ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Копайгора Ірина Іванівна

УДК 340(477) „312”

У

Д

ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ОПЛАТУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ХХ СТ.

(ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Зайцев Леонід Олександрович,
Навчально-науковий інститут права,
економіки, соціології Харківського національного університету внутрішніх справ, завідувач кафедрою теорії та історії права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Гончаренко Володимир Дмитрович,
Національна юридична академія України
ім. Ярослава Мудрого, завідувач кафедрою
історії держави і права;

кандидат юридичних наук,

Мозуляка Олексій Олександрович,
Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ, заступник начальника кафедри теорії та
історії держави і права.

Провідна установа: Одеська національна юридична академія,
кафедра історії держави і права, Міністерство освіти і науки (м. Одеса).

Захист відбудеться “26” жовтня 2006 р. о „13” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 у Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий “22” вересня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є. 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Ефективність розбудови незалежної правової держави, правове забезпечення реформування усіх сфер життєдіяльності суспільства в Україні залежать як від вивчення і запозичення закордонного прогресивного досвіду, особливо країн – учасниць Європейського Союзу, так і від врахування власної правової спадщини. Принципово важливим для цих процесів є запровадження правових новацій соціального характеру, спрямованих на забезпечення реалізації потреб людини, суспільно обґрунтовану, справедливу оплату її праці. Належна матеріальна оцінка професіоналізму, сумлінності, корисності для суспільства трудової діяльності вимагає правового захисту, який здатний, у свою чергу, поліпшити правову культуру особи на підґрунті реалізації її соціальних інтересів, пов’язаних із ефективністю праці.

Спеціальне історико-правове дослідження трансформації законодавства про оплату праці в Україні протягом майже 150 років (друга половина ХІХ –ХХ ст.) актуальне тим, що присвячене висвітленню динаміки правової політики держави в тій сфері, пов’язаною із забезпеченням одного з основних соціальних прав людини – права на працю і адекватну винагороду за неї.

Актуалізує поставлену проблему не тільки її комплексний характер, починаючи з зародження фабричного законодавства до розробки проекту сучасного Трудового кодексу України, а і теоретична потреба у обгрунтуванні нового, відповідного вимогам часу поєднання інтересів людини і держави, їх балансу і узгодження, гармонізації. Питання вироблення науково-обґрунтованих теоретичних засад реформи оплати праці в сучасних умовах у незалежній Україні зберігає свою актуальність, а отже доречним і важливим є звернення до історичного досвіду.

Аналіз суті, характеру, динаміки розвитку, різних впливів, наслідків перетворень трудового законодавства у сфері оплати праці та практики його реалізації зокрема, дозволять краще усвідомити логіку сучасних державно-правових перетворень в Україні, та допоможе спрогнозувати тенденції розвитку трудового законодавства в комплексі з іншими реформувальними процесами, що відбуваються в правовій системі України, націленої на входження в європейський правовий простір.

Хронологія дослідження обумовлена періодом виникнення законодавства про оплату праці на українських землях (друга половина ХІХ ст.) та конституційним оформленням незалежної Української держави (1996 р.). За необхідності у роботі аналізуються процеси, які мали місце у більш ранній і особливо пізній (при визначенні перспектив розвитку національного законодавства про оплату праці) час.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до затвердженої наказом МВС України № від 30 червня 2002 р. Тематики пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002–2005 рр., а також Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001–2005 роки, затверджених вченою радою Національного університету внутрішніх справ 5 січня 2001 р.

Мета і завдання дослідження визначені з врахуванням актуальності й прикладного значення теми. Мета дослідження полягає у з’ясуванні загальних і особливих рис розвитку законодавства щодо оплати праці та його застосування на території сучасної України за останні півтора століття, виявленні закономірностей, визначенні перспектив його подальшого розвитку.

З огляду на поставлену мету визначено такі завдання дослідження:

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері регулювання оплати праці, що склалися протягом другої половини ХІХ–ХХ ст.

Предметом дослідження є закономірності процесу становлення, розвитку та функціонування законодавства про оплату праці, яке діяло на території сучасної України протягом 150 років.

Методи дослідження охоплює сукупність загальних та спеціальних методів наукового дослідження. У роботі використовувався діалектичний загальнонауковий метод. Під час розв’язання поставлених завдань застосовувалися також спеціальні методи дослідження, такі як порівняльно-правовий, формально-логічний структурно-функціональний, статистичний, системний.

Порівняльно-правовий метод покладено в основу аналізу законодавства щодо оплати праці на українських землях у різні історичні періоди, а також компаративного аналізу відповідних норм вітчизняного та європейського права. За допомогою методу формально-логічного аналізу юридичних актів виявлено зміну співвідношення змісту і форми законодавства про оплату праці, особливості окремих нормативно-правових актів. З позицій структурно-функціонального аналізу було досліджено нормативно-правові акти щодо оплати праці, відповідність їх норм реальним суспільним відносинам у цій сфері. Метод статистичного аналізу було використано під час роботи з офіційно-статистичними матеріалами щодо оплати праці. Системний аналіз було закладено в основу виділення різноманітних форм оплати праці.

Науково-теоретичною основою дослідження стали напрацювання видатних вчених другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: І.С. Войтинського, В.П. Литвинова-Фалінського, Л.С. Таля, М.І. Туган-Барановського, І.І. Янжула та ін. Сприяли дослідженню правових аспектів регулювання питань оплати праці також ідеї та висновки радянських і сучасних українських вчених: М.Г. Александрова, В.С. Венедіктова, В.Я. Гоца, В.М. Догадова, С.І. Іванова, Р.З. Лівшиця, А.Р. Мацюка, А.Е. Пашерстника, В.І. Прокопенка, О.І. Процевського, Е.Б. Хохлова, Н.М. Хуторян, Г.І. Чанишевої, та ін. У дисертації використано доробок, зокрема методологічний, вітчизняних дослідників історії права: В.Д. Гончаренка, В.П. Глиняного, В.С. Кульчицького, О.П. Реєнта, А.Й. Рогожина, І.П. Сафронової, О.Д. Святоцького, М.М. Страхова, Б.Й. Тищика, інших.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним історико-правовим дослідженням становлення і розвитку законодавства про оплату праці, особливостей його реалізації в дореволюційні часи, в умовах революційних подій та Громадянської війни, формування товарно-ринкових відносин періоду непу, побудови соціалістичного суспільства та розбудови незалежної України.

Найістотніші результати дослідження, які відображають внесок автора в розробку зазначеної проблеми, сформульовані у наступних положеннях і висновках:

1. Вперше здійснено періодизацію розвитку законодавства про оплату праці, за критерієм захищеності інтересів працівника, зв’язаності держави зобов’язаннями перед ним, міри централізації регулювання цих відносин: 1) дореволюційне законодавство (1886 – 1917 рр.); 2) законодавство доби визвольних змагань та нової економічної політики(1917-1929 рр.); 3) законодавство періоду централізації й абсолютизації впливу держави на трудові правовідносини; 5) генеза національного законодавства часів незалежності України (90-і рр. ХХ ст.).

2. Уперше доведено, що становлення і розвиток вітчизняного законодавства про оплату праці на українських землях відбувалися під впливом розвитку трудового законодавства передових промислово розвинутих країн світу; після падіння Російської і Австро-Угорської імперій у відповідних нормах українського права мала місце рецепція окремих норм їх законодавства; отримало подальший розвиток положення про визначальний вплив права РСФРР та СРСР на розвиток українського трудового права у радянський період.

3. Отримали подальший розвиток положення щодо принципово значущої ролі розвиненого трудового права для становлення національної демократичної державності в Україні; на прикладі аналізу нормотворчості урядів національно-державних утворень 1917-1920 рр. у галузі регулювання оплати праці отримали вдосконалення положення що неефективність їхньої соціальної політики, недостатність уваги до вказаних питань стала суттєвим чинником звуження їх соціальної бази, ослаблення підтримки населенням; уперше показано істотну роль у цих негативних процесах вади правового регулювання оплати праці.

4. Уперше детально виявлено та розкрито причини надмірної централізації правового регулювання оплати праці у радянський період (особливо після згортання нової економічної політики), які полягали в установленні тотального партійно-державного контролю над усіма сферами суспільного життя, найперше економікою і трудовими відносинами, їх мілітаризації, укорінення командно-адміністративної системи управління господарством, показано негативні наслідки відмови від колективно-договірного регулювання оплати праці – здійснення правового регулювання трудових відносин виходячи з інтересів держави, а не окремого працівника.

5. Уперше детально показано спільність підходів щодо спроб відродити поєднання інтересів працівника і держави у роки нової економічної політики, лібералізації економіки другої половини 50-х – початку 60-х рр., а також спроби перебудови господарського механізму у другій половині 80-х рр. ХХ ст. саме при регулюванні оплати праці; це було спричинено певними органічними вадами домінування позаринкової моделі економіки, а також надмірною ідеологізацією трудових відносин, які мали в умовах розбудови соціалізму набути нового змісту; за таких обставин радянська система виявилася більш пристосованою до термінового введення примусової організації оплати праці у воєнних умовах.

6. На підставі аналізу джерел трудового права під кутом зору правового регулювання оплати праці уперше доведено шкідливість ізольованого розвитку цієї галузі, необхідність творчого переосмислення та застосування міжнародно-правових актів щодо регламентації оплати трудової діяльності, передусім, з позицій соціального захисту працюючих, ґрунтованої на ретельному науковому опрацюванні рецепції міжнародно-правових та іноземних норм законодавства про оплату праці; суттєвим.

7. Уперше внаслідок історико-юридичного аналізу виявлено недоліки в реформуванні оплати праці в період “перебудови” (недостатня увага цим питанням, половинчастість і непослідовність заходів щодо децентралізації, відсутність чітких орієнтирів для підприємств державної та змішаної форм власності), які й стали причиною суттєвого погіршення ситуації у цій сфері; вказане дозволило розрізнити певні закономірності трансформації юридичного забезпечення оплати праці в умовах переходу від командно-адміністративної до ринкової моделі економіки: демократизація законодавства, його наукова обґрунтованість, центральне місце потреб людини та її соціального захисту; пріоритетне значення забезпечення належного рівня життя найширших верств населення при реалізації будь-яких макроекономічних планів реформування економіки.

8. Узагальнено досвід правового регулювання оплати праці у перші роки незалежності України, який дозволяє уперше стверджувати, що спроби держави регулювати оплату праці лише традиційними засобами не дають бажаних наслідків, а тому слід використовувати і нетрадиційні форми оплати праці, вироблені практикою в інтересах забезпечення економічного розвитку держави і врахування особистих інтересів працівників (система перемінної заробітної плати; системи групової заробітної плати; системи плати за знання і компетенцію).

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що матеріали, положення і висновки можуть бути використані під час:

- визначення теоретичних основ правової реформи у галузі оплати праці в Україні;

- удосконалення трудового законодавства;

- удосконалення правозастосовної діяльності судових, правоохоронних органів та правореалізації правозахисних організацій;

- навчально-виховного процесу, викладання загального та спеціальних курсів з історії держави і права України, трудового права, підготовки навчальних посібників, підручників, подальших наукових досліджень.

Апробація результатів дослідження. Основні положення, висновки і рекомендації дисертаційного дослідження пройшли апробацію на кафедрі теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ, на кафедрі філософії Криворізького технічного університету і доповідалися під час проведення: Міжнародної конференції “Актуальні проблеми духовності” (Кривий Ріг, 17 травня 2000 р.); Першої міської конференції інтелігенції Кривбасу “Громадянська ініціатива інтелігенції Кривбасу у формуванні культурно-індустріального обличчя регіону ХХI століття” (Кривий Ріг, 18 квітня 2001 р.); Міжнародної конференції студентів і аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький, 17 травня 2002 р.); Науково-технічної конференції молодих спеціалістів “Криворіжсталь - 2002” (Кривий Ріг, 31 жовтня – 2 листопада 2002 р.); Науково-теоретичної конференції “Проблеми реформування трудового права та соціального законодавства України” (Харків, 26–27 листопада 2002 р.); ІХ історико-правової конференції “Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи” (Рівне, 6–8 червня 2003 р.); Міжвузівської науково-методичної конференції “Соціокультурний та постіндустріальний розвиток Кривбасу” (Кривий Ріг, 12–15 вересня 2003 р.).

Публікації. Основні наукові результати дисертації знайшли відображення у 7 наукових працях, написаних автором самостійно, в тому числі чотири статті розміщено у виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура дисертації. Об’єкт, мета та науково-дослідні завдання, поставлені автором, визначили структуру дисертації. Вона побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається зі вступу, п’яти розділів, шістнадцяти підрозділів, висновків, списку використаних джерел, літератури та додатків. Повний обсяг дисертації становить 216 сторінок машинописного тексту, з них основний текст 179 сторінок. Список використаних джерел і літератури нараховує 403 назви.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано об’єкт і предмет дослідження, висвітлено методологічну базу дослідження, розкрито його наукову новизну, практичне значення результатів, апробацію отриманих результатів та структуру дисертації.

Перший розділ “Історіографія проблеми та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У першому “Стан дослідження проблеми в історико-правовій та спеціальній науковій літературі” проведено класифікацію й аналіз наукової літератури, визначено проблеми, які потребують додаткових і подальших досліджень. В основу класифікації літератури було покладено два основних усталених у вітчизняній історико-правовій науці критерії: по-перше, основні етапи суспільно-економічного розвитку українських земель спочатку в складі Російської та Австро-Угорської імперій, державних утворень на території України в період визвольних змагань, потім – у складі СРСР та після проголошення незалежності України; по-друге, рівень розвитку вітчизняної історико-правової науки.

Відповідно до них визначено п’ять основних історіографічних періодів: а) російська література другої половини ХIХ – початку ХХ ст.; б) радянська історіографія 20-х – початку 30-х рр.; в) радянська історіографія до початку 90-х рр. ХХ ст.; г) зарубіжна історіографія; д) історіографія незалежної України.

Серед російських дореволюційних авторів, які вивчали законодавство про оплату праці, визначне місце належить В. Литвинову-Фалінському, Л.С. Талю, В.І. Войтинському та іншим вченим, які опублікували низку цікавих статей і монографій. У роботі В. Войтинського “Заработная плата” здійснено науковий аналіз змісту заробітної плати, її структури, а також умови, які впливають на визначення її розміру. Його теоретичні розробки і сьогодні не втратили наукового значення. До згаданих авторів слід додати В.І. Леніна, який вивчав питання заробітної платні робітників не тільки з політико-публіцистичних, а й фахових юридичних позицій.

У межах другого історіографічного періоду розробка проблем регулювання оплати праці розпочалось лише у 20-х рр. ХХ ст. Ці праці видавались по свіжих слідах подій того часу, що обумовило їх певну кон’юнктурність. Серед них заслуговують на особливу увагу розробки А. Гуревича, Ф. Ревзіна, які розглядали становлення соціалістичної організації оплати праці та натуралізація форми її виплати. З початком непу кількість досліджень з проблем оплати праці різко зростає, що спричинено актуалізацією тематики в умовах відродження суттєвих елементів ринкової економіки. Їх авторами буди як державні діячі (В.В. Шмідт), так і науковці (І.С. Войтинський, П.Д. Камінська, М. Жемчужникова). Аналізувалося застосування радянського законодавства у сфері оплати праці як на державних, так і приватних підприємствах. Суттєвим недоліком публікацій цього періоду було те, що вони мали популістський і дискусійний характер.

У 30-х – 80-х рр. ХХ ст. кількість праць, присвячених питанням оплати праці та її правового регулювання, помітно скоротилася. Вони, в силу ідеологічних чинників та вимог “одностайності” сприйняття партійно-державних установок, з’являлися тільки епізодично. Чимало опублікованих раніше праць було вилучено з вільного користування і передано до спеціальних фондів. Серед досліджень, створених у цей період, слід відзначити статті В.М. Догадова, М.Г. Александрова, А.Є. Пашерстника з теоретичних засад регулювання оплати праці. У передвоєнні роки продовжував працювати над цією тематикою В.І. Войтинський, який досліджував соціалістичні принципи оплати праці. Цією ж проблематикою займався і К. Верін. У період Другої світової війни проблемам регулювання заробітної плати присвятили дослідження С.С. Карінський і А. Степанова. У повоєнні часи відроджується і посилюється інтерес до вивчення становлення і розвитку як трудового законодавства в цілому, так і законодавства про оплату праці. Першою такою роботою стала монографія З.А. Астаповича, присвячена дослідженню перших заходів Радянської держави у сфері праці. Суттєвий внесок у цю проблематику зробила своєю кандидатською дисертацією щодо розвитку трудового права в УСРР у 1917-1920 рр. І.П. Сафронова, де приділено увагу розвитку і законодавства про оплату праці. До недоліків досліджень цього періоду слід віднести те, що вони підготовлені на обмеженій джерельній базі в дусі панівної в ті часи ідеології, яка однобічно висвітлювала усі процеси, віддаючи перевагу інтересам держави перед інтересами особи.

Протягом 60-70 рр. ХХ ст. на теоретичному рівні продовжували активно працювати над вивченням історії становлення трудового законодавства і законодавства про оплату праці М.Г. Александров, А.Є. Пашерстник. Їх нові роботи стали більш виваженими і об’єктивними. З українських дослідників трудового права слід відзначити доробок відомого фахівця з трудового права О.І. Процевського, монографія якого “Заработная плата и эффективность общественного производства” по-новому розкрила суть і механізм оплати праці. Питання оплати праці у 80-х рр. ХХ ст. розкриті в роботах Р.З. Лівшиця, І.О. Тіщенкова і А.О. Фатуєва, С.І. Шкурко, у дисертації В.Я. Гоца. У роботах 60-х – 80-х рр. використана значна кількість фактичного матеріалу, суттєво розширена географія досліджень. Разом з тим для всіх праць характерне (нерідко вимушене) використання панівної в той час марксистсько-ленінської методології та “принципу партійності”.

Зарубіжна історіографія правових питань оплати праці в Україні репрезентована переважно фахівцями діаспори, які будували свої дослідження, передусім, за регіональним принципом. Так, в роботах В. Шандора і Р. Стахури відображено питання регулювання оплати праці Закарпаття. Окремі питання оплати праці в Австрії, їх особливості відносно Галичини були відображені в працях Б. Макса, С. Сеньобо, В. Левицького. Плюралістичність методів дослідження цих авторів певною мірою нівелювалася неможливістю використання усього комплексу історико-правових джерел.

У часи незалежності з’являються нові праці як з історії держави і права України, так і з трудового права, в яких із сучасних позицій переосмислені й розроблені деякі аспекти нашої теми. Вийшли друком роботи В.С. Венедіктова, В.І. Прокопенка, Г.І. Чанишевої та інших, в яких частково розглядаються і питання оплати праці. У загальних працях вітчизняних істориків права В.Д. Гончаренка, В.О. Рум’янцева, Б.І. Андрушина і О.П. Реєнта зроблені спроби з нових методологічних підходів розкрити дії українських національно-демократичних урядів щодо формування та застосування законодавства про оплату праці.

У цілому аналіз літератури за темою дослідження дозволяє зробити висновок, що різні аспекти обраної теми вивчалися активно, однак, комплексної праці, присвяченої становленню законодавства про оплату праці в Україні у досліджуваний період, поки що немає.

У другому підрозділі „Характеристика джерельної бази дослідження” аналізуються різноманітні джерела – як опубліковані, так і архівні. Безумовно, не тільки історіографічну, а й велику джерелознавчу цінність мають опубліковані праці за темою дослідження, особливо література 20-х років ХХ ст., де зібрано великий, часто унікальний фактичний матеріал.

Серед опублікованих матеріалів для вивчення і аналізу розвитку законодавства про оплату праці велике значення мали законодавчі інші акти Російської та Австро-Угорської імперій (передусім, спеціальні фабрично-заводські акти), СРСР, УРСР (конституції, акти трудового законодавства, у першу чергу, Кодекси законів про працю, акти поточного галузевого законодавства) та незалежної України (норми Конституції України, конституційних законів, актів трудового права законодавчого та підзаконного характеру). Вказаний нормативно-правовий матеріал розглядався під кутом зору розкриття змісту і основних напрямків розвитку законодавства про оплату праці.

Зважаючи на специфіку періоду, важливе значення для дослідження теми відіграли документи не лише державних, а й партійно-політичних органів, передусім РКП(б) і КП(б)У. Саме там формувалися підвалини державної політику щодо оплати праці, яка втілювалася у нормах права і відповідним чином впроваджувалася в життя. Систематизовані збірники, які розкривають діяльність органів трудпрокуратури, судів, трудінспекцій НКП СРСР, РСФРР та УСРР (УРСР), дали можливість проаналізувати діяльність цих органів з впровадження і дотримання трудового законодавства.

Окремі напрями розвитку правового регулювання заробітної плати в Україні, практика реалізації відповідних норм права досліджувалися завдяки використанню архівних документів. У першу чергу, були залучені документи Центрального державного архіву вищих органів державної влади та управління України (ЦДАВО України), які зберігаються у фондах Ф.1 – ВУЦВК, Ф.2 – Рада народних комісарів УСРР, Ф.2623 – Народний комісаріат праці УСРР. У них відображається розвиток нормативно-правової бази оплати праці, а також діяльність відповідних спеціально уповноважених органів. У фонді Ф.8 – Народний комісаріат юстиції УСРР знайдено матеріали судової практики розгляду трудових спорів, діловодні акти органів трудової прокуратури. Окрім цього, у дисертаційному дослідженні використовувалися документи, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК України), Державних архівів Харківської та Дніпропетровської областей, міського архіву Кривого Рогу, архівів судових органів вказаних областей. Залучалися й матеріали Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ). Усього в дисертації використано документи 20 архівних фондів.

Цікавий і цінний матеріал щодо розвитку законодавства про оплату праці в Україні, його впровадження в практику дало також вивчення періодичної преси царської Росії, Союзу РСР, УСРР, губернського і повітового масштабу. Окремі історико-правові сюжети висвітлювалися із використанням мемуарної літератури, щоденників, листів безпосередніх учасників подій.

Загалом джерельна база виглядає цілком достатньою і репрезентативною для досягнення мети і виконання усіх завдань дослідження.

Другий розділ “Правове регулювання оплати праці на українських землях у другій половині ХIХ – на початку ХХ ст.” складається з двох підрозділів. У першому “Регулювання оплати праці в Російській імперії” стисло аналізуються причини та основні напрямки розробки законодавства про оплату праці в Російській імперії, які були закріплені в законі “Про нагляд за закладами фабричної промисловості і про взаємні відносини фабрикантів і робітників” від 3 липня 1886 р. та в Статуті про промислову працю 1913 р. При цьому відзначається, що при недостатності й недосконалості першого акта трудового законодавства, саме він заклав підвалини врегулювання відносин роботодавця і найманого робітника, зокрема, щодо оплати його праці, а також перевів останню винятково у грошову форму. Встановлювався уперше відповідний правовий механізм захисту, нехай і обмежених, але законодавчо закріплених прав робітника, у першу чергу, судового.

Завершує підрозділ стислий огляд заходів Тимчасового уряду щодо зменшення соціальної напруги шляхом удосконалення правового регулювання оплати праці в умовах політичної, економічної і воєнної кризи. Спираючись на колишнє законодавство самодержавства, він не зміг демократизувати трудові правовідносини, радикально поліпшити становище найманих робітників.

У другому підрозділі “Регулювання оплати праці в Австро-Угорській імперії” аналізується становлення імперського законодавства про оплату праці на землях Західної України. Простежено зародки регулювання трудових відносин ще у австрійському цивільному законодавстві. Наголошено: хоча спеціального законодавства створено не було, відносин, пов’язаних із виплатою заробітної плати, торкалися низка законів, таких як: новий “Гірничий статут” (1854 р.), “Промисловий статут” (1859 р.), “Закон про фабричних інспекторів” (1883 р.), “Закон про соціальне страхування” (1883 р.), “Закон про регулювання праці гірничих робітників” (1896 р.), “Закон про регулювання праці торговельних службовців” (1910 р.) та інші.

Разом з тим, незважаючи на наявність вказаних нормативно-правових актів, вади правозастосовної практики обумовили недостатній рівень соціального захисту, зокрема, оплати праці робітників на західноукраїнських землях.

Третій розділ “Основні риси нормативно-правового регулювання оплати праці в Україні у період національно-визвольних змагань (1917 – 1920 рр.)” складається з чотирьох підрозділів. У першому “Законодавство УНР періоду Центральної Ради” показано, що Центральна Рада недостатньо активно закріплювала свою соціально-економічну політику. Зокрема, в галузі оплати праці, попри велику актуальність новел для подолання соціальної кризи, зберігало чинність законодавство як царської Росії, так і Тимчасового уряду. Закон “Про восьмигодинний робочий день” від 25 січня 1918 р. містив значну кількість норм трудового права, але у питаннях оплати праці обмежився приписами щодо виплат за понадурочні роботи.

В умовах фінансової кризи дії з регулювання оплати праці мали характер здебільшого “латання дірок”. Відсутність чіткої програми дій у галузі регламентації, передусім підвищення рівня, оплати праці, її закріплення у науково-обґрунтованих нормах трудового права стала важливим чинником втрати соціальної підтримки Центральної Ради та її уряду. Негативно вплинула і слабкість, недостатність правозастосовної практики, особливо на місцях.

У другому підрозділі “Законодавство Української Держави” наголошено, що принципова позиція уряду Гетьманату щодо відновлення і непорушності приватної власності впливала і на регулювання оплати праці. Спеціальні закони з цього питання не видавалися. Поточна регламентація здійснювалася підзаконними актами Міністерства праці. Було упорядковано оплату праці державних службовців (закон “Про нормативний розпис утримання службовців у центральних установах цивільного відомства” від 5 травня 1918 р.). Законом від 10 серпня 1918 р. було визначено рівень оплати праці губернських і повітових старост.

Зосередження на регулюванні оплати праці в державному секторі, недостатня підтримка інтересів найманої робочої сили перед роботодавцями (приватними власниками), у тому числі в оплаті праці, стало одним із чинників негативного ставлення широких верств населення до гетьманського режиму.

У третьому підрозділі “Законодавство УНР періоду Директорії і ЗУНР” аналізується регулювання оплати праці як на території УНР, так і на західноукраїнських землях. Директорія “другої” УНР та її уряд, як і їх попередники з національно-державних утворень, не приділяли належної уваги законотворенню в галузі оплати праці. Ускладнювала ситуацію плутанина з джерелами права, коли у одних випадках діяли акти Російської імперії, у других – Тимчасового уряду, в третіх – Центральної Ради, у четвертих – Української Держави. Складна воєнно-політична ситуація, обмеженість території, людських і фінансових ресурсів також негативно впливали на можливості удосконалення правових підстав оплати праці.

У схожих умовах перманентної війни, за обставин зовнішньої агресії відбувалося законотворення Західноукраїнської Народної Республіки. За основу регулювання оплати праці було взято використання джерел права конституційної Австро-Угорської імперії. Напрацювати власну законодавчу базу з вказаних питань історичного часу ЗУНР вже відпущено не було.

У четвертому підрозділі “Законодавство про оплату праці Радянської України” аналізується процес впровадження нового, соціалістичного (у більшовицькому розумінні) принципу оплати праці. Після повалення Тимчасового уряду у Петрограді у жовтні 1917 р. більшовики як ідеологи диктатури пролетаріату, захопивши владу і намагаючись розширити свою соціальну базу, в досить короткий термін приймають велику кількість декретів, законів і нормативних актів, спрямованих на покращення життя широких верств населення і, в першу чергу, робітників, як головної опори Радянської влади. На відміну від національно-державних утворень, радянські уряди України, незважаючи на неможливість втілити у практику, велику увагу приділяли прийняттю нормативно-правових актів, які б забезпечували певний мінімум доходів найманих робітників та державних службовців. Ці акти, попри свій очевидний популізм (як це підтверджується аналізом правозастосовної практики) сприяли зміцненню впливів радянської влади на території України.

Використання норм Кодексу законів про працю РСФРР 1918 р. на території УСРР демонструвало, по-перше, фактичну відмову уряду радянської України від формування власного трудового законодавства і унормування оплати праці, а по-друге, вищу ефективність “пролетарські” орієнтованих норм внаслідок дієвих заходів з підвищення авторитету радянської влади в середовищі найманих робітників.

Четвертий розділ “Законодавство УРСР про оплату праці (початок 20 – х середина 80 – х років ХХ ст.)” - складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Законодавство про оплату праці у період непу (1921 – 1929 рр.)” показано, що відродження елементів ринкової економіки, повернення до розуміння значущості права як універсального суспільного регулятора стало чинником обумовленого соціально-економічними процесами розвитку трудового законодавства, спрямованого на регламентацію оплати праці. Новації у виробничій сфері обумовили прийняття у 1922 році Кодексу Законів про працю УСРР, низки інших нормативно-правових актів у галузі трудового права і, зокрема, регулювання оплати праці. Результатом цього стала практика укладення колективних договорів, проведення тарифної реформи, зміни форм оплати праці. У результаті розвитку і впровадження у соціальну дійсність новел законодавства про оплату праці, покращення діяльності державних органів з її регулювання, підвищення ролі профспілок, умови праці і життя трудящих значно покращились.

У другому підрозділі “Зміни у законодавстві про оплату праці у 30-і рр. ХХ ст.” досліджується вплив становлення адміністративно-командної системи на оплату праці, перехід до жорстко (і надмірно) централізованого її регулювання. Відмова від ринкової економіки супроводжувалися мілітаризацією трудових правовідносин, посиленням примусових заходів впливу на організацію праці та оплати за неї, широким застосуванням юридичної відповідальності (у тому числі кримінальної) за неналежне ставлення до своїх трудових обов’язків. Централізоване управління економікою зменшило питому вагу укладання колективних договорів, з часом ця практика фактично зійшла нанівець. В умовах тоталітарної держави остання повністю зайняла домінуюче становище у трудових правовідносинах. Вказується і зростання впливу на них партійних органів як фактичних першоджерел прийняття відповідних нормативно-правових актів.

У третьому підрозділі “Зміни в нормативному регулюванні оплати праці в Україні в період Другої світової війни та перші повоєнні роки” аналізуються обумовлені воєнною обстановкою подальші заходи ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У з посилення централізації правового регулювання трудового законодавства взагалі і оплати праці, зокрема. Надмірно жорсткі у мирний час, вони сприяли спрямуванню трудової діяльності в умовах війни на задоволення потреб фронту і досягнення перемоги над нацизмом.

Водночас, з метою досягнення повноти історико-правової картини регулювання оплати праці на території України у роки війни (зважаючи, що певний час вона повністю була окупована) уперше проаналізовано нормування оплати праці, запроваджене фашистською Німеччиною на окупованих українських землях.

У повоєнні роки радянська держава, керована комуністичною партією, не знайшла необхідним демілітаризувати і децентралізувати регламентацію оплати праці. Жорстко детерміновані командно-адміністративною системою управління економікою та тоталітаризмом державно-правової системи, що контролювала всі сфери суспільного життя, підходи до оплати праці фактично зберігалися в умовах переходу до мирного життя.

У четвертому підрозділі “Нормативно-правове регулювання оплати праці від середини 50-х до початку 90-х років ХХ ст.” на широкому нормативному матеріалі показано основні тенденції розвитку республіканського трудового права за обставин так званих суспільно-політичної “відлиги”, “застою”, “перебудови”. Спеціально додатково доведено наслідування нормами з регламентації оплати праці корпоративних норм КПРС і ВЦРПС. Це є додатковим доказом повного одержавлення правлячої партії й підміни нею державних органів. Важливим чинником розвитку як союзного, так і особливо республіканського законодавства щодо регулювання оплати праці стали ухвалювані партійними з’їздами п’ятирічні плани соціально-економічного розвитку.

Введення у середині 80-х рр. ХХ ст. курсу на “перебудову”, як показує аналіз республіканського законодавства цього періоду, не супроводжувалося належним реформуванням регулювання правовідносин у сфері оплати праці. За остаточним принципом здійснювалася її децентралізація, що стало додатковим негативним чинником неефективності “перебудовчих” заходів.

П’ятий розділ “Законодавство про оплату праці в період розбудови незалежної України (1991 – 1996 рр.)” складається з трьох підрозділів. У першому “Оплата праці в умовах формування ринкової економіки” проаналізовано перші заходи щодо реформування оплати праці в часи становлення державної незалежності Україні, починаючи з Концепції реформи організації оплати праці від 17 травня 1991 р. Вона ставила за мету проведення ринкових перетворень в галузі оплати праці. Доведено, що Україна в короткий строк в становленні оплати праці повторила майже столітній шлях як в організації, так і в формах оплати праці шляхом використання таких форм, як: “Truk system”, грошова, натуральна, “сурогатна”. Проведено детальний аналіз цих форм оплати, показано негативний вплив на ефективність соціально-економічних перетворень тих з них, які не були науково обґрунтованими, означали фактичний регрес у розвитку регламентації оплати праці.

У другому підрозділі “Становлення національного законодавства України стосовно оплати праці” аналізується процес формування і впровадження законодавства незалежної України про оплату праці. Протягом 1991-1996 рр. він пройшов три етапи. У першу чергу, ці заходи здійснювалися шляхом внесення змін до чинного КЗпП України, прийняття декрету Кабінету Міністрів України “Про оплату праці”, Закону України “Про оплату праці”. Суттєве значення мало впровадження договірного визначення розміру оплати праці. У результаті впровадження нового, децентралізованого, демократичного, орієнтованого на ринок законодавства про оплату праці вдалося вийти з кризового стану в цій галузі і забезпечити певну стабільність.

У третьому підрозділі “Перспективи розвитку законодавства про оплату праці в процесі формування нової системи права” проаналізовано сучасний як позитивний, так і негативний досвід у регулюванні оплати праці, розкрито основні грубі порушення в цій галузі й визначені напрямки поліпшення оплати праці, до яких відносено: а) удосконалення державного регулювання оплати праці; б) поліпшення колективно-договірного регулювання оплати праці; в) поширення захисту прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати.

Особлива увага приділена застосуванню в Україні, крім традиційних методів оплати праці, також і “нетрадиційних”, які широко застосовуються в інших державах, а саме: а) системи перемінної заробітної плати; б) системи групової заробітної плати; в) системи плати за знання та компетенцію. Показано їх зміст і переваги перед традиційним формами, потребу в органічному поєднанні перших та других і відповідному закріпленні у нормах загального трудового законодавства та спеціального щодо оплати праці.

ВИСНОВКИ

Законодавство про оплату праці на українських землях пройшло наступні етапи розвитку: 1) дореволюційне законодавство (1886 – 1917 рр.) – коли зародилося і почало свій розвиток правове регулювання відносин у галузі оплати праці; 2) законодавство доби визвольних змагань та нової економічної політики(1917-1929 рр.), коли воно мало національний або певні ознаки національного характеру і розвивалося в умовах плюралізму господарських форм і наявності більш чи менш розвинених ринкових відносин; 3) законодавство періоду централізації й абсолютизації впливу держави на трудові правовідносини, обумовлених становленням і розвитком командно-адміністративної системи управлінням економікою (30-і – кінець 80-х рр. ХХ ст.); 5) ґенеза національного законодавства часів незалежності України (90-і рр. ХХ ст.), для цього етапу притаманними є демократизація, децентралізація, вплив ринкових відносин.

Імперське законодавство Росії та Австро-Угорщини заклало початок правового регулювання оплати праці на українських землях. Воно було недосконалим, але його норми або використовувалися, або були рецеповані національним правом доби визвольних змагань. Більша увага до питань оплати праці, незважаючи на істотний популізм у правозастосуванні радянських політико-правових режимів на відміну від національних сприяла розширенню соціальної бази перших порівняно з другими. У роки непу радянське законодавство України чітко слідувало за нормотворчістю у сфері оплати праці РСФРР, використовувало її акти чи дублювало їх. Регулювання оплати праці мало певною мірою децентралізований характер, ураховувало інтереси виробника, було своєрідним засобом тиску радянської держави на приватного роботодавця. Відмова від ринкових засад, формування тоталітарного режиму і адміністративно-командної системи управління економікою стали чинником централізації й дегуманізації регулювання оплати праці.

Відхід від радянського минулого, перехід на шлях демократичного ринкового розвитку супроводжувалися непослідовністю й помилками у регламентації оплати праці, що ускладнило ці процеси у часи становлення незалежності в Україні.

Вносяться пропозиції по вдосконаленню законодавства про оплату праці та впровадження його в життя, зокрема, підвищення координованості органів законотворення та виконавчої влади, створення місцевих органів Міністерства праці та соціальної політики України, започаткування системи спеціальних судів з трудових спорів, активізації правовиховної роботи щодо учасників трудових правовідносин.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Копайгора І. Становлення фабричного законодавства // Підприємництво, господарство і право. – 2002.– №10. – С.16–18.

2. Копайгора І. Становлення науки трудового права // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №2. – С.111–114.

3. Копайгора І. Правове регулювання заробітної плати у соціалістичних кодексах про працю України // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – №5. – С.18–20.

4. Копайгора І.І. Історико-правові підстави натуралізації заробітної плати // Право і безпека. – 2004. – №32. – С.146–149.

5. Копайгора І. Національна ідея і розвиток трудового права України // Громадянська ініціатива інтелігенції Кривбасу у формуванні культурно-індустріального обличчя регіону ХХI ст.: Матеріали першої міської конференції інтелігенції Кривбасу. – Кривий Ріг: Мінерал,