НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ ІВАНА КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

ГОДОВАНСЬКА ОКСАНА МИРОНІВНА

УДК 39:634/635.017](477.8) „ХІХ”

НАРОДНЕ ГОРОДНИЦТВО І САДІВНИЦТВО

ОПІЛЛЯ В ХХ СТОЛІТТІ

Спеціальність 07.00.05 Ї етнологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата історичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі етнології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Макарчук Степан Арсентійович

Львівський національний університет

імені Івана Франка

професор кафедри етнології

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Кожолянко Георгій Костянтинович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

завідувач кафедри етнології, античної та середньовічної історії

кандидат історичних наук, доцент

Гладкий Микола Іванович

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка

доцент кафедри культурології та українознавства

Провідна уст Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра етнології та краєзнавства

Захист відбудеться 27 червня 2006 р. о 15.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, м.. Львів, вул. Козельницького, 4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Автореферат розісланий “23” травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена тим, що впродовж тривалого часу проблема традиційного городництва і садівництва перебувала на марґінесі наукових зацікавлень етнографів. В українській етнографічній історіографії монографічні дослідження, присвячені присадибному городництву та садівництву, поки що відсутні, вивчали їх лише в загальному контексті землеробської культури українців. Суть нашої теми полягає в трансформації традиційного городництва і садівництва протягом ХХ ст. під комплексною дією культурно-просвітницьких, суспільно-політичних та приватно-ринкових чинників, які в різні хронологічні періоди з різною силою стимулювали якісні зміни.

Проблема розвитку традиційного городництва і садівництва в ХХ ст. викликає інтерес ще й тому, що дослідження проводилося на території Опілля, малодослідженій в етнографічному плані. Зазначений регіон охоплює сучасні східні і центральні райони Львівської, лівобережні придністровські Івано-Франківської, західну смугу Тернопільської областей та становить особливий науковий інтерес з кількох причин. Тут, на відносно невеликому просторі, межують досить відмінні природні умови вирощування городньо-садових культур. Типовий опільський ландшафт ? це хвилясті та горбисті рівнини (зрідка горбогір’я) з широкими плосковерхими привододільними поверхнями, пологими схилами, перекритими лісоподібними (або іншими) суглинками, на яких сформувалися чорноземи опідзолені та темно-сірі і сірі лісові ґрунти під суходільними луками, широколистяними чи мішаними лісами. Неоднорідність природних умов Опілля однак поєднувалася зі сприятливим кліматом для культивування різних сортів і видів овочів та фруктів.

Тема дисертації пов’язана з науковими програмами кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка і є складовою частиною таких кафедральних тем: “Етнокультурний розвиток України: історія і сучасність”(№ держреєстрації 0103U005935) та “Галичина: історія та культура” (№ держреєстрації 0104U000924).

Об’єктом дослідження є традиційне городництво та садівництво на Опіллі в ХХ ст., а предметом Ї народний досвід вирощування городньо-садових культур і пов’язані з ним народні знання про городнє та садове насінництво, догляд за рослинами, способи збирання, зберігання і переробки городніх та садових плодів, місце плодів городу і саду в народному харчуванні. Дослідження охоплює також і трудову обрядовість, пов’язану з городом та садом, що знайшла широке відображення в народній словесності.

Мета дисертаційного дослідження ? всебічний аналіз практики народного городництва і садівництва Опілля, визначення його місця в структурі селянського господарства ХХ ст., узагальнення народного досвіду та виявлення етнографічної специфіки галузі в регіоні.

Для реалізації мети були поставлені такі завдання:

· з’ясувати залежність традиційного городництва і садівництва від природно-геогерафічних умов Опілля та встановити фактори, що стимулювали його еволюцію;

· відтворити якомога детальніший перелік городніх і садових культур, що їх вирощували в селянських господарствах Опілля впродовж ХХ ст.;

· дослідити характер планування, сівозміни, угноєння та народні способи обробітку городніх і садових ділянок;

· відстежити народні знання з городнього насінництва, овочевих культур, способи їх сіяння чи садіння, дотримання вимог обробітку і догляду за культурами;

· узагальнити народний досвід вирощування фруктових дерев, зокрема і найбільш цінних і поширених сортів, способів їх щеплення та окультурення, збору врожаю, зберігання і споживання фруктів;

· визначити зайнятість окремих членів сім’ї в городньому і садовому господарстві;

· виявити локальні особливості городництва і садівництва в етнографічному районі Опілля;

· простежити за відображенням садово-городніх мотивів у народній творчості та з’ясувати значення трудової обрядовості, пов’язаної з городом і садом;

· визначити відносне місце городництва і садівництва в задоволенні власних та товарних потреб сім’ї.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХХ ст. і визначаються динамікою історично-етнологічних процесів, що відбувалися на території Опілля. Народне городництво та садівництво протягом століття зазнало суттєвої трансформації, що в цілому позначилося на структурі селянського господарства.

Географічні межі, в яких вивчався народний досвід городництва і садівництва, охоплюють територію малодослідженого в етнографічному плані району Опілля.

Методологічною основою дослідження стали принципи об’єктивності, історизму та системного підходу до вивчення народного сільськогосподарського досвіду, аграрного календаря, обрядів і звичаїв, пов’язаних із господарською діяльністю, у процесі їхнього розвитку і взаємозв’язку. Крім цього, авторка використала у роботі спеціальні етнографічні методи, а саме: маршрутні польові експедиції, що мали на меті на підставі зібраного матеріалу сформувати загальне уявлення про район дослідження, а також кущові експедиції, проведення яких відбувалося у кількох групах населених пунктів Опілля. Під час польових експедицій збір етнографічного матеріалу відбувався шляхом опитування (інтерв’ю) та активного і пасивного спостереження. У дослідженні також використано такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез та індукція, що взаємно доповнюють один одного. Історико-хронологічний метод дав змогу дослідити тему комплексно. За допомогою поєднання історичного і логічного аналізу конкретних етнографічних матеріалів виявлено вагомі підстави для твердження, що городи та сади на Опіллі і досі виступають стійкою етнографічною традицією, яка протягом ХХ ст. все ж суттєво трансформувалася. Типологічний і порівняльно-історичний методи дали змогу з’ясувати подібні риси традиційного городництва і садівництва Опілля із сусідніми етнографічними районами: Поділлям, Покуттям і Надсянням.

У результаті проведеного дослідження отримано такі результати, що визначають його наукову новизну:

· вперше в етнографічній літературі в комплексі відтворено народний досвід городництва та садівництва на території Опілля, що є малодослідженою з етнографічного погляду;

· встановлено групу чинників, під дією яких традиційне городництво та садівництво зазнало якісних змін у ХХ ст.;

· виявлено специфіку народного календаря городництва і садівництва на тлі загального сільськогосподарського, встановлено його умовні етапи та відображення у народній словесності.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони в сфері етнологічної науки розширюють і поглиблюють знання про матеріальну та духовну культуру українського народу, а в практиці народного побуту сприяють вивченню повсякденних умов життя людей. Проаналізований в дисертаційному дослідженні матеріал може бути використаний при подальшому дослідженні обраної теми, а також для підготовки наукових праць, підручників, навчальних посібників і навчально-методичних видань з етнографії Опілля, для роботи над нормативними і спеціальними курсами з етнографічного районування України. Окремі положення дослідження заслуговують врахування в близьких до етнології дисциплінах, зокрема в історії та географії.

Результати дослідження апробовані у виступах авторки на щорічних підсумкових наукових конференціях викладачів історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в 2001, 2002, 2003, 2004, 2005, 2006 рр.. Головні тези дисертаційної роботи були представлені на теоретичних семінарах кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка (2003 ? 2005 рр.).

Структура дисертації зумовлена поставленою метою та завданнями дослідження. Дисертація побудована за проблемно-тематичним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та чотирьох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 184 сторінок. Список використаних джерел і літератури ? 331 найменування. Додатки становлять чотири позиції (Додаток А, Додаток Б, Додаток В і Додаток Г).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, хронологічні рамки, сформульовано методологічні принципи дослідження, визначено об’єкт і предмет роботи, її мету й завдання, розкрито практичне й теоретичне значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” здійснено науковий аналіз історіографії обраної проблеми дослідження, розглянуто й охарактеризовано різні види джерельного матеріалу.

Історіографія. Проблема розвитку традиційного городництва та садівництва вивчалася народознавцями ХІХ–ХХ ст. як одна зі складових землеробської культури українців. Етнографічні розвідки Опілля здійснили Євген Желехівський Соколикъ Й. Подорожні помічення Ополянина // Правда. Письмо наукове й литературне.– Львів, 1867.– Ч. 24, 26, 27. (цей відомий етнограф ХІХ ст. публікував свої етнографічні нариси під двома псевдонімами ? Івана Соколика та Опілянина), Яків Головацький, який називав Опілля ? “превосходной хлебопашной землёй” Головацький Я. О народной одежде и убранстве русинов русских в Галичинъ и северо-восточной Венгрии.– Санкт-Петербург, 1877.– С. 19, 53., де мешкають “ополяни” або “ополюхи”.

На початку ХХ ст. якісно новим етапом в українській етнографії була діяльність Етнографічної комісії (далі ЕК) Наукового товариства імені Шевченка. Збиральницька діяльність багатьох ентузіастів призвела до того, що на сторінках “Етнографічного Збірника” (заснований у 1895 р. з ініціативи Михайла Грушевського) та “Матеріалів до українсько-руської етнології” (більшість томів цього видання редагував Хведір Вовк) систематично публікувалися унікальні народознавчі матеріали з різних етнографічних районів західної України. На шпальтах періодичних видань ЕК Володимир Шухевич опублікував відомості про розвиток садівництва на Гуцульщині із зазначеним асортиментом вирощуваних культур і шляхами їх переробки Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1 // Матеріали до українсько-руської етнології.– Львів, 1899.– Т.2– С. 1–144.; Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2 // Матеріали до українсько-руської етнології.– Львів, 1901.– Т.4– С.145–320., а Михайло Зубрицький дав визначення терміну “город” і зафіксував, що у бойків ця необгороджена частина поля переважно знаходилася перед хатою, а на ній садили насамперед капусту, цибулю, часник і картоплю Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанці Старосамбірського повіту // Матеріали до Української етнології.– Львів, 1909.– Т. 11.– С.1–22..

Багатий етнографічний матеріал зібраний та опублікований у виданнях ЕК про народну їжу та харчування. Особливо пізнавальною є стаття відомого дослідника Володимира Гнатюка “Народная пожива та спосіб її приправи у Східній Галичині”, де зафіксоване домінування продуктів рослинного походження, в тому числі овочів і фруктів, у харчовому раціоні селян Гнатюк В. Народная пожива та спосіб її приправи у Східній Галичині // Матеріали до Українсько-руської етнології.– Львів, 1899. – С. 96-110.. Іван Франко зробив узагальнення про те, що саме борошно та городина були найважливішими продуктами галицького селянина наприкінці ХІХ ? в першій половині ХХ ст. і що “[…] гідна подиву національна специфіка галицької мужицької кухні виявляється тільки в городині. Я міг би навести понад сто видів галицьких селянських страв [] основу всіх тих галицьких національних страв врешті-решт становлять картопля, буряки, капуста [] Франко І. Галицький селянин // І.Франко. Зібрання творів у 50-ти томах. Економічні праці (1888-1907).– К., 1985.– Т. 44.– С.504–505..

Важливою темою багатьох досліджень етнографів, істориків і фольклористів, яка має пряме відношення до проблеми народного городництва та садівництва на Опіллі, була традиційна обрядовість, землеробський календар і садово-городні мотиви в духовній культурі населення досліджуваного етнографічного району. До вагомих праць, що торкалися зазначеної теми, в тому числі за матеріалами з інших регіонів України, слід віднести дослідження Михайла Максимовича, Василя Милорадовича, Миколи Маркевича, Ярослава Пастернака, Олекси Воропая, Степана Годованого, Степана Килимника та ін. Комплексно проаналізувавши праці дослідників, можна зробити висновки: по-перше, етнографи минулого, вказуючи на певне значення городництва і садівництва у господарстві українського селянина, відводили плодоовочевій галузі другорядну роль. В той же час відзначали поширення обрядів і звичаїв, пов’язаних зі садово-городніми роботами. По-друге, народознавці також звернули увагу на те, що образи саду і городу, окремих садово-городніх культур у народній словесності виступають важливими сюжетними компонентами, відображають реальні умови життя людини, її побут і практичний досвід.

Паралельно з українською етнографічною школою культуру і побут українців вивчали також польські дослідники (насамперед ? це відомі вчені Оскар Кольберґ і Адам Фішер Fischer A. Rusini. Zarys etnografji Rusi.– Lwуw – Warszawa – Krakуw, 1928.– 124 s.; Fischer A. Lud polski. Podrкcznik etnografji Polski.– Lwуw – Warszawa – Krakуw, 1926.– S.24; Kolberg O. Ruњ Czerwona. Czкњж I // Dzieіa wszystkie.– Wrocіaw – Poznaс.: L/W, 1976.– T.56.– 441 s; Kolberg O. Ruњ Czerwona. Czкњж II. Zeszyt 2 // Dzieіa wszystkie.– Wrocіaw – Poznaс.: L/W, 1979.– T. 57/2.– 1431 s. ). Короткі, однак суттєві за змістом публікації містилися в офіційних енциклопедичних виданнях Польщі першої половини ХХ ст. Sіownik Geograficzny Krуlewstwa Polskiego i innych krajуw sіowiaсskich.– Warszawa, 1886. – T. 7. –562 s.; Encyklopedja Powszechna.– Warszawa, 1933. –T.2.– 142 s.. Важливою темою етнографічних розвідок польської історіографії було районування Східної Галичини, культурно-побутова специфіка її населення.

Українська етнографічна школа радянського періоду перебувала під згубним тиском ідеологічного догматизму, моральних і фізичних репресій. У радянській історіографії не було жодного етнографічного дослідження, яке б спеціально торкалося особливостей традиційної культури населення Опілля, тим більше окремо городництва і садівництва. В то же час в енциклопедичних виданнях, а саме: “Енциклопедія народного господарства Української РСР”, “Історія міст і сіл Української РСР”, “Радянська енциклопедія історії України” були опубліковані короткі інформативні статті про шляхи розвитку колгоспного овочівництва та садівництва як однієї з найдавніших галузей рослинництва, дано чіткі визначення термінів “консервація”, “консервний завод”, “овочесховище” тощо.

Проголошення незалежності України призвело до відродження етнологічної науки, зняття табу з окремих наукових напрямків. Найперше, в 90-х роках ХХ ст. львівські народознавці опублікували кілька узагальнюючих етнографічних праць, в яких Опілля як окремий етнографічний район окреслено територією центральної Львівщини, басейном верхнього Бугу і лівих приток Дністра, суміжними районами західної Тернопільщини й Івано-Франківської області (лівобережне Подністров’я) Кирчів Р. Етнографічне районування України // Етнографія України. Навч. посіб. / Під ред. С. А. Макарчука.– Львів: Світ, 1994.– С.133-135; Українське народознавство. Навч. посіб. / За ред. С.П. Павлюка,.– К.: Знання, 2004.– С. 65–66.. В наступні роки інтерес до Опілля постійно зростає (насамперед ? це дослідження Р. Кирчіва, Р. Радовича Радович Р. Традиційне сільське житло на Опіллі другої половини XIX? початку XX століть. // Записки НТШ. Праці секції етнографії та фольклористики.– Львів, 1995.–Т. ССХХХ.– С. 79–106; Кирчів Р. Із фольклорних регіонів України. Нариси й статті.– Львів. 2002.– 346 с.).

Джерела. Дослідження проблематики кандидатської дисертації було здійснене на основі різноманітних за походженням, змістом, значимістю й характером джерел, які можна поділити на три основні групи.

Першу групу джерел становлять польові етнографічні матеріали, головним чином – зібрані авторкою усні розповіді жителів трьох областей Західної України: Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської. За жанром ? це інтерв’ю, проведені за попередньо укладеною програмою, записані на магнітну аудіострічку і збережені в архіві Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка.? Ф. 119, оп. 17, спр.. Польові опитування були здійснені в десятьох селах Рогатинського, Бережанського, Пустомитівського, Перемишлянського, Городоцького, Мостиського, Кам’янка-Бузького районів. Вибір населених пунктів для поглибленого стаціонарного обстеження був продиктований історіографічними відомостями про традиції городництва чи садівництва в них. Польовий етнографічний матеріал (інтерв’ю, фотографії, схеми) особливо допомагає при розв’язанні тематичних (конкретних) проблем, що пов’язані з господарськими аспектами традиційно-побутової культури, якими і виступають народне городництво і садівництво Опілля.

До другої групи джерел належать неопубліковані архівні матеріали, які зберігаються у фондах Державного архіву Львівської та Державного архіву Івано-Франківської областей. Архівні матеріали містять інформацію про вплив державних управлінських структур на розвиток городництва і садівництва в регіоні, впровадження в плодоовочеву галузь досягнень науки і передового досвіду, нових сортів городніх і садових культур, організацію в селах боротьби зі шкідниками та хворобами сільськогосподарських культур. Багатими є матеріали про роботу агрономів у колгоспах і радгоспах району, успіхи та невдачі городничо-садівничих бригад, стан городів і садів на земельних наділах колгоспників, робітників, службовців тощо. Меншу джерельну вартість в архівних матеріалах радянського періоду мають різні плани та перспективи розвитку плодоовочевої галузі народного господарства, прогнози майбутніх урожаїв, які часто не були реальними.

Третя група джерел ? це велика кількість опублікованих матеріалів, яку, в свою чергу, слід поділити на підгрупи. Перша підгрупа ? це етнографічні описи та краєзнавчі розвідки і спогади, написані й опубліковані як за кордоном, так і в Україні Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Т.ХІХ.– Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1970.– Т.І.– 876 с; Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Т.ХІХ.– Торонто–Нью-Йорк–Лондон–Сидней–Бережани–Козова, 1998.– Т.ІІ.– 893 с; Золочівщина її минуле і сучасне. Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів.Т.ХХV.– Нью-Йорк–Торонто–Канберра, 1982.– 657 с.; Рогатинська земля. Збірник історично-мемуарних, етнографічних і побутових матеріалів. Наукове товариство ім. Шевченка. Український Архів. Т.ХХХ.– Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1989.– Т.І.– 998 с.; Коритко Р. Опільське село Черче. Історико-епічний нарис.– Львів: Універсам, 1997.– 240 с.; Хіцяк І. Історія села Черче.– Івано-Франківськ, 1997.– 20 с; Мицько В., Мицько М. Село Стриганці та Двірці. Історичний нарис.– Тернопіль: Лідер, 2002.– 120 с.; Сіромський Р. Нарис історії села Бартатів ХХ століття.– Львів: Тріада плюс, 2004.– 264 с. та ін..

До другої підгрупи опублікованих матеріалів відносимо спеціалізовані сільськогосподарські видання, що мають велику інформативну цінність. Вони містять докладні описи агротехнічного стану городів і садів на Опіллі, відомості про врожайність, окремі сорти, способи вирощування городини і садовини, а також набуті шляхом досвіду знання про передові методи культивування рослин, боротьби зі шкідниками, зберігання та транспортування плодоягідної продукції.

Окрему підгрупу опублікованих джерел складають зразки народної словесності, а саме різножанрові пісні, думи, казки, легенди, прислів’я та приказки Народні пісні в записах Івана Вагилевича / Упоряд. М.Й. Шалата.– К.: Муз. Україна, 1983.– 158 с.; Народні пісні в записах Маркіяна Шашкевича / Упоряд. М.Й. Шалата.– К.: Муз. Україна, 1973.–

110 с.; Народні пісні в записах Михайла Павлика / Упоряд. О.І. Дея, В.А. Качкана. – К.: Муз. Україна, 1974.– 318 с.; Українські народні пісні в записах Володимира Гнатюка / Упоряд. М. Яценко.– К.: Муз. Україна, 1971.– 132 с.; Народні пісні в записах Маркіяна Шашкевича. / Упоряд. М.Й. Шалата.– К.: Муз. Україна, 1973.– 110 с. та ін. . В пісенних і прозових жанрах усної народної творчості українців частково присутні образи саду, городу, садовини і окремих городніх культур, що виступали важливими сюжетними компонентами, безпосередньо пов’язаними з реальними умовами життя людини, її побутом і практичним досвідом. На жаль, окремого докладного фольклористичного дослідження саме етнографічне Опілля не зазнало, а збір пам’яток усної творчості на території району відбувався у загальному контексті зацікавленості фольклором українців Галичини. З огляду на це, в опублікованих записаних доволі не просто виділити зразки народної словесності саме Опілля, які відображали б її характерні прикмети.

Преса та видання інформаційного характеру сформували четверту підгрупу опублікованих джерел дисертаційної роботи. Можливість проаналізувати вплив просвітницьких організацій на розвиток ринкового городництва та садівництва (саме на ці галузі господарства на початку ХХ ст. покладалася надія як на дієвий засіб, що мав сприяти так званому “зменшенню голоду на землю” і допомогти “ селянству вилізти з багна […] кризи” Поможім селу але зараз! // Український город і дріб.– Стрий, 1936.– Ч.2. Лютий.– С. 25–26.) дають видання “Сад і город” (друкований орган садівничо-городничої секції при товаристві “Сільський Господар”) та місячник “Український город і дріб”. Багато цінного матеріалу було почерпнуто зі шпальт таких спеціалізованих видань, як “Український Агрономічний Вісник”, “Наукові записки” Українського Технічно-Господарського Інституту в м. Мюнхені та періодики радянського часу: “Сад та город України”, “Львовская правда“, журнал “Дім. Сад. Город”.

П’яту підгрупу джерел складають статистичні матеріали, що дають можливість порівняти кількісні параметри розвитку овочівництва і садівництва деяких областей Західної України. Це зокрема статистичні збірники народного господарства Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей та щорічники “Народне господарство Української РСР”.

У другому розділі “Городи та сади на Опіллі” розглянуто процес вирощування основних городніх і садових культур, способи та форми підготовки ґрунту, догляду за рослинами та збір урожаю овочів і фруктів. Територія Опілля, за поділом радянських економістів, входила в окрему буряківничо-зернову сільськогосподарську зону з м’ясо-молочним скотарством і свинарством. Багато господарств орієнтувалися на вигодівлю великої рогатої худоби і свиней, а в окремих районах важливу роль посідало тютюнництво, льонарство та садівництво. На території району основними споживачами товарного овочівництва були міста Львів, Золочів, Миколаїв, Новий Розділ, Перемишляни, Пустомити, Рогатин, Бережани, Бібрка тощо. Навколо них сформувалися приміські овочево-молочні зони, господарства яких спеціалізувалися на вирощуванні овочів, виробництві молока, м’яса, яєць, плодоягідної продукції. Поблизу міст створювалися великі державні, колгоспні і міжколгоспні комплекси для виробництва та переробки рослинної і тваринної продукції на промисловій основі. Однак незмінним залишався той факт, що протягом усього ХХ ст. на присадибних селянських ділянках також велося інтенсивне вирощування городніх і садових культур. Радянські економісти натомість робили прогнози про те, що в міру розвитку суспільного виробництва колгоспів і радгоспів та дедалі більшого задоволення ними потреб населення частка сільськогосподарської продукції з присадибних ділянок буде звужуватися, а з часом і ведення всього підсобного господарства взагалі відімре як нераціональне. Як показав час, такі передбачення виявилися помилковими. Наприклад, у 1990 р. у Львівській області, за оцінкою статистиків, суспільний сектор виростив 139,4 тис. т овочів, а підсобні господарства населення, включно з фермерськими, що тільки розпочинали свою діяльність, ? 42,4 тис. т, або ж 23,3 % від загальної кількості, а вже в 1995 р. підсобні і фермерські господарства виростили 143,9 тис. т овочів, тоді як суспільний сектор тільки 19,7 тис. т. Подібною була ситуація і в Тернопільській та Івано-Франківській областях.

Переважно городи на Опіллі знаходилися поблизу житлових приміщень; їх планування цілковито залежало від забудови дворів, від розташування в них житлових і господарських будівель, від локальних традицій чи індивідуальних уподобань. Незважаючи на те що городи ? це окрема частина поля, призначена для вирощування на ній виключно овочів, на Опіллі в поняття “город” вкладали дещо ширший зміст. До городу відносили “грядки”, на яких вирощували овочі, садок, де росли фруктові дерева і кущі, а також окрему частину землі для культивування польових і технічних сільськогосподарських культур. В останні роки ХХ ст. зафіксовано тенденцію до вирощування овочів не лише на городі, а й поза його межами, подалі від садиб ? у полі.

Результати дослідження форм підтримання родючості ґрунту свідчать про їх тісний зв’язок з народним агротехнічним досвідом та про їх поліваріантність на території Опілля. Водночас вдалося зафіксувати певні застереження, локальну специфіку щодо окремих мінеральних добрив, способів удобрення чи обробітку ґрунту.

Насіннєву базу вирощуваних городніх культур селяни Опілля забезпечували переважно двома шляхами: самостійно вирощували “насінники” або купували готове насіння у спеціалізованих магазинах чи на ринках. У першій половині ХХ ст. переважав перший спосіб отримання насіння, а наприкінці століття перевагу здобув другий. Слід, однак, констатувати, що самостійне вирощування насіння відбувалося протягом всього часу. Продуктивними та врожайними на Опіллі вважалися сорти насіння моркви “Нантська”, огірків “Ніжинські”, капусти “Слава”, кропу “Харківський”, перцю “Болгарський”, салату “Головчастий Львівський”. Щодо фруктових дерев, то їх перещеплювали переважно живцем за кору, врозщіп або клином на так звані “квасниці” чи “кислиці”, що їх вирощували в садах.

На основі зібраних і проаналізованих матеріалів вдалося відтворити асортимент основних вирощувальних городніх і садових культур. На “грядках” культивували цибулю, часник, моркву, столові буряки, листкову капусту, огірки, квасолю, кріп, петрушку, гарбузи, мак та ін. Однією з найпоширеніших городніх культур була цибуля. На території Опілля відомо декілька населених пунктів, що спеціалізувалися на її вирощуванні (наприклад, с. Добринів Рогатинського району Івано-Франківської області). Вирощували цибулю як однорічним, так і дворічним способами: останній більш відомий як висівання “димки”. Друге місце серед асортименту городніх культур Опілля посідала капуста. Ще на початку ХХ ст. площа висаджування капусти на селянських городах становила близько 23% від загальної кількості овочів, і це давало підстави називати її “головною городиною краю”, а відтак і важливим експортним продуктом.

Природно-географічна неоднорідність Опілля не була суттєвою перешкодою на шляху розвитку садівництва в районі. На початку ХХ ст. під садами і городами перебувало приблизно 2,5% придатних сільськогосподарських угідь. Локальними центрами садівництва Опілля можна назвати Рогатинщину, Золочівщину, Бережанщину, де в першій половині ХХ ст. агрономами садівничо-городничої секції “Сільського Господаря” активно закладалися взірцеві сади. Новий стимул для інтенсивного вирощування фруктів отримали населені пункти навколо міст, зокрема Львова, в радянський період, коли спостерігався їх дефіцит на прилавках овочевих магазинів. Подібна тенденція збереглася до кінця століття, коли систематичними постачальниками фруктів і овочів на ринки міст стали мешканці приміських сіл (наприклад, у с. Бартатів Городоцького району Львівської області здавна відома родина Марцалів, як добрих садівників).

У садах Опілля найпоширенішими видами плодоягідних культур були зерняткові (яблуня, груша), кісточкові (вишня, черешня, слива), горіхоплідні та ягідники (аґрус, смородина, малина). Скрізь культивували такі сорти яблук, як “Паперівка”, “Антонівка”, “Слава переможцям”, “Ренета”; груш ? “Бере” та “Дюшес”; слив ? “Угорка звичайна” тощо. Інтенсивно доглядали за фруктовими деревами ранньою весною, коли їх очищували від зашкарублої кори інколи власноручно виготовленими садовими інструментами, потім білили стовбури дерев спеціально приготовленим розчином. Проводилися роботи, спрямовані на захист саджанців від шкідників і хвороб плодових та ягідних культур. Весною також перещеплювали живці фруктових дерев переважно таким способами: за кору, врозщіп або клином. У літньо-осінній період збирали врожай, а пізно восени (перша декада листопада) висаджували плодові дерева. Кісточкові культури (вишню, черешню, абрикос, грецький горіх) опільські садівники старалися висаджувати ранньою весною до початку набубнявіння бруньок.

Польовий матеріал і етнографічні дослідження показали, що в селянській сім’ї чоловіки більше часу були зайняті у рільництві та садівництві, а жінки, відповідно, у хатній роботі і на присадибному господарстві (догляд за городом, домашньою птицею тощо). Наприкінці ХХ ст. традиційний поділ на “чоловічу” і “жіночу” працю не мав чіткого вираження, хоча певна відмінність все-таки зберігалася. У зв’язку із якісними змінами, яких зазнала структура сім’ї, “розмилася” чітка межа статевого розподілу праці, зросла кількість спільно виконуваних робіт, зберігалося залучення дітей до виробничого процесу. Виразним залишився віковий розподіл праці, що передбачав залучення до виконання відмінних видів робіт осіб різного віку. Одночасно почастішали випадки самостійного догляду за присадибним господарством людей похилого віку. Порівняно новим явищем на Опіллі була трансформація традиційного розподілу праці у городництві під дією ринкових умов. Суттєві зміни полягали в тому, що в тих селянських господарствах, де городництво із допоміжної галузі переросло в товарне виробництво, ним у більшості випадків почали займатися чоловіки. Жінки тільки допомагали виконувати окремі види робіт, наприклад, реалізовувати вирощену продукцію на ринку. На відміну від городництва, садівнича галузь на Опіллі повільніше трансформувалася в товарно-виробничу, тому і надалі відігравала допоміжну роль у присадибному господарстві та продовжувала залишатися “у чоловічих руках”.

У третьому розділі “Городництво та садівництво в структурі селянського господарства” досліджено місце овочівництва і садівництва в задоволенні основних потреб селянської родини на Опіллі в ХХ ст.. Протягом усього досліджуваного періоду присадибні ділянки залишалися основним джерелом заготівлі овочів і фруктів для споживання. Державна заготівля, особливо в радянський період, зайшла в глухий кут. Консервативними залишилися домашні способи зберігання овочів. Картоплю здебільшого зберігали в земляних ямах, так званих “кіпцях”, “кагатах” чи “копаках”, а коренеплоди (морква, петрушка, пастернак, столові буряки) та окремі фрукти ? у спеціально відведених для цього приміщеннях (підвалах, пивницях). Традиційно висушені цибулю і часник сплітали в так звані “віночки” чи “коси”. Вішали їх на будь-якій жердині в коморі, на горищі або в хаті коло печі та по потребі зривали плоди для споживання. Стали відомими також індивідуальні методи зберігання деяких видів городини протягом зимового періоду. Наприклад, пізні сорти капусти складали цілими головками, не обриваючи жодного листочка, просто на землю в затишній частині городу, зверху їх накривали соломою і поліетиленовою плівкою; або ж моркву складали у великі каструлі, накривали зверху кришками та вкопували в землю.

Плодоовочеву продукцію на Опіллі солили, квасили, консервували, що дозволяло взимку досить довго її зберігати. Поширеним способом було сушіння зелених стебел і кореня кропу, петрушки, пастернаку та ін. Технологія сушіння протягом досліджуваного періоду майже не змінилася. Наприклад, яблука сушили декількома способами: в “бритванках” у печі, на свіжому повітрі і сонці або в газових духовках чи над плиткою, підвішуючи над нею саморобні “сіти”. У присадибних садах, де росла велика кількість фруктових дерев і ягідників, будували спеціальні “сушарні”. Конструкція їх була простою: на невеличкому горбочку викопували доволі глибоку яму, призначену для розведення вогнища. Від цієї печі-ями прокопували невеликий канал до низького зрубу квадратної форми зі спеціальним місцем для сушіння. Зверху зруб мав похилу кришку; канал і піч-яму укріплювали та засипали зверху землею. В ямі розпалювали вогонь, тепло йшло по каналу до зрубу, над яким відбувалося сушіння. В таких “сушарнях”, крім фруктів, сушили коноплі та льон ще на початку ХХ ст.. На жаль, в наш час саме таку конструкцію відшукати не вдалося. Проте вдалося виявити дещо видозмінені. Наприкінці ХХ ст. у селянському побуті набув поширення порівняно новий спосіб заготівлі овочів і фруктів — це заморожування в морозильних камерах.

На Опіллі, як і в інших етнографічних районах, велику кількість всіх овочів і фруктів споживали сирими. Широко поширеною була також їх термічна обробка, тобто споживання у вареному, сушеному, печеному та смаженому вигляді. Протягом усього досліджуваного періоду продукти городництва і садівництва були невід’ємним доповненням харчового раціону людини та необхідним інгредієнтом при приготуванні святкових, обрядових та щоденних страв.

Трансформація народного городництва і садівництва в ХХ ст. не була випадковим явищем, а відбувалася в тісному зв’язку з якісними змінами всього виробничого комплексу. Водночас добре помітною була залежність початку процесу трансформації традиційного городництва і садівництва від активізації суспільно-політичної та культурно-просвітницької сфер життя, кристалізації національної ідентичності. Особливо яскраво це видно на прикладах міжвоєнного періоду, коли українське селянство Галичини активно вливалося у громадсько-політичне життя краю та в політичну боротьбу. В Галичині діяла велика кількість спортивних, господарських, просвітницьких, жіночих товариств, спілок тощо, які поширювали свій вплив і на сільськогосподарську діяльність. З традиційного вирощування збіжжя вони намагалися переорієнтувати селянина на спеціалізовані молочні, городничо-садівничі господарства, на вигодівлю домашньої птиці та великої рогатої худоби. Як успішний приклад декларувався досвід сусідніх народів, зокрема болгар, які систематично приїжджали в Галичину для вирощування та реалізації городини. Друга світова війна тимчасово призупинила процес трансформації народного городництва і садівництва, а після війни докорінно змінилися історичні та соціально-економічні обставини. Радянська влада, яка орієнтувалася передусім на підвищення продуктивності усуспільненого сектору сільськогосподарського виробництва, зосередила свою увагу на розвитку городництва та садівництва у створених для цього спеціалізованих колгоспно-радгоспних зонах, в яких зосереджувалося вирощування городніх та садових культур для забезпечення ними міських жителів. Однак, при загальному процесі модернізації сільського господарства, городництво та садівництво розвивалося повільно. Після розпуску колгоспних господарств у 90-х роках у приміських населених пунктах доволі часто виникали господарства, що спеціалізувалися на вирощуванні овочів. Відбулися якісні зміни в галузі традиційного городництва та садівництва. Проте це була не проста еволюція, а радикальна зміна економічних основ життєдіяльності самої галузі. Суттєво трансформувалося саме бачення опільського селянина перспектив городництва та садівництва. Допоміжне в минулому овочівництво та садівництво все більше набували рис товарного господарства.

Четвертий розділ “Городньо-садові мотиви в духовній культурі населення Опілля” присвячений народній обрядовості в сфері городництва і садівництва, яка тісно перепліталася із традиційним землеробським календарем. Вірування, ритуали, магічні дії та промовляння, що супроводжували процес вирощування овочів і фруктів, були покликанні принести вигоду чи перевагу, забезпечити добрий урожай, захистити плоди від шкідників і поліпшити споживчу якість овочів чи їхні лікувальні властивості. Одночасно самі плоди городу і саду доволі часто використовувалися при ворожінні на майбутню людську долю, при передбачуванні погоди тощо. Особливо інтенсивно це практикувалося у зимовий період, зокрема під час різдвяно-новорічних свят. Прогнозування, гадання приурочувалися до днів святої великомучениці Катерини, святого апостола Андрія Первозванного, зрідка – до дня святого Василія Великого. В перелічені дні звертали увагу, наприклад, на лушпиння цибулі: якщо його було багато, тоді зима передбачалась лютою і довгою; на розпускання гілочки вишні чи черешні, коли її ставили в посудину із водою: якщо до Різдва вона розквітала Ї це мало бути свідченням швидкого і щасливого шлюбу. На Святий вечір перед Різдвом у пісній, але багатій вечері господиня ніби демонструвала головні плоди поля, городу та саду, немовби робила звіт за урожай минулого року. Під час вечері кожна дрібничка мала віще значення: тінь на стіні від полум’я свічки, подібна до скирти, віщувала добрий урожай збіжжя, схожа на дерево ? багатий урожай фруктів. На Опіллі, як і на всій території України, в ніч на “старий” Новий рік (14 січня) перев’язували стовбури фруктових дерев прядивом чи жмутом соломи від снопа, з якого робили дідуха. В цей день на город чи у садок виносили хатнє сміття і там спалювали, що мало стимулювати родючість плодових дерев. Поширеними на Опіллі, особливо наприкінці ХХ ст., були звичаї кропити свяченою водою все господарство, обов’язково пасіку, город і сад. Притому кожен господар був перейнятий надією, що весь наступний рік буде вдалим і щедрим. На ґрунті християнського календаря, скомбінованого з різних природних і побутових спостережень місцевого річного кола, виростали нові міфологічні поняття та образи. Етнографічні матеріали свідчать про давнє походження свята городини, що згодом злилося зі святом квітів і дерев, а пізніше співпало з днем святих мучеників Макавейських. Жінки-господині готували до свята букет із городніх квітів і городини, насамперед із маку, конопель, льону. При формуванні букету жінки могли висловлювати побажання здоров’я всій родині, щасливого одруження молоді, доброго врожаю городини, достатку в господарстві тощо. Вважалося, що після освячення букетів у церкві рослини набували цілющої сили. Вже вдома із посвяченим букетом господині обходили все господарство. Згодом городні квіти зашивали у подушку, яку клали під голову покійника, використовували при лікуванні різних недуг, для відлякування лихих сил тощо. Освячену городину споживали самі, давали домашній худобі та клали у погріб, сподіваючись, що це сприятиме його постійному наповненню. Звичай посвячувати городні квіти та головки маку в день святих мучеників Макавейських і досі побутує на Опіллі.

Протягом усього циклу сільськогосподарських робіт кожен господар був особливо уважним і вразливим до різного роду ірраціональних прикмет, що могли б віщувати негативні наслідки, до обрядових дій, словесних промовлянь і замовлянь. Такого роду вірування поступово втрачали своє значення, забувалися, руйнувалися, перетворюючись у дитячі забави, ігри чи невмотивовані дії. Заміна ірраціональних вірувань і обрядовості у народному календарі українців раціональним досвідом і знаннями все більше ставала незворотною. Після Другої світової війни радянська влада стимулювала “забування” народної обрядовості, натомість пропонувала так звані комуністичні селянсько-пролетарські свята і обряди, які, як свідчать польові матеріали, не прижилися і не збереглися в народній пам’яті. Наприкінці ХХ ст. на обробіток городу, посів, збір городини і садовини на Опіллі у значній мірі почали впливати такі обставини, які у селянському побуті минулих часів були майже відсутніми. Ведення сільськогосподарських робіт, зокрема городніх, залежало від наявності коней