ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

ЖАБИНЕЦЬ Ольга Йосифівна

УДК 351:368 ] (477)

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

СТРАХОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Спеціальність 08.02.03 – організація управління,

планування і регулювання економікою

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук

Львів - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі економіки підприємства Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат економічних наук, доцент

Сухай Ольга Євгенівна

Львівський національний університет імені Івана Франка,

доцент кафедри економіки підприємства

Офіційні опоненти:

- доктор економічних наук, професор

Слюсаренко Оксана Олександрівна

Українська академія бізнесу та підприємництва, проректор з наукової роботи–

кандидат економічних наук, доцент

Вовчак Ольга Дмитрівна

Львівська комерційна академія, завідувач кафедри банківської справи

Провідна установа – Інститут регіональних досліджень НАН України,

відділ соціально-економічних та правових проблем

розвитку підприємництва (м. Львів)

Захист відбудеться 30 травня 2006 р. о 13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.01 у Львівському національному університеті імені Івана Франка, м. Львів, 79008, пр. Свободи, 18, ауд. 115.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 26 квітня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради _______________________ проф. Панчишин С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реформування всієї системи економічних відносин, соціальні перетворення та трансформаційні зрушення, що відбуваються в Україні, зумовлюють швидке зростання ринку страхових послуг. Страхування не лише спроможне забезпечити надійні гарантії відновлення порушених майнових прав та інтересів громадян і юридичних осіб у випадках втрат, заподіяних стихійними лихами, техногенними аваріями, транспортними пригодами та іншими непередбачуваними обставинами, а й звільнити державу від відшкодування найрізноманітніших збитків та зміцнити її фінанси.

Однак незважаючи на постійне зростання обсягів страхових надходжень та частки страхування у ВВП, зазначених темпів розвитку вітчизняного страхового ринку було досягнуто завдяки використанню страхування як інструменту податкової оптимізації; питома вага класичного страхування становить лише 34% від загальних показників. Ситуація на страховому ринку ускладнена низкою проблем, без вирішення яких неможливо очікувати поліпшення його функціонування, зокрема таких, як недовіра до страховиків, низька платоспроможність потенційних покупців страхових продуктів і неповна інформованість про розвиток страхового ринку та наявні страхові продукти; недостатній рівень кваліфікації кадрів у страхових організаціях, відсутність середньо- та довготермінового планування, низький рівень застосування страховими компаніями маркетингу та реклами; недокапіталізація страховиків, недосконалість відповідної нормативно-правової бази, галузевий монополізм, порушення чинного законодавства, надмірна кількість видів обов’язкового страхування, відсутність на ринку привабливих для страховиків інвестиційних інструментів тощо.

За сучасних умов функціонування вітчизняного ринку страхування змінити ситуацію на ліпше можна лише в разі підвищення ефективності державного регулювання страхової діяльності, яке як у перехідній, так і в ринковій економіці, є важливим чинником успішного розвитку всіх сфер економічної системи держави.

Актуальність теми дослідження зумовлена потребою комплексного висвітлення чинної в Україні системи державного регулювання страхової діяльності, у тім числі основних методів та інструментів державного регулювання, з метою глибокого та всебічного аналізу цієї системи й обґрунтування шляхів подальшого вдосконалення її функціонування.

Питання державного регулювання страхової діяльності є в полі зору багатьох вітчизняних і зарубіжних науковців та практиків, зокрема В. Базилевича, Н. Внукової, О. Вовчак, Р. Джучі, М. Жилкіної, О. Залєтова, А. Монті, Г. Мюллера, С. Осадця, В. Плиси, С. Реверчука, А. Самойловського, О. Слюсаренко, В. Суслова, О. Філонюка, Ф. Хекне, Я. Шумелди та ін.

Однак не всі аспекти цієї складної та багатогранної проблеми з’ясовані й отримали належне наукове обґрунтування. Особливо це стосується вивчення зарубіжного досвіду державного регулювання страхової діяльності в контексті можливостей його застосування в Україні за сучасних умов функціонування національного страхового ринку, а також теоретико-методологічних проблем, зокрема визначення функцій страхування, підходів до класифікації страхування тощо.

Формування та розвиток системи регулювання страхової діяльності – процес досить складний і вимагає проведення великої законотворчої роботи, яка повинна спиратися на наукові дослідження в галузі страхування і досвід розвинених держав світу й узгоджуватися з сучасними потребами та наявними економічними можливостями.

Усе це зумовило вибір теми дисертаційного дослідження, обґрунтування її мети, цілей, завдань, а також логіку викладення матеріалу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано на кафедрі економіки підприємства Львівського національного університету імені Івана Франка в межах держбюджетної науково-дослідної теми Ем-11Ф “Розвиток прикордонного підприємництва в єврорегіоні СЯН” (номер державної реєстрації 0105U002220).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження та аналіз систем, методів та інструментів державного регулювання страхового ринку в Україні та за кордоном. Поставлена мета передбачає виконання таких дослідницьких завдань:

- з'ясування суті страхування як економічної категорії, його основних функцій, а також підходів до класифікації страхування;

- дослідження місця та ролі державних інститутів у формуванні та регулюванні страхового ринку України;

- аналіз функціонування системи державного регулювання страхової діяльності в Україні, а також обґрунтування можливостей її вдосконалення;

- висвітлення особливостей державної страхової політики в Україні та заходів щодо її вдосконалення;

- розгляд та аналіз основних методів та інструментів державного регулювання вітчизняного страхового ринку;

- висвітлення наявних у світовій практиці систем організації та здійснення нагляду за страховою діяльністю;

- оцінка зарубіжного досвіду державного регулювання страхової діяльності в контексті можливостей його застосування в Україні за сучасних умов функціонування вітчизняного страхового ринку.

Об’єктом дослідження є вітчизняна система державного регулювання страхової діяльності, методи та інструменти державного регулювання, а також основні суб’єкти страхових правовідносин.

Предметом дослідження – економіко-правові взаємовідносини, які виникають між регулятивним органом та суб’єктами страхового ринку (страховиками, перестраховиками, посередниками та ін.) в процесі здійснення державного регулювання.

Теоретико-методологічною основою дослідження є праці зазначених вище вітчизняних та закордонних науковців і практиків, а також чинне законодавство України, яке стосується страхування. У роботі використано такі методи дослідження, як аналіз, синтез, історичний метод та метод порівнянь, табличний та графічний методи.

Наукова новизна отриманих результатів. До основних наукових результатів, які становлять особистий здобуток дисертанта і виносяться на захист, належать такі:

уперше:

- на підставі комплексного аналізу виділено дві групи чинників, які визначають розвиток вітчизняного страхового ринку: перша група характеризує попит населення на страхові послуги, друга стосується діяльності страхових компаній. Чинники другої групи, відповідно, розділено на внутрішні, існування яких залежить лише від політики та менеджменту страхових компаній, та зовнішні, які є наслідком недостатньої ефективності державного регулювання страхової діяльності в Україні;

- обґрунтовано необхідність введення на страховому ринку України обов’язкової сертифікації та реєстрації страхових агентів – фізичних осіб та впровадження типових Правил страхування, що сприятиме підвищенню якості надання страхових послуг потенційним споживачам і поступовому відновленню довіри до страхового сектору економіки держави;

- запропоновано організаційний механізм попередження та боротьби зі страховим шахрайством, який полягає у створенні бюро з боротьби з шахрайством у страхуванні та “претензійної бази даних”, через яку кожен страхувальник, який повинен одержати виплату, буде проходити перевірку щодо кількості та частоти страхових випадків; зазначений механізм дасть змогу забезпечити зменшення незаконних виплат страховими компаніями та усунути можливі підвищення цін на страхові продукти;

удосконалено:

- класифікацію страхування за об’єктами; доведено, що всю сукупність видів страхування, на які видають ліцензію вітчизняним страховикам, можна згрупувати у три галузі страхування (майнового, особового та відповідальності) без виокремлення підгалузей;

- на підставі вивчення зарубіжного досвіду запропоновано доповнити чинне бюджетне фінансування регулятивного органу додатковим фінансуванням від страхових компаній, що дозволить органу державного нагляду за страховою діяльністю підвищити якість нагляду і розширить можливості залучення до роботи висококваліфікованих спеціалістів;

набуло подальшого розвитку:

- обґрунтування необхідності скасування пільгового режиму оподаткування страхової діяльності, що дасть змогу усунути неринкові переваги для страхового сектору економіки та зменшити використання страхування для “тіньових” схем ухилення від оподаткування;

- доцільність вилучення з оподатковуваного доходу громадян повністю або певний відсоток їх витрат на пенсійне страхування та страхування життя, що сприятиме розвитку страхових компаній сфери страхування життя та зміцненню соціального захисту і добробуту громадян;

- створення спеціальної структури (інституту страхового “омбудсмена”) для захисту прав споживачів страхових послуг, що забезпечить ефективність, незалежність та оперативність розгляду скарг страхувальників та/чи застрахованих осіб з приводу страхових виплат без дорогої судової процедури та сприятиме зменшенню навантаження на судову систему та державний регулятивний орган;

- уведення регулювання та нагляду за перестраховиками через ліцензування, визначення організаційно-правових форм перестрахових компаній та їхніх об’єднань, перевірки, санкції тощо, що дасть змогу запобігти схемному перестрахуванню та легалізації доходів отриманих злочинним шляхом.

Практичне значення одержаних результатів. У разі реалізації запропонованих у дисертації заходів щодо вдосконалення системи державного нагляду за страховою діяльністю та державної страхової політики, а також за умови використання прогресивних форм та методів державного регулювання можна очікувати позитивних змін на страховому ринку нашої держави та прискорення процесів його інтеграції до європейського та світового ринків страхових послуг.

Теоретичні результати дослідження можна використовувати у навчальному процесі під час викладання страхових дисциплін, а також у практичній страховій діяльності та в системі державного регулювання економіки.

Усі наукові результати, викладені в дисертації, отримані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї та положення дисертації представлені та отримали позитивну оцінку на міжнародних науково-практичних та студентсько-аспірантських наукових конференціях, зокрема: Міжнародній науково-практичній конференції “Ринкова трансформація економіки України: теорія, практика, перспективи” (Львів, 24-25 жовтня 2003 р.), Міжнародній науковій студентсько-аспірантській конференції “Економіка посткомуністичних країн в умовах глобалізації” (Львів, 23-24 квітня 2004 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Економіка України в євроінтеграційних процесах” (Львів, 22-23 жовтня 2004 р.), Міжнародній науковій студентсько-аспірантській конференції “Інтеграція країн з перехідною економікою в світовий економічний простір: стан і перспективи” (Львів, 13-14 травня 2005 р.), а також використані у навчальному процесі під час підготовки спеціалістів зі страхування в Університеті “Львівський Ставропігіон” (довідка № ЕМ-02-09/05 від 16.09.05 р.) та під час навчання страхових агентів у Львівській філії ВАТ “Страхова компанія “Універсальна” (довідка № 580 від 16.09.05 р.).

Публікація результатів дослідження. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 8 одноосібних наукових праць, з яких: 5 статей, що визнаються положенням ВАК України як фахові, загальним обсягом 1,71 друк. арк. та 3 статті у збірниках матеріалів конференцій.

Структура й обсяг роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (128 позицій) та додатків. Основний зміст дисертації викладено на 173 сторінках машинопису. Робота містить 19 таблиць, 6 рисунків і 4 додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено предмет та об’єкт дослідження, сформульовано мету і завдання дослідження, описано наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Науково-теоретичні основи аналізу державного регулювання страхової діяльності в сучасній економіці” з’ясовано суть страхування як економічної категорії, висвітлено функції та основні підходи до класифікації страхування, розглянуто місце та роль державних інститутів у формуванні та регулюванні страхового ринку, проаналізовано міжнародний досвід організації та здійснення нагляду за страховою діяльністю.

У першому параграфі висвітлено суть страхування як економічної категорії, його функції та основні підходи до класифікації страхування. Зазначено, що страхування як економічне явище існує багато століть. Його економічна природа має багатоаспектний прояв, а різноманітність відносин, що виникають у страхуванні, потребує його чіткої класифікації. Класифікація за об’єктами, на думку дисертанта, є визначальною у страховій діяльності, оскільки передбачає виокремлення галузей та видів страхування (тобто так званих страхових продуктів), які можна придбати на ринку страхування, забезпечуючи надійний захист найрізноманітніших інтересів.

Відповідно до класифікації за об’єктами, яку підтримує більшість сучасних вітчизняних науковців, є три галузі страхування: майнове, особисте та страхування відповідальності. Виокремлення цих галузей у вітчизняній літературі та вітчизняному законодавстві є науково обґрунтованим і автор його поділяє, за невеликим винятком: неточності на семантичному рівні в назві галузі – особисте страхування.

Особисте страхування, думку автора, слід назвати особове страхування. З огляду на те, що досі на законодавчому рівні цю неточність не виправлено, виникла потреба додатково обґрунтувати необхідність такої заміни в назві галузі страхування.

Проаналізовано також підходи до визначення функцій страхування. Автор виокремлює такі функції страхування, як нагромадження та перерозподілу коштів, ощадну та превентивно-репресивну.

У другому параграфі розглянуто місце та роль державних інститутів у формуванні й регулюванні страхового ринку. Зазначено, що з XV–XVI ст. у всіх державах світу страхування стало об’єктом контролю та регламентації з боку як держави, так і інших інституцій. За сучасних умов розвитку вітчизняного страхового ринку єдиним та ключовим, на думку автора, є державне регулювання, яке охоплює заходи держави щодо організації страхування (формування інфраструктури страхового ринку і її правове забезпечення) та здійснення нагляду і контролю за діяльністю величезної кількості суб’єктів страхових правовідносин.

В Україні нагляд і контроль за страхуванням як сферою фінансової системи держави відбувається у межах нагляду та контролю за іншими ринками фінансових послуг. Основними формами державного регулювання відповідно до законодавства є: реєстрація та ліцензування; нормативно-правове регулювання; нагляд та застосування заходів впливу тощо.

Автор поділяє підхід, що основою страхової системи будь-якої держави мають бути страховики різних організаційно-правових форм. Аналіз організаційно-правової структури вітчизняного страхового ринку засвідчив, що Україні страховики створюють головно у формі акціонерних товариств та товариств з додатковою відповідальністю. Товариств взаємного страхування, на відміну від інших держав світу, в Україні поки що немає. Крім того, страхову діяльність в Україні дозволено провадити винятково страховикам-резидентам України. Іноземні страхові компанії можуть реалізовувати свої страхові продукти на вітчизняному страховому ринку лише через постійні представництва, зареєстровані як платники податку у передбаченому законодавством порядку. Реалізація на території України страхових полісів іноземних страховиків не допустима.

Чинники, які сьогодні впливають на розвиток страхової діяльності в Україні, автор поділяє на дві групи (рис. 1): ті, що характеризують попит населення на страхові послуги (недовіра до страховиків, низька платоспроможність потенційних покупців страхових продуктів, недостатня інформованість про розвиток страхового ринку та наявні страхові продукти) та ті, що стосуються діяльності страхових компаній. У другій групі, на думку автора, можна виокремити внутрішні та зовнішні чинники. Існування внутрішніх залежить винятково від політики та менеджменту страхових компаній, зовнішніх – є наслідком недостатньої ефективності державного регулювання страхової діяльності.

Рис. 1. Основні чинники розвитку страхового ринку України

У третьому параграфі проаналізовано міжнародний досвід організації та здійснення нагляду за страховою діяльністю. У світовій практиці нині використовують два основних підходи до державного регулювання страхового ринку, кожен з яких реалізують у межах однієї з систем права – “континентальної” та “англо-американської”. Проте внаслідок процесів глобалізації, які інтенсивно відбуваються не тільки в межах Європейського Союзу, а й у світовому масштабі, простежується інтернаціоналізація регулювання страхової діяльності, причому поряд з іншим, зростає значення регулювання перестрахової та посередницької діяльності. З огляду на це автором детально розглянуто міжнародний досвід такого регулювання.

Аналіз підходів до регулювання перестрахових ринків світу та ЄС засвідчив, що в цьому питанні немає узгодженості. Міжнародна асоціація органів страхового нагляду (IAIS) виділяє декілька можливих підходів щодо організації нагляду за перестрахуванням. Найголовніші з них, на думку автора, такі: відсутність будь-якого нагляду (Бельгія, Ірландія, Греція); частковий нагляд, тобто використання елементів страхового нагляду для нагляду за перестрахуванням (Франція, Нідерланди, Австрія, Італія, Іспанія, Швеція); спеціальний нагляд та контроль за перестраховою діяльністю через ліцензування, визначення вимог до платоспроможності перестрахових компаній та проведення перевірок (Велика Британія, Данія, Фінляндія, Португалія). Зазначено, що в Європейському Союзі сьогодні нема відповідних директив щодо перестрахування (єдина директива, яка стосується перестрахування, – це Директива №64/225/ЕЕС щодо ліквідації обмежень свободи управління та свободи надання послуг незалежно від перестрахування та ретроцесії), внаслідок чого перестраховий нагляд у кожній з держав має свою специфіку.

Автор вважає, що ефективність розвитку страхового ринку значно залежить також від ефективності державного регулювання діяльності страхових посередників – агентів та брокерів, тим більше, що інститут страхового посередництва у розвинених державах світу сприяє зростанню зайнятості населення (за підрахунками експертів, у страховому посередництві зайнято до 1,0–1,5% населення) та захисту інтересів споживачів страхових послуг. Дисертант доходить висновку, що модель регулювання страхового посередництва, як і діяльності страхових компаній, залежить від системи права, що діє в державі (континентальна чи англо-американська), а також від специфіки страхового ринку.

У другому розділі дисертації “Організація та здійснення державного регулювання страхової справи в Україні” розглянуто організаційні та правові засади функціонування в Україні органу державного нагляду за страховою діяльністю, висвітлено особливості та напрями державної політики у сфері страхування, проаналізовано основні інструменти державного регулювання вітчизняного страхового ринку.

У першому параграфі розглянуто організаційно-правову базу функціонування в Україні органу державного нагляду за страховою діяльністю. Автор відзначає, що створення в Україні системи нагляду та контролю за розвитком і функціонуванням національного страхового ринку відбувалося поетапно та в складних умовах економічної нестабільності. Однак незважаючи на це, сьогодні можна говорити про існування достатньо потужної системи державного регулювання вітчизняного страхового ринку, яка представлена центральним органом державної виконавчої влади – Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг (далі – Держфінпослуг).

Основу організаційної структури Держфінпослуг складає п’ять профільних департаментів, які очолюють директори - члени комісії. Департамент страхового нагляду є самостійним структурним підрозділом Держфінпослуг України. Директор департаменту підпорядкований безпосередньо Голові комісії.

Аналіз кадрового забезпечення Держфінпослуг засвідчив дефіцит у регіонах кваліфікованих кадрів з досвідом роботи на фінансових ринках. Рівень укомплектованості кадрами територіальних управлінь на кінець 2004 р. ледь перевищував дві третини.

У другому параграфі проаналізовано особливості та напрями здійснення державної політики у сфері страхування. Акцентовано на тому, що реалізацію своїх повноважень на страховому ринку України державний регулятивний орган провадить через страхову політику. Виконаний автором аналіз діяльності Держфінпослуг дає змогу констатувати, що комісія активно працює в таких основних сферах, як удосконалення законодавчого забезпечення страхової діяльності; захист прав споживачів страхових послуг; запобігання легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом, та схемному перестрахуванню; співробітництво з міжнародними організаціями, державними органами та неурядовими організаціями іноземних держав; запровадження міжнародних стандартів та правил у страховому секторі економіки; зв’язки з громадськістю та співпраця з засобами масової інформації.

У третьому параграфі проаналізовано основні методи та інструменти державного регулювання страхової діяльності в Україні. Автор зазначає, що державне регулювання страхової діяльності в Україні відбувається за допомогою двох методів: методу непрямого впливу (через податкову, інвестиційну, тарифну, антимонопольну та іншу політику держави) та методу прямого втручання у процес його функціонування – проведення законотворчої роботи та організації нагляду і контролю (рис. 2).

Правове забезпечення страхової діяльності, на думку дисертанта, передбачає використання низки основних інструментів державного регулювання, які у сукупності становлять цілісний механізм, а саме: ліцензування страхової діяльності, визначення вимог до розміру і структури статутного фонду страховика, а також до розміру та порядку розміщення страхових резервів, перевищення показника фактичного запасу платоспроможності над показником нормативної платоспроможності, визначення межі перестрахування, застосування заходів впливу (відкликання ліцензій, накладення штрафів тощо).

Ліцензування страхової діяльності є визнаною практикою регулювання страхового ринку в багатьох державах світу. В Україні правила та умови ліцензування страхової діяльності передбачено Законами України “Про внесення змін до Закону України “Про страхування” від 4.10.2001 р. (ст. 38, 39) та “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 р. (ст.34-38), а видачу ліцензії забезпечує Департамент страхового нагляду Держфінпослуг.

Сьогодні незалежно від виду страхування всі ліцензії на ведення страхової діяльності є безтерміновими, а плата за видачу ліцензії на проведення конкретного виду страхування – разова. На думку дисертанта, визначення державою умов одержання та плати за ліцензії дає змогу створити своєрідний “фільтр”, який сприяє недопущенню на ринок “слабких” і “тіньових” компаній.

Рис. 2. Методи та інструменти державного регулювання

страхової діяльності в Україні

Одержання доходів страховиком від проведення інвестиційної діяльності держава контролює через запровадження порядку розміщення страхових резервів. Аналіз засвідчив, що у 2004 р. найбільшу частку в структурі активів, якими можуть бути представлені страхові резерви вітчизняних страховиків, становлять акції та облігації суб’єктів господарювання (41,47%). Далі страховики надають перевагу банківським депозитам (12,8%) та зберіганню коштів на поточних рахунках (14,51%). Щодо облігацій внутрішньої державної позики, нерухомості та інвестицій в економіку України, то їхня питома вага незначна та постійно зменшується. На думку дисертанта, сьогодні в Україні практично нема привабливих для страховиків інвестиційних інструментів, а тому прибутковість резервів вітчизняних страхових компаній на досить низькому рівні.

Для забезпечення платоспроможності страховиків, а також надійності та диверсифікованості розміщення їхніх страхових резервів державою визначено обов’язкове перестрахування ризиків, якщо страхова сума за окремим об’єктом страхування перевищує 10% суми сплаченого статутного фонду та сформованих страхових і вільних резервів станом на останню звітну дату. Можливості вітчизняного перестрахування ще досить обмежені, а тому законодавством дозволено передачу ризиків на перестрахування до перестраховиків-нерезидентів. Для попередження відпливу коштів за кордон під прикриттям перестрахування передбачено низку вимог, що їх вітчизняні страховики повинні чітко дотримуватись. Унаслідок цього обсяги перестрахування у нерезидентів, які з 2000 по 2003 р. стабільно зростали, у 2004 р. зменшилися з 34,8 до 9,8% (рис. 3), що свідчить про дієвість заходів державного регулятора у вирішенні зазначеної вище проблеми.

Рис.3. Динаміка перестрахування в Україні протягом 2000 – 2004 рр.

Джерело: За відомостями сайту www.uainsur.com

В Україні діє пільгова система оподаткування страхових операцій, яка передбачає сплату всього 3% від обсягу зібраних валових премій, зменшених на розмір перестрахування, і яка призвела до використання страхування для “тіньових” схем ухилення від оподаткування, відпливу капіталів з інших фінансових сфер економіки у страхову сферу тощо. З огляду на складність податкового обліку страхової діяльності страховиків збільшення податкової ставки, на думку дисертанта, не вирішить зазначених проблем, а навпаки, може завдати значних втрат тим страховикам, які займаються реальним страхуванням. Автор вважає, що в цій ситуації доцільно змінити базу оподаткування, тобто перейти від оподаткування валових премій до оподаткування прибутку страхових компаній.

З огляду на тривале монополістичне минуле України та можливі тенденції існування на ринку недобросовісної конкуренції, важливе значення має проведення державою на страховому ринку України антимонопольної політики, основою якої, на думку дисертанта, є мобільний контроль за тарифами та страховими продуктами для попередження демпінгової стратегії страховика і поступовий допуск іноземних страховиків на національний страховий ринок для забезпечення жорсткішої конкуренції, особливо з вітчизняними страховиками-монополістами.

Третій розділ дисертації “Проблеми та напрями вдосконалення державного регулювання страхової діяльності в Україні” присвячено вирішенню проблем та визначенню напрямів удосконалення державного регулювання страхової діяльності в Україні за умов інтеграції до європейського та світового ринків страхових послуг.

У першому параграфі розглянуто вдосконалення системи державного регулювання вітчизняного страхового ринку та державної політики у сфері страхування. Зазначено, що, незважаючи на отримані повноваження для виконання функцій нагляду та контролю за функціонуванням страхового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг стикається з багатьма проблемами фінансового, технічного та кадрового характеру. Найбільша проблема, наслідком якої є неспроможність регулятивного органу виконувати повністю повноваження, – це нестача фінансових ресурсів, оскільки діяльність комісії фінансована тільки з державного бюджету.

Для вирішення цієї проблеми запропоновано скористатись закордонним досвідом і доповнити державне фінансування надходженнями від страхових компаній, тобто перейти на змішану модель фінансування державного регулятивного органу. Однак за чинної в Україні системи оподаткування страхової діяльності (3% від валових премій, зменшених на обсяг перестрахування) перехід на змішану модель фінансування не буде доцільним, оскільки це призведе до збільшення ставки оподаткування страхової діяльності на 2–3%, що страховики сприймуть як збільшення податкового тиску. На думку дисертанта, зазначені зміни в системі фінансування регулятивного органу можна впроваджувати тільки після реформування в Україні системи оподаткування страхової діяльності (тобто переходу з оподаткування валових премій до оподаткування прибутку страховиків).

Аналіз засвідчив, що є також інші проблеми, зокрема такі: недостатній рівень операційної та фінансової незалежності через обмеження, пов’язані зі статусом центрального органу виконавчої влади, який на загальних підставах входить в урядову ієрархію; слабкий юридичний захист працівників Держфінпослуг, який не відповідає специфіці їхньої діяльності у сфері нагляду та правозастосування; недосконалість організаційної структури Держфінпослуг; недостатня гнучкість державної служби з погляду професійного та кар’єрного зростання працівників Держфінпослуг, вирішення яких потребуватиме від регулятора, на думку автора, значних зусиль та часу.

Крім удосконалення системи державного регулювання вітчизняного ринку страхування, виникла потреба вдосконалення також державної політики щодо цієї галузі. Наголошено, що незважаючи на активну нормотворчу діяльність новоствореного регулятора страхового ринку України, проблемою залишається відсутність у разі ухвалення нових чи вдосконалення чинних законодавчих актів ґрунтовного аналізу впливу цих проектів на соціально-економічні процеси в суспільстві та економіці. Низький рівень наукового забезпечення розвитку страхового ринку (в Україні за рік зі страхової тематики захищають дві–чотири дисертації) є чи не найсерйознішою причиною наявності в чинному законодавстві України суттєвих упущень та неузгоджень. На думку автора, необхідність залучення до нормотворчої діяльності Держфінпослуг викладачів та науковців, які добре обізнані з теоретичними аспектами страхової діяльності, для розроблення науково обґрунтованих рекомендацій удосконалення страхового законодавства України не потребує додаткових доказів.

Державну страхову політику, на думку автора, потрібно також удосконалювати через упорядкування видів обов’язкового страхування та контроль за їхнім проведенням.

Виявлено, що за міжнародними нормами обов’язковому страхуванню підлягають, як звичайно, такі об’єкти, як цивільна відповідальність власників транспортних засобів; екологічні ризики; відповідальність операторів потенційно небезпечних промислових підприємств, наприклад, операторів ядерних енергоблоків; життя та здоров’я. Всі інші види страхування добровільні. В Україні законодавством передбачено понад 40 видів обов’язкового страхування, однак для деяких з них досі не створено необхідної нормативно-правової бази. Непоодинокими є також випадки отримання ліцензії для здійснення певного виду обов’язкового страхування страховиком, що має близькі стосунки з відповідним міністерством або відомством, чи проведення тендерів на несправедливих умовах, що негативно впливає на стан конкуренції на ринку.

На думку дисертанта, за обов’язковим страхуванням в Україні повинен бути жорсткий контроль, а за ухилення від обов’язковості – застосування штрафних санкцій, що відповідно, реально, а не декларативно (як це є сьогодні) підтвердить обов’язковість тих видів страхування, які є обов’язковими відповідно до законодавства.

На сучасному етапі функціонування вітчизняного ринку страхування державна страхова політика повинна бути також спрямована на надання всебічної допомоги страховикам України в боротьбі зі страховим шахрайством. У цьому напрямі діяльність держави, на думку автора, повинна розпочатись негайно, доки страхове шахрайство не набуло такого поширення, як за кордоном.

Дослідженням виявлено, що в більшості держав світу проблеми боротьби зі страховим шахрайством страховики зазвичай вирішують самотужки або через об’єднання зусиль усіх страхових компаній. Ці зусилля, зокрема, виявляються у виділенні коштів на створення коаліції для боротьби зі страховим шахрайством і централізованої бази даних про шахраїв та їхні злочинні дії. В Україні, на думку автора, боротьбу зі страховим шахрайством необхідно вести централізовано під егідою Держфінпослуг шляхом створення спеціального бюро з боротьби зі шахрайством у страхуванні. Таке бюро повинне займатися: створенням централізованої бази даних про шахраїв та їхні злочинні дії, доступ до якої матимуть усі страховики-члени бюро; вивченням досвіду попередження та боротьби зі страховим шахрайством за кордоном; навчанням працівників страхових компаній щодо можливостей виявлення та попередження страхових злочинів; налагодженням співпраці з правоохоронними та судовими органами для оперативного реагування на прояви фактів шахрайства в страховій діяльності; інформуванням громадськості про заходи щодо попередження та виявлення шахрайств у страхуванні.

Крім того, доцільно розпочати створення так званої претензійної бази даних, через яку кожен страхувальник, який повинен одержати виплату, проходитиме перевірку щодо кількості та частоти страхових випадків. Адже маючи такі “претензійні історії”, легше виявити недобросовісних страхувальників та своєчасно попередити масові незаконні виплати.

У другому параграфі висвітлено деякі аспекти з досвіду регулювання страхового бізнесу у розвинених країнах у контексті можливостей його застосування в Україні за сучасних умов функціонування національного страхового ринку.

Автор виходить з того, що існування в Україні пільгового режиму оподаткування страхової діяльності (тобто оподаткування валових премій, а не прибутків страхових компаній) створює неринкові переваги для сектору страхування порівняно з іншими конкурентними фінансовими ринками. Однак перехід до оподаткування прибутків страховиків, на думку дисертанта, доцільний лише за умови, якщо визначена податкова ставка буде меншою, ніж в інших сферах економіки України. В іншому випадку це може негативно вплинути на розвиток вітчизняного ринку страхування, який незважаючи на динамічне зростання, відповідно до світових стандартів ще слабко розвинений.

З’ясовано, що на багатьох страхових ринках, зокрема держав-членів ЄС, визнаною практикою податкової політики держави є вилучення з оподатковуваного доходу громадян повністю або певний відсоток їхніх витрат на пенсійне страхування та страхування життя, що, відповідно, створює сприятливі умови для розвитку довготермінових видів страхування та сприяє зміцненню соціального захисту і добробуту громадян. Автор вважає, що із введенням податкової пільги для громадян України можна очікувати підвищення ефективності впровадження недержавного пенсійного страхування в нашій державі та суттєвого поліпшення стану страхових компаній сфери страхування життя, а тому пропонує власну схему такої податкової пільги для громадян України.

Незважаючи на дієві заходи держави з запобігання та припинення порушень чинного законодавства суб’єктами страхового ринку, на сучасному етапі рівень захисту страхувальників все ж незадовільний. Проблема ускладнена недосконалістю чинної нормативно-правової бази, низьким рівнем кваліфікації страхових агентів, а також відсутністю окремої структури, яка б займалася винятково врегулюванням договірних відносин у разі укладення договорів страхування чи проведення виплат.

У ситуації, яка склалася, доцільно скористатися досвідом таких держав, як США, Німеччина та деяких інших, де захистом прав споживачів страхових продуктів займається спеціально створений для цього орган (“омбудсмен з питань страхування”). Автор вважає, що “омбудсмен з питань страхування” в Україні створити необхідно, однак не при Лізі страхових організацій України (ЛСОУ) чи Моторному (транспортному) страховому бюро (МТСБ), як пропонують деякі експерти, а при Держфінпослуг. Щодо ЛСОУ та МТСБ, то, на думку автора, для початку там достатньо введення тільки посади омбудсмена, яку в перспективі можна розширити до відділу чи відокремленого підрозділу.

Уведення інституту “страхового омбудсмена” сприятиме створенню в державі ефективного, оперативного та незалежного органу для розгляду скарг страхувальників та/чи застрахованих осіб з приводу страхових виплат без дорогої судової процедури, а також зменшить навантаження на судову систему та Держфінпослуг, сприятиме відновленню довіри до страхового сектору економіки, зниженню тривалості та вартості врегулювання суперечок, які виникають у страхуванні.

Дослідження також засвідчило, що захист інтересів страхувальників у випадку банкрутства страховика на страхових ринках іноземних держав забезпечений через діяльність спеціального Фонду захисту страхувальників. Оскільки проведений Держфінпослуг у 2004 р. моніторинг виявив, що нині на ринку є понад 60 фактично неплатоспроможних страхових компаній, в тім числі 12 зі страхування життя, то створення Фонду захисту страхувальників на вітчизняному страховому ринку, на думку дисертанта, вкрай необхідне.

Особливою формою вияву державного регулювання страхової діяльності є розроблення типових Правил страхування. В Україні зазначена вище форма державного регулювання не виявляється так, як в інших державах світу. Для всіх суб’єктів страхових правовідносин розроблення та використання типових Правил страхування дає значні переваги, а тому їхнє введення як спосіб впливу регулятивного органу на якість надання страхових послуг в Україні, на думку автора, буде актуальним.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

1. Незважаючи на постійне та стрімке зростання страхового сектору економіки України як за розмірами, так і за складністю, відповідно до міжнародних стандартів він ще слабко розвинений. Це зумовлено низкою чинників (недостатній рівень кваліфікації кадрів, недокапіталізація страховиків, недосконалість нормативно-правової бази, галузевий монополізм, порушення чинного законодавства, надмірна кількість видів обов’язкового страхування тощо), більшість з яких пов’язана з чинною на сьогодні в Україні системою державного регулювання, що дає змогу зробити висновок про її недостатню неефективність та необхідність удосконалення.

2. У зарубіжній практиці використовують три можливі форми фінансування органу державного нагляду за страховою діяльністю: державне фінансування, змішане та самофінансування. В Україні на сучасному етапі є бюджетне (державне) фінансування, яке, на жаль, недостатнє, а тому, на думку дисертанта, повинно бути замінене на змішане, за якого діяльність регулятивного органу частково фінансована з державного бюджету, а частково – з надходжень від страхових компаній.

3. З огляду на значення страхової діяльності у проведенні соціально-економічних реформ та стабілізації макроекономічної ситуації державна політика в цій сфері економіки має важливе значення. Виконаний аналіз дає підстави стверджувати, що на початкових етапах функціонування вітчизняного страхового ринку державна страхова політика зосереджувалась на тих аспектах діяльності, що були пов’язані з процесами “створення” (законодавчої бази, системи обов’язкового страхування тощо). На сучасному етапі розвитку страхового бізнесу акценти перемістились на “вдосконалення”, зокрема створеної законодавчої бази, форм та методів державного регулювання, оподаткування тощо. На думку дисертанта, надалі державну страхову політику потрібно вдосконалювати за такими основними напрямами, як адаптація вітчизняного страхового законодавства до європейських та світових стандартів, упорядкування видів обов’язкового страхування та контроль за їхнім проведенням, здійснення радикальних змін у системі підготовки та забезпеченні кадрами страхового ринку України, боротьба зі страховим шахрайством тощо.

4. Як засвідчив аналіз основних інструментів державного регулювання страхової діяльності в Україні, визначення державою умов одержання та плати за ліцензії дає змогу створити своєрідний “фільтр”, який сприяє недопущенню на ринок “слабких” і “тіньових” компаній; запровадження на законодавчому рівні вимог до розміру та структури статутного фонду забезпечує його високу ліквідність, що сприяє значному підвищенню платоспроможності страховика, особливо у випадку нестачі страхових резервів; визначення масштабів та рівня перестрахової діяльності забезпечує надійність страховика перед страхувальником; своєрідним буфером від можливих змін у зобов’язаннях страховиків, а також у разі виникнення інших непередбачуваних обставин (наприклад, внаслідок зростання витрат) є визначення вимог щодо підтримання страховиком належного рівня фактичного запасу його платоспроможності.

5. У всіх розвинених національних економіках акумульовані через страхування кошти слугують джерелом значних інвестицій, а світова практика засвідчує постійне зростання інвестиційних фондів страхових компаній. Незважаючи на те, що інвестиційні можливості вітчизняних страхових компаній значно розширились, аналіз їхньої інвестиційної діяльності виявив відсутність на ринку привабливих для страховиків інвестиційних інструментів, а також стимулів та гарантій вкладень сформованих ними страхових резервів, що на думку дисертанта, не сприяє поліпшенню інвестиційного клімату в Україні.

6. Складність податкового обліку страхової діяльності зумовила застосування в Україні особливої (пільгової) системи оподаткування страховиків (3% оподаткування валових доходів), що призвело до використання страхування в “тіньових” схемах ухилення від оподаткування. З огляду на це, дисертант уважає, що податкова політика у сфері страхової діяльності потребує подальшого реформування, яке полягає у переході від оподаткування валових премій до оподаткування прибутку страхових компаній.

7. Процеси інтеграції страхового ринку України до європейського та світового ринків страхових послуг передбачають удосконалення форм та методів державного регулювання цього ринку, якими, на думку дисертанта, повинні стати: введення пільгового оподаткування доходів фізичних осіб за умови укладення ними договорів довготермінового страхування життя; створення інституту страхового “омбудсмена” (спеціалізованого органу для захисту прав споживачів страхових послуг); уведення обов’язкової сертифікації та реєстрації страхових агентів, особливо фізичних осіб; створення при Держфінпослуг Фонду захисту страхувальників на випадок банкрутств страхових компаній; введення регулювання та нагляду за перестраховою діяльністю (через ліцензування, визначення організаційно-правових форм перестрахових компаній та їхніх об’єднань, перевірки, санкції, внутрішній контроль та аудит, запровадження правил звітності); використання у страховій справі елементів уніфікації та стандартизації, передусім, для розробки типових Правил страхування.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Жабинець О. Основні інструменти державного регулювання страхового бізнесу в Україні // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. (Серія економічна.) – Львів. – 2001. – Вип. 30. – С. 233–240.

2. Жабинець О. Основні етапи та чинники розвитку страхового ринку в Україні // Розвиток трансформаційної економіки України // Формування ринкової економіки в Україні: Наук. збірник – Львів: Інтереко, 2003. – Вип. 12. –