СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ХАРКОВСЬКИЙ Руслан Геннадійович

УДК 94(44:620) “1840/1882”

ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ В ЄГИПТІ, 1840-1882 рр.

Спеціальність: 07.00.02 всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Луганськ ?2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Бур?ян Михайло Степанович,

Луганський національний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри всесвітньої історії та

міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Дьомін Олег Борисович,

Одеський національний університет

імені І.І.Мечникова,

професор кафедри нової та новітньої історії

кандидат історичних наук, доцент

Захарчук Олег Миколайович,

Національний авіаційний університет,

доцент кафедри історії, політології та соціальних

технологій

Провідна установа – Інститут історії України НАН України,

відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин

Захист відбудеться 26.06. 2006 р. о _14__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.04 при Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м.Луганськ, кв.Молодіжний, 20-а, корп. 1, ауд. 241.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля (м.Луганськ, кв.Молодіжний, 20-а).

Автореферат розісланий 24.05. 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Довжук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вивчення історії країн Близького Сходу насьогодні привертає пильну увагу дослідників, оскільки за умов глобалізації цей регіон набуває надзвичайного геостратегічного значення. Крім того, це пов'язано із наявністю тут значної частини світових запасів енергоносіїв, навколо видобутку та транспортування яких останнім часом точиться запекла боротьба, до якої залучено й нашу країну.

Фактором, що додає особливої актуальності вивченню історії міжнародних відносин на Близькому Сході, є чергове загострення конфліктної ситуації у в цьому регіоні, пов'язане із подіями навколо Ірану та Палестини. Таке дослідження, за певних умов, може не тільки сприяти виявленню коренів, історичного підґрунтя цієї довготривалої кризи, але й підказати найбільш прийнятні шляхи до її врегулювання.

Дослідження окремих аспектів історії міжнародних відносин на Близькому Сході, здійснене у дисертаційній роботі, є актуальним ще й тому, що Україна порівняно недавно почала формування власної зовнішньої політики. Визначення у цьому процесі вірних пріоритетів, виробка далекоглядного політичного курсу, який, з одного боку, якнайкраще відповідав би національним інтересам нашої країни, а з іншого – запобігав би виникненню конфліктних ситуацій, неможливе без наукового аналізу сучасних міжнародних відносин. Базою для такого аналізу, на наш погляд, має стати пильне вивчення досвіду розв'язання подібних проблем у минулому. Дане дослідження становить собою спробу на прикладі Єгипту показати особливості процесу формування близькосхідної політики правлячими колами Франції у 40-80-х рр. ХІХ ст.

Незважаючи на те, що в українській історіографії вивчення історії міжнародних відносин останнім часом набуло динамічного розвитку, історія близькосхідної політики Франції вітчизняними дослідниками майже не розглядалася. Однією з нечисленних спеціальних праць такого плану є робота Ю.О.Боєва, присвячена зовнішній політиці Франції на Близькому Сході у 1898-1914 рр. Разом з тим, історичне підґрунтя, витоки французької політики 40-80-х рр. ХІХ ст. на Близькому Сході в цілому, та в Єгипті зокрема, у вітчизняній історіографії залишаються ще майже не висвітленими.

Таким чином, проблема, обрана для дослідження, є актуальною.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в межах комплексної програми Науково-дослідного центру імені В.М.Бейліса "Схід-Захід: теорія та історія міжцивілізаційних взаємостосунків" (державний реєстраційний № 0103 U003602). Робота відображає також один із головних напрямків діяльності кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин і є пріоритетним напрямом науково-дослідної роботи Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Франції на Близькому Сході у XIX ст.

Предметом дослідження є політика Франції в Єгипті у 1840-1882 рр.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1840-1882 рр.

Підписання Лондонських конвенцій 1840-1841 рр. виявилося першим серйозним ударом, що його нанесла Великобританія по беззаперечному до цього впливу Франції в Єгипті. Опинившись через "єгипетське питання" у дипломатичній ізоляції, що була вправно створена навколо неї англійцями, Франція постала перед необхідністю, з одного боку, поступитися значною частиною свого впливу на Близькому Сході, прагнучи примирення зі своїми європейськими сусідами, а з іншого ? шукати нові методи у здійсненні власної політики у цьому регіоні. Отже, з цього часу на Ке д'Орсе змушені були виключити з власного арсеналу методи прямого втручання в єгипетські справи, формально декларуючи відсутність будь-яких масштабних та довгострокових планів щодо цієї країни.

У наступні десятиліття основний зміст "єгипетської" політики Франції складала протидія британським зазіханням щодо долини Нілу. Апогеєм французького впливу в Єгипті можна вважати відкриття у 1869 р. Суецького каналу, спорудженого завдяки зусиллям Ф. де Лессепса

Однак, спорудження найкоротшого водного шляху до басейну Індійського океану змусило Великобританію поставити отримання контролю над районом Суецького каналу в розряд завдань імперського значення. Значна економічна та військово-морська перевага Великобританії над Францією в сукупності з зовнішньополітичними невдачами останньої в Європі (Франко-прусська війна 1870-1871 рр.) врешті-решт далася взнаки ? у 1875 р. британський уряд перетворився на найкрупнішого пайовика Всесвітньої компанії Суецького морського каналу.

Верхня ж хронологічна межа визначається окупацією Єгипту Великобританією, що сталася в 1882 р. Ця подія була не лише свідченням остаточної втрати Францією свого домінуючого впливу в долині Нілу, але й позначила початок нового етапу у франко-єгипетських відносинах.

Мета дослідження: на основі аналізу широкої джерельної бази, зокрема маловідомих документів, виявлених у фондах Архіву зовнішньої політики Російської імперії ІДД МЗС РФ, надрукованих джерел (що включають пресу, мемуари державних і політичних діячів, урядові та дипломатичні документи тощо), а також враховуючи результати вивчення історії французької політики на Близькому Сході вітчизняними та зарубіжними істориками, дослідити особливості процесу формування та провадження політичного курсу Франції щодо Єгипту у 1840-1882 рр.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

· виділити основні передумови формування "єгипетської політики" Франції;

· показати місце та роль Франції у міжнародних відносинах на Близькому Сході;

· виявити розподіл сил та характер боротьби французьких правлячих кіл за посилення позицій в Єгипті у період турецько-єгипетського протистояння 1829-1841 рр.;

· дослідити виникнення проблеми будівництва Суецького каналу та її вплив на характер франко-британських відносин в Єгипті;

· з'ясувати причини зміни співвідношення сил між Францією та Великобританією в долині Нілу після 1871 р.;

· простежити основні етапи "єгипетської політики" Франції.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу ґрунтовно й детально, на основі впровадження до наукового обігу та аналізу значної кількості неопублікованих та опублікованих джерел, дослідити політику Франції стосовно Єгипту в 1840-1882 рр. В результаті:

· простежено розвиток політичного курсу Франції на Близькому Сході та основні передумови формування її "єгипетської політики";

· з'ясовано місце, яке займала Франція в системі міжнародних відносин на Близькому Сході;

· досліджено характер боротьби керівників Ке д?Орсе за встановлення домінуючого впливу в долині Нілу;

· висвітлено основні передумови виникнення проблеми будівництва Суецького каналу та ступінь її впливу на характер франко-британських відносин в Єгипті;

· виявлено вплив зовнішньополітичних невдач Франції в Європі на зміну франко-британського балансу сил в Єгипті;

· визначено періодизацію "єгипетської політики" Франції.

Практичне значення дослідження поляга в можливості використання його основних положень, висновкв та узагальнень спеціалістами з історії Франції, Єгипту та міжнародних відносин на Близькому та Середньому Сході, а також при розробці вузівських курсів та спецкурсів з всесвітньої історії. Крім того, теоретичні здобутки роботи можуть бути використані в практичній діяльності МЗС України.

Теоретико-методологічною основою дослідження є діалектичні принципи наукового пізнання. Принцип історизму дає змогу висвітлити минуле в його історичному контексті, урахувати ті зміни, що відбувалися не тільки з предметом та об'єктом дослідження, але й з усіма пов'язаними з ним процесами та явищами. Принцип багатофакторності дозволяє вивчити весь комплекс факторів (суб'єктивних; внутрішніх і зовнішніх; геополітичних і регіональних; економічних, політичних і військових), які впливали на формування та реалізацію політики Франції стосовно Єгипту. Принцип всебічності допомагає визначити зовнішні та внутрішні взаємозв'язки та взаємообумовленість явищ, що аналізуються. Зазначені принципи реалізовувалися застосуванням методів узагальнення, поєднання історичного та логічного аналізу, традиційних методів емпіричних досліджень: аналізу документів (контент-аналіз), використання статистичних даних, проблемно-хронологічного, структурно-порівняльного й системно-аналітичного методів.

Апробація результатів дослідження відбувалась через обговорення змісту дисертації на засіданнях кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин і щорічних науково-практичних конференціях ЛНПУ імені Тараса Шевченка, на засіданні відділу комплексних проблем міжнародних відносин Інституту сходознавства РАН (Москва, січень 2002 р.), а також на ІХ міжнародній науково-практичній конференції з проблем вищої школи "Університет і регіон" (Луганськ, СНУ, грудень 2003 р.), Х міжнародній науково-практичній конференції "Університет і регіон" / Міжнародні Далівські читання (Луганськ, СНУ, листопад 2004 р.), ХІ міжнародній науково-практичній конференції з проблем вищої школи "Університет и регіон" / Міжнародні Далівські читання (Луганськ, СНУ, жовтень 2005 р.), всеукраїнській молодіжній науково-практичній конференції “Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин” (Луганськ, ЛНПУ, квітень 2006 р.)

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли своє відображення у 5 фахових публікаціях (без співавторства).

Структура роботи визначається сутністю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків (163 стор. – основний текст), списку використаних джерел та літератури (29 стор., 435 найменувань), додатків (6 стор.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подається загальна характеристика та обґрунтовується актуальність обраної теми, показаний зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються об'єкт і предмет дослідження та його хронологічні рамки, формулюються мета і завдання, розкриваються методологія дослідження, наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

У першому розділі "Джерела та історіографія" охарактеризовано джерельну базу дослідження та стан наукової розробки проблеми.

Джерельну базу роботи складають різноманітні за характером матеріали, які умовно можна поділити на шість груп.

Велику цінність мають колекції Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ) Історико-документального департаменту МЗС РФ. Значний комплекс документів, що безпосередньо стосуються теми нашого дослідження, зберігається у різних фондах АЗПРІ та складає першу групу джерел. До таких, зокрема, слід віднести матеріали фонду №133. "Канцелярія міністра закордонних справ, 1797-1917рр." Документи цього фонду скомплектовані за чітким хронологічно-тематичним принципом у окремі справи, та становлять собою службові записки, телеграми, листи, донесення, депеші та звіти російських дипломатичних представників у Парижі, Лондоні та Константинополі. У ґрунтовних оглядах, що були присвячені діяльності провідних політичних діячів Європи та Османської імперії, міститься значна кількість цінної інформації щодо франко-британського суперництва в долині Нілу періодів турецько-єгипетських криз 1829-1841 рр. та боротьби навколо будівництва Суецького каналу (1854-1869 рр.).

Для розкриття характеру франко-британських та франко-російських протиріч на Близькому Сході дуже важливими є інструкції та річні звіти міністра іноземних справ Росії К.Нессельроде, які зберігаються у фонді №137 "Звіти МЗС Росії, 1830-1916 рр.". В кореспонденції голови МЗС чітко простежено ставлення Росії до східного питання, основні пункти збігу та зіткнення франко-російських інтересів у цьому питанні.

Заслуговують на окрему увагу матеріали фонду №139 “2-а (газетна) експедиція канцелярії МЗС Росії”. Аналіз матеріалів європейської преси , що міститься у справах цього фонду та охоплює період 1840-1841 рр., надає досліднику можливість більш докладно прослідити процес еволюції "єгипетської" політики Франції, який тривав між підписанням першої та другої Лондонських конвенцій.

Згадані різноманітні документі не тільки складають основу для розкриття деяких важливих аспектів процесу ґенези та реалізації політики Франції щодо Єгипту, але дозволяють створити цілісне уявлення про загальний характер міжнародних відносин досліджуваного періоду.

Певна частина документів, знайдених у фондах АЗПРІ, була у свій час опублікована в офіційних виданнях. Проте слід відзначити, що багато з цих матеріалів було залишено дослідниками без належної уваги, або використовувалось лише фрагментарно.

До наступної, другої групи джерел слід віднести офіційні видання документів. Передусім, це багатотомна публікація "Французькі дипломатичні документи", здійснена у 1929-1945 рр. Комісією з публікації документів про походження війни 1914 р. при МЗС Франції. Цікавлячі нас документи містяться у перших чотирьох томах першої серії, що охоплюють період з 1871 по 1882 рр. та переважно становлять собою листування французьких послів, акредитованих у європейських столицях, із керівництвом Ке д?Орсе.

Більш ранній етап охоплюють "Документи з історії Другої імперії" видані в Парижі у 1872 р. Збірка містить різноманітні за характером документи 1851-1870 рр., тобто періоду, що позначився найбільш гострою франко-британською боротьбою за вплив у Єгипті. Чільне місце у цьому виданні посідають дипломатичні ноти, циркуляри, звіти та інструкції, що безпосередньо стосуються франко-єгипетських відносин. Заслуговує на увагу також збірка документів з історії колоніальної політики Франції, підготована зусиллями колишніх співробітників Ке д?Орсе П.де Біра та Н.Бріолара.

Суттєвим доповненням вищезазначених матеріалів є публікації документів, здійснені у Російській імперії та в СРСР. У царський період з?явились "Зібрання трактатів та конвенцій, що їх уклала Росія з іноземними державами" Ф.Мартенса та "Договори Росії зі Сходом" Т.Юзефовича, в яких зафіксовано основні результати, відповідно, західної та східної політики Росії. Значно пізніше, у 60-80-х рр. була видана збірка "Зовнішня політика Росії ХІХ і початку ХХ століття". Дипломатичне листування і міжнародні договори, зібрані у цих виданнях, дозволяють дати докладну картину протиріч між Францією та іншими великими державами на Близькому та Середньому Сході, відтворюючи тим самим загальний фон, на якому відбувалося формування "єгипетської" політики Ке д?Орсе.

Джерельна база дослідження значною мірою доповнюється неофіційними виданнями, що становлять третю групу джерел. Це ? збірки різноманітних за характером матеріалів, підготовлені головою Всесвітньої компанії Суецького каналу Ф.де Лессепсом, серед яких наявні документи компанії, технічні та фінансові плани каналу, листування самого Лессепса з європейськими дипломатами, політичними діячами, представниками аристократичних, промислових, фінансових кіл. Залучення цих матеріалів дає можливість більш повно відтворити картину франко-британської боротьби навколо проблеми будівництва Суецького каналу, з'ясувати глибинні причини прийняття того чи іншого політичного рішення.

Матеріали тогочасної преси складають четверту групу джерел. На шпальтах газет "Журналь де Деба", "Сієкль", "Конститусьонель", журналу "Ревю де де Монд" та ін. знаходиться значна кількість матеріалів з найважливіших питань зовнішньої та колоніальної політики, публікації виступів провідних державних діячів Франції. Періодичні видання різних партійних напрямків не лише давали відомості щодо подій зовнішньої політики, але й, будучи виразниками тих чи інших груп у правлячих колах, істотно впливали на формування суспільної думки в країні загалом.

Досить численні та різноманітні твори мемуарного та епістолярного жанрів, пов'язані з історією франко-єгипетських відносин складають п'яту групу джерел. Подана категорія джерел включає спогади та листування дипломатів, діячів колоніальної адміністрації, воєнних, мандрівників, журналістів, мемуари політиків тощо. Це ? праці В.М.Андреєвського, А.Барро, А.Р.ал-Джабарті, М.М.Дохтурова, А.Доза, Клот-бея, Є.М.Маркова, А.М. і М.М.Муравйових, В.Н.Ламздорфа, Ф. де Лессепса, А.Мімо, Наполеона Бонапарта, Наполеона ІІІ, Ж.Нерваля, А.С.Норова, Д.Д.Смишляєва, К.А.Скальковського, В.О.Сологуба, Ш.-М.Талейрана та ін.

До особливої, шостої категорії джерел слід віднести історичні праці, автори яких були сучасниками досліджуваних подій. Це роботи Б.Агріваля, О.Бітта, К.М.Базілі, Є.П.Ковалевського, Ф. де Лессепса, А.Пінарда, А.Ріма, К.А.Скальковського, Е.Соріна П.О.Чіхачова, Ф. та Ж. Шарль-Ру.

Завершаючи аналіз опублікованих джерел, треба підкреслити, що значна частина їх, насамперед ? французькі, російські та радянські офіційні публікації документів, становлять велику цінність для дослідників. Інші ж, головним чином мемуари відомих державних, політичних діячів та матеріали преси, є аналітичними, але часто мають суб'єктивний і тенденційний характер, оскільки практично кожне з таких джерел відображує погляди зацікавленої особи або кола осіб. Лише одночасне залучення маловідомих архівних матеріалів та опублікованих джерел має забезпечити найбільш повне досягнення мети й вирішення завдань дослідження.

Історіографія близькосхідної політики Франції та Східного питання країн Західної Європи та США досить чисельна та складається з робіт, авторами яких були фахівці різноманітного профілю: професійні історики, політологи, правознавці, економісти, журналісти, дипломати, військові тощо.

Найбільша кількість робіт, присвячених досліджуваному питанню, підготована французькими вченими.

Аналізуючи французьку історіографію питання, слід відзначити надзвичайно широку джерельну базу досліджень – майже кожна публікація супроводжується об'ємними документальними та картографічними додатками. Це не є дивним, адже багато французьких дослідників вдало поєднували ремесло історика із посадами у структурі Ке д?Орсе та приватних компаній, що діяли на Близькому Сході. Так, Ф.Шарль-Ру пройшов усі сходинки дипломатичної ієрархії до генерального секретаря МЗС, та, як і його батько – Ж.Шарль-Ру, завершив кар'єру на посаді голови адміністрації Всесвітньої компанії Суецького каналу. А.Сорель займав посаду секретаря міністра іноземних справ в уряді Деказа, а Г.Аното взагалі двічі (у 1894-1895 та 1895-1898 рр.) очолював МЗС. Отримавши, у силу службового становища, безпосередній доступ до багатьох важливих зовнішньополітичних документів, ці діячі мали чудову нагоду копіювати їх з тим, щоб використовувати у подальших історичних штудіях. Останнє, в свою чергу, вимагає більш критичного ставлення до таких праць, оскільки висновки та узагальнення, зроблені особами, що приймали безпосередню участь у розвитку досліджуваних подій, як правило, мають тенденційний характер.

Роботи французьких істориків, що торкаються досліджуваного питання, умовно можна поділити на три напрямки: консервативний (апологетичний), ліберальний та радикальний (критичний).

Провідні представники консервативного напрямку (Г.Аното, Х.Бонін, А.Вандаль, Е.Дріо, П.Кондамін, А.Мартіно, А.Самаре, А.Сорель, Ж.Шарль-Ру, Ф.Шарль-Ру) доводять відсутність у Франції, на відміну від Великобританії та Росії, будь-яких серйозних планів щодо розчленування Османської імперії., Більш того, протягом всього ХІХ ст. єдиною метою Франції, на думку цих дослідників, було забезпечення державної самостійності Єгипту. При цьому процес французької експансії в Єгипті подається як "мирне проникнення", що мало взаємовигідний для обох країн характер. У зв?язку з цим розвивається теза про благотворний вплив Франції на розвиток єгипетської промисловості, науки та культури. Разом з тим, масштаби прибутків, отриманих французькими діловими колами внаслідок монопольного домінування в Єгипті, як правило, не знаходять належного відображення. До того ж, консервативні історики розглядають "єгипетську" політику Франції окремо не тільки від внутрішньої, але й від "європейської", "континентальної" політики. Як наслідок, історики цього напрямку мають труднощі із визначенням дійсних причин невдач французької дипломатії в Єгипті.

Історики ліберального напрямку (Б.Агріваль, Ж.Відалєн, А.Дебідур, Р.Ламбелін, Ж.Спільман, А.Фієро ) виявляють у цьому відношенні дещо більшу далекоглядність. Зберігаючи певну байдужість щодо економічного підґрунтя франко-британського суперництва в Єгипті, ці дослідники досить чітко простежували залежність дій дипломатії Ке д?Орсе у цьому питанні від внутрішнього становища Франції. Однак головною запорукою успішної реалізації "єгипетської" політики все ж вважалась "майстерна дипломатія" Саме тому, наприклад, А.Дебідур та Р.Ламбелін у своїх працях піддали розгромній критиці "бездарне МЗС" Луї Філіппа. Щодо характеру франко-єгипетських відносин ліберальні історики зберігали майже повну одностайність із дослідниками попередньої групи.

Засновниками критичного напрямку французької історіографії можна вважати Ш.-В.Жаклара та Ш.-А.Жюльєна, які дотримуються принципово іншої точки зору щодо справжніх цілей "єгипетської" політики Франції. Розглядаючи період двоїстого контролю, Ш.В.Жаклар не вбачав суттєвої різниці між діями підприємців, фінансистів та концесіонерів Франції та Великобританії в Єгипті, що були, на його думку, спрямовані на досягнення єдиної мети – підпорядкування економіки потребам європейських кредиторів. Відстоюючи "національний принцип", Ш.-В.Жаклар наголошував на праві Єгипту захищати власний суверенітет. Так, він вважав сумісну франко-британську військово-морську демонстрацію в Олександрії, здійснену у травні 1882 р. і спрямовану проти повстанців Орабі-паші "заколотом… проти єгипетського народу". Таким чином, ці дослідники піддавали гострій критиці основні тези своїх консервативних та ліберальних колег щодо гуманних та цивілізаторських намірів Франції по відношенню до Єгипту, стверджуючи, що керівну роль у формуванні "єгипетської" політики Ке д?Орсе завжди відігравали інтереси французьких правлячих та комерційних кіл.

Підсумовуючи аналіз французької історіографії, відзначимо відсутність комплексного дослідження, що торкалося б проблем формування політики Франції в Єгипті за розгляданий у даній роботі період.

У працях істориків Великобританії та США, що можуть бути об'єднані в рамках англо-американської історіографії, окремі аспекти близькосхідної політики Франції розглядається переважно у контексті східного питання. Відзначимо дослідження М.С.Андерсона "Східне питання, 1774-1923 рр.", Ф.Мозелі "Російська дипломатія та Східне питання у 1838 та 1839 рр.", Дж, Мерріотта "Східне питання", "а також низку статей Ф.Родкі, присвячених дипломатичним аспектам турецько-єгипетської кризи 1831-1841 рр.

Проблема формування франко-єгипетських відносин порушується також у численних працях, присвячених зовнішній та колоніальній політиці Великобританії. Це монографії Ф.Бейлі "Британська політика та реформаторський рух у Туреччині. Дослідження з історії англо-турецьких відносин, 1826-1853", К.Борна "Зовнішня політика Вікторіанської Англії", Р.Буллєна "Пальмерстон, Гізо та "Сердечна згода", Ч.Вебстера "Зовнішня політика Пальмерстона, 1830-1841", Г.Темперлі "Англія та Близький Схід. Крим", М.Чемберлен "Зовнішня політика Англії за доби Пальмерстона", Ч.Холла "Англія та Орлеанська монархія" та інші.

Цінну інформацію щодо характеру франко-британського протистояння в Єгипті містять англомовні дослідження, присвячені історії Суецького каналу (Д.Фарні "Історія Суецького каналу, 1854-1956", Дж.Марлоу "Будівництво Суецького каналу", Ч.Холлберг "Суецький канал. Його історія та дипломатичне значення", Х.Л.Хоскінс "Британські шляхи до Індії" та ін.).

До нечисленних робіт, що безпосередньо стосуються досліджуваного питання, належать монографії Дж.Марлоу "Підступний Альбіон. Походження англо-французького суперництва в Леванті" та В.Пюр?їра "Франція та Левант. Від реставрації Бурбонів до Кютахійського миру". Однак процес формування політики Франції щодо Єгипту подається у цих роботах лише в оглядовому плані.

Арабська історіографія, принаймні в особі авторів, чиї праці були перекладені європейськими мовами та виявились доступними для дисертанта, представлена різноманітними дослідженнями. Відзначимо, що арабські дослідники порушують лише окремі аспекти досліджуваної теми. Так, праця М.аль-Хафнаві, який свого часу обіймав посаду директора прес-департаменту при єгипетському посольстві в Єгипті, присвячена проблемам, пов'язаним із історією Суецького каналу. Досліджено історію франко-британського протистояння навколо ідеї, реалізації та експлуатації цієї лінії міжнародних комунікацій від часів Людовіка XIV до 1949 р., коли між єгипетським урядом та Всесвітньою компанією Суецького каналу було укладено конвенцію щодо умов транзиту.

Значно менший період охоплює монографія професора Каїрського університету М.Сабрі "Єгипетська імперія Ісмаїла та англо-французьке втручання". Арабський дослідник зосередився на взаємовідносинах Порти, урядів Франції, Великобританії, Єгипту та керівництва Всесвітньої компанії Суецького каналу у роки правління хедіва Ісмаїл-паші (1863-1879). Відзначимо суттєвий вплив французької історіографії на більшість досліджень арабських істориків, що з'явились у період до національної революції 1952 р. Значною мірою це зумовлене наявністю тісних зв'язків між науковцями цих країн, що в свою чергу, було наслідком "культурної експансії" Франції в Єгипті.

Економічне підґрунтя франко-єгипетських відносин висвітлено в сумісному дослідженні професорів Каїрського університету Р.аль-Бараві та М.Х.Улєйша "Економічний розвиток Єгипту нового часу". Розвиток антиімперіалістичного руху в Єгипті після британської окупації 1882 р. розглянув відомий публіцист та суспільний діяч Ш.А.аш-Шафії.

В цілому, арабські дослідники не змогли створити цілісного уявлення про політичний курс Франції щодо Єгипту.

Доволі велике значення історії близькосхідної політики Франції приділяли вчені СРСР, а в подальшому – Російської Федерації та України.

20-40 рр. ХХ ст. в радянській історіографії характеризувались публікацією робіт, що торкалися вищезгаданої проблеми лише побіжно. Нечисленні праці цього періоду охоплювали події новітнього часу та були присвячені проблемам міжнародних відносин і колоніальної політики провідних імперіалістичних держав, у тому числі – й Франції. У цьому сенсі варто відзначити праці А.М.Васютинського "Міжнародні відносини та колоніальна політика європейських держав в епоху промислового капіталу", Б.А.Олександрова "Колоніальні володіння імперіалістичних держав", М.І.Радцига "Сторінки із історії французького імперіалізму", енциклопедичний довідник "Франція та її володіння". Велике значення мала публікація першого видання колективної праці "Історії дипломатії", на сторінках якої вперше було здійснено узагальнюючий аналіз франко-британського суперництва в Єгипті.

Певний внесок у вивчення франко-єгипетських відносин зробили й фахівці-африканісти (Л.Ватоліна, В.А.Гурко-Кряжин, Х.І.Кільберг, П.В.Китайгородський, М.П.Павловіч (М.Вєльтман), М.О.Подорольський, Ф.А.Ротштейн та ін.). Але головну увагу ці дослідники концентрували передусім на питаннях економічного та соціально-політичного становища тогочасного Єгипту, що знаходився під британським контролем, а також національно-визвольної боротьби єгипетського народу. Отже, дослідники цього періоду лише заклали підвалини для подальшого серйозного вивчення проблеми.

Суттєве пожвавлення досліджень, присвячених різним аспектам історії близькосхідної політики Франції, у СРСР відбулося лише у 50-60-х роках. Це було обумовлено, з одного боку, значною активізацією процесів деколонізації в Африці, а з іншого – нормалізацією радянсько-французьких відносин. При цьому значна кількість дослідників розглядала зазначену вище проблему через призму взаємовідносин Франції та Росії (Ю.В. Борисов, Н.С.Кіняпіна, О.В.Фадєєв та ін.). Видатною подією цього етапу був вихід монографії А.З.Манфреда "Зовнішня політика Франції 1871-1891 рр.". На основі широкого кола архівних та опублікованих джерел, матеріалів преси та публіцистики автору вдалося відтворити, окрім іншого, картину франко-британського суперництва за Єгипет від встановлення двоїстого контролю (1876) до окупації цієї країни англійцями (1882). Більш ранньому періоду згаданого протистояння були присвячені статті Т.В.Єрємеєвої, М.О.Єрофеєва, А.З.Манфреда та А.Д.Новічева. Продовжено було також розробку проблем міжнародних відносин та колоніальної політики європейських країн на Близькому Сході (А.З.Зусмановіч, В.Б.Луцький, Ф.А.Ротштейн, Є.В.Тарлє, М.Т.Панченкова, В.М.Хвостов та ін.).

Характерною рисою наступного (70-ті – початок 90-х рр. ХХ ст.) етапу у розробці вищезазначеного питання було значне розширення проблематики досліджень, хоча в переважній кількості робіт, як і до того, розглядалася "єгипетська" політика Ке д?Орсе у контексті міжнародних відносин або зовнішньої політики Росії. У цей період було опубліковано колективні праці "Східне питання в зовнішній політиці Росії", "Росія та Східна криза 70-х рр. ХІХ ст.", "Міжнародні відносини на Балканах", "Зовнішньоекономічні зв'язки Османської імперії", монографії В.М.Віноградова, К.Б.Віноградова, Н.О.Дуліної, В.П.Георгієва, О.І.Жигаліної, М.О.Єрофеєва, Н.С.Кіняпіної, В.І.Шеремєта та ін. Окремо треба відзначити низку нарисів та монографію вченого-африканіста Г.О.Нерсесова, що були підготовлені на основі значної кількості російських архівних джерел та присвячених міжнародним відносинам напередодні та в період єгипетської кризи 1881-1882 рр. Головний акцент при цьому зроблено на висвітленні ролі російської дипломатії під час цієї міжнародної кризи. Певне відображення проблема формування відносин з Єгиптом знайшла й у працях з історії Франції (В.М.Аванесян, В.І.Антюхіна-Московченко, Е.Г.Георгієв, В.Л.Керров, П.П.Черкасов).

За останні півтора десятиріччя в російській історіографії з'явилось чимало досліджень, присвячених історії близькосхідної політики Франції. Окремі аспекти зазначеної теми порушено в працях з історії французької дипломатії, зовнішньої та колоніальної політики (В.М.Аванесян, Є.М.Воронов, М.Ю.Золотухін, Г.В.Короткова, Є.О.Попова, Н.П.Таньшина, Н.С.Тарасова, О.М.Фомін, П.П.Черкасов).

Чільне місце проблема франко-єгипетських відносин посідає у штудіях з соціально-політичних поглядів та державної діяльності осіб, що безпосередньо впливали на формування та провадження зовнішньої політики Франції – Людовіка XVI, Наполеона ІІІ, Ф.Гізо та ін. (Є.А.Кошелєва, В.Б.Лисяков, Н.П.Таньшина).

Чи не єдиною роботою, безпосередньо присвяченою історії французької політики в Єгипті, є кандидатська дисертація М.В.Орлової "Єгипет наприкінці XVIII – на початку XIX століття: початок англо-французького протистояння в регіоні", захищена у Московському педагогічному державному університеті в 2005 р. Основну увагу дослідниця приділяє розкриттю причин та наслідків єгипетської експедиції Наполеона Бонапарта 1798-1801 рр.

Разом з тим, у радянській та російській історіографії очевидною є відсутність спеціальних праць, у яких би досліджувався процес ґенези та реалізації політики Франції щодо Єгипту у 40-80-х рр. ХІХ ст.

Історія формування зовнішньополітичного курсу Франції на Близькому Сході в українській історіографії майже не вивчалася, хоча в цілому проблеми, пов'язані з ґенезою зовнішньої політики цієї країни останнім часом привертають все більшу увагу вітчизняних дослідників. Так, вивчення історії франко-іспанського суперництва кінця XV – початку XVI ст. займає важливе місце у науковому доробку В.Ціватого. Франко-англійським відносинам XVI – початку XVII ст. присвячена низка праць одеського дослідника О.Дьоміна. Франко-англійське суперництво в регіоні Північної Америки від початку XVIII ст. до Паризького мирного договору 1763 р. стало предметом дослідження С.Беложка. Діяльність французької дипломатії за доби Наполеона І розглядається в дослідженнях О.Захарчука та В.Ададурова. Зовнішньополітичні позиції Франції в період міжнародної кризи 80-х років ХІХ ст. висвітлюють київські вчені Б.Гончар та В.Самчук. Певні аспекти міжнародних відносин Франції ХХ – початку ХХІ ст. у своїх працях порушують Б.Мирхан, Л.П.Халецька, Н.Д.Городня.

Окрім вже згаданого дослідження Ю.О.Боєва, слід відзначити нещодавно видану "Українську дипломатичну енциклопедію", авторами якої стали провідні українські вчені. Дуже важливими для дисертанта виявились: одноосібна монографія О.А.Коппель "Перська затока: проблеми безпеки у 80-90-ті рр.", а також низка колективних робіт, присвячених Близькому Сходу, у підготовці яких, окрім цієї дослідниці, приймали участь Б.І.Гуменюк, О.С.Пархомчук та ін.; монографія "Україна: утвердження незалежної держави", одна з глав якої, написана С.В.Віднянським та А.Ю.Мартиновим, порушує питання відносин України з державами Близького Сходу; матеріал, опублікований О.П.Реєнтом у праці "Нариси із дипломатичної історії України" під назвою "Дипломатичні аспекти "Східного питання" й Україна".

Однак, історичне підґрунтя, корені французької політики на Близькому Сході у ХІХ ст. в вітчизняній історіографії залишаються ще майже не дослідженими.

Таким чином, аналіз історіографії та джерельної бази переконує в необхідності подальшої розробки й вивчення проблеми. Наявність документальних матеріалів, у тому числі – неопублікованих, створює реальну можливість вирішення поставлених завдань.

Другий розділ "Походження східної політики Франції та її результати до кінця першої третини ХІХ ст." присвячений дослідженню основних передумов формування політичного курсу Франції на Близькому та Середньому Сході.

Дисертант доходить висновків, що східна політика Франції бере свій початок у якості самостійного зовнішньополітичного курсу ще в епоху хрестових походів – ХІ-ХІІІ ст., під час яких країни досліджуваного регіону було вперше відкрито для французької зовнішньої торгівлі.

З цього періоду й до середини XVII ст. тривав так званий ознайомчо-торговельний період у східній політиці Франції, яких характеризувався досить повільним розповсюдженням французького впливу в країнах Східного Середземномор'я. До того ж цей вплив час від часу зазнавав суттєвого занепаду, що було обумовлено подіями як всередині Франції, так і в Європі (Сторічна війна 1337-1453 рр., релігійні війни 1562-1598 рр.).

Початок нового етапу у східній політиці Франції, який умовно можна класифікувати як початково-колоніальний, був пов'язаний із встановленням твердої абсолютистської влади у Франції, що сталося за часів правління Людовіка XIV (1643-1715 рр.). Саме в цей час за енергійного сприяння Ж.-Б.Кольбера було розпочато активну французьку експансію в Індії, з'явились перші ґрунтовні та довгострокові плани повного або часткового підкорення деяких східних країн, зокрема – Єгипту.

Розглядання таких планів у Парижі ставало дедалі серйознішим у міру того, як англійці витісняли французів з Індії та Північної Америки. Ключовою подією, яка призвела до боротьби думок у правлячих колах Франції стосовно зміни акцентів у східній політиці, стала поразка цієї країни у Семирічній війні 1756-1763 рр. Зокрема, ця подія підштовхнула деяких представників французької аристократії на чолі з графом Сен-Прі до висунення пропозиції про прийняття негайних та ефективних заходів щодо компенсування втраченого в Індії та Америці шляхом окупації Єгипту та Сирії. Разом з тим, існувало досить впливове угрупування французької правлячої еліти, очолюване міністром закордонних справ Верженном, яке відрізнялось більшим ступенем далекоглядності, пропонуючи усіляку підтримку цілісності Османської імперії, у складі якої перебували на той час згадані вище країни. Головним аргументом на користь збереження такого статус-кво була загроза поступового підкорення Росією османських територій, що стала особливо відчутною після російсько-турецьких воєн 1735-1739 та 1768-1774 рр. Врешті-решт перемогла остання точка зору, й плани окупації було відкладено на певний час.

Відродження інтересу до економічних та стратегічних перспектив, що їх могла надати окупація Єгипту і зокрема – Суецького перешийку, відбулося вже в рамках наступного – колоніального – етапу східної політики Франції, який розпочався за часів Директорії. Реалізацію цього проекту було доручено молодому та амбітному генералу Бонапарту. Успішна, але нетривала (1798-1801 рр.) французька окупація не тільки мала наслідком встановлення міцних економічних, політичних та культурних зв'язків між Францією та цією країною, перетворивши останню на головну партнерку у східній політиці Ке д?Орсе, але й відкрила Єгипет для європейського (передусім – франко-англійського) суперництва.

Як наслідок, у наступні десятиліття думка про придбання нової колонії на берегах Нілу, майже не залишала французьких правителів. Так, Наполеон до кінця життя не відмовлявся від наміру здійснити повторну експедицію до Єгипту.

Ще більш грандіозні плани стосовно затвердження французького впливу в Північній Африці мали Карл Х та Луї Філіп. Змінивши бонапартівські методи "силового підкорення" на "мирне проникнення" через надання офіційної військової, фінансової та технологічної допомоги єгипетському правителю Мухаммеду Алі, правлячі кола Франції підтримували експансіоністські наміри останнього, у той же час розглядаючи долину Нілу як плацдарм для розповсюдження власного впливу у Леванті.

У третьому розділі "Єгипет у зовнішній політиці Франції (30-80-ті рр. XIX ст.). розглядається зовнішня політика Франції стосовно Єгипту від початку першої турецько-єгипетської кризи до англійської окупації долини Нілу.

До хронологічних рамок цього розділу навмисно включено період 30-х рр. ХІХ ст., оскільки лише комплексне розглядання першої (1831-1833 рр.) та другої (1839-1840 рр.) турецько-єгипетських криз дозволяє створити певне підґрунтя для подальшого аналізу французької політики в Єгипті.

Розділ включає три підрозділи: 1. Боротьба французьких правлячих кіл за посилення позицій у Єгипті в період турецько-єгипетського протистояння 1829-1833, 1839-1841 рр.; 2. Проблема Суецького канала у франко-британських відносинах; 3. Єгипетська політика Версаля за умов ослаблення Франції після франко-пруської війни 1870-1871 рр.

Під час першої турецько-єгипетської кризи (1829-1833 рр.) Липнева монархія посилила надання завуальованої підтримки Мухаммеду Алі, сподіваючись на отримання значних привілеїв у цій країні для французьких фінансових та торговельних підприємств.

Втім, незважаючи на протегування, що надавалося єгипетському правителю, у Версалі були змушені чинити опір спробам останнього проголосити повну незалежність, оскільки, з одного боку, побоювались військового втручання Росії та загострення відносин із Великобританією, а з іншого – не були готові до повного розчленування Османської імперії, що могло призвести до прямого зіткнення між великими державами, наслідки якого важко було передбачити.

Попри бажання встановити протекторат над арабською імперією Мухаммеда Алі, що мала постати на руїнах Османської імперії, в Парижі все ж хотіли бачити сусідом єгипетського правителя скоріше "слабкого" турецького султана, ніж сильного російського царя. Саме тому французький уряд прагнув зберегти Порту в якості антиросійського бар'єру та гаранта франко-британської дружби. До того ж французькі плани щодо розповсюдження власного впливу на Близькому Сході можна було вважати цілком реалізованими. Внаслідок першого турецько-єгипетського зіткнення Мухаммед Алі став володарем майже половини території Османської імперії, переважаючи свого суверена у військовому та економічному відношенні.

Однак остаточній реалізації таких планів Франції завадила головна її суперниця у боротьбі за домінування на Близькому Сході – Великобританія. Скориставшись черговим загостренням відносин між Мухаммедом Алі та султаном, що сталося у 1839 р., міністру закордонних справ Великобританії лорду Пальмерстону врешті-решт вдалося створити об'єднаний фронт європейських держав. Великобританія, Росія, Австрія і Прусія виступили на підтримку територіальної цілісності Османської імперії. Франція, таким чином опинилась у повної дипломатичної ізоляції зі Східного питання. Лише на останньому етапі розв'язання конфлікту цій країні було дозволено "зайняти своє місце серед інших держав".

Турецько-єгипетська криза 1839-1841 рр. наглядно продемонструвала Європі зміну пріоритетів французької політики на Близькому Сході. У підсумку Франція, з одного боку, була змушена шукати примирення зі своїми європейськими сусідами, а з іншого ? нові методи у здійсненні своєї політики на Близькому Сході. Наслідком цього став пошук можливості перенесення центру французького впливу з Каїра до Стамбула.

Значне послаблення позицій Франції на Близькому сходу, зафіксоване Лондонськими конвенціями 1840-1841 рр., було збільшене через загострення становища усередині країни – задля збереження влади Луї-Філіп змушений був шукати підтримку Великобританії, відмовляючись тим самим від проведення активної самостійної зовнішньої політики.

Саме тому французький уряд відмовив у наданні офіційної підтримки проектам спорудження морського судноплавного каналу через Суецький перешийок, що їх висували члени Міжнародного дослідницького товариства Суецького каналу. Незважаючи на те, що створення нової транспортної артерії через територію Єгипту якнайкраще відповідало економічним та зовнішньополітичним інтересам Франції, уряд Луї Філіппа був вимушений зважати на украй негативне ставлення до таких проектів Великобританії, яка, в свою чергу, розглядала реалізацію такого проекту як безпосередню загрозу власному пануванню в басейні Індійського океану.

Початок нового етапу у франко-британському суперництві в Єгипті поклала революція 1848 р. у Франції, що дала поштовх до проведення більш активного зовнішньополітичного курсу. Нове французьке керівництво відкрито підтримало ідею реалізації Суецького каналу, на противагу якому англійці висунули власний проект залізниці Олександрія-Каїр-Суец. Як наслідок, між Францією та Великобританією розпочалася боротьба за