Львівський національний університет

імені Івана Франка

ХАЛЕЦЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ

УДК (091) (477) “164”

РОЛЬ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДКОЄМНОСТІ У РОЗВИТКУ ОСОБИ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор, завідувач

кафедри історії філософії Львівського національного

університету імені Івана Франка

Пашук Андрій Іванович

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, ректор

Дрогобицького державного педагогічного

університету імені Івана Франка

Скотний Валерій Григорович

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Львівського національного медичного університету

імені Данила Галицького

Петрушенко Оксана Петрівна

Провідна установа: Київський національний університет імені

Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “9” березня 2006 р. о10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.051.02 при Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України за адресою: 79000. м.Львів, вул..Університетська, 1. Університет, філософський факультет.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського Національного університету імені Івана Франка за адресою:

79005, м.Львів, вул.Драгоманова, 5

Автореферат розісланий “7” лютого 2006 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.Б.Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження полягає у тому, що у здійсненні головної мети відродження і оновлення України – досягнення високого рівня розвитку цивілізації і особи, оволодіння культурною історико-філософською спадщиною - набуває все більшого значення. Розпредмечуючи таким чином час, видобуваючи із культурних цінностей минулих епох сконцентровану в них творчу енергію суспільної думки і праці, люди мають можливість перетворити її на своє сьогоднішнє надбання і, більше того, зробити активною силою для все нових ривків у майбутнє. На сучасному етапі розвитку світової цивілізації як соборної єдності національних культур увсебічнення і гармонізація соціально-особистісного розвитку полягає у залученні до множинно-єдиного духовно-історичного успадкування людства, квінтесенцією якого виступає історико-філософська спадщина. Зростає також значення духовної компоненти розвитку України як здійснення певного соціально-культурного проекту. Відбувається залучення майже кожного українця до дієпоступального історично-духовного розвитку і, відповідно, входження історично-духовної тяглості розвою до соціально-особистісного розвитку.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження пов’язане з науково-дослідними програмами кафедри філософії Львівської національної академії ветеринарної медицини імені С.З.Гжицького і відповідає державній програмі розвитку соціально-гуманітарної освіти.

Мета і основні завдання дослідження. Цілями даного дослідження є: розкриття ролі соціально-культурної спадкоємності у розвитку сутнісних сил людини; визначення культурно-історичного процесу як способу розвитку діяльнісних сил людини; розкриття ролі успадкування у формуванні історичних типів особи; дослідження ролі історико-філософського успадкування у соціально-особистісних процесах сучасності.

Завданнями даного дослідження є: осмислення нових суспільно-особистісних процесів сучасності з погляду ролі в них розширення культурно-історичного та історико-філософського успадкування; троїсте визначення діяльнісних сутнісних сил людини як, по-перше, її діяльнісних здібностей (почуттів, розуму, волі), по-друге, процесів опредмечування і розпредмечування, по-третє, у найбільш повному формуванні, – всього культурно-історичного процесу; розкриття культурно-історичного процесу (його формацій і цивілізацій) як створення певного “людського проекту” (Ортега), тобто розвитку тих або інших діяльнісних здібностей людини; визначення трьох великих духовних традицій людства: далекосхідної, південно-азіатської (індійської) і євразійської, які утворюють всю величезну духовну спадщину людства та її світову множинно-єдину історико-філософську тяглість; розкриття нової ролі соціально-культурного та історико-філософського успадкування у розвитку особи при переході до глобального інформаційного суспільства.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є історико-філософський аспект суспільно-особистісного розвитку, а предметом – роль суспільно-культурного успадкування та історично-філософської спадщини у розвитку особи.

Методологічні основи дослідження визначаються поєднанням власне історико-філософського і проблемно-предметного напрямків. Від середини ХХ ст. в надрах дієцентричної картини світу через нові відкриття в науках починає створюватись новий процесуально-творчоцентричний образ світу сучасного так званого універсального еволюціонізму, який детермінує усі інші (успадкування і спадщини, історико-філософського процесу, всебічного і гармонійного розвитку тощо) визначення. Відповідно до процесуально-творчоцентричного образу світу, на відміну від історизму ХVІ – ХІХ ст.ст. та історицизму ХХ ст., утворюється новий так званий постісторицизм кінця ХХ – початку ХХІ ст. Відповідно до них виникає нове розуміння історико-філософського процесу як “калейдоскопічної трансфігурації” (А.Тойнбі), тобто безконечного семіозису новоозначень всієї світової множинно-єдиної суспільно-духовної тяглості, тобто її успадкування і спадщини. Саме через історично-духовну спадщину відбувається залучення людини до людства в його ноосферизаційному творчісному дієпоступі. Це унеобхіднює саме історико-філософський аспект дослідження. Наша проблема остаточно перетворюється на конкретну тему: “Роль соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Історико-філософський аспект”.

У дисертації використані історико-філософські підходи до аналізу проблеми ролі соіально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Широке застосування знайшли загальнофілософські принципи об’єктивності, детермінізму, системного аналізу, історицизму, єдності історичного і логічного сучасної світової та вітчизняної філософської думки, основоположною для себе автор вважає в актуалістському напрямку філософії сучасну школу універсального еволюціонізму з її провідною ідеєю дієпоступального мегаісторично-духовного творчісного розвитку. Історико-філософське дослідження здійснювалося з огляду вимог логічного аспекту (тобто внутрішньої логіки розгортання філософських ідей в історії), соціального (досліджуване явище розглядається як результат суспільно-духовної діяльності філософських і нефілософських спільнот), і культурологічного аспектів (роль успадкування і спадщини у розвитку особи і рух відповідних філософських ідей розглядається у контексті історії культури)

Стан дослідження теми є достатньо суперечливим. З одного боку, про роль спадкоємності у розвитку писали всі, хто досліджував сам розвиток, тобто практично всі, а особливо Г.Гегель, схеми якого дотепер мають неперехідне значення. З другого боку, конкретно до ролі соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи зверталися мало і переважно побіжно. На сучасному етапі фундаментальне значення у галузі історично-духовної спадкоємності мають ідеї Г.Гессе, Х.Борхеса, А.Мальро, Е.Юнгера, капітальні дослідження М.Фуко, Д.Дюмезіля, Ю.Лотмана, В.Іванова і В.Топорова, А.Гуревича, Н.Яковенко, М.Арзаканяна, С.Артановського, Ю.Жданова і В.Давидовича, О.Діжоєва, Г.Батіщева, Л.Когана, М.Кагана, Е.Маркаряна, С.Батеніна, В.Межуєва, Київської школи: В.Табачковського, М.Булатова, Є.Бистрицького, М.Тарасенко, О.Яценко, В.Звилянич, Е.Андроса, Д.Наливайка, М.Поповича, дослідження Ю.Федорова, М.Жолдака, В.Нікульшина, А.Мислівченко, М.Корнєєва, С.Анісімова, В.Лебедева, А.Шевченко, В.Лісового, В.Скотного, О.Петрушенко із присвячених спадкоємності найбільш грунтовною є монографія Є.Баллера. Роль соціально-культурної та історично-духовної (історико-філософської) спадщини у розвитку особи спеціально не розглядалось. На нашу думку, це було і неможливо без натяжок до ситуації постмодерну (всезагального хаосмосу) кінця ХХ – початку ХХІ ст.ст. Тепер таке дослідження можливе, а з переходом до нового творчоцентрично-процесуального образу світу і відповідних нових парадигм воно є необхідним.

Наукова новизна дослідження полягає у концептуальності поставленої проблеми ролі соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи, розглянутої в історико-філософському аспекті.

У дисертаційній роботі на захист виносяться такі положення, які виступають елементами новизни:

-

-

-

-

-

-

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в осмисленні ролі соціально-культурного та історико-фіолософського успадкування і спадщини у соціально-особистісному розвитку; у практичній необхідності залучення всієї множинно-єдиної світової суспільно-духовної спадщини, квінтесенцією якої виступає історико-філософська тяглість, для створення сучасної високорозвинутої цивілізації; у розширенні культурної спадщини, залученої для оновлення України, для сучасного всебічного і гармонійного розвитку особи; для використання у навчально-виховному процесі в галузі освіти у курсах і спецкурсах з філософії, історії філософії і філософії історії, культурології та історії культури, у галузі охорони пам’яток культури. Результати роботи можуть бути подані у вигляді навчального посібника або монографії.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження пройшли апробацію у наступних, визнаних ВАКом, виданнях: 1) Культурно-історичне успадкування як детермінанта інтелектуального розвитку особи // Філософські пошуки. – Вип.І (V-VІ). Львів. – 1998.- С.165-171; 2) Роль соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи // Вісник Львівського Університету. Серія філософських наук. Вип. І. Львівськ. держ. університет. – 1999 р.- С.182-189; 3) Розширення культурної та історико-філософської спадщини як детермінанта оновлення України // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Філософія №8. – Тернопіль. – 2002 р.- С.137-140; 4) Історико-філософська культурна спадщина як пост-історицизм // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. – Дрогобич: НВЦ “Каменяр”, 2002. – Випуск дев’ятий. – С. 25-34., а також в інших восьми наукових публікаціях, у виступах і тезах дванадцяти наукових конференцій і науково-популярних виданнях тощо.

Структура дисертації обумовлена специфікою предмета аналізу та логікою розкриття теми дослідження, а також зазначеною метою та науковими завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, двох розділів, які містять шість підрозділів, загальних висновків та списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації становить 169 сторінок тексту, в тому числі список використаної літератури – 17 сторінок (249 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розглядається актуальність, зв’язок роботи з науковими програмами і планами, мета і основні завдання, об’єкт і предмет, методологічні основи, стан дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, апробація та структура даного дисертаційного дослідження.

Перший розділ дисертації – “Соціально культурна спадкоємність та історично-духовне успадкування як спосіб розвитку сутнісних сил людини” – містить в собі огляд літератури по даній проблемі. Вона особливо актуалізується у періоди великих соціальних перетворень, що знаходить відображення (осмислення) у науковій, художній і релігійно-філософській літературі. З початком сучасної доби у середині ХХ ст. у радянській суспільно-філософській літературі проблема соціально-культурного успадкування розглядалась у контексті “всебічного і гармонійного розвитку особи” і отримала достатньо докладне обгрунтування і філософську розробку. Загалом, у середині ХХ ст. завершується утворення нової (на відміну від розвитковоцентричної середини XVIІI-XIX ст.ст.) дієцентричної картини світу, в якій культура розумілася як “сукупність досягнутих результатів”, тобто сукупність цінностей, а соціально-культурне успадкування – як “оволодіння всією сукупністю знань, які виробило людство” (В.Ленін), тобто “ерудиція”.

В результаті здійснення від середини ХХ ст. НТР у галузі економічній, низки народно- і національно-демократичних революцій 1989-1992 рр. у галузі соціально-політичній, виникнення нової так званої універсалістської духовності (віхою чого можна вважати утворення “світової павутини Інтернет WWW” 1992-1993 рр.) людство переходить до нової постіндустріальної (друга половина ХХ ст.) та інформаційної (початок ХХІ ст.) доби. Виникає (Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ф.Джеймісон, У.Еко) ситуація постмодерну (післясучасності). У постмодерні творчість усвідомлюється як перманентний процес переосмислення, новоозначування (семіозису) старої культури. Подібно до того, як у калейдоскопі одні і ті самі кольорові скельця через їх перевертання створють все нові і нові орнаментовані образи, так старі культурні цінності через їх перевертання – переосмислення утворюють все нові і нові суспільно-духовні світи. Нове є “трансфігурацією” (А.Тойнбі) старої культурної спадщини, її вічних цінностей. Виникає нове (некласичне або постнекласичне) відношення до світової класичної культурної спадщини як засобу суспільно-духовного здійснення нового, що зумовило, на наш погляд, зокрема і появу даного дослідження. Сучасна українська філософська думка робить висновок, що “спадкоємність і безперервність культурно-історичного досвіду складають обов’язкову умову розвитку особи. Таким чином досягається єдність людини з історією світу як власною історичністю. Соціально-культурна спадкоємність розглядається як входження історії в особу і, відповідно, особи в історію, історичну суспільно-духовну тяглість. Розвиток особи відбувається як безконечне “тантричне плетиво“ означень, значень і знаків, “провідною ниткою” якого є множинно-єдина світова історико-філософська тяглість. Саме у напрямку всенаростаючого розгортання історичності ідуть, на нашу думку, вітчизняні дослідження проблеми ролі соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Відбувається розуміння того, як із успадкованих старих культурних цінностей (“світової бібліотеки” Х.Борхеса або “уявного музею світової культури” А.Мальро) через їх калейдоскопічну (“гра скляних бус” Г.Гессе) “трансфігурацію” (А.Тойнбі) – безконечний семіозис новоозначування (Ж.Дерріда, Ж.Делез, Ф.Джеймісон, У.Еко і “вся постструктуралістська рать”) виходить новий розвиток (новітній 2000-х р. універсальний еволюціонізм). Коротко кажучи – як із старого виходить нове, в тому числі – новий розвиток особи.

Людина є істота діяльнісна, перетворююча, одухотворююча (діяльнісноодухотворююча). Діяльнісна сутність людини виявляється як її сутнісні сили (Й.Гердер, Г.Гегель, К.Маркс). Сутнісні сили людини є, по-перше, її діяльнісні здібності (почуття, розум, воля), по-друге, процеси опредмечування і розпредмечування, по-третє, у найбільш повному визначені – весь культурно-історичний процес.

Засобом роз-витку діяльнісних сутнісних сил людини виступає соціально-культурна спадкоємність. Спадкоємність - це зв’язок між різними етапами розвитку, сутність якого полягає у збереженні тих або інших елементів цілого або сторін його організації при зміні цілого як системи. Спадкоємність у соціально-особистісному розвитку не може бути зрозумілою поза свідомою діяльністю людей і виявляється як успадкування, тобто передбачає усвідомлену дію у вигляді критичного аналізу і творчого використання залишених від минулих поколінь культурних ціннос-тей. Те, що сприймається у цьому процесі від минулих епох і є культурною спадщиною - сукупність зв’язків, відношень і результатів творчої діяльності людей (у більш вузькому значенні - сукупність успадкованих від минулих епох культурних цінностей), які підлягають критичній оцінці, перегляду, роз-витку і використанню згідно з конкретно-історичними завданнями сучаснос-ті. Таким чином соціально-культурна спадкоємність виступає способом (засобом) розвитку сутнісних сил людини як її діяльнісних здібностей у культурно-історичному процесі.

У другому розділі дисертації - "Соціально-культурна спадкоємність та історично-духовне успадкування як спосіб розвитку нового типу особи” – вони розглядаються як результат всього культурно-історичного процесу. Культура як спосіб діяльності суспільної людини виступає не тільки як сфера прояву, але і як форма розвитку і міра розкриття сутнісних сил людини. Соціально-культурна спадкоємність, при такому підході, може розглядатись як процес виробництва людських сутнісних сил, а вся культура і цивілізація - як опредмечені діяльнісні здібності людини. Таким чином, історія - це розвиток діяльнісної сутності людини або, за вдалим висловом Новаліса, "ужиткова антропологія". Особливості розвитку діяльнісної сутності людини утворюють стадіально-формаційні типи культури як ступені соціально-особистісного розвитку і локальні культурно-історичні типи або цивілізації як особливі форми розвитку сутнісних сил людини через духовно-філософське успадкування. Цивілізації - це формопроявлені локальні (просторово-часові) соціально-культурні організми, яким притаманна фізіогномічна єдність або єдність відміннісних рис. Особливості розвитку діяльнісних здібностей людини визначаються особливостями духовно-історичного успадкування в становленні того чи іншого типу культури.

Сутнісні сили людини розвиваються як її формаційні і цивілізаційні соціально-особистісні типи. Особливістю первісного общинно-родового успадкування є те, що тільки оволодівши усією родо-племінною сумою знань, надбаннями усієї тогочасної культури індивід визнавався повноцінною людиною. В результаті соціально-особистісного розвитку в давньому суспільстві в середині І тис. до н.е. у так званий “вісьовий час” (К.Ясперс) утворюється нова, особистісно-понятійна духовність, у якій виникають три її види, три картини світу, три способи мислення, три способи життєдіяльності взагалі: далекосхідний, південноазіатський (або індійський) і євразійський. Вони, по-перше, утворюють все багатство і розмаїття духовної спадщини людства і, по-друге, визначають її роль у розвитку особи. Особливо яскраво роль соціально-культурного успадкування і спадщини в увсебічненні і гармонізації соціально-особистісного розвитку визначається діалогічністю та ігровим способом організації ренесансно-реформаційної доби. У новий час фактично відбулось утворення світової цивілізації і культури. Соціально-особистісний “людський проект” ХХ ст., із залученням відповідної культурної спадщини, здійснювався через розмаїття утопій і антиутопій. Під час визвольних змагань 1914-1921 р.р. та україназації 1920-х р. відбулось значне розширення культурної спадщини України.

До середини ХХ ст. завершується утворення дієцентричної картини світу, його розвитку, спадкоємності, соціально-культурної та історико-філософської спадщини як “магічного театру – архіву світової культури” (Г.Гессе), “великої книжкової полиці” (Х.Борхес), “музею світової культури як голосів мовчання” (А.Мальро), “тантричного плетива спадщини на шляху через ліс” (Е.Юнгер) і успадкування як “ерудиції”. У другій половині ХХ cт. в надрах індустріального суспільства, яке вже вичерпало свої можливості, через НТР в галузі економічній, національно-демократичні революції 1989-1992 рр. у галузі соціально-політичній, виникнення “світової павутини Інтернет WWW” та інш. виникає нова світова інформаційна цивілізація XXI ст., яка істотно змінює роль соціокультурного успадкування у розвитку особи. У сфері соціально-культурного розвитку у передових країнах (перед усім Євро-Америки) у галузі національних культур і культурної спадщини принцип “плавильного казана” змінюється “принципом клумби” або “мультикультурного розвитку”, тобто утворенням світової цивілізації як соборної єдності всіх національних культур і традицій. Чим глибші і поступальніші соціально-особистісні перетворення, тим більша культурна спадщина залучається до їх здійснення. Відродження незалежної України відбулося, значною мірою, через розширення її культурної та духовно-філософської (історико-філософіської) спадщини.

Від середини ХХ ст. в надрах дієцентричної картини світу (“мегамашина” Л.Мемфорда) через нові відкриття в науках (антропний принцип Б.Картера 1973 р., синергетику Г.Гакена або І.Пригожина 1977 р., інфляційну модель Всесвіту А.Гута - А.Лінде 1983 р., квантову теорію гравітації С.Хокінга 1988 р., феноменологічну теорію семантично насиченого меона В.Налімова – Л.Лескова 1994 р. тощо), концепції суспільно-духовної (або “антропо-культурної”) тотальності школи Анналів (М.Блок, Л.Февр, Ф.Бродель, Ж.Ле Гофф, Ж.Дюбі, Е.Ле Руа Лядюрі та ін.), багатолінійного розвитку неоеволюціонізму (Л.Уайт, Д.Стюарт, А.Ле Руа-Гуран, К.Ренфрю та ін.), так звану “школу інтелектуальної історії” (Д.Хайям, К.Брінтон, Р.Стромберг тощо), теологію культури П.Тілліха, католицьку теологію розвитку або протестанську теологію процесу (Ш.Огден, У.Кобб та ін.) і “дискурсивну теологію” (Т.Альтіцер, К.Рашке та ін.), ідею Бога як перфекційного тобто удосконалюючого або перевершуючого розвитку, сходження (бнбвбжйж) католицького теїстичного еволюціонізму 1990–х р. (К.Раннер, Е.Ферр, А.Морено, В.Маркоцці, П.Оверхаге) починає створюватись новий процесуально-творчоцентричний образ світу сучасного так званого універсального еволюціонізму, який детермінує усі інші (успадкування і спадщини, історико-філософського процесу, всебічного і гармонійного розвитку тощо) визначення. Світ не є чимось даним, присутнім, наявним. Світ є (Г.Гессе, Х.Борхес, Х.Кортасар, Ж.-П.Ліотар, Ж.Дерріда, Ж.Делез, У.Еко та ін.) хвилеподібно (І.Франко - М.Кондратьєв) – “гілковано” (синергетика) – “різомним” (постструктуралізм) процесом світотворення. Відповідно до нового процесуально-творчоцентричного образу світу, на відміну від історизму ХVІ – ХІХ ст.ст. та історицизму ХХ ст., утворюється новий так званий постісторицизм кінця ХХ – початку ХХІ ст. (Ж. Дерріда, Ж.Делез, Ф.Джеймісон, Д.Ваттімо та ін.), у якому історія є не даність, а процес її створення через 1) подієво-часове “гілкування”, 2) суспільно-духовний або інтелектуальний проект 3) як множинність розмислів – новоозначень. Якщо в історицизмі ХХ ст. історія філософії повинна “померти” у філософії історії, то у пост-історицизмі кінця ХХ – початку ХХІ ст. філософія історії повинна “померти” у історії філософії, чим досягається їх тотожність. Культурна спадщина розглядається вже не як сукупність культурних цінностей (“світова бібліотека” Х.Борхеса або “уявний музей” А.Мальро) з певним, по-перше, визначеним і, по-друге, наявним змістом (що відповідало історико-філософським уявленням про світ як присутність, даність), а перетворенням того, що вже є, існуючого, присутнього, даного, власне його своренням через безконечний семіозис – новоозначування (Лабіринт У.Еко). Залучення до всієї світової множинно-єдиної суспільно-духовної тяглості, квінтесенцією якої виступає історико-філософська спадщина, є головним засобом розвитку людини, її увсебічнення і гармонізації. Увсебічнення і гармонізація суспільно-особистісного розвитку розглядаються як так звана “естетика себе” (Г.Аренд, М.Фуко), сутність якої полягає у “трансгресії” (черезмежжі) – залученні (на відміну від екзистенції – самоперевершування першої половини ХХ ст.) до абсолюту (абсолютності поступального руху) через безконечний семіозис новоозначувань культурної спадщини (Еон за У.Еко). Через суспільно-духовне успадкування історія входить в людину, а людина входить в історію. Утворення світової (глобально-ойкуменічної) цивілізації і в ній нового типу особи вимагає успадкування всієї світової культурної спадщини.

У висновках дисертації сформульовані загальні підсумки дослідження, які висвітлюють результати виконання поставлених дисертантом дослідницьких завдань та репрезентують основні теоретичні положення, в яких, на думку автора, міститься принципова наукова новизна.

На сучасному етапі розвитку глобально-ойкуменічної цивілізації як соборної єдності національних культур увсебічнення і гармонізація соціально-особистісного розвитку якраз і полягає у залученні до множинно-єдиного духовно-історичного успадкування людства, квінтесенцією якого виступає історино-філософська спадщина. Саме через історично-духовну спадщину відбувається залучення людини до людства, входження історії в особу і особи в історію.

На закінчення автор стисло окреслює науково-теоретичні перспективи подальшого дослідження проблем, яким була присвячена дисертація.

Публікації. Основні положення дисертації були викладені у наступних публікаціях:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

8)

9)

10)

11)

12)

Анотації.

Халецький О.В. Роль соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Історико-філософський аспект. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук. 09.00.05 – історія філософії. Львівський національний університет. Львів, 2005.

Дослідження присвячене історико-філософським аспектам ролі соціально-культурної спадкоємності у розвитку особи. Обґрунтовано, що весь культурно-історичний процес виступає як спосіб розвитку діяльнісних сутнісних сил людини через успадкування, а спадкоємність – як спосіб виробництва її сутнісних сил. Оволодіння духовною спадщиною, квінтесенцією якої виступає історико-філософське успадкування, постає як залучення особи до історично-духовної розвитковості. Чим глибші і поступальніші соціально-особистісні перетворення, тим більша культурна спадщина залучається до їх здійснення. Через суспільно-духовне успадкування історія входить в людину, а людина входить в історію. Вперше досліджується нова роль соціально-культурного та історико-філософського успадкування при переході до глобального інформаційного суспільства. Відродження незалежної України відбулося, значною мірою, через розширення її культурної та духовно-філософської (історико-філософіської) спадщини.

Ключові слова: соціально-культурна спадкоємність, історико-філософське успадкування, соціально-особистісний розвиток, діяльнісні сутнісні сили людини, культурно-історичний процес, інформаційне суспільство, трансгресія, семіозис новоозначень.

Халецкий А.В. Роль социально-культурной преемственности в развитии личности. Историко-философский аспект. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук. 09.00.05 – история философии. Львовский национальный университет. Львов, 2005.

Исследование посвящено историко-философским аспектам роли социально-культурной преемственности в развитии личности. Обосновано, что весь культурно-исторический процесс выступает как способ развития деятельностных сущностных сил человека через унаследование, а преемственность – как способ производства его сущностных сил. Овладение духовным наследием, квинтэссенцией которого выступает историко-философское унаследование, выступает как проникновение личности в исторически-духовное развитие. Впервые исследуется новая роль социально-культурного и историко-философского унаследования при переходе к глобальному информационному обществу.

Ключевые слова: социально-культурная преемственность, историко-философское унаследование, социально-личностное развитие, деятельностные сущностные силы человека, культурно-исторический процесс, информационное общество, трансгрессия, семиозис новоозначиваний.

The role of social and cultural heredity in the development of the individual. Historical and philosophical aspect. – Manuscript.

Thesis presented for the scientific degree of candidate of philosophical sciences. 09.00.05. – History of philosophy. Lviv National University. Lviv, 2005.

The investigation is devoted to the historical and philosophical aspects of the role of social and cultural heredity in the development of the individual. It was grounded that the total cultural and historical process acts as a means of development of active power in the individual by means of heritage and heredity as a means of production and essentiality. Mastering of spiritual heritage, the essence of which is historical and philosophical heritage, is the connection between personality and historical and spiritual development. It is for the first time that the role of social and cultural along with historical and philosophical heritage during the transition to global informative society was investigated.

Key words: social and cultural heredity, historical and philosophical heredity, social and individual development, active and essential powers of a person, cultural and historical process, informative society, transgression, notions with a lot of meanings.

Підписано до друку 25.01.2006 р. Формат 60х90/16.

Папір офсетний. Віддруковано на різографі.

Ум. друк. аарк. 0,9. Облік.-вид. арк. 1,0.

Тираж 100 прим. Зам. № 103.

Надруковано в ЛКТ Львівської національної

ветеринарної медицини імені Г.З.Гжицького

79010, м.Львів, вул. Пекарська, 50