ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ГОЛОД Роман Богданович

УДК 821. 161. 2. 02. “18/19” І. Франко

ІВАН ФРАНКО ТА ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ

КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Денисюк Іван Овксентійович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, професор кафедри української літератури

імені академіка Михайла Возняка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Матвіїшин Володимир Григорович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника, професор кафедри світової літератури

і французької мови

доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський національний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри історії української

літератури, декан філологічного факультету

доктор філологічних наук

Шумило Наталія Микитівна,

Інститут літератури НАН України,

провідний науковий співробітник

Провідна установа: Чернівецький національний університет імені

Юрія Федьковича, кафедра української літератури,

м. Чернівці

Захист відбудеться “27” квітня 2006 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35. 051. 13 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Університетська, 1).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “24” березня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук Гарасим Я. І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сьогодні, коли в Україні вже не переслідується плюралізм поглядів, є можливість об’єктивно і всебічно, порівняно з попередньою епохою політичних доктрин, дослідити поетикальні особливості творчості Івана Франка, методологію його літературознавчих підходів. Проте не можна всуціль перекреслювати і радянського франкознавства, яке мало певні наукові здобутки, – з одного боку, а з іншого, – беззастережно сприймати все, що народилося за порадянського часу у постмодерністичній науці про літературу.

В останні десятиліття радянського режиму плідно вивчався романтизм, просвітницький реалізм (праці Т. Комаринця, М. Яценка, Є. Нахліка, Л.Гаєвської), критичний реалізм (дослідження Н. Калениченко, Д. Наливайка, Л.Скупейка), але натуралізм і модернізм залишилися поза увагою науковців.

Найвойовничіші постмодерністи у дослідженні цих проблем виявили схильність до протиставлення модернізму та народництва. До народників С.Павличко без будь-якої аргументації зарахувала і Франка. Більш виваженими й опертими на глибшому знанні українського літературного процесу є праці Т.Гундорової, С. Хороба, а в останні роки тверезими поглядами відзначаються монографії Н. Шумило, М. Гнатюка, М. Легкого.

Важко назвати цілком об’єктивними й дослідження діаспорних літературознавців. О. Черненко, наприклад, категорично проголосила доктрину методологічного монізму окремого письменника: Стефаник тільки експресіоніст, Коцюбинський – лише імпресіоніст. Тут варто відзначити, що ще на початку 20-х рр. у монографії про М. Коцюбинського Сергій Єфремов переконливо показав еволюцію досліджуваного письменника від реалізму до імпресіонізму, виявивши глибоке розуміння природи літературних напрямів.

Порушена у дисертаційному дослідженні проблема “Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ – початку ХХ століття” зумовила необхідність порівняльного аналізу доробку І. Франка як художника слова, критика та методолога науки про літературу в його еволюції щодо пізнання й оцінки різних ідейно-естетичних систем.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка, у науковій проблематиці якої й у планах Інституту франкознавства при ній франкознавча тематика є основною. Дослідження також відповідає накресленій у зазначених інституціях широкій програмі відзначення Франківського ювілею у 2006 році.

Мета дисертації – дослідити особливості творчої спадщини Івана Франка у контексті українського та світового літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття, з’ясувати, які саме літературні напрями впливали на еволюцію естетичної свідомості письменника, яким саме був його творчий метод і яке це мало значення для розвитку української літератури. Досягнення цієї мети передбачає виконання низки конкретних завдань:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є тексти І. Франка – художні, літературознавчі, епістолярні, а також франкознавчі студії, праці вітчизняних і зарубіжних дослідників художніх напрямів і жанрів.

Предмет дослідження – специфіка художнього методу Івана Франка як синтетичної структури в її еволюції на тлі літературних напрямів в українському та загальноєвропейському процесі.

Теоретична та методологічна основа дисертації. Дослідження спирається на теоретичні здобутки сучасного українського та зарубіжного літературознавства, зокрема в галузі загальнофілософській, методологічній і генологічній.

У дисертації використано напрацювання історико-порівняльного, конкретно-історичного аналізу, психоаналітичної критики, методику знаних шкіл, зокрема культурно-історичної, психологічної та рецептивно-естетичної.

Вважаємо за доцільне використовувати методологічні постулати самого І.Франка стосовно інтерпретації художніх напрямів, приймаючи його вимогу неабсолютизації якогось одного напряму, рівноцінності методів при їх кореляції талантом, а також Франкове розуміння діалектики співдії національного й інтернаціонального як впливу-опору – потребу освіжуватись (літературі) інгаляцією впливів при одночасному опорі їм, тобто трансформацію “привозного” на національнім ґрунті, його “одомашнення” (М. Грушевський).

Методика жанрового аналізу тексту служить для з’ясування впливу літературного напряму та письменницького методу на його (тексту) особливості. Використовуємо теж здобутки сучасної герменевтики.

Системний підхід служить синтетичним узагальненням.

Наукова новизна дослідження полягає передусім у висунутій та обґрунтованій (на підставі аналізу теорій і художніх текстів) концепції синтетичної структури художнього методу Івана Франка. Уперше, не абсолютизуючи жоден літературний напрям, проаналізовано функції романтизму, натуралізму, реалізму, імпресіонізму, символізму, експресіонізму в еволюції творчого методу письменника.

Запропонована концепція по-новому висвітлює спадщину І. Франка як явище діалектичне – на перший погляд суперечливе, а, по суті, одноціле при всьому розмаїтті ідей і форм.

Оскільки, як показано у дисертації, внутрішня динаміка розвитку Франка як письменника і теоретика невіддільна від загальної еволюції української та світової літератури, то наша концепція по-новому висвітлює конфронтацію напрямів і стилів: не постійна боротьба за законом “заперечення заперечення”, а розвиток літератури – іманентний художній процес, в якому на “перехресних стежках” різних напрямів народжуються поліфонічні шедеври.

Практичне і теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можна використовувати у студіях з історії української літератури та теорії літератури, при написанні монографічних праць про розвиток літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття, під час читання лекційних курсів і франкознавчих спецкурсів у вищих навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача. У дисертації узагальнено особисті студії автора над історико-теоретичними проблемами, які стосуються особливостей творчого методу Івана Франка і тенденцій в еволюції світового та українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Апробацію дослідження здійснено в публікаціях та доповідях на наукових конференціях:

1. “Українська філологія: школи, постаті, проблеми”. Міжнародна наукова конференція, присвячена 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23 – 25 жовтня 1998).

2. “Кобзар. Каменяр. “Покутська трійця”. Міжнародна наукова конференція, присвячена 140-річчю від дня народження Василя Стефаника (Івано-Франківськ, 14 – 16 травня 2001).

3. “Українська література в контексті світової”. ІІІ Всеукраїнська науково-теоретична конференція (Одеса, 2004).

4. “Література та літературознавство: історія і сучасність”. Всеукраїнська наукова конференція (Житомир, 2004).

5. ХІІІ, ХІV, ХV, ХVІ, ХVІІ, ХVІІІ, ХІХ, ХХ щорічні наукові Франківські конференції (Львів, Інститут франкознавства, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004, 2005).

6. “Актуальні проблеми історії і теорії української літератури”. Міжнародна наукова конференція (Львів, 7 – 8 червня 2005).

7. “Orbis terrarum Івана Франка”. Міжнародний симпозіум, присвячений 150-річчю від дня народження Івана Франка (Дрогобич, 21-22 жовтня 2005).

8. “Творчість “молодомузівців” і проблеми українського модернізму”. Всеукраїнська наукова конференція присвячена 125-річчю від дня народження Степана Чарнецького (Львів, 27 січня 2006).

Публікації. За темою дослідження опубліковано монографію “Іван Франко та літературні напрями кінця ХІХ – початку ХХ століття”. – Івано-Франкіфвськ, 2005. – 16,74 друк. арк.) та 21 наукову статтю у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (306 позицій). Обсяг тексту без списку використаної літератури – 352 сторінки. Повний обсяг дисертації – 374 сторінки.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і завдання роботи, вказано на наукову новизну результатів проведеного дослідження, подано загальний огляд літератури, яка стосується теми. Висвітлено теж зв’язок дисертації з науковими програмами, планами кафедри, є рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів, а також інформація про наукові конференції, на яких було апробовано основні положення роботи та про публікації автора на тему дисертаційної праці. У Вступі обґрунтовується вибір відповідної методології дослідження. Автор наголошує на необхідності повернутися до автентичних постулатів діалектики.

Нині, в умовах ідеологічного плюралізму, відходить у небуття протистояння між “реалістами” і “модерністами”, а разом із ним зникає необхідність упередженого потрактування творчості Франка як однозначно реалістичної чи модерністичної.

Еволюція естетичної свідомості Івана Франка відбувалася за діалектичними законами переходу кількісних змін у якісні (літературно-критична спадщина письменника засвідчує його зацікавленість здобутками різних, часом протилежних за своїми ідейно-естетичними настановами, літературних напрямів і спроби теоретично обґрунтувати необхідність їхнього синтезу на якісно вищому рівні художнього узагальнення); а також єдності й боротьби протилежностей (властиво, не тільки боротьби, а й єдності). Творчий метод І. Франка не був ні суто реалістичним, ні романтичним, ні натуралістичним, ні модерністським, оскільки головною його рисою, на нашу думку, є синтезуюча здатність, завдяки якій Франко міг збагачувати власний арсенал засобів художнього зображення елементами кожного із зазначених літературних напрямів, поєднуючи часом непоєднувані, на перший погляд, протилежності: аполлонівське і діонісійське, “раціо” та “емоціо”, матеріалізм та ідеалізм, соціальну заанґажованість і естетизм, “фактографізм” і узагальнення тощо.

Перший розділ дисертації “Романтизм у творчості Івана Франка” починається із з’ясування того факту, що причетність Івана Франка до того чи іншого літературного напряму важко визначити через ряд суб’єктивних і об’єктивних обставин.

По-перше, характерною рисою творчого методу письменника є синтезуюча здатність. Франко прагнув до універсалізму в аспекті вибору тем і засобів художнього зображення. Тому на рівні окремих творів чи навіть їх циклів елементи різних ідейно-естетичних систем вступають у взаємозв’язки, й інколи важко визначити, до якого саме літературного напряму належить той чи інший твір.

По-друге, за Д. Наливайком, “чистих” течій і стилів узагалі не існує в мистецтві, оскільки творчість кожного видатного художника завжди певною мірою їх синтезує.

По-третє, творчість Івана Франка припадає на дуже цікавий, насичений і ущільнений період розвитку української літератури, період накладання та протистояння в національному літературному процесі відразу кількох літературних епох: романтизму, реалізму та модернізму.

З огляду на значущість постаті Івана Франка в українському та світовому літературному процесі, необхідно детально простежити зв’язок між еволюцією естетичної свідомості письменника та поетапним домінуванням у тогочасній літературі різних ідейно-естетичних доктрин.

Серед літературних напрямів, які мали вплив на творчість І. Франка, хронологічно першим був романтизм. Тож у реферованому розділі розглянуто причини, обставини і наслідки Франкового звернення до романтизму на рівні літературно-критичної рецепції та художньої практики письменника.

Досліджуючи вплив філософії ідеалізму на формування естетичної свідомості Івана Франка в однойменному підрозділі, автор робить висновок, що зазначений філософський напрям мав очевидний вплив на формування світогляду Каменяра. Наслідки цього впливу помітно і на рівні літературно-критичних праць, і на рівні художніх творів письменника. А щодо суперечливого ставлення Франка на різних етапах його світоглядної еволюції до ідеалізму, то, безперечно, найбільше підсвідомих “спалахів” ідеалізму припадає на ранній період творчості письменника (теза). Вже у 70 – 80-ті рр. світоглядно-філософські орієнтири І. Франка починають зміщуватися у бік позитивізму (антитеза). Але й у зрілому віці Франко позбувся категоричності у ставленні до ідеалізму. Його пріоритети у творчості поступово зміщуються від наукового – до ідеального реалізму (синтез) (позитивізм виявився неспроможним дати відповідь на просте запитання: “Яке благо може дати наука, яка не має душі?”).

До того ж класичний ідеалізм і позитивізм пов’язані між собою не тільки діалектичною боротьбою, але і єдністю. В епоху ідеалізму та романтизму посилено розвиваються природничі науки, аби досягти розквіту за часів позитивізму. Звертаючись до історії, ідеалісти прагнули зрозуміти закони становлення сучасного їм суспільства. Соціальні реформатори намагалися врахувати весь попередній досвід суспільного розвитку. Таким чином, філософська категорія “прогресу”, “поступу”, яка стає центральною у позитивістській доктрині, набирала своєї значущості саме в епоху ідеалізму. Проповідуючи культ несвідомого, ірраціонального, досліджуючи “нічну сторону” світу, ідеалісти не протиставляють поезію науці, оскільки вимагають пізнання не лише логічного, а й надлогічного: пізнання почуттям або “інтуїцією”, до того ж іноді “інтуїцією поетичною”. Сама постановка питання про співвідношення емпіричного та інтуїтивного пізнання дійсності породжувала важливу філософську дискусію, наслідком якої було визнання права на існування обидвох гносеологічних підходів, ба навіть необхідності їхнього поєднання. Ідеалісти почали цікавитися деякими спонукальними мотивами людських учинків, психологією творчості. Те несвідоме, чи дорефлективне, що закладено нашою природою і нав’язує деякі бажання й пориви, було відзначено як складову частину не тільки індивідуальної, а й суспільної поведінки. У позитивізмі ця проблема розглядатиметься ширше, у рамках ідеї про всезагальний детермінізм. Основні фактори впливу на людську поведінку зводитимуться до детермінант раси, середовища та моменту.

Безперечно, філософське підґрунтя пізнього романтизму зазнавало тиску з боку молодшого і перспективнішого позитивізму, та водночас саме для нього стало й опорою, залишивши у спадок цілу систему знань, концептуальних підходів і світоглядних орієнтирів.

Мислитель такого рівня, як Іван Франко, не міг не зауважити, як вдало адаптується на позитивістському ґрунті цілий пласт натурфілософії; як ідеалістичний пантеїзм, що сприймає навколишній світ як еманацію божественного у природі, трансформується у позитивізмі в ідею світоглядного монізму. У моральному аспекті на перетині ідеалізму та позитивізму вибудувана Франкова теза про необхідність “шукати іскри божественного вогню, людського почуття, навіть в істотах, котрі впали найнижче”.

Можливо, через усе це, переживши хвилю безоглядного захоплення позитивізмом, уже на схилі літ, 1909 року, письменник дає зрозуміти, що в ряді бінарних опозицій раціонального й емоційного, об’єктивного та суб’єктивного, матеріального й ідеального він намагався шукати єдності. Адже “поділ не буде зовсім докладний, бо ж ми знаємо, що витвори наукового, розумового думання звичайно не обходяться без праці чуття та фантазії, і, навпаки, витвори фантазії неможливі без праці розуму”11 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К. – Т. 40 – С. 8.. Отже, даючи установку на одне із начал, літератор свідомо себе обмежує. Франко виступає лише проти надуживань, надмірностей. І це теж парадоксально, оскільки притаманний йому юнацький максималізм був ворогом будь-яких компромісів. Очевидно, на рівні свідомості письменник намагався дотримуватися принципів, які мали би збалансувати ірраціональну нестриманість ідеалістичних поривів до вершин поетичного натхнення здоровим позитивістським прагматизмом.

Окрім філософії ідеалізму, важливим зовнішнім чинником Франкового звернення до поетики романтизму була обізнаність із творчістю видатних представників цього літературного напряму, яка породжувала певну рецепцію в літературно-критичних студіях і відповідні впливи безпосередньо на художні твори письменника. Межі цих впливів дисертант досліджує у підрозділах “Романтизм у теоретичному осмисленні Івана Франка” та “Романтизм у художніх творах Івана Франка”.

У філософському діалозі “На склоні віку” український письменник як найвизначніші досягнення ХІХ століття згадує творчі здобутки романтиків: “Чи ж на вступі ХІХ в. не блисли як два величезні метеори два наскрізь новочасні геніальні поети – Шеллі і Байрон, оба – величні індивідуальності, свобідні від пут традиції, високі революційні уми, революційні, власне, для свого часу тим, що ламали лід заскорузлої традиції і естетичної та й усякої іншої догматики?… А далі який же ряд пречудових індивідуалістів у всіх літературах Європи! Шотландець Борнс, і ірландець Мур, і англічанин Діккенс, і француз Віктор Гюґо, і німці Гейне та Ленау, і поляки Міцкевич та Словацький, і росіяни Пушкін та Лермонтов, і наш Шевченко, і чех Гавлічек, і стільки, скільки інших, хіба ж се не історичні постаті, характерні для ХІХ віку?”22 Там само. – Т. 45 – С. 293.

Глибокий генетико-типологічний аналіз художнього доробку вітчизняних і європейських романтиків міститься у Франковому “Передньому слові” до Шевченкового “Перебенді”. Виявляючи романтичні впливи на поезію Кобзаря, критик порівнює її з тематично або стилістично близькими творами Шиллера, Ґете; відзначає вплив на українського поета російської (Пушкін, Озеров, Жуковський) і польської (Міцкевич, Гощинський, Чайковський) романтичних шкіл. У контексті дослідження розглядаються провідні в романтичній літературі проблеми: протиставлення героя та натовпу, місіонерська роль поета, значення натхнення й естетичного канону.

Романтичні впливи на поезію Кобзаря Бюрґерової “Ленори”, Жуковського “Людмили”, а особливо “Втечі” Міцкевича Франко досліджує у статті “Тополя” Т. Шевченка”. На думку критика, українському письменникові вдалося уникнути надуживань романтичною манерою, Шевченко не вживає навіть слова “упир” і не пише про них, хоч “жив та виховувався в сам розгар романтизму польського і російського, котрий без упирів ані кроку не міг зробити”, і справа тут у тому, що “здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета відверталася від того огидного виплоду темноти та ненависті до натури людської”11 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К. – Т. 28 – С. 86.. Таким чином, Шевченко не став “мучеником хибної, пережитої вже ідеї”, на відміну, скажімо, від Марії Бартус, про яку Франко пише, що не було її кому спрямувати на потрібну дорогу, а потрапила вона під вплив “прихильниць старого романтизму нижчого, містичного сорту…”22 Там само. – Т. 26 – С. 349..

Ідея існування різних “сортів” романтизму (позірно близька до пізніших спроб радянських літературознавців поділити романтизм з ідеологічних міркувань на реакційний і прогресивний) визріла у Франка на певному етапі світоглядно-естетичної еволюції. З одного боку, це була констатація того факту, що романтизм складається з багатьох ідейно-естетичних течій. Парадоксально, але заради пошуків прихованої абсолютної реальності романтики часом відмовлялися від реального авторського часопростору. Вони або відверто бунтували проти недосконалої дійсності (байронівський тип), або надавали перевагу героїчному історичному минулому, фольклорові, екзотиці далеких країн, фантастиці, містиці, інтимній ліриці тощо. Залежно від домінант, кожен із перечислених варіантів ставав основою окремої течії в романтизмі.

З іншого боку, під впливом наростаючої популярності ідей позитивізму, зокрема тези про необхідну корисність будь-якого виду людської діяльності, Франко остаточно переконався в тому, що “вищий сорт романтизму” – це література, здатна не лише задовольняти естетичні потреби людини, а й приносити безпосередню користь суспільству постановкою важливих соціально-політичних і морально-етичних проблем.

Отже, на відміну від майбутніх спроб радянських літературознавців поділити цей напрям на реакційний і прогресивний за грубо соціологічним принципом, письменник ставив питання ширше, з точки зору корисності у позитивістському розумінні слова, тобто враховуючи здатність (або неспроможність) служити загальному поступові людства. Такий підхід відрізнявся від вульгарно-соціологічного, оскільки не ігнорував здобутків романтизму в царині етики й естетики.

Критична спадщина письменника переконливо засвідчує, що на рівні теоретичного осмислення Франко глибоко усвідомлював значущість романтизму в історії світової та національної літератури, вичерпаність одних і перспективність інших концептуальних положень напряму для майбутнього розвитку літератури. Око пильного обсерватора не могло не зауважити потенційних можливостей для розвитку в нових умовах таких романтичних принципів, як визнання творчої активності особистості, демократизація тематики, увага до народного життя, історії, фольклору, зацікавлення емоційною сферою психічної діяльності людини, звільнення від естетичних догм і канонів, тенденція до синкретизму різних видів мистецтва, родів та жанрів літератури тощо.

Щоправда, здебільшого франкознавці скептично ставилися до здобутків письменника в романтичному мистецтві. І, можливо, частково мали на це підстави з огляду на історико-літературну “вчасність” Франкового звернення до зазначеного напряму, кількість романтичних творів у загальному творчому доробку письменника та мистецьку якість окремих із них (М. Зеров у зв’язку із цим навіть вживає термін-оцінку – “бульварний романтизм”). Безперечно, український романтизм репрезентований цілісною та історично значущою плеядою літераторів на чолі з Тарасом Шевченком і Пантелеймоном Кулішем, до якої Іван Франко причетний хіба що дотично. Однак взаємини письменника із цим літературним напрямом доцільно розглядати не як проблему значущості постаті Франка в романтизмі, а як проблему значущості романтизму у творчості Франка. Оскільки письменник не був першовідкривачем романтизму в українській літературі, то його діяльність у цьому напрямі мала більше значення для інтенсивного, а не екстенсивного розвитку літературного процесу (так само, як творчість О. Стороженка, Я. Щоголіва, Ю. Федьковича, Лесі Українки, Ю. Яновського, М. Хвильового, М. Вінграновського).

Знайомство з поезією Франка наштовхує на апріорний висновок про те, що його особистий “Sturm und Drang” розпочинається з виходом першої збірки і далі відтворюється час від часу з неоднаковою інтенсивністю у різні періоди творчості.

Безперечно, найповніше прояви “молодечого романтизму” позначилися на першій збірці вчорашнього гімназиста – Франка-Джеджалика – “Баляди і розкази” (1876), про що свідчить вже хоча б вибір типово романтичного жанру балади з її потягом до містики, таємничості, фантастики, гостросюжетності. Однак притаманний Франкові юнацький максималізм позначався на прагненні поєднувати поетичну працю на “вершинах” фантазії та “низинах” реальної дійсності і в наступні періоди творчості. Елементи романтизму віднаходимо зокрема у поетичному циклі “Веснянки”, поемі “Мойсей”, ліричній драмі “Зів’яле листя” тощо.

До ознак романтичного мистецтва у поетичній творчості Франка слід віднести й часті звернення до історичної тематики (“Князь Олег”, “Святослав”, “Ольга”, “Самійло Кішка”, “Студії над найдавнішим Київським літописом”, “Поетичні твори за мотивами історії стародавнього Риму”). Ерудованість українського поета у світовому романтизмі засвідчують його численні переклади творів інших видатних представників напряму: Олександра Пушкіна, Адама Міцкевича, Віктора Гюґо, Роберта Бернса, Джорджа-Ґордона Байрона, Йоганна-Вольфґанґа Ґете, Фрідріха Шиллера, Генріха Гайне. Вочевидь романтичними і за тематикою, і за жанрово-композиційними особливостями є Франкові переспіви балад “Лицар” (за Гайне), “Русалка” (за Пушкіним), арабської думи “Пімста за вбитого” (з Ґете), “Шотландської пісні” (з Пушкіна).

Художня проза письменника також зазнала очевидних романтичних впливів. Один із перших великих його прозових творів – “Петрії і Довбущуки” (1875–1876) – визнає романтичним більшість літературознавців. М. Євшан, наприклад, убачає в повісті вислів Франкового романтизму в таємничості, екзотичності, заплутаності фабули.

Ще один прозовий твір Франка з яскраво вираженими ознаками романтизму – історична повість “Захар Беркут”. Звернення до історичної тематики серед романтиків було надзвичайно популярним. Історія, як і фольклор, давала можливість письменникові протиставити ворожій для нього і для його народу дійсності “дела давно минувших дней, преданья старины глубокой”. Усвідомлення героїчного минулого власного народу сприяло в епоху романтизму самоідентифікації, самоутвердженню та самовизначенню європейських народів, відкривало їм перспективи розвитку на майбутнє. Окрім історичної тематики та жанрової специфіки, ознаки романтизму в повісті – гостросюжетність, насиченість батальними сценами, абсолютизація позитивних і негативних героїв, зображення байронівського типу героя-бунтаря, зображення місцевого колориту тощо.

Письменник звертається до романтичної манери і в одній із частин-новел великого роману “Лель і Полель” (1887) для того, щоб підсилити інтригу, підвищити читабельність твору. Елементи натуралізму та реалізму в цій частині твору пом’якшуються романтичним контекстом: як і в повісті “Петрії і Довбущуки”, оповіданні “У тюремнім шпиталі”, у розповіді про перебування Владка і Начка в тюрмі знову присутня тема захованих скарбів, котрі нажито нечесним шляхом, але які в майбутньому мають послужити справі боротьби за національне та соціальне відродження народу. Епізод, коли дід, який помирає у тюрмі, ділиться своєю таємницею з хлопчиками, нагадує типово романтичну історію з роману О. Дюма “Граф Монте-Крісто”.

Елементи романтизму у поєднанні з елементами інших літературних напрямів присутні і в інших прозових творах Франка (“Борислав сміється”, “Перехресні стежки”, “Хома з серцем і Хома без серця” тощо).

Аналіз художньої творчості Івана Франка приводить автора до висновку про те, що романтизм був невід’ємною, повнозначною та повноправною частиною його естетичної свідомості так само, як реалізм, натуралізм, імпресіонізм чи модернізм. Геніальність письменника проявляється у вмінні підсвідомо синтезувати здобутки різних літературних напрямів, у тому числі й романтизму, перебуваючи у постійній силовій напрузі протилежно спрямованих полюсів “раціо” та “емоціо”. В умовах ущільнення українського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття ця особливість творчого методу Івана Франка не тільки забезпечувала оригінальність і самобутність його художнім творам, а й відкривала нові можливості для інтенсивного розвитку всієї української літератури.

Після нетривалого художнього експериментування у межах романтичного напряму Франко звернувся до реалістичного типу творчості. У цей період відбувалася поступова кристалізація основних концептуальних підходів письменника до літературної праці. Особливості процесу формування творчого методу І. Франка на цьому етапі проаналізовано в другому розділі роботи – “Іван Франко та реалістичний тип творчості”.

Вплив філософії позитивізму на формування естетичної свідомості Івана Франка досліджується в однойменному підрозділі. Оскільки процес становлення світоглядних орієнтирів Івана Франка відбувався на тлі загострення суперечностей між старою ідеалістичною та новою позитивістською філософсько-світоглядними системами, то й об’єктивно письменник не міг уникнути вагання між протилежними доктринами. Для нашого дослідження надзвичайно важливо звернути увагу на цю обставину, оскільки Франкове захоплення позитивізмом на різних етапах становлення його естетичної свідомості поєднується з неоднозначністю у ставленні до ідеалізму. І все ж саме позитивізм став основним світоглядно-філософським підґрунтям творчого методу письменника.

Основи позитивного мислення І. Франка полягають у тяжінні до раціоналізму та прагматизму, у ментальному засвоєнні тези про необхідну корисність будь-якого виду людської діяльності, ідеї всезагального детермінізму, в орієнтації на сцієнтичні тенденції у мистецтві, у прагненні до точності, достовірності, конструктивності та соціальності в науковій діяльності, зрештою, у відданому служінні ідеї вселюдського поступу та прогресу.

Літературно-критичні праці Івана Франка незаперечно доводять, що вплив філософії позитивізму на формування естетичної свідомості письменника був інтенсивним у 70 – 80-ті рр. ХІХ ст., однак і на схилі літ Франко демонструє відданість позитивним основам мислення. У передмові до видання “Батьківщина” і інші оповідання” (1910 рік) він пише: “Хоч як неоднакова літературна вартість сих оповідань, то все-таки думаю, що їх збірне видання не буде зайвим і для теперішньої генерації, вже хоч би тому, що в них скрізь, як мені здається, віє здоровим духом того тверезого позитивізму, який німецьким терміном можна назвати “Bejahung des Lebens” Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К. - Т. 38. – С. 487.. Власне, у випадковому, на перший погляд, словосполученні “дух позитивізму” прихована суть Франкового розуміння цього філософського напряму, яка не зводиться до вузько матеріалістичного тлумачення, а передбачає ще й ідеальні виміри для його здобутків у процесі духовного розвитку людства.

Звернення Івана Франка до позитивізму зумовлене як його безпосереднім знайомством із працями європейських позитивістів, так і особистим впливом на нього Михайла Драгоманова. Діяльність останнього щодо популяризації позитивізму в Україні здійснювалася власне за посередництвом його учнів – передусім Івана Франка та Михайла Павлика.

Саме під впливом філософії позитивізму Франко звертається до ідейно-естетичних здобутків натуралізму – одного із трьох напрямів, які, власне, й формують реалістичний тип творчості.

У підрозділах “Концепція “наукового реалізму” Івана Франка в контексті світового натуралізму” та “Натуралізм у художній творчості Івана Франка” дисертант з’ясовує комплекс генетичних і типологічних рис, який дозволяє виокремити феномен натуралізму в діахронному та синхронному аспектах як український варіант інтернаціонального інваріанта. Теоретично осмислений Франком і втілений у його художніх творах тип натуралізму дисертант порівнює зі світовим натуралізмом для показу спільних із ним рис, а також для з’ясування індивідуальних та національних особливостей першого. З такого зіставлення виникає висновок, що основоположні засади Франкової доктрини “наукового реалізму” – відданість життєвій правді у всіх її проявах, опора на факт, міметична основа творчості; світоглядний монізм, що базувався на позитивістському принципі всезагального детермінізму; розуміння суспільної значущості літератури – свідчать про її типологічну близькість до інтернаціонального інваріанту натуралізму, конституюючими домінантами якого Д. Наливайко вважає сцієнтизм, об’єктивізм, світоглядний монізм і принцип життєподібності Наливайко Д. Проблема натуралізму в українській літературі// Літературознавство: Матеріали ІІІ конкресу Міжнародної асоціації україністів. – К., 1996. – С. 120..

На створення Франкової моделі натуралізму значний вплив справили французькі письменники, зокрема Еміль Золя, проте немає жодних підстав зводити цей вплив винятково до “золяїзму”, припускати, що український письменник у своїх ідейно-естетичних студіях спирався лише на здобутки французьких теоретиків літератури. Концепція Франкового “наукового реалізму”, як і “експериментального роману” Е. Золя, зародилася на спільному для обидвох авторів позитивістському ґрунті у сприятливій атмосфері загальноєвропейського культурного розвитку. Однак Франкова концепція натуралізму формувалася також і під впливом відповідних традицій і тенденцій в українському літературному процесі, а також була зумовлена індивідуальними особливостями творчого мислення письменника, а відтак зберегла в собі ознаки індивідуальної своєрідності та національної самобутності.

Загалом літературно-критична спадщина Івана Франка засвідчила неабияке зацікавлення науковця історико-теоретичними проблемами натуралізму, як і спробу логічно обґрунтувати необхідність впровадження деяких ідейно-естетичних засад цього напряму в українській літературі. Проведення натуралістичного експерименту в Україні було співзвучним із духом часу й принесло позитивні результати. Провокативний характер цього експерименту примусив пожвавитися літературну критику, започаткувати обговорення проблем і шляхів розвитку української літератури. Вироблені натуралізмом нові методологічні принципи, прийоми, техніка письма, засоби художнього зображення сприяли подальшій інтенсифікації літературного процесу в Україні.

Творче переосмислення положень натуралістичної доктрини не тільки сприяло формуванню оригінальної теоретичної моделі Франкового варіанту натуралізму, а й дозволило письменникові використовувати елементи поетики цього літературного напряму у власній художній практиці.

Елементи натуралізму проявляються навіть у загалом романтичних творах І. Франка (детальні описи кривавих сцен катування у “Петріях і Довбущуках” (1875–1876); драстичні подробиці в епізоді полювання на ведмедя, у батальних сценах повісті “Захар Беркут” (1882)).

Водночас того ж 1876 року (час завершення праці над “Петріями і Довбущуками”) Франко розпочинає цикл “Бориславських оповідань”, в яких “молодечий романтизм” поступається місцем синтезові натуралізму, реалізму й імпресіонізму. Новаторські пошуки І. Франка на тематичному рівні спрямовано на відображення у його творах трудових процесів (“Лесишина челядь”, “Вугляр”, “Муляр”, “У кузні”, “У столярні” тощо). Елементи натуралізму знаходимо й у детальних, фактографічно точних описах життя, побуту, зовнішності заробітчан, умов їхньої праці. Засвоєння досвіду натуралістичної літератури не залишалося на рівні копіювання європейських зразків, а сприяло імпровізації та комбінуванню елементів натуралізму з елементами інших літературних напрямів, пошукам власного оригінального стилю. Найвищого ступеня правдоподібності, натуралістичної об’єктивності в описі повсякденних реалій життя і праці головного героя в оповіданні “На роботі” письменник досягає завдяки використанню однієї з найсуб’єктивніших форм викладу – сповіді. Таким чином, об’єктивна дійсність у Франка не позасуб’єктивно розгортається і не є дегуманізованою; вона не ототожнюється лише з матеріальним світом, як у творах Е. Золя, а отримує сенс тільки через усвідомлення людиною. Наратив сповіді дозволяє також правдоподібно передати особливості мовної характеристики персонажа, оскільки оповідь ведеться від його імені.

За Т. Гундоровою, “Boa constrictor” у редакції 1878 року має ознаки “першої в українській літературі натуралістичної повісті”. Натуралізм у творі присутній у змалюванні важкого дитинства Германа Гольдкремера, у зображенні того життєвого бруду, який весь час оточував його; у “фактографічному” відтворенні особливостей злиденного життя і побуту робітників копалень; у зацікавленні патологічними проявами психіки Рифки та Готліба. Торкається автор повісті і проблеми спадковості (Готліб успадкував риси психічної патології від батьків).

Абсолютизація ідеологічного аспекту в схожому до “Boa constrictor” за тематикою і проблематикою творі “Борислав сміється” (1881–1882) зовсім не передбачає автоматичного звернення до суто реалістичного методу. Окрім реалізму, у творі виразно проступають риси романтичного та натуралістичного напрямів. Щодо останнього, то напрошуються паралелі з романом Е. Золя “Жерміналь”, написаним пізніше від Франкового твору. Це передусім подібність тематична. Обидва письменники порушують проблеми соціальної нерівності, нагромадження капіталу в руках підприємців і одночасного зубожіння пролетаріату; провідними в зазначених творах є також теми організації робітників для протистояння безмежній владі капіталу, зародження страйкового руху, конкурентної боротьби між капіталістами. Прийом міграції персонажів (Герман Гольдкремер, Рифка, Готліб, Матій переходять у Франка із твору в твір, наприклад, із “Boa constrictor’а” у “Борислав сміється”) також характерний для реалістично-натуралістичної літератури (“Людська комедія” Бальзака, “Ругон-Маккари” Золя). Поетика натуралізму в романі “Борислав сміється” проявилася й у фактографічній техніці письма, яка дозволяє докладно описати працю, побут, умови злиденного існування бориславських робітників та мешканців навколишніх сіл.

Своїм задумом, структурою та манерою письма дуже нагадують бориславський цикл “Галицькі образки”. В обидвох чітко проступають елементи реалізму, натуралізму й імпресіонізму як на рівні конкретних творів, так і всього циклу. Фрагментарний характер творів дозволяє в одному циклі поєднати нариси-“кадри”, на яких зафіксовано розрізнені “шматки життя” із багатометражної картини галицької дійсності.

У “Галицьких образках” І. Франко розпочинає працю над однією з найкращих сторінок своєї творчості – оповіданнями про дітей (“Малий Мирон”, “Оловець”, “Schцnschreiben”). У деяких із них докладність, з якою зображено фрагменти свідомості головного героя, нагадує натуралістичну техніку письма.

Серед оповідань про дітей (хронологія цих творів не вкладається у рамки якогось одного періоду Франкової творчості) найбільш “натуралістичним” видається “Отець-гуморист” (1903). У цьому мемуарному творі автор використовує натуралістичні описи там, де потрібно показати негативні сторони тодішньої системи освіти, за якої повновладним “володарем дитячих тіл і душ” могла стати людина з садистськими нахилами, з проявами психічної патології, людина, яка отримує маніакальне задоволення від мордування дітей.

Насиченістю драстичними картинами оповідання “Отець-гуморист”, написане 1903 року, в період розквіту (за версією радянського літературознавства) Франкового реалізму, не поступається новелі “На дні” (1880), яку Франко написав у час інтенсивного захоплення творчістю Е. Золя і яку літературні критики неодноразово звинувачували в надмірному натуралізмі. Епатажні моменти твору “На дні” були настільки провокаційними, що часто без уваги залишалися ненатуралістичні поетикальні елементи в ньому (звичайно, мова йде про дорадянське літературознавство). Поруч із проявами поетики натуралізму – “фотографічним” фіксуванням неестетичних, дискомфортних сторін життя (детальний опис брудної, запльованої камери та її мешканців); змалюванням патологічного типу (образ Бовдура), чия поведінка значною мірою зумовлена фізіологічними чинниками; намаганням шокувати читача трагічною розв’язкою (опис страшної смерті Андрія Темери), – “На дні” містить риси, які доводять генетичну спорідненість реалізму з натуралізмом: це соціальна детермінанта поведінки персонажів, типізація, звернення до теми суспільного “дна”, загальна соціальна заанґажованість твору, спрямованість на аналітичне дослідження середовища. У романтичній тональності звучать інтимні мрії Андрія Темери.

Часом самі обставини життя примушували Франка вдаватися до поетики натуралізму. Досвід чотирьох Франкових ув’язнень не міг не відобразитися у ряді його творів на тюремну та кримінальну тематику, таких як “На дні” (1880), “Івась Новітний” (кінець 70-х років ХІХ ст.), “Хлопська комісія” (1884), “Панталаха” (1888), “Тюремні сонети” (1889), “До світла!” (1890), “В тюремнім шпиталі” (1902) тощо. У цих творах Франко “веде репортажі” з натуралістичного “дна” суспільства, де людина найбільше проявляється як істота біологічна, котра безнастанно мусить боротися за виживання. Перед нами постає Франко-позитивіст, добре знайомий з теорією Дарвіна.

Обставини життя підштовхнули письменника й до матеріалізації такого оксюморона, як “натуралістична поезія”: висококонцентрований натуралізм з’являється у циклі “Тюремні сонети” (1889). Таку академічну поетичну форму, як сонет, що вже за традицією асоціюється з чимось безмежно поетичним, Франко зумів модифікувати в натуралістичній манері. Власне, будь-які поетичні форми Франко намагається використовувати для виразу протесту проти брутальної дійсності. Вкрай дискомфортні, шокуючі натуралістичні деталі аж до “тюремних киблів” були підпорядковані цій меті.

Щодо функціонального призначення поетики