ЖАДАН ВІКТОРІЯ БОРИСІВНА

УДК 130.2:930.85 (043.3)

ГЕДОНІЗМ ТА АСКЕТИЗМ

У ДИНАМІЦІ КУЛЬТУРИ

Спеціальність 17.00.01 – теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківській державній академії культури,

Міністерство культури та туризму України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Стародубцева Лідія Володимирівна,

Харківська державна академія культури,

професор кафедрі історії та теорії культури

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Осипова Наталія Пилипівна,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого,

професор кафедри соціології та політології

кандидат філософських наук

Селевко Володимир Борисович,

Національний аерокосмічний університет

імені М.Є. Жуковського 

“Харківській авіаційний інститут”,

старший викладач кафедри політології та історії

Провідна установа Національний університет “Києво-Могилянська

академія”, кафедра культурології, Міністерство

освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “ 8 ” листопада 2006 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01 в Харківської державної академії культури за адресою: 61003, Харків, Бурсацький спуск, 4, Мала зала.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури за адресою: 61003, Харків, Бурсацький спуск, 4.

Автореферат розісланий “ 3 ” жовтня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Ю.І Лошков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Для сучасних гуманітарних дискурсів актуальним є надання поняттям буденної свідомості статусу філософських (зокрема етичних і естетичних) категорій. Так, як естетична категорія трактується поняття насолоди, в етичному аспекті реабілітується прагнення особистості та суспільства до одержання задоволення. Починаючи з книги З. Фрейда “По ту сторону принципу задоволення”, західна культура немовби виявляється “по цю сторону задоволення”. Філософський лексикон епохи модерністського бунту поступово наповнюється поняттями типу “тілесна мова” (А. Арто), “плоть світу” і “феноменологічне тіло”М. Мерло Понті) та багато інших, у яких виразно виражене прагнення до зрощування чуттєвого і надчуттєвого, тактильного й умоглядного, тілесного і духовного.

З другої половини ХХ ст. парадигмальні установки культури, на перший погляд, зміщуються до радикальної “апології насолоди”. “Гедоністичні” ознаки саморефлексії західної культури ХХ ст. рельєфно представлені в основних теоретичних концептах її “володарів дум”, фундаментальних філософських, соціологічних і психоаналітичних працях, творах культурологічної спрямованості, пронизаних ідеєю апології чуттєвості, тілесності, спокуси, бажання. Досить пригадати, наприклад, лише кілька назв, симптоматичних для самосвідомості європейської культури ХХ ст.: “Ерос і цивілізація” (Г. Маркузе), “Задоволення від тексту”Р. Барт), “Про спокушання” і “Екстаз комунікації” (Ж. Бодрійяр), “Насолода, основана на злочинному почутті еротизму”Ж. Батай), “Досвід насолод”М. Фуко).

В онтологічному смислі сучасна західна культура все наполегливіше визначається як “гедоністична” (ця дефініція за Д. Беллом і Ж. Липовецьки переходить з тексту в текст), а пресловута “постмодерністська чуттєвість” стає майже ключовим концептом постнекласичної європейської думки. Однак чи такий уже однозначний “гедоністичний” діагноз сучасної і “постсучасної” культури? Чи не проступають на загальному гедоністичному фоні виправдання принципу насолоди ознаки “нового аскетизму”? Чи такий уже непроникний вододіл між “неприборканою” гедоністичною радістю буття й аскезою, що вивільняє людину “від уз світу”, щоб, у свою чергу, привести до особливого типу радості та насолоди? Нарешті, протинаправлені чи спрямовані до єдиної мети установки гедоніста й аскета стосовно проблеми страждання? Щоб відповісти на ці запитання, уявляється актуальним проведення порівняльного міждисциплінарного філософсько-культурологічного дослідження ідей гедонізму й аскетизму, історії їх виникнення і трансформації, взаємопереплетення та взаємовідштовхування в динаміці культури.

Гедоністичні й аскетичні вчення часто спрощено протиставляються принципам задоволення і страждання таким чином: гедоніст прагне до задоволення й уникає страждань, аскет, навпаки, уникає задоволень і добровільно прирікає себе на страждання. Цей поширений погляд – не більше ніж редукція. Сформована традиція протиставлення гедонізму й аскетизму приховує їх часом однакові принципи і прийоми “турботи про душу”, а також багато в чому ідентичні форми духовного досвіду, які є їх основою. Вивчення цих систем як взаємопов’язаних дозволило б уникнути деяких філософських кліше й історико-культурних непорозумінь, пов'язаних з “конфліктом інтерпретацій” і перекручуваннями в тлумаченнях суті гедоністичних і аскетичних учень. Виявлення їх кардинальних відмінностей, з одного боку, і здійснення спроби усунути удавані протиріччя між ними, з іншого, певною мірою, дозволили б знайти ключ до відповіді на запитання про причини тривалого культурного табуювання насолод та ігнорування природності прагнення людини до задоволення.

Відхід від енциклопедично-словникового розуміння гедонізму й аскетизму як переважно етичних систем підкреслює очевидність особливої онтологічної значимості цих явищ, що потребують і певної філософсько-антропологічної корекції, і нової культурологічної інтерпретації. Смислові перспективи підкреслюють актуальність нового, недостатньо вивченого ракурсу аналізу феноменів гедонізму й аскетизму, що є певною лакуною в сучасних філософсько-культурологічних дослідженнях.

Руйнування, “надлом” і “розмивання” систем цінностей, норм і стереотипів поведінки як більш ніж відомі ознаки етичного релятивізму епохи межі XX–XXI ст., що часто описуються в категоріях “кризи” і “занепаду”, потребують такого теоретичного обґрунтування концепцій гедонізму й аскетизму, котрі через “переоцінку цінностей” і віддзеркалювання в сьогоднішній свідомості історичної ретроспективи концепцій насолоди і страждання дозволили б вирішити актуальні питання сучасної культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках тематичного плану наукових досліджень Харківської державної академії культури на 2001-2005 р., затвердженим вченою радою .02.2001 р. (протокол № 8), і є складовою теми “Проблеми історії і теорії культури”.

Ступінь і рівень наукової розробленості проблеми. У західній науково-філософській думці багатоаспектні дослідження проблем гедонізму й аскетизму інтенсивно здійснюються з ст. Присвячені їм праці є, зазвичай, міждисциплінарними й об’єднують представників різних сфер знань. При цьому проблеми гедонізму й аскетизму, переважно, розглядаються як ізольовані один від одного явища. У цьому сенсі вони є достатньо дослідженими: джерела детально вивчені, виділені основні ознаки і вибудувані типологічні ряди аналізованих феноменів, у їх трактуваннях розставлені ціннісні акценти.

Найрозробленішими є проблеми, пов'язані з дослідженням феномену аскетизму, що розглядається і як спосіб морального вдосконалення, духовного звеличування, і як етичний принцип самообмеження чуттєвої сфери. Учення аскетизму, основи яких були закладені античною релігійно-філософською традицією, у християнській культурі, з одного боку, знайшли закономірне продовження, з іншого – кардинально переглянуті. До вивчення аскетизму як феномену християнської духовної традиції зверталися і продовжують звертатися як релігійні, так і світські мислителі. Це найбільш вивчений аспект розглянутого феномену. У ХІХ-ХХ ст. темі аскетизму присвятили свої релігійно-філософські праці В. С. Соловйов, П. А. Флоренський, С. Л. Франк, С. С. Хоружий та багато інших. Своєрідність тілесних і духовних аскетичних практик привертає увагу представників психоаналізу. Соціологічний погляд на феномен аскетизму представлений у дослідженнях динаміки культури П. А. Сорокіна. Маргінальність соціальних установок і психологічних стратегій феномену аскетизму робить його об'єктом інтересу постмодерністських мислителів. Але все-таки найчастіше аскетизм розглядається як унікальна етична система. Саме з цього погляду аскетизм трактується в історії філософії в рамках вивчення етики кініків, стоїків і їх послідовників. Вплив аскетичних принципів на характер культури, зокрема на середньовічну європейську культуру, відзначається в дослідженнях М. П. Біциллі і Й. Ґейзінги. М. Вебер відзначав роль християнських аскетичних ідеалів в етиці протестантизму, М. Оссовська – елементи аскетичних ідеалів у буржуазному етосі. Принципи аскетичної етики як етики обов’язку поза релігійним контекстом привертали увагу деяких державних ідеологій. Так, аскетизм набуває соціального значення як практика терпіння, працьовитості, самообмеження, нехтування власними інтересами заради інтересів суспільства. Разом з позитивною оцінкою аскетичних принципів розвивається їх критика, про що йдеться ще в працях мислителів XVIII ст. і трансформується в наступні сторіччя: від Ж. О. Ламетрі і П. Гольбаха до К. Маркса і Ф. Ніцше. Слід зазначити, що в сучасних дослідженнях критика аскетизму втратила колишню актуальність. У ситуації духовної кризи аскетизм, навпаки, усе частіше привертає увагу дослідників як практика морального вдосконалення, самореалізації, розкриття інтелектуального потенціалу особистості (в цьому сенсі показовим є дисертаційне дослідження Л. М. Сідак “Аскетизм як принцип саморозвитку і самореалізації особистості”).

Проблема гедонізму є менш вивченою. У більшості досліджень цей феномен трактується не як самоцінне явище, а як своєрідний “фон” у міркуваннях про аскетизм або засіб виявлення опозиційного ставлення до традиційного для європейської культури сприйняття аскетизму як чесноти. Гедонізм як етичне вчення, основою якого є принцип насолоди, розглядався в працях, присвячених античній етиці, зокрема етиці Епікура (А. Боннар, А. А. Гусейнов, Г. В. Драч та ін.), італійських гуманістівН. В. Ревякіна), секуляризованій етиці Нового часу. У цих працях чи не одним з основних достоїнств гедоністичних учень є їх атеїстична спрямованість. Найчастіше гедонізм трактується як надмірне прагнення до чуттєвих насолод і пов'язується з моральними збоченнями. Незважаючи на те, що спроби виправдання гедонізму мають тривалу історію, його негативна оцінка, ще давніша, домінує понині, особливо в етиці. Ототожнення гедонізму і насолоди не завжди виправдане, і саме тому популярні в постмодерністських дослідженнях теми насолоди, тіла, спокуси і бажання (Ж. Бодрійяр, Ж. Делез, Ж. Лакан та ін.) не можна однозначно розцінювати як ознаку відродження або становлення нової форми гедоністичних учень.

Незважаючи на достатню вивченість і численні праці, присвячені аналізові гедонізму й аскетизму, вони понині практично не розглядалися у взаємній кореляції як явища, пов'язані загальною метою – здобуття особистістю свободи. Відповідно до окресленої ситуації, спрямованість дисертаційного дослідження об'єктивно зумовлена початковим рівнем розробки проблем взаємодії гедоністичних і аскетичних концепцій у вітчизняній науково-філософській думці, коли необхідно визначити концептуальні, предметні та проблемні поля осмислення теми, обґрунтовано ввести її до інтелектуального обігу і зробити предметом подальшої культурної та філософської рефлексії.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи – виявлення взаємної кореляції ідей гедонізму й аскетизму в культурно-історичній ретроспективі.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1. Провести порівняльний аналіз понять “гедонізм” і “аскетизм”, виділити визначальні ознаки розглянутих культурних феноменів, їх подібність та відмінності.

2. Визначити основні дослідницькі підходи до теоретичного осмислення явищ гедонізму й аскетизму.

3. Обґрунтувати методологію дослідження гедонізму й аскетизму в динаміці культури.

4. Розкрити специфіку співвідношення гедоністичних і аскетичних ідей за допомогою порівняльного аналізу їх виникнення і трансформації на основних етапах історії європейської культури від античності до Нового часу.

Об'єктом дослідження є гедонізм і аскетизм як феномени культури в широкому спектрі їх філософсько-етичних репрезентацій.

Предмет дослідження – взаємна кореляція ідей гедонізму й аскетизму в культурно-історичній динаміці.

Методи дослідження. Основою дослідження є три основні методи: історико-типологічний аналіз, “маргінальна антропологія” й “історія ідей”. Крім цього, дослідження припускає дотримання принципів динамічного та бінарного аналізів значеннєвих опозицій. Методика дослідження містить також елементи порівняльного, системного і герменевтичного аналізів.

Просторові й хронологічні межі дослідження. Просторові межі роботи охоплюють територію Західної Європи, хронологічні – класичний і елліністичний періоди історії давньогрецької культури, а також західноєвропейську культурну традицію від середніх століть до ХІХ століття.

Наукова новизна отриманих результатів дисертації полягає в тому, що:–

уперше у вітчизняній філософії і культурології зроблена спроба розглянути гедонізм й аскетизм як взаємопов’язані явища в культурно-історичній динаміці;–

у результаті порівняльного аналізу понять гедонізму й аскетизму виявлено, що їх традиційне протиставлення в певному смислі є некоректним; показано, що з позиції “маргінальної антропології” їх можна розглядати як культурні концепти з взаємно пересічними семантичними полями; –

розкриті характерні особливості становлення і розвитку ідей гедонізму й аскетизму в класично-елліністичний період античності, середні віки, епохи Відродження і Нового часу;–

визначено взаємозв'язок гедоністичних і аскетичних ідей з принципами насолоди і страждання в контексті загальних світоглядних установок переломних культурно-історичних епох; виявлені причини змін гедоністичних і аскетичних принципів; описана зумовлена ними динаміка явищ гедонізму й аскетизму в історії культури;–

виявлено, з одного боку, концептуальні відмінності гедоністичних і аскетичних систем, з іншого – їх загальні цілі, принципи і методи, що дозволило трактувати гедонізм і аскетизм як два полюси єдиного маргінального культурно-антропологічного феномену.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретична значимість дослідження полягає в тому, що воно подає гедонізм і аскетизм у подвійній філософсько-культурологічній рефлексії: і як етичні опозиції, і як взаємопов’язані культурні явища, що мають загальну спрямованість. Основні теоретичні положення і висновки дисертації можуть використовуватися для подальших розробок концепцій внутрішнього світу людини, проблем гедонізму й аскетизму і суміжних з ними феноменів, а також у дослідженнях з історії філософії, філософської і культурної антропології, культурології. Матеріал дисертаційного дослідження можна використовувати при підготовці лекційних курсів з теорії й історії культури, філософії, етики.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалася на щорічних наукових конференціях у Харківській державній академії культури “Культура та інформаційне суспільство ХХI століття” (квітень 2003, квітень 2004, квітень 2005 р.), а також на Х Міжнародних Сковородинівських читаннях у Харківському національному університеті ім. В. Н.Каразіна (вересень 2003 р.).

Публікації. Основні ідеї дисертаційного дослідження викладені в 9 публікаціях, зокрема в 5 статтях, опублікованих у виданнях, затверджених ВАК України.

Структура й обсяг роботи зумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, двох розділів (зокрема 7 підрозділів і 24 параграфів), висновку і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 198 сторінок. Обсяг основної частини тексту – 180 сторінок. Список використаної літератури містить 203 джерела, зокрема  – іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми; аналізується ступінь і рівень її наукової розробленості; визначаються мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа; формулюються наукова новизна дослідження, його теоретичне і практичне значення.

У першому розділі “Гедонізм і аскетизм як культурні концепти” здійснено порівняльний аналіз системи ключових понять, виявлені основні підходи до філософсько-культурологічного осмислення проблеми, визначені теоретико-методологічні основи дослідження.

У підрозділі 1.1. “Порівняльний аналіз системи ключових понять” проаналізовано понятійний апарат дослідження: здійснено етимологічний аналіз понять “гедонізм” і “аскетизм”; проаналізовано семантичний спектр цих і суміжних їм понять – задоволення, насолода, блаженство, страждання та ін.; виокремлено визначальні ознаки розглянутих явищ, їх подібність і відмінності.

Давньогрецьке слово “гедоне” () мало кілька значень: “насолода”, “задоволення”, “задоволеність”, “радість”. Сполучення утворювало ціле семантичне поле “задоволення – насолоди”. Давньогрецьке “гедоне” було основою для позначення філософського вчення (гедонізм) і його послідовників (гедонік, гедоніст). У сучасних європейських мовах слова “гедонізм” і “гедоніст” не змінили своїх первісних значень. Крім того, вони часто використовуються як синоніми “солодкого життя” і його прихильників.

У давньогрецькій, латинській, російській та інших мовах поняття “задоволення” і “насолода” належать до чуттєво-тілесної й емоційної сфер життя людини і пов'язані з надмірністю, розкішшю, тобто тим, що виходить за межі буденного. Чітку семантичну грань між поняттями “задоволення” і “насолода” окреслити досить складно. У деяких випадках вони ототожнюються, в інших – розрізняються таким чином: “задоволення” визначається як оцінка чуттєво-фізіологічного стану і категорія тілесної властивості, а “насолода” розуміється як “сублімований” у духовну сферу чуттєво-емоційний стан, близький до екстатичного, піднесена форма задоволення.

Поняття “аскетизм” виникло в грецьких релігійних союзах і його первісний смисл відповідав вправі самовиховання (“аскеза”). Метою цих вправ було досягнення чесноти. Від давньогрецького слова “аскезис” () – “вправа” – утворені слова, що позначають учення і їхніх послідовників (аскетизм, аскеза, аскет, аскетика), котрі орієнтуються на самовдосконалення завдяки різним духовним і фізичним вправам. У християнській культурі за поняттям аскетизму було закріплене переважно релігійне трактування: аскеза – необхідна умова містичного сходження до споглядання Бога; вона відхиляє чуттєво-матеріальний світ і вимагає боротьби з ним, зовнішньої і внутрішньої. У словах, похідних від латинської форми “askesis”, у більшості сучасних європейських мов ці поняття зберігають первісне значення. Крім того, вони часто використовуються в переносному значенні для позначення помірного і строгого способу життя.

Часто використовуване в лексиконі гедоністичних учень поняття “блаженство” означає вищий ступінь духовної насолоди, стану, пов'язаного із “забуванням себе”, подоланням “его”. Саме тому поняття “блаженство” є близьким аскетизмові. Досягнення стану блаженства за допомогою подолання ницої природи людини є завданням аскетичних практик. Згідно з цією точкою зору, блаженство – певний маргінальний стан свідомості, досягнення тієї особливої насолоди, що не залежить від чуттєвої сфери. Таким чином, блаженство в його парадоксальній семантичній здвоєності виявляється вищою метою і для аскета, і для гедоніста.

Сформована традиція протиставлення понять гедонізму й аскетизму визначила аналіз семантики цих слів за допомогою вибору таких логічних опозицій: задоволення/невдоволення, насолода/страждання, надмірність/помірність, тіло/душа. Проведений порівняльний аналіз смислового спектра цих опозицій-ознак дозволяє дійти висновку, що традиційні визначення понять гедонізму й аскетизму не розкривають дійсного змісту розглянутих явищ.

У підрозділі 1.2. “Основні підходи до філософсько-культурологічного осмислення проблеми” визначений ступінь вивченості теми і запропонований аналіз досліджень, присвячених гедонізмові й аскетизмові як міждисциплінарній сфері знання. Виділено кілька основних підходів до розглянутої проблеми: релігієзнавчий, філософсько-етичний, психоаналітичний і культурологічний.

Здебільшого основним підходом до дослідження аскетизму є розгляд його як приналежності до релігійних учень і практик. Виникнення і роль аскетичних принципів в античних релігійно-філософських ученнях розглядали такі дослідники: Ж.-П. Вернан, Г. В. Драч, Л.Я. Жмудь, Ю.А. Кулаковський та ін. Концепції аскетизму в християнській культурі, його традиції, форми досліджені в працях С.Л. Франка, П.М. Біциллі, Р. Брага, С.С. Хоружого, О. Хакслі. Незважаючи на сакралізацію чуттєвих насолод у язичеських культах, наприклад, у діонісійському, відзначену в працях Ф.Ф. Зелінського і Г.В. Драча, немає підстав стверджувати про культові основи гедонізму. Можна тільки умовно говорити про подібність оргіастичних дій язичеських культів і гедонізму.

Традиційним стало вивчення гедонізму й аскетизму як етичних систем. Значну роль аскетичних принципів в античній етиці й культурі відзначали дослідники історії античної етики, філософії, культури (А.А. Гусейнов, О.Ф. Лосєв, І.М. Нахов, В.С. Нерсесянц, Р. Тарнас та ін.). Переосмислення аскетичних цінностей відбувається в етиці Нового часу. Вони зазнають активної критики з позицій раціоналізму і знаходять місце в обґрунтуванні нових етичних систем, такий процес розглядали М. Вебер, М. Оссовська. Етика гедонізму розвивалася в руслі міркувань і коментарів до етики Епікура. Гедоністичні тенденції в етичних поглядах діячів епохи Відродження відзначали М.Л. Абрамсон, Л.М. Баткін, Л.М. Брагіна, А.Х. Горфункель, О.Ф. Кудрявцев, О.Ф. Лосєв, Н.В. Ревякіна, А.И. Хоментовська. Гедоністичні концепції як складові етичних систем Нового часу описані в працях Л. С. Косарєвої.

Феномени задоволення і страждання, що корелюють з поняттями “гедонізм” і “аскетизм”, привернули увагу психоаналітиків (З. Фрейд, Е. Фромм та ін.). Використовуючи дані несвідомої мотивації людини, вони виявили підсвідомі мотиви її прагнення до задоволення і приховані мотиви практик аскези. Аскетичні принципи самовідмови в психоаналізі розглядаються як фактор культури, котрі, однак, призводять до внутрішніх конфліктів особистості. Завдяки характерному для психоаналітичного підходу обґрунтуванню індивідуальності та суб'єктивності задоволення основна увага зосереджується на його патологічних проявах.

З XIX ст. розпочався процес реінтерпретації та критичної переоцінки аскетичних і гедоністичних концепцій, що ствердилися у філософській думці Нового часу. У філософії культури переосмислюються сформовані типи гедонізму й аскетизму, визначається їх значення в європейській культурній традиції. Так, Ф.В.Й. Шеллінг, А. Шопенгауер, Е. Дюрінг, Ф. Ніцше, П.А. Сорокін та ін. розглядають християнську аскетичну традицію стосовно її впливу на культуру, характер, поведінку, спосіб життя людини. Виявляються як негативні (пасивність, страх перед життям, насильство над природою), так і позитивні (духовне самовдосконалення, жертовність) прояви християнської аскези. Гедонізмові присвячено значно менше філософсько-культурологічних досліджень. Цей феномен за традицією, що сформувалася ще в античності, розглядається тільки як протилежність аскетизмові, апологія чуттєвості і шлях регресу. У сучасних міркуваннях про задоволення увага акцентується на постмодерністській чутливості, одним з основних об'єктів філософського осмислення стає феномен тілесності (Ж. Бодрійяр, Ж. Делез, М. Фуко).

У кожному з розглянутих підходів розкривається той або інший аспект проблеми гедонізму й аскетизму. Однак підсумовування дослідницьких ракурсів ще не дає достатніх підстав для виявлення сутності досліджуваних феноменів. Для цього необхідно багатоаспектно проаналізувати ідеї гедонізму й аскетизму з метою визначення їх місця в історії культури.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічні основи дослідження” сформульовані й описані методи дослідження ідей гедонізму й аскетизму в динаміці культури: історико-типологічний аналіз, “маргінальна антропологія” та історія ідей.

Метод історико-типологічного аналізу дозволяє виокремити періоди актуалізації гедоністичних і аскетичних ідей, зумовлені змінами картини світу, соціально-культурними змінами і науковими відкриттями. Уявлення про конечність і безкінечність світу, збереження і незбереження енергії багато в чому визначають розуміння місця людини у світі, її самосвідомість і пануючі ціннісно-етичні системи. Дослідження основується на припущенні, що кожному типові культурно-історичної епохи і світосприйняття відповідає свій тип аскетико-гедоністичної парадигми.

Метод “маргінальної антропології” (поняття, запропоноване С. Гуріним) припускає розгляд культурних явищ, що перебувають на “межі” людського існування, руйнують плин повсякденності “граничних ситуацій” у їх культурній багатозначності. Ця дослідницька позиція основується на уявленні про “дворівневість” світу культури і, як результат, про подвійний зміст досліджуваних антропологічних феноменів, кожний з яких потребує розгляду його в парі з протилежністю. Визначення “антропологічних меж” аскетизму і гедонізму пов'язане з дослідженням розшарування структури на центр і периферію (або, зважаючи на “багаторівневість” культури, безлічі центрів і меж), між якими відбувається постійний діалог. Статичне “ядро” не може існувати без нових ідей і смислів, що надходять з динамічної “периферії”. Зрозуміти зміст умовно позначеного “центру” домінуючої культурної норми можна визначивши його “межі”, тому виділення двох граничних явищ дозволяє чіткіше визначити норму, що оточується ними. Серед таких маргінальних явищ, що окреслюють етичні межі культури, можна назвати гедонізм і аскетизм, котрі традиційно протиставляються. Метод “маргінальної антропології” дозволяє осмислити феномени гедонізму й аскетизму як культурно-антропологічні маргіналії, розглянути своєрідні стратегії, актуальні в перехідні епохи, а також механізми їх трансформації в динаміці культури.

Метод історії ідей – напряму гуманітарних досліджень, основаного А. Лавджоєм і Ф. Боасом, – дозволяє виділити ідеї задоволення і страждання як “загальні уявлення”, що є універсальними і виявляються в кожній культурно-історичній епосі. В історії культури вони варіюються в різних інтерпретаціях: від осуду і відмови від задоволення до його невтримної апології, від спроб уникнути страждання до прагнень обґрунтувати його перетворюючу і рятівну силу. Формами втілення цих “метаідей” і є концепції гедонізму й аскетизму. Метод історії ідей дозволяють простежити їх динаміку, виявити подібність і відмінності, точки дотику і конфліктного протистояння.

Крим того, дослідження припускає дотримання динамічного і бінарного принципів. Відповідно до динамічного принципу, в описі елементів гедонізму й аскетизму виділяються найбільш архаїчні рівні, затим простежується напрям їх подальшої трансформації, виявляються причини, шляхи і типи перетворень. Бінарний принцип дозволяє розглядати складові гедонізму й аскетизму як опозиції і простежувати можливість їх зняття. Методологія містить також елементи порівняльного, системного і герменевтичного аналізів. За допомогою порівняльного аналізу виявляються відмінності в досліджуваних феноменах, що є подібними, і подібність – у тих, котрі є різними. Системний аналіз дозволяє розглядати складові гедонізму й аскетизму як взаємодіючі елементи однієї системи, герменевтичний – реконструювати смисли текстів культури в рухливій сітці координат “конфлікту інтерпретацій”.

Етимологічний і порівняльний аналіз понять, виявлення їх смислового спектра в історії філософсько-етичної думки, дослідження ступеня вивченості проблеми, обґрунтування теоретико-методологічного апарату дослідження історичної динаміки ідей гедонізму й аскетизму відкривають шлях до виявлення їх онтологічної сутності як базисних культурних концептів.

У другому розділі “Ідеї гедонізму й аскетизму в культурно-історичній ретроспективі” розглянута проблема взаємної кореляції в розвитку гедоністичних і аскетичних концепцій у західній культурі від античності до Нового часу.

Підрозділ 2.1. “Вчення про задоволення і помірність: античні джерела” присвячений аналізові концепцій гедонізму й аскетизму в античній культурі. Вперше ідеї гедонізму й аскетизму були сформульовані й обґрунтовані в давньогрецьких філософських школах. Аскетичні принципи сформувалися спочатку в орфічній, потім у піфагорійській релігійних традиціях. Практика аскези, що передбачала систему вправ у самовдосконаленні та самоспогляданні, була основана на заборонах і приписаннях особливого способу життя і спрямована на обмеження чуттєвих бажань і потреб людини. Метою аскета було звільнення безсмертної душі, засобом досягнення цієї мети – подолання смертного тілесного начала. Традиція філософського обґрунтування задоволення започаткована в ученнях Демокріта, Арістіппа і заснованої ним школи кіренаїків. Найбільш повно і завершено концепція гедонізму була представлена в ученні Епікура. Метою античного гедонізму було одержання насолоди в земному житті, що досягалося завдяки звільненню людини від страху буття і рятуванню від страждань тіла.

Вищою насолодою і гедоніста, і аскета визнавався оспіваний античною думкою стан безпристрасного спокою, що в різних контекстах виражалося або поняттями гедоністичної і стоїчної лексики: “атараксія”безтурботність душі), “апонія” (відсутність тілесного страждання), “апатія” (безпристрасність), або трактувалося в платонівській і неоплатонічній манері як “повернення душі до божественного джерела”, “повернення до Першоєдиного” та ін. Принцип помірності став основним в античній культурі, на ньому основувалися і гедоністична, і аскетична традиції. У першому випадку помірність була умовою досягнення стану насолоди й уникнення задоволень, що призводять до страждань. У другому – способом досягнення чесноти, запорукою досягнення поставленої мети. Але в обох випадках принцип помірності дозволяв зняти напруження пристрастей, звести їх до певної усередненої норми. Апологія помірності доповнюється принципами природності (життя в гармонії з природою) і користі (відмова від будь-якого задоволення, що не є корисним). Античні вчення гедонізму й аскетизму були двома способами досягнення людиною, по суті, однієї і тієї ж мети – незалежності від зовнішнього світу, звільнення душі і досягнення нею блаженства, але ця мета досягалася по-різному. Серед послідовників “аскетичного” напряму філософсько-етичної думки – Сократ, Платон і неоплатоніки; деякі положення аскетизму в контексті міркувань про чесноту стверджуються в кініків, грецьких і римських стоїків. “Гедоністичний” напрям розвивали Тит Лукрецій Кар і римські епікурейці. Обидва напрями передбачали самозосередженість, самопізнання, самоконтроль, самодостатність, самозаглиблення особистості.

Античне “згортання” людини, її звертання “всередину себе” – своєрідна психотехніка, спрямована на звільнення від страждання, котра передбачає збереження стану врівноваженості та спокою. Думає людина про смерть чи ні, звертає свідомість в інобуття або отут-буття, її життя не повинне зазнавати хвилювань і змін. У такій статичності, у насолоді пасивною безпристрасністю полягає античне щастя – евдемонія (“eydaimonia”). Філософській чесноті біломармурової античності протистояла нездоланна стихія насолод “людини вулиці”. Коли філософсько-етичні принципи ставали надбанням обивателя, їх перекручування і виродження були неминучими. Світ виплеснутих пороків і пристрастей, розхитаних підвалин і есхатологічних чекань призвів до саморуйнування культури. Пошук “індивідуального порятунку”, розпочатий аскетами і гедоністами античності, продовжили представники вже іншої історичної епохи.

У підрозділі 2.2. “Протиріччя аскетизму і насолоди в середньовічній культурі” розглядається трансформація античних аскетичних принципів у західноєвропейській християнській традиції. Успадковані від античності ідеали і принципи аскези стали основою християнського світосприйняття. Вони втілилися в категоріях, що були концептуально відшліфовані в богословських диспутах, освячені працями батьків церкви і підтверджені прикладами життя християнських подвижників. Християнські аскетичні практики, як і в античності, спрямовані на подолання “неприродного” жагучого стану і духовне вдосконалення людини в її наближенні до божественної першооснови. Однак розуміння античного аскетизму доповнилося новими відтінками смислу. Серед вимог християнської аскези – не тільки боротьба з пристрастями, але й перетерплення їх як страждань у наслідування “пристрастям Христовим”; стримання не тільки фізичне (умертвіння плоті), але й духовне (смиренність, цнотливість, слухняність, мовчання); дотримання таїнств сповіді та покаяння; жертовність і милосердя; спрямованість до подвигу і досягнення благодаті; дотримання заповідей служіння Богові й людині.

Особливості середньовічного ставлення до чуттєвого світу, людини та її тіла сформувалися в результаті взаємовпливів античних і християнських концепцій. У середньовічній подвійності свідомості ставлення до людини суперечливе: вона – вінець творіння, але вона ж – “жалюгідна і слабка” і знайти себе може лише відринувши світ. Суперечливому сприйняттю людини і чуттєвого світу, розумінню плоті як “одягу душі” відповідала неоднозначна оцінка задоволення. З одного боку, стверджувалися ницість просякнутого злом і пороками світу, гріховність людини і, як наслідок, негативізм у розумінні земних насолод. З іншого боку, християнська свідомість прославляє і виправдовує світ як творіння Бога і людини, створеної за Його образом і подобою. Саме тому насолоди (за умови, якщо вони не порушують душевної рівноваги віруючого і не виходять за рамки основ віровчення) набувають позитивної цінності.

Незважаючи на те, що епікурейське гедоністичне вчення в середні століття було знехтуване, а саме поняття “епікуреєць” стало синонімом єресі і безбожництва, тема задоволення обговорювалася так само часто, як і в античності. Однак при цьому уявлення про вищу насолоду переноситься в майбутнє вічне життя, а земні задоволення вважаються минущими, недосконалими і малозначимими. У культурі західноєвропейського середньовіччя превалюють аскетичні ідеї і цінності. Гедоністичні тенденції вгасають майже на ціле тисячоліття.

У підрозділі 2.3. “Епікуреїзм і мирська аскеза в культурі гуманізму” розглядається процес переосмислення гедоністичних і аскетичних ідей у культурі епохи Відродження, при цьому основна увага приділена епікуреїзмові епохи кватроченто й аскетичним елементам гуманістичної етики. Основними причинами відродження інтересу до епікурейської етики та гедоністичних ідей античності в європейській культурі епохи Відродження були поява витонченої світської еліти, розвиток індивідуалізму і зародження практицизму, що стверджує цінність земного життя. Мінливому світоглядові виявилися співзвучними індивідуалістичні концепції гедонізму. Леонардо Бруні Аретіно, Козімо Раймонді, Франческо Філельфо, Лоренцо Валла у своїх трактатах, вторячи Епікуру, говорили про насолоду як про вищу мету життя. Але це не було буквальним поверненням до античного принципу насолоди, він був переосмислений відповідно до духу нової епохи. Замість середньовічного уявлення про ворожість душі і тіла як її “мерзотної оболонки”, італійські мислителі епохи Відродження як античні філософи дотримуються думки про тіло як “інструмент душі”. Звідси – естетизація наготи, оспівування краси тіла і виправдання турботи про нього. Але досконалість тіла тут не самоціль, а лише щабель на шляху оновлення душі. Думка про єдність душі і тіла, їх гармонію і рівноцінність стала основою гуманістичного гедонізму.

Відповідно до гуманістичного трактування, насолода – це нескінчений процес, самоцінне вище благо, індивідуалістичне начало. На відміну від статичності античного принципу задоволення-спокою, гедонізм гуманістів пов'язаний з діяльною активністю у світі. Цей фаустівський гедонізм відрізняють гордість, зухвалість, прагнення до споглядання краси, насолоди любов'ю і нескінченно різноманітним рухом світу, виправдання насолод, наданих багатством і владою, силою і знанням. По-новому оцінюються пристрасті: людина стає людиною завдяки пристрастям, немає необхідності їх подавляти, коли можна насолодитися проявами і розмаїтістю ситуацій, ними створюваних.

Обґрунтовуючи природність насолод і доводячи їх корисність, гуманісти спиралися на епікурейські, неоплатонічні і християнські ідеї. Стримуючий принцип помірності був замінений розумно обґрунтованою категорією природності – дотримання законів природи і чесноти в пошуку як блаженств душі, так і задоволень тіла. Бажання відчути насолоду “тут і зараз” і уявлення про те, що ввесь світ існує для людини, призвели до ситуації, у якій єдиним критерієм насолоди виявляється індивідуальна користь. Принцип користі – виправдання для Малатести, Вісконті і Борджия, тих потворних форм “розгулу індивідуалізму”, що становлять “зворотну сторону титанізму”. Гуманістична ідея “оброблення” людини відповідає античній концепції самовдосконалення. Парадоксальне поєднання апології земних насолод і аскетичних елементів способу життя, оспіваного гуманістами (самота, закритість співдружності гуманістів, самовдосконалення та ін.), виникнення феномену “мирської аскези”, у якій формула “через чесноту до насолоди” набула іншої форми: “через відмовлення від насолоди – до чесноти”, дозволяє говорити про особливий “гедоністичний аскетизм” епохи Відродження.

У підрозділі 2.4. “Перемоги і поразки гедонізму в культурі епохи Розуму” показано, що зміна картини світу в культурі Нового часу істотно вплинула на реінтерпретацію змістів понять гедонізму й аскетизму. Суть цих трансформацій полягає в тому, що: на тлі катастрофи ренесансного світорозуміння і становлення систем цінностей культури Нового часу разом з різкою критикою релігійного аскетизму превалюють гедоністичні тенденції. Ідеї насолоди відбиваються у філософських трактатах, салонних романах і утопічних проектах. Створюються епікурейські кружки. У творах П. Гассенді, К.А. Гельвеція, Е.Б. де Кондільяка Ж.О. Ламетрі, Д. Юма й інших мислителів розвиваються ідеї Епікура. Мислителі Нового часу продовжили почате гуманістами обґрунтування природності потреб тіла і насолоди, що посіли провідне місце в новій системі цінностей.

Філософсько-етична думка Нового часу стала апофеозом задоволення. Для його нового розуміння характерні такі особливості: раціоналізація поняття задоволення; виникнення інтересу до дослідження механізмів його одержання; ствердження зв'язку задоволення окремої особистості й суспільного інтересу; поєднання обґрунтування природності насолоди з критикою соціальних і релігійних норм; ствердження провідної ролі задоволень у житті людини й ототожнення їх з чеснотою; висування нових вимог до нього – безперервності та різноманіття. Підсумком двовікового розвитку гедонізму Нового часу стала теорія утилітаризму І. Бентама і Дж. С. Мілля, у якій ототожнювалися задоволення і користь.

Окремим випадком утилітаризму і розвитком його основних принципів став “буржуазний аскетизм”, який має поцейбічні цілі, а задоволення лише відсуваються до певного часу. “Буржуазний аскетизм”, що відповідає інтересам “людини вулиці”, розуміється тільки як економія і накопичення матеріальних засобів. Це самообмеження заради збагачення і володіння. Насолода-володіння полягає вже не стільки в задоволенні потреб, скільки в матеріалізації все зростаючих бажань. Ставши предметом купівлі-продажу, задоволення приносить прибуток. У культурі епохи Розуму й Просвіти ідеї гедонізму й аскетизму протистоять один одному, але разом з тим і тісно переплітаються. На одному з етичних полюсів культури – епоха “регентства”, коли насолода зведена в культ, оголошена єдиною метою життя і перетворена на мистецтво. На іншому – становлення протестантської етики, а на її основі – буржуазної, котрі відрізняються строгістю, близькою до аскетичної.

Концепції гедонізму й аскетизму античності, середньовіччя, Відродження і Нового часу не відповідали новому світосприйняттю, котре почало формуватися в XIX ст. С другої половини ХІХ – початку ХХ ст., починається процес радикального перегляду принципів гедонізму й аскетизму попередніх століть, їх критики, раціоналізації й узгодження зі світовідчуттям епохи, свідченням чого може бути поєднання аскетичних і гедоністичних тенденцій.

У висновках узагальнюються наукові результати дослідження, підтверджується обґрунтованість понятійного апарату й ефективність застосування обраних методів. Основними результатами виконаної роботи є такі.

1. Гедонізм і аскетизм у найбільш широкому смислі можна трактувати як форми світовідчуття, визначені ставленням до принципів задоволення і страждання, і відповідні їм етичні норми і цінності, що знайшли втілення у філософських теоріях і релігійних ученнях, психопрактиках, стратегіях поведінки, вчинках і повсякденному житті людини різних епох і культур. Уже в працях філософів античності виявлено зв'язок гедоністичних і аскетичних учень із глобальними проблемами буття. Ідеї гедонізму й аскетизму пов'язані з уявленнями про місце людини у світі і фізичну будову самого світу; з ученнями про конечність і безкінечність часу і простору; з концепціями смертності і безсмертя душі; із загостреною самосвідомістю незалежної особистості, її пошуком трансцендентних смислів і “поривом” до волі. Гедонізм і аскетизм – не тільки моральні принципи, але й особливі онтологічні позиції, і аксіологічні стратегії, і форми екзистенціального досвіду, і способи індивідуального “осмислення буття”, пов'язані з картиною світу і культурною традицією, що в цілому визначає їх розуміння як базисних культурних концептів.

2. Аналіз досліджень, присвячених проблемам гедонізму й аскетизму, дозволив визначити основні підходи до їх теоретичного осмислення: релігієзнавчий, філософсько-етичний, психоаналітичний і культурологічний. У релігієзнавчому підході розглядаються шляхи сакралізації насолоди і страждання, визначається роль феноменів гедонізму й аскетизму в структурі релігійного досвіду. У філософсько-етичному підході предметом дослідження стає значимість гедонізму й аскетизму з точки зору моральних цінностей, норм та імперативів, що є їх основою. У психоаналітичному підході принципи насолоди та страждання обґрунтовуються з позицій індивідуального і колективного несвідомого, виявляються приховані мотиви задоволення й аскези, описуються механізми їх дії, розробляється типологія трактувань задоволення. Основні дослідницькі акценти в культурологічному підході – критичне переосмислення релігієзнавчих, філософсько-етичних і психоаналітичних трактувань гедонізму й аскетизму, виявлення їх ролі в історії культури. Проведене дослідження гедоністичних і аскетичних учень з позицій історико-типологічного аналізу, маргінальної антропології й історії ідей дозволило розкрити зв'язок ідей гедонізму й аскетизму з мінливими картинами світу в динаміці культурно-історичного розвитку.

3. Якщо поняття задоволення і страждання розглядати як культурні універсалії, то концепти гедонізму й аскетизму можна з певною часткою умовності віднести до сфери культурно-антропологічних маргіналій. Це і два онтологічні полюси культури, і два граничних феномени, що задають аксіологічну амплітуду коливань у пошуку людиною вищих цінностей, і дві межі “втечі” від усередненої етичної норми. Розуміння задоволення формується, як мінімум, на двох рівнях культури: у буденній свідомості й у релігійно-філософській думці. Таким чином поняття гедонізму й аскетизму набувають подвійної інтерпретації. Сукупність уявлень “людини вулиці” і “мовчазної більшості”, що визначають “обличчя” епохи, охоплюючи пануючі в суспільстві культурні установки, ідеали, цінності, зразки поведінки і стиль мислення, утворює нормативний центр культури. Тут під насолодою розуміється володіння світом, його “поглинання” через володіння соціальним престижем, речами, іншою людиною. Пласт культури, що містить ідеали і цінності, котрі поділяють вузьке коло людей, формується в маргінальному просторі. Задоволення тут