Харківський національний педагогічний університет

імені Г.С. Сковороди

ІЛЬЧЕНКО ОЛЕНА ЮРІЇВНА

УДК 37.035 – 058.51 (477.53)

ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ-БЕЗПРИТУЛЬНИКІВ НА ПОЛТАВЩИНІ

В 20 – 30-І РР. ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Полтавському державному педагогічному університеті

імені В.Г. Короленка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

Бойко Алла Микитівна,

Полтавський державний педагогічний

університет імені В.Г. Короленка,

завідувач кафедри педагогіки.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор,

Оржеховська Валентина Михайлівна,

Інститут проблем виховання

АПН України, завідувач лабораторії

превентивного виховання;

кандидат педагогічних наук, доцент

Вишневська Олена Олегівна,

Харківський національний університет

імені В.Н. Каразіна, доцент кафедри

педагогіки.

Провідна установа: Інститут педагогіки АПН України,

лабораторія історії педагогіки,

Міністерство освіти і науки України,

м. Київ.

Захист відбудеться “ 19 ” квітня 2006 року о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .053.04. у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд. № 216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 215-В.

Автореферат розіслано “ 16 ” березня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.А. Штефан

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і доцільність дослідження. Захист прав та інтересів дітей і молоді – одна з основних ознак правової демократичної держави. Збереження фізичного, психічного й соціального здоров’я підростаючого покоління виступає у зв’язку з цим першочерговим соціально-педагогічним завданням українського суспільства. Його вирішення детермінується державно-освітніми документами й позитивними соціальними зрушеннями в житті нашої країни. Усе ж проблема соціальної незахищеності, зокрема дитячої безпритульності, загострюється. За даними Міністерства в справах сім’ї, молоді та спорту, на початок 2006 р. в Україні нараховувалося біля 150 тис. безпритульних дітей і підлітків. Найбільшу кількість безпритульних зареєстровано у Волинській, Житомирській, Миколаївській, Полтавській, Чернівецькій областях і м. Києві. А втім у Полтавській області склався унікальний досвід виховання дітей-безпритульників ще в 20 – 30-і рр. минулого століття.

У зазначений період м. Полтава й райони області приймали понад 10 тис. безпритульних дітей з Поволжя, Москви, Петербурга, незважаючи на те, що в регіоні нараховувалося 36 тисяч місцевих дітей-безпритульників. На подолання безпритульності були підняті заклади соціального виховання, державні структури, громадські організації. У практиці педагогів Полтавщини – Ф. Іванова, А. Макаренка, Х. Савченко, Л. Чуєнко та ін., громадських і державних діячів – С. Векселя, В. Короленка, С. Короленко, К. Ляховича та ін. – був накопичений новаторський досвід виховання дітей-безпритульників, що за своєю результативністю не має аналогів у світовій практиці.

У сучасних умовах значення цього досвіду актуалізується, свідченням чого є нагальні соціально-педагогічні суперечності: між активними демократичними й правовими процесами в країні і наявністю значної кількості соціально не захищеної молоді; між зростанням новаторських ідей та технологій виховання і відсутністю дієвих засобів попередження й ліквідації безпритульності в країні. Успішному їх подоланню буде слугувати дослідження теорії й практики виховання дітей-безпритульників на Полтавщині, що до цього часу залишається не вивченим і науково не узагальненим.

Виховний досвід Полтавщини є ланкою єдиного процесу подолання безпритульності в країні, тому він має всі ознаки цього процесу, але водночас і свою специфіку, досліджується на тлі суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку країни означеного періоду.

Загальні теоретико-методологічні основи безпритульності обґрунтовано в працях П. Блонського (доведено нежиттєздатність теорії моральної дефективності неповнолітніх, визначено фактори соціального розвитку особистості); Г. Ващенка (з’ясовано загальні закономірності виховної роботи з контингентом соціально не захищених дітей і підлітків, виявлено причини безпритульності); А. Макаренка (обґрунтовано поняття безпритульності, розроблено новаторську систему роботи з безпритульними дітьми та методику виховання в колективі); Н. Крупської, А. Луначарського (розкрито принципи колективізму шкільного життя, політехнізму трудової школи); зміст виховної діяльності в дитячих установах висвітлено в працях О. Бляха, О. Клімова, Маро (М. Левітіної), О. Яковенко та ін. (трудове, моральне, фізичне виховання та оздоровлення дітей); досвід педагогічної роботи установ соціального виховання, державних структур і громадських організацій відбито в дослідженнях В. Виноградової-Бондаренко, Ф. Іванова, С. Коваленко, С. Сумного, С. Чеха та ін.; історію подолання безпритульності в Україні, роль надзвичайних органів боротьби з дитячою безпритульністю, значення в цій роботі комуністичної партії, уряду та комсомолу висвітлено в працях О. Гусака, І. Діптан, А. Зінченко, І. Коренєва, В. Чуб та ін. Психологічні основи проблеми досліджували Л. Виготський, А. Залкінд; соціально-правовий захист неповнолітніх – М. Гернет, В. Рубінштейн. Дослідники-полтавці А. Бойко, Н. Кочерга, Л. Крамущенко, М. Пашко, В. Ревегук, Н. Тарасевич та ін., розробляючи важливі аспекти історико-педагогічного краєзнавства регіону, також торкалися дитячої безпритульності. Таким чином, означена проблема привертала увагу педагогів, психологів, істориків, юристів, проте вона висвітлювалася фрагментарно, її педагогічне значення аналізувалося лише в окремих аспектах. Усебічне вивчення проблеми виховання дітей-безпритульників на Полтавщині у період 20 – 30-х рр. ХХ ст. відсутнє.

Отже, актуальність проблеми, недостатній рівень її розробленості, гостра соціальна потреба в дослідженні теорії й досвіду виховання дітей-безпритульників на Полтавщині в контексті завдань подальшого соціально-економічного розвитку суспільства зумовили вибір теми дослідження: “Виховання дітей-безпритульників на Полтавщині в 20 – 30-і рр. ХХ століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка: “Педагогічні засади єдності теорії і практики в багаторівневій підготовці майбутніх учителів (спеціалістів і магістрів),” державний реєстраційний № 0100U001530. Тему дослідження затверджено вченою радою Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка (протокол № 10 від 25.04.2002 р.) й узгоджено в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 9 від 26.11.2002 р.).

Мета дослідження: здійснити теоретичний аналіз і узагальнити досвід педагогічних закладів, державних структур та громадських організацій з виховання дітей-безпритульників на Полтавщині в 20 – 30-і рр. ХХ ст.; установити провідні тенденції виховної роботи з безпритульними дітьми й можливості розвитку цих тенденцій в сучасних умовах.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання дослідження:

1) розкрити сутність і причини безпритульності як соціально-педагогічного явища, установити категорії й типи дітей-безпритульників;

2) систематизувати педагогічні ідеї, обґрунтувати головні напрями змісту виховання безпритульних дітей у 20 – 30-і рр. ХХ ст. у Полтавському регіоні;

3) вивчити та узагальнити досвід виховної роботи провідних дитячих закладів, державних структур і громадських організацій, виявити специфіку виховання безпритульних дітей на Полтавщині;

4) обґрунтувати процес, визначити етапи, методи і форми виховання дітей-безпритульників на Полтавщині в 20 – 30-і рр. ХХ ст.;

5) виявити провідні тенденції виховання цього контингенту дітей у зазначений період та можливості розвитку прогресивних тенденцій у сучасних умовах;

6) розробити спецкурси для майбутніх учителів та науково-методичні рекомендації для педагогів і соціальних працівників із питань ліквідації явищ безпритульності в сучасних умовах.

Об’єкт дослідження: виховання дітей-безпритульників у 20 – 30-і рр. ХХ ст.

Предмет дослідження: теорія і практика виховання безпритульних дітей на Полтавщині в 20 – 30-і рр. ХХ ст.

Методологічною основою дослідження є загальні положення теорії наукового пізнання й діалектичного розуміння сутності історико-педагогічного процесу; філософське вчення про єдність загального, особливого та одиничного, про соціальну зумовленість освіти й виховання на різних етапах історичного розвитку; концепції взаємозв’язку історії з сучасністю та доцільності творчого використання педагогічної спадщини минулого; науковий плюралізм в оцінці педагогічних ідей, явищ і процесів. Історико-педагогічний аналіз ґрунтується на феноменологічному, герменевтичному, біографічному наукових підходах, а також на принципах науковості, історизму, об’єктивності, системності, наступності, єдності теорії і практики.

Теоретичне підґрунтя дослідження становлять: державні законодавчі та освітні документи – Закони України: “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні”, “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх”, “Про охорону дитинства”, Національна програма “Діти України”, Проект Закону України “Про виховання дітей та молоді” та ін.; теоретичні положення про сутність і зміст виховання, його особистісно-соціальну зумовленість (І. Бех, А. Бойко, О. Вишневська, В. Євдокимов, І. Прокопенко, О. Савченко, Г. Троцко та ін.); висновки й узагальнення вчених із проблем становлення й розвитку системи освіти й педагогічної думки в Україні (А. Бондар, М. Гриценко, Н. Дем’яненко, С. Золотухіна, Н. Побірченко, О. Сухомлинська та ін.); концептуальні ідеї щодо розвитку системи соціального захисту й виховання (П. Блонський, В. Короленко, Н. Крупська, А. Луначарський, А. Макаренко, В. Сорока-Росинський і ін.) та основних напрямів її модернізації в сучасних умовах (С. Болтівець, Б. Кобзар, В. Оржеховська, Л. Штефан та ін.); наукові узагальнення дослідників педагогічної спадщини А. Макаренка (Г. Ващенко, Л. Гриценко, Н. Дічек, С. Карпенчук, Г. Хілліг та ін.), В. Короленка (М. Антонець, О. Гнізділова, С. Дмітрієв та ін.).

Методи дослідження: ретроспективний логіко-системний, конкретно-пошуковий – аналіз і синтез архівних документів і сучасних історико-педагогічних джерел, їх класифікація для визначення поняттєво-термінологічного апарату, дослідження кількісних і якісних характеристик системи освіти й виховання; порівняльно-аналітичний, зіставно-педагогічний аналіз документальної соціально-правової бази означеного періоду, періодичних видань, досвіду освітньо-виховної практики для виявлення й систематизації теоретичних ідей, порівняння регіональних і загальнодержавних даних, явищ і фактів із виховання дітей-безпритульників; історико-географічний, біографічний – з метою вивчення специфіки виховання безпритульних дітей і підлітків Полтавського регіону, аналізу та узагальнення досвіду окремих педагогів і діяльності навчально-виховних закладів, а також державних структур і громадських організацій; хронологічний, логіко-історичний – для дослідження процесу та етапів виховання й подолання безпритульності, виявлення динаміки змін у просторово-часовій послідовності.

Організація дослідження. Дослідження здійснювалося впродовж 2000 – 2005 рр. і включало три основних етапи: проблемно-пошуковий (2000 – 2001 рр.); теоретико-аналітичний (2001 – 2003 рр.); системно-узагальнюючий (2004 – 2005 рр.).

Джерельну базу дослідження становлять: матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (Ф. ), Державного архіву Полтавської області (Ф. , 1503, 1865, 3872, 8805), архівів Полтавського державного літературно-меморіального музею В.Г. Короленка (Ф. , 1213, Х – 2, А – 2), Музею-заповідника А.С. Макаренка; декрети, постанови, розпорядження ВУЦВК та РНК України, відповідних народних комісаріатів з питань подолання безпритульності та соціально-правової охорони дитинства – “Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю” (червень 1921 р.), “Про забезпечення дітей-сиріт” (квітень 1923 р.), “Про передачу вихованців дитячих будинків на трудове виховання в трудові рільницькі господарства” (травень 1926 р.), “Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю в УСРР” (листопад 1927 р.), “Про відправлення дітей на село” (серпень 1933 р.); “Про патронованих дітей” (лютий 1935 р.), “Про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності” (травень  р.); статистичні матеріали (стенографічний звіт другої сесії ВУЦВК І скликання від 24 – 27 травня 1922 р.; статистичний довідник по Полтавщині, губернське статистичне бюро, 1925 р.;); нормативно-освітні документи: “Основи будівництва вільної єдиної трудової соціалістичної школи в Україні” (травень 1919 р.), “Декларація про соціальне виховання дітей в УСРР” (липень 1920 р.); постанови: “Про загальне обов’язкове початкове навчання” (червень 1930 р.), “Про роботу піонерської організації” (квітень 1932 р.), “Про педологічні перекручення в системі Наркомосів” (липень 1936 р.); публікації дослідників проблем соціального захисту дітей та підлітків цього періоду; монографії й статті сучасних учених і практиків; періодичні видання 20 – 30-х рр. ХХ ст. – загальнодержавні (“Народное просвещение”, “Друг дітей”, “Детский дом”, “Путь просвещения”, “Вопросы просвещения”, “Школа и жизнь”, “Право и жизнь”, “Вестник просвещения”, “На путях к новой школе”, “Народный учитель”, “Просвещение на транспорте”, “Народное образование”, “Революция и национальность”, “Шлях освіти”); регіональні – (“Більшовик Полтавщини”, “Робітник”, “Записки Полтавського інституту народної освіти”, 1927; “Записки Полтавського інституту соціального виховання”, 1930; “Сборник статей работников Полтавских учреждений для правонарушителей”, 1925); промови, спогади науковців, громадських діячів, педагогів; бесіди з колишніми вихованцями та їх рідними – Н. Ляхович, Н. Петруцій, І. Токарєвим.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 20 – 30-і рр. ХХ ст. – першого радянського періоду (О. Сухомлинська). Нижня хронологічна межа зумовлена становленням системи освіти, спрямованої на виховання нового покоління людей соціалістичного типу, прийняттям “Декларації про соціальне виховання дітей в УСРР” (липень 1920 р.), загостренням політичної й соціально-економічної ситуації на Полтавщині. Верхня хронологічна межа зумовлена постановою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) “Про ліквідацію дитячої безпритульності та бездоглядності” (травень  р.), у якій констатувався факт подолання дитячої безпритульності в СРСР, хоч робота на Полтавщині з цього питання продовжувалася, а отже, верхня межа збігається з початком Другої світової війни.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що в ньому вперше: – 

здійснено теоретичний аналіз, систематизовано провідні ідеї виховання дітей-безпритульників; вивчено й науково узагальнено досвід виховної роботи колонії ім. В. Короленка, колонії ім. М. Горького та ін. дитустанов; державних структур – Ради захисту дітей, комісій допомоги дітям; громадських організацій – “Ліга порятунку дітей”, “Друзі дітей”; обґрунтовано процес та визначено етапи виховання безпритульних дітей: І етап (друга половина 1918 р. – літо 1921 р.) – первинна допомога “дітям війни” й усім нужденним дітям та підліткам; ІІ етап (літо 1921 р. – кінець 1923 р.) – становлення попереджувально-профілактичної й виховної роботи серед “дітей голоду”; ІІІ етап (початок 1924 р. – перша половина 1929 р.) – перевиховання “дітей непу”, виховання “пролетарської дитини”; ІV етап (друга половина 1929 р. – 1939 р.) – загальна освіта й професійна орієнтація “дітей голодомору” та “дітей репресій”); виявлено специфіку виховної роботи з безпритульними дітьми в Полтавському регіоні – тісне поєднання діяльності закладів соціального виховання, державних структур і громадських організацій з виховання безпритульних дітей; наявність у регіоні талановитих педагогів (Ф. Іванов, А. Макаренко, Х. Савченко, Л. Чуєнко та ін.), громадських і державних діячів (С. Вексель, В. Короленко, С. Короленко, К. Ляхович та ін.); досягнення передового досвіду роботи дитячих установ; самовіддана, доброчинна діяльність працівників громадських організацій – “Ліга порятунку дітей”, “Друзі дітей”; новаторський підхід до індивідуальних і колективних методів виховної роботи з безпритульними дітьми; підвищення уваги до підготовки й побутових умов педагогічних кадрів;– 

подальшого розвитку і конкретизації набули поняття “безпритульність” та “безпритульні діти”;– 

підтверджено, що в 20-х рр. ХХ ст. причинами безпритульності були наслідки царизму, воєн та соціально-економічних негараздів; у 30-х – домінуючими стають причини політичного характеру; – 

у науковий обіг уведено маловідомі джерела і значну кількість архівних документів, 27 з яких – уперше.

Теоретичне значення дослідження. Розкрито сутність безпритульності як соціально-педагогічного явища, що полягало в наявності дітей і підлітків, які не досягли 18 років, потрапили в складні соціально-педагогічні умови й позбавлені повноцінного виховання і розвитку; обґрунтовано напрями змісту виховання соціально не захищених дітей (головні – трудове, суспільно-політичне, атеїстичне, патріотичне, а також – розумове, моральне, естетичне, фізичне виховання); установлено провідні тенденції виховання дітей-безпритульників у той час (спрямованості на виховання людини нового, соціалістичного типу; всебічного підходу до виховання особистості; колективного виховання та підпорядкованості особистості колективу; розвитку дитячого та юнацького самоврядування; профілактично-оздоровчого характеру виховної роботи; організації захоплюючого дозвілля дітей та ін.); обґрунтовано можливості розвитку таких прогресивних тенденцій виховання в сучасних умовах: соціально-правового та профілактико-оздоровчого змісту виховної діяльності; посилення виховного аспекту в підготовці педагогічних кадрів; спрямованості спільних зусиль освітньо-виховних установ та державних органів на створення робочих місць і працевлаштування молоді; розвитку дитячого та юнацького самоврядування; збагачення змісту напрямів виховної діяльності з метою цілісного виховання особистості та ін.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробленні й використанні в практиці авторських спецкурсів “Особливості виховної роботи із важковиховуваними дітьми та підлітками в загальноосвітніх навчально-виховних закладах”, “Упровадження педагогічних ідей А. Макаренка в життя сучасної школи” та науково-методичних рекомендацій для педагогів і соціальних працівників щодо попередження й ліквідації явищ безпритульності. Результати досліджень реалізовані автором при викладанні дисциплін “Інтегрований курс теорії та історії педагогіки”, “Методика виховної й соціально-педагогічної діяльності вчителя”, “Персоналії в історії української педагогіки”. Теоретичні положення й науково узагальнений практичний досвід доцільно використовувати в курсах “Педагогіка”, “Історія педагогіки”, “Соціальна педагогіка”; у системі післядипломної освіти педагогічних працівників; у підготовці підручників, навчальних і методичних посібників, у розробці елективних курсів, програм самостійної роботи студентів навчальних закладів ІІІ – ІV рівнів акредитації; при написанні бакалаврських і магістерських робіт; у діяльності наукових гуртків, факультативів, творчих груп студентів та учнів.

Результати дослідження впроваджено в навчальний процес Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка (Акт № 3061/01-37/29 від 29.06.2005 р.), Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. М.В. Остроградського (Акт № 580 від 23.06.2005 р.), Гадяцької спеціалізованої школи-інтернату І – ІІІ ступенів ім. Є.П. Кочергіна (Акт № 01 від 25.06.2005 р.), Гадяцького дитячого будинку “Веселка” (Акт № від 25.06.2005 р.), Обласного ліцею-інтернату для дітей із сільської місцевості ім. А.С. Макаренка (Акт № від 21.06.2005 р.).

Вірогідність та наукову обґрунтованість результатів дослідження забезпечено чіткістю й виваженістю методологічних позицій, комплексом адекватних методів дослідження, науковим історико-педагогічним аналізом архівних матеріалів, зокрема нормативних документів, та літературних джерел; позитивним упровадженням результатів дослідження в практику.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на засіданнях ученої ради, кафедри педагогіки Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, на методологічних семінарах, науково-теоретичних конференціях, педагогічних читаннях: міжнародних – “А.С. Макаренко і світова педагогіка” (Полтава, 2002), “Єдність особистісного і соціального факторів у виховному процесі навчального закладу” (Полтава, 2004), “Ідея опіки дітей і молоді в історико-педагогічній науці” (Івано-Франківськ, 2005), ІІІ Міжнародних студентських європейських читаннях “Піднесення якості знань майбутнього фахівця: європейський вимір” (Полтава, 2005); усеукраїнських – “Актуальні проблеми гуманізації та педагогізації процесу виконання кримінальних покарань у світлі педагогічних ідей А.С. Макаренка” (Куряж, 2003), “Сучасні освітні технології та напрями підготовки майбутнього вчителя трудового навчання” (Полтава, ).

Публікації. Результати дослідження висвітлено в 20 наукових публікаціях, серед яких 10 одноосібних статей у наукових фахових виданнях, 1 стаття в посібнику для вищої школи, 9 статей у збірниках матеріалів конференцій і наукових часописах. Загальний обсяг публікацій становить 9,2 др. арк.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (317 позицій, з них 4 – іноземною мовою, 104 – архівні матеріали). Загальний обсяг дисертації становить 326 сторінок: основний текст – 180 сторінок, у тому числі – 9 таблиць (одна представлена на двох сторінках), 12 рисунків (три представлено на трьох сторінках), 25 додатків (на 117 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання й методи дослідження, його хронологічні межі; висвітлено джерельну базу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення; відображено апробацію та впровадження одержаних результатів.

У першому розділі – “Наукові підходи і становлення досвіду виховання дітей-безпритульників на Полтавщині” – проаналізовано головні підходи, систематизовано теоретичні ідеї, визначено сутність і причини безпритульності, категорії й типи дітей-безпритульників, виявлено основні напрями, методи й форми виховної роботи з цим контингентом дітей, обґрунтовано процес виховання безпритульних у 20 – 30-і рр. ХХ ст. та визначено його етапи.

Установлено, що до середини 20-х рр. ХХ ст. точилася гостра дискусія про природу безпритульності. Представники біологізаторського підходу доводили, що основні причини цього явища пов’язані із вродженою дефективністю та психологічними відхиленнями, а тому безпритульних дітей відносили до категорії дефективних й антисоціальних елементів. Теоретичні пошуки П. Блонського, Г. Ващенка, Н. Крупської, А. Макаренка, Маро (М. Левітіної), В. Рубінштейна та ін. довели наукову неспроможність концепції вродженої моральної дефективності, і це дало підстави для зосередження уваги вчених і практиків з другої половини 20-х рр. ХХ ст. на соціальних причинах виникнення безпритульності. Соціальний підхід дістав визнання й розвитку.

Доведено, що на ньому базувалося визначення поняття безпритульності, яке було дане в постанові “Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю”, прийнятій урядом УСРР 11 червня 1921 р. Дія цього нормативного документа поширювалася на дітей і підлітків віком до 18 років, приналежність яких до категорії безпритульних визначалася так: а) залишення їх батьками або особами, які їх заміняють, без будь-якого нагляду та опіки; б) жорстоке поводження з ними осіб, зазначених у пункті “а”; в) ненадання їм потрібного мінімуму виховання та навчання; г) розкладаючий вплив домашньої обстановки; д) ведення самими неповнолітніми хибного способу життя, зокрема жебракування та бродяжництво; є) заняття будь-якого роду торгівлею. Це було керівним документом для державних органів охорони дитинства в період становлення системи соціального захисту нужденних дітей.

Вихованню дітей-безпритульників сприяла постанова уряду країни “Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю в УСРР”, прийнята в листопаді 1927 р. У цьому документі, у порівнянні з раніше прийнятим, визначалися категорії безпритульних, що дозволяло певним чином диференціювати роботу з соціального захисту й виховання. До першої категорії безпритульних відносили дітей, які потребували повного забезпечення і виховання, до другої – дітей, що потребували соціально-правової охорони й тимчасової або часткової матеріальної допомоги та виховання. Лише наприкінці 20-х рр. ХХ ст. був законодавчо затверджений статус безпритульника, відповідно до якого нами визначається сутність безпритульної дитини: не досягла 18 років і перебуває в умовах, небезпечних для її фізичного й соціального розвитку. Підтверджено, що в 20-х рр. минулого століття причинами безпритульності були наслідки царизму, воєн та соціально-економічних негараздів; у 30-х – домінуючими стають причини політичного характеру.

На основі аналізу державних освітніх документів (“Декларація про соціальне виховання дітей в УСРР”, постанов: “Про загальне обов’язкове початкове навчання”, “Про роботу піонерської організації”, “Про педологічні перекручення в системі Наркомосів”) з’ясовано мету виховання дітей-безпритульників, яка залежала від соціально-економічних умов, причин безпритульності й типу безпритульного. В узагальненому вигляді мета полягала у створенні нового покоління людей соціалістичного суспільства з матеріалістичним світоглядом, із психологією колективізму та конкретними класовими характеристиками, що дістало підтвердження в діяльності провідних установ соціального виховання. У розділі встановлено типи дітей-безпритульників (“діти війни”, “діти голоду”, “діти непу”, “діти голодомору”, “діти репресій”), визначено динаміку обсягів та характер безпритульності (стихійний масовий вуличний; контрольований вуличний; частково-вуличний; прихований).

Ґрунтуючись на феноменологічному підході, визначено процес виховання дітей-безпритульників на Полтавщині як складний, суперечливий, динамічний. У відповідності до критеріїв: 1) політичні та соціально-економічні умови розвитку республіки; 2) тип безпритульного й причини безпритульності; 3) динаміка обсягів та характер безпритульності; 4) особливості методів і форм виховання – виділено чотири його етапи. І етап (друга половина 1918 р. – літо 1921 р.) – первинна допомога “дітям війни” й усім нужденним дітям та підліткам. Політична невизначеність та наслідки воєн спричинили основну масу безпритульних, яку становили “діти війни”. Безпритульність носила стихійний масовий вуличний характер. Великого значення надавалося ідейно-політичному вихованню (проведення політзанять, організація революційних свят, ознайомлення з біографіями видатних революційних діячів); трудовому (прибирання приміщень, ремонт меблів, взуття, одягу, робота на сільськогосподарських ділянках, у майстернях та ін.), фізичному (проведення оздоровчо-гігієнічної роботи, спортивно-масових заходів, заняття в спортивних секціях), естетичному (організація гуртків, клубів, перегляд кінофільмів); організації позашкільної виховної роботи (краєзнавчі екскурсії; участь у суботниках і недільниках; масові спортивні ігри й військово-спортивні походи; культпоходи вихованців у села з доповідями, лекціями, розповсюдження газет; проведення вечорів відпочинку й концертів для населення). Специфіка першого етапу полягала у превалюванні методів формування досвіду й корекції поведінки, а також у використанні колективних методів, які були найбільш доцільними в роботі з великими масами дітей-безпритульників. ІІ етап (літо 1921 р. – кінець 1923 р.) – становлення попереджувально-профілактичної й виховної роботи серед “дітей голоду”. Громадянську війну та іноземну інтервенцію змінила засуха 1921 р. та неврожай 1922 – 1924 рр., що спричинило голод 1921 – 1923 рр., безробіття й нову хвилю дитячої безпритульності. Основним контингентом соціально не захищених дітей були “діти голоду”. Безпритульність на цьому етапі носила вуличний характер, проте вона стала більш контрольованою з боку держави. Напрями виховної роботи, започатковані на першому етапі, набувають подальшого розвитку й удосконалення. Особливого значення надавалося атеїстичному вихованню (читання літератури на антирелігійну та наукову тематику, диспути, природоохоронна діяльність) та суспільно-політичному (робота піонерської й комсомольської організацій, проведення воєнізованих ігор та походів, випуск стіннівок і рукописних журналів, проведення концертів, участь у суспільно корисній праці – догляд за братськими могилами й пам’ятниками, допомога сім’ям загиблих бійців Червоної Армії). Раніше зазначені методи поєднуються із методами формування свідомості. Характерною особливістю виховної роботи на цьому етапі було прагнення надати їй не лише масового, а й політичного характеру. ІІІ етап (початок 1924 р. – перша половина 1929 р.) – перевиховання “дітей непу”, виховання “пролетарської дитини” характеризувався низьким матеріальним рівнем життя народу, безробіттям, скороченням мережі установ соціального виховання та недостатнім їх фінансуванням. Безпритульність була наслідком соціальної політики держави, спрямованої на знищення непролетарських верств населення, і характеризувалася як частково-вулична. Основний контингент безпритульних – “діти непу”. Актуалізуються питання навчання та морального виховання молоді, проводиться профорієнтаційна робота, нерозривно пов’язана з трудовим, патріотичним, політичним, естетичним вихованням, що спрямовувалося на формування “пролетарської дитини” з класовими характеристиками. На цьому етапі превалює група методів формування свідомості. Характерною особливістю виховного процесу було поєднання вимог школи й сім’ї, колективних форм роботи з індивідуальними (індивідуальна бесіда, доручення, самостійна робота). ІV етап (друга половина 1929 р. – 1939 р.) – загальна освіта й професійна орієнтація “дітей голодомору” та “дітей репресій”. Початок 30-х рр. ХХ ст. був позначений новою хвилею безпритульності, що спричинювалося голодомором 1932 – 1933 рр., масовим терором і репресіями. Специфічною ознакою безпритульності був її прихований характер. Зміст виховної роботи зорієнтовувався на посилення: трудового виховання й професійної орієнтації молоді та набуття нею певної кваліфікації (заняття в навчально-виробничих майстернях, цехах заводів і фабрик, конференції, виставки виготовленої продукції, соціалістичні змагання, зустрічі з раціоналізаторами й передовиками виробництва); ідейно-політичного (уроки історії СРСР, конституції СРСР і УРСР, проведення політінформацій, політзанять, обговорення матеріалів преси); естетичного (уроки співів, малювання, мови, літератури, ботаніки, географії; робота гуртків, створення естетичного середовища; художня самодіяльність), фізичного розвитку та військової підготовки (уроки фізичної культури, масові змагання, спортивні свята, заняття в літніх оздоровчих таборах), що детермінувалося ускладненням міжнародного становища країни напередодні Другої світової війни.

Аналіз процесу та етапів виховання дітей-безпритульників на основі герменевтичного підходу дозволив систематизувати провідні ідеї, уточнити напрями змісту виховної діяльності на Полтавщині: це – трудове, суспільно-політичне, атеїстичне, патріотичне виховання як головні напрями, а також розумове, моральне, естетичне й фізичне. Усі напрями виховної діяльності за своїм змістом були пройняті комуністичною ідеологією. Пріоритетними були трудове й суспільно-політичне виховання. Систематизовано провідні ідеї виховання дітей-безпритульників, які розвивалися відповідно до етапів процесу виховання цього контингенту дітей: гартування комплексними засобами нового “радянського” характеру; організації колективу як об’єкта й суб’єкта виховання; превалювання виховання у формуванні особистості; поєднання виробничої праці із загальноосвітнім навчанням та професійною орієнтацією молоді; виховання причетності до долі свого народу; приведення змісту і методів виховної роботи у відповідність до причин і характеру безпритульності та ін.

У другому розділі – “Розвиток дитячих закладів для дітей-безпритульників і зміст їх діяльності” – охарактеризовано систему й розвиток державних установ соціального виховання, вивчено та узагальнено досвід виховної роботи провідних дитячих установ для безпритульників на Полтавщині.

На основі аналізу архівних матеріалів, літературних джерел, досліджень В. Виноградової-Бондаренко, О. Гусака, С. Коваленко було диференційовано виховні заклади й визначено на Полтавщині таку систему державних установ соціального виховання: І. Установи загального призначення: а) допоміжні (тимчасові) дитячі заклади: 1) приймальні пункти; 2) ізолятори (реформаторіуми); 3) колектори; 4) дитячі будинки відкритого типу; 5) лікувально-виховні установи; б) основні (постійні) дитячі заклади: 1) дитячі будинки закритого типу (дошкільні, шкільні, змішані); 2) дитячі трудові колонії та комуни; 3) дитячі містечка; 4) трудові будинки. ІІ. Установи специфічного призначення (для дітей із психічними та фізичними вадами): 1) будинки для розумово відсталих; 2) школи для сліпих; 3) школи для глухонімих.

Ґрунтуючись на засадах феноменологічного підходу, на основі критеріїв: а) мережа установ соціального виховання; б) кадрове забезпечення; в) результативність роботи (за влаштуванням випускників) – виділено чотири стадії розвитку дитячих закладів. 1-а стадія (1920 – 1923 рр.). Головна увага приділялася організації максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей і підлітків. Цей процес відбувався двома шляхами: 1) відкриття нових дитячих будинків, 2) реорганізація дитячих садків і шкіл у заклади цього типу. Великі завдання постали в галузі підготовки й перепідготовки вчителів, були організовані короткотермінові педагогічні курси, гуртки політграмоти й політшколи. Формами випуску вихованців дитячих установ була реевакуація, повернення до батьків, передача на патронат. 2-а стадія (1924 – 1929 рр.). Найбільшого розвитку набувають: дитячі містечка, трудові колонії та комуни, трудові будинки, виробничі артілі підлітків. У зв’язку з піднесенням трудового виховання відбувається скорочення мережі дитячих будинків. Кількість працівників із спеціальною педагогічною освітою зростає, що здійснювалося не лише вищими педагогічними курсами, а й інститутами народної освіти. Серед форм випуску вихованців з’являються направлення на виробництво, у сільське господарство, у заклади професійної освіти, технікуми, на робітфаки. 3-я стадія (1930 – 1933 рр.). Відбувається подальше скорочення мережі міських дитячих будинків та їх “розвантаження”, спричинене голодомором. Найпоширенішими типами дитячих закладів стали сільські дитячі патронати, притулки, приймальники, майданчики, нічліжки. Зростала професіоналізація педагогічних кадрів, поліпшувалося матеріальне, побутове й правове становище освітян (своєчасна виплата заробітної плати, турбота держави про побут, прийом дітей учителів до технікумів, ВНЗ нарівні з дітьми пролетаріату, упровадження системи заохочень). Вищу педагогічну освіту давали інститути народної освіти, соціального виховання, державні педагогічні інститути. Улаштування випускників дитустанов проводилося за рахунок передачі дітей в сільські патронати, відправки до родичів, направлення на роботу. 4-а стадія (1934 – 1939 рр.). Спостерігається стабілізація життя в країні. Найбільшого розвитку знову набувають дитячі будинки, а також школи-комуни, що знаходилися в підпорядкуванні органів освіти; трудові будинки й школи фабрично-заводського учнівства, трудові колонії й комуни в системі органів внутрішніх справ. Підготовка нових педагогічних кадрів здійснюється у стаціонарних педагогічних навчальних закладах, на короткотермінових педагогічних курсах, у системі заочної педагогічної освіти (мережа відділів заочного навчання при педагогічних училищах, ВНЗ, на вечірніх відділах педвузів). Формами випуску стало влаштування на виробництва та підприємства, віддача під патронат, превалює направлення на подальше навчання до профшкіл, технікумів, робітфаків.

А отже, до кінця 1939 р. відбулося становлення мережі закладів соціального виховання, кадрове їх забезпечення, стабілізувалися форми працевлаштування й подальшого навчання випускників. У результаті на Полтавщині були створені дитячі установи, в яких склався передовий досвід. Серед них виділяємо Полтавську сільськогосподарську колонію ім. В. Короленка – завкол Ф. Іванов, яка у 1925 р. була визнана дослідно-показовою установою Наркомосу УСРР, та Полтавську трудову колонію ім. М. Горького – завкол А. Макаренко, що також була визнана дослідно-показовою установою у 1923 – 1926 рр. Під передовим досвідом розуміємо таку практику, яка забезпечує більш високі виховні результати у порівнянні з масовою. Ефективність роботи колонії ім. В. Короленка досягалася вихованням дітей-безпритульників на загальнолюдських цінностях і християнській моралі, розробкою унікальної системи самоврядування й морального виховання; колонії ім. М. Горького – обґрунтуванням новаторської системи роботи з безпритульними дітьми та методики виховання в колективі, розкриттям нових відносин між особистістю, колективом й суспільством та реалізацією їх на практиці. Колоніями у ці роки було врятовано близько 2 тисяч вихованців, серед яких не зафіксовано жодного випадку рецидиву. Показником роботи дитячих закладів була дослідницька діяльність, очолювана у колонії ім. В. Короленка ? І. Коберським, у колонії ім. М. Горького ? М. Фере. Про високу результативність виховної роботи свідчить і той факт, що установи відмовилися від посад вихователів – заклад Ф. Іванова в 1928 р., А. Макаренка – у 1930 р.

Узагальнено окремі аспекти виховної діяльності Чутівської колонії “Піонер” ім.  Травня (М. Жерняк) – розвиток системи дитячого самоврядування; комуни ім. П. Постишева (Л. Чуєнко) – упровадження оплати дитячої праці; Паськівського дитячого будинку (Г. Сорока), Вишняківської Червоної комуни (П. Вовк) – організація багатогалузевого господарства; Білицького дитячого будинку (Х. Савченко) – проведення оздоровчої роботи.

У третьому розділі – “Діяльність державних структур й громадських організацій з виховання дітей та подолання безпритульності на Полтавщині” – проаналізовано діяльність державних структур – Ради захисту дітей, комісії допомоги дітям – та громадських організацій – “Ліга порятунку дітей”, “Друзі дітей” – з виховання дітей-безпритульників, визначено специфіку виховної діяльності з цим контингентом дітей у Полтавському регіоні в досліджуваний період.

З’ясовано, що робота державних структур та громадських організацій проводилася в єдності з діяльністю установ соціального виховання і зорієнтовувалася на: 1) удосконалення системи освіти: упровадження й пропаганда ідей соціального виховання, забезпечення загального навчання дітей, збільшення виховного впливу школи, підвищення значення родинного, трудового виховання; проведення систематичної культурно-масової роботи серед дитячого населення, організація системи позашкільної освіти (відкриття клубів, гуртків, бібліотек, екскурсійних баз); 2) збільшення мережі виховних установ та проведення оздоровчих кампаній серед дитячого населення міста й села: відкриття мережі літніх установ (таборів, колоній, санаторіїв, майданчиків, ясел, дитячих консультацій); розбудова фізкультурних майданчиків; організація дитячих куточків у громадських парках; проходження школярами літньої оздоровчої практики; урегулювання санітарно-гігієнічних норм та режиму навчально-виховного процесу в закладах освіти; 3) залучення дітей і підлітків до суспільно корисної праці й професійної підготовки: відкриття навчально-виробничих майстерень; робота в сільському господарстві, в радгоспах, на підприємствах; залучення підлітків до організації трудових артілей, комун, товариств; проходження виробничих практик; проведення екскурсій на заводи й фабрики; організація трудових десантів; відкриття шкіл професійної освіти, будинків робітничої та батрацької молоді; навчання на робітфаках, у ВНЗ та профшколах; 4) захист інтересів дітей і молоді на основі соціально-правового змісту виховної діяльності: удосконалення системи опіки й патронату, контроль за направленням випускників дитзакладів на місця роботи та за своєчасним одержанням ними вихідної допомоги; контроль та охорона життя й роботи підлітків, які працюють на підприємствах або віддані під патронат. Спільними зусиллями державних структур, громадських організацій, установ соціального виховання було врятовано від голодної смерті 36 тисяч безпритульних дітей і підлітків Полтавщини й понад 10 тисяч дітей, евакуйованих з Росії.

Установлено, що нестандартним для того часу варіантом вирішення проблеми виховання стало створення В. Короленком громадської організації “Ліга порятунку дітей”. До специфічних ознак змісту виховної діяльності “Ліги” відносимо: пріоритетність морального виховання над політичним, виховання молоді на засадах релігійності, віротерпимості, братерства, відсутності національної та класової виключності, формування в свідомості дитини стійких моральних принципів добра, честі, правди, справедливості й людяності.

Визначено на основі історико-географічного, біографічного, зіставно-педагогічного методів специфіку виховної діяльності з дітьми-безпритульниками в Полтавському регіоні. На кожному з обґрунтованих етапів, як і в Україні в цілому, проводилася цілеспрямована, спеціально організована діяльність із виховання безпритульних дітей. Специфіка виховної роботи на Полтавщині полягала у тісному поєднанні діяльності закладів соціального виховання, державних структур та громадських організацій з виховання дітей-безпритульників; у наявності в регіоні талановитих педагогів (Ф. Іванов, А. Макаренко, Л. Чуєнко та ін.), громадських й державних діячів (В. Короленко, С. Короленко, К. Ляхович та ін.); у досягненні передового досвіду роботи дитячих установ (колонія ім. В. Короленка, колонія ім. М. Горького, комуна ім. П. Постишева та ін.); у самовідданій, доброчинній діяльності працівників громадських організацій – “Ліга порятунку дітей”, “Друзі дітей”; у новаторському підході до індивідуальних і колективних методів виховної роботи з безпритульними дітьми; у підвищенні уваги до підготовки й побутових умов педагогічних кадрів.

У четвертому розділі – “Розвиток провідних тенденцій виховання дітей-безпритульників у сучасних умовах модернізації освіти” – виявлено провідні тенденції виховання дітей-безпритульників у зазначений період та можливості розвитку прогресивних тенденцій в сучасних умовах, обґрунтовано зміст спецкурсів для майбутніх учителів та науково-методичні рекомендації для педагогів і соціальних працівників. Виділено на основі зіставно-порівняльного аналізу виховання дітей-безпритульників на Полтавщині три групи тенденцій:

1. Прогресивні тенденції, які одержали подальший розвиток у сучасних умовах модернізації освіти: соціально-правового та профілактико-оздоровчого змісту виховної діяльності; посилення виховного аспекту в підготовці педагогічних кадрів; спрямованості спільних зусиль освітньо-виховних установ та державних органів на створення робочих місць і працевлаштування молоді; розвитку дитячого та юнацького самоврядування; збагачення змісту напрямів виховної діяльності з метою цілісного виховання особистості та ін.

2. Тенденції, які зародилися в сучасних умовах на основі розвитку позитивних тенденцій 20 – 30-х рр. ХХ ст. у вихованні дітей-безпритульників на Полтавщині: спрямування виховної діяльності на формування свободи вибору та відповідальності дитини; особистісно-соціального виховання на основі індивідуально орієнтованої діяльності; забезпечення можливостей для особистісного й професійного зростання з метою самореалізації; інтелектуального розвитку та поєднання ролі навчання й виховання у формуванні особистості; самоврядування для створення умов саморозвитку творчої індивідуальності й розкриття її духовного потенціалу; цілісного підходу до виховання всебічно й гармонійно розвиненої особистості; особистісно орієнтованого характеру навчальної й виховної діяльності; розвитку єдності шкільного та сімейного виховання у профілактико-оздоровчій роботі та ін.

3. Тенденції, які можна вважати реакційними для сучасних умов розвитку суспільства (негативні): ідеологізації та політизації змісту навчально-виховної роботи; підпорядкованості особистості колективу; застосування несумісних з метою і змістом виховання методів покарання (обмеження свободи й волі, позбавлення їжі, надмірна фізична праця, використання дитячої праці у власних корисних цілях та ін.).

У ході дослідження розроблено спецкурси для майбутніх учителів “Особливості виховної роботи із важковиховуваними дітьми та підлітками в загальноосвітніх навчально-виховних закладах”, “Упровадження педагогічних ідей А. Макаренка в життя сучасної школи”, а також науково-методичні рекомендації для педагогів і соціальних працівників