада, яка є прерогативою верстви, яка керують державним організмом. Причетність людей до держави проявляється через інститут громадянства. Проявом існування держави є дії органів державного управління. Однією з функцій цих органів є збирання податків, створення законів. Органи державного управління постійно висловлюють претензії на представництво усього суспільства в усіх проявах політичного життя.

Постановка в дисертації проблеми суб’єктності та об’єктності державного розвитку дає можливість вивчити питання про впливи на конкретне суспільство з боку як власної держави, так і інших державних утворень, з’ясувати рівень та співвідношення цих впливів. Суб’єктами державного розвитку є спільноти, здатні до створення та організації функціонування власних управлінського механізму та інститутів. Суб’єктність державного розвитку – це наявність повного (або достатнього) комплексу ознак, інститутів, механізмів, які уособлюють державу, роблять її повноцінною в плані функціонування. Водночас відсутність власного державного життя у тієї чи іншої етнополітичної спільності (суб’єктності державного розвитку) не означає, що ці спільності взагалі перебували поза сферою державного життя. В цьому випадку державні інститути, що регулюють її політичне життя, є привнесеними ззовні, від якоїсь іншої етнополітичної спільності людей, яка має власну державу, а сама етнополітична спільність є лише об’єктом державного життя. Виходячи з цього, базовою в процесі вивчення державнополітичних процесів є проблема визначення суверенності державного організму, під якою розуміється здатність правлячої еліти, що має владу, самостійно вирішувати державні проблеми та організувати інститути державного управління на захист провідних інтересів суспільства. Повноцінна участь держави як суб’єкта державного розвитку в міжнародному житті є важливою ознакою наявності суверенності та свідоцтвом суб’єктності державного розвитку.

Головний масив джерельних свідоцтв, необхідний для аналізу теми, зберігається в текстах давньоруських пам’яток. Події з найдавніших часів до середини другого десятиліття ХІІ ст. викладені в “Повісті временних літ”, де є інформація, яка безпосередньо має відношення до історичного процесу на Волині і в Прикарпатті наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. Додаткові свідоцтва дають матеріали “Повчання дітям” Володимира Мономаха і “Повісті про осліплення Василька”. Деякі дані з історії як ХІ, так і ХІІ – першої половини ХІІІ ст. збереглися в новгородському літописанні. Історія Південної Русі ХІІ ст., у тому числі Волині і Галичини, відображена в Київському літописі. Важлива інформація про цей час є в суздальському літописанні цього часу. Особливою пам’яткою давньоруського письменництва є Галицько-Волинський літопис. Це джерело істотно відрізняється від традиційних літописів як за характером викладу інформації, так і за жанром. Для цього твору характерно дуже висока докладність викладу матеріалу щодо історії Волині і Галичини ХІІІ ст., проте велика тенденційність пам’ятки вимагає постійного порівняння отриманої з неї інформації з свідоцтвами про минуле краю інших джерел, перш за все суздальського, новгородського літописання, Воскресенського, Ніконовського, Троїцького та Густинського літописів.

Події на Русі, зокрема на Волині та в Галичині, не пройшли повз увагу авторів центральноєвропейських країн. Важливими для вивчення історії Русі другої половини ХІІ ст. є матеріали “Польської хроніки” Вінцентія Кадлубка, який був сучасником багатьох подій на Волині та в Галичині. Деякі факти з історії Русі збереглися в польських рочниках, пізніх хроніках Яна Длугоша та Мацея Стрийковського. Свідчення з історії Волині та Галичини, їх взаємин з Королівством Угорщина можна знайти в угорських хроніках, грамотах, записках місіонерів. Для аналізу процесу державного будівництва у слов’ян Східної Європи необхідними є матеріали візантійських, германських, чеських, скандинавських та східних джерел, а також зміст папських булл.

Інформаційне поле для розгляду процесів в Центрально-Східній Європі в ІХ – першій половині ХІІІ ст. не є рівномірно насиченим. Так, історія Волині й Галичини ІХ – ХІІ ст. не була предметом прискіпливої уваги літописців, і це в першу чергу було пов’язано з тим, що літописання тоді велося в Києві і Новгороді. Ця обставина стала у певній мірі ахіллесовою п’ятою для багатьох дослідників, які часто попадають у пастку викривлення джерельної інформації, перебільшують роль Києва і Новгорода у порівнянні з іншими регіонами розселення східного слов’янства. Зовсім інша ситуація виникає з аналізом свідоцтв про Волинь і Галичину ХІІІ ст., величезний пласт яких зберігся в Галицько-Волинському літопису. Порівняння її даних з повідомленнями інших літописів показує, наскільки зростає інформаційне поле в умовах, коли певні події є предметом виключної уваги, а не випадкової появи в творах давніх авторів.

Розгляд широкого кола завдань, які поставлені в дисертації, потребував аналізу літератури як взагалі із середньовічної історії Європи і Азії, історії східних слов’ян княжої доби, так, зокрема, минулого південно-західного ареалу розселення останніх. В дворянській історіографії політична історія Русі фактично представляє собою сукупність описів життєдіяльності князів, перебігу їх взаємин, але результати політики представників владної верхівки пояснювалися особистою, суб’єктивною мотивацією дій історичних осіб. Буржуазна історіографія шукала більш глибокі корені діяльності східнослов’янської князівської еліти. Для представників цієї школи спонукальними механізмами дій правлячої верхівки вважалися економічні, у тому числі торговельні, а також соціальні, психологічні та інші чинники. Проте вчені другої половини ХІХ – перших десятиліть ХХ ст. також перебільшували роль особи в політичних процесах на Русі. Марксистська історіографія при розгляду розвитку слов’янства Східної Європи головну увагу приділяла формуванню феодальних відносин внаслідок економічного прогресу, і вже потім впливу цих відносин на зміну надбудовних структур суспільства. Водночас дії східнослов’янської панівної верстви та її представників розглядалися однобоко і недостатньо.

В російській домарксистській історіографії, починаючи від М.М.Карамзіна, була поширена думка, що виключна роль в поступі східного слов’янства Києва з настанням удільної доби передається спочатку Владимиру-на-Клязьмі, а потім Москві. Проти такої концепції рішуче заперечував М.С.Грушевський, який запропонував власну схему розвитку Східної Європи доби середньовіччя, в якій наступником Київської держави виступила Галицько-Волинська держава. Радянська концепція фактично була пом’якшеною формою поглядів М.М.Карамзіна та інших російських авторів. Це пом’якшення проявилась в культивуванні ідей, що Київська Русь була колискою трьох братніх народів та про існування так званої давньоруської народності. Не дивлячись на канонічність цих постулатів російські історики нерідко писали про існування саме російської держави і російського народу з давніх часів. Одночасно для більшості представників радянської історіографії характерна недооцінка самостійного державницького розвитку Південно-Західної Русі.

Довгий час однією з найважливіших проблем для істориків було з’ясування питання, чи була Русь державою чи не була, а якщо була, то в який час ця держава існувала. М.М.Карамзін вважав, що до смерті Ярослава Володимировича (1054 р.) існувала єдина держава Русь, функціонування якої забезпечувалось єдністю князівського роду, члени якого правили країною. Після Ярослава починається розлад в державі, що і призвів до втрати її цілісності в удільну добу. Приділяючи головну увагу проблемі державного розвитку Русі в цілому, вчений не надавав необхідної уваги оцінці самостійному політичному розвитку окремих регіонів. С.М.Соловйов створив родову теорію, згідно якої країною тоді володів один князівський рід. Заслугою істориків ХІХ ст., особливо М.М.Карамзіна та С.М.Соловйова, було те, що в їх працях історія Русі представлена вельми докладно.

Нове бачення проблеми удільного періоду запропонував М.І.Костомаров, який вважав, що Русь тоді була державою, яка існувала у вигляді федерації. Цю точку зору підтримав і розвинув В.Й.Ключевський. О.Є.Пресняков і В.І.Сергєєвич писали, що наша старожитність взагалі не знала єдиної держави, а мала справу з багатьма невеликими державами, які існували одночасно. Київське князівство, згідно з поглядами С.Ф.Платонова, не було достатньо єдиною державою, а в ХІ ст. взагалі розпалося.

Радянські історики прийшли до висновку, що відносно єдина держава Русь у вигляді монархії існує доти, доки не завершиться процес формування феодальних відносин. Коли ці відносини досягають зрілості, починається період феодальної роздробленості, а відносно єдина держава розпадається на окремі князівства. Незавершеність дискусії про час закінчення генезису феодалізму у слов’ян Східної Європи призвела до того, що в радянській науці виник розбіг у визначенні питання про час і обставини виникнення держави.

Реакцією на домінування в радянській історіографії жорсткого детермінізму між процесом розвитку феодальних відносин та формуванням державності стало виникнення на початку 70-х років ХХ ст. так званої школи І.Я.Фроянова, представники якої виникнення державності у східних слов’ян відносять на дуже пізній термін.

У 30-х – 40-х роках минулого століття в радянській історіографії утвердилась думка про існування в Х – ХІ ст. у східних слов’ян великого державного утворення, яке виникло внаслідок формування феодальних відносин (В.В.Мавродін, Б.Д.Греков, С.В. Юшков, А.М.Насонов, Б.О.Рибаков та ін.). Важливо, що авторитети історичної науки радянської доби вбачали наявність ранньодержавних формувань не тільки у населення Середнього Придніпров’я, яке стало ядром Русі, або у північного об’єднання – новгородських словен, а і у інших слов’янських об’єднань.

Початок виникнення доби роздробленості радянські науковці спочатку пов’язували з часом після смерті Ярослава, а пізніше з періодом, який настав після смерті київських володарів Володимира Мономаха та його сина Мстислава (30-ті роки ХІІ ст.). Необхідно зазначити, що феодальна роздробленість ґрунтовно почала досліджуватися значно пізніше, ніж попередня доба. Проте, як і при розгляді історії Русі Х – ХІ ст., питання розвитку державності, як правило, знаходилися в працях радянських дослідників як би на другому плані, було своєрідним фоном при висвітленні головних тем – розвитку феодальних відносин, соціального розшарування, становища народних мас, класової боротьби.

В радянській, а також зараз у пострадянській історіографії фактично існують дві точки зору на оцінку періоду удільної доби. Представники одного напрямку вважають, що тоді Русь розпалася на низку князівств, які фактично були державними утвореннями (А.М.Насонов, Б.О.Рибаков, О.М.Рапов, О.М.Кучкін, А.А.Горський, М.Ю.Брайчевський, Я.Р.Дашкевич, Я.Д.Ісаєвич, Л.В.Войтович та ін.).

Інші дослідники вважають, що державність Русі трансформувалася в федерацію (конфедерацію) князівств (Л.В.Черепнін, В.Т.Пашуто, М.Ф.Котляр, П.П.Толочко, О.В.Назаренко та ін.). Держава Русь з центром у Києві як політичний організм, на думку другої групи вчених, продовжувала існувати, але ця держава не була вже такою потужною, як це було в Х – ХІ ст. По великому рахунку, головна суперечність представників двох течій зводиться до одного питання: існувала чи не існувала в регіонах власна державність на рівні земель-князівств?

Добу удільної роздробленості Русі не можна розглядати без врахування динаміки та суперечливості історичного процесу того часу, коли відбувався складний процес взаємодії доцентрових та відцентрових тенденцій. Подальше загальне вивчення державного розвитку у слов’ян Східної Європи потребує великої уваги до вивчення політичних процесів у конкретних регіонах східного слов’янства удільної доби. Нове з позицій сучасної методології вивчення історії державного життя у слов’ян Східної Європи раннього та класичного середньовіччя лише тільки розпочинається.

Докладне вивчення історії Волині та Галичини бере свій початок з творчості Д.Зубрицького, який підготував докладну історію краю протягом декількох століть. І.Шараневич на підставі аналізу всіх наявних джерел прагнув виявити закономірності політичного життя Прикарпаття і Волині. М.П.Дашкевич вивчав діяльність князя Данила Романовича, підготував дослідження з історії взаємин цього князя з папством, розглянув проблему Болохівської землі. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. появилася низка “регіональних” праць з історії Волині та Галичини, в яких висвітлювалася політична історія краю (М.П.Смирнов, А.В. Лонгінов, П.А.Іванов, О.М.Андріяшев).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігається значний поступ у джерелознавстві, що особливо було пов’язано з результатами досліджень в галузі літописів О.О.Шахматова. Дослідник та його послідовники розробили методику аналізу літописних текстів, яка відіграла визначну роль в удосконаленні вивчення письмових джерел з історії Русі. Другий важливий момент у науковому житті цього часу – це початок активних археологічних досліджень, які згодом дали велику додаткову інформацію для роботи істориків.

Розвиток методології вивчення джерел та поява нових підходів до історичних досліджень вплинули на вивчення минулого України княжої доби. М.С.Грушевський ретельно вивчив величезний комплекс джерел та ґрунтовно виклав у 2 та 3 томах “Історії України-Руси” історію Волині та Прикарпаття княжої доби. Науковець спеціально досліджував дуже складну і виключно важливу пам’ятку – Галицько-Волинський літопис, розробив хронологію викладу в ній подій.

Подальші праці, написані українськими істориками початку ХХ ст., що були здебільшого учнями М.С.Грушевського, але належали до державницької школи, дуже цікаві, оскільки в них спеціально характеризуються державницькі процеси. Так, С.Томашівський вважав, що Галицько-Волинська держава, яка постала на межі ХІІ – ХІІІ ст., була першою державою українського народу. Згідно з поглядами М.Кордуби, в східнослов’янському світі в другій половині ХІІ ст. виникло декілька нових державних осередків, серед яких особливу роль відігравали Владимиро-Суздальська та Галицько-Волинська землі.

Перша спеціальна монографія з проблем історії Волині та Галичини в радянській історіографії належить В.Т.Пашуту, який дослідив джерельну базу вивчення історії краю, розглянув події історії Волині та Галичини в ХІІІ ст., вивчав соціальну структуру та систему державного управління в краї. В дослідженнях з історії міжнародних відносин Русі В.Т.Пашуто ґрунтовно проаналізував сюжети, що стосуються взаємин західноруських земель з іншими державами та народами. К.А.Софроненко підготувала книгу про суспільно-політичний устрій Волині та Галичини, в якій приділено головну увагу питанням про стани та групи населення Волині та Галичини, розглянуто механізм дій інститутів державного управління в Південно-Західній Русі.

І.П.Крип’якевич у синтетичній праці з історії Галицько-Волинського князівства показав, що в Прикарпатті та на Волині на межі ХІІ – ХІІІ ст. виникло велике державне утворення. В роботі наведена докладна історико-географічна характеристика Волині та Галичини, висвітлені важливі політичні події та дана загальна характеристика розвитку південно-західних земель Русі, проаналізована структура органів державного управління краю. На думку М.Ю.Брайчевського, в добу феодальної роздробленості в масиві численних князівств виникають центри державних об’єднань, які у перспективі мали б перерости в централізовані держави. Історик відзначив особливу роль Галицько-Волинського та Чернігівського князівств у формуванні нової карти Східної Європи.

Я.Д.Ісаєвич вивчив історію західного кордону Русі, проаналізував склад літописних “Червенських градів”, дослідив взаємовідносини між прикордонним давньоруським та західнослов’янським населенням. Він підготував також книгу з історії Галицько-Волинської держави, низку досліджень з історії культури Південно-Західної Русі. М.Ф.Котляр видав серію статей та монографію, які присвятив розгляду етнополітичних процесів, формування міст та територіального розвитку Волині та Прикарпаття в ІХ – ХІІІ ст. Він написав історію дипломатії Південно-Західної Русі, книгу з історії Галицької та Волинської земель, біографію князя Данила Романовича. Під редагуванням вченого вийшло видання Галицько-Волинського літопису.

Історія Волині та Галичини ІХ – першої половини ХІІІ ст. знайшла висвітлення в монографіях і статтях Л.В.Войтовича, де розглянута роль князівської верстви, боярського стану та церкви в розвитку західноруського краю. В монографії О.В.Майорова проаналізовано політичні процеси в Південно-Західній Русі княжої доби, вплив зовнішніх факторів на розвиток краю, місце і роль в цьому розвитку різних верств та груп населення Волині й Галичини, вивчаються механізми виникнення суспільних конфліктів.

Окремі аспекти проблеми політичного розвитку Волині та Галичини княжої доби знайшли відбиття в працях українських істориків діаспори (П.Грицака, Н.Полонської-Василенко, П.Магоші, М.Ждана та ін.). Минуле Південно-Західної Русі постійно знаходиться в полі наукової уваги польських, німецьких і угорських істориків, в працях яких розглядаються ті чи інші сюжети історії західноруських земель (Р.Рьопеля, С.Смольки, Л.Дроби, А.Вількевич-Вавжиньчикової, Р.Роде, Е.Ледерер, С.Кучіньського, М.Фонт та ін.). Особливо докладно історія Південно-Західної Русі Х – ХІІІ ст., її стосунки з сусідами представлені в книгах та статтях Б.Влодарського.

Для підготовки дисертації важливе значення мало ознайомлення з дослідженнями з археології (В.В.Ауліха, В.Д.Барана, Г.Ю.Івакіна, М.М.Кучинка, О.П.Моці, М.Парчевського та ін.), з джерелознавства (О.О.Шахматова, М.Д.Присьолкова, Д.С.Ліхачова, А.Н.Насонова, Б.О.Рибакова та ін.), з історичної географії (Я.Д.Ісаєвича, М.Кордуби, М.Ф.Котляра, К.Мисьліньського, Г.Роде та ін.), з хронології (М.Г.Бережкова, М.С.Грушевського), з генеалогії (М.Баумгартена, Л.В.Войтовича, Д.Домбровского, О.М.Рапова), з міжнародних відносин Русі (Б.Влодарського, В.Т.Пашута, В.Д.Королюка, Г.Г.Літавріна, А.П.Новосельцева, Н.І.Щавелевої, А.М.Сахарова, О.В.Назаренка та ін.), з історії сусідів східних слов’ян (О.Б.Бубенка, П.Голубовського, А.Я.Гуревича, В.Л.Єгорова, Ґ.Ловмяньського, С.О.Плетньової, Д.Расовського, В.П.Шушаріна та ін.), з релігії і церкви (Є.Є.Голубінського, В.Абраґама, А.Поппе, Я.М.Щапова, О.М.Рапова, В.М.Рички та ін.), а також з біографіями представників князівської верстви Волині та Галичини (М.П.Дашкевича, М.Ф.Котляра, П.П.Толочка, С.О.Горбенка, Л.В.Войтовича та ін.).

Отже, розгляд історіографії свідчить: як у питаннях загального державного розвитку Русі, так і такого ж поступу Волині та Галичини не існує спеціальних досліджень, спрямованих на з’ясування питання про можливість існування суверенного державного життя у населення Волині та Галичини, в яких системно розглядалися б політичні процеси в південно-західному ареалі мешкання слов’ян Східної Європи саме в контексті формування державницьких засад їх розвитку, показу механізму взаємин з іншими (поза Волинню та Галичиною) державницькими центрами. Водночас поява в сучасній науці нових методологічних підходів до вивчення проблем держави та державності дає необхідну теоретичну базу для підготовки саме таких праць.

В розділі 2 “Населення Волині, Прикарпаття і дніпровського Правобережжя в державотворчому процесі в Центрально-Східній Європі (друга половина І тис. н.е.)” зазначено, що підвалини державнополітичного розвитку слов’янства Східної Європи закладалися принаймні вже в добу “Великого переселення народів” (IV – VII ст.). В VIII – IX ст. починається новий безперервний період державного життя слов’ян Східної Європи. Тоді внаслідок великого міграційного процесу слов’яни розселяються на великому обширі Східної Європи.

На базі численних союзів племен слов’ян в результаті їх трансформації виникають ранньополітичні формування (постплемінні держави), якими слід вважати згадані в літописах “племінні княжіння”. В їх суспільній структурі виключне місце займала постплемінна верхівка, яка стає основою формування панівного стану тодішнього суспільства, здійснює узурпацію влади. Надзвичайну роль в політичному житті починає відігравати дружина – мобільний інститут соціального примусу, що у військовій сфері поступово замінює племінне ополчення. Податки (данина, трибут тощо), які стягувалися політичною верхівкою (князем, його наближеними, дружиною) на своє утримання, стають не тільки чинником створення ранньодержавницьких відносин (системи стягнення податків), а і першою формою експлуатації.

Проте повільний характер змін у суспільному житті, консерватизм життя родинно-племінних структур призводили до того, що збільшення прибутків верхівки, зисків для утримання державного апарату (перш за все для військової його частини) досягалися не за рахунок зростання обсягів поборів в межах “племінних княжінь”, а “екстенсивним шляхом” – за рахунок отримання воєнних трофеїв, розширення кола підданих цієї знаті внаслідок захоплення сусідів, ведення торгівлі. Це було причиною підвищеної зовнішньої активності ранньодержавних утворень, призводило до створення з них великих, але структурно нерозвинутих політичних формувань.

Географічний фактор, місце розташування тих чи інших етнічних спільностей серйозно позначалися на характері розвитку у них політичних утворень. Зокрема, великі простори Східної Європи вплинули на те, що для існування тут державних формувань важливим був фактор контролю над річковими шляхами (дніпровським, дністровським, донським, волзьким), просування якими відкривало для слов’янських дружин можливість відносно швидко добиратися до районів більш передових цивілізацій – Північного Причорномор’я, Візантійської імперії, Кавказу, Близького та Середнього Сходу. Необхідність періодичної концентрації великих військових сил для походів на південь змушували вождів-князів близьких за етнічним походженням утворень укладати між собою союзи.

Виникнення засад державницького життя йшло у слов’ян двома шляхами. Перший з них був обумовлений іманентними усьому розвитку етнополітичного формування явищами, спрямованими на організацію власної державнополітичної організації, витікав з реалізації внутрішніх потреб слов’янського суспільства. Другий шлях реалізовувався згори і мав форму тиску, експансії на слов’ян з боку державних організмів сусідніх етносів.

Значна частина слов’янства Східної Європи потрапила в VIII ст. на певний час під впливи Хозарського каганату. В ІХ ст. на деякі слов’янські формування Волині та Прикарпаття поширюється патронат спочатку Віслянського князівства, а потім Великоморавської держави. На межі VIII – ІХ ст. у Середньому Придніпров’ї виникло надплемінне об’єднання “Руська земля”, яке наприкінці ІХ ст. об’єдналося з північним Словенським союзом.

Протягом Х ст. до цього великого об’єднання добровільно або шляхом примусу (завоювання) ввійшли інші “племінні княжіння”. Племінні княжіння древлян, дулібів та хорватів тоді поступово втрачають свою суверенність, перетворюються з суб’єкту на об’єкт державницького життя. Уличі та тиверці під тиском печенігів були вимушені або відійти в район проживання хорватів, або мігрувати в Нижнє Придунав’я. Відтак орди печенігів зайняли і взяли під свій контроль всю степову та лісостепову частину Північного Причорномор’я.

Протягом Х ст. держава східних слов’ян Русь перетворюється у величезний за розмірами політичний організм, який можна характеризувати як державне формування імперського типу (державу-імперію).

В розділі 3 “Політичний розвиток Центрально-Східної Європи часів перебування Волині і Прикарпаття в складі держави Русь (кінець Х – 70-ті роки ХІ ст.)” зазначається, що на межі Х – ХІ ст. держава-імперія Русь досягла апогею свого розвитку. В цей час під контролем її політичного центру – Києва перебували практично всі землі східних слов’ян. Ці землі стали адміністративно-територіальними складовими держави (князівствами-намісництвами), куди київський князь направляв своїх намісників.

В цей час зміцнюється система державного управління, влада отримує ідеологічну підтримку з боку нової державної релігії – християнства. Наприкінці Х ст. усі волинські та прикарпатські землі попадають під владу Києва. На території Волині та Прикарпаття створюється Волинське князівство-намісництво з центром у Володимирі. На початку ХІ ст. західна частина Волинського князівства-намісництва, що була прикордонною буферною зоною – район літописних “Червенських градів”, стала предметом суперечок між двома найбільшими на той час слов’янськими державами – Руссю та Польщею.

Спеціально розглянуто питання про вплив степового фактору на розвиток Русі в ХІ ст. У першій половині ХІ ст. змінюється політична ситуація в лісостеповій та степовій зоні Причорномор’я, що зв’язано з проникненням сюди торків, поступовим припиненням гегемонії печенігів. Пізніше торки звідси частково переселилися на Балкани, а частково перейшли під патронат південноруських князів. У ХІІ ст. в Пороссі вони разом з печенігами, берендеями, коуями та турпеями утворили “Чорноклобуцьке об’єднання”.

В середині ХІ ст. відбувається процес трансформації києворуської державності. При збереженні певної переваги влади київського князя, важливу роль в системі правління Руссю починають відігравати чернігівський та переяславльський князі. В межах своїх володінь влада двох останніх володарів – “тріумвірів” – була майже суверенною.

В цей же