НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

КІССЕ Антон Іванович

УДК 323.22

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ

етнІЧниМ конфлІктОМ

Спеціальність 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України.

Науковий консультант — доктор політичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

Кресіна Ірина Олексіївна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

НАН України, завідувач відділу правових проблем політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Котигоренко Віктор Олексійович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф.Кураса НАН України, головний науковий співробітник;

доктор політичних наук, професор,

Оніщенко Ірина Григорівна,

професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Європейського університету;

доктор юридичних наук, доцент

Антипенко Володимир Федорович,

Начальник Штабу Антитерористичного центру при Службі безпеки України.

Провідна установа — Київський національний університет будівництва і архітек-тури МОН України, кафедра політичних наук.

Захист відбудеться 20 жовтня 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 20 вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Етнічні конфлікти супроводжують всю історію існування людства, проте лише порівняно недавно вчені-суспільствознавці зробили поліетнічні суспільства та етнічні конфлікти предметом своїх досліджень. Найбільш поширеною є точка зору, що саме глобалізація провокує етнічні конфлікти та прояви націоналізму, оскільки спонукає до культурної гомогенізації етнічні, релігійні, племінні групи, які стають на захист своєї самобутності. Найбільш песимістично оцінюють вплив глобалізації на майбутнє етнічних конфліктів прихильники теорії “зіткнення цивілізацій”, запропонованої Б.Левісом і популяризованої С.Хантінгтоном. Її послідовники вважають етнічні конфлікти проявом культурних розривів, що утворюються між різними суспільствами. Подібні конфлікти можуть виникнути в результаті глобалізації і модернізації, коли окремі групи населення виявляються краще пристосованими до нових умов, що викликає заздрість і ненависть з боку невдах. Проте ряд дослідників (Дж.Боуен, Я.Садовскі) виступили із спростуваннями прямого зв’язку між глобалізацією та етнічними конфліктами.

Становлення етнічної конфліктології в Україні почалося значно пізніше, ніж в інших країнах. Значною мірою це було пов’язано, по-перше, з відсутністю наукової бази, на яку могла б спертися ця міждисциплінарна галузь. Незважаючи на високий рівень розвитку вітчизняної етнології і соціології, аж до кінця 1980-х років взагалі не визнавалося існування ні політології, ні конфліктології як наукових дисциплін.

У радянських суспільних науках не схвалювався плюралізм у науковій методології, тому всі соціальні конфлікти розглядалися крізь призму класової боротьби та теорій економічного детермінізму. Практично повністю були відсутні спроби серйозного осмислення конфліктів з точки зору їх регулювання і конструктивного управління ними. В результаті панування класового догматизму радянське суспільствознавство ігнорувало будь-які ідеї політичної поміркованості, компромісу і згоди. Відповідно механізми і засоби, за допомогою яких реально досягалися компроміси і згода – переговори і посередницькі процедури, вважалися скоріше вимушеними і тимчасовими кроками навіть у сфері міжнародних відносин, не говорячи вже про внутрішньополітичну сферу, а тому глибоко не вивчалися.

Інша вагома причина – відсутність на території України серйозних міжетнічних протистоянь і конфліктів. За відсутності соціального замовлення на вивчення цих феноменів українські дослідники переважно орієнтувалися на етнополітичні конфлікти.

На відміну від України в Росії одразу ж після розпаду СРСР виникла необхідність врегулювання кровопролитних міжетнічних конфліктів, що і зумовило формування етнічної конфліктології на початку 1990-х років. Серед російських авторів слід відзначити Р.Абдулатипова, В.Авксентьєва, Ю.Арутюняна, Л. Дробіжеву, А. Здравомислова, М. Лебєдєву, В. Малькову, Е. Паїна, Є.Степанова, Т.Стефаненко, В.Тішкова та інших.

Українська етнополітологія, етноконфліктологія завдяки зусиллям В.Антипенка, О.Бикова, Є. Головахи, В.Євтуха, А.Ішмуратова, О.Картунова, В.Котигоренка, О.Кривицької, І.Кресіної, І.Кураса, О.Маруховської, Л.Нагорної, І.Оніщенко, В.Панібудьласки, М.Панчука, Г.Перепелиці, Ю.Римаренка, Л.Шкляра та багатьох інших досягла помітних успіхів у дослідженні етнічних конфліктів. Нерідко розробки цих учених ставали основою рішень органів державної влади, якими було забезпечено мирне, ненасильницьке розв’язання складних етноконфліктних ситуацій.

Проблеми теорії конфлікту та етноконфліктності певною мірою розглядаються в дисертаційних дослідженнях В.Ананьїна, О.Антонюка, М.Байрака, О.Балдинюка, О.Долгова, В.Конопельського, Ю.Мацієвського, О.Рудіка, С.Ситника, О.Стадніченко, О.Хорошилова та інших. Важливу роль у розвитку теоретичної конфліктології в Україні відіграли наукові праці, присвячені аналізу політизації етнічності та феномена етнічного конфлікту.

Характерною рисою розробки й евристичного застосування теоретико-методологічних засад дослідження етнічних конфліктів названими й іншими науковцями є зв'язок напрацьованого з аналізом вітчизняного і зарубіжного досвіду етнонаціональних відносин та державної етнополітики, реальних та вірогідних конфліктних ситуацій в Україні.

Ці підходи застосовані в працях таких авторів, як Н.Бекіров, Н.Беліцер, М.Вівчарик, С.Здіорук, Ф.Канак, М.Кирюшко, І.Кресіна, О.Кривицька, О.Куць, В.Лобас, О.Майборода, М.Михальченко, О.Мироненко, П.Надолішній, В.Наулко, О.Нельга, В.Нікітюк, М.Обушний, А.Орлов, Н.Паніна, Т.Пилипенко, А.Пойченко, І.Попеску, В.Ребкало, М.Рибачук, С.Римаренко, Т.Рудницька, Л.Рябошапко, М.Степико, В.Ткаченко, М.Товт, В.Трощин-ський, О.Уткін, Д.Шелест, Ю.Шемшученко, М.Шульга, О.Шуба, М.Юрченко.

Відзначаючи неоціненний внесок української етноконфліктології в осмислення причин, особливостей етнічних конфліктів, у розробку концептуальних засад етнонаціональної політики, маємо, проте, визнати, що залишається недослідженою проблематика управління етнічним конфліктом, етноконфліктного менеджменту. Водночас західна етноконфліктологія напрацювала як солідний парадигмально-концептуальний потенціал, так і політико-правовий інструментарій управління етнічними конфліктами. Усе це і зумовило мету і завдання даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових науково-дослідних тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади” (№ держреєстрації РК 0102U007073) та “Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії” (№ держреєстрації 0105U00792).

Мета і завдання дослідження полягає у виявленні чинників, що лежать в основі виникнення і розвитку етнічного конфлікту, визначенні оптимальних політичних стратегій та правових механізмів його розв’язання та посткон-фліктного врегулювання.

Для досягнення цієї мети поставлено наступні завдання: – 

проаналізувати теоретико-методологічні підходи до дослідження етнічності та визначити концептуальні засади аналізу феномена етнічного конфлікту;– 

визначити поняття “управління етнічним конфліктом” та його основні складові;– 

з’ясувати політико-правові підходи до управління етнічним конфліктом на всіх стадіях його розвитку та визначити основні методи і стратегії управління;– 

на основі осмислення світового досвіду окреслити оптимальні механізми запобігання етнічним конфліктам;– 

визначити чинники виникнення, переходу у відкриту форму, ескалації та деескалації етнічного конфлікту;– 

окреслити інституційні засоби етноконфліктного менеджменту;– 

здійснити детальний аналіз специфіки управління етнічним конфліктом на стадії його ескалації;– 

окреслити характерні особливості розв’язання етнічного конфлікту та постконфліктної відбудови;– 

проаналізувати основні тенденції і сценарії розвитку етнічних конфліктів та роль міжнародних миротворчих сил у їх розв’язанні;– 

сформулювати рекомендації щодо адекватного застосування політичних і правових інструментів запобігання та врегулювання етнічних конфліктів у поліетнічних країнах.

Об’єктом дисертаційного дослідження є етнічний конфлікт як один з видів соціального конфлікту.

Предметом дослідження є особливості застосування політичних стратегій та правових інструментів управління етнічним конфліктом в різних постсоціалістичних країнах.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали як загальнонаукові, так і спеціальні наукові методи, найбільш ефективні для пізнання політичної сфери, зокрема етнонаціональних відносин.

Центральне місце у здійсненні етноконфліктологічного дослідження посіли філософські й загальнонаукові принципи. Принцип розвитку дав можливість вивчити конфлікти в їх еволюції – поступовому, тривалому, безперервному розвитку від одних форм до інших, частіше від простих до складних. Знання закономірностей еволюції конфліктів сприяло глибшому розумінню змісту актуальних конфліктів і виробленню прогнозу можливих варіантів їх розвитку. З огляду на те, що кожна конкретна конфліктна взаємодія перебуває у постійній зміні, має свою динаміку, дисертант, оцінюючи конфлікт, враховував, що цей феномен був раніше іншим і неминуче змінюватиметься надалі.

Виходячи з гносеологічного змісту принципу всезагального зв’язку, автор при вивченні конфлікту не обмежувався розглядом його окремих елементів, а прагнув дослідити максимально можливу кількість зв’язків конфлікту з іншими явищами та між його складовими.

Застосування принципу конкретного історичного підходу спрямовувало пошук унікальності конкретного конфлікту як результату умов його розвитку: місця, часу, конкретної ситуації.

З огляду на те, що етнічний конфлікт є складним явищем, виникнення і розвиток якого спричиняється цілим рядом факторів (соціальних, політичних, економічних, культурних тощо), найбільш ефективним підходом до його розуміння, дослідження і розробки методів управління ним є міждисциплінарний, тобто дотримання методологічного плюралізму в пізнавальному процесі. Цей метод дав змогу дисертанту знайти пояснення етнічним конфліктам, окремі сторони і прояви яких були вивчені найбільш повно за допомогою пізнавальних засобів, відповідних предмету дослідження. Цілісне знання про досліджувані явища потребувало синтезу здобутих результатів, встановлення взаємозв’язків між окремими його сторонами і проявами.

Методологічний плюралізм у цьому розумінні не виключав виокремлення серед інших якогось одного методу з інтегративною функцією, зокрема діалектичного методу. На його користь свідчить феноменологічна специфіка етнічного конфлікту: по-перше, такий конфлікт цілком виразно проявляється як суперечливе явище у процесі свого виникнення, розвитку і розгортання, у зв’язку з переходом від однієї якості до іншої на різних етапах існування. По-друге, конфлікт є виявом і формою розв’язання певної суспільної супереч-ності як феномена, позначеного відповідною категорією, яка належить до фундаментальних характеристик діалектичного методу пізнання.

Інший важливий орієнтир, що забезпечував адекватне й ефективне етноконфліктологічне дослідження, – використання системного підходу до вивчення етнічного конфлікту. Завдяки його використанню конфлікт розкривається в дисертації як ціле із властивими для нього різноманітними типами зв’язків. Принцип системного підходу орієнтував дослідника в методології пошуку причин позитивних чи негативних тенденцій розвитку того чи іншого конфлікту. Якщо не в одному, а у кількох елементах системи були виявлені схожі позитивні чи негативні моменти, то причини цього автор шукав насамперед не в елементах, а у самій системі.

При дослідженні конфліктів застосовувалися наступні види системного аналізу: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний і системно-інформаційний. На основі цих основних чотирьох видів системного аналізу виділено два додаткові – системно-ситуаційний та системно-змістовний аналіз, які мають теоретичне і прикладне значення.

Одним з найважливіших для наукового аналізу конфліктів є принцип об’єктивності. Він вимагав від автора мінімізації впливу особистих і групових інтересів, настанов, інших суб’єктивних факторів на процес і результати дослідження. Вивчаючи конфлікти, дисертант намагався бачити їх такими, якими вони є насправді, не прикрашаючи ситуацію, не видаючи бажане за дійсне, не забігати наперед, тверезо оцінюючи обстановку, враховуючи як позитивні, так і негативні моменти у розвитку подій. Автор послідовно проводив думку, що лише на основі знання реального стану справ можна прийняти правильне і зважене рішення щодо управління етнічним конфліктом.

У процесі дослідження конфліктів дисертант спирався на методологічні принципи самої конфліктології: еволюціонізм та особистісний підхід. Прин-цип еволюціонізму зумовлює необхідність виявляти і враховувати основні закономірності еволюції конкретних видів конфліктів при їх дослідженні. Без знання різних рівнів еволюції конфліктів неможливо пояснити їх динаміку, зробити прогноз розвитку і дати рекомендації щодо управління ними.

Принцип особистісного підходу в конфліктології спонукав дослідника виявляти і враховувати конкретні особливості індивідів та етнічних спільнот, які виступають центральною ланкою конфліктів практично всіх рівнів. Автор спирався при цьому на значний евристичний потенціал етноконфлікто-логічних досліджень, який містять аналітична модель соціального конфлікту Л.Крісберга та теорія людських потреб Дж.Бертона.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. У дисертації здійснено комплексний аналіз політичних і правових механізмів здійснення управління етнічним конфліктом.

У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Дано авторське визначення управління етнічним конфліктом, під яким розуміється свідома політика держави чи третьої сторони, спрямована на попередження (моніторинг), переведення насильницького конфлікту в мирне русло (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв’язання конфлікту). Відповідно проблематика управління етнічного конфлікту визначає наступні моменти: запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання суперечностей у гострі форми – конфлікт); мирне врегулювання і трансформація насильницького конфлікту; остаточне розв’язання конфлікту, що передбачає унеможливлення повторення конфлікту і перетворення його із деструктивного на конструктивний.

2. Встановлено, що на управління етнічним конфліктом впливають три вихідні умови: природа цього виду конфліктів, який являє собою складне, історично конкретне системне ціле, формування, еволюція і затухання якого детерміновані багатьма чинниками; його унікальність, оскільки в ньому щоразу використовується новий набір “змінних” (серед яких колективна історична пам'ять, політична культура, тип розселення етнічних груп і ступінь соціокультурних відмінностей між ними), що значною мірою ускладнює побудову універсальних моделей міжетнічного конфлікту; політична ангажованість багатьох дослідників, які схильні розглядати етнічні, й особливо етнополітичні конфлікти, в оціночних категоріях (“прогресивного” і “реакційного”, добра і зла).

3. Сформульовано положення про те, що теоретичні підходи до управління етнічним конфліктом залежать від трактувань етнічності. Основними з них є: примордіалістське, що робить акцент на унікальності цього виду соціального конфлікту; інструменталістське, яке розглядає етнічний конфлікт як наслідок, з одного боку, міжгрупових відмінностей у темпах і моделях модернізації, а з іншого – міжгрупового суперництва за володіння економічними чи природними ресурсами в тих ситуаціях, коли групи відрізняються за доступом до влади, багатства і соціального статусу; конструктивістське, котре бере до уваги їх раціональність та ірраціональність.

4. Визначено особливості перебігу етнічного конфлікту на його основних етапах (зародження, відкрита форма, ескалація та врегулювання). На етапі зародження відносини між представниками різних етнічних груп можуть виглядати нормальними, ознаками зародження конфлікту можуть виступати підвищена увага однієї з етнічних груп до мови, власних традицій та символіки. Для відкритої стадії характерне збільшення кількості звинувачень влади з боку етнічних груп у намаганні підвищити свій статус, використання етнічних стереотипів у публічних дискусіях і політичному дискурсі, поява чуток про випадки насильства, вчинені однією з етнічних груп, вимоги вжити надзвичайних заходів для “захисту” певної групи або ж обмежити свободи тих, хто їм загрожує. На стадії ескалації виникає широкомасштабний конфлікт між етнічними групами із застосуванням зброї. На останньому етапі відбувається процес відновлення громадського порядку, концентрація сил і ресурсів на підтримці негативного (запобігання виникненню рецидивів насильства) та позитивного миру (сприяння національному зціленню від травм війни, відновленню і примиренню, а також прискорення процесу усунення глибинних причин конфлікту).

5. Здійснено класифікацію теорій виникнення етнічного конфлікту. Їх можна поділити на дві групи: монокаузальні та комплексні. До перших належать ті, які серед причин етноконфліктів називають одну або кілька причин: політичні, економічні, соціальні, культурні, психологічні, історичні, географічні та інші. До комплексних відносять багатофакторні теорії, чи теорії множинної лінійної каузації, які виходять з того, що в основі конфлікту лежить кілька причин, і завдання полягає в тому, щоб спробувати визначити всі його причини та їх відносну вагу (теорія етнополітичної стратифікації, соціально-психологічна теорія, теорія етнополітичної дії, неоінституціоналістські теорії, теорії стратегічної взаємодії і теорія затяжного соціального конфлікту).

6. Доведено доцільність застосування методу поетапного управління етнічним конфліктом. Він полягає в тому, що кожному з етапів розвитку етнічного конфлікту відповідає певний набір управлінських інструментів. На першому етапі слід використовувати моніторинг, законодавче закріплення прав національних меншин, формування ідеології пріоритету прав людини щодо прав усіх надособистісних соціальних структур. Для другої стадії характерне використання макрополітичних методів, для третьої – такі механізми, як інтервенція та переговорний процес. Завершується етнічний конфлікт застосуванням процедур дотримання мирних угод, політичної, економічної та соціальної реконструкції.

7. Проаналізовано і класифіковано різні політичні та правові інструменти впливу на перебіг етнічного конфлікту (законодавство, виборча система, територіальні практики). До правових методів належать закріплення у законодавстві основних (право на самобутність і захист від загроз, на повагу, розвиток і виявлення своїх особливостей, на батьківщину, захист від геноциду і вигнання, на недискримінацію, рівність перед законом та рівність можливостей) та спеціальних (право на користування рідною мовою, на освіту, на об’єднання у власні організації, на безперешкодні контакти з історичними батьківщинами, на інформацію, на пропорційний доступ до державної та муніципальної служби) прав осіб, що належать до національних меншин.

8. Обґрунтовано положення про необхідність запровадження системи раннього спостереження за рівнем етнічної напруженості в суспільстві як ефективного засобу запобігання етнічним конфліктам. Вона повинна включати моніторинг, моделювання та етноконфліктологічну експертизу. Моніторинг – спеціально організована і постійно діюча система збору і аналізу статистичної інформації, проведення додаткових інформаційно-аналітичних досліджень (опитування населення і т.ін.) і оцінки (діагностики). Моделювання конфлікту – процедура створення цілісного образу конфліктної ситуації, в якому відображається вся реальна сукупність конфліктних процесів і відносин, які зароджуються і розгортаються на певній території. Етноконфліктологічна експертиза визначає рівень незадоволення різних етнічних груп своїм економічним, політичним, культурним і соціальним становищем; виявляє конфліктогенні фактори об’єктивного і суб’єктивного порядку.

9. Виділено дві основні стратегії управління етнічним конфліктом: деплюризації, яка ґрунтується на усуненні і/або деполітизації етнічних відмінностей (геноцид, депортація, асиміляція, інтеграція, культурна автономія, сецесія) та політико-інституційної інженерії, яка виходить з управління етнічними відмінностями (домінування, консоціація, арбітрування, федералізація, кантонізація та регіональна автономія).

10. Доведено необхідність при прогнозуванні виникнення етнічних конфліктів у перехідних країнах врахування таких чинників: швидкість і спосіб вирішення етнічних проблем; наявний рівень етнічної напруженості на початку демократичного процесу; розмір і впливовість різних етнічних груп; етнічний склад країни за старого і нового політичних режимів; політичні позиції лідерів основних етнічних груп; наявність чи відсутність зовнішніх етнічних союзників; етнічний склад армії і поліції.

11. Проаналізовано динаміку етнічних конфліктів у постсоціалістичних країнах та підходи до їх врегулювання. На їх прикладі продемонстровано комплексність причин, що лежать в основі такого типу конфліктів, а саме: особливості історичного і соціально-політичного розвитку постсоціалістич-них країн, ослаблення центральної влади, відсутність сталих механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, соціальна аномія, ресурсний голод, характер відносин між центром і республіками, політика нової влади.

12. Доведено, що демократія має подвійний вплив на етнічні конфлікти. З одного боку, вона може допомогти зменшити етнічні напруження, а з іншого – демократизація створює сприятливі умови для зростання ненависті та поширення упереджень, що зрештою призводить до етнічних конфліктів. Водночас успішна демократизація потребує національної єдності як основної передумови, яку важко виконати у випадку наявності етнічних конфліктів, особливо в поліетнічних суспільствах. Показано, що у суспільствах з давніми демократичними традиціями ескалація етнічних конфліктів також може призвести до обмеження демократичних принципів і прав людини.

13. Визначено роль міжнародних і неурядових організацій у запобіганні й врегулюванні етнічних конфліктів. На користь активнішого залучення неурядових організацій свідчить специфічність етнічних конфліктів (як, правило, держава є однією з конфліктуючих сторін), аполітичність та незаангажований характер діяльності цих організацій.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення та висновки дають можливість розширити межі вітчизняних етнополітологічних досліджень і можуть стати в пригоді практикам, які займаються врегулюванням етнічних конфліктів. Дисертаційні ідеї можуть бути використані при розробці спецкурсів з етнополітології, політології, конфліктології, політичної соціології, захисту прав людини, міжнародного права і міжнародних відносин, державного управління.

Дослідження має практичне значення для працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування, міжнародних та неурядових організацій, що займаються проблемами національних меншин, міграції та етноконфліктології.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація виконана і обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Основні теоретичні і практичні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження викладені в 25 опублікованих працях дисертанта, серед яких дві індивідуальні монографії “Етнічний конфлікт: теорія і практика управління. Політологічний аналіз” (К., 2006. – 23,5 д.а.), “Відродження болгар України”. – Одеса, 2006. – 16,74 д.а.), 23 наукові статті у фахових виданнях та наукових збірниках.

Теоретичні та методологічні аспекти роботи доповідалися на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях та науково-практич-них семінарах: “Проблеми міжетнічної толерантності в Україні” (Київ, 27 березня 2003 р); “Українська ментальність: діалог світів” (Одеса,
2–3 жовтня 2003 р.); “Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 17–18 жовтня 2003 р.); “Міжетнічна взаємодія як інструмент стабілізації суспільства” (Одеса, 19 грудня 2003 р.); “Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство” (Київ, 13–14 травня 2004 р.); “Етнополітика та етнополітологія в постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи” (Чернівці, 20–22 травня 2004 р.), “Что Украина может обещать Приднестровью: новый этап участия Украины в приднестровском урегулировании” (Одеса, 6–7 вересня 2005 р.); “Болгари у Північному Причорномор’ї” (Миколаїв, 10–11 вересня 2005 р.); “Четверті осінні юридичні читання” (Хмельницький, 21–22 жовтня 2005 р.); “Могилянські читання” (Миколаїв, 31 жовтня – 6 листопада 2005 р.); “Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового регулювання” (Одеса, 18–19 листопада 2005 р.); “Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору” (Київ, 14 лютого 2006 р.); “Ольвійський форум 2006: пріоритети України в геополітичному просторі” (Ялта, 7–10 червня 2006 р.) та інших.

Участь у зазначених конференціях відбувалася у формі доповідей, виступів, повідомлень, участі в роботі окремих секцій та тематичних семінарів. Тези та основні положення виступів і повідомлень автора були надруковані в матеріалах конференцій та наукових збірниках.

Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані автором у його депутатській діяльності у Верховній Раді України IV скликання, зокрема в Комітеті з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, роботі в Одеській обласній державній адміні-страції, Одеській міській раді, у складі експертних груп з урегулювання етнічних конфліктів та реалізації державної етнонаціональної політики України, а також у викладацькій діяльності у Південноукраїнському дер-жавному педагогічному університеті ім. К.Д.Ушинського.

Значною мірою положення дисертаційного дослідження були оприлюднені автором під час його участі у різноманітних теле- та радіопрограмах.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом дисертаційного дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру. Робота складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (631 найменування). Обсяг дисертації становить 362 сторінки, список використаних джерел становить 51 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету і дослідницькі завдання, об’єкт, предмет, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Проблема управління етнічним конфліктом у сучасній етнополітичній думці” з’ясовано ступінь дослідження проблеми, проаналізовано джерельну базу та визначено методологію дослідження. Розглянуто основні теорії детермінації етнічного конфлікту та управління ним. Визначено поняття етнічного конфлікту.

У першому підрозділі “Еволюція методологічних підходів до дослідження природи й сутності етнічних конфліктів” автор зазначає, що аналіз етнічного конфлікту й управління ним значною мірою детерміновані теоретичними підходами, які застосовує дослідник до тлумачення природи етнічності. Від цього залежать і пояснення причин виникнення етнічного конфлікту, і обґрунтування принципів управління ним. До основних підходів до етнічності належать примордіалістський, інструменталістський та конструктивістський.

У дисертації показано, що примордіалістський (есенціалістський) підхід до етнічності (Л.Гумільов, Г.Іссаакс, Дж.Джонсон, Р.Каплан, Е.Сміт, Дж.Стек, Е.Шілз) виходить з постулату, що вона є природним, вродженим, суттєвим зв’язком будь-якої людини із своєю етнічною групою та відповідною культурою. Етнічність тлумачиться як реальний феномен, даність людського буття, яка має об’єктивну основу в природі чи суспільстві. Відповідно етнічні характеристики спільноти розглядаються як вроджені й такі, що відтворюються шляхом генераційної передачі (від одного покоління до іншого). Етнічна спільність формується на основі спільності крові, отже, етнічна ідентичність розглядається як жорстко фіксована і ригідна характеристика, яку індивід отримує при народженні, що додатково підтверджує психологічну, духовну реальність етнічного зв’язку. Хоча в працях примордіалістів визнається, що міжетнічне насилля (насамперед етнічні війни) не є постійною формою міжетнічних відносин, проте етнічний конфлікт в принципі розглядається як природний наслідок етнічних відмінностей, а тому не потребує спеціального пояснення. Максимум, що можуть сказати вчені в кожному конкретному випадку, – це проаналізувати й пояснити лише конкретні каталізатори чи інгібітори етнічного конфлікту і насилля, але не його детермінанти.

Автор показує, що в центрі уваги інструменталістського підходу (Б.Андерсон, Ф.Барт, П.Брасс, Н.Глейзер, Д.Мейсон, С.Олзак, С.Штейнберг, К.Янг) перебувають раціональні аспекти етнічної ідентичності і функції, які вона виконує в політичному житті суспільства. Інструменталісти трактують етнічність не як природну даність буття, а як політичний артефакт, інструмент і питання раціонального вибору, який виникає в динаміці суперництва політичних еліт. Етнічний конфлікт розглядається не як результат несумісності групових ідентичностей, а швидше як наслідок, з одного боку, міжгрупових відмінностей у темпах і моделях модернізації, а з іншого – міжгрупового суперництва за володіння економічними чи природними ресурсами в тих ситуаціях, коли групи відрізняються за доступом до влади, багатства і соціального статусу.

В роботі зазначається, що прихильники конструктивізму (Р.Брубейкер, Е.Гелнер, М.Есман, Д.Лейк, Дж.Ротшильд, В.Тішков, Е.Хобсбаум) обстоюють соціальний характер природи етнічності, що розглядається як форма організації культурних відмінностей у суспільстві. Їх тлумачення етнічного конфлікту аналогічне інструменталістському розумінню того, що сама по собі етнічність не породжує конфлікту. Високий рівень усвідомлення етнічної приналежності не обов’язково автоматично призводить до етнічного конфлікту. На виникнення конфлікту впливають дії еліт, які мобілізують етнічність і використовують її як політичний ресурс для реалізації власних цілей. Водночас, на відміну від інструменталістів, конструктивісти допускають можливість того, що певні конфлікти можуть породжуватися так званим патологічним (ірраціональним) станом соціальної системи в цілому, який не контролюється індивідами, в тому числі елітами.

Крім цих трьох основних концепцій етнічності, дисертант аналізує й низку інших, що поєднують елементи попередніх: історичну школу, еволюціоністську традицію, соціально-психологічну традицію, антрополо-гічну традицію, реалістичну концепцію, концепцію інституціоналізму, неомарксизму, позиційну концепцію, концепцію дифузії, лінгвістичну концепцію та концепцію Д.Сендоула.

Дисертант доходить висновку, що більшість сучасних етноконфліктологічних концепцій містять певний евристичний потенціал і можуть бути продуктивно використані у політологічному аналізі етнічних конфліктів, науковій і практичній експертизі, посередницькій діяльності. Автор доводить необхідність переходу до таких досліджень етнічних конфліктів, які б розглядали їх як складні явища, що мають різні рівні й способи детермінації, форми еволюції, різноманітні типи результатів. І хоча не можна кожну з етноконфліктологічних концепцій розглядати як самодостатню, немає необхідності у створенні нових. Загалом за кілька десятиліть етнічною конфліктологією накопичений великий науковий інструментарій, що дає можливість перейти від концептуального до проблемного дослідження етнічних конфліктів.

Більшість підходів до класифікації етнічних конфліктів включають наступні ключові характеристики: учасники; предмет і цілі конфлікту; характер, форми перебігу та тривалість конфлікту.

У другому підрозділі “Управління етнічним конфліктом у політоло-гічному і правовому вимірі” автор аналізує підходи вітчизняних та зарубіжних дослідників до визначення поняття “управління етнічним конфліктом” і пропонує власне визначення: “Це свідома політика держави чи третьої сторони, спрямована на попередження (моніторинг), переведення насильницького конфлікту в мирне русло (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв’язання конфлікту)”. Відповідно проблематика управління етнічним конфліктом складається з трьох основних елементів: 1) проблеми запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання суперечностей, неминучих у будь-якому суспільстві, у гострі форми – конфлікт); 2) проблеми мирного врегулювання і трансформації насильницького конфлікту; 3) остаточне розв’язання конфлікту, що передбачає неможливість повторення конфлікту в майбутньому і перетворення його з деструктивного на конструктивний.

На основі вивчення сучасної літератури автор виділяє дві основні стратегії регулювання етнічного конфлікту, що визначаються довгостроковими цілями і принципами, якими керуються уряди в своїй діяльності: 1) стратегії деплюризації, які ґрунтуються на усуненні і/або деполітизації етнічних відмінностей (геноцид, асиміляція, депортація, сецесія, культурна автономія, інтеграція); 2) стратегії політико-інституційної інженерії, які виходять з управління існуючими етнічними відмінностями (контроль, консоціація, арбітрування, федералізація, кантонізація, регіональна автономія).

Джерельна база дисертаційного дослідження класифікована згідно із загальноприйнятим принципом розподілу за походженням. Вона репрезентована п’ятьма категоріями джерел: законодавчі та нормативні акти України; міжнародні договори, угоди, конвенції; дослідження наукових та неурядових центрів; матеріали періодичної преси; матеріали сайтів мережі Інтернет.

Перша категорія джерел представлена законодавчими та нормативними актами України, які визначають особливості становлення і розвитку етнонаціональної політики держави: Декларація прав національностей (1991), Конституція України (1996), закони України “Про свободу совісті та релігійні організації” (1991), “Про освіту” (1991), “Про національні меншини в Україні” (1992), “Про об’єднання громадян” (1992), “Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин” (1998), “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” (2003).

Друга група джерел – міжнародно-правові акти (угоди, конвенції, протоколи): Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966), Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (1992), Конвенція про основні права європейських національних груп (1992), Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (1993), Віденська декларація (1993), Декларація принципів толерантності (1995), Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995), Лундські рекомендації щодо ефективної участі національних меншин у суспільно-політичному житті (1999), Європейська конвенція про громадянство (2000), Декларація про культурну різноманітність (2000), Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин (1994).

Третю категорію джерел становлять дослідження наукових і неурядових центрів щодо ситуації з етнонаціональними відносинами в Україні, країнах СНД та інших державах, звіти міжнародних організацій.

Четверта група – це матеріали періодичних видань з актуальних проблем суспільно-політичного розвитку України та колишніх постсоціалістичних країн, а також міжнародних відносин.

П’ята група джерел – матеріали Інтернет-сайтів. Необхідність його використання зумовлена такими основними характеристиками, як опера-тивність та представленість різних точок зору (сайти етнічних груп та рухів, які намагаються донести свою позицію до якомога більшої кількості людей).

Історіографічний огляд літератури з даної теми свідчить про те, що лише окремі її аспекти дістали відображення у працях вітчизняних дослідників, а джерельну базу можна охарактеризувати як таку, що дає змогу автору досягти поставлених цілей та завдань.

У другому розділі “Політичні й правові аспекти детермінації та запобігання етнічному конфлікту” досліджуються сучасні теорії етнічного конфлікту, аналізуються основні чинники детермінації етнічного конфлікту, пропонується поетапно-стадійний підхід до управління етнічним конфліктом з акцентом на методах та інструментах запобігання їх виникненню, політичних та правових інструментах.

Автор у першому підрозділі “Основні чинники виникнення етнічного конфлікту” відзначає, що, аналізуючи етнічні конфлікти, необхідно враховувати чотири його аспекти: 1) предметом конфлікту можуть бути не лише матеріальні, а й позиційні (символічні) інтереси; 2) конфлікт має як об’єктивні, так і суб’єктивні характеристики; 3) важливою є роль конфліктної поведінки; 4) необхідно враховувати контекст, в якому розгортається конфлікт.

У другому підрозділі “Теорії політичної детермінації етнічного конфлікту” показано, що складність та унікальність етнічного конфлікту зумовила відсутність одностайності серед дослідників щодо їх походження. Теорії причин етнічних конфліктів автор поділив на дві загальних категорії: монокаузальні, в яких виділяється основна причина або ще кілька другорядних, між якими існує прямий зв'язок, та комплексні, що представляють причинність як більш складну і неперервну, причому кожен елемент впливає на інші, в результаті причина і наслідок не можуть бути чітко розділені. Серед монокаузальних теорій виділено прихильників економічного детермінізму, а також політичні, соціально-психологічні, релігійні, історичні екологічні, географічні, територіальні чинники. Комплексність підходів і неможливість однозначного трактування причин виникнення етнічних конфліктів засвідчив і процес дезінтеграції СРСР. Причинами його розпаду називаються особливості формування Радянського Союзу, ослаблення центральної влади, відсутність сталих механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, соціальна аномія, ресурсний голод, політика правлячої еліти, непродумана політика представників нової влади.

Неспроможність простих моделей одинарної лінійної каузальності (причинності) етнічних конфліктів зумовила появу багатофакторних теорій, або теорій множинної лінійної каузальності (теорія етнополітичної стратифікації Дж.Ротшильда, соціально-психологічна теорія Д.Горовіца, теорія етнополітичної дії Т.Гарра, неоіституціоналістські теорії, теорії стратегічної взаємодії, теорія затяжного соціального конфлікту Е.Азара). Вони виходять з того, що в основі конфлікту лежить кілька причин, і завдання полягає в тому, щоб спробувати виявити всі ці причини та їх відносну вагу. Багатофакторні теорії представляють причинність як більш складну і неперервну, причому кожен елемент впливає на інші, в результаті причину і наслідок неможливо чітко розділити.

Теорія етнополітичної стратифікації стала результатом спроби поєднання процесів економічної та політичної модернізації з демографічним, соціальним і політичним балансом між етнічними групами в державі. Положення соціально-психологічної теорії етнічного конфлікту ґрунтуються на тому, що етнічність має особливу, унікальну динаміку, позаяк зв’язана з глибокими та інтенсивними колективними емоціями, що дає їй можливість взяти гору над економічними та політичними інтересами, які сприймаються раціонально. Неоінституціоналістські теорії особливу увагу звертають на процеси конструювання етнічних ідентичностей та їх наступної політизації в ході модернізації. Теорії стратегічної взаємодії пропонують системні пояснення етнічного конфлікту, фокусуючи увагу на природі систем безпеки, в яких діють етнічні групи, і на соціально-психологічних механізмах групової стурбованості своєю безпекою.

Автор теорії затяжного соціального конфлікту Е.Азар стверджує, що динаміка цього конфлікту спричинена низкою чинників, дія яких може змінюватися і навіть перекриватися з часом. Ті з них, які сприяли виникненню конфлікту і його насильницьким проявам, можуть не співпадати з тими, які підтримують конфлікт високого ступеня інтенсивності (це етнічна природа більшості конфліктів, депривація базових людських потреб, роль держави і типу політичного режиму, міжнародний вимір затяжного внутрішнього конфлікту).

Як відзначає автор у третьому підрозділі “Поетапно-стадійний підхід до управління етнічним конфліктом”, оскільки кожен з етапів розгортання етнічного конфлікту має власну специфіку, то комплекс заходів щодо управління ним слід розробляти для кожної із цих стадій. Дисертант пропонує виділити чотири стадії розвитку етнічного конфлікту: приховану (існують передумови для його виникнення, але відносини між етнічними групами видаються нормальними), відкриту (наростання незадоволення етнічних груп своїм становищем, висування ними претензій органам влади, публічне обговорення наявних проблем), актуалізації (характеризується проявами насильства, яке може перерости у збройну боротьбу) та постконфліктну (відновлення громадського порядку, остаточне розв’язання конфлікту).

Проблемам виявлення потенційних джерел етнічного конфлікту на прихованій стадії присвячено четвертий підрозділ “Політичні й правові інструменти виявлення та запобігання етнічному конфлікту”. Найбільш ефективним інструментом виявлення та управління етнічним конфліктом на прихованій та відкритій стадіях є моделювання і моніторинг ситуації. За їх допомогою можна виявити чинники зміни конфліктогенної активності представників етнічних груп, вивчити особливості й динаміку культури поведінки в конфліктах представників різних етнічних груп, спрогнозувати подальший розвиток ситуації, скоригувати уявлення про предмет конфлікту управлінців і конфліктуючих сторін. При цьому моніторинг повинен відповідати двом принциповим вимогам: системності та структурної повноти і завершеності.

На думку дисертанта, на даному етапі найбільш поширеним інструментом запобігання виникненню етноконфліктів є правові заходи, і насамперед закріплення у законодавстві гарантій захисту прав етнічних меншин. У цій сфері чинне законодавство України загалом відповідає світовим і європейським стандартам, дає змогу забезпечувати як фундаментальні, так і спеціальні права етнічних спільнот. Проте залишається ряд проблемних питань, які потребують вирішення: прийняття Концепції державної етнонаціональної політики, правове врегулювання становища депортованих народів, підтримка зникаючих мов тощо.

Автор у п’ятому підрозділі “Теорія і практика превентивної дипломатії” детально аналізує дві форми превентивної діяльності: легке (оперативна превентивна діяльність, спрямована на запобігання тому, щоб у ситуаціях, в яких чітко проявляється можливість насильства, не відбулася ескалація до збройного конфлікту) і глибоке попередження (виявлення глибинних причин конфлікту, включаючи суперечності, які лежать в основі конфлікту, та асиметричні структури міжгрупових відносин).

Залежно від рівня, на якому ведеться превентивна діяльність, її здійснюють різні суб’єкти: на міждержавному рівні – міжнародні (РБ і ГА ООН) та регіональні міждержавні організації (ОБСЄ, Рада Європи, ЄС); транснаціональному – міжнародні, неурядові та правоохоронні організації; на державному (національному) – уряд, силові й правоохоронні структури держави, спеціалізовані агентства з моніторингу і раннього попередження конфліктів; на субнаціональному – різноманітні структури громадянського суспільства – неурядові організації і ЗМІ.

Проаналізувавши основні підходи до попередження конфліктів, дисертант запропонував свою класифікацію:

1) превентивні заходи, що включають превентивну дипломатію й системи раннього попередження;

2) правові інструменти та заходи (щодо суперечок), попередній переговорний процес (щодо суперечок і конфліктів);

3) управління конфліктом, що включає операції з підтримки миру, примус до миру, превентивне розгортання, санкції;

4) передконфліктне будівництво миру.

У третьому розділі “Інституційні засоби етноконфліктного менедж-менту” розглядаються макрополітичні методи управління етнічним кон-фліктом, до яких відносять вибір адекватної виборчої системи, формування партійної системи, територіальні практики та зміцнення демократії.

У першому підрозділі “Роль виборчої і партійної систем у забезпеченні політичної і етнонаціональної стабільності держави” доводиться неспроможність мажоритарної виборчої системи повною мірою