Національна Академія наук України

Інститут світової економіки і міжнародних відносин

Ірхін Олександр Анатолійович

УДК 327 (73:560)

ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА СТРАТЕГІЯ США ЩОДО ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Дисертацію виконано в Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор політичних наук, професор

Юрченко Сергій Васильович,

Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, професор кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Гончар Борис Михайлович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн;

кандидат політичних наук,

Варбанець Павло Анатолійович,

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, старший науковий співробітник відділу Азії та Африки.

Провідна установа:

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться “11” квітня 2006 року о 16-30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030 м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, м. Київ, вул. Леонтовича, 5.

Автореферат розісланий “02” березня 2006 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Сушко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається статусом Сполучених Штатів Америки в системі міжнародних відносин і важливістю зв'язків зі світовим лідером, розумінням основ його політики, вивченням тих механізмів впливу, які дозволили йому досягти стану єдиної наддержави. Виокремлення Турецької Республіки в межах загальної зовнішньополітичної стратегії США уможливлює виявлення і актуалізацію важливих складових реалізації цього статусу у планетарному масштабі та стосовно одного з важливих акторів європейського та євразійського політичного простору.

Вивчення політики США в одному з ключових регіонів світу, яким є Близький та Середній Схід, необхідне для розуміння сутності подальшого формування нової системи міжнародних відносин і прогнозування розстановки сил на регіональному, континентальному та глобальному рівні. Виділення країнних елементів зовнішньополітичної стратегії США дозволить уточнити деякі теоретико-методологічні проблеми сучасної геополітики і на прикладі взаємовідносин США і Турецької Республіки з’ясувати ключові чинники впливу на поведінку соціальних спільнот, які займають певні географічні простори.

Досвід американо-турецької співпраці представляє інтерес для української політичної науки як апробована модель взаємостосунків двох держав, що належать до різних цивілізацій. Туреччина у подібній моделі виступає як об'єкт вестернізації і модернізації.

Тому необхідно переосмислити існуючі підходи до оцінки формування американського зовнішньополітичного курсу до окремої держави та країнної зовнішньополітичної стратегії, як її основної бази, котрі при відомих досягненнях подавалися раніше вітчизняними фахівцями переважно з ідеологічних позицій, що впливало на зміст досліджень і обмежувало розкриття реальних механізмів та закономірностей формування і здійснення американської зовнішньої політики.

Крім того, беремо до уваги, що розпад Ялтинської системи міжнародних відносин змінив баланс сил у чорноморському регіоні. Туреччина й Україна виявилися двома державами, що мають спільний водний кордон в акваторії Чорного моря. Країни, які є членами ряду регіональних організацій, роблять зусилля по інтеграції в ЄС, намагаються зробити свої території транзитними для транспортування вуглеводнів зі сходу на захід та зазнають значних труднощів у забезпеченні своїх економік нафтогазовими ресурсами, виступаючи у цьому питанні конкурентами (проекти нафтопроводів: “Баку-Джейхан” і “Одеса - Броди”). При цьому Україна постійно відчуває сусідство Туреччини через допомогу, яку остання надає кримським татарам. Цей чинник є особливим у взаємостосунках двох держав. Проте у процесі політичної та економічної глобалізації у двосторонніх турецько-українських відносинах подібних чинників стає все більше. У цьому контексті вивчення місця і ролі Туреччини в загальній американській геостратегії дозволить українському політикуму визначити ступінь самостійності ухвалюваних турецькою елітою рішень.

Країнні складові зовнішньополітичної стратегії США представляють інтерес для української держави на теоретичному та практичному рівні для розуміння сутності політики наддержави щодо окремих країн з метою створення прагматичних двосторонніх відносин. При цьому однією з основних задач української політичної еліти у процесі розробки і реалізації ефективного зовнішньополітичного курсу у південному напрямку є виявлення спільностей та суперечностей між США і Туреччиною.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Проблематика дисертації безпосередньо пов'язана з науковою спеціалізацією кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського по вивченню “Історії зарубіжних країн. Історії міжнародних відносин”, визначеної Міністерством освіти і науки України (номер державної реєстрації теми кафедри – РК 0100U001356) та Вченою радою університету. Тема дисертації була затверджена Вченою радою університету (протокол №3 від 02.04.2001 року), різні розділи її розроблялися автором з 2000 року відповідно до планів науково-дослідної роботи кафедри нової і новітньої історії зарубіжних країн Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному аналізі закономірностей формування і реалізації американської політики щодо окремої держави в рамках загальної зовнішньополітичної стратегії США, дослідженні її еволюції у період “холодної війни”, після розпаду двополюсної системи міжнародних відносин і формування нової системи світового порядку, і на цій основі виокремлення моделі американської країнної зовнішньополітичної стратегії на прикладі Турецької Республіки.

У рамках досягнення цієї мети у роботі розв'язуються конкретні завдання.

1. Виявити роль просторового чинника у мисленні та дискусіях американської політичної еліти при ухваленні рішень у період і після „холодної війни” на прикладі розвитку відносин з Турецькою Республікою.

2. Розкрити базові переваги Туреччини як контрагента США у регіоні, спрямованість і динаміку дій наддержави через визначення просторових пріоритетів на Близькому і Середньому Сході, уточнити специфіку та механізм урахування інтересів Туреччини у політиці США.

3. Дослідити особливості і механізми виокремлення політичною елітою США елементів турецького суспільства, вплив на які забезпечує реалізацію американського зовнішньополітичного курсу.

4. Представити еволюцію американських геостратегічних підходів щодо окремої держави, виділити періодизацію американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини.

5. Встановити роль цивілізаційного чинника у процесі взаємодії США і Турецької Республіки, а також модель турецького суспільства, яка підтримується американцями.

6. Розглянути роль ресурсного чинника американської зовнішньополітичної стратегії щодо Турецької Республіки у постбіполярному світі.

7. Позначити еволюцію американських геостратегічних підходів на прикладі плану “Великий Близький Схід” і виділити роль Турецької Республіки в його реалізації.

8. Систематизувати суперечності у двосторонніх американо-турецьких відносинах у процесі реалізації американської зовнішньополітичної стратегії.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є зовнішня політика США щодо Турецької Республіки. Предметом аналізу стала зовнішньополітична стратегія офіційного Вашингтону, як діяльність держави, яка спрямована на включення Туреччини в процес формування вигідної моделі міжнародних відносин і включає постанову довгочасних цілей і довгострокового планування з урахуванням співвідношення застосування в просторі і в часі необхідних ресурсів.

При цьому, зовнішньополітична стратегія реалізується щодо оформлених просторових одиниць, важливою її складовою є геостратегічний вимір, якій пов`язаний з досягненням, підтриманням та збільшенням могутності за рахунок володіння (чи контролю) найбільш сприятливим просторовим положенням за допомогою військових і невійськових засобів.

Методи дослідження. У дослідженні для аналізу моделі американської зовнішньополітичної стратегії щодо Турецької Республіки був використаний системний підхід, якій обумовив необхідність творчого застосування таких методів аналізу, як історичний, функціональний, соціально-психологічний, нормативно-ціннісний, інституційний та геополітичний.

Застосування історичного методу дозволило виділити загальні і найзначніші історичні факти і тенденції у взаємовідносинах США і Туреччини, а також позначити еволюцію американських зовнішньополітичних підходів у хронологічному аспекті. За допомогою соціально-психологічного методу визначено загальні й приватні характеристики американської і турецької політичних еліт у сприйнятті зовнішнього світу та їх впливу на ухвалення політичних рішень. Інституційний метод визначив роль найважливіших структур американського і турецького суспільств-парламентів, політичних партій, збройних сил, суспільних організацій у формуванні і реалізації зовнішньої політики двох держав. За допомогою функціонального методу було виявлено можливість взаємного впливу США і Туреччини через недержавні і державні інститути. Нормативно-ціннісний метод дозволив автору дати оцінку різним американо-турецьким угодам і договорам (зокрема, з третіми сторонами), зовнішньополітичним діям лідерів двох країн та з’ясувати їхню відповідність національним інтересам двох держав. Вживання геополітичного методу дозволило визначити близькість базових проблем США і Туреччини у процесі реалізації регіональної політики.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що на підставі самостійного вивчення джерел, вітчизняної і зарубіжної історіографії були сформульовані:

- авторська концепція американської зовнішньополітичної стратегії щодо Турецької Республіки, яка передбачає виокремлення чотирьох основних елементів держави і суспільства, котрі знаходяться під впливом США і дозволяють здійснювати ключовий вплив на зовнішню і внутрішню політику Туреччини і сприяти зміцненню позицій Вашингтона у державі та регіоні (збройні сили, економічна модель розвитку, вплив на формування еліти, моделювання зовнішньої політики шляхом втягування в регіональні союзи);

- досліджено еволюцію та зміст етапів розвитку американської політики щодо Туреччини в рамках геостратегії США;

- визначено зміну співвідношення ідеологічної і геополітичної складових американської політики щодо Туреччини. У цьому контексті Туреччина являє собою приклад, коли ідеологічна складова американської зовнішньої політики, спрямованої на демократизацію незахідних суспільств з часом поступається місцем традиційним для держави-об`єкту демократизації силовим діям (такі були проведені через турецьких військових з метою збереження необхідного прозахідного вектора внутрішньої і зовнішньої політики);

- поставлені малодосліджені проблеми, в тому числі, був проаналізований американо-турецькій договір від 1948 року, визначена проблема розподілення водних ресурсів регіону та питання спірної іракської провінції Мосул.

Практичне значення отриманих результатів визначається можливістю використання наукових положень і висновків дослідження у діяльності зовнішньополітичних відомств, а також науково-дослідних інститутів та вищих навчальних закладах України.

По-перше, робота дозволяє врахувати теоретичний і практичний досвід американської політичної культури у розробці і реалізації політики США щодо конкретної держави в рамках зовнішньополітичної стратегії.

По-друге, висновки автора можуть бути враховані у сфері національної безпеки України з урахуванням еволюції американо-українських і україно-турецьких відносин.

По-третє, дослідження автора можуть бути застосовані при аналізі прогнозування міжнародного курсу США, а також для поглибленого вивчення світогляду і зовнішньополітичного менталітету американської наукової і політичної еліт.

Дане дослідження має певний інтерес і для викладання дисциплін відповідно до встановлених планів з історії та теорії міжнародних відносин, геополітики, політології, історії США і Туреччини.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації були використані для підготовки доповідей і повідомлень на наукових конференціях, зокрема, міжнародних: щорічній науковій конференції професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського (Сімферополь, 25 квітня 2001 р.), Першому міжнародному семінарі “Релігія і цивільне суспільство” (Київ - Сімферополь - Ялта, 14-18 січня 2002 р.), конференціях Кримського республіканського суспільства міжнародних зв'язків - “Глобальні процеси і регіональний розвиток” (Сімферополь, 25 грудня 2002 р.), “Люди. Політики. Війни” (Сімферополь, 6 травня 2003 р.), VI підсумковій конференції професорсько-викладацького складу і студентів, присвяченій 10 - річчю Таврійського екологічного інституту (Сімферополь, 23-24 квітня 2003 р.), на міжнародній науковій конференції: “Три підходи до війни і миру: Сталін, Рузвельт, Черчілль на Кримській (Ялтинській конференції) 1945 року та уроки для формування нової системи міжнародної безпеки (Ялта, Лівадія, 5-7 лютого 2004 р.), третьому міжнародному семінарі “Ідентичність і толерантність у багатоетнічному цивільному суспільстві” (Алушта, 11-14 травня 2004 р.), на міжнародному науковому симпозіумі “Ялта 1945-2005: від біполярного світу до геополітики майбутнього” (Ялта, Лівадія, 4-6 лютого 2005 р.), міжнародній науковій конференції “Кримські Панаринські читання” (Севастополь, 17-18 червня 2005 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Політична опозиція і суспільний ідеал” (Севастополь, 12-13 вересня 2005 р.), міжнародній науковій конференції “Лазаревські читання” (Севастополь, 4 -5 жовтня 2005 р.)., на міжнародній науковій конференції: “Світовий порядок ХХI століття і проблеми україно-російських відносин” (Ялта, Лівадія, 7-9 лютого 2006 р.).

Публікації. Основні положення та ідеї представлені автором в восьми публікаціях, зокрема, у п’яти профільних виданнях, три з яких - в фахових виданнях з політичних наук та у трьох виданнях тез виступів на наукових конференціях. Загальний обсяг публікацій складає 3 авторських аркуші.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох глав, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний об'єм роботи складає 204 сторінки, з яких 177 стор. – основний текст, список джерел, що використовуються, який складається з 305 найменувань, - 23 стор., додатку на 4 аркушах у вигляді таблиць із статистичними даними і схемами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі відображається актуальність теми дослідження, мета, завдання, предмет і об'єкт дослідження, ступінь вивченості теми, наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також апробація роботи.

У першому розділі – “Країнний рівень зовнішньополітичної стратегії США: загальна модель і особливості її вивчення на прикладі Туреччини” аналізуються особливості розробки зовнішньополітичної стратегії США щодо Туреччини, огляд джерел і літератури дослідження, а також методів, які застосовувалися для вивчення зовнішньополітичної стратегії США на країнному рівні.

Найважливішим напрямком комплексного вивчення зовнішньої політики США є дослідження чинників, що істотно впливають на висунення, розробку і реалізацію основних положень міжнародного курсу держави світу, яка займає провідні позиції. У цьому відношенні існує стійке і обґрунтоване уявлення про те, що у фундаменті американського зовнішньополітичного курсу лежать геополітичні концепції.

Зовнішньополітична стратегія є основою для розробки і реалізації зовнішньополітичного курсу. При цьому, важливою складовою зовнішньополітичної стратегії є геостратегія, яка характеризується діяльністю держави на міжнародній арені, яка спрямована на створення, підтримку і збільшення своєї могутності за рахунок володіння найсприятливішим просторовим положенням, що досягається за допомогою військових і невійськових засобів. Масштаб геостратегії може бути глобальним, регіональним та країнним. У центрі уваги геостратегії знаходяться такі проблеми, як вибір і обґрунтовування територіальної експансії, встановлення у тих або інших формах контролю над простором (будівництво військових баз, анексія, встановлення сфер впливу, економічне домінування, культурний вплив), визначення загроз, реальних і потенційних союзників і супротивників, створення альянсів і коаліцій, відпрацювання механізму відповіді на дані виклики.

У підрозділі “Огляд літератури і джерел дослідження” виділене коло джерел, яке було використано автором при роботі над темою дисертації. Відмічені внески американських дослідників: Дж. Гордона, С. Лераббі, Я.О.Лессера, А. Маковського, З. Саярі, Дж.Харріса, та їх турецьких колег: Х. Поултона, З. Оніш, Д. Ергіля та ін.

Виділений внесок українських вчених Аппатова С.І., Бодрука О.С., Гончара Б.М., Гончаренка О.М., Дашкевича А.В., Долгова І.О., Зварича В.Б., Камінського Є.Є., Канцелярука Б.І., Федченка Є.М., Юрченко С.В., а також дослідників з країн СНД: Ахундова І.А., Удовиченка Д.І., Данілова В.І., Іванова І.І., Коняхіної Т.В., Корхмазяна Р.С., Расизаде А.Ш., Медведка Л.І.

Основні джерела, використані при написанні даної роботи, можуть бути класифіковані залежно від походження і приналежності до тих державних і суспільних структур, які мали вплив на процес формування і реалізації американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини у вказаний період. Виходячи з цього принципу, виділяються наступні групи джерел: документи, пов'язані з діяльністю президента та конгресу США, державного департаменту, опубліковані роботи відомих представників політичних і військових кіл, матеріали “мозкових центрів” США, дослідження Міністерства закордонних справ Республіки Туреччина, мемуари, періодика а також документи з деяких російських архівів. До окремих груп вказаних джерел автор отримав доступ за допомогою мережі “Інтернет”.

Діяльність конгресу США, у тому числі і щодо зовнішньополітичних проблем, знаходить максимальне віддзеркалення у публікаціях “Congressional Record”, вивчення яких увійшло у традиції вітчизняної американістики. Особливий інтерес при вивченні проблем зовнішньої політики США щодо Туреччини представляють дебати і голосування з проблем військових асигнувань, а також інших рішень щодо Турецької Республіки, які показують основні вектори зовнішньополітичної стратегії США.

Діяльність президентів США відображені у документах “Public Papers of the President”, що використовуються автором у дослідженні.

Значним джерелом для дослідження динаміки американо-турецьких відносин стали документи державного департаменту США “Foreign Relation of the United States”.

Особливу цінність у вивченні даної теми має аналіз книг, статей та виступів впливових державних і політичних діячів, крупних американських експертів, роботи яких автор вивчав у Меморіальному кабінеті-бібліотеці Ф.Д. Рузвельта у Лівадійському палаці-музеї, книг і документів, переданих з меморіальної бібліотеки Ф.Д. Рузвельта у Гайд-Парку. До них відносяться такі видні діячі США як: А. Берл, Дж. Бірнс, Дж. Кеннан, Д. Ейзенхауер, Г. Трумен.

Автор також використовував матеріали авторитетного наукового періодичного видання -„Journal of International Affairs”. Слід зазначити, що перший номер журналу за 2000 рік був повністю присвячений дослідженням динаміки зовнішньої і внутрішньої політики Туреччини, що показує цінність держави як партнера США.

Атмосфера, у якій розгортався процес становлення і реалізації геостратегічних установок США щодо Туреччини, і реакція турецького суспільства, виявлення позицій і взаємодію протиборчих сил дозволяє у значній мірі відобразити аналіз матеріалів як американської, так і турецької періодики. Автор проводив систематичний моніторинг таких видань як: “New York Times”, “Turkish Daily News”, “Zaman”. Особливий інтерес представляють публікації турецького тижневика “Turkish Probe”, матеріали якого включають моніторинг і аналітичні статті по зовнішній і внутрішній політиці Турецької Республіки.

В окрему категорію джерел автор виділив матеріали американських “мозкових центрів”, які мають значний вплив на зовнішньополітичний курс США: “RAND Corporation”, “Washington Institute”, “Washington Profile” та ін.

Одним з джерел, що представляли інтерес для автора при написанні роботи були дослідження Міністерства закордонних справ Турецької Республіки – “Turkey and World 2010-2020”.

Окрім американських і турецьких джерел, при написанні роботи використовувалися матеріали з російських архівів, яки були люб'язно надані науковим керівником автора. Матеріали представляють інтерес для повнішої оцінки колишнього глобального супротивника та його регіонального контрагента. З фондів (РГАСПИ-РЦХИДНИ) у дисертації приводяться матеріали Відділу міжнародної інформації ЦК ВКП (б), утвореного у червні 1944 року на основі апарату Комінтерну. Оцінки американської допомоги для Туреччини, огляди турецької печаті з реакцією суспільства на радянську й американську політику, доклади дипломатичних працівників СРСР були цінні при роботі над даним дослідженням.

Таким чином, уявляється, що кількість і якісний зміст джерел, використаних при написанні даної роботи, дозволяє з достатнім ступенем об'єктивності розкрити зміст процесу формування і реалізації геостратегії США щодо Турецької Республіки.

У підрозділі “Методи вивчення зовнішньополітичної стратегії США щодо Туреччини” автор розкриває методи, які були використані для аналізу моделі американської країнної зовнішньополітичної стратегії та її складових елементів, а також виділення ієрархії засобів впливу США на Турецьку Республіку.

У другому розділі “Функціонування і криза моделі зовнішньополітичної стратегії США щодо Турецької Республіки” досліджується процес становлення та розвитку американо-турецьких відносини від перших контактів до розробки зовнішньополітичної стратегічної моделі США щодо Туреччини, її криза і створення умов для її подолання.

США після 1945 року як перша наддержава починають реалізовувати геостратегічну модель в планетарному масштабі. Загальна геостратегічна модель включила такі імперативи як: контроль над морськими комунікаціями, береговими лініями та ключовими регіонами світу, освоєння географічного простора за рахунок військового чинника (анексії, створення військових баз тощо), та чинниками „м’якої сили” (економічні, культурні, інформаційні компоненти).

Розробка і реалізація американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини починається після Другої світової війни, коли Сполучені Штати Америки витісняють інтереси Великобританії зі Східного Середземномор'я і створюють умови для включення держави у свою сферу інтересів. США виділяє чотири елементи цільового впливу на Турецьку Республіку які сформували геостратегічну модель: збройні сили, економічну систему, політичну еліту і зовнішньополітичний курс через моделювання регіональних блоків за участю офіційної Анкари.

У ході реалізації зовнішньополітичної стратегії США щодо Туреччини у взаємостосунках держав виявлялися суперечності, які характеризували кризу моделі. У перспективі ці кризи могли привести до переорієнтації Туреччини у своїй зовнішній і внутрішній політиці.

На дані суперечності у двосторонніх відносинах Сполучені Штати відповідали модернізацією моделі зовнішньополітичної стратегії. На внутрішні виклики стабільності Туреччини військові відповідали своїм втручанням. На зовнішні суперечності між двома державами США відповідали скороченням, або повним припиненням фінансової і технічної допомоги, що покривали турецькі витрати на фінансування армії у період 1974 по 1980 рр. Одночасно в істеблішменті США проходила переоцінка основ двосторонніх відносин. Так, під час Кіпрських криз американською стороною був висунутий “план Ачесона”, який враховував інтереси Туреччини і був компромісним варіантом між сторонами конфлікту.

Таким чином Сполучені Штати трансформували зовнішньополітичну стратегічну модель після виникнення криз між США в Туреччиною .

У третьому розділі “Американський вибір на користь монополярного світу і коригування курсу щодо Туреччини” досліджуються нові механізми впливу Сполучених Штатів щодо Туреччини: нові напрямки взаємодії, зокрема, активізація Туреччиною, при підтримці США, політики щодо південного Кавказу і Центральної Азії, чинник ресурсів у регіональній політиці США і роль Туреччини у транспортуванні нафти і газу з Близького Сходу, Каспійського регіону, Середньої Азії. Не дивлячись на амбітні заяви і колосальні організаційні зусилля по створенню власної сфери впливу у тюркському світі, які здійснювалися турецькою стороною впродовж 90-х рр. ХХ століття, та крупні за турецькими масштабами державні і приватні капіталовкладення, Туреччина вже до середини вказаного десятиріччя відчула свою нездатність утримати тюркські держави СНД у сфері свого домінуючого економічного і, тим більше, політичного впливу. В умовах обмеженості економічних ресурсів Туреччина поступово відмовилася від створення власної зони впливу на території мешкання тюркськіх народів Євразії, скоротивши колишні плани до розвитку, в основному, освітніх програм у рамках діяльності ТІКА (Турецької агенції міжнародного розвитку), що дозволяє говорити про створення гуманітарної сфери впливу Туреччини.

Розглядається також американський механізм, спрямований на нейтралізацію ісламського відродження у Туреччині, як забезпечення внутрішніх умов американської зовнішньополітичної стратегії.

Досліджується механізм моделювання зовнішньої політики Турецької Республіки Сполученими Штатами через створення регіональної вісі впливу між Ізраїлем та Туреччиною. Так, після закінчення “холодної війни” Турецька Республіка стала проявляти велику зовнішньополітичну активність, яка, зокрема, була направлена на периферію своїх південних кордонів. У другій половині 90-х рр. політичні еліти Турецької Республіки та Ізраїлю інтенсифікували свою співпрацю у військово-технічній і економічній галузях, а також в області безпеки.

Аналіз геополітичного положення двох країн дозволяє зробити висновок про те, що Туреччина та Ізраїль мають ряд тотожних проблем та переваг в регіоні. Обидві країни знаходяться у ворожому державному оточенні, будучи стратегічними союзниками США. Таким чином, розвиток ізраїльсько-турецьких двосторонніх відносин відбувається переважно у військово-політичній сфері, будучи реалізацією нової моделі регіональної геостратегії США, спрямованої на зміцнення їх присутності в регіоні, і має наступні геополітичні наслідки.

По-перше, більш самостійна зовнішня політика Туреччини після утворення вакууму сили, викликаного розпадом Радянського Союзу, потребувала механізму опосередкованого контролю. Партнерство Ізраїлю і Туреччини дозволило поставити зовнішньополітичну активність останньої у певні вузькі рамки, що обмежують її політичний маневр з ісламськими державами Близького і Середнього Сходу, та сприяє нейтралізації ісламського відродження. Унаслідок цих контактів Сполучені Штати Америки отримали опосередкований тиск на зовнішню політику Туреччини.

По-друге, співпраця Туреччини з Ізраїлем сконцентрована в основному у військово-політичній сфері. Проте Ізраїль сам залежить від американської щорічної військової допомоги, тому фактично створені чітко контрольовані Сполученими Штатами умови співпраці двох держав.

У розділі також розглядається проект “Великий Близький Схід” у геостратегії США і роль Турецької Республіки в його реалізації.

Таким чином Сполучені Штати трансформували зовнішньополітичну стратегічну модель щодо Туреччини після розпаду Ялтинської системи міжнародних відносин.

ВИСНОВКИ

Відповідно до мети та завдань дослідження автор робить наступні висновки.

На даному етапі історії Сполучені Штати Америки є світовим лідером, який зосередив безпрецедентну економічну, політичну і військову могутність. Туреччина є претендентом на роль регіонального лідера на Близькому і Середньому Сході та служить опорним пунктом для американської зовнішньої політики. Фундаментальні основи такої співпраці були закладені після Другої світової війни у період формування та реалізації американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини.

Розуміння керівництвом США Турецької Республіки як ключового геополітичного простору між Європою і Азією та Африкою і Азією ставило питання її швидкої інтеграції у систему американського “стримування”. Це дозволило державі впродовж “холодної війни” стати південним флангом НАТО й одним з ключових гравців на Близькому і Середньому Сході і Східному Середземномор'ї. У сучасному світі при певних союзницьких зобов'язаннях Туреччина розглядається як чинник стримування російського прямування у південний океанічний простір, здатний стабілізувати регіон Близького і Середнього Сходу, представляючи інтереси своїх союзників, виконуючи активну роль при розповсюдженні моделі демократії в ісламські держави та підтримуючи економічний розвиток регіону у вибраному (нафторесурсному) напрямку.

Турецька Республіка, у порівнянні з іншими мусульманськими державами Близького і Середнього Сходу, має ряд базових переваг, які вміло використовуються США.

В геополітичному аспекті, мотивація американо-турецького альянсу обґрунтовується існуванням у період “холодної війни” Радянського Союзу, а після її закінчення відновленої сили Російської Федерації, примушує турецьку політичну еліту шукати державу або союз держав, які здатні стримувати геополітичні прагнення РФ. До цього чинника доцільно віднести і недружнє оточення навколо самої Туреччини, що формує пояс менших загроз: Сирія, Іран, Ірак, Вірменія, Греція. З даного списку держав за основними показниками сили Турецькій Республіці може протистояти тільки Іран (чисельність населення, наявність власної культури, стійкої до асиміляції, державної моделі, ресурсів та технологій). Іран і Сирія складають, за визначенням американців, частину “вісі зла”, отже, турецькі й американські інтереси у цьому напрямі співпадають.

В цивілізаційному аспекті, Туреччина, як жодна інша країна регіону, має найвдаліші традиції по вестернізації і модернізації свого суспільства. Успішна демократизація деяких елементів турецького соціуму: армії, економіки, частини інтелігенції дозволили створити всередині держави фундамент для тіснішого взаєморозуміння на рівні ключових елементів суспільства необхідності американо-турецького союзу.

Зовнішньополітична стратегія США щодо Туреччини включила комбінацію військових та невійськових чинників.

Військовим аспектом, що сприяє врахуванню в політиці Туреччини американських інтересів, стала тісна співпраця у військово-технічній області, що було гармонійно доповнено входженням держави до Північноатлантичного альянсу та розміщенням на її території ряду американських військових баз. Крім того, через систему підготовки кадрів в рамках НАТО проявляється значний вплив США на офіцерський склад збройних сил Туреччини. Разом із тим, що армія є ключовим елементом турецького традиційного суспільства, вона, одночасно, є найбільш вестернізірованою його частиною. Згідно з конституцією, турецькі генерали мають право втручатися у політичну діяльність держави, яку вони впродовж п'ятдесяти років реалізовували, захищаючи світський характер Турецької Республіки. Тому, зробивши ставку на контроль збройних сил Туреччини, американці змогли підпорядкувати собі основний з ключових елементів держави регіону. Крім того, після військових переворотів 1960, 1971, 1980, 1997 рр. кожного разу закріплювалася більша інтегрованість військових у політичне життя держави і зміцнення вертикалі виконавчої влади. Військові і поліцейські витрати Туреччини складають значну частину бюджету, що вводить державу у стан постійної необхідності отримання зовнішніх запозичень для їх покриття. Технологічно Туреччина неспроможна забезпечити виробництво сучасного озброєння. Таким чином, створена ситуація технічної і фінансової залежності держави від своїх західних союзників і в першу чергу від США.

Другим ключовим чинником невійськового характеру є економічна система, яка тісно пов`язана із США. Економіка Туреччини, побудована на західних позиках, розвивається за рекомендаціями МВФ і потребує постійних зовнішніх запозичень через високі військові і поліцейські витрати, а також технологічну відсталість держави.

Третім ключовим невійськовим елементом американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини є вплив на політичну еліту і, загалом, у культурній галузі через сферу вищої освіти. Цей вплив дозволяє формувати невелику у процентному відношенні, але впливову частину турецького соціуму, яка підтримує сучасний зовнішньополітичний курс, направлений на тісний союз із західними державами і дотримання у внутрішній політиці кемалістського курсу.

Четвертим елементом є моделювання зовнішньополітичного курсу через створення за участю держави військово-політичних блоків. Після Другої світової війни Турецька Республіка виступала ініціатором кількох військово-політичних блоків: Балканський пакт, СЕНТО. У даний час на території Близького і Середнього Сходу найвдалішим з погляду американської геостратегії є військово-політичний альянс Ізраїлю і Туреччини, який почав складатися у 90-хх роках ХХ століття. Такий союз багато в чому відповідає інтересам його регіональних учасників: вороже, переважно арабське оточення, боротьба за ресурси із сусідами, прозахідна орієнтація двох держав, військово-технічна залежність від США. У той же час, для Туреччини тісні контакти з ізраїльтянами формують умови протидії ісламізації зовнішньої політики, провокуючи різку критику з боку арабських держав регіону, а також Ірану. І, нарешті, турки покладають певні надії на вплив єврейського лобі в США.

У ході реалізації країнної моделі зовнішньополітичної стратегії США у взаємостосунках держав виявлялися суперечності, які можна охарактеризувати як її кризу. У перспективі дані суперечності могли привести до переорієнтації Туреччини у своїй зовнішній і внутрішній політиці. Сценарій Ірану 1978-1979 рр. міг бути повторений, що істотно скоротило б присутність американських інтересів у регіоні. Політизування ісламу сприяло появі у Туреччині ісламської економічної теорії і підприємств, які могли надалі стати альтернативними ринковому розвитку турецької економіки. Очевидно, що процес політизування ісламу у Туреччині вийшов з-під контролю кемалістської політичної еліти та армії.

Криза зовнішньополітичної стратегії обумовлюється комплексом суперечностей між її суб'єктом і об'єктом. На суперечності у двосторонніх відносинах Сполучені Штати Америки відповідали модернізацією моделі країнної зовнішньополітичної стратегії. На внутрішні виклики стабільності Туреччини військові відповідали своїм втручанням. На зовнішні суперечності між двома державами США відповідали скороченням або повним припиненням фінансової і технічної допомоги, що покривала турецькі витрати на фінансування армії. Одночасно в істеблішменті США проходила переоцінка основ двосторонніх відносин. Так, під час Кіпрських криз американською стороною був висунутий “план Ачесона”, який враховував інтереси Туреччини і був компромісним варіантом між сторонами конфлікту. Після закінчення “холодної війни” американці сприяли реалізації турецьких амбіцій по створенню своєї зони впливу “від Балкан до Китайської стіни”. У 2003 році американці висунули план “Великий Близький Схід”, який, зокрема, враховує регіональні амбіції Туреччини на Близькому і Середньому Сході. Природно, що реалізація цих проектів була націлена на розширення зони впливу США.

У механізмі впливу на внутрішню політику Туреччини після закінчення “холодної війни” також відбулися зміни. На спробу ісламських політичних сил змінити спрямованість зовнішньої політики у середині 90-х рр., військові Туреччини відповіли в 1997 році “м'яким” військовим переворотом. Американцям у свою чергу необхідно було змінити свої підходи до формування політичної еліти. До влади у Туреччині прийшла ісламська партія, яка виступає за продовження євроінтеграційних прагнень держави, водночас лідери якої користуються популярністю основної частини населення держави, але виступають за продовження вестернізації.

Таким чином, відбулася чергова трансформація американської моделі зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини після закінчення “холодної війни”, що враховує політичні зміни усередині держави та її регіональні амбіції. Періодизація американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини проходить по циклу: співпраця - криза - модернізація зовнішньополітичної стратегічної моделі - співпраця.

1) 1945 – 1974 рр. – з часу закінчення Другої світової війни і до суперечностей щодо проблем Кіпру. У цей період входить а) 1945-1948 рр. – час розробки американського курсу щодо Туреччини та початок військово-технічної допомоги ; б) 1948-1960 рр. - від формування системи двосторонніх відносин (економічне та військове співробітництво, реалізація американського механізму формування турецької еліти та участь держави у військово-політичних союзах з третіми країнами) до кризових проявів, викликаних процесом подальшої вестернізації турецького суспільства на основі американських рекомендацій без помітних зусиль по його модернізації; в) 1960-1974 – криза в американо-турецьких відносинах (Кіпрські кризи 1963, 1974. Спроби нормалізування внутрішніх чинників американської моделі країнної геостратегії через військові перевороти в Туреччині 1960, 1970 рр.). Співпраця з кризовими проявами;

2) 1974 – 1980 рр. - вживання США системи санкцій щодо Туреччини. Криза та її подолання;

3) 1980-1991 рр. - від військового перевороту в 1980 році та стабілізації взаємовідносин між двома державами до розпаду “Ялтинської системи” міжнародних відносин. Співпраця;

4) 1991-1997 рр. - з моменту дезінтеграції другої наддержави – СРСР, проявом нової зовнішньополітичної активності Туреччини і приходу до влади уряду ісламістів – чергова криза моделі американської країнної геостратегії та її нормалізація через військово-політичний союз з Ізраїлем та “м'який” військовий переворот у Туреччині в 1997 році. Криза та її подолання;

5) 1997-2006 рр. - від втручання військових у Туреччині і відставки уряду і до теперішнього часу. Цей період включає прихід до влади прозахідної політичної партії Справедливості та розвитку (АКР), початок військових дій США в Афганістані та Іраку і ролі Туреччини в цих кампаніях, здійснення через Турецьку Республіку прагнення США добитися диверсифікації експорту вуглеводневих ресурсів на Євразійському континенті і планів по реалізації проекту “Великий Близький Схід”. Співпраця.

Основним імперативом американської геостратегії в Євразії є недопущення створення одної або декількох держав, що повністю контролювали б економічні, політичні і військові ресурси континенту, будучи здатні витіснити інтереси США. Отже, американці зацікавлені у дробленні геополітичного простору Євразії. У цьому контексті одним з основних завдань США є диверсифікація шляхів транспортування вуглеводневих ресурсів Євразії. При цьому Турецька Республіка бере активну участь у спробах ліквідації російської монополії через екологічні обмеження проходу танкерів через Чорноморські протоки і проект „Баку – Джейхан”. Країни, які є членами ряду регіональних організацій, роблять зусилля по інтеграції в ЄС, намагаються зробити свої території транзитними для транспортування вуглеводнів зі сходу на захід та зазнають значних труднощів у забезпеченні своїх економік нафтогазовими ресурсами, виступаючи у цьому питанні конкурентами (проекти нафтопроводів: “Баку-Джейхан” і “Одеса - Броди”).

Після розпаду Ялтинської системи міжнародних відносин змінився баланс сил у чорноморському регіоні. Український вектор у турецькій політиці займає один з провідних напрямків. Туреччина однією з перших визнала незалежність української держави.

Основним імперативом турецької зовнішньої політики є створення умов для дроблення простору на своїх північних кордонах, що виключає прояви сильної централізованої держави, яка б загрожувала її інтересам. У цьому напрямку американські і турецькі інтереси співпадають.

Але існують і розбіжності між двома країнами.

Так, процес розповсюдження американського впливу „пересік” лінію „стримування” і Турецька Республіка залишилася у тилу американської експансії. Зараз у багатьох напрямках реалізації своєї зовнішньої політики Сполучені Штати Америки не потребують посередництва Туреччини. Проте, остання прагне як і раніше виконувати роль проміжної ланки у реалізації американських зовнішньополітичних ініціатив, зберігаючи при цьому амбіції регіональної держави і свою сферу впливу, головним чином, за рахунок американських ресурсів.

Регіональні амбіції Туреччини і двосторонні грецько-турецькі суперечності не співпадають з американською стратегією, яка спрямована на збереження стабільності у Східному Середземномор'ї.

Крім того, Турецька Республіка показала, що вона не готова підтримувати всі ініціативи США у регіоні, зокрема, це стосується силової операції Америки в Іраку, політики щодо курдського питання тощо. Виникла проблема неспівпадання національних і блокових інтересів.

Попри наведені суперечності, реалізація американської зовнішньополітичної стратегії щодо Турецької Республіки і створення механізму впливу, що включає ієрархію засобів дії, припускає, що у довгостроковій перспективі Туреччина у своїй зовнішній політиці орієнтуватиметься на союзницькі зобов'язання, що склалися зі США.

Список опублікованих праць

1. Ірхін О. Витоки стратегічного союзу США і Турецької Республіки: договір 1948 р.// Дослідження світової політики: Зб. наук. пр.– Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин, 2004. – Випуск 26. – С. 165-175.

2. Ирхин А.А. Роль водных ресурсов в региональной политике Турции: Сборник науч. тр. – Севастополь: Изд-во Сев.НТУ, 2005. – Вып.62. - С.41-48.

3. Ірхін О. США, Туреччина і проект “Великого Турану”: політичні прагнення та реальність //Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - 2005.- Том 18(57). №1- С. 66 - 73.

4. Ирхин А.А. Библиометрический анализ отечественных исследований по американо-турецким отношениям 1945-1952 гг. // Культура народов Причерноморья. - 2001. - Выпуск №25. – С.141-144.

5. Ирхин А.А. США и роль армии в политической жизни Турции: история и современность //Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - 2002.- Том 15(54).№1.- С. 21-29.

6. Ирхин А.А. Политическая глобализация и роль Турции в международном курсе США //Сборник докладов и выступлений по материалам научно-практической конференции “Глобализация: человек, народы, мир”.– Севастополь: Издательство “Мир”, 2003. - С. 68-73.

7. Ирхин А.А. Внешняя политика Турции во время Второй мировой войны // Сборник докладов и выступлений по материалам научно-практической конференции “Люди. Политики. Войны”. – Севастополь: Издательство “Мир”, 2003. - С. 21-26.

8. Ирхин А.А. Вопрос вступления Турции во Вторую мировую войну