afref_orig
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІГНАТУША Олександр Миколайович
УДК 281.96(477)(091)
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗКОЛ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ
В УМОВАХ МОДЕРНІЗАЦІЇ
(ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст.)
07.00.01 – історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Дніпропетровськ – 2006
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант: доктор історичних наук, професор
Тимченко Сергій Михайлович
Запорізький національний університет, ректор
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Мицик Юрій Андрійович
Національний університет
“Києво-Могилянська академія”,
професор кафедри історії
доктор історичних наук, професор,
дійсний член АПН України
Пащенко Володимир Олександрович
Полтавський державний педагогічний
університет ім. В.Г. Короленка, ректор
доктор історичних наук, професор
Тюрменко Ірина Іванівна
Національний університет харчових технологій, професор кафедри українознавства
Провідна установа: Інститут історії України НАН України,
відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст. (м. Київ)
Захист відбудеться “ 1 ” листопада 2006 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.14 в Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. .
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, .
Автореферат розісланий “ 27 ” вересня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент І.О. Кривий
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність проблеми зумовлена необхідністю комплексної розробки проблеми інституційного розколу православної церкви в Україні, який формувався протягом ХІХ ст., відбувся під впливом національної революції початку ХХ ст. і зберігався весь міжвоєнний період ХХ ст. Розкол надовго визначив обличчя інституційованої релігійності. Він має очевидний вплив на сьогодення, позначене релігійним відродженням і трансформацією церковних структур.
Новий розкол, який стався наприкінці 80-х рр. ХХ ст., створив безліч загальносуспільних проблем. Суперечністю пріоритетів значимих соціальних груп він дестабілізує суспільство, виливається в гостру міжконфесійну боротьбу.
Проблема набуває резонансу у світлі формування громадянського суспільства в Україні, дискусій про створення єдиної помісної української церкви. Вона орієнтує на світовий контекст осягнення історії українського церковного руху, етно- і геополітичних його аспектів, на розгляд суміжних проблем українсько-російських відносин, регулятивного впливу держави, особливостей соціальної бази їхніх учасників.
Привертає увагу закономірність розколів у модерну добу та їх пов’язаність із церковними реформами. Ними православна Україна дистанціювалася від Московського патріархату. Зазначена закономірність спрямовує дослідження в систему координат націотворення та європейської модернізації. Ключовим виступає перший зі згаданих розколів: його витоки, динаміка, соціальні параметри. Повторюваність розколів спонукає до аналізу їхньої природи, суспільних проявів і наслідків заради мінімізації деструктивного впливу.
Зв’язок роботи з планами наукових робіт установи. Дисертацію виконано в рамках науково-дослідних тем історичного факультету Запорізького національного університету “Українське націотворення в контексті європейського відродження ХІХ – на початку ХХ століть” (номер державної реєстрації – 0100U001734) та “Модернізаційний процес в Україні в другій половині ХІХ ст. – першій половині ХХ ст.” (номер державної реєстрації – 0103U000731). Особистим внеском дисертанта в розробку теми є дослідження аспектів модернізації, пов’язаних з характером інституційних процесів у конфесійному середовищі.
Об’єктом дослідження є православна церква в Україні як інституційна система в соціокультурній і національно-політичній модернізації суспільства.
Предметом дослідження є природа і динаміка церковного розколу у процесі українського націотворення, який вивчається крізь призму структурного аналізу суспільних явищ і церковно-ієрархічних сил. Досліджуються економічні, правові, політичні, культурно-антропологічні виміри соціальної й національної парадигми в організаційній трансформації конфесій. Аналізуються прояви й обставини, за яких відбувалися дезінтеграційні та реінтеграційні процеси, що визначили інституційне обличчя православної церкви в Україні.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку ХІХ ст. до кінця 30-х рр. ХХ ст., який поєднав явища формування індустріального суспільства і модерної української нації.
Нижня хронологічна межа визначається початком зрушень традиційного суспільства, змін у церковній організації в контексті соціальної та національної мобілізації. Верхня межа зумовлена початком Другої світової війни, яка принесла зміну суспільного становища релігійних інституцій.
Головну увагу приділено періоду загострення латентної фази конфлікту й переходу її у відкриту форму розколу під впливом національної революції 1914–1922 рр. та до кінця 30-х рр. ХХ ст., тобто часу оформлення конфесій, їх суспільної й політичної легітимізації, соціальної та інституційної адаптації і наступної дезінтеграції під тиском державного диктату. Він умістив у себе модернізацію за радянським зразком, для якої спільними були затухаючі впливи революції, суперечлива національна політика, утвердження тоталітаризму з відповідними проявами в житті церкви.
З огляду на специфіку предмета дослідження та для визначення рис інституційного стану православ’я в Україні на початок модерної доби у дисертації подано короткий екскурс усього попереднього існування християнської церкви в Україні.
Територіальні рамки дисертаційного дослідження визначаються кордонами українських етнічних земель, які у ХІХ – на початку ХХ ст. входили до складу Російської імперії, під час національної революції – до складу українських національних державних утворень, а в 20–30-ті рр. ХХ ст. – до складу УРСР, де,
власне, відбувалося формування засад церковного розколу і сам розкол православної церкви.
Мета дослідження – визначити генезу і характер інституційного розколу православної церкви в Україні в контексті світового процесу модернізації та взаємодії соціокультурних чинників; пояснити поліваріантність, масштаби розколу, особливості організаційного устрою та еволюції конфесій, що виникли внаслідок нього.
Досягнення мети передбачає розв’язання таких завдань:–
переосмислити історіографічні оцінки розколу церкви в Україні, зокрема – про відмінність церковного реформаторства до і після 1917 р.;–
охарактеризувати стан джерельної бази проблеми і визначити шляхи її актуалізації та перспективні напрямки досліджень;–
здійснити історичну реконструкцію інституційного розколу православної церкви в Україні, розкрити його модернізаційну природу;–
простежити потужність і динаміку тиску політизованої культури, динаміку розколу й церковного реформаторства;–
з’ясувати роль українського націотворення в розколі РПЦ; дослідити його зв’язок з проявами трансформації церкви;–
охарактеризувати значення таких глобальних факторів як цивілізаційні виклики, національна революція, державно-політична система з точки зору їхнього впливу на трансформацію церковних інституцій;–
пояснити множинність варіантів розколу церкви в Україні 20–30-х рр. ХХ ст.;–
у порівняльному аспекті охарактеризувати специфіку будови конфесій й суспільного відгуку різних конфесій на модернізацію;–
визначити місце різних сил церковної ієрархії в проектах модернізації церкви ХІХ – 30-х рр. ХХ ст., ступінь і динаміку їхньої активності.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій, сформульованих автором, обумовлені репрезентативністю аналізованих джерел, комплексним використанням класичних методів історичних досліджень, повторюваністю результатів при характеристиці явищ у різних системах суспільного розвитку з використанням різних методик їхнього оцінювання.
Наукова новизна дисертації визначається постановкою проблеми та її концептуальною розробкою. Вперше у широкому цивілізаційному контексті показано сутність структурних перетворень православної
церкви в Україні протягом ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. Розкол церкви, його генеза та прояви вперше висвітлені на різних структурних рівнях, у проекції подібних явищ у церквах світу, передусім – Центральної та Східної Європи, у поєднанні соціальної та національної парадигми.
Доведено положення про спадковість реформаторського руху в церкві в Україні до і після 1917 р., зокрема, у 20–30-х рр. ХХ ст., у контексті націотворення.
Із залученням нових комплексів джерел встановлено суспільне значення вітчизняних модернізаційних релігійних рухів, доведено їхню спорідненість з масовими політичними й соціальними рухами.
Обґрунтовано твердження про ключову роль українсько-російського національного конфлікту в розколі РПЦ в Україні на різних його етапах. Трансформації РПЦ оцінюються як колапс конфесії під час генерування опозиційних щодо неї національної державності та церкви. Проаналізовано парадокс втрати єдності РПЦ в Україні та пояснено феномен рецепції її імперської моделі за радянських часів. Зроблено висновок, що розкол у православ’ї України був проміжною ланкою модернізації. Він призвів до формування нових конфесій і є кроком до релігійного плюралізму та консолідації православних ідеєю української національної церкви.
З’ясовано обумовленість багатоваріантності розколу національно-політичними та канонічними установками лідерів і неоднорідністю соціальної бази релігійного середовища. Розкрито формування й впровадження відмінних за сутністю концепцій територіальної та національно-культурної української автокефалії. У порівняльному аспекті простежено специфіку й динаміку змін в устрої, ідейно-організаційних принципах конфесій, способах їхнього пропагування християнських цінностей. Охарактеризовано соціальну базу рухів і конфесій, особливості ставлення до модернізації церкви різних соціальних верств.
Наукове значення дисертації полягає в можливості концептуального осмислення розколу як частини системної кризи традиційної інституційованої релігійності в процесі модернізації та прояву конфлікту національно-конфесійних ідентичностей в умовах формування й трансформування націй. Дисертаційна робота пояснює та унаочнює динаміку змін православної церкви, що є ключовою для розуміння сучасних проблем і перспектив інституційного стану українського православ’я.
Практичне значення дисертації. Робота збагачує практику досліджень доланням історіографічних стереотипів. Визначено шляхи актуалізації джерельної бази проблеми на основі джерел церковних організацій, органів державної влади та громадських установ, церковної періодики та матеріалів усної історії.
Дослідження орієнтує суспільствознавців, керівників державних і релігійних інституцій на використання історичного досвіду при розв’язанні проблем міжконфесійних і державно-церковних відносин.
Основні висновки й результати дослідження були використані в навчальному процесі при викладанні курсів “Давня та нова історія України”, “Історія релігій” та спецкурсів “Історія релігій і церкви в Україні”, “Джерела з історії України”, при підготовці навчальних і методичних посібників і програм.
Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці й вирішенні всього комплексу завдань дисертаційного дослідження. У працях, виданих у співавторстві, внесок автора полягає в опрацюванні матеріалу й написанні тексту.
Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дослідження були апробовані на 24 наукових конференціях, серед яких міжнародні – “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (Одеса, 1996), “Проблеми політичної історії Криму: підсумки і перспективи” (Сімферополь, 1996), “Український церковно-визвольний рух і утворення Української автокефальної православної церкви” (Київ, 1996), “Міжнародні зв’язки народів Європи” (Запоріжжя, 1996), “Історія релігій в Україні” (Львів, 1997–2006), “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (Київ; Чернігів; Тростянець, 1998), ІІ Міжнародний науковий конгрес українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (Кам’янець-Подільський, 2003), “Історія і політика у кількісних вимірах: очима молодих дослідників” (Донецьк, 2004), “Насилля влади проти свободи сумління: репресивна політика радянської держави щодо християнських церков і віруючих (ідейні засади, механізми реалізації, історичні наслідки)” (Київ, 2006); всеукраїнські – “Всеукраїнська Міжнародна християнська асамблея” (Київ, 1998), ІХ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, 1999), “Адміністративний устрій та самоврядування в Україні ХVІІ–ХХ ст.” (Запоріжжя, 1999); регіональні – ІІ регіональна наукова конференція “Східна Україна: характерні тенденції та особливості
розвитку в ХХ ст.” (Донецьк, 2001), ІV та V Сумські обласні наукові історико-краєзнавчі конференції (Суми, 2001, 2003).
Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 50 публікаціях автора загальним обсягом близько 73 др. арк., серед яких одна індивідуальна монографія (35 друк. арк.), розділи в двох колективних монографіях, 32 наукові статті у періодичних фахових виданнях України, 18 публікацій матеріалів і тез наукових конференцій, читань.
Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділено на підрозділи, висновків, списку використаних джерел і літератури (998 назв), додатків (15 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 520 сторінок машинописного тексту, з них основного тексту – 399 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дослідження, визначено його територіальні та хронологічні рамки, об’єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, теоретичне та практичне значення дисертації. Охарактеризовано рівень апробації результатів дослідження.
У першому розділі, який має назву “Теоретико-методологічні проблеми дослідження”, здійснено історіографічний і джерелознавчий аналіз проблеми, викладено теоретичні основи й методи дослідження, їхня специфіка, реалізовані та потенційні можливості дослідження.
У підрозділі 1.1. “Методологічна база дослідження” характеризується методологічна основа роботи, яку складає комплекс базових принципів: історизму, багатофакторності, всебічності, об’єктивності, які реалізуються за допомогою широкого спектру загальнонаукових, загальноісторичних, спеціальноісторичних і міждисциплінарних методів.
Дисертант спирається на інтегральний підхід до вивчення минулого (М. Блок, Л. Февр, Ф. Бродель), ідеї загальної теорії систем Л. Берталанфі, висновки К. Леві-Строса про поняття структури (зокрема – соціальної) як моделі, теорію конфлікту Г. Зіммеля. Зокрема,
акцент робиться на положенні останньої, що конфлікт (розкол), як одна з форм розбіжностей, водночас становить соціально мобілізуючу силу, що об’єднує протиборчі сторони та сприяє стабілізації суспільства.
У дисертації використано теорію модернізації, сутність якої полягає у визнанні універсальності шляхів історичного розвитку в межах глобальних систем – цивілізацій. Її застосовано при розгляді церковних процесів в Україні у ХІХ – 30-х рр. ХХ ст., що були складовою відповідних часові соціокультурних змін.
Серед загальнонаукових методів застосовані аналітичний і синтетичний, індуктивний і дедуктивний. Серед загальноісторичних – історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, ретроспективний, синхроністичний, діахронічний.
Широко застосовувалися методи історичного джерелознавства, зокрема, текстологічне вивчення.
Використання методів математичної статистики виокремлює нашу роботу з числа традиційних історичних досліджень. Побудовані графіки й таблиці унаочнюють ступінь ефективності дій більшовицької системи в площині розколу та ослаблення церкви. Завдяки методам системно-структурного, системно-функціонального, системно-генетичного та системно-інформаційного аналізу об’єкт розглядається як цілісна система, реконструюється в сукупності компонентів, взаємодія яких породжувала нові інтегративні якості.
У підрозділі 1.2. “Історіографія проблеми” з’ясовано ступінь висвітлення теми у науковій літературі. Підкреслено відсутність комплексних праць з проблеми, хоча в багатьох роботах охарактеризовано окремі її аспекти.
Історіографія доби національної революції. перший відгук на розкол фіксуємо за доби національної революції, оскільки факт розколу стався саме тоді. Праці віддзеркалили політичну неоднорідність сил, задіяних у конфлікті.
Українська демократична. Провідники руху за національну модернізацію церкви публікували статті й тексти промов, накреслюючи модель омріяної церкви. Вони формулювали ідеї соборноправності (прот. В. Липківський), пропагували традиції братств (П. Мазюкевич), підкреслювали консолідуючу та морально-просвітницьку роль національної церкви (архієп. Олексій (Дородніцин), прот. Ф. Булдовський, прот. Н. Шараївський, свящ. Филипенко, І. Огієнко). Російськомовна брошура С. Рклицького про відмінності між українською та російською традиціями, реферати архієп. Олексія,
проф. П. Кудрявцева щодо сутності церковного питання в Україні вказували на близькість ідей національної модернізації церкви частині російськомовної еліти і, водночас, на різні потреби автономії або автокефалії.
Футуристичні ідеї реформи церкви пропонував О. Агієнко. Він був переконаний, що жодні реставрації та реформації старого не вгамують прагнення до реальних змін, підкреслював ключову роль вільної особистості в майбутній церкві.
За часів Української Держави про реформування церкви багато писали в пресі. Характер публікацій показав прихильність Гетьманату до ідеї національної церкви й унормування інституційного конфлікту в православ’ї. Побачили світ публікації єп. Сергія (Лаврова), О. Покровського, брошура П. Мохора. Тема модернізації церкви, зокрема – автокефалії, розроблялася національно орієнтованими діячами й за часів Директорії УНР (В. Біднов, І. Огієнко).
Російська та проросійська історіографія доби революції. Проросійські ідеї лобіювали політики, консолідовані антибільшовицькою та антиукраїнською платформою. Їх поширювали з брошур, журналів, газет, листівок, тиражованих проповідей, що надходили переважно з Дону та Криму. Серед авторів були прот. Г. Шавельський, проф. П. Верховський. Такі публікації ставали фактором поглиблення інституційного розколу РПЦ в Україні.
Історіографія доби існування СРСР. Історіографію активної фази розколу умовно поділено на радянську та зарубіжну, світський і церковний напрямки.
Радянська. В СРСР домінував світський напрямок, контрольований комуністичною партією. Він продукував догми, стримував опозиційну думку. Тональність задали публікації партійно-державних діячів 20-х рр.: П. Красикова, І. Скворцова-Степанова, О. Ярославського. Їхні послідовники в Україні В. Блакитний (Елланський), М. Михайлик, Я. Окунєв, І. Сухоплюєв, В. Уласевич, А. Хвиля першими назвали розкол “розкладом церкви” під впливом жовтневої революції. Цю тезу розгорнули Б. Кандидов, В. Соколов. Спроби поглибити аналіз української церковної історії ранньомодерної доби (В. Фаворський) та зв’язку державного й церковного будівництва під час національної революції (Ю. Самойлович) дорого коштували дослідникам. Авторів звинуватили в націоналізмі.
У 60-ті рр. ХХ ст. під впливом невдач антирелігійної кампанії та резонансу західних теорій модернізації виникають поняття
“богословська модернізація”, “церковний модернізм”. Філософсько-атеїстичну оцінку йому дали М. Гордієнко, М. Красніков, Й. Кривелєв. З’явилися історичні праці В. Андрєєва, Е. Снігирьової, І. Трифонова, М. Шейнмана, О. Шишкіна. Модернізацію РПЦ висвітлювали за “дорадянської” та “радянської” епох осібно, звертаючи увагу на супутні їм розколи. Українську специфіку за міжвоєнної доби охарактеризував О. Молчанов. проблема цікавила українських істориків аж до розпаду СРСР (В. Ульяновський, О. Шуба). Проте потужного історіографічного напрямку їх праці не створили. Вони дисонували партійним настановам і вичерпували глибину дозволених владою характеристик.
Історіографія правозахисного руху стала виявом громадянської позиції й християнського відгуку на радянську модернізацію. За умов тоталітаризму вона мала риси публіцистичності. Свящ. В. Романюк, Л. Лук’яненко, Є. Сверстюк, Г. Снєгірьов, виступаючи проти переслідувань свободи совісті, системно оцінювали антирелігійну практику влади. Популяризація їхніх поглядів здійснювалася шляхом самвидаву й зарубіжних засобів інформації. Діяльність правозахисників стала потужним ідейним імпульсом для українських істориків.
Церковна історіографія доби існування СРСР була альтернативою радянським дослідженням. Лише у 20-ті рр. ХХ ст. її відзначав конфесійний плюралізм.
Історіографію Української автокефальної православної церкви репрезентували кілька статей митр. Василя Липківського, архієп. Костя Кротевича, архієп. Нестора Шараївського, єп. Миколи Карабіневича, В. Чехівського, вміщених здебільшого в журналі УАПЦ. Неповністю збережену працю митр. Василя Липківського опублікували в діаспорі вже після Другої світової війни. Автори обґрунтовували канонічність, ідеологію, національний характер церкви. Наступниця УАПЦ – УПЦ – була позбавлена можливості видавати літературу.
Історіографію Синодальної церкви теж вичерпували публікації в її періодиці. Статті обстоювали ідеї обновленства, характеризували традиції, висвітлювали розбудову церкви. Їх авторами були священики А. Коренєв, П. Фомін, А. Хотовицький, М. Цвітківський, проф. О. Покровський. Окремо видали працю архієп. Йосифа Кречетовича. Як і російські лідери (митр. Олександр Введенський, Б. Тітлінов), вони пояснювали конфесійний конфлікт реакцією прогресивних сил на одержавлення церкви. Різнорідні соціальна база й теоретичні основи Синодальної церкви спричинили до суперечних характеристик руху за автокефалію та українізацію: то як природного і
закономірного явища, то як небажаного акту сепаратизму й секуляризації.
Історіографія Московського патріархату цінна дисертаціями 60–70-х рр. ХХ ст. єпископів Сергія (Ларіна), Іоанна (Сничьова), Феодосія (Процюка). Їхню тематику пояснюємо впливом розколу на долю РПЦ і збереженням у суспільстві факторів його генерування. Роботи мали великодержавницький і великоцерковний характер. У канун тисячоліття хрещення Русі вийшли у світ дві практично тотожні праці: архієп. Макарія (Оксіюка) та колективна І. Никитенка, М. Новосада, Й. Оксіюка. На широкому плані історії церкви в Україні автори не бачили її модернізації.
Таким чином, контроверсійні оцінки джерел та проявів розколу контрастували світській історіографії, збагачуючи розуміння явища.
Зарубіжна історіографія. У 20–30-ті рр. ХХ ст. поза межами СРСР вийшли праці з історії української церкви та релігійної думки, контекст яких враховував етнокультурні зв’язки зі світом. Їхні авторами були історики народницької та державницької шкіл, як світські (М. Грушевський), так і конфесійні: православні (В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, А. Річинський, І. Огієнко), католики (В. Липинський).
Під впливом нових хвиль еміграції з України і напередодні ювілею хрещення Русі з’явилися узагальнюючі праці І. Власовського, Г. Лужницького, Н. Полонської-Василенко, С. Савчука, Ю. Мулика-Луцика. Розкол аналізували переважно під кутом вивчення виразно модернізованої УАПЦ. Характеристику ранньомодерної та модерної історії української церкви розширили Б. Боцюрків, А. Жуковський, З. Когут, М. Чубатий, В. Янів. Загальні прояви розколу РПЦ оцінили історики російської діаспори – Д. Поспєловський, Л. Регельсон, І. Стратонов, С. Троїцький, К. Фотієв, О. Шмеман та іноземці – Ф. Геєр, Ф. Сисин, У. Флетчер. При обмеженості джерел ці автори показали взірці досліджень аспектів розколу церкви в Україні, хоча більшість із них не змогла піднятися над полярними оцінками його сил.
Сучасна українська історіографія подолала спадок радянської заідеологізованості, розбіжності з зарубіжною історіографією в методологічних принципах досліджень. Її збагатили працями з теорії та історії цивілізацій і націй М. Горєлов, Г. Касьянов, З. Когут, П. Магочий, О. Моця, О. Рафальський, Р. Шпорлюк.
Аналітичний спектр вузлових церковних проблем давньої, ранньомодерної та модерної доби України розширили С. Головащенко,
Б. Ґудзяк, А. Жуковський, О. Крижанівський, В. Любащенко, о. Ю. Мицик, С. Плохій, В. Ричка, В. Ульяновський, М. Харишин. Їхній доробок забезпечує об’єктивність досліджень генези та проявів розколів. Перспективні підходи до вивчення взаємодії етнічних, політичних і релігійних елементів суспільної структури в широкому контексті показали В. Бондаренко, В. Войналович, Н. Дудар, В. Єленський, С. Здіорук, архієп. Ігор Ісіченко, А. Колодний, О. Лисенко, С. Плохій, О. Саган, Н. Стоколос, О. Турій, О. Уткін, Л. Филипович, О. Шуба, П. Яроцький.
Монографії Я. Грицака, А. Катренка, Б. Кравченка, А. Круглашова, В. Потульницького, О. Реєнта, С. Світленка, Ф. Турченка, В. Шандри, Н. Шип ствердили парадигму європейськості й водночас, самобутності розвитку українського суспільства у складі Російської імперії з наголосом на модернізаційних процесах, історії українського національного руху та національної революції.
І. Білас, А. Голуб, В. Даниленко, В. Іваненко, Г. Касьянов, С. Кульчицький, В. Марочко, В. Нікольський, І. Рибалка, В. Ченцов, Ю. Шаповал поглибили аналіз радянської міжвоєнної доби, позначеної сталінською модернізацією, подавши загальну проекцію на розкол і механізм державного розколу церкви.
Найпотужнішим серед нових напрямків досліджень стало вивчення державно-церковних відносин радянської доби. Воно починалося концептуальними працями В. Акуленка, А. Зінченка та поповнилося монографіями В. Пащенка, О. Нестулі, В. Силантьєва. Діапазон вивчення проблеми розширився добою національної революції ХХ ст. Це стало виявом процесу формування української політичної нації. Монографії Б. Андрусишина, І. Тюрменко, В. Ульяновського показали багатоаспектність цієї раніше табуйованої теми. А. Стародуб і Т. Євсєєва дослідили посилення національно-політичної складової внутрішньоцерковного конфлікту РПЦ в Україні.
Поглиблювалося дослідження державної політики Російської імперії щодо церкви. Зокрема, С. Гладкий, Г. Надтока, В. Перерва, О. Спінул, Г. Степаненко, Ю. Хитровська, О. Чиркова, О. Шевченко, В. Шеретюк, І. Шугальова вивчали церковно-адміністративні реформи, зміни структур церковного управління, громадянську позицію та культурницьку місію духовенства, суспільну взаємодію церкви.
Почалося вивчення історії конфесій, на які у 20-ті рр. ХХ ст. розпалася єдина церква: особливостей їхнього формування, ідеології, устрою, соціальної бази, суспільних зв’язків, специфіки еволюції.
Плідно досліджували історію УАПЦ А. Зінченко, О. Ігнатуша, А. Киридон, Л. Пилявець, І. Преловська, О. Саган, Е. Слободянюк, Ф. Турченко. Суттєвий внесок у вивчення Синодальної церкви зробили Г. Білан, С. Жилюк, В. Силантьєв, О. Тригуб. Дослідники А. Зінченко, В. Пащенко розширили характеристику засад реформаторства Соборно-єпископської церкви та Братського об’єднання парафій Української православної автокефальної церкви. Приклад досліджень РПЦ в Україні показали Т. Євсєєва, Ю. Катунін.
Зростає потенціал регіональної церковної історії. Успішно аналізували трансформації в структурах єпархій протягом ХVІІІ – початку ХХ ст., а також під впливом комуністичної модернізації Т. Бобко, О. Бойко, Н. Буланова, О. Галамай, О. Лойко, В. Рожко, О. Форостюк. Розкол на Півдні України вивчає О. Балягузова.
Історію в долях діячів церкви показують С. Білокінь, В. Даниленко, А. Зінченко, о. Ю. Мицик, І. Преловська, І. Тюрменко, Ю. Шаповал.
Стимулом і фактографічною базою досліджень стали джерелознавчі та археографічні публікації, започатковані С. Білоконем, Л. Пилявцем, Р. Пирогом, І. Преловською, О. Рубльовим ще на початку 90-х рр. ХХ ст. стосовно вивчення суспільно-церковних процесів радянської доби. На жаль, від них відстають дослідження періоду ХІХ – початку ХХ ст.
Колапс комуністичних режимів Європи активізував студії української церковної історії за кордоном, які провели Б. Боцюрків, О. Воронин, Т. Міненко, С. Плохій, Ф. Сисин, О. Хомчук.
У взаємовпливах з українською зростала російська історіографія, відома працями світських науковців – В. Алексєєва, О. Васильєвої, М. Одинцова, С. Римського, С. Савельєва, В. Федорова, М. Шкаровського, істориків Московського патріархату – митр. Іоанна (Сничьова), прот. В. Ципіна, представників критичної школи в новітній церковній історіографії – священиків Г. Митрофанова, Г. Якуніна.
Таким чином, багато питань історії церковного розколу в Україні, зокрема його генези, організаційних проявів висвітлені нерівнозначно. Характер складного явища, його соціокультурні, політичні, національно-психологічні, культурологічні, богословські параметри вимагають комплексного системного вивчення.
У підрозділі 1.3. “Джерельна база дослідження, особливості її формування, структури та актуалізації” охарактеризовано стан, специфіку й перспективи включення до наукового обігу комплексів
джерел з метою розв’язання конкретної історичної проблеми та характеристики суміжних з нею тем.
Зміст джерельної бази дослідження зумовлений дослідницьким планом. Весь обсяг використаних матеріалів відноситься до типу писемних, які, у свою чергу, поділяються на документальні, особового походження та пресу. Основу дослідження склали документальні джерела умовних груп-комплексів: 1) церковні; 2) державні; 3) громадські. Джерела мають різну видову належність. Серед них – актові (законодавчі, нормативні), діловодні, статистичні, судово-слідчі, програмно-теоретичні.
Особливу цінність становлять археографічні збірники джерел церковного походження, опубліковані з кінця 80-х рр. ХХ ст., зокрема “Мартирологія українських Церков”, “Перший Всеукраїнський православний церковний Собор УАПЦ. 14–30 жовтня 1921 року. Документи і матеріали”, “Акты святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом приемстве высшей церковной власти. 1917–1943 гг.”, а також державного походження – “Архивы Кремля: В 2-х кн. Политбюро и церковь. 1922–1925 гг.”.
Непересічне значення в структурі джерельної бази займає періодика конфесій. Для характеристики генези церковного розколу цінні єпархіальні газети й журнали, які виходили в Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.: “Екатеринославские епархиальные ведомости”, “Подольские епархиальные ведомости”, “Херсонские епархиальные ведомости”, “Церковная газета” та ін. Поглибленої уваги заслуговують видання доби розколу: Всеукраїнського Синоду – “Рідна церква”, “Голос православной Украины”, “Український Православний Благовісник”, видання ВПЦР – “Церковні Вісті” та “Церква й Життя”.
Як джерела використано видання, що виходили в Росії – “Журнал Московской Патриархии”, “Церковные Ведомости, издаваемые при Временном Высшем Церковном Управлении на Юго-Востоке России”, у Польщі – “Духовний Сіяч” (Крем’янець), “Сьветач Беларусі” (Вільно) та в США – “Сіяч” (Чикаго).
Фактографічну основу дослідження склали джерела з фондів 5 центральних архівів України: Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Центральних державних історичних архівів України у м. Києві та м. Львові (ЦДІАК; ЦДІАЛ), Державного архіву в Автономній
Республіці Крим (ДА АРК) і 13 обласних архівів, а також трьох центральних архівів Російської Федерації: Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), Російського державного історичного архіву (РДІА). Більшість джерел уведено до наукового обігу вперше.
Автор вважає за доцільне при характеристиці церковно-інституційних процесів ХІХ–ХХ ст. звернутися до матеріалів фондів церковних адміністративних установ різних рівнів, які уособлювали вищу церковну владу: від Святійшого Синоду та Канцелярії Патріарха до парафіяльної ланки. Перспективної уваги заслуговують мало розроблені фонди особистого походження, зокрема митр. Йосифа Кречетовича (ДА АРК. – Ф. ) та єп. Йосифа Яцковського (Державний архів Черкаської області. – Ф. Р-314), цінні вмістом діловодної документації та неофіційного листування.
Дисертант актуалізував унікальні джерела Комісії у справах культів при Президії ЦВК СРСР (ДАРФ. – Ф. ), Верховної Ради Української РСР доби ВУЦВК (ЦДАВО України. – Ф. ), Народного комісаріату внутрішніх справ Української СРР (Ф. ), Міністерства юстиції Української РСР (Ф. ), а також широкого кола фондів місцевих органів влади, що втілювали радянську церковну політику.
Аналіз джерельної бази проблеми свідчить про її потужність для вирішення дослідницьких завдань. Водночас він дозволяє окреслити пріоритетні напрямки досліджень: 1) створення бази даних про збережену в архівах церковну спадщину; 2) системні дослідження церковних фондів і церковних документів у нецерковних фондах; 3) публікації архівних джерел з характеристикою церковних процесів, стану церкви і державної політики щодо неї; 4) пошук і опрацювання наративів з характеристиками православних конфесій та взаємин між ними; 5) вивчення відгуку преси (місцевої, вітчизняної конфесійної та закордонної церковної) у контексті оцінок церковно-інституційних процесів; 6) історичні реконструкції на підставі окремих архівних фондів, вивчення мікрогруп, історії особистостей; 7) залучення до наукового аналізу відомчих архівів, зокрема – Центрального та місцевих архівів СБУ, архівів МВС України, з вірогідністю наявності в них документів про діяльність колишнього відомства НКВС з регулювання державно-церковних стосунків і контролю за діяльністю церкви у 30-х рр. ХХ ст.
У другому розділі, який має назву “Соціокультурні та етнополітичні передумови і фактори розколу православної церкви в Україні”, проаналізовано генезу розколу православної церкви.
У підрозділі 2.1.“Формування особливостей православ’я в Україні: (Х–XVIII ст.)” охарактеризовано соціокультурні джерела особливостей православної церкви в Україні від запровадження християнства до кінця ХVІІІ ст.
Визначено, що українські церковні архетипи змінювалися під впливом загальноєвропейських явищ Реформації, Контрреформації, Просвітництва, секуляризації. У їхньому формуванні виразно проступала роль культуротворчих чинників за умов специфічного геополітичного положення України між Сходом і Заходом. Активне зближення із західною культурою захопило не тільки елітарні, а й низові пласти народної культури. Передано сутність цього зближення та підкреслено ступінь і тональність його сприйняття українським суспільством. Зберігаючи форми православної єдності, українська церковна структура інтегрувала елементи католицького й протестантського впливу, абсорбувала риси місцевого етнокультурного типу, деформувалася ментальністю панівних державних культур.
Визначено фактори, які справили особливий вплив на трансформацію церкви в Україні: 1) тривале перебування у складі Литовської, Польської та Польсько-Литовської держав зі змінними і в цілому несприятливими для неї політичними й релігійними системами; 2) Берестейська унія як відповідь на польсько-католицький тиск в умовах занепаду православної організації на фоні прикладу позитивного розв’язання інституційних проблем іншими конфесіями; 3) Визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького як каталізатор національної мобілізації; 4) Переяславська угода і похідне від неї підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові як головна передумова та організаційна платформа для утвердження проросійської моделі церкви та джерело поглиблення українсько-російських суперечностей в Україні. Резюмується, що: 1) нові російські виклики спонукали до протидії, формуючи національну та етноконфесійну свідомість; 2) особливості православної церкви в Україні, сформовані історично, стали джерелом консолідації національної ідентичності в модерну добу.
У підрозділі 2.2. “Соціально-політична адаптація Російської православної церкви в Україні до умов нового часу (ХІХ – початок ХХ ст.)” проаналізовано реакцію офіційної церкви в українських
єпархіях на кризові явища всередині РПЦ, що наростали під впливом європейської модернізації.
З’ясовано зміни організаційного стану РПЦ в українських землях внаслідок секуляризаційних заходів влади та державного контролю над кліром. Звернено увагу на ліквідацію залишків автономії в контексті зміцнення станової структури російського православ’я, кодифікації канонічних норм. Поглиблено висновок, що імперська політика створювала основу політичної лояльності духовенства до російської влади, стирала єдність кліру з парафіянами, насаджувала російську ментальність, чим формувала національний конфлікт.
Як реакцію одержавленої церкви на модернізацію, охарактеризовано церковні реформи ХІХ ст. Посилено оцінки характеру реформ, які пройшли паралельно з реформами державного апарату в два етапи: 60–70-ті рр. та 80–90-ті рр. ХІХ ст. (реформаційний й контрреформаційний). Встановлюється синхронність і генетична єдність модернізації РПЦ в Україні з перетвореннями Росії у буржуазну монархію.
Обґрунтовано висновок, що для РПЦ в Україні способом збереження духовної рівноваги в суспільстві бачилося не пізнання цивілізаційного поступу, а повернення церкви до офіційної церковності та російської традиції. Це проявилося в поширенні заборонних циркулярів Синоду, ініціюванні зверху з’їздів українських архієреїв, розгортанні централізованої мережі братств, місій і церковно-просвітницьких осередків, офіціозної преси. Модернізація імперського простору штовхала українське суспільство на тотальну русифікацію за активною участю церкви, але для більшості віруючих російські традиції були чужими й створювали додаткову суперечність. Зазначені фактори об’єктивно розколювали інституцію за ознаками національних ідентичностей і ступенем радикалізму.
У підрозділі 2.3. “Українське суспільство перед викликом модернізації церкви (ХІХ – початок ХХ ст.)” оцінюються соціальна база православної церкви в Україні та етапи її структурування в процесі модернізації й розколу. Аналіз засвідчив, що вплив європейських рухів позначився на різних верствах православного середовища: духовенстві, інтелігенції, буржуазії, робітниках, селянстві. Активізацію реформаторських сил простежено в контексті окремого розгляду кожної з верств.
На основі компаративного аналізу визвольних рухів європейських народів стверджується закономірність українського церковного
пробудження й формування теоретичних засад національної церкви в Україні з кінця ХVІІІ ст., а особливо – після війн Франції. Охарактеризовано початковий етап відродження, який проявився науковим зацікавленням культурної еліти церковною проблемою та вивченням історичних джерел і шляхів розвитку церкви в Україні. Стверджується, що модерні ідеї захопили, насамперед, освічену й впливову ланку ієрархії – вище духовенство, а також близьку до церкви інтелігенцію. У цьому вбачається специфіка вітчизняної модернізації церкви, у якій, на відміну від європейської Реформації, бюргерські елементи не відіграли вирішальної ролі. Специфічну роль соціальних сил визначив тип модернізації, відомий як “наздоганяюча” модернізація.
З’ясовано осередки генерування модерних впливів: навчальні заклади, Біблійні товариства, громадсько-політичні та науково-просвітні організації. Показано відмінність ідей щодо реформування церкви в середовищі українських і російських діячів, що формувало підстави розколу.
Показано, як рух за реформування РПЦ ширився від спроб лінгвістичної українізації церковних текстів до участі духовенства в національно-культурних, а далі – політичних організаціях. Підкреслено, що національні ідеї в церковному середовищі у ХІХ ст. не сягнули рівня конфесійних проектів. Охарактеризовано ступінь захоплення ідеями церковної модернізації декабристів, народників, соціалістів. Наголошується, що їхнє ставлення до церкви здебільшого мало загальнодемократичне, просвітницьке, реформаторсько-протестантське спрямування. Звернено увагу на проект М. Драгоманова щодо створення національної української Церкви – “Руського братства”.
Поглиблено висновок, що повільне формування ідеології національної церкви в Україні було наслідком послідовного винищення її еліти, тривалої асиміляції та незавершеності націотворення. Реформаторські ідеї гальмувалися одержавленою РПЦ, релігійним консерватизмом мас. Така суперечність не могла бути розв’язаною при збереженні імперської моделі. Конфлікт між новими та старими силами в церкві набував політичного виміру.
У підрозділі 2.4. “Поглиблення інституційної кризи офіційної церкви (1905–1914 рр.)” оцінюється підґрунтя нових церковних суперечностей. Простежується наростання інституційного конфлікту на щаблях державної та церковної ієрархії. Простежено вплив російсько-
японської війни, революції 1905–1907 рр. та наступної політичної реакції на структурування православного середовища в Україні.
Акцентовано увагу на включенні в політичну боротьбу широких верств населення під церковно-демократичними гаслами, передусім – вимогами національно-культурної й політичної автономії України. Розглянуто залежність ініціатив від етнокультурного середовища, рівня політизації суспільних груп, промислового потенціалу та урбанізації регіонів. Констатовано вищий ступінь активності й зрілості вимог у міському середовищі, в губернських центрах, особливо – у Харкові, Києві, Одесі. Визначено форми активності духовенства та інтелігенції: участь у роботі церковних з’їздів, зборів, комітетів, рад, Державної думи, земських органів і місцевого самоврядування, організація просвітніх установ, створення ліберальних видань (проекти прот. І. Філевського, прот. А. Клітіна), публіцистичні виступи у пресі.
Аналізується неоднозначність сприйняття духовенством чорносотенних ідей та суперечливість впливу на РПЦ народних антицерковних рухів, які, з одного боку, посилювали клерикалізм, з іншого – стимулювали демократичні церковні зміни.
Обновленський рух початку ХХ ст. оцінено як перший потужний відгук РПЦ на модернізацію. Він стимулював зміни ментальності. Резонанс ідей щодо зміни статусу церкви в суспільстві визначив основні напрямки реформ: національний (автономія, мова, традиції) та інтернаціональний (християнська єдність, загальнолюдські цінності) і забезпечили їхню соціальну базу. Проте церковному рухові, як і державно-політичному, бракувало структурованості. Ліве крило демократії зберігало відсторонення від церковних проблем. Активність селянства й робітників не мала теоретичного підґрунтя. Зберігалися ілюзії сприйняття російської демократії як послідовного союзника.
У розділі третьому “Інституційний розкол православної церкви та модерні фактори його поглиблення: 1914 – ті рр. ХХ ст.” аналізується комплекс питань, що визначають ступінь глобального впливу загальносвітової модернізації, української національної революції, радянської державної системи на реструктуризацію церкви в Україні.
У підрозділі 3.1. “Вплив світових цивілізаційних процесів 20– 30-х рр. ХХ ст. на модернізацію українського православ’я” проведено компаративний аналіз проявів модернізації церкви в Україні та православному світі. Унаочнено зміст інституційних трансформацій в православних церквах Європи (Елладської, Кіпрської, Румунської,
Сербської), Близького Сходу (Антіохійської, Константинопольської), що дозволило оцінити спільність характеру й динаміки процесів в Україні у контексті модернізації традиційного суспільства. Особливу увагу звернено на специфіку процесів у церквах Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії, Білорусі. Показано, що модернізація відбувалася в українських церквах США та Канади, а також у Польській Автокефальній Православній Церкві, більшість віруючих якої за етнічним складом були українцями, які внаслідок державно-територіальних змін після Ризького мирного договору (1921 р.) потрапили до складу Польської Республіки.
Підкреслено, що радикалізм рухів у плані реалізації національно-конфесійних претензій виявили суспільства, де вузол суперечностей був затягнутий тугіше – колишні імперії: Російська, Оттоманська, Австро-Угорська. Поряд із провідною тенденцією проголошення церковних суверенітетів проаналізовано феномен інтернаціональних церковних та антицерковних рухів як прояв модернізації.
Доведено, що відбувався безперервний та резонансний, хоча й обмежений та політизований, соціокультурний обмін між церквами та віруючими, у тому числі – з України. Визначено форми контактів: обмін делегаціями, міжнародні конференції, здобуття освіти в інших країнах, еміграція, робота закордонних представників, листування, журналістська, наукова діяльність, міжнародний туризм, анексія СРСР територій Західної України та Білорусі 1939–1940 рр.
Автор дійшов висновку, що активна діяльність представників УАПЦ та Синодальної церкви у громадському й культурному житті на еміграції показала ресурси вітчизняної модернізації, потенційну можливість православних українців брати участь у проектах модернізації церкви, відкритість для міжконфесійного діалогу.
У підрозділі 3.2. “Розлам православної церкви як явище формування нової структури в національній революції (1914–1922 рр.)” визначається закономірність розколу і простежується його перебіг. Доведено, що намагання політичних режимів лобіювати національні проекти генерувало інституційний колапс РПЦ в Україні. Різнобічно розглянуто внесок кожного з режимів у модернізацію церкви, одним з проявів якої був розкол. Зауважено, що Перша світова війна, яка дала старт українській революції, стала потужним прискорювачем формування модерної структури українського православ’я.
Простежено еволюцію ставлення вітчизняного політикуму до церкви під впливом традиційно високої народної релігійності та
політизації духовенства в умовах піднесення соціальної активності й національної свідомості. Центральна Рада поверталася до співпраці з українськими національними силами в РПЦ запровадженням Департаменту ісповідань, посад єпархіальних комісарів, підтримкою ідеї Всеукраїнського церковного Собору.
Підкреслено внесок Гетьманату в церковну модернізацію: правова та економічна стабілізація статусу церкви, невтручання в її внутрішні справи, забезпечення соборноправності та інформаційної відкритості дій Міністерства ісповідань і церковних структур, протегування реформам всеукраїнського і єпархіального управління та духовної освіти. Використовуючи можливості самоорганізації, православна церква в Українській Державі проголосила свій автономний статус у складі Московського патріархату, модернізувала за взірцем Всеросійського помісного Собору місцеве церковне управління.
Встановлено початок активної фази розколу. Ескалацією конфлікту стали події в ході Всеукраїнського Собору при вирішенні питання організації вищого управління православної церкви в Україні. Консерватори, користуючись більшістю, позбавили мандатів прихильників демократичних реформ, які обстоювали проект церковної автокефалії. Розкол на Соборі маючи в основі недостатній рівень національно-конфесійної самоідентифікації, віддзеркалив розлом українського суспільства. Собор став фактором дезінтеграції старої церковної структури.
Узагальнюється, що Директорія довершила розлам старої православної єдності заради створення нової. Державним законом (1 січня 1919 р.)
