Національна академія наук України

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні

ЖИЛА Тетяна Іванівна

УДК 811.161.2’373

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, професор ФРАНЧУК Віра Юріївна, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, провідний науковий співробітник відділу російської мови.

Офіційні опоненти: |

доктор філологічних наук, професор СТИШОВ Олександр Анатолійович, Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри фонетики і граматики слов’янських мов;

кандидат філологічних наук, доцент ГНАТЮК Лідія Павлівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри історії української мови.

Провідна установа:– |

Запорізький державний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Запоріжжя.

Захист відбудеться 23 січня 2007 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .172.01 в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України за адресою: 01001, Київ, вул. Грушевського, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України (01001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано ___ грудня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук,

професор Н. Г. Озерова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Вивчення історії формування словникового складу мови є актуальним у сучасній мовознавчій науці. Нині лінгвістичними студіями охоплено широке коло лексики, яка відображає різноманітні сторони життя і діяльності людей. Українська лексика в історії її формування представлена в академічному виданні “Історія української мови. Лексика і фразеологія”. Однак в одному томі неможливо вичерпно з’ясувати історію всіх макро- і мікросистем, показати долю десятків тисяч лексем. Створенню названої праці передувало багато досліджень у галузі історичної лексикології (монографій, статей, дисертацій), чимало їх з’явилося і згодом. Мовознавці досліджували як історію формування різних тематичних груп, так і лексику окремих писемних пам’яток: Ф.П. Філін на матеріалі літописів дослідив лексику києворуського періоду; А.С. Львов присвятив монографію лексиці “Повісті временних літ”; Київський літопис став об’єктом наукових студій В.Ю. Франчук; А.І. Генсьорський вивчав лексику і фразеологію Галицько-Волинського літопису; Хлєбниківський список цього літопису досліджувала В.Ю. Франчук.

Багато тематичних груп лексики на матеріалі Львівського Ставропігійного братства виокремлює М.Л. Худаш, серед них суспільно-політичну й адміністративно-юридичну лексику. Великий лексико-семантичний арсенал мови описано в монографії В.В. Німчука “Давньоруська спадщина в лексиці української мови”. Автор поставив своїм завданням дослідити давньоруську спадщину української мови, пов’язану з буттям, простором, часом, навколишнім середовищем і людиною як частиною живої природи. Проте адміністративно-територіальна лексика не стала об’єктом аналізу в цих працях.

На різних хронологічних зрізах досліджена абстрактна лексика (Л.М. Полюга), медична (Г.М. Дидик-Меуш, Т.В. Олещук), друкарська (Е.І. Огар), назви одиниць виміру і ваги (В.О. Винник), назви понять часу (М.П. Кочерган), наукова лексика у творах Г. Сковороди (Л.П. Гнатюк), назви осіб (О.В. Кровицька), педагогічна лексика (О.Ю. Зелінська), назви понять, пов’язаних із музичним мистецтвом (С.З. Булик-Верхола) та ін. Динаміку лексичних норм української літературної мови ХХ століття описала Л.В. Струганець. Зміни в лексичному складі сучасної української мови на матеріалі ЗМІ стали об’єктом наукових студій О.А. Стишова.

Досі залишилася недослідженою історія формування адміністративно-територіальної лексики української мови.

В українському мовознавстві існують праці, присвячені лексиці на позначення територіальних одиниць (Л.І. Батюк, В.В. Богачук, І.Г. Букарєва, Д.Г. Гринчишин, Л.Л. Гумецька, Л.І. Колоколова, Н.Й. Коцюба та ін.); стилістичне використання окремих лексем на позначення територіальних одиниць у художніх текстах досліджували І.І. Брага, Т.В. Скорбач, Л.О. Ставицька та ін.

Проблем найменування одиниць територіального поділу торкаються не тільки мовознавці. Цінні відомості є в дослідженнях істориків, які вивчали адміністративно-територіальний устрій українських земель, оскільки поява чи зникнення того чи іншого слова в лексичній системі може збігатися з появою чи зникненням територіальної одиниці, для номінації якої воно вживається (О.В. Андрощук, Д.І. Багалій, Ф.Г. Бурчак, Я.В. Верменич, М.Ф. Дмитрієнко, М.С. Дністрянський, А.І. Жежера, А.С. Івченко, М.І. Корнієнко, В.М. Олуйко, І.Б. Усенко, В.С. Шандра та ін.).

Реконструювати процес формування і розвитку лексико-семантичної системи української мови можливо тільки за умови докладного вивчення окремих лексичних груп. Адміністративно-територіальна лексика української мови ще не була об’єктом спеціального вивчення, хоча є вагомою частиною словникового складу мови. Наше дослідження актуальне ще й тому, що нині в Україні готується реформа адміністративно-територіального поділу. Отже, постане питання не тільки про перерозподіл території, а й про номінацію територіальних одиниць.

Мета дисертаційного дослідження – проаналізувати лексику на позначення одиниць територіального устрою українських земель від періоду Київської Русі до сучасності, вивчити шляхи її формування, виявити особливості функціонування у пам’ятках та сучасній українській мові.

Мета роботи зумовила такі завдання:

— зібрати лексику на позначення одиниць світського територіального поділу, зафіксовану в пам’ятках писемності і новій українській літературній мові, та класифікувати її за тематичними групами;

— проаналізувати склад лексики з погляду походження;

— здійснити аналіз семантичних процесів, що супроводжували розвиток адміністративно-територіальної лексики; з’ясувати вплив екстралінгвальних факторів на появу окремих назв та зміни в семантичній структурі лексем; простежити динаміку розвитку семантики лексем та визначити їх історичну перспективу;

— вивчити особливості стилістичного використання в пам’ятках та новій українській мові;

— у межах досліджуваної лексики простежити спадкоємність між старою і новою українською літературною мовами.

Об’єктом дослідження є адміністративно-територіальна лексика української мови, а предметом дисертаційної роботи – склад, семантична структура та генеза адміністративно-територіальної лексики.

Методи дослідження. У роботі використовуються описовий, порівняльно-історичний методи дослідження.

Матеріалом дослідження стали:

— пам’ятки писемності ХІV–ХVІІІ ст. (пам’ятки ділової мови, лексикографічні праці, різножанрові тексти);

— дані Картотеки “Словника української мови ХVІ – першої половини ХVІІ ст.” Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів); Лексичної картотеки “Словника української мови” Інституту української мови НАН України (м. Київ);

— спеціальні наукові тексти, в яких вивчаються та аналізуються проблеми адміністративно-територіального поділу, довідники адміністративно-територіального поділу;

— офіційні державні документи (Конституція України, проект закону “Про територіальний устрій України”, закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” тощо);

— твори художньої літератури ХІХ–ХХІ ст.;

— періодика (газетні та журнальні статті);

— словники (історичні, тлумачні, етимологічні), словники мови творів українських письменників.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше подано системний опис і аналіз адміністративно-територіальної лексики української мови з часу фіксації у писемних пам’ятках до сучасного періоду. На історико-суспільному тлі вивчено шляхи її формування, простежено динаміку розвитку семантики лексем на позначення одиниць територіального поділу, проаналізовано особливості їх функціонування.

Теоретичне значення дисертації. Результати вивчення конкретної тематичної групи сприятимуть з’ясуванню загальних тенденцій історичного розвитку словникового складу української мови. Представлений у роботі матеріал дасть можливість для подальшого теоретичного обґрунтування засад, на яких формувалася українська літературна мова.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його результати можна використати в лексикографічній практиці; в лінгводидактиці вищої школи: при викладанні курсів історії української літературної мови, стилістики, у спецкурсах з порівняльної граматики східнослов’янських мов та історичної лексикології.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з комплексним науковим дослідженням “Писемні пам’ятки ХІ–ХVІІІ ст. як джерело вивчення історії української мови”, що проводиться на кафедрі української мови Інституту філології та суспільствознавства Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Апробація результатів дисертації. Зміст і результати дослідження обговорювалися і доповідалися на підсумкових загальноуніверситетських наукових конференціях викладачів, аспірантів, магістрантів та студентів Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (2002–2006), на засіданнях кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини (2002–2006), на ХІІ–ХV Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (Київ, 2003–2006), на Міжнародній науковій конференції “Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 2002), на Міжнародній науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 2005). Робота в цілому була обговорена на засіданні кафедри української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, на засіданні відділу лексикології, лексикографії та національного корпусу української мови Інституту української мови НАН України. Результати дослідження були апробовані під час викладання спецкурсу “Історична лексикологія” на філологічному факультеті Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. За темою дисертації опубліковано шість статей, із них п’ять у фахових виданнях.

Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (202 позиції), списку використаних джерел дослідження (119 найменувань), списку лексикографічних праць (27 найменувань), словопокажчика (с. –239). Повний обсяг дисертаційної роботи становить 239 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету та завдання, подано відомості про джерела фактичного матеріалу та методи дослідження, визначено новизну роботи, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів і форми їх апробації та подано аналіз уживання базових термінів адміністративно-територіального поділу у спеціальній та мовознавчій літературі. Вивчення фахових праць із проблем адміністративно-територіального устрою (енциклопедії, довідники з адміністративно-територіального устрою, наукових розвідок істориків, які вивчали систему адміністративного поділу українських земель), показав, що понятійно-термінологічний апарат цієї сфери є недосконалим. Досі не існує єдиної усталеної дефініції базового терміна адміністративно-територіальна одиниця. Послуговуючись цим терміном, науковці вкладають у нього неоднаковий зміст; немає й усталеного узагальненого номена для позначення одиниць поділу території держави на частини (рівень, ланка, ступінь). Такий стан викликаний значною мірою позамовними чинниками: неусталеністю адміністративно-територіального поділу, входженням у різні історичні періоди українських земель до різних держав, синхронним існуванням у межах однієї держави кількох систем поділу.

Обрану нами для дослідження лексику по-різному називають мовознавці (назви адміністративно-територіального розподілу – І.Г. Букарєва, соціально-політична лексика – А.А. Бурячок, адміністративна і суспільно-політична лексика – В.Й. Горобець, топографічні терміни – М.М. Пещак, одиниці адміністративно-територіального поділу – В.М. Русанівський, сторонаволостьповіттопотерміни – З.Т. Франко).

У лексикографічних працях вказівку адміністративно-територіальна одиниця подано тільки при тлумаченні назв на позначення ланок поділу території держави на великі частини, а при тлумаченні семантики назв поселень цей компонент лексичного значення спеціально не виокремлюють.

У проекті Закону “Про територіальний устрій України” зроблено спробу впорядкування базових термінів адміністративно-територіальної сфери (адміністративно-територіальна одиниця, поселення та ін.), подано їх дефініції та введено нові номени (поселенське утворення; місто-регіон та ін.), повернуто до офіційної сфери назву містечко і под. Однак терміни, дефініції яких наведено у проекті Закону, залишаються сьогодні у вузькому вжитку і є поки що тільки свідченням наявності мовних ресурсів для усталення термінології адміністративно-територіального устрою.

Отже, винесена в заголовок дисертаційної роботи сполука адміністративно-територіальна лексика зумовлена традицією використання цього терміна в наукових працях, присвячених вивченню історії територіального устрою України. У роботі розглянуто такі тематичні групи: назви держави як цілісного територіального утворення; назви великих одиниць (макроодиниць) поділу території держави; назви поселень і одиниць поділу в межах поселення. Зазначимо, що одні й ті ж назви на одних хронологічних зрізах могли бути офіційним найменуванням певної територіальної одиниці, а на інших – в офіційній сфері вони не вживалися; на етнічних землях України одночасно існували різні системи поділу, отже, поділ аналізованої лексики на офіційні та неофіційні найменування є умовним.

У першому розділі “Формування назв держави як цілісного територіального утворення та ланок поділу в її межах” проаналізовано назви на позначення держави як цілісного територіального утворення з періоду Київської Русі до сучасності та найменування ланок територіального поділу в межах держави.

У підрозділі “Лексика на позначення держави як цілісного територіального утворення” розглянуто слова, які на різних хронологічних зрізах слугували для позначення цілісного територіального утворення: земля, держава, князство / князівство / княжіння, край, країна, страна / сторона, государство / господарство, панство, царство, королівство, імперія, республіка та ін. Більшість лексем на позначення держави як цілісного територіального утворення, задокументованих пам’ятками писемності, успадковані новою українською літературною мовою. Протягом історичного розвитку української мови повністю вийшли з ужитку іменник государствогосударство, фонетичний варіант странастрана (вони збереглися в російській мові). Утратив значення “держава, країна” іменник господарствогосподарство, проте залишився в лексичній системі української мови з іншим семантичним навантаженням. Назви князівствокнязівство, королівствокоролівство, царствоцарство, панствопанство, імперіяімперія в сучасній українській мові вживаються на позначення історичних реалій у художніх, наукових, публіцистичних текстах або на позначення чужоземних реалій: Велике князівство Литовське, Королівство Галіції і Лодомерії, Московське царство, Російська імперія.

Апелятиви крайкрай, сторонасторона, земля в різні періоди мають неоднакове змістове наповнення, позначаючи країну в цілому або її частину; сполуки зі словами земля, край можуть бути синонімами до власних найменувань країн у неофіційних текстах (Коронний край, Малоросійський край; Руська земля, Луцька земля); для художнього мовлення характерна поетизація цих іменників, вони відомі у складі стійких сполук (рідний крайрідний край – чужий крайчужий край, рідна сторонарідна сторона – чужа сторона)чужа сторона.

Основними лексичними одиницями для номінації держави в сучасній українській мові є слова державадержава і країнакраїна.

У сучасних офіційно-ділових та наукових текстах номени на позначення держави як цілісного територіального утворення можуть уживатися з прикметниками, які вказують на постійну ознаку (вид правління, панівну ідеологію): демократична державадержава, суверенна державасуверенна держава, соціалістична державасоціалістична держава тощо. В офіційних текстах спостерігається персоніфікація лексеми держава, що, однак, не спричиняє до виникнення образності, напр.: держава гарантує, держава сприяє, держава забезпечує і под.

У ряду слів на позначення держави найтісніший синонімічний зв’язок між іменниками державадержава і країнакраїна. Проте в офіційних документах переважає назва державаглава держави. У публіцистичних текстах, засобах масової інформації лексеми держава і країна часто бувають взаємозамінними.

У другому підрозділі “Найменування макроодиниць територіального поділу в межах держави” розглянуто найменування одиниць поділу території держави на частини, починаючи з княжої доби (волость, воєводство, повіт, уїзд, староство, ключ, полк, сотня, генерал-губернаторство, губернія, округ, область, район, регіон, громада). Адміністративний поділ у межах держави здійснюється з метою централізації влади на місцях. На етнічних територіях України існували різні системи територіального поділу, які часто змінювалися і відображали як національні традиції українців, так і політичні інтереси держав, до яких у різні часи входили українські землі.

Від києворуського періоду до початку ХХ століття на позначення територіальної одиниці функціонувала питома назва волость. Іменники воєводство, повіт як територіальні номени відображали польську систему територіального устрою, запровадженого на українських землях Речі Посполитої. Репрезентантами української державності є найменування одиниць полково-сотенного устрою, в часи якого назви полку та сотні переносилися на територію, їм підпорядковану, напр.: надаемо ему село Куриловку в полку Прилуцком в сотнh Краснянской лежачее (1688, Універсали І. Мазепи). Перебування українських земель у складі Російської імперії відображено в назвах губернія, генерал-губернаторство; Австро-Угорщини – жупа, комітат, домінія.

Поділ сучасної Української держави на області й райони утвердився ще в радянські часи. Для номінації вищої ланки поділу вживається лексема слов’янського походження областьобласть, яка з часу фіксації в писемних пам’ятках позначала територію, володіння. У 30-х роках ХХ ст. слово область набуло спеціального значення і функціонує в офіційній сфері. Ланку нижчого рівня поділу позначають запозиченим словом районрайон.

Лексеми областьобласть і районрайон – конституційно закріплені назви одиниць сучасного адміністративного поділу в Україні, вони номінують чітко окреслену територію, а на позначення конкретної одиниці вживаються із власною назвою.

Активізувався в сучасних засобах масової інформації, науці, урядових колах запозичений іменник регіонрегіон. Він офіційно не позначає законодавчо визначеної адміністративної одиниці, може називати територію, виділену за певними ознаками, в тому числі й адміністративну, спостерігається посилення синонімічних зв’язків лексеми регіон зі словом область. Конкретна семантика цього номена реалізується тільки в контексті.

Дослідження показало, що саме в цій групі лексики найбільш відчутний вплив позамовних чинників на процеси запозичення, витіснення одних лексем з активного вжитку і заміну їх іншими, на зміни в семантичній структурі слова, що зумовлює її динамічність.

У другому розділі “Становлення тематичної групи назв поселень” описано особливості становлення тематичної групи на позначення поселень, що поділялися на поселення сільського і міського типу.

Перший підрозділ “Назви поселень міського типу” присвячено найменуванням поселень міського типу. Сучасною українською мовою ще від києворуського періоду були успадковані питомі лексеми на позначення поселень міського типу – град, город, місто. Ця підгрупа розширювалася за рахунок суфіксальних дериватів городокгородок, городищегородище, містечкомістечко. У пам’ятках писемності засвідчено паралельне функціонування повноголосної і неповноголосної форм град – город, іменник місто набуває все більшого поширення з ХІV ст. У писемних текстах ХІV–ХVІІІ ст. усі названі слова побутують у різножанрових текстах. Загалом жодна з лексем у цей час не має значної переваги щодо активності використання, але помітні певні тенденції в межах окремого твору чи творів одного письменника. На позначення конкретного міста апелятиви град, город, місто виступають у сполуці з власною назвою. У староукраїнській мові засвідчено номінування міста ще й сполукою “апелятив городгород (містомісто, градград) + відтопонімний прикметник”, яка була синонімічною власній назві: місто Київське – Київ, місто Львівське – Львів. У новій українській мові такий спосіб номінації не зберігся.

У середньовічній Україні на позначення поселення міського типу (меншого розмірами від великого міста), в якому розвивалися ремесла і торгівля і яке здобуло Магдебурзьке право, вживався суфіксальний дериват містечко. Ця назва залишилася і в новій українській мові, але сьогодні вона не позначає категорії поселення в системі територіального устрою України внаслідок штучного усунення з офіційної сфери та заміною терміном селище міського типуселище міського типу.

Отже, основою сучасної системи найменувань міського типу є лексика, успадкована із києворуського періоду та староукраїнської мови. Майже всі лексеми збереглися у словниковому складі української мови, проте відрізняються сферою функціонування та стилістичним забарвленням. В офіційно-діловій сфері сучасної української мови на позначення поселення міського типу функціонують тільки слово містомісто та сполука селищеселище міського типу. Лише ці найменування вжито в тексті Конституції України та в інших урядових документах нашої держави. Слово місто побутує в усіх стилях мови. В адміністративній сфері лексема містомісто функціонує у складі спеціальних сполук місто обласного підпорядкуваннямісто обласного підпорядкування (значення), місто районного підпорядкування (значення).

У другому підрозділі “Адміністративні центри” аналізуються найменування адміністративного центру держави та адміністративних центрів територіальних одиниць. Територіальні одиниці різних ланок поділу здебільшого об’єднувалися навколо міста. Узагальненою назвою таких міст безвідносно до будь-якого історичного періоду в сучасній науковій літературі є словосполучення адміністративний центрцентр або слово центр.

У києворуський період номінація адміністративного центру держави (князівства, землі) здійснювалася за допомогою словосполучення град / город стольний. З ХVІ ст. засвідчено однослівне спеціальне найменування столиця та поява варіантів аналітичних назв: град/город/місто – стольний / столечний / царствующий. Більшість цих сполук відома і новій українській мові, але вони відрізняються сферами функціонування. Адміністративний центр держави в сучасній українській мові позначається іменником столиця, який функціонує в усіх стилях мови. Крім того, проаналізований матеріал засвідчує розширення семантичної структури лексеми столиця в неофіційному мовленні.

На позначення адміністративних центрів територіальних одиниць, що виділялися в межах держави, засвідчено назви: 1) головне містомісто; 2) словосполучення – іменник центрцентр + прикметник, утворений від назви територіальної одиниці: обласний центробласний центр, районний центррайонний центр, регіональний центррегіональний центр, повітовий центрповітовий центр, республіканський центрреспубліканський центр; 3) тільки від словосполучення районний центрцентр утворено композит райцентррайцентр; 4) словосполучення містомісто + назва територіальної одиниці: губернське місто, повітове місто; 5) у неофіційній сфері вживаються назви адміністративних центрів, утворені від назв територіальних одиниць: повітповіт повіт “повітове містомісто”; районрайон район “районний центрцентр”; областьобласть область “обласний центробласний центр”; губерніягубернія губернія “губернський центр”.

У третьому підрозділі “Назви поселень сільського типу” розглянуто лексеми на позначення поселень сільського типу село, весь, селище, хутір, станиця та похідні. Найуживанішою назвою є іменник село, етимологію та історію семантичного розвитку якого вивчали багато мовознавців (О.О. Потебня, Л.Л. Гумецька, В.В. Богачук). На позначення конкретного населеного пункту сільського типу апелятив село сполучається з власною назвою. Він засвідчений і в атрибутивних сполуках, що вказували на специфіку поселення (панцерне село “село, обов’язком якого було нести військову службу”, монастирське село “село, що знаходилося у власності монастиря”, бригадне село “село, в якому не була розміщена центральна садиба колгоспу”).

У системі адміністративно-територіальної лексики сучасної української мови слово селосело функціонує як офіційна назва одиниці територіального поділу, що зафіксовано Конституцією України (Конст. Укр., ст. ).

селоНа позначення сільського поселення в пам’ятках писемності та новій українській мові також широко вживаним є лексема селищеселище.

У кінці ХІХ ст. у зв’язку з розвитком промисловості на базі нових галузей господарства виникали населені пункти з новими народногосподарськими функціями. Багато їх було у східній частині України – Донбасі, Придніпров’ї, Криворізькому басейні. Такі поселення номінували словом селищеселище у сполуці з атрибутивом, що вказував на вид господарської діяльності, в якій були задіяні мешканці новостворених поселень: фабрично-заводські, шахтні, залізничні селища тощо. Словосполучення робітниче селище протягом кількох десятиліть функціонувало як офіційна назва категорії поселення в системі адмінподілу УРСР, напр.: На початку довідника вміщено таблиці, в яких подано найменування … селищ міського типу, робітничих селищ і сільських поселень (АТП-1960, 3). Аналізований матеріал засвідчує, що до 60-х років ХХ ст. іменник селище синкретизував значення апелятивного і власного найменувань, функціонував як офіційна назва новоутворених поселень. Наприклад, у довіднику “Адміністративно-територіальний поділ Сталінської області на 1 липня 1960 р.” зареєстровано велику кількість поселень, які не мали власної назви, а позначалися поширеним словосполученням зі стрижневим словом селище, напр.: селище Монаховського кар’єру, селище залізничної станції Амуркове, селище радгоспу “Диктатура”, селище дослідної станції, селище алебастрового комбінату, селище держлісопитомника, селище школи механізації сільського господарства, селище підсобного господарства Часов-Ярського рудоуправління (АТП-1960, 79, 85, 86, 88, 96).

Ще однією назвою сільського поселення є запозичений з німецької мови іменник хутір, що фіксується в досліджуваних текстах із ХVІІ ст. Поселення хуторами було певний час специфічним способом мешкання українців. Хутір виступав ознакою заможності українця, характеризував його як доброго незалежного господаря, напр.: Придбали хутір, став і млин (Т. Шевченко). Але у ХХ ст. з хутором асоціюється щось відірване, далеке, малорозвинене, напр.: Звертайте увагу, будь ласка, на все і на те, що на допіру глухих хуторах Іванівки колгоспна дітвора вчить німецьку мову (М. Хвильовий). За даними довідників з адмінподілу УРСР, протягом кількох десятиліть хутір було віднесено до системи адміністративно-територіального поділу, внаслідок чого слово хутір уживалося як офіційне найменування однієї з категорій поселення сільського типу, напр.: В розрізі кожної Ради населені пункти подані за категоріями у такій послідовності: міста, селища міського типу, села, селища, хутори (АТП-1946, 3). За даними цього довідника, багато поселень мали статус хутора. У системі сучасного адмінподілу хутір не виокремлюється. Отже, в сучасній українській мові назва хутір деякий час функціонувала як офіційне найменування адміністративно-територіальної одиниці. Згодом у зв’язку з позамовними чинниками лексема хутір втратила статус офіційного найменування. Крім того, номен хутір, як і аналізована лексема селище, вживався на позначення поселення без власної назви, напр.: Хутір Бригади № колгоспу “Ленінвейг” ( хутір Біленький, Херсонська обл.); Хутір філії радгоспу “Радзівілівка” ( хутір Вербівка, Житомирська обл.). Назва хутір сполучалася з цифровим позначенням: Хутір №  хутір Зоря (Миколаївська обл.); Хутір 37 кілометр хутір Межирічка (Житомирська обл.); Хутір Сто-Б хутір Новоукраїнський (Запорізька обл.) (АТП-1946, 1030, 1031).

У четвертому підрозділі “Найменування одиниць адміністративного поділу в межах населених пунктів” розглянуто найменування одиниць адміністративного поділу в межах населених пунктів. Проаналізований матеріал показує, що в системі територіальної лексики виділяється клас слів на позначення одиниць поділу в межах населених пунктів. Базовою лексемою в цій групі є питомий іменник вулиця, який фіксується ранніми пам’ятками писемності, але зазнав на українському мовному ґрунті закономірних фонетичних змін. У різні історичні періоди засвідчені однокореневі назви – завулок, провулок, а також іменники зі зменшувальними суфіксами вуличка, вулонька. Номени вулиця і провулок у системі адміністративно-територіальної лексики виконують адресну функцію, інші (вуличка, вулонька і под.) належать до загальномовного фонду і як спеціальні найменування у системі адміністративного поділу не вживаються. Сьогодні в офіційній сфері функціонують апелятиви вулиця і провулок із власними назвами на позначення як міської, так і сільської реалії, але більшість лексем цієї групи використовується для позначення територіальних одиниць у поселеннях міського типу. Так, назви майданмайдан і площаплоща можуть позначати як міську, так і сільську реалію, інші лексеми (бульварбульвар, кварталквартал, проспектпроспект, шосешосе, дорогадорога, районрайон, мікрорайонмікрорайон, масивмасив) позначають тільки міські територіальні одиниці.

У межах міських поселень виникають вулиці, які відрізняються якимись ознаками від звичних. Для їх номінації вживаються спеціальні назви, здебільшого запозичені: алея, дорога, бульвар, проспект, шосе. Ці номени можуть функціонувати і в офіційній сфері у сполуці з власними назвами, заміщаючи апелятив вулиця. Зрідка функції апелятива вулиця можуть приймати і назви на позначення особливостей рельєфу чи ландшафту, де розташована вулиця: балка, узвіз, спуск і под.

Зростання міст, збільшення їх території та населення зумовлює необхідність у створенні додаткових одиниць поділу і відповідно їх номінації. У межах великих міст виділяють райони, які є конституційно закріпленими адміністративними одиницями і мають власну назву. На позначення різноманітних міських утворень уживається загалом запозичена лексика: мікрорайон, квартал, масив, зона.

У третьому розділі “Стилістичне використання лексики на позначення територіальних одиниць в українській мові” проаналізовано особливості використання лексики на позначення територіальних одиниць у пам’ятках писемності та сучасній українській мові зі стилістичною метою.

У пам’ятках писемності лексика на позначення територіальних одиниць виконує не тільки номінативну функцію, а й уживається в переносному значенні, може мати при собі оцінні епітети, сприяти посиленню емоційності та експресивності мовлення, ставати засобом створення образності, входити до складу риторичних звертань, порівнянь і под., напр.: Так и ты Чернhгове, столечное мhстостолечное мhсто на сhверу, можешъ с# пре(д) иншими в(ъ) Россїи мhстами тымъ хвалити, же близкщ Чернhгова знайденый єстъ обра(з) престЮои бцЮи, промен#ми свhтлыми с# полыскуючїй; Єстъ стЮый пр(о)къ Илі# мhстомъ моцным, бо як в мhстh мешкають люде, так в(ъ) пр(о)рку Иліи мешкалъ БгЮ; Моремъ штклянымъ свhтъ называется, бо начиня шткляныи слабы суть, лятво и прудко крушатся... Так на свhтh панства, князтва, кролевства, царства и всh люде крушатся (І. Галятовський).

Однією з провідних тем в українській літературній творчості є змалювання рідної землі, любові до неї, вболівання за її долю, сподівання її волі та незалежності, що зумовлює функціонування лексики на позначення територіальних одиниць у художніх творах, напр.: Плила хмаронька над країною, Над країною-сиротиною. Плила хмаронька, зупинилася, На сирітоньку задивилася (О. Олесь); А наше військо, наші козацькі полки, що мали обороняти рідну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи далекі, на бої важкі, на всіляку біду, щоб вони вигинули і щоб країна наша не мала своїх оборонців (Б. Лепкий). Віковічне прагнення українців створити власну державу втілює слово державадержава, напр.: Посланці кричали на сеймі, що Україна стане через такі привілеї міцносилою самостійною державою, небезпечною для Польщі (І. Нечуй-Левицький); Були б у нас і вольності, і права. І нашу славу множили б митці. Держава – держить. Бо вона – державадержава, У неї скіпетр влади у руці (Л. Костенко).

Традиційним для української літератури є мотив протиставлення міста селу, насамперед за морально-етичною ознакою; протиставлення індивідуальності і неповторності особистості велелюдному місту. У таких випадках слово місто поєднується з оцінними означеннями, персоніфікується, напр.: Я тікаю від себе, від муки і втоми, Від крикливих окатих міст (В. Симоненко); Місто, премісто, прамісто моє! Стійбище людське з асфальту й бетону. Як там не буде, а все-таки є той силует у вікні золотому! (Л. Костенко).

Аналізований матеріал показав, що в художніх текстах представлено великий пласт територіальної лексики. В історичних романах вона, виконуючи номінативну функцію, стає засобом відтворення історичної достовірності, колориту зображуваної епохи. Однією з найважливіших функцій територіальної лексики є створення образу рідного краю, Батьківщини. Художній простір сприяє виникненню неологізмів: городеня (О. Вишня), премісто, прамісто (Л. Костенко).

ВИСНОВКИ

Адміністративно-територіальна лексика української мови формувалася протягом багатьох століть і становить собою систему.

Лексика на позначення одиниць адміністративно-територіального устрою має офіційну та неофіційну сфери використання, між якими немає чіткої межі. Офіційна сфера послуговується лексемами загальномовного шару лексики, які в системі адміністративно-територіального устрою позначають виокремлену за певними критеріями територіальну одиницю чи категорію поселення.

У пам’ятках писемності досліджувана лексика здебільшого представлена в текстах ділового стилю, хоча її виявлено і в поетичних творах, проповідях, передмовах, присвятах, кодифікується вона й лексикографічними пам’ятками.

У сучасній українській мові офіційно-діловий стиль залишається основною сферою функціонування адміністративно-територіальної лексики. Але офіційна сфера послуговується невеликою кількістю лексем на позначення територіальних одиниць. Згідно з Конституцією України, до них належать республікареспубліка, областьобласть, районрайон, містомісто, селосело, селище, столицяселище. За кожною офіційною назвою закріплена чітко окреслена територія, що має свої межі та власну назву. В інших сферах мовлення (засобах масової інформації, художній літературі, публіцистиці, розмовній мові) для позначення як адміністративних одиниць, так і тих, що виділяються за якоюсь іншою ознакою, використовується ширший арсенал лексики.

Особливою сферою функціонування адміністративно-територіальної лексики є наукові історичні праці, де на позначення історичних реалій часто використовуються лексеми, сучасне значення яких не збігається із семантичним наповненням у науковому тексті (пор.: місто на позначення поселення києворуського періоду і дефініцію лексеми у “Словнику української мови”).

В аналізованій групі лексики виділяємо кілька підгруп: лексика на позначення держави як цілісного територіального утворення (держава, земля, країна та ін.) та макроодиниць поділу в межах держави (область, повіт, район та ін.), назви поселень – у складі цієї групи виділяємо назви поселень міського (містечко, місто та ін.) і сільського типу (село, селище, хутір та ін.) та адміністративні центри (райцентр, столиця), а також найменування одиниць поділу в межах населених пунктів (вулиця, мікрорайон, площа та ін.).

Склад територіальної лексики різний за походженням. Її ядром є питомі слова, утворені від праслов’янських коренів (вулиця, держава, земля, країна, село, столиця та ін.). Протягом усіх періодів розвитку досліджувана лексика поповнювалася запозиченнями з інших мов: польської (воєводство, панство, повіт), латинської (імперія, республіка, центр), французької (бульвар, район, шосе) та ін. Кількісний склад розширювався також за рахунок деривації від власномовних (селище, сільце) та запозичених (мікрорайон, райцентр) основ; виникнення аналітичних найменувань (місто обласного підпорядкування, обласний центр, селище міського типу).

Значну кількість похідних становлять демінутивні утворення (бульварчик, країнонькакраїнонька, сторононькасторононька, хутірок, вулонькавулонька і под.), які не вживаються офіційній сфері.

Адміністративно-територіальна лексика як система має свою специфіку. Насамперед це виявляється в особливостях сполучуваності: апелятиви функціонують у сполуках із власними назвами, з ад’єктонімами, напр.: містомісто Умань; для позначення точного місця розташування населеного пункту (адреси) в одному контексті одночасно вживаються назви ланок різного рівня адміністративно-територіального поділу (селосело Дмитрушки Уманського району Черкаської області).

Специфічним для цієї групи лексики є перенесення загальних назв територіальних одиниць на адміністративні центри цих одиниць, а також на позначення їх населення, напр.: повітповіт “ланка поділу” – повіт “повітове містомісто; адміністративний центрцентр повіту” – повіт “населення повіту”; районрайон “ланка поділу” – район “райцентррайцентр” – район “населення району”.

У цій групі лексики спостерігається перехід апелятивів у власні назви: 1) ойконімізація лексем у формі однини чи множини (селище – с. Селище, хутір – с. Хутори, городище – м. Городище, городок – м. Городок); 2) адміністративно-територіальна лексика стає основою для творення ойконімів (с. Старосілля, с. Майданівка, с. Майданецьке); 3) фонетичні варіанти град, город стали частиною ойконімів композитного та складеного типу (Івангород, Кіровоград, Новгород-Сіверський, Райгород, Червоноград).

Для аналізованої групи лексики характерним є явище синонімії, яке виразно простежується в тематичній групі на позначення держави як цілісного територіального утвореннякраїни (країнакраїна, державадержава, земляземля, крайкрай, сторона, королівствокоролівство, князівствокнязівство, царствоцарство, імперіяімперія тощо). У пам’ятках одним із джерел синонімії є українські та старослов’янські форми (город – град, сторона – страна); запозичення з інших мов (панство – земля – держава); вживання однослівних та фразових номінацій (столиця – стольний град – столичне місто – головне місто). Частина цих синонімів продовжують функціонувати і в новій українській літературній мові. Антонімія в досліджуваній групі виражена слабко. У сучасній українській мові в контекстах антонімічних відношень можуть набувати лексеми центрцентр – регіонрегіон, центр – на місцях, столиця – провінція, місто – село.

Для лексем на позначення одиниць адміністративно-територіального поділу властива полісемія, яка найвиразніше проявляється у власномовних назвах (земляземля, держава)держава. У назвах держави спостерігаємо синкретизацію кількох значень, напр. республікареспубліка “форма правління” і “держава з такою формою правління”, держава “апарат політичної влади” і “країнакраїна з таким апаратом політичної влади”, подібно імперіяімперія.

Специфічним для досліджуваної групи є її високий ступінь залежності від позамовних чинників, зокрема політико-адміністративних. Не завжди зникнення якоїсь лексеми, перехід її до пасивного шару лексики чи, навпаки, поява нової номінації зумовлені внутрішньомовними факторами. В аналізованій тематичній групі має місце штучне введення нових найменувань (губернія, селище міського типу) та виведення назв (волость, містечко, повіт) не за законами мови, а згідно з урядовими законами та політичними обставинами. Позамовними чинниками зумовлені не тільки поява та зникнення окремих лексем, а й зміни в їх семантиці, напр. у зв’язку із запланованою адміністративно-територіальною реформою семантичні зрушення прогнозуються у значеннях слів громада, містечкомістечко, районрайон, регіонрегіон.

У досліджуваній групі лексики спостерігається синкретизація апелятивного і власного найменування у семантичній структурі лексем на позначення новоутворених населених пунктів (на хронологічному відрізку з часу утворення СРСР до 60-х років ХХ ст.). Із таким значенням засвідчено слова селище, хутір та сполуку населений пункт.

У системі лексики на позначення одиниць територіального устрою вирізняються назви, які містять у своїй семантичній структурі етнокультурний компонент значення, вони відображають специфічну для українського народу систему територіального поділу (полк, сотня, полкове містечко, сотенне містечко, містечко, хутір).

На матеріалі досліджуваної групи простежується спадкоємність старої і нової української мови на лексичному рівні. Базові лексеми, якими позначені адміністративно-територіальні одиниці сучасного устрою України, фіксуються найдавнішими писемними текстами та пам’ятками староукраїнської мови (державадержава, областьобласть, країнакраїна, містомісто, столицястолиця, селосело).

Лексика на позначення територіальних одиниць відзначається великим стилістичним потенціалом. Стилістичні функції територіальної лексики реалізуються у творенні мовностилістичного образу Батьківщини, вираженні ідеї державності, відтворенні історичного колориту описуваної епохи, відображенні історичних реалій. Крім прямого значення, територіальна лексика може набувати додаткових смислових відтінків, уживатися в переносному значенні, набувати оцінних позитивних чи негативних значень. Активним засобом реалізації образного потенціалу досліджуваної лексики виступає введення її в систему тропів. Посилення суб’єктивної оцінності та емоційної насиченості досягається шляхом уведення територіальної лексики у структуру перифраз, речень зі звертанням, градаційних конструкцій.

Вважаємо, що термінологія адміністративно-територіального поділу повинна формуватися на національній основі. Здійснюючи реформу адміністративно-територіального поділу в Україні, треба забезпечити для номінації територіальних одиниць такої термінологічної лексики, яка б не нівелювала специфічних особливостей історичного розвитку української нації. У разі залучення у сферу номінації чужомовної лексики, використовувати тільки такі назви, які відзначаються високим ступенем освоєння на українському мовному ґрунті, не суперечать природі рідної мови та законам її функціонування на різних рівнях.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Лексика на позначення одиниць територіального поділу в словниках XVI – XVII ст. // Система і структура східнослов’янських мов: До 60-річчя наукової і педагогічної діяльності професора М. Я. Брицина: Зб. наук. праць / Редкол.: В. І. Гончаров (відп. ред.) та ін. – К.: Знання України, 2004. – С. –141.

2. Особливості функціонування адміністративно-територіальної лексики в писемних пам’ятках XVI – XVIII ст. // Мовні і концептуальні картини світу: Збірник наукових праць. – Випуск . Книга 1. – К.: Вид. Дім Дмитра Бураго, 2004. – С. 134–138.

3. Особливості лексикографічної фіксації назв поселень // Лексикографічний бюлетень: Збірник наукових праць / Відпов. ред. д-р філол. н., проф. В. Німчук. – К., 2005. – Вип. 11. – С. –91.

4. Запозичені назви в адміністративно-територіальній лексиці // Українська термінологія і сучасність: Збірник наукових праць / Відп. ред. Л. О. Симоненко. – Вип.І. – К.: КНЕУ, 2005. – С. 290–293.

5. “На майдані біля церкві революція іде!..” // Українська мова. – 2005. – № . – С. –94.

6. Лексема місто у творах І. Галятовського // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: Збірник статей. – К., 2004. – Вип. . – С. –349.

Анотація

Жила Т. І. Адміністративно-територіальна лексика української мови. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні