ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Голуб Олена Михайлівна

УДК 811.161 (09)+81’286

ЛІНГВІСТИЧНА СПАДЩИНА П. О. БУЗУКА

В СУЧАСНОМУ КОНТЕКСТІ

Спеціальність 10.02.15 – загальне мовознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Донецьк – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Глущенко Володимир Андрійович,

Слов’янський державний педагогічний уні-

верситет, професор кафедри загального та

російського мовознавства і теорії та історії

літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Сенів Михайло Григорович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри світової літератури і

класичної філології

кандидат філологічних наук, доцент

Герасименко Ірина Анатоліївна,

Горлівський державний педагогічний

інститут іноземних мов,

завідувач кафедри германських мов

Провідна установа: Київський національний лінгвістичний університет,

кафедра загального та українського мовознавства

Захист відбудеться “24” жовтня 2006 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.10 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Донецькому національному університеті за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “20” вересня 2006 р.

Вчений секретар М. О. Вінтонів

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення творчої спадщини лінгвістів минулого, зокрема представників компаративістики, завжди є актуальним для науки. Загальновідомо, що сучасний стан будь-якої науки є результатом усіх попередніх етапів її розвитку. З огляду на це важливими стають досягнення кожного з науковців, які сприяли становленню та розвитку певної науки. Важливим завданням лінгвістичної історіографії є вивчення наукової спадщини мовознавців минулого. Якщо в цілому наукові здобутки лінгвістів минулих століть достатньо часто виступають об’єктом дослідження сучасних лінгвоісторіографів, то творчість окремих представників порівняльно-історичного мовознавства на сучасному етапі розвитку науки вивчено недостатньо. Зокрема, це стосується багатьох учених, які в 20-ті–30-ті рр. ХХ ст. плідно працювали в галузі історії слов’янських мов, насамперед української та білоруської, чиї імена через певні суспільно-політичні обставини заборонено було згадувати. Ще однією причиною недостатньої уваги до лінгвістичних досягнень науковців 20-х–30-х рр. ХХ ст. є відсутність необхідних мовознавчих джерел, які були пошкоджені або знищені у роки політичних репресій і переслідувань, під час Великої Вітчизняної війни.

У 20-ті–30-ті рр. ХХ ст. в українському мовознавстві активно розроблялися питання, пов’язані з історією слов’янських мов, насамперед східнослов’янських; особливого значення набули методологічні проблеми дослідження історії мови. З цим етапом розвитку українського мовознавства пов’язані імена таких учених, як А. Ю. Кримський, Є. К. Тимченко, К. Т. Німчинов, М. Ф. Сулима, М. К. Грунський, В. К. Дем’янчук та ін. На жаль, поки що недостатньо відомим залишається ім’я сучасника названих мовознавців – Петра Опанасовича Бузука (1891–1937), у працях якого проблеми історії слов’янських мов отримали нове відображення.

П. О. Бузук – український і білоруський мовознавець, доктор філологічних наук, професор. У 1916 р. закінчив історико-філологічний факультет Одеського університету, з 1920 по 1924 рр. був доцентом цього університету. У 1924 р. захистив докторську дисертацію “К вопросу о месте написания Мариинского евангелия”. У 1925 р. почався мінський період життя та наукової діяльності вченого: мовознавець завідував діалектологічною комісією в Інституті білоруської культури та викладав у Білоруському державному університеті. З 1931 р. був директором Інституту мовознавства АН БРСР і завідувачем кафедри мовознавства Білоруського державного вищого педагогічного інституту. У 1934 р. П. О. Бузука заарештували та вислали у м. Вологду на 3 роки, у 1937 р. вченого знову заарештували і того ж року розстріляли.

П. О. Бузук працював у різних галузях мовознавства, але передусім його цікавили проблеми методології лінгвогенетичного дослідження, слов’янського глотогенезу, лінгвістичної географії, історії та діалектології східнослов’янських мов, насамперед української та білоруської тощо.

П. О. Бузук запропонував новий підхід до історії слов’янських мов. Мовознавець аналізував теорію “родовідного дерева” та “хвильову” теорію з погляду методики моделювання історико-мовних процесів. Розвідки вченого, присвячені окремим фонетичним і морфологічним явищам української і білоруської мов, ґрунтуються на виробленій П. О. Бузуком хронології мовного розвитку.

Внесок П. О. Бузука у розвиток загального та слов’янського мовознавства складно переоцінити. Утім, ідеї і твердження цього лінгвіста не знайшли належного відображення в лінгвоісторіографічній літературі.

Праці П. О. Бузука з історії слов’янських мов досліджували такі вчені, як М. Г. Булахов, Є. М. Романович і О. К. Юревич, О. А. Кривицький, В. К. Журавльов, В. А. Глущенко і В. М. Овчаренко та ін. Праця Є. М. Романович і О. К. Юревич є цілісним дослідженням життя та наукової діяльності П. О. Бузука; тут послідовно викладені основні віхи життя та напрями лінгвістичної роботи вченого. Інші дослідники спадщини П. О. Бузука зосереджують свою увагу лише на окремих аспектах мовознавчої діяльності науковця. Зокрема, білоруські лінгвісти аналізують внесок П. О. Бузука у розвиток східнослов’янського мовознавства (О. А. Кривицький, В. М. Курцова, Г. О. Цихун та ін.); В. К. Журавльов, В. А. Глущенко та В. М. Овчаренко досліджують погляди вченого на методологію лінгвогенетичного дослідження тощо. Спеціальних праць, які б детально висвітлювали погляди ученого щодо історії слов’янських мов, методології її дослідження, щодо історії окремих фонетичних і морфологічних явищ української і білоруської мов, немає.

Лінгвістичні погляди П. О. Бузука можна зрозуміти лише в контексті мовознавства кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. У своїх працях науковець часто посилався на дослідження О. І. Соболевського, Г. А. Ільїнського, П. Ф. Фортунатова, О. О. Шахматова, Б. М. Ляпунова, Я. М. Ендзеліна, В. Вондрака, А. Мейє та ін. П. О. Бузук творчо використовував їхні наукові концепції для розвитку українського мовознавства.

Отже, актуальність теми дослідження визначається необхідністю всебічного вивчення наукових досягнень П. О. Бузука в галузі мовознавства. У сучасній науці спостерігається підвищення інтересу як до проблем походження та розвитку мови, східнослов’янського глотогенезу та ін., так і до ідей учених, які працювали в цій галузі в першій половині ХХ ст. Важливою є також необхідність об’єктивної оцінки поглядів лінгвіста, що передбачає визначення ролі тверджень П. О. Бузука для мовознавства 20-х–30-х рр. ХХ ст., а також з’ясування значущості результатів наукової діяльності цього лінгвіста для філологічної науки ХХ – початку ХХІ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження пов’язаний з фундаментальною науковою роботою кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету “Методологічні аспекти історіографії українського і російського порівняльно-історичного мовознавства”, затвердженою Міністерством освіти і науки України і зареєстрованою в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації за номером 0106U081359. Науковий керівник теми – доктор філологічних наук, професор В. А. Глущенко, професор кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні Національної Академії наук України (протокол № 4 від 30 жовтня 2003 р.).

Мета роботи полягає у виявленні внеску П. О. Бузука в методологію та методику лінгвогенетичного дослідження, зокрема в методику моделювання історії мови, у принципи її періодизації, у дослідження фонетичних і морфологічних процесів, що відбулися в історії слов’янських (насамперед східнослов’янських) мов.

Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

1. Проаналізувати твердження П. О. Бузука щодо методології дослідження мовної історії, враховуючи еволюцію поглядів ученого.

2. Простежити відбиття методологічних поглядів мовознавця на матеріалі конкретних лінгвогенетичних досліджень.

3. Визначити особливості інтерпретації історії фонетичних і морфологічних явищ у лінгвістичній концепції П. О. Бузука.

4. Дослідити відповідне коло питань на тлі досягнень українського, білоруського та російського мовознавства 20-х–30-х рр. ХХ ст.

5. Виявити, які твердження вченого зберегли значимість для мовознавства ХХ–ХХІ ст.

Об’єктом дослідження є розглянута в лінгвоісторіографічному плані сукупність наукових текстів. Це праці з історичної фонетики та морфології слов’янських, насамперед східнослов’янських, мов і студії, присвячені проблемі слов’янського глотогенезу: монографії, лекційні університетські курси, статті, рецензії, авторами яких є П. О. Бузук та інші українські, російські й білоруські мовознавці кінця ХІХ – 20-х–30-х рр. ХХ ст., а також лінгвісти інших країн.

Предметом дослідження є система поглядів П. О. Бузука на методологічні питання моделювання історії слов’янських мов, на проблему слов’янського глотогенезу, на історію явищ фонетики і морфології східнослов’янських мов.

Метод дослідження. Методологія дослідження ґрунтується на принципі історизму. Лінгвістична концепція П. О. Бузука оцінюється з погляду її значущості для сучасного вченому мовознавства; встановлюється, що нового вніс П. О. Бузук у науку порівняно з досягненнями його попередників та сучасників, що з лінгвістичних поглядів вченого було відкинуте, а що прийняте наукою, які твердження лінгвіста зберегли свою актуальність для сучасного мовознавства. Отже, для досягнення сформульованої мети дослідження доцільним вважається застосування актуалістичного методу, сутність якого полягає у використанні сучасних знань для вивчення минулого і передбачення майбутнього. Особливого значення метод актуалізму набуває у дослідженнях з лінгвістичної історіографії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в спеціальному дослідженні проводиться всебічний аналіз лінгвістичних поглядів П. О. Бузука. Це зумовило необхідність здійснити: 1) виклад поглядів П. О. Бузука на історію мови (на матеріалі слов’янських мов); 2) аналіз методологічних проблем у трактуванні лінгвіста; 3) розкриття історії фонетичних і морфологічних явищ у студіях П. О. Бузука. Новизна роботи виявляється й у тому, що в ній розглянуто значну кількість лінгвістичних праць учених кінця ХІХ – 20-х– 30-х рр. ХХ ст. (у тому числі й маловідомих). Оцінка досягнень П. О. Бузука проводиться з урахуванням еволюції поглядів мовознавця на певні аспекти проблем, що розглядаються. Дослідження мовознавчої діяльності П. О. Бузука надасть змогу заповнити важливі сторінки в історії лінгвістики.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації сприятимуть розв’язанню проблем лінгвістичної історіографії, створенню об’єктивної картини розвитку мовознавства. Доцільним вважається застосування матеріалів дисертації у викладанні історико-лінгвістичних дисциплін на філологічних факультетах вищих навчальних закладів. Досліджуваний матеріал може бути включений до курсів “Загальне мовознавство”, “Вступ до мовознавства”, “Українська діалектологія”, “Білоруська діалектологія”, а також до спецкурсів “Сучасні аспекти лінгвістики”, “Лінгвокраїнознавство”. Матеріали дисертації доцільно використовувати й на факультативних заняттях з української мови в загальноосвітніх школах з поглибленим вивченням державної мови, у культурно-просвітницькій роботі.

Особистий внесок здобувача. Усі результати дослідження одержані дисертантом самостійно. У спільній з К. А. Тищенко статті “Проблема хронологізації мовних явищ в українській компаративістиці кінця ХІХ – 30-х рр. ХХ ст.” здобувачеві належить виклад позиції П. О. Бузука, а також таких російських і українських компаративістів, як О. О. Шахматов, П. Г. Житецький, Б. М. Ляпунов, К. Т. Німчинов, І. С. Свєнціцькій.

Апробація результатів дисертації. Написання розділів дисертаційного дослідження та роботи в цілому підсумовувалося обговоренням результатів на засіданнях кафедри загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету, а також на щорічних наукових конференціях цього ВНЗ (2003–2005), у тому числі на ІІ загальноуніверситетській науковій конференції молодих учених (2005). За темою дослідження прочитані доповіді на ІІ міжнародній науковій конференції “Лексико-грамматические инновации в современных славянских языках” (Дніпропетровськ, 2005), на І Міжнародній науково-практичній конференції “Загальні питання філології” (Дніпродзержинськ, 2004), на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Слов’яни: історія, мова, культура” (Дніпродзержинськ, 2005), на Міжнародній науковій конференції “Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2006), на VII Міжнародній науковій конференції “Беларуска-руска-польскае супастаўляльнае мовазнаўства, літературазнаўства, культуралогія” (Вітебськ, 2006).

Обсяг і структура роботи. Загальний обсяг роботи – 212 сторінок, текстова частина викладена на 185 сторінках. Структура роботи визначена її метою і завданнями, охоплює вступ, п’ять розділів, висновки та список використаних джерел.

Список використаних джерел нараховує 237 позицій. До нього увійшли монографії, курси лекцій, рецензії, статті, автореферати дисертацій та ін., авторами яких є мовознавці кінця ХІХ – 20-х–30-х рр. ХХ ст., а також роботи сучасних лінгвістів з України, Росії, Білорусі та ін. країн.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано загальну характеристику роботи; доведено актуальність теми; розкрито зв’язок дослідження з науковими програмами, планами й темами; визначено мету, завдання, об’єкт і предмет роботи; сформульовано методи дослідження, наукову новизну роботи, її практичне значення; подаються відомості про апробацію результатів, отриманих під час написання дисертації.

У першому розділі “Дослідження праць П. О. Бузука у лінгвоісторіографічній літературі” здійснено огляд книг і статей, в яких аналізуються теоретичні твердження П. О. Бузука.

У підрозділі 1.1. “Лінгвоісторіографи про історико-мовні дослідження П. О. Бузука” висвітлено основні твердження дослідників, які зверталися до наукових поглядів П. О. Бузука на слов’янський глотогенез та історію фонетичних і морфологічних явищ слов’янських мов (М. Г. Булахов, Є. М. Романович, О. К. Юревич, А. Є. Супрун, В. В. Мартинов, М. А. Жовтобрюх, В. К. Журавльов, В. А. Глущенко та В. М. Овчаренко та ін.).

У підрозділі 1.2. “Лінгвогеографічні студії П. О. Бузука в історіографічному аспекті” аналізуються праці О. А. Кривицького, В. М. Курцової та ін., в яких йдеться про значення досліджень вченого для розвитку лінгвістичної географії. Зроблено висновок про те, що у сучасному мовознавстві немає спеціальних праць, що містять всебічний аналіз поглядів П. О. Бузука. Це зумовлює необхідність поглибленого вивчення і систематизації наукової спадщини вченого.

Другий розділ “Метод і напрями дослідження” присвячено розгляду загальнотеоретичних питань.

У підрозділі 2.1. “Поняття актуалістичного методу” досліджуються особливості актуалістичного методу, який є загальнотеоретичним методом теоретичного рівня наукового пізнання. Наукове обґрунтування застосування актуалістичного методу у дослідженнях з лінгвістичної історіографії здійснив В. А. Глущенко. Подальшим розробленням питань, пов’язаних зі структурою, а також значенням цього методу для досліджень з актуальних проблем лінгвістичної історіографії, займаються В. М. Овчаренко, О. Л. Жихарєва, О. М. Абрамічева.

Охарактеризовано структуру актуалістичного методу, зазначено, яким чином цей метод сприяє розв’язанню мети та завдань дослідження. Зокрема, вказано, що актуалістичний метод дає змогу об’єктивно розкрити погляди П. О. Бузука на історію слов’янських мов і методологію історико-мовного дослідження, розширити уявлення вчених про значення наукової творчості П. О. Бузука для подальшого розвитку компаративістики.

У підрозділі 2.2. “Напрями дослідження” зазначено, що з метою повного й різнобічного розкриття значення наукової спадщини П. О. Бузука для розвитку мовознавства доцільним вважається проведення дослідження за такими напрямами: методологія та методика досліджень П. О. Бузука, загальнолінгвістичний аспект проблеми слов’янського глотогенезу у висвітленні вченого, його погляди на історію фонетичних і морфологічних явищ доісторичної та історичної доби.

Третій розділ “Методологія і методика досліджень П. О. Бузука” присвячено аналізу поглядів ученого на загальнотеоретичні засади лінгвістичного дослідження.

У підрозділі 3.1. “Сутність мови та причини мовного розвитку у працях П. О. Бузука” зазначено, що умовою появи мови дослідник вважав існування суспільства. Розглядаючи причини фонетичних і морфологічних змін, П. О. Бузук зазначав, що явища прогресивної / регресивної, комбінаційної / спонтанеїчної асиміляції / дисиміляції є майже виключно психологічно зумовленими. Лише втрата звуків і вживання епентетичних звуків, на думку вченого, зумовлюються фізіологічними чинниками. Аналізуючи зміни в галузі морфології, П. О. Бузук писав, що морфологічні зміни, або зміни за аналогією, є результатом асоціації відомих звукових формальних одиниць з елементами значення. Рушійною силою новоутворень за аналогією є складний психологічний процес, до структури якого входить асоціація за схожістю та асоціація за суміжністю.

У підрозділі 3.2. “Еволюція поглядів П. О. Бузука на моделювання мовної історії” висвітлюються погляди П. О. Бузука на “хвильову” теорію та теорію “родовідного дерева”. Вказується, що на початку наукової діяльності мовознавець виступав як прихильник теорії “родовідного дерева” і пов’язаного з нею методу “ізоглос”. Під час подальшого розроблення методологічних питань учений дійшов висновку про неспроможність застосування цієї теорії з метою повного й усебічного реконструювання історії мови. Зокрема, дослідник вказував, що названа теорія не враховує даних про хронологію та географію мовних явищ. У подальших працях П. О. Бузук підкреслював значення “хвильової” теорії для розроблення питань походження та розвитку слов’янських мов. Ідеї мовознавця були неоднозначно сприйняті науковою спільнотою, що знайшло відображення у мовознавчій полеміці на сторінках “Записок історико-філологічного відділу УАН”, у якій взяли участь В. М. Ганцов, В. К. Дем’янчук, М. К. Грунський та ін. Серед поглядів П. О. Бузука, які підлягали критиці з боку сучасників, були такі: 1) теорія “родовідного дерева” змушує вчених приймати чітку підлеглість епох; 2) названа теорія не враховує географію й історію мовних явищ (під час дискусії П. О. Бузук погодився, що теорія “родовідного дерева” бере до уваги історію мовних процесів); 3) “хвильова” теорія враховує хронологію та поширення мовних змін; 4) класифікація мов ускладнюється існуванням перехідних говорів, а також тим, що межі навіть двох явищ не збігаються. Зауваження опонентів П. О. Бузука можна звести до таких тверджень: 1) учений швидко змінив погляди на методологію лінгвістичної реконструкції, припускався суб’єктивності у висвітленні відповідного кола питань, методологічних помилок (В. М. Ганцов, М. К. Грунський); 2) теорію “родовідного дерева” та “хвильову” теорію протиставляти не можна (В. К. Дем’янчук); 3) теорія “родовідного дерева” враховує історію мовних явищ; 4) навіть уживаючи назви мов (українська, сербська тощо), мовознавці вдаються до класифікації мов, які є окремими мовами, що реально існують (В. К. Дем’янчук); 5) не можна застосовувати метод “ізоглос” (пов’язаний з “хвильовою” теорією) до дослідження історії слов’янських мов, а розвиток інших індоєвропейських мов проводити згідно з теорією “родовідного дерева” (В. К. Дем’янчук). П. О. Бузук послідовно розробляв засади “хвильової” теорії, підкреслював значення методу лінгвістичної географії для досліджень з історії мови.

У підрозділі 3.3. “Періодизація мовної історії в лінгвістичній концепції П. О. Бузука” йдеться про вироблену вченим періодизацію історії слов’янських мов, що ґрунтується на засадах теорії “хвиль” і методу “ізоглос”. Мовознавець вважав, що до того, як буде встановлено чіткі часові межі фонетичних та ін. явищ, наука має оперувати єдиним реальним розподілом мовних епох на 1) передісторичну (до появи пам’яток писемності) та 2) історичну (від часів появи перших писемних документів до наших днів). З критикою запропонованої П. О. Бузуком періодизації виступили М. Фасмер і В. К. Дем’янчук.

Застосовуючи “хвильову” теорію і метод “ізоглос” до матеріалу слов’янських мов, П. О. Бузук поділив дописемний період на епохи переваги певних ізоглос, а саме: діалектних індоєвропейських > спільних балто-слов’янських > спільних слов’янських > діалектних слов’янських ізоглос. Вироблений П. О. Бузуком підхід до історії мови (при якому враховується відносна й абсолютна хронологія явищ і їх поширення) був прийнятий і розвинений Р. О. Якобсоном, Т. Мілевським, Ю. В. Шевелевим, З. Штібером та ін.

У підрозділі 3.4. “Методологічні засади лінгвогеографічних досліджень П. О. Бузука” визначається роль П. О. Бузука у становленні та розвитку східнослов’янської лінгвістичної географії. Зокрема, йдеться про те, що у доповіді на І з’їзді славістів у Празі (1929) “Лінгвістычная географія як дапаможны метод пры вывучэньні гісторыі мовы” П. О. Бузук підкреслював значення архаїчних говорів для дослідження історії мови, вказував на важливість лінгвогеографічних студій у визначенні причин мовних явищ минулих епох, їх поширення та взаємозв’язків. Дослідник вважав, що історія мови повинна перетворитися на історичну діалектологію. П. О. Бузук сформулював ключові положення, що розкривають значення лінгвістичної географії для історико-мовних студій: 1) вивчення архаїчних говірок надає можливість встановити попередні етапи розвитку того чи іншого мовного процесу; 2) лінгвогеграфічний метод можна застосовувати у вивченні походження явищ, що є реалізацією одного процесу, а також подібних процесів, що мають різні причини; 3) ізоглоса явища-наслідку не виходить за межі ізоглоси явища-причини; 4) лінгвогеографічне дослідження дає змогу встановити центр появи певної мовної зміни, шляхи її поширення; 5) географічне вивчення мовних явищ сприяє розв’язанню питання про лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні запозичення тощо. Географічне вивчення мовних особливостей території Полтавщини, північної, південної та ін. частин Білорусі дало П. О. Бузуку змогу зробити висновки про те, що: 1) ізоглоси мовних явищ часто становлять пасмо ліній; 2) враховуючи, що межі навіть двох мовних явищ не збігаються, провести межу на території перехрещення ізоглос двох сусідніх мов можливо завдяки зверненню до літературної мови; 3) проведенню меж мов має передувати всебічне географічне дослідження основних і другорядних фонетичних, морфологічних та ін. явищ.

Вироблений П. О. Бузуком методологічний підхід до географічного вивчення не окремих слів, форм слів, а явищ мови в комплексі став пізніше однією з характерних рис білоруської аналітичної лінгвогеографії.

Четвертий розділ “Загальнолінгвістичний аспект проблеми походження слов’янських мов у концепції П. О. Бузука” присвячено розгляду поглядів П. О. Бузука на розвиток слов’янських мов згідно зі сформульованою вченим періодизацією мовної історії. Аналізуються погляди дослідника на індоєвропейські, балто-слов’янські, спільні слов’янські та діалектні слов’янські ізоглоси. Вивчаючи перший етап мовної історії – період перших діалектних індоєвропейських ізоглос, П. О. Бузук досліджував територію поширення відповідних ізоглос, що, окрім іншого, давало вченому змогу встановити послідовність фонетичних змін цього періоду. Такий взаємозв’язок дослідник обґрунтовував тим, що мовні явища, ізоглоси яких охоплювали більшу кількість індоєвропейських діалектів, відбулися раніше, ніж явища з вузькими ізоглосами.

У підрозділі 4.1. “Мовні явища епохи перших діалектних індоєвропейських ізоглос у трактуванні П. О. Бузука” йдеться, зокрема, про те, що П. О. Бузук включав глухі та дзвінкі аспірати у свою реконструкцію періоду діалектної диференціації індоєвропейської мови, виділяв діалектний індоєвропейський перехід s > z і правильно хронологізував його, вказуючи, що утворення s і z із середньопіднебінних k і g відбулося пізніше т. зв. “закону Цупіци”. П. О. Бузук висунув припущення про більш ранню втрату аспірації дзвінкими приголосними: вчений вважав, що gh > g до спірантизації гутуральних, оскільки в іншому випадку ми отримали б з gheima не зима, а zhima. Серед інших явищ, ізоглоси яких охопили діалекти індоєвропейської мови, П. О. Бузук виділяв утворення ch з kh, перехід середньопіднебінних k, g в s’, z’, зміну s > љ (> ch), утворення кінцевого m з n и дисиміляцію d, t наступному t. Розвідки П. О. Бузука є важливими для сучасних досліджень, спрямованих на реконструкцію глухих аспіратів, звука z (< s) тощо.

У підрозділі 4.2. “Балто-слов’янська мовна єдність як суперечливе лінгвістичне питання” досліджується сутність дискусійного питання про характер зносин балтійських і слов’янських мов. Аналізуються погляди вчених, які взяли участь у полеміці.

У пункті 4.2.1. “Історичний огляд виникнення та розвитку питання про балто-слов’янську мовну єдність” йдеться про те, що у мовознавстві 20-х–30-х рр. ХХ ст. питання про балтійські та слов’янські мовні зносини не було розв’язане. Такі учені, як А. Шлейхер, К. Бругман, П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, В. К. Поржезинський, Б. М. Ляпунов, І. С. Свєнціцький, М. Ф. Сулима та інші мовознавці кінця ХІХ – початку ХХ ст., схилялися до думки, що схожі риси балтійських і слов’янських мов слід пояснювати спільним періодом мовного розвитку (гіпотеза балто-слов’янської прамови). Деякі мовознавці не виключали можливості розвитку паралельних і незалежних процесів у балтійських і слов’янських мовах (А. Мейє). З критикою гіпотези балто-слов’янської прамови виступали М. П. Погодін, І. О. Бодуен де Куртене, Я. М. Ендзелін та ін.

У пункті 4.2.2. “Аналіз спільних балто-слов’янських мовних явищ у концепції П. О. Бузука” аналізуються погляди мовознавця на балто-слов’янські ізоглоси. Зокрема, вказується, що на початку наукової діяльності П. О. Бузук, моделюючи історію мови відповідно до “колін” “родовідного дерева”, виділяв балто-слов’янську прамову як окремий етап розвитку слов’янських мов. До нового трактування мовних явищ, що пов’язують слов’янські та балтійські мови, П. О. Бузук дійшов у процесі розроблення питання про методологію моделювання мовної історії. П. О. Бузук критично підійшов до теорії “родовідного дерева”, вказуючи, що ця теорія базується на недоведеній думці про послідовний розвиток мовних процесів: індоєвропейські мовні явища передували балто-слов’янським, після яких відбувалися праслов’янські тощо. Вчений не приймав чіткої підлеглості мовних епох і вважав цілком імовірним виникнення мовних процесів із вузькими ізоглосами до появи окремих мовних змін із широкими ізоглосами. Таким чином, лінгвіст представив розвиток мови (у нашому випадку слов’янської) як історію окремих ізоглос. П. О. Бузук, виділяючи етап поширення спільних балто-слов’янських ізоглос, датував його початок приблизно V ст. до н. е., а кінець – II ст. до н. е. (Сучасна наука відносить період особливої близькості балтійських і слов’янських мов до середини І тис. до н. е.). Науковець наголошував, що хронологічну приналежність явищ цього періоду складно визначити, як і встановити послідовність мовних змін, що відбулися в цей період. Отже, де це є можливим, дослідник вдавався до відносної хронології мовних процесів. До явищ епохи переваги балто-слов’янських ізоглос П.О.Бузук відніс перехід ks, ps, ts, gs, bs, ds в s, зникнення редукованого голосного у середніх складах, втрату v після задньопіднебінних перед редукованим, перехід ? в г, зміни дифтонга еи, а також інші мовні зміни. Як бачимо, питання про існування балто-слов’янської прамови перед ученим не стояло. Мовознавець відходить від поняття прамова, інтерпретуючи сукупність спільних балто-слов’янських ізоглос як окремий етап у житті мови.

У пункті 4.2.3. “Розвиток питання про балто-слов’янські мовні зв’язки у другій половині ХХ ст.” розглянуто напрями, за якими працювали мовознавці з метою розв’язання питання про характер зносин балтійських і слов’янських мов. Зокрема, зазначається, що від трактування балто-слов’янських мовних явищ з позиції “методу прамов” наука поступово дійшла до дослідження спільних балто-слов’янських ізоглос. Від оперування терміном прамова через поняття балто-слов’янська епоха, єдність, спільність, контакт, мовний союз мовознавці прийшли до необхідності трактування балто-слов’янських мовних зв’язків за допомогою поняття балто-слов’янської ізоглосної області. Вагомий внесок у розроблення питання про балто-слов’янські мовні зв’язки зробили С. Б. Бернштейн, В. М. Топоров, В. В. Іванов, А. П. Непокупний, В. К. Журавльов та ін.

Отже, ідеї П. О. Бузука про застосування “методу ізоглос” знайшли продовження у працях науковців, які вбачають завдання мовознавства у встановленні характеру балто-слов’янських ізоглос, території їх поширення та часу появи.

У підрозділі 4.3. “Дослідження П. О. Бузука у галузі слов’янського глотогенезу (спільнослов’янські ізоглоси)” проаналізовано інтерпретацію спільних слов’янських фонетичних процесів у концепції вченого.

Досліджуючи історію слов’янських мов, П. О. Бузук писав про те, що після етапу переваги спільних балто-слов’янських ізоглос наступив період переваги ізоглос, що охоплювали лише слов’янські мови. До спільнослов’янських явищ науковець відніс утворення носових голосних, перехід довгого №о у носовий голосний ф, утрату лабіалізованої артикуляції голосними го, во, ы, u, перехід u в ъ, i в ь, ы в y, монофтонгізацію дифтонгів, утворення e, першу, другу та третю палаталізації задньопіднебінних приголосних й інші зміни. Вчений неодноразово підкреслював необхідність вивчення історії та діалектології праслов’янської мови, що надасть змогу розв’язати питання про просторову та часову неоднорідність праслов’янської мови. Досліджуючи спільні слов’янські ізоглоси, П. О. Бузук поряд із відносною хронологією фонетичних явищ встановлює, де це можливо, й абсолютну хронологію окремих звукових змін передісторичного періоду. Дані для такої хронологізації мовних явищ, на думку вченого, можна отримати як із досліджень мовних запозичень, так і з різних іншомовних документів, які містять записи слов’янських імен. Такі дані не є беззаперечно правдивими, тому правильність абсолютного датування необхідно підтверджувати результатами відносної хронологізації.

Підрозділ 4.4. “Епоха переваги діалектних слов’янських ізоглос у студіях П. О. Бузука” присвячено вивченню трактування вченим мовних процесів, що неоднорідно протікали у мовах західного, східного і південного слов’янства. Серед діалектних слов’янських явищ П. О. Бузук аналізував перехід kv’, gv’, chv’ у cv’, (d)zv’, sv’; dl, tl > l; перехід tj, dj, kt’ у свистячі у західнослов’янських мовах і в шиплячі у південно- та східнослов’янських; зміни у сполученнях типу telt, taort, taolt, aort, aolt; остаточний занепад слабких редукованих і перехід сильних у голосні повного утворення; перехід і у ў перед наступним приголосним у слов’янських діалектах, що поклали початок української та білоруської мов, а також інші явища. Проте дослідник не відкидав думки про те, що з появою нових даних про поширення та час перебігу діалектних слов’янських фонетичних процесів їх можна буде віднести до наступної доби історії мови.

П’ятий розділ “Мовні явища історичної доби у дослідженнях П. О. Бузука” містить аналіз поглядів мовознавця на фонетичні та морфологічні явища писемного періоду, доводить правильність або хибність окремих ідей мовознавця.

Прихильник теорії “спільноруської” мови О. О. Шахматов виділяв проміжну давньоруську мову, яка відрізнялася від спільноруської існуванням окремих наріч, а від наступної епохи виділення окремих східнослов’янських мов – спільними мовними процесами у східнослов’янських наріччях.

П. Г. Житецький підтримував гіпотезу “спільноруської” та давньоруської мов.

Б. М. Ляпунов доводив існування “руської” мови шляхом зведення в один мовно-історичний період власне східнослов’янських фонетичних явищ і процесів, що були спільними для південнослов’янських і східнослов’янських, західнослов’янських і східнослов’янських мов.

Дослідження спільних східнослов’янських ізоглос дало змогу К. Т. Німчинову зробити висновок про існування східнослов’янської прамови, яка тривала недовгий час і відзначалася діалектними відмінностями. Завершення спільної східнослов’янської доби вчений відносив до V–VI ст.

На підтримку гіпотези “праруської” мови виступав С. М. Кульбакін.

Про спільну східнослов’янську прамову, яка об’єднувала мови племен слов’ян східної Європи, писав І. Свєнціцький. Однак вчений також вказував на обмежений характер теорії єдності “руських” мов, яка полягає у тому, що названа теорія, спираючись на спільні риси, не звертає належної уваги на відмінні риси, які, на думку вченого, у споріднених мовах настільки давні, що підтверджують закон рівнобіжного розвитку в них відмінних рис із одночасним збереженням сталої спільної величини.

У початковий період науково-дослідницької діяльності П. О. Бузук виділяв “праруську” мову як окремий етап історії східнослов’янських мов. Як праруські мовні явища вчений трактував перехід сполучень типу tort, tolt, tert у torъt, tolъt, terьt, занепад носових голосних, перехід початкового je в о, зміни сполучень ort, olt у rot, lot, утворення ж із dj, ч із tj (kt’), перехід l в і перед приголосними, зміну dl, tl у l, а початкових сполучень kv, gv у cv, (d)zv, появу епентетичного l після губних приголосних (на місці їх сполучень з j). Аналіз староукраїнської мови вчений починав з розгляду занепаду редукованих у слабкій позиції.

Невдовзі після виходу у світ книги “Коротка історія української мови” (а, можливо, ще в процесі роботи над нею) П. О. Бузук переглянув свої погляди на методологію моделювання розвитку мови. Науковець відмовився від теорії “родовідного дерева” і “методу прамови”, що привело до перегляду концепції історії східнослов’янських мов. Розглядаючи конкретні мовні явища, які мовознавець спершу трактував як мовні особливості “праруського” періоду, необхідно підкреслити, що лінгвогеографічне та хронологічне вивчення їх дало вченому змогу розглядати названі мовні процеси як діалектні слов’янські фонетичні явища. Зокрема, дослідник писав, що ізоглоса одного явища може охоплювати південно- та східнослов’янські області (наприклад, перехід сполучень dj, tj, kt’ у шиплячі); іншого (наприклад, спрощення сполучень dl, tl у l), яке, як можна припустити, характеризує ті самі групи мов, у дійсності не охопила північно-західні слов’янські мови, а також псковський говір. Третє явище (форми тобe, собe) об’єднує східнослов’янські та західнослов’янські мови. Четверте – повноголосся – поширилося лише у східній області слов’янства. П’яте явище – зміна ъ, ь в о, е, окрім східнослов’янських мов, охопило й сусідню словацьку мову.

Остаточно розвінчати гіпотезу “праруської” епохи П. О. Бузук намагався шляхом дослідження хронології мовних процесів: кінець VIII – початок IX ст. – terminus post quem зміни сполучень типу tart, talt. Кінець IX ст. – terminus ante quem даного процесу (відповідні зміни у південнослов’янських мовах відбулися не пізніше того моменту, коли обірвався зв’язок із західним слов’янством). Значно раніше відбувся перехід tj у ч. П. О. Бузук зазначав, що спільний характер змін груп dj, tj у східно- та південнослов’янських мовах підтверджує, що названі сполучення змінилися не пізніше втрати зв’язків між південним і східним слов’янством, тобто, писав П. О. Бузук, не пізніше VI–VII ст.

Якщо визнати перехід початкового je в о східнослов’янською ознакою, то, за П. О. Бузуком, його можна віднести до пізнішого періоду – ХІ ст. Таким датуванням мовних явищ мовознавець доводить, що гіпотетична епоха “праруської” мови “розривається” у часі між цими спільносхіднослов’янськими фонетичними процесами, які до того ж чергувалися з ширшими ізоглосами. На думку П. О. Бузука, визнати правомірність “методу прамови” неможливо ще й тому, що явища з вузькими ізоглосами могли передувати явищам з широкими ізоглосами, як це спостерігаємо на прикладі зміни л на ў, яка, за словами мовознавця, охоплювала діалекти, що дали початок українській і білоруській мовам, значно раніше, ніж в усіх слов’янських мовах зникли редуковані у слабкій позиції.

Для сучасної науки важливими й актуальними є дослідження П. О. Бузука, спрямовані на реконструкцію історичних мовних процесів, встановлення часу їхньої появи та території поширення. Спостереження П. О. Бузука над мовою пам’яток писемності використовуються в сучасному мовознавстві для подальших узагальнень.

У підрозділі 5.1. “Фонетичні та морфологічні явища писемного періоду у розвідках П. О. Бузука” розкрито погляди мовознавця на особливості фонетичних і морфологічних процесів писемної доби. Як зазначалося, вихідним положенням розробленої П. О. Бузуком періодизації мовної історії є поява пам’яток пи-семності. Учений не виключав, що із знаходженням нових пам’яток, написаних певною мовою, хронологічні межі історичного періоду цієї мови можуть змінитися. Дослідженню пам’яток писемності як першого і найголовнішого джерела вивчення розвитку мови П. О. Бузук надавав значної ваги. Дослідження мови Маріїнського Євангелія, здійснене П. О. Бузуком, високо оцінили сучасники. Значна кількість висновків про розвиток і хронологію фонетичних змін історичного періоду була зроблена П. О. Бузуком на підставі дослідження мови Архангельського Євангелія.

Треба зазначити, що ставлення до пам’яток писемності як джерела вивчення історії мови не було однозначним у науці. Так, відомо, для І. О. Бодуена де Куртене важливіше значення мали дослідження “живих” мов.

Фундатор Харківської лінгвістичної школи О. О. Потебня відводив матеріалу давніх писемних пам’яток роль найважливішого серед допоміжних джерел вивчення історії мови. Перевагу було надано сучасним мовним (діалектним) даним.

Представники історичного методу О. І. Соболевський, А. Ю. Кримський, М. М. Каринський реконструювали історію мови за матеріалами писемних пам’яток. Дані “живої” мови виконували констатуючу функцію.

З критикою методичної цінності пам’яток писемності виступили представники Московської лінгвістичної школи. О. О. Шахматов, зокрема, надавав пріоритетного значення сучасним діалектним даним.

М. К. Грунський звертав увагу вчених на те, що через неточність передачі звуків “живої” мови у пам’ятках писемності хибними можуть виявитися побудови мовно-історичних моделей у цілому. Як позитивну зміну оцінив дослідник рух сучасної йому науки від пам’яток до говірок як пріоритетних джерел вивчення мовної історії.

Зі зміною поглядів П. О. Бузука на методологію мовно-історичного дослідження змінилися його погляди стосовно пріоритетних джерел реконструкції розвитку мови. Звернення до “хвильової” теорії передбачало надання переваги вивченню діалектних даних. З цим пов’язане розроблення засад лінгвістичної географії, що відбилися у дослідженні територіальних параметрів фонетичних, морфологічних, лексичних, синтаксичних рис української та білоруської мов. Кожне явище в концепції П. О. Бузука отримувало просторову і часову визначеність. При цьому часто дослідник наводив відносне датування мовних процесів; абсолютна хронологізація ставала можливою лише завдяки дослідженням матеріалу писемних пам’яток. П. О. Бузук наголошував на тому, що вивчення “живих” говорів має йти поряд з дослідженням пам’яток писемності. Поєднання географічних даних “живої” мови з матеріалами писемних джерел, за вченим, надасть можливість визначити місце й час появи певної мовної особливості і території її поширення. Спостереження за явищами історичного періоду у П. О. Бузука часто поєднують вивчення відбиття зазначеного процесу у писемних документах і дослідження його просторової проекції.

У пункті 5.1.1. “Фонетичні процеси історичної епохи” розглянуто інтерпретування дослідником окремих фонетичних процесів, серед яких переходи gh, кы, гы, хы > к’і, г’і, х’і, ствердіння губних приголосних, поява вставних j, н, л, асиміляція звука j, ствердіння р, ствердіння шиплячих тощо. Серед інших змін учений аналізував остаточний занепад редукованих у слабкій позиції, перехід їх в о, е у сильній позиції, а також подальші перетворення голосних о, е в нових закритих складах; ствердіння приголосних перед е, и; лабіалізацію е тощо.

Системний підхід до мовних явищ у дослідженнях П. О. Бузука з історичної фонетики виявився у реконструкції однорідних фонетичних законів, які об’єднані спільною причиною і діють у певний період розвитку мови, а саме: мовознавець поєднує в один ланцюг такі явища, як зникнення редукованих у слабкій позиції (причина) > зміна сильних редукованих на о, е (етимологічних – на дифтонги) (наслідок), при цьому всі ці явища були органічно пов’язаними одне з іншим і розвивалися одночасно й паралельно.

У пункті 5.1.2. “Морфологічні явища історичного періоду” розглянуто історико-морфологічні студії вченого. Вивчення морфології у науковій спадщині П. О. Бузука посідає значно меншу частину порівняно з дослідженнями у царині історичної фонетики. Важливість морфологічних розвідок ученого полягає у значенні морфологічних даних для подальших лінгвогеографічних студій. Основну увагу дослідник зосереджував на розгляді форм; мовознавець не вивчав категорії частин мови, їхню класифікацію та ін. Важливими для сучасної науки є розвідки П. О. Бузука з розвитку дієприкметників української мови, окремих субстантивних і дієслівних форм. У поясненні причин виникнення тих чи інших форм П. О. Бузук часто звертається до дії аналогії. Абсолютне датування морфологічних явищ учений здійснив на підставі даних пам’яток писемності.

У підрозділі 5.2. “Дослідження П. О. Бузука у галузі лінгвістичної географії” проведено аналіз практичних лінгвогеографічних досліджень мовознавця. На матеріалі географічного вивчення мовних особливостей території Полтавщини, східної частини Білорусі тощо П. О. Бузук показав, яким чином вироблені ним постулати лінгвістичної географії відбиваються у практичних студіях. Йдеться, зокрема, про дослідження форм ходе, носе || ходить, носить, поширенню яких на території Полтавщини перешкоджає ріка; про виявлення неспівпадіння ізоглос на території поширення окремої мови тощо. З появою праць П. О. Бузука “Діалектологічний нарис Полтавщини”, “Спроба лінгвістичнае географіі Беларусі” та ін. сучасники пов’язують початки східнослов’янської лінгвістичної географії.

У загальних висновках сформульовано основні положення дисертаційного дослідження.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Аналіз методології історико-мовного дослідження П. О. Бузука показав, що вчений працював у межах порівняльно-історичного методу. Спочатку для реконструювання етапів мовної історії мовознавець застосовував метод “прамови”. Проте подальші студії дослідника у галузі історичної фонетики дали П. О. Бузуку змогу дійти висновку про неспроможність теорії “родовідного дерева” і пов’язаного