КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОБЗАРЕНКО АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 327.82(540:5-13)”1989/2004”

БЕЗПЕКОВА ПОЛІТИКА ІНДІЇ В ПІВДЕННІЙ АЗІЇ

(1989-2004)

Спеціальність 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та

глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Манжола Володимир Андрійович,

завідувач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Рубель Вадим Анатолійович

кафедра історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат політичних наук,

Жовква Ігор Іванович,

відділ євроатлантичної інтеграції головної служби зовнішньої політики Секретаріату Президента України, завідувач відділу

Провідна установа: Інститут світової економіки та міжнародних

відносин НАНУ

Захист дисертації відбудеться „___”_______25.09.2006 року о___ 13-30 год.

на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д.26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, М. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розісланий „___”________23.08.2006 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Константинов В.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Характерною рисою формування постбіполярної системи міжнародних відносин є поява нових центрів сили та реструктурування ними середовища глобальної та регіональних систем безпеки. Одним з найбільш динамічних нових центрів сили у сучасних міжнародних відносинах завдяки активному нарощуванню свого абсолютного економічного та військового потенціалу, а також підвищенню ваги у світових політичних процесах є Республіка Індія. В сучасних регіональних та безпекових дослідженнях теза щодо беззастережного лідерства Індії в Південній Азії та перспектив перетворення цієї держави на один із головних центрів впливу в Азії не піддається сумнівам і сприймається як доконаний факт.

В силу особливостей державного розвитку та регіонального становища країни проблеми національної безпеки перебувають у центрі політики Індії на міжнародній арені та в регіоні і визначають систему її зовнішньополітичних пріоритетів. Безпекова політика Індії (політика у сфері безпеки) є головним напрямком зовнішньої політики країни від часу здобуття нею незалежності і в цій якості впливає на всі інші аспекти міжнародної активності цієї держави, тому дослідження зовнішньої політики Індії та її місця у міжнародних політичних процесах доцільно вивчати саме в контексті проблем безпекової політики.

Оскільки, попри зміцнення своєї ролі у глобальній системі міжнародних відносин, Індія все ще діє на міжнародній арені як передовсім регіональна держава, для адекватного аналізу безпекових пріоритетів країни головну увагу необхідно зосереджувати саме на регіональному рівні зовнішньої політики Індії, де зосереджено основні безпекові інтереси та звідки походять основні загрози безпеці країни. Разом з тим, зміцнення позицій Індії у світі призвело до суттєвого розширення регіональних рамок зовнішньої та безпекової політики Індії і формування нової конфігурації південноазійського комплексу безпеки, центром якого виступає Індія.

Зовнішній політиці Індії як специфічному явищу періоду холодної війни присвячена значна кількість досліджень, що глибоко аналізують глобальні та регіональні виміри індійської політики неприєднання та орієнтації на власні сили. Водночас, різка зміна характеру індійської зовнішньої політики, що відбулася після розпаду біполярної системи, її деідеологізація та регіоналізація, а також зміна конфігурації сил в Азії призвели до формування нових параметрів безпекової політики країни, що потребують окремого ретельного вивчення та аналізу з застосуванням підходів та методів сучасної політичної науки.

Аналіз окремих елементів моделі безпекової політики Індії та головних напрямків цієї політики є актуальним з огляду на можливість встановлення характерних рис сучасної зовнішньої політики країни. Такі риси в цілому можуть розглядатися як притаманні політиці більшості великих регіональних держав третього світу та пов’язані з особливостями зміни ролі цих держав у глобальній та регіональних системах міжнародних відносин. Відповідно, актуальність проблематики наукового дослідження безпекової політики Індії у Південній Азії обумовлена необхідністю вивчення важливого чинника розвитку сучасної системи міжнародних відносин, що є частиною загальної тенденції трансформації міжнародних систем.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 0197U015201), програми Інституту міжнародних відносин “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави” (номер держреєстрації 0197U003322). Дослідження виконане згідно з науковою програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин” (номер держреєстрації 0197U003325).

Наукове завдання, яке вирішує автор, полягає у встановленні зв’язків між змінами глобального середовища міжнародної безпеки, безпекової політики держави, що виступає у міжнародних відносинах як регіональний центр сили, та внутрішнього середовища безпеки регіональної системи міжнародних відносин, до якого належить ця держава.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика Індії періоду 1989-2004 рр. як діяльність урядів цієї держави, спрямована на забезпечення національних інтересів країни та розвиток відносин з іншими державами.

Предметом дослідження є безпекова політика Індії зазначеного періоду в регіоні Південної Азії як цілеспрямована діяльність урядів Індії з протидії зовнішнім загрозам національній безпеці, забезпечення незалежності, територіальної цілісності держави та життєвих потреб населення, а також формування такого клімату міжнародних відносин у регіоні, що обмежує можливість виникнення нових загроз національній безпеці або ескалацію чинних загроз.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у встановленні головних характеристик безпекової політики Індії в Південній Азії у 1989-2004 рр. – кола держав, щодо яких здійснювалася ця політика (регіонального контексту), системи безпекових інтересів Індії, основних загроз національній безпеці, закономірностей у формах і засобах реалізації інтересів безпеки, тенденції зміни рівня безпеки країни, а також рівня впливу на безпекову політику внутрішньополітичного процесу та політики великих позарегіональних держав.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:

1. Встановити коло держав, що в сукупності становили протягом досліджуваного періоду регіональний контекст безпекової політики Республіки Індія, з врахуванням геополітичних змін в Азії та тенденції регіоналізації міжнародних відносин;

2. Змоделювати систему безпекових інтересів Індії у регіоні Південної Азії з врахуванням особливостей статусу країни у регіоні та структури системи міжнародних відносин, змоделювати систему пріоритетів забезпечення Індією національної безпеки;

3. Встановити основні загрози національній безпеці Індії в рамках південноазійської системи міжнародних відносин;

4. Виявити закономірності у формах та засобах реалізації Індією інтересів безпеки у регіоні Південної Азії протягом 1989-2004 рр.;

5. Визначити безпекову стратегію Республіки Індія в 1989-2004 рр. та виявити основні особливості реалізацією Індією інтересів безпеки у південноазійському регіоні протягом досліджуваного періоду;

6. Визначити рівень впливу внутрішньополітичного процесу Республіки Індія на формування та характер здійснення безпекової політики країни у 1989-2004 рр.;

7. Визначити рівень впливу політики великих позарегіональних держав на національну безпеку Індії протягом 1989-2004 рр.;

8. Визначити характер взаємозалежності безпекової політики Індії та структури, безпеки та стабільності південноазійської системи міжнародних відносин на сучасному етапі, а також рівня впливу політики Індії на безпеку решти держав регіону та регіону в цілому;

9. Окреслити тенденцію зміни рівня безпеки Індії протягом досліджуваного періоду та порівняно з попереднім десятиліттям.

Методи дослідження. В основу дисертаційного дослідження покладено використання методології системного підходу, зокрема – системно-структурний аналіз, системно-функціональний аналіз та системно-ситуаційний аналіз. Системно-структурний аналіз використовується в рамках другого розділу дисертації для дослідження основних характеристик безпекової політики та вимірів національної безпеки Індії, зокрема - головних пріоритетів, засобів реалізації безпекових інтересів та стратегій протидії загрозам національній безпеці, що походять ззовні. Використання системно-функціонального аналізу спрямовано на дослідження загроз, що виступають в рамках моделі дослідження як найвагоміший елемент середовища безпекової політики Індії, а також інших механізмів взаємодії безпекової політики Індії з регіональною безпекою Південної Азії – балансу сил, системи міждержавних договорів, процесу економічної інтеграції в рамках СААРК, зв’язків між політичними режимами, що перебувають при владі у державах регіону. Методи системно-ситуаційного аналізу використовуються для дослідження мотивацій безпекової політики урядів Індії, безпекових взаємодій Індії з іншими регіональними державами та механізмів політичної або військової реакції на артикуляцію зовнішніх загроз протягом досліджуваного періоду.

Методологічний апарат системного підходу в рамках дисертаційного дослідження доповнюється використанням окремих базових елементів понятійно-категорійного апарату неореалістичної школи міжнародних відносин, що дає можливість глибше висвітлити безпекову політику як самостійне явище, пов’язане не лише з характером регіонального комплексу безпеки, але й з характером самої держави, спектром її національних інтересів та можливостей їх реалізації. Так, зокрема, при дослідженні концептуально-ідеологічних засад безпекової політики Індії автор оперування поняттями національних інтересів, національних цінностей, абсолютного та відносного потенціалу і ресурсів держави. При дослідженні структурних вимірів безпекової політики та національної безпеки Індії дослідник широко використовує поняття “безпекова стратегія”, “силовий потенціал”, “силова взаємодія”.

До числа методів, що використовуються для вирішення окремих завдань дослідження використовуються елементи геополітичного аналізу - для структурування геополітичного простору південноазійського регіону та побудови системи регіональних пріоритетів безпекової політики Індії, та порівняльний метод - для встановлення характерних ознак безпекової політики Індії досліджуваного періоду через порівняння їх з параметрами цієї політики протягом попередніх десятиліть.

При роботі з джерельно-документальною базою в дисертації застосовуються окремі прикладні методи політичних досліджень, зокрема – івент-аналіз та критичний аналіз офіційних документів зовнішньої політики Індії, а також двосторонніх та багатосторонніх документів і документів СААРК, що формують інституційно-правове середовище реалізації безпекової політики Індії в Південній Азії.

Наукова новизна дослідження полягає у визначенні головних параметрів безпекової політики Індії протягом досліджуваного періоду. Означені параметри виступають в якості перемінних характеристик зовнішньої політики Індії, що набувають нових якостей залежно від характеру безпекового середовища держави. На основі встановлення цих параметрів фактично розроблено експлікативну (описову) модель безпекової політики Індії. Пропонована модель враховує цілий ряд перемінних структури (інтереси, сприйняття загроз, мотивації, засоби) та середовища (загрози, взаємодії та взаємозалежність, вплив позасистемних чинників) національної безпеки Індії і системно пояснює логіку розвитку як безпекової політики Індії в Південній Азії, так і розвитку регіонального комплексу безпеки в цілому.

В рамках даної дисертації обґрунтовано сучасні межі південноазійського комплексу безпеки і вказано на тенденцію до його географічного розширення у зв’язку із розширенням зовнішнього контексту Індії як центральної держави в структурі комплексу. Доведено, що рамки південноазійського комплексу безпеки є ширшими за традиційне сприйняття Південної Азії як регіону і охоплюють, окрім традиційних семи держав, також КНР, М’янму та Афганістан з перспективою подальшого поширення у напрямку Південно-Східної та Центральної Азії.

Дисертація визначає основні елементи спадковості безпекової політики Індії досліджуваного періоду та характер змін у підходах урядів, що в цей час перебували при владі в Індії. Детально розроблено концепцію безпекових інтересів Індії, що врахувала не лише традиційні аспекти національної безпеки країни, пов’язані з забезпеченням її існування та розвитку, але й специфічні – пов’язані з прагненням держав, що виступають у ролі регіонального гегемона зберегти свою перевагу над найближчим географічним оточенням та забезпечити контроль над державами, що відіграють важливу роль при захисті національної безпеки гегемона. В дисертації вичерпно проаналізовано взаємовплив та взаємозалежність національної безпеки Індії та регіональної безпеки і стабільності Південної Азії, розглядаючи як основний критерій такої взаємозалежності механізми безпекових взаємодій – загрози, традиційні договірні відносини, балансу сил та розвиток інтеграційних процесів.

В дисертації сформульовано нову дилему безпеки Індії як регіонального гегемона у реалізації специфічних інтересів безпеки щодо малих держав. В загальному вигляді ця дилема полягає у взаємозв’язку між намаганнями Індії посилити свій безпековий потенціал та контроль над найближчим оточенням та намаганнями країн, що формують це оточення знайти противагу посиленню індійського впливу в регіоні через посилення зв’язків з позарегіональними великими державами, передусім – КНР, що є реакцією на гегемоністську політику Індії в Південній Азії.

В контексті дослідження політики Індії щодо Пакистану як головного напрямку регіональної безпекової політики Делі досліджуваного періоду доведено авторську синтетичну концепцію пояснення причин конфліктності у відносинах Індії та Пакистану з розгорнутим аналізом передумов та приводів формування конфліктності у двосторонніх відносинах

Автором було зроблено висновок про те, що протягом досліджуваного періоду безпекова політика Індії, орієнтована на зміцнення безпекового потенціалу країни, самодостатність у забезпеченні національної безпеки і покращення клімату безпеки у регіоні, ефективно протидіяла зовнішнім загрозам, що походили з регіону Південної Азії.

Наукове значення роботи. Висновки та наукові положення дисертації є елементом загального процесу політологічного дослідження трансформацій регіональних систем міжнародних відносин в сучасному світі, зокрема – південноазійської системи, та зміни ролі великих регіональних держав у світовій політиці. Експлікативна модель безпекової політики Індії, сформована за результатами аналізу окремих аспектів національної безпеки Індії, регіональної безпеки Південної Азії, механізмів їх взаємодії та безпекової стратегії Індії, може бути використана для аналізу регіональних політичних процесів, у тому числі таких важливих як формування регіонального балансу сил, та прогнозування політики Індії в Азії. Поглиблене дослідження політики Індії щодо окремих держав регіону або в окремих аспектах безпеки, у тому числі – невійськових, засноване на положеннях дисертації, може дати можливість встановити зв’язки не лише між структурою національної безпеки Індії як регіонального гегемона та структурою регіональної безпеки Південної Азії, але й між структурою національної безпеки Індії та безпекою окремо взятих країн регіону, визначити їх вплив на формування індійської безпекової політики та внутрішнього середовища південноазійського комплексу безпеки.

Практичне значення дисертації визначається її актуальністю та науковою новизною. Оскільки дисертація є першою в українській політичній науці спробою комплексного аналізу проблем безпекової політики Індії в широкому контексті проблем регіональної безпеки Південної Азії, її висновки та матеріали можуть використовуватися при підготовці відповідних тем підручників та посібників, навчальних курсів вищих навчальних закладів, присвячених сучасним проблемам міжнародних відносин в Азії та світі, теоретичним аспектам зовнішньої політики держав, що розвиваються, а також при викладанні курсів з історії та сучасних проблем зовнішньої політики і міжнародних відносин. Окрім того, висновки роботи можуть використовуватися фахівцями Міністерства закордонних справ України, інших установ, залучених до здійснення зовнішньої політики, дослідницьких інститутів та центрів в рамках розробки та планування політики України як в Південній Азії зокрема, так і в Азії в цілому.

Апробація результатів дослідження.

Основні наукові положення дисертації було оприлюднено у виступах на наукових конференціях та круглих столах, що проводилися Інститутом міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Донецьким національним університетом, Інститутом сходознавства НАН України, Всеукраїнською Асоціацією індологів.

Матеріали дослідження використано при підготовці лекцій „Зовнішня політика Індії” та „Зовнішня політика Пакистану” в рамках курсу „Зовнішня політика країн Азії”.

Основні положення дисертації відображено у чотирьох наукових статтях автора.

Структура дисертації, обумовлена метою та завданнями дослідження, складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (460 найменувань українською, англійською, російською та французькою мовами). Загальний обсяг роботи без списку використаних джерел – 225, список джерел – 24 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Концептуально-методологічна і джерельно-документальна база дослідження” – обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категорійно-понятійний апарат, наводиться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел, використаних при підготовці дослідження, а також літератури, присвяченої проблематиці безпекової політики Індії.

Базове поняття дисертації, „безпекова політика” або політика у сфері безпеки, в контексті мети та завдань дослідження тлумачиться автором як розглянута в певних хронологічних та географічних рамках реакція держави на зовнішні загрози - дії, спрямовані на подолання загроз національній безпеці і забезпечення власних безпекових інтересів. В реалізації своєї безпекової політики держава спирається на певні безпекові інтереси, передусім – захист національної безпеки та національних цінностей і збереження потенціалу для подальшого розвитку. При цьому комплексне дослідження безпекової політики в рамках системного підходу зіштовхується з методологічною проблемою двоїстості предмету дослідження, який, з одного боку, є реакцією елемента на вплив внутрішнього середовища цієї системи, а з іншого – самостійним явищем з властивою логікою розвитку. Застосування теорії комплексів безпеки, що спирається як на положення системного підходу, так і ряд реалістичних, державоцентричних постулатів, вирішує окреслену проблему. В рамках даного підходу безпекова політика Індії аналізується на рівні окремої держави, власне регіональному рівні та глобальному рівні (в частині аналізу впливу на регіональну безпекову політику Індії політики великих держав у Південній Азії).

Для коректного встановлення регіональних рамок реалізації Індією своєї безпекової політики у 1989-2004 рр. автор здійснює аналіз поняття використання терміну “Південна Азія” у офіційній зовнішній політиці Індії та фаховій літературі, встановлює факт відсутності його єдиного політологічного тлумачення та обґрунтовує власний підхід до визначення рамок південноазійського комплексу безпеки після завершення холодної війни. На думку автора, в контексті трансформації системи міжнародних відносин в Азії чітко простежується тенденція до розмивання усталених меж регіонів та їх адаптації до параметрів міжнародної активності регіональних держав. Зокрема, в контексті Індії та Південної Азії, автор вказує на тенденцію до розширення географічних рамок південноазійського комплексу безпеки та поступове інтегрування до цього комплексу М’янми та Афганістану, а також посилення взаємозалежності Південної Азії та КНР, що перетворює Китай на елемент регіонального комплексу безпеки.

В якості джерельної бази дослідження в дисертації використовуються доступні для широкого використання офіційні документи індійської зовнішньої політики, політичні документи партій, що брали участь в управлінні країною протягом досліджуваного періоду, тексти виступів вищих посадових осіб Індії з проблем зовнішньої та безпекової політики країни, двосторонні та багатосторонні документи, учасником яких виступала Індія.

Автор докладно аналізує літературу, присвячену проблематиці зовнішньої політики Індії, її національній безпеці та відносинам з окремими державами. У зв’язку з тісним зв’язком між предметом дослідження та трансформаціями глобальної та регіональних систем міжнародних відносин, що все ще тривають, масив досліджень, присвячених даній проблематиці, має нерівномірний характер – на рівні академічних монографій він представлений відносно невеликою кількістю праць, у той час як основна частина наукових розробок зосереджена у статтях, опублікованих у академічних та політичних виданнях, тематичних дослідженнях наукових центрів та в дещо меншій мірі – у збірках статей. Переважна більшість дослідників займаються аналізом поточних подій, пропонуючи часткові висновки.

В розділі проаналізовано дослідження науковців та наукових центрів Індії, інших південноазійських держав, США, Великобританії, Росії, висвітлено внесок українських дослідників до розробки тематики безпекової політики Індії. Характерною рисою праць індійських дослідників старшого покоління, що увійшло в політичну науку у 1970-1980-х рр., (К.Субраманьям, Дж.Діксіт, П.Чарі, К.Баджпаї, Р.Тхакур, А.Матту, Д.Банерджі) є нівелювання межі між політичною наукою та наукою міжнародних відносин, з одного боку, та практичною політикою і міжнародно-політичною журналістикою, що пов’язано з поєднанням ними політичної, дипломатичної та наукової діяльності. Предметом досліджень цих індійських науковців переважно є основоположні проблеми безпекової політики Індії – індійсько-американські відносини, політика Індії щодо Пакистану та Кашмірської проблеми, формування політики Індії у сфері нерозповсюдження зброї масового знищення. Особливе місце в дослідженнях умовного старшого покоління посідають монографії Дж.Діксіта “Зовнішня політика Індії: загроза тероризму” та “Зовнішня політика Індії та її сусіди”, де подано розгорнутий аналіз еволюції позицій урядів Індії з широкого спектру регіональних проблем.

Особливістю досліджень “молодшого покоління” індійських дослідників (С.Сингх, Б.Карнад, Б.Челейні, Р.Басрур, Р.Буданія) є застосування наукового апарату західних політичних досліджень, більша неупередженість дослідницьких позицій, звертання до тем, пов’язаних не лише з зовнішньою політикою Індії, але й з регіональним розвитком Південної Азії. Окреме місце серед цих досліджень посідають праці, присвячені аналізу теоретичних аспектів безпекової проблематики Південної Азії, підготовані Р.Басруром (“Зовнішні стосунки Індії: теоретичний аналіз” та “Безпека у новому тисячолітті: погляд з Південної Азії”) та Р.Буданією (“Дилема національної безпеки Індії”), що практично вперше в індійській політичній науці висвітлюють проблематику безпекових інтересів країни та взаємозалежності безпек країн регіону.

Значний вплив на розвиток південноазійських досліджень в цілому та розвиток безпекових і політичних досліджень зокрема мають дослідження американських науковців. Переважна більшість досліджень Південної Азії в США зосереджені в комерційних дослідницьких центрах (Брукінгз інстітьюшн, РАНД), університетських наукових центрах (Південноазійський інститут Колумбійського університету, Центр дослідження Індії Пенсільванського університету) та неурядових аналітичних центрах (Центр імені Г.Стімсона, Міжнародна група з вивчення криз, Центр стратегічних та міжнародних досліджень). До числа провідних американських фахівців у галузі досліджень Індії та Південної Азії належать С.Телбот, С.Коен, Е.Телліс, С.Гангулі, М.Крепон. Значний вплив на розвиток південноазійських досліджень в США справляють вихідці з Індії - Е.Телліс та С.Гангулі. Останнім зроблено значний внесок у аналіз факторів еволюції кашмірської проблеми у індійсько-пакистанських відносинах протягом 1980-1990-х рр. (монографії “Безкінечний конфлікт” та “Криза в Кашмірі: провісники війни, сподівання на мир”), зокрема, систематизовано викладено еволюцію поглядів сторін на сутність та перспективи проблеми.

Серед російських фахівців з проблем Індії та Південної Азії найбільший внесок до аналізу проблем безпеки у регіоні зроблено Т.Шаумян, В.Бєлокреницьким, В.Москаленком, Ф.Юрловим, Б.Клюєвим, А.Празаускасом. Наукові розвідки Центру індологічних досліджень Інституту сходознавства РАН “Южная Азия: конфликты и геополитика”, “Южная Азия в мировой политике”, “”Россия и Индия в современном меняющемся мире” містять глибокий аналіз цілого ряду аспектів зовнішньої політики Індії та її відносин з іншими державами – передусім, Росією, КНР та США.

В Україні дослідження проблематики зовнішньої політики Індії та регіонального розвитку Південної Азії знаходяться на етапі становлення і переважно представлені науковими статтями, що висвітлюють окремі аспекти і не містять масштабних узагальнень. Серед українських вчених необхідно відзначити О.Лукаш, О.Борділовську, І.Горобця, П.Ігнатьєва та С.Галаку. Серед окремих досліджень слід виділити розділ “Ядерні перегони на Індостані” монографії С.Галаки “проблема нерозповсюдження ядерної зброї у міжнародних відносинах”. Втор детально аналізує позиції держав і простежує еволюцію їх ядерної політики з точки зору глобального режиму нерозповсюдження.Окремі аспекти безпекової політики Індії висвітлено у статтях О.Лукаш та О.Борділовської.

У другому розділі - „Теоретичні аспекти безпекової політики та національної безпеки Індії у 1989-2004 рр.” аналізуються структурні виміри безпекової політики Індії, що виступають як елементи експлікативної (описової) моделі такої політики, обґрунтованої автором в дисертації. В рамках здійснення аналізу проблем регіональної безпеки Південної Азії після завершення холодної війни аналізується структура регіонального комплексу безпеки, простежується логіка її трансформацій протягом досліджуваного періоду, визначається коло основних зовнішніх загроз, що впливають на безпеку південноазійської системи міжнародних відносин, простежується розвиток політики найвпливовіших позарегіональних держав у південноазійському регіоні. На основі встановлення цих параметрів регіонального комплексу безпеки характеризується регіональний контекст здійснення Індією своєї безпекової політики.

В розділі викладено розгорнутий аналіз еволюції концептуальних підходів до зовнішньої та безпекової політики урядів, що перебували при владі в країні у 1989-2004 рр. Зроблено висновок, що у безпековій політиці Індії досліджуваного періоду спадковість простежується лише у найзагальніших аспектах, зокрема, таких як основоположні цінності та задекларовані інтереси, в той час як щодо головних напрямків та засобів реалізації безпекової політики простежується кардинальні зміни, пов’язані з завершенням домінування у політичному житті країні однієї політичної партії, значним рівнем політичної нестабільності та зростанням ролі релігійного чинника у політичному житті країни.

За результатами аналізу взаємовпливу регіональної безпекової політики Індії і регіональної безпеки і стабільності в Південній Азії в рамках механізмів загроз, балансу сил, договірних відносин та регіональної інтеграції робиться висновок, що характер політики Індії у більшій мірі визначає структуру регіонального комплексу безпеки, ніж знаходиться під її впливом, водночас в рамках взаємозалежності існує дилема безпеки Індії, пов’язана з її домінуючим положенням у регіональному комплексі безпеки.

У третьому розділі – „Основні напрямки безпекової політики Індії в Південній Азії у 1989-2004 рр.” проаналізовано особливості політики Індії у трьох аспектах, визначених як головні напрямки безпекової політики країни досліджуваного періоду – політиці щодо Пакистану, безпекових взаємодіях з КНР та ядерній політиці.

За результатами аналізу еволюції політики Індії щодо спірних моментів у відносинах з Пакистаном обґрунтовується сучасна конфігурація дилеми безпеки у двосторонніх відносинах країн, що враховує появу та розвиток чинника ядерної зброї та існування розгалуженої структури безпекових взаємодій у регіоні, передусім – в рамках трикутника Індія-Пакистан-Китай. В рамках аналізу комплексу конфліктності у відносинах Індії та Пакистану головне місце відводиться Кашмірській проблемі як центральному питанню міждержавних суперечностей і найбільш конфліктогенним чинником функціонування регіональної системи безпеки.

На основі аналізу індійсько-китайських безпекових взаємодій у розділі вибудувано логіку трансформації територіальних та політичних суперечностей протягом 1990-х рр. і вказано на тенденцію до консервування причин конфліктності, що ускладнювали відносини між Індію та Китаєм у 1960-1980-х рр. Досліджено роль негативного стереотипу сприйняття КНР індійською політичною елітою у формуванні політики Делі з питань розвитку двосторонніх відносин. Робиться висновок про імовірність перетворення КНР на основне джерело загроз національній безпеці Індії вже у середньотривалій перспективі.

Аналіз головних особливостей ядерної політики Індії на регіональному, глобальному та двосторонньому рівні дав підстави стверджувати, що набуття Індією ядерної зброї є незворотнім фактом, пов’язаним з характером держави та її політичної культури, а не з політикою окремих урядів. Індійська ядерна політика перебуває у тісному зв’язку з політикою та діями у Південній Азії Пакистану і спирається на конфронтацію з цією країною як на головний механізм легітимізації ядерного вибору. Наявність у Індії ядерної зброї є головним аргументом країни у боротьбі за статус великої держави, але, водночас, є потенційно найбільшою загрозою її національній безпеці. Протягом 1989-2004 рр. ядерний статус Індії перебував у значній залежності від позицій інших ядерних держав.

Відповідно до мети та завдань дослідження автор робить такі висновки:

1. Після завершення холодної війни внаслідок трансформації системи міжнародних відносин та зміни балансу в Азії відбулося розширення географічного (геополітичного) контексту реалізації Індією безпекової політики. На відміну від попереднього часу, коли в центрі регіональної динаміки Південної Азії перебувало протистояння наддержав, пов’язаних стратегічними відносинами з регіональними державами, у 1989-2004 рр. центром південноазійського комплексу безпеки в силу свого потенціалу та можливостей впливу на політику решти держав виступала Індія, відповідно до інтересів якої відбулося переструктурування і розширення меж південноазійського комплексу безпеки. Протягом досліджуваного періоду південноазійський комплекс безпеки, в рамках якого Республіка Індія артикулювала свої безпекові інтереси і з якого походила переважна більшість загроз її національній безпеці, охоплював, окрім традиційних семи держав (Пакистан, Бангладеш, Непал, Бутан, Шрі-Ланка, Мальдиви та власне Індія), що формують відносно усталене поняття Південної Азії як географічного регіону, що виник на місці колишньої Британської Індії, також три держави, що відігравали суттєву роль у безпековій політиці Індії і в тій чи іншій мірі тяжіли до сфери впливу Індії, як М’янма та Афганістан, або ж формували з Делі окремий підкомплекс безпеки, як КНР. Окрім того, протягом досліджуваного періоду за рахунок посилення впливу Індії в Азії відбувалося поступове посилення зв’язків південноазійського комплексу безпеки з південно-східноазійським та центральноазійським комплексами.

2. В реалізації своєї безпекової політики в Південній Азії у 1989-2004 рр. Індія виходила з безпекових інтересів двох якостей – традиційних, притаманних кожній державі і пов’язаних зі збереженням існування держави та забезпеченням її нормального розвитку, та специфічних, пов’язаних з потребою збереження гегемоністичного статусу Індії в Південній Азії. Серед традиційних безпекових інтересів пріоритетними були: забезпечення здатності протидіяти та запобігання можливій зовнішній агресії, передусім з боку Пакистану – єдиної держави, у відносинах з якою існувала відкрита конфліктність; недопущення залучення до локальних та регіональних конфліктів та поширення на індійську територію таких конфліктів, що протягом досліджуваного періоду існували на території Шрі-Ланки, Непалу, Афганістану, Бангладеш та М’янми; збереження максимального суверенітету та свободи дії у зовнішній та безпековій політиці, та обмеження здатності великих держав впливати на цю політику, передусім у найпринциповіших питаннях – розвитку ядерної програми та врегулювання конфлікту щодо Кашміру у відносинах з Пакистаном; формування сприятливого середовища безпеки в Південній Азії шляхом формування конструктивних безконфліктних відносин з сусідніми державами та вирішення суперечностей, що виникли протягом 1940-80х рр. До числа пріоритетних інтересів безпеки Індії, пов’язаних зі збереженням гегемонії у Південній Азії, протягом досліджуваного періоду належали: збереження контролю над ключовими для захисту індійської національної безпеки південноазійськими державами (Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка) через збереження впливу на рішення цих держав у сфері безпеки і забезпечення компліментарності індійської концепції регіональної безпеки та концепцій регіональної безпеки політичних режимів, що перебували при владі в південноазійських державах; обмеження конфліктів, що існували або виникали між учасниками південноазійського комплексу безпеки, з метою запобігання можливому порушення балансу сил у регіоні (і, водночас, – збереження контрольованих конфліктів, що дозволяли ефективніше маніпулювати малими державами); обмеження впливу позарегіональних держав у Південній Азії, що могли б врівноважити перевагу Індії над всіма іншими учасниками регіонального комплексу; збереження переваги у потенціалі над найближчим географічним оточенням, передусім Пакистаном. В контексті останнього інтересу протягом 1989-2004 рр. виявлялася об’єктивна кризовість безпекової політики Індії як регіонального гегемона, пов’язана з існуванням у загалом індоцентричному південноазійському комплексі безпеки держави (КНР), що за своїм потенціалом переважала Індію, хоча і знаходилася на умовній географічній периферії комплексу.

3. Порівняно з попередніми десятиліттями протягом досліджуваного періоду частково змінився характер загроз національній безпеці Індії, на протидію яким була спрямована безпекова політика країни. Головними тенденціями зміни стало посилення взаємозв’язку між традиційними (військовими) та невійськовими, зовнішніми та внутрішніми загрозами, а також загрозами політичній та економічній безпеці країни. Принципово новими загрозами безпеці Індії стали загрози, пов’язані з можливістю виникнення в Південній Азії конфлікту із застосуванням ядерної зброї та загроза можливого прямого втручання великих позарегіональних держав до справ регіону (аналогічного здійсненню операції в Афганістані), викликана зникненням чинника взаємного стримування наддержав у регіоні. Суттєво зросла вага загроз, пов’язаних із поширенням ісламського тероризму (у зв’язку із початком масштабного повстання у Кашмірі у 1989-90 рр.), а також загрози поширення на територію Індії конфліктів та нестабільності з територій сусідніх держав, викликаної як виникненням нових конфліктів, так і загальним ослабленням державних режимів Південної Азії, пов’язаним із демократизацією політичних режимів і посиленням релігійного та етнічного екстремізму та комуналізму у 1990-х рр. Загроза виникнення конкуренції регіональному домінуванню Індії з боку Пакистану протягом 1989-2004 рр. втратила актуальність внаслідок ослаблення зв’язків між Пакистаном та США та Пакистаном і КНР, активного розвитку військового та політичного потенціалу Індії та фактичної ізоляції Ісламабаду у регіоні під впливом прискореної інтеграції Індії і решти держав в рамках СААРК.

4. В реалізації своїх безпекових Інтересів Індія широко застосовувала силові та несилові засоби та форми політики, як притаманні індійській зовнішній політиці 1970-80-х рр., так і властиві тільки досліджуваному періоду. До числа силових засобів безпекової політики належали: 1) демонстрація сили (проведення військових навчань у безпосередній близькості від кордонів сусідніх держав, проведення випробувань передових зразків озброєнь); 2) силовий тиск (стимулювання розвитку гонки озброєнь, блокування кордонів та обмеження транспортних і торговельних зв’язків, посилення військової присутності у прикордонних районах); 3) політичний тиск (невизнання політичних режимів, звинувачення у підтримці міжнародного тероризму, припинення переговорів зі спірних питань двосторонніх відносин, відкликання послів). Силові засоби застосовувалися урядами Індії при захисті традиційних інтересів безпеки, переважно у ситуаціях конфлікту. До числа несилових засобів реалізації Індією своєї безпекової політики належали: 1) односторонні поступки у спірних питаннях двосторонніх відносин з іншими учасниками регіонального комплексу безпеки (переважно у економічних питаннях); 2) стимулювання економічної інтеграції з сусідніми державами у форматі СААРК, BIMST-EC, трикутників і чотирикутників зростання та на двосторонньому рівні (у формі розвитку вільної торгівлі), спрямоване на посилення взаємозалежності держав південноазійського комплексу та залежності малих держав від Індії; 3) стимулювання розвитку регіонального співробітництва у різних сферах, спрямоване на покращення політичного клімату у Південній Азії; 4) посередництво при врегулюванні конфліктів між малими державами Південної Азії; 5) надання державам Південної Азії кредитів та економічної і технічної допомоги. За допомогою несилових засобів уряди Індії переважно забезпечували реалізацію специфічних інтересів безпеки, пов’язаних зі статусом Індії у регіоні.

5. За підсумками аналізу безпекової стратегії Індії у 1989-2004 рр. можна стверджувати, що в Південній Азії урядами країни здійснювалася стратегія забезпечення національної безпеки через забезпечення регіонального домінування Індії та стимулювання формування асиметричного індоцентричного комплексу безпеки, що був би максимально сприятливим середовищем для національного розвитку Індії та перетворення її на один із центрів впливу в глобальній системі міжнародних відносин. Головними особливостями безпекової стратегії Індії в Південній Азії протягом досліджуваного періоду були: 1) орієнтація на власні сили, що виявлялася через обмеження урядами Індії розвитку стратегічних відносин з великими позарегіональними державами, відмову від участі у глобальних режимах безпеки (окрім антитерористичної коаліції) та прискорений розвиток власного військового потенціалу з акцентом на самодостатність у забезпеченні безпеки, головним проявом якого стало здобуття ядерної зброї; 2) пріоритетність збереження контролю на найближчим географічним оточенням; 3) поступовий перегляд основних засобів забезпечення національної безпеки у бік від силових методів використання переваг потенціалу до намагань створення сприятливого середовища безпеки через зацікавлення сусідніх держав у розвитку конструктивних відносин з Індією, визнання її особливих інтересів у Південній Азії та проведення зовнішньої політики, що враховувала б ці інтереси; 4) випереджальне щодо інтеграції регіонального комплексу безпеки посилення вертикальних структур безпекової взаємодії (між Індією та кожною з малих держав окремо).

6. Протягом досліджуваного періоду внутрішньополітичний процес в Республіці Індія справляв суттєвий вплив на артикулювання урядами безпекових інтересів держави та реалізацію ними регіональної безпекової політики в Південній Азії. Разом з тим, порівняно з попереднім періодом, коли в політичному житті Індії домінувала єдина партія (ІНК), вплив ідеологічних та кон’юнктурних чинників на формування безпекової політики істотно знизився. Основними чинниками впливу внутрішньополітичного життя на зовнішню політику країни у 1989-2004 рр. були: 1) формування фактичної багатопартійності в країні з оформленням трьох ідеологічно забарвлених груп серед партій, що протягом досліджуваного періоду мали певний вплив на здійснення державою зовнішньої політики через участь в урядах; 2) коаліційність усіх без винятку урядів, що перебували при владі та обмеженість бази підтримки урядів в парламенті, що ставило урядову політику у пряму залежність від збереження консенсусу серед учасників урядової коаліції; 3) нестабільність і часті зміни урядів, що знижували ефективність безпекової політики, проте при цьому забезпечували деяку спадковість у політиці щодо найпринциповіших питань (відносин з Пакистаном, розвитку ядерної програми, відносин з КНР). Трьома групами партій, що мали протягом досліджуваного періоду вплив на формування безпекової політики Індії були: умовно центристська (ІНК та союзники), що продовжувала дотримуватися доктрини Неру-Ганді, адаптованої до умов завершення холодної війни, лівоцентристська (партії, що підтримували Національний та Об’єднаний фронти, зокрема Джаната та Самаджваді), яка у значній мірі практикувала повернення до політики уряду на чолі з Джаната Парті зразка 1977-1980 рр. у формі реалізації доктрини Гуджрала та правоцентристської (БДП та союзники), що запропонувала якісно нову модель безпекової політики, яка синтезувала державний націоналізм ідеології Неру і релігійно забарвлений імперіалізм, пов’язаний з ідеологіями радикальних індуських партій.

7. Вплив на національну безпеку та регіональну безпекову політику Індії з боку великих позарегіональних держав протягом досліджуваного періоду набув цілого ряду специфічних ознак. На відміну від попередніх періодів, у 1989-2004 рр. політику США, КНР та Росії в Південній Азії, зокрема їх позицію у двосторонніх відносинах з Індією, визначала не логіка біполярного устрою світової системи міжнародних відносин та взаємного стримування в Південній Азії США і Пакистану з одного боку та СРСР і Індії з іншого. У своїй політиці в Південній Азії великі