ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

ГАЖА ТЕТЯНА ПАВЛІВНА

УДК 821.161.2 – 82-94

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МЕМУАРИСТИКА
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ:
СТАНОВЛЕННЯ ОБ’ЄКТНОГО І СУБ’ЄКТНОГО ТИПІВ

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор Михайлин Ігор Леонідович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, завідувач кафедри журналістики | Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Галич Олександр Андрійович,

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри української літератури

кандидат філологічних наук, доцент

Яшина Любов Іванівна,

Академія митної служби України,

доцент кафедри мистецтвознавчої експертизи та гуманітарної підготовки |

Провідна установа: | Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, кафедра української літератури та журналістики, Міністерство освіти і науки України, м. Кіровоград |

Захист відбудеться “19” квітня 2006 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, , ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, ).

Автореферат розісланий “_____” березня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гноєва Н. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Літературна мемуаристика – важливий складник будь-якого національного літературного процесу, скарбниця пам’яті, ретроспективного автентичного знання про епоху, постаті, події та явища. Суб’єктивна за своєю природою, вона забезпечує можливість встановлення правди, осягнення об’єктивного змісту історії. В українському культурно-гуманітарному просторі літературна мемуаристика посідає сьогодні визначне місце, але в минулому вона пройшла складний шлях, зумовлений колоніальним становищем України. Українська літературна мемуаристика стала помітним явищем лише в другій половині ХХ ст. й репрезентована творами М. Рудницького, П. Панча, В. Минка, С. Голованівського, Ю. Смолича, Г. Костюка, У. Самчука, І. Кошелівця, Р. Іваничука, В. Сосюри, В. Дрозда, І. Жиленко, А. Дімарова, М. Руденка та ін.

Набувши самостійного значення, літературна мемуаристика потребує глибокого вивчення. Літературознавці розглядають її здебільшого тільки як цінне джерело інформації про літературний процес та його учасників, і лише окремі науковці заглиблюються у її сутність. Найбільш прикметними досягненнями в мемуарознавстві є праці І. Василенко, О. Галича, Н. Ігнатів, А. Костенка, Г. Мережинської, М. Федунь та інших авторів. Обсяг мемуарної літератури щодалі зростає: пишуться нові твори, друкуються “шухлядні”, перевидаються або надходять в Україну діаспорні мемуари. Увесь цей духовний набуток потребує докладного вивчення, належного оцінення в літературознавстві як самодостатньої складової загальнокультурного процесу. Сьогодні існує також нагальна потреба в узагальненому комплексному дослідженні літературної мемуаристики в цілому і різних її структурних типів зокрема. Усе це зумовлює актуальність теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації узгоджена з науковим планом кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХІХ–ХХ століть”.

Мета роботи – визначити основні тенденції розвитку української літературної мемуаристики в другій половині ХХ століття, показати становлення об’єктного й суб’єктного типів мемуарного дискурсу, висвітлити їх залежність від авторської свідомості, образу епохи, літературного життя та творчої індивідуальності письменника.

Для досягнення цієї мети в дисертації ставляться такі завдання:–

розглянути історіографію української літературної мемуаристики;–

уточнити теоретичну модель цього типу літературної творчості;– 

схарактеризувати етапи розвитку української літературної мемуаристики;–

визначити головні типи мемуарної творчості, що склалися в українській літературі;–

дослідити накопичення художнього досвіду і розвиток парадигми об’єктного типу мемуарної творчості;–

продемонструвати поступове нагромаджування в мемуарному дискурсі ознак суб’єктного бачення дійсності й утворення об’єктно-суб’єктного та суб’єктно-об’єктного типів спогадів;–

проаналізувати основні історико-літературні надбання й з’ясувати особливості розвитку суб’єктного типу літературних мемуарів;–

показати шлях мемуаристики в цілому у формуванні знань про епоху, літературне життя, письменницькі особистості;–

визначити місце мемуарів у літературному процесі, у становленні історико-літературних поглядів, формуванні естетичної свідомості нових поколінь.

Об’єкт дослідження – українська літературна мемуаристика другої половини ХХ століття.

Предмет дослідження – становлення, розвиток, найважливіші художні ознаки і найголовніші здобутки об’єктного, об’єктно-суб’єктного, суб’єктно-об’єктного і суб’єктного типів літературних мемуарів.

Для розв’язання цих завдань і досягнення мети методологічною основою дослідження обрано наукові засади історизму, об’єктивності, комплексності та достовірності; у дослідженні застосовано такі методи, як культурно-історичний, порівняльно-типологічний. Теоретико-методологічну основу дисертації складають праці українських та зарубіжних учених з проблем мемуаристики: В. Валека, О. Галича, Л. Гараніна, Л. Гінзбург, Т. Колядич, Ф. Лежена, Н. Ніколіної, В. Піскунова, А. Тартаковського, М. Чудакової, І. Шайтанова та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній:–

уточнено теоретичну модель літературної мемуаристики; –

уперше досліджено еволюцію та становлення об’єктного, об’єктно-суб’єктного, суб’єктно-об’єктного і суб’єктного типів мемуарної творчості;–

переосмислено мемуарний доробок українських письменників 1950–1980-х років у контексті становлення типів літературної мемуаристики; –

подано комплексну картину історичного розвитку літературної мемуаристики другої половини ХХ ст. в єдності надбань материкової й еміграційної літератури;–

уперше розглянуто автобіографічні романи й повісті 1990-х років у контексті розвитку української літературної мемуаристики.

Теоретичне значення дисертації. На тлі вивчення історіографії питання запропоновано наукове визначення літературної мемуаристики як особливого типу творчості; сформовано уявлення про її найголовніші різновиди: об’єктний, об’єктно-суб’єктний, суб’єктно-об’єктний і суб’єктний; показано їх еволюцію в українській літературі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали й основні положення дисертації можуть бути використані під час викладання курсу “Історія української літератури другої половини ХХ ст.” та у розробці спецкурсів і наукових семінарів у вищих навчальних закладах, при написанні курсових, бакалаврських та магістерських робіт.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Основні положення дисертаційного дослідження викладені в доповідях на міжнародних наукових конференціях “Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2003), “Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ ст. До 200-річчя Харківського університету і філологічної школи факультету” (Харків, 2003); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Творчість Уласа Самчука” (Рівне, 2002), “Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму” (Дрогобич, 2003); викладацьких конференціях філологічного факультету (Харків, 1998, 2003).

Публікації. Результати дослідження відображені в 10 статтях, 5 з яких опубліковано у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п’ятьох розділів, висновків, списку використаних джерел (286). Загальний обсяг роботи 220 сторінок, із яких 199 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, з’ясовано наукову новизну та практичне значення, подано інформацію про апробацію результатів дисертації.

У першому розділі “Історіографія та теоретична модель літературної мемуаристики” висвітлено процес наукового вивчення та формування теоретичних уявлень про мемуарну творчість.

У підрозділі 1.1. “Літературна мемуаристика як предмет дослідження в українському літературознавстві” розглянуто передмови й рецензії М. Рильського, В. Пугача, Д. Гринька, Н. Кузякіної, Г. Сивоконя, І. Дорошенка, П. Загребельного, К. Волинського, П. Колесника, П. Моргаєнка, М. Жулинського, М. Слабошпицького, у яких автори аналізували й оцінювали мемуарні твори, що виходили в світ. Розвиток мемуарної прози привернув увагу істориків літератури, зокрема А. Костенка, Г. Мережинської, О. Галича, І. Василенко, М. Федунь. Відзначено плідну працю О. Галича, який спеціалізується на вивченні української мемуаристики, автора кількох монографій і численних статей, присвячених різноманітним теоретичним та історичним аспектам мемуаротворчості. Науковець, зокрема, запропонував періодизацію історії української мемуаристики, визначив основні її риси, описав жанрову парадигму, порушив питання про наявність об’єктного й суб’єктного типів мемуарів. Однак, незважаючи на це, є підстави твердити, що літературна мемуаристика досліджена в українському літературознавстві ще недостатньо. Настав час поглибити вивчення мемуарної спадщини видатних авторів, проаналізувати певні періоди її розвитку, окремі мемуарні жанри.

У підрозділі 1.2. “Мемуари як об’єкт вивчення в зарубіжному літературознавстві” простежено еволюцію поглядів на спогади в світовій літературознавчій традиції, зокрема в працях Ф. Лежена, Ж. Лакутюра (Франція), Р. Сейра, Т. Кулі, М. Блейзінг, Г. Краузера, Дж. Олні, А. Стоуна (США), В. Валека (Чехія), А. Ценського (Польща). Особлива увага приділена російському мемуарознавству: дослідженням Л. Гінзбург, А. Тартаковського, В. Барахова, Т. Колядич та ін. Відзначено, що російська наука має традицію видання й наукового коментування мемуарних текстів, нагромадила великий досвід розв’язання методологічних проблем мемуаристики, формування її теоретичної моделі, створення жанрової типології. Ці надбання у вивченні мемуарної літератури сьогодні не можуть бути проігноровані українськими дослідниками.

У підрозділі 1.3. “Основні етапи розвитку української мемуаристики і теоретична модель літературної мемуаристики” стисло висвітлено еволюцію мемуарної прози. Серед наявних систем типології мемуаристики, яка враховує специфіку об’єкта відображення, виділяють мемуари історичні, політичні, військові, літературні, театральні, мистецькі, наукові. У дисертації обґрунтовано доцільність виокремлення для спеціального вивчення літературних мемуарів, які визначені як твори, що в них автори (письменники, їхні родичі і друзі) відтворюють у документальних образах реальні події минулого літературного життя, учасниками чи свідками яких їм довелося бути, або вдаються до цілісної характеристики конкретної творчої індивідуальності свого сучасника. Спираючись на наукові розвідки, у яких досліджувалися спогади, та узагальнюючи досвід історичного розвитку цього явища, у дисертації запропоновано теоретичну модель літературної мемуаристики з виділенням таких ознак, як ретроспективність, документалізм, суб’єктивність, публіцистичність, унікальність, синтетичність, ліричність, єдність художнього й наукового мислення. Відзначено, що найбільш продуктивним шляхом аналізу української літературної мемуаристики є розгляд її розвитку в межах головних типів – об’єктного й суб’єктного – та проміжних – об’єктно-суб’єктного й суб’єктно-об’єктного. Вони не тільки виразно окреслені типологічно і містять найважливіші риси, але й складають сутність певних періодів у розвитку української літератури. Аналіз цих типів української літературної мемуаристики подано у наступних розділах.

Другий розділ дисертаційного дослідження “Об’єктний тип літературних мемуарів” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Мемуаристика Михайла Рудницького: від мемуарного портрета до мемуарної новели” наголошено, що М. Рудницький першим скористався можливістю відродження мемуаристики в післясталінську добу у трьох книжках спогадів “Письменники зблизька”, у яких простежується виразна об’єктна концепція матеріалу. Об’єктний тип мемуарів у творчості М. Рудницького відзначався певними сталими ознаками. На першому місці в спогадах перебували не біографія автора, не його життєвий шлях і досвід, а передусім об’єкти його зображення – письменники. Головним характеротворчим прийомом мемуариста виявилася цитата. Письменники подані не в подіях і вчинках, а переважно у мовленні, самоаналізі, висловлюваннях про літературу, творчість колег, засади своєї письменницької праці. Спогади М. Рудницького належать часові, у який писалися, і тому в них відчутна ідеологічна заангажованість, заданість оцінок, замовчування правди. Йому не вдалося уникнути нахилу до канонізації особистостей, діяч відображався переважно однобічно, за допомогою самохарактеристики, прямої мови. У спогадах помітна тенденція до новелізації мемуарного портрета, що виявилася у домислюванні автором слів, думок, “обґрунтування” тих чи інших вчинків героїв, у відкритій белетризації деяких епізодів, у побудові діалогів між героями. Новелізація літературного портрета І. Франка реалізує романтичну міфологему генія, і разом із тим М. Рудницький акцентує на історичному і політичному значенні творчої особистості.

У підрозділі 2.2. “Традиція М. Рудницького: Є. Кротевич, Ю. Мартич, біографічне літературознавство” розглянуто мемуарні твори послідовників М. Рудницького. Спогади Є. Кротевича виглядали більш ніж скромною спробою розповісти про побачене. Брак свіжих яскравих життєвих вражень, бачення письменників здаля, відсутність цікавих сюжетів і епізодів, викладу бесід чи хоча б влучних дотепних реплік – усе це визначило загалом невисокий інформаційний та художній рівень книжки “Київські зустрічі”. У мемуарному методі Є. Кротевича авторська присутність звелася до мінімуму, а утворений художній вакуум автор компенсував публіцистичним коментарем до творчої діяльності класиків, наведенням літературно-критичних оцінок про революційний зміст їхньої творчості.

Твори Ю. Мартича влучно були названі в критиці “омемуареними новелетками”. У них практично відсутній автор як учасник подій і навіть оповідач. Його твори – це виклад біографії митців, аналіз їх доробку. У найбільш суб’єктивній книжці “…І стежка до криниці…”, яка замислювалася з особливим нахилом до репрезентації мемуарного дискурсу, Ю. Мартичу не вдалося вийти за межі вже напрацьованого і звичного для нього історико-біографічного методу. І все ж одну важливу якість мемуаристики Ю. Мартича необхідно відзначити: повсякчас розширюючи коло письменників, життя яких описував, він першим перейшов від класиків до сучасників і відкрив їх для мемуарного погляду. Народжені в добу “хрущовської відлиги” як мемуарні портрети чи новели, літературні мемуари в наступні роки з втратою позитивних демократичних тенденцій суспільного розвитку зазнали істотної трансформації. Зміни були спрямовані не на нарощування авторської присутності, а на все більше витіснення її. Мемуаристика в цей час наближається до наукової прози. Розвиток цього процесу привів до відродження біографічного літературознавства. До найбільш прикметних його здобутків належать книжки Ю. Кобилецького “Фрески”, С. Крижанівського “Ми пізнавали неповторний час”, В. Дончика “Зупинені миті”, І. Дузя “Високе осяяння душі”. За жанровим типом мемуарні нариси Ю. Кобилецького близькі до традиції Є. Кротевича: вони стислі, фрагментарні, без психологізму й індивідуалізації; часто автор переходить на розмову про творчість, а не про самого письменника, як те передбачає мемуарна традиція. У мемуарній творчості Ю. Кобилецького виявилася ідеологічна заангажованість: письменники постають одноманітними, уніфікованими. Певну самостійність і незалежність від наявної традиції продемонстрував С. Крижанівський, проте вийти за межі парадигми, окресленої Ю. Кобилецьким, йому не вдалося.

У підрозділі 2.3. “Авторська позиція в книзі С. Голованівського “Меморіал” проаналізовано те нове, що вніс у жанр мемуарів цей письменник. Спогади С. Голованівського вперше дали можливість збагнути, яку притягальну силу мала українська література в добу відродження 1920-х років, що в її творенні брали участь представники інших національностей, почуваючи себе повноправними українцями. Мемуарна проза збагатилася активною авторською позицією, розширила свій предмет, портрети наповнилися цікавими деталями, а характери – психологізмом; створені картини дійсності набули філософського висвітлення, здобули відповідний коментар; поруч із мемуарним портретом з’явився жанр подієвого нарису.

Важливим складником літературної мемуаристики в цілому є “Збірка спогадів як жанр колективної мемуарної книги в українській літературній традиції”, якій присвячено підрозділ 2.4. Поява збірників спогадів про Франка й Шевченка в материковій Україні, з одного боку, і книжки “Безсмертні” в культурному просторі української діаспори, з другого, стала першим поштовхом для формування інших мемуарних ініціатив як авторських, так і колективних. У цьому процесі вбачаються історичні віхи, які відіграли визначальну роль у формуванні мемуарної традиції: книжка “Ні слова про спокій! Спогади про Василя Еллана (Блакитного)” (1965), “Незабутній Максим Рильський” (1968), “Доброокий. Спогади про Івана Світличного” (1998) та ін. Збірки спогадів, незважаючи на внутрішнє розмаїття матеріалів, належать до об’єктного типу мемуарної творчості, адже головна їх жанрова ознака – створення образу видатного діяча колективними зусиллями. У збірках бере участь багато авторів, об’єднуються різні за розміром і якістю матеріали: від нотаток до розгорнутих мемуарних портретів. За час існування цих збірок усталилася певна традиція підготовки таких проектів, розташування текстів із коментарями та передмовами, репрезентації авторів. Цей жанр виявився оригінальним у створенні всебічного образу героя та об’ємної (не однолінійної) картини дійсності, які мемуаристи бачать під різним кутом зору. Такий образ епохи, створений із множини деталей, епізодів, оцінок, суджень і характеристик, виявляється глибшим і точнішим, ніж кожен спогад, узятий окремо. Усе це дозволяє зробити висновок про те, що в українській літературній мемуаристиці жанр збірки спогадів не лише явище минулого, але й перспективи подальшого розвитку.

У третьому розділі “Об’єктно-суб’єктний тип мемуарів” розглянуто процеси посилення авторської присутності в мемуарній творчості. У підрозділі 3.1. “П. Панч, В. Минко: пошуки суб’єктності” наголошено, що твором, який стояв біля джерел української літературної автобіографії, є повість П. Панча “На калиновім мості”. В її основі лежить народнопоетичний образ калинового мосту, на якому герой прагне наздогнати свої молоді літа. Але те, що нездійснене в реальності, можна зробити в ідеальному світі мемуарного літературного твору. Попри авторську заявку, повість не містила в собі відчутного суб’єктного складника, а залишилася в цілому в межах об’єктної традиції. Проте для середини
1960-х рр. вона відіграла позитивну роль: П. Панч першим зробив предметом відображення в мемуарному творі не просто 1920-і рр., а ваплітянське середовище, викликав інтерес літературної мемуаристики до Ренесансу двадцятих років.

Найзначніший мемуарний твір В. Минка – автобіографічна повість “Червоний Парнас: Сповідь колишнього плужанина” – започаткував в українській прозі нову мемуарну традицію: хронікальної художньої автобіографії з лінійним відображенням подій. Про об’єктну природу свідчив і підзаголовок, у якому претензії на інтимність (“сповідь”) поєднувалися з відмовою від особистісного первня й заміною його на громадську функцію (“колишнього плужанина”). У розвитку української літературної мемуаристики творчість В. Минка подала цікавий зразок використання суб’єктного жанру автобіографії з об’єктною метою – створення образу епохи. Його найкраща книжка “Червоний Парнас” розкрила багато цікавих явищ українського літературного життя 1920-х рр., хоч і висвітлювала їх з партійної позиції, що виявилося у приховуванні деяких фактів і тенденційному витлумаченні певних подій.

Підрозділ 3.2. “Мемуарний цикл Ю. Смолича: поява об’єктно-суб’єктного типу” присвячений розглядові книжок “Розповідь про неспокій”, “Розповідь про неспокій триває”, “Я вибираю літературу”, “Розповіді про неспокій немає кінця”, “Мої сучасники”. “Розповіді про неспокій” є взірцем об’єктно-суб’єктного типу мемуарної прози, який передбачає поєднання мемуарного портрета з автобіографією, істотної авторської присутності й настанови на відтворення об’єктивного змісту історичних подій. Автор підкреслював, що пише суб’єктивні “замітки”, але поряд із цим він глибоко усвідомлював, що саме з суми суб’єктивних візій постає об’єктивна картина минулого. Численні характеристики літературної епохи містяться в мемуарних портретах; несподіваним було подане Ю. Смоличем коло класиків. Він будував власну картину літературного життя й концепцію літературного процесу, які істотно різнилися від офіційної, пропонував свою ієрархію мистецьких цінностей та найвизначніших, на його погляд, постатей радянської класики, що порушувало канони офіційного літературознавства. Концепція українського письменника виявилася в Ю. Смолича незрівнянно багатшою за попередні однолінійні інтерпретації. Звичайно, мемуарист не зміг уникнути впливу ідеологічних стереотипів свого часу, йому не вдалося розповісти про голодомор 1933 р., повідомити про спровокований процес неіснуючої насправді СВУ та винищення української духовної еліти
у 1930-і рр. Щодо цих подій він обмежився фігурою умовчання.

Мемуари написані в широкому діапазоні естетичних відношень письменника до дійсності. У них репрезентована універсальна всебічність епічної візії життя, яка передбачала використання Ю. Смоличем ліричного, трагічного й комічного дискурсу. Яскраво виявлена авторська позиція є однією з ознак суб’єктного типу мемуарів і дає підстави відносити “Розповіді” до об’єктно-суб’єктного їх типу. Авторське Я зцементувало розрізнені епізоди, які виникали в пам’яті й поєднувалися асоціаціями. “Розповіді” Ю. Смолича – це своєрідний репортаж по пам’яті. Його Я відповідно до законів мемуарної творчості подане у часових планах минулого й сучасного. Аналітичні оцінки у спогадах Ю. Смолича збагатили літературознавство глибокими спостереженнями й визначеннями, заклали основу розуміння творчості багатьох письменників, що були викреслені з літератури в часи сталінських репресій (М. Куліш, В. Підмогильний та ін.). “Розповіді” Ю. Смолича були мемуарами й першими науковими працями про реабілітованих авторів. Його оцінки виявилися часом глибшими, ніж у спеціальних наукових працях. Ця риса єднає його твори з об’єктним типом мемуарів. Ю. Смолич створив мемуарний цикл, який і сьогодні сприймається як класика жанру.

Підрозділ 3.3. присвячено “Мемуарній епопеї Г. Костюка “Зустрічі і прощання”, у якій крізь образ і долю приватної людини подавалися кульмінаційні події національної історії. Сам Г. Костюк – знакова постать в українській літературі діаспори. Його талант слід відзначити в двох аспектах: чисто художньому, розповідному і науковому, аналітичному. Г. Костюк яскраво описав важливі історичні події, свідком яких він був, створив образи письменників, науковців, колег – студентів та аспірантів. Водночас він мислив панорамно, масштабно розглянув літературний процес, зрозумів значення і місце художніх явищ, подав вичерпну картину літературного життя свого часу. Поєднання художнього й наукового мислення, доведене в “Зустрічах і прощаннях” до оптимального співвідношення, дозволило побачити добу в колоритних описах подій та героїв і подати глибокі фахові коментарі.

У цій мемуарній праці можна виділити три рівні викладу матеріалу: автобіографічний, історичний і літературний. Мемуарист прагнув створити саме епопею, автобіографічний елемент у творі не є домінуючим. Г. Костюкові вдалося органічно поєднати його з глибоким відображенням історії, яка разом із образом автора стає другим головним героєм мемуарів. “Зустрічі і прощання” – важливе джерело літературного процесу і літературної критики, це мемуари літературознавця, який кваліфіковано пояснив складні явища своєї доби: “феномен Хвильового”, “естетику Яновського” та ін. Найбільше багатство спогадів зосереджено в мемуарних портретах, коло яких надзвичайно широке. Їх герої – це професори і студенти Київського ІНО, члени літугруповань ПРОЛІТФРОНТу, МУРу, “Слова”, учителі й колеги по харківській аспірантурі. Поряд із визнаними класиками української літератури ХХ ст. мемуарист умістив цікаві матеріали про авторів, котрих поверхово знають навіть у колах фахівців (В. Державин, В. Коряк, А. Шамрай).

У четвертому розділі “Суб’єктно-об’єктний тип мемуарів” встановлено, що нове утворення народжується від міжжанрового діалогу травелога й мемуаристики. Присутність активного авторського Я, фіксування своїх вражень від далеких країв – усе це об’єднує літературу подорожей з суб’єктним типом мемуарів. Спрямованість на пізнання й відображення зовнішнього світу, розповідь не про себе, а про довкілля, залучення розповідей супутників, зустрічних людей, наукових даних єднає подорожні нариси з об’єктним типом мемуарної літератури.

Саме такі особливості відзначають “Мемуарні подорожі Уласа Самчука “На білому коні” і “На коні вороному”, які розглядаються в підрозділі 4.1. Мотив подорожі, пересування в просторі стає головною віссю, навколо якої обертається документальний матеріал. Подорожі У. Самчука репрезентують українське життя в окупованій німцями Україні. На їх сторінках представлені різні особи, з якими автор зустрічався в цей час. Найповнішу характеристику він дав О. Телізі, О. Ольжичу, А. Любченкові та В. Петрову. Створюючи портрети українських письменників, У. Самчук залишався в межах епічного характеротворення. Важливим елементом мемуарних подорожей У. Самчука стали образи українських міст – Києва, Кременчука, Харкова й Полтави, – які відзначаються точністю описів, свіжістю спостережень, глибиною роздумів. Він зрозумів кожне місто як репрезентанта тієї землі, де воно виникло, побачив його специфічну долю й функцію в боротьбі за національну ідентичність. Міста разом з особами є головними героями мемуарів У. Самчука.

У підрозділі 4.2. “Іван Кошелівець. “Розмови в дорозі до себе” як внутрішня подорож” указано, що архетип дороги у культурній свідомості людства позначав не лише просторові переміщення, але й пошуки власної сутності, становлення особистості героя-мандрівника. Змістом своєї “дороги до себе” І. Кошелівець вважає здобуття ним української національної свідомості. “Розмови” увібрали в себе багато різноманітного життєвого матеріалу, який міг бути упорядкований лише на засадах асоціативності, надаючи іноді мемуарам есеїстичного забарвлення. У мемуарній книжці І. Кошелівця умовно можна виокремити три частини: внутрішня подорож і пошук “самого себе”; реальні подорожі по Європі; автоцитування наукових праць. Таким чином, у “Розмовах” поєднано ознаки суб’єктного й об’єктного типів мемуарної прози. Книжка спогадів містить відгомін історичних подій. Але це саме відгомін, схематичний та емблематичний, не хід історії і навіть не загальний колорит з масштабністю й узагальненнями, прагненням проникнути в сутнісний смисл історичних процесів, а “дух” історії, відображений тією мірою, якою він є причетним до людської долі. На рівні композиції основною одиницею членування тексту стає фрагмент. Це виявляється в переривчастості зображення, створенні значної кількості епізодів, своєрідного калейдоскопа, тобто монтажної композиції. Монтажне начало присутнє у фрагментарності, асоціативності оповіді, а також у порушенні причинно-наслідкових і часово-просторових зв’язків. Але за фрагментарністю відчувається єдність авторового задуму, коли все підпорядковано прагненню передати квінтесенцію свого духовного досвіду.

У підрозділі 4.3. “Дороги вольні і невольні” Р. Іваничука: єдність подорожнього нарису, мемуарів і політичного щоденника” підкреслено, що в цьому творі оповідною засадою сюжету (подієвого та медитативного) автор обрав подорожній нарис, поєднавши в ньому всі універсальні можливості, надані цим жанром: повідомляти про реальні горизонтальні переміщення в просторі й розповідати про інші краї, здійснювати внутрішню вертикальну (віртуальну) мандрівку в минуле свого життя й свого народу, писати синхронний до подій політичний щоденник. Такі широкі завдання зумовили вільне, асоціативне подання матеріалу. Давши книзі жанровий підзаголовок “Спогади та медитації”, Р. Іваничук реалізував його повною мірою. Медитації стають началом, що організовує і згруповує мемуарні картини. Мемуарна подорож Р. Іваничука має такі три головні компоненти: по-перше, вона є автобіографічною повістю; по-друге, – подає низку історичних подій та оригінальну й колоритну галерею мемуарних портретів; по-третє, – містить в усіх своїх частинах змістотворчий публіцистичний компонент, головна тема якого – доля України в історії й сучасності. У книзі “Дороги вольні і невольні” вперше в українській мемуаристиці використано для спогадів синтез жанрів подорожнього нарису й політичного щоденника; саме вони дали підстави для розгорнутого публіцистичного дискурсу, активного осмислення через події минулого сучасного становища України. Автор подав новий тип мемуарного твору, який був обернений не лише в минуле, але й у сучасне й майбутнє.

Розділ п’ятий “Суб’єктний тип літературних мемуарів” присвячений розглядові автобіографічних роману й повісті. В автобіографіях утілені основні компоненти біографічної цінності: рід, сім’я, нація, епоха; виправдання національної тотожності, ідея батьківства, материнства і синівства; самоусвідомлення особистості в контексті сучасності; історичне самоусвідомлення, психологічна самоінтерпретація особистості тощо. У ХХ ст. самоусвідомлення і самоінтерпретація особистості актуалізувалися під впливом як історичних трагічних процесів (революції, війни, глобальні соціальні експерименти), так і відкриттів у галузі людинознавства (психоаналіз З. Фройда, аналітична психологія К.Ґ Юнга, пошуки ідеї людини, концепції світу провідних філософських шкіл від А. Шопенґауера до Ж. Дерріди).

У підрозділі 5.1. “Суб’єктний тип літературної мемуаристики в автобіографічному романі В. Сосюри “Третя Рота” відзначено, що відродження суб’єктного типу літературних мемуарів в українській літературі сталося завдяки могутньому ліричному талантові В. Сосюри. Відчуття непересічності власної особистості й повчальності своїх життєвих уроків, а пізніше й розуміння значущості пережитого й трагедійності вистражданого спонукало В. Сосюру звернутися до мемуарів. Надзвичайна сміливість в оцінках, щирість у повідомленні подробиць з літературного й приватного життя, зосередженість на розповіді про особисту долю та водночас відображення крізь неї долі України та шляхів розвитку української літератури – усе це дозволило романові В. Сосюри посісти особливе місце в історії української мемуарної прози. Створення тексту глибоко пережите поетом, і саме це переживання підказало вибір адекватних засобів для реалізації авторських інтенцій. Головним героєм автобіографічного роману “Третя Рота” є автор, матеріалізований у тексті як герой і наратор одночасно. У романі простежуються ті оповідні шари, які стали наслідком написання роману в кілька прийомів, істотно віддалених хронологічно один від одного. В основі композиції спогадів В. Сосюри лежить принцип асоціативності. В. Сосюра будує такий хронотоп, у якому кожна мить життя пульсує смислом. У багатьох розділах тексту назви населених пунктів винесені в препозицію, складаючи своєрідну систему анафор. У роман вмонтовано багато цікавих оцінок подій та осіб. Характеристики багатьох сучасників відзначаються надзвичайною правдивістю і відвертістю В. Сосюри, про деяких із них (Хвильового, Кулика, Тичину) поет принагідно висловив оригінальні спостереження й судження. Найважливіше значення “Третя Рота” мала для розвитку літературної мемуаристики, відновивши, власне, в українській літературі жанр автобіографічного роману, поєднавши одночасно подієвий і сповідальний тип нарації. В. Сосюра сприяв відродженню традиції, яка латентно тривалий час існувала в українській мемуаристиці, а змогла розвинутися лише в умовах свободи творчості в незалежній Українській державі.

У підрозділі 5.2. “Драматичний і комічний плани в повісті-шоу В. Дрозда “Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок” зазначено, що на початку 1990-х рр. до літературної мемуаристики звернулися й шістдесятники, першим із яких став В. Дрозд. Об’єднавчим центром художнього цілого в “Музеї…” є образ автора з широким спектром емоційних відношень до дійсності. Домінантою естетичного пафосу є іронічність, яка часто в мемуарних творах визначає авторське ставлення до зображуваних подій. Фарсові прийоми загострили сприйняття долі митця на тлі історії його покоління. Аналіз повісті-шоу В. Дрозда засвідчив, що він надає великого значення особистому досвіду й залучає у свою творчість автобіографічний елемент (автопсихологізм). В історичній частині “Музею…” можна виділити три мнемонічні мотиви: школа, журналістика, армія. Саме так структуруючи життєвий матеріал, письменник вичерпно охопив становлення особистості в контексті епохи. Крізь свою біографію письменник показав шляхи покоління шістдесятників, знаходячи в одиничному життєвому прикладі підстави для вагомих узагальнень. В. Дрозд створив оригінальний новаторський твір літературної мемуаристики – автобіографічну повість у жанрі шоу, яка виразно висвітлювала два часові плани (сучасність і минуле), була зорієнтована на використання анекдотичних сцен і ситуацій, контрастно подавала на цьому тлі драматичні сторінки біографії митця, який завжди пояснював мотиви власних учинків, не уникав осуду своєї попередньої позиції.

У підрозділі 5.3. досліджується “Синтез щоденника, епістолярію й автобіографічної нарації в романі І. Жиленко “Homo feriens”.

У структурі роману “Homo feriens” виразно виділяються три змістові рівні. Перший рівень – власне автобіографічно-мемуарний: авторська розповідь про минулі роки й пережиті події, сучасників, чиї портрети І. Жиленко створює майстерно, розуміючи людину та її характер; це та частина роману, яка пов’язує його з мемуарною традицією. Другий рівень – документальний: широке вживлення в текст документів (власних листів і щоденників), дослівне їх використання у великих обсягах, що надало їм не допоміжного, а самостійного значення. Удавшись до широкого використання щоденника й листування, мемуаристка свідомо пішла шляхом документального емпіризму, щоденникового імпресіонізму. Третій рівень – ліричний щоденник у площині сьогодення, який авторка створила в процесі написання “Homo feriens”. Він умістив її роздуми про нашу сучасність, смисл життя, ліричний і філософський коментар до документальної частини; цей рівень вивершив художню будівлю роману, обґрунтував естетику суб’єктивності, пояснив стихійну ліричну домінанту. Життєві події І. Жиленко органічно пов’язує з циклічними координатами, конкретною порою року і часом доби. Тим самим фіксується природний плин часу, розкриваються його відтінки і прикмети; сприйняття його героїнею індивідуалізується й набуває емоційно-психологічного наповнення. Одночасно героїня живе в кількох вимірах, пов’язуючи події в цілісний потік. Різні просторово-часові рівні оповіді сусідять, межі розмиваються, сприяючи створенню ефекту взаємонакладання перспектив. Реальний рух життя, хронологічний час підкоряється суб’єктивному, особистому часові – часу моєму. Особливо істотною у реконструкції минулого виявляється опозиція “Я колишня – Я сьогоднішня”. Письменниця розглядає факти дійсності через їх відбиття у свідомості оповідача, коли та сама подія по-різному інтерпретується в дитинстві й зрілому віці. Погляд на пережите коригується авторкою внаслідок неминучого переоцінювання того, що здавалося незначним, і того, чому надано удаваної важливості. З мемуарних джерел виріс оригінальний твір І. Жиленко про себе, про покоління шістдесятників, його ідеологів і основних героїв, про долю свідомого українства й України на зламі ХХ–ХХІ ст. На автобіографічному рівні образ автора, який постає зі сторінок твору, відзначається внутрішньою гармонійністю, уродженим оптимізмом і відчуттям богоприсутності у світі. Зосереджена на своєму екзистенційному існуванні, повернена до власного Я, героїня надзвичайно емоційно сприймає картини природи. Вони розкривають її розуміння людини, батьківщини, смислу життя. Деталі пейзажу чи інтер’єру відіграють в автобіографічній оповіді художньо значущу роль: на них спирається автобіограф у процесі згадування, вони оформляють образ автобіографічного героя.

У підрозділі 5.4. “Людина в контексті епохи в автобіографічному романі А. Дімарова “Прожити і розповісти”: спостереження і самоаналіз” встановлено, що спогади письменника є довершеним художнім твором, який увібрав у себе епічний стиль автора, уміння відображати життя в картинах і епізодах, створювати повноцінні виразні характери. Через авторське Я мемуариста, що спостерігає й осмислює своє письменницьке призначення, змальовує перипетії літературної долі, пов’язані з редакторською працею, стосунками з сучасниками, розкривається непересічність долі А. Дімарова, який утілює риси свого покоління. Сповідальний дискурс виникає на перетині двох різноспрямованих тенденцій: з одного боку, автор прагне озвучити те, що його мучить, і цим самим звільнитися від нього, а з другого – намагається закамуфлювати свою таємницю. Таємниця А. Дімарова, оприлюднена в спогадах, полягала в зізнанні письменника про автобіографізм роману “І будуть люди”. Сповідальний автобіографізм передбачає розкриття у художньому тексті глибинних і потаємних начал авторової особистості та окремих епізодів його життєпису. А. Дімаров запропонував мемуаристиці нову концепцію українського письменника, покінчив з фігурою умовчання, відмовився від традиції не говорити про негативні явища. Через змалювання літературного середовища, побуту, письменницької праці відбувається цілісне пізнання людини як особистості творчої, осягнення художнього світу, розкриття складних взаємозв’язків літератури і життя. Наповненість мемуарного портрета визначає не тільки принцип “історичної значущості”, але й ступінь близькості героя до автора. Залежно від цього усталюються три варіанти зображення людини А. Дімаровим: портрет-характеристика, портрет-доля і сатиричний портрет. Настанова на голу сувору правду реалізується через вільну композицію спогадів, своєрідність авторської позиції, що розкривається у виборі життєвого матеріалу, його організації, інтерпретації. Іронічний погляд на світ, здатність помічати в житті веселі та комічні епізоди й самому створювати їх набувають рис конститутивної ознаки літературних мемуарів А. Дімарова. Іронія у нього виявляється у всій багатоманітності своїх форм, інтонацій і відтінків, виконуючи передусім складну функцію знака своєрідного культурного імунітету. Іронічність мемуариста виявляється як в окремих словах оцінного характеру, так і в доволі розгорнутих характеристиках.

Підрозділ 5.5. має назву “Спогади М. Руденка “Найбільше диво – життя” як спроба філософської автобіографії”. Тут відзначено, що мемуарна книжка М. Руденка оприявнює європейську традицію, яка передбачає виклад філософських пошуків на тлі історії становлення людини. Індивідуальність особистості, відтворена в автобіографічному тексті, зрештою відбивається у вчинках і пов’язаних з ними роздумах автора. Книжка М. Руденка охопила багато історичного матеріалу, стала важливим джерелом з історії українського національно-визвольного руху, створення та початкової діяльності УГГ. У контексті української літературної мемуаристики цей твір М. Руденка подав новий варіант суб’єктного типу спогадів: філософську автобіографію. Найважливішими ознаками цього типу є посилена рефлексія над життєвими явищами не лише поточного політичного та літературного життя, але й глобальними загальнолюдськими проблемами, пропонування своїх відповідей на найважливіші філософські питання буття людини і природи.

У “Висновках” узагальнено результати дослідження.

З об’єктного типу розпочалося відродження української літературної мемуаристики наприкінці 1950-х рр. Відтоді вона пройшла тривалий шлях розвитку. Конститутивні ознаки об’єктного типу літературної мемуаристики: 1) мінімальна репрезентація автора на сторінках своїх спогадів; 2) прагнення оповідача якомога об’єктивніше зобразити епоху та її героїв, як правило, у межах офіційної ідеології, декларуючи відсутність суб’єктивної позиції; 3) перевага епічності над ліричними елементами, відсутність авторських оцінок і висновків; 4) використання висловлювань і спостережень інших сучасників про предмет мемуарів для підкреслення об’єктивності поданої картини дійсності; 5) звертання до широкої джерельної та документальної бази, що дає можливість поглибити вірогідність мемуарів (М. Рудницький, Є. Кротевич, Ю. Мартич, С. Голованівський). Ці риси дозволяли письменникам відтворити картину дійсності чи героя, претендуючи на велику міру об’єктивності. Автор наділявся функціями наратора мемуарної книжки. Поява об’єктно-суб’єктного типу в 1960-х рр. є свідченням розвитку української літературної мемуаристики. Розташування цього типу між двома виразно окресленими явищами, наявність у ньому елементів об’єктного і суб’єктного способів відтворення минулого зовсім не свідчить про його маргінальність в українській художній культурі. Конститутивними ознаками цього типу літературної мемуаристики є такі: 1) присутність автора на сторінках твору як оповідача, свідка і почасти героя; 2) прагнення автора рівнозначно відтворити епоху та свою долю на її тлі; 3) рівновага епічних і ліричних елементів; 4) поєднання жанрів нарису про історичні події, мемуарного портрета, автобіографії; 5) піднесення власної концепції матеріалу до наукового осмислення минулого (П. Панч, В. Минко, Ю. Смолич, Г. Костюк). Посилення авторської присутності відбулося на шляху поєднання жанру автобіографії й мемуарної подорожі, що дозволило говорити про виникнення в українській мемуаристиці суб’єктно-об’єктного типу, якому властиві такі ознаки: 1) перетворення автора на мандрівника, який рухається по горизонталі (у просторі) і по вертикалі (у часі); 2) поєднання жанру подорожнього нарису та автобіографії; 3) актуалізація минулого в площині з’ясування закономірних тенденцій сучасності; 4) асоціативне сполучення та рецептивне подання матеріалу, нарощування медитативного, оцінного елемента; 5) перевага ліричних і публіцистичних елементів над епічними (У. Самчук, І. Кошелівець, Р. Іваничук).Мемуарні твори суб’єктного типу – це акт авторського самопізнання, втілення свого емпіричного, духовно-біографічного та екзистенційного досвіду, акт творення письменником своєї особистості, прагнення самоствердитися, самоототожнитися. Конститутивними ознаками суб’єктного типу літературних мемуарів є такі: 1) поява на чільному місці автора твору, формально реалізованого в образі Я оповідача й головного героя; 2) прагнення подати епоху та її героїв у світлі власної долі і життєвого досвіду; 3) перевага ліричних елементів над епічними, схильність до сповідальності; 4) розгортання твору як автобіографії з використанням жанрової парадигми роману, повісті, оповідання, новели, нарису, есе та ін.; 5) утвердження самодостатньої цінності суб’єктної концепції матеріалу (В. Сосюра, В. Дрозд, І. Жиленко, А. Дімаров, М. Руденко).

Головним змістом розвитку української літературної мемуаристики другої половини ХХ ст. є рух від об’єктного до суб’єктного типу через об’єктно-суб’єктний та суб’єктно-об’єктний типи. Зазначені типи існують сьогодні в українській мемуаристиці як паралельні явища; поява нового типу не призводила до занепаду попереднього, але виникали вони послідовно.

Розвиток літературної мемуаристики в другій половині ХХ ст. мав такі напрямки:–

від часткової правди з широким використанням фігури умовчання, обминанням певних історичних подій (голодомору 1932–1933 рр., репресій) і замовчуванням ідеологічно табуйованих історичних постатей (С. Єфремов, М. Хвильовий) до подання історії через індивідуальний досвід в повному обсязі, без будь-яких обмежень та винятків;–

від репрезентації в мемуарах вузького кола радянських класиків, пропущених офіційною наукою в історію літератури, до повного охоплення літературного процесу й подання в мемуарах усіх його вартісних представників; оцінювання їх за талантом, а не службовою ієрархією в СПУ; включення діячів Розстріляного Відродження української культури
1920-х рр., а в новітні часи – і шістдесятників, тобто того покоління, яке стало творцем Української держави;–

від несміливих спроб оцінити минуле, дати свої особисті коментарі, пояснити події й поведінку їх учасників до могутнього аналітичного й публіцистичного дискурсу, який сприймається