\bookfoldsheets0НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

Кондрат’єва Людмила Анатоліївна

УДК 347.912.15

СУДОВИЙ ЗАХИСТ НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ України

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України.

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент

ГЕТМАНЦЕВ Олександр Валентинович,

Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича,

завідувач кафедри правосуддя

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

ФУРСА Світлана Ярославівна,

Інститут міжнародних відносин Київського

національного університету ім. Т.Г. Шевченка,

професор кафедри міжнародного права

кандидат юридичних наук, доцент

КОCСАК Степан Михайлович

Львівський національний університет ім. І. Франка,

доцент кафедри цивільного права та процесу

Провідна установа:

Інститут приватного права і підприємництва, відділ проблем приватного права, Академія правових наук України, м. Київ.

Захист відбудеться „1” березня 2006 р. о „12” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий „31”січня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор юридичних наук Кучеренко І.М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Прийнявши Декларацію про державний суверенітет, Україна стала на шлях побудо-ви правової держави та створення демократичного суспільства, в якому чільне місце посідають загальнолюдські цінності. Необхідною умовою побудови демократичної правової держави є наділення її громадян широким комплексом прав і свобод, що створюють належні умови для повноцінного життя, а також визнання, дотримання та ефективний їх захист. Особливої турботи з боку держави потребують не-повнолітні громадяни через їх фізичну та розумову незрілість, що дає їм право на особливе піклування і допомогу, у тому числі і належний судовий захист. Згідно зі статтею 55 Конституції України правом на судовий захист наділений кожен громадянин нашої держави незалежно від віку. Конституційне право неповнолітніх громадян на судовий захист забезпечується цивільним процесуальним правом на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, передбаченим статтею 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК).

Проведення судово-правової реформи в Україні, оновлення матеріального законодавства, прийняття нового Цивільного процесуального кодексу вимагають науково-теоретичного аналізу існуючого процесуально-правового регулювання здійснення судочинства в цивільних справах за участю неповнолітніх осіб з метою підготовки рекомендацій, спрямованих на вдосконалення механізму захисту прав неповнолітніх осіб, який повинен враховувати також й особливості матеріально-правових способів захисту прав неповнолітніх, їх матеріально-правове становище в сім’ї та суспільстві, що врегульовано Сімейним кодексом України (далі –СК) та Законом України “Про охорону дитинства”.

Наявний в Україні та за її межами науковий доробок щодо права неповнолітніх осіб на судовий захист пов’язаний в основному з дослідженням науки сімейного права і відповідно з дос-лідженням сімейних прав дитини, визначенням змісту та суті особистих немайнових та майнових прав дитини в сім’ї. Щодо процесуальної форми захисту цих прав, процесуальних особливостей підготовки та розгляду справ по спорах, що виникають, зокрема, із сімейних відносин за участю неповнолітніх, ці аспекти проблеми в науці цивільного процесуального права в Україні залишилися поза увагою науковців. Саме це зумовило актуальність, науково-практичне значення дисертаційного дослідження та вибір даної теми. Наукове дослідження проблеми щодо права неповнолітніх на судовий захист дасть можливість виявити прогалини цивільного процесуального законодавства і запропонувати теоретично обґрунтовані ре-комендації до чинного Цивільного процесуального кодексу України.

У останні роки в Україні були захищені дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, в яких розглядались окремі питання стосовно захисту прав та інтересів неповнолітніх осіб: Л.А.Савченко „Особисті права та обов’язки батьків і дітей за сімейним законодавством України (1997 р.), Л.В.Сапейко „Правове регулювання аліментних обов’язків батьків та дітей” (2003 р.), В.Ю.Москалюк „Дитячий будинок сімейного типу як форма улаштування дітей, позбавлених батьківського піклування„ (2003 р.), О.О.Грабовською „Особливості судочинства в справах про усиновлення (удочеріння) іноземними громадянами дітей, які проживають на території України” (2005 р.) та ін. Не дивлячись на існування певного теоретичного доробку, ком-плексного дослідження проблеми права неповнолітніх осіб на судовий захист у справах, що виникають із сімейних право-відносин, в сучасній науковій літературі поки що не проводилося. Запропонована робота є першою спробою монографічного дослідження цієї проблеми.

Теоретичною базою дисертаційного дослідження та сформульованих висновків стали основні положення загальної теорії права, викладені у працях С.С.Алексєєва, М.Й.Байтіна, В.В.Лазарєва, М.С.Малеїна, Н.І.Матузова та інших..

Проблему захисту прав, свобод та законних інтересів осіб у порядку цивільного судочинства досліджували вчені-процесуалісти: М.Г.Авдюков, Й.Г.Богдан, О.Т.Боннер, Є.В.Васьковський, М.А.Вікут, М.А.Гурвич, О.В.Гетманцев, Є.В.Гусєв, А.О.Добровольський, О.Г.Дріжчана, П.П.Заворотько, С.О.Іванова, С.Ю.Кац, О.Д.Кейлін, Н.О.Кіреєва, О.П.Клейнман, В.В.Комаров, С.В.Курильов, П.В.Логінов, А.О.Мельников, В.К.Пучинський, Є.Г.Пушкар, М.К.Треушников, П.Я.Трубников, В.І.Тертишников, Г.П.Тимченко, В.Н.Черткова, Н.О.Чечина, Д.М.Чечот, М.С.Шакарян, М.Й.Штефан, Я.Л.Штутін, В.Н.Щеглов, С.Я.Фурса, К.С.Юдельсон, В.П. Юрасов, Б.М. Юрков та інші правознавці.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження виконана згідно з планом науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України „Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України” (державний реєстраційний номер РК 0101U007078).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб, виходячи із досягнень науки цивільного процесуального права та вивчення судової практики застосування матеріально-правових норм, що регулюють право громадян на судовий захист, простежити правові засади реалізації неповнолітніми особами права на судовий захист, розкрити його процесуальний зміст, і на цій основі розробити теоретичні положення, наукові пропозиції та рекомендації, спрямовані на вдосконалення судочинства в справах, що виникають, зокрема, із сімейних правовідносин, у яких однією із сторін є неповнолітня особа.

Відповідно до поставленої мети, у дисертації зосереджено увагу на вирішенні таких основних завдань: дослідити процес становлення і законодавчого закріплення права неповнолітніх осіб на судовий захист своїх прав, свобод та інтересів, зокрема, у справах, що виникають із сімейних правовідносин; дати характеристику права неповнолітніх осіб на судовий захист, розкрити його процесуальний зміст; визначити коло осіб, які можуть пред’явити позов до суду з метою захисту прав, свобод та інте-ресів неповнолітніх осіб; проаналізувати передумови виникнення права особи на звернення до суду та виділити особливості цих передумов при зверненні до суду неповнолітніх осіб; охарактеризувати процесуальне становище неповнолітніх осіб у справах про стягнення аліментів на їх утримання, у справах про позбавлення батьківських прав та у справах про встановлення батьківства; виявити процесуальні особливості розгляду в суді справ про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх, про позбавлення батьківських прав та про встановлення батьківства; внести пропозиції стосовно вдосконалення цивільного проце-суального законодавства з питань реалізації неповнолітніми особами права на судовий захист, зокрема, у справах, що виникають із сімейних правовідносин.

Об’єктом дослідження є цивільні процесуальні правовідносини, що виникають у зв’язку із зверненням неповнолітніх осіб до суду з метою захисту суб’єктивних прав, свобод чи інтересів.

Предметом дослідження є система нормативно-правових актів, у яких закріплено цивільне процесуальне право особи на судовий захист і процесуальні особливості реалізації цього права неповнолітніми особами, зокрема, у справах, що виникають із сімейних правовідносин, наукові погляди вітчизняних та зарубіжних учених з цього питання.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дослідження в роботі використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ, основу яких складає діалектичний метод пізнання та системно-функціональний метод дослідження. За допомогою формально-логічного методу був проведений аналіз норм чинного законодавства України, що регулює право особи на судовий захист у тому числі і неповнолітніх осіб; за допомогою порівняльно-правового методу – розробка даної теми в цивільній процесуальній літературі країн ближнього зарубіжжя; за допомогою історичного методу – право неповнолітніх осіб на судовий захист у історичному аспекті. Через статистичний метод було з’ясовано сучасний стан розвитку інституту права неповнолітніх осіб на судовий захист. Теоретико-прогностичний метод дозволив розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства при здійсненні права неповнолітніх осіб на судовий захист. При дослідженні судової практики використані методи аналізу та узагальнень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що це дослідження є одним із перших в Україні комплексних, системних наукових досліджень проблеми права неповнолітніх осіб на судовий захист, зокрема, у справах, що виникають із сімейних правовідносин, у порядку цивільного судочинства.

Загальна спрямованість дослідження надала змогу обґрунтувати наступні теоретичні положення, висновки та практичні пропозиції, що виносяться на захист:

1.Сформульовано авторське визначення права неповнолітньої особи на судовий захист у цивільному процесі: „Право неповнолітньої особи на судовий захист – це суб’єктивне право, яке гарантується Конституцією України і належить неповнолітній особі для захисту порушених прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства”. Реалізувати це право неповнолітня особа може самостійно у передбачених законом випадках або за допомогою законного представника. Неповнолітня особа може реалізувати право на судовий захист безпосередньо у справах, що виникають із сімейних правовідносин, за умови досягнення чотирнадцяти років та малолітня особа – за наявності законного представника.

2.Вперше обґрунтовується необхідність визнання неповнолітньої особи, яка досягла чотирнадцяти років, у справах, що виникають із сімейних правовідносин, в якості самостійного суб’єкта цивільних процесуальних відносин, який наділений правом на звернення до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів у цивільному судочинстві. У цивільному процесі неповнолітні особи повинні користуватися процесуальними правами і виконувати юридичні обов’язки сторони.

3.Враховуючи особливості процесуального становища неповнолітніх осіб у справах про стягнення аліментів на їх утримання, про визнання батьківства, про позбавлення батьківських прав та у зв’язку із визнанням їх позивачами у цій категорії справ, автор пропонує доповнити ч.2 статті 30 ЦПК наступним положенням: „Становище позивача у цивільному процесі можуть займати особи, на захист прав, свобод та інтересів яких порушується провадження в справі, незалежно від наявного у них рівня цивільної процесуальної дієздатності. В інтересах таких осіб можуть виступати їх законні представники, а також особи, яким законом надано таке право”.

4.Отримало подальший розвиток положення щодо необхідності використання для захисту прав та інтересів неповнолітніх осіб, які порушуються в сім’ї, як судової, так і адміністративної (альтернативної) форми захисту, яка може застосовуватися у передбачених законом випадках (органами опіки та піклування, службою у справах неповнолітніх та ін.). Зазначені форми захисту існують не ізольовано одна від одної, а перебувають між собою у тісному зв’язку, що передбачає їх взаємо-дію.

5.Наведено додаткові аргументи щодо неможливості укладення мирових угод у справах, що виникають із сімейних правовідносин, в яких однією із сторін є неповнолітня особа, з метою недопущення порушення прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб їх законними представниками та чіткого урегулювання цього питання на законодавчому рівні.

6.Обґрунтовується пропозиція щодо необхідності участі прокурора у справах про позбавлення батьківських прав та у справах про визнання батьківства відповідача для дачі висновку стосовно можливого задоволення (або незадоволення) позовної заяви позивача.

7.Враховуючи можливість віднесення неповнолітньої особи, яка досягла чотирнадцяти років, до складу осіб, що можуть бути сторонами у договорі про сплату аліментів на утримання дитини, автор обґрунтовує висновок, що передбачений статтею 189 СК України договір, який укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується, надає неповнолітній особі, яка досягла чотирнадцяти років та в інтересах якої він укладений, право на звернення до суду із заявою про видачу судового наказу про примусове стягнення коштів у випадку невиконання батьками (або одним із них) обов’язку по її утриманню.

8.Обґрунтовується доцільність визнання на законодавчому рівні по деяких категоріях справ, що виникають із сімейних правовідносин, порушених в суді на захист прав та інтересів неповнолітніх осіб, участі відповідача (відповідачів) обов’язковою. У зв’язку з цим автором зроблено висновок про те, що суд за власною ініціативою може визнати участь відповідача (відповідачів) обов’язковою і передбачити встановлену законом відповідальність за невиконання цієї умови.

9.Висловлюється нова аргументація на користь пропозиції щодо необхідності поєднання змагальних та слідчих засад судочинства у справах за участю неповнолітніх осіб. Доводиться доцільність розширення ініціативи суду щодо збирання доказів, надання процесуальної допомоги неповнолітнім на всіх стадіях розгляду і вирішення справ, що виникають із сімейних правовідносин за їх участю.

10.Наводяться додаткові аргументи щодо можливості суду у справах, що виникають із сімейних відносин з участю неповнолітніх осіб, з метою належного захисту їх прав та інтересів, вийти за межі заявлених позивачем у позовній заяві вимог шляхом вирішення питання про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх (малолітніх) навіть тоді, коли така вимога не була заявлена. При розгляді справи про позбавлення батьківських прав суд може одночасно вирішити питання про передачу неповнолітньої (малолітньої) особи під опіку органам опіки та піклування або на виховання іншим родичам, а також вирішити питання про виселення з помешкання того з батьків, хто позбавляється батьківських прав щодо неповнолітнього.

11.Виходячи з імперативно-диспозитивного методу правового регулювання поведінки суб’єктів цивільних процесуальних відносин та враховуючи особливості процесуально-правового становища неповнолітніх осіб у цивільному судочинстві, обґрунтовується положення, згідно з яким при розгляді справ за участю неповнолітніх виникає необхідність формування спеціальних правил здійснення судочинства. З точки зору законодавчої техніки це положення слід сформулювати шляхом виділення у структурі чинного ЦПК України окремої глави „ Провадження у справах до судового розгляду та судовий розгляд справ з участю малолітніх та неповнолітніх осіб”, в якій закріпити особливості розгляду цивільних справ, зокрема, справ, що виникають із сімейних правовідносин з участю осіб, які не досягли повноліття.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що одержані висновки можуть бути використані в законотворчій діяльності у процесі реформування цивільного процесуального законодавства України, що регулює право неповнолітніх осіб на судовий захист у справах, що, виникають із сімейних правовідносин, зокрема, ЦПК України, СК України, Закону України „Про охорону дитинства” та ін. Основні положення дисертації також можуть бути використані з навчально-методичною метою у процесі підготовки фахівців-правознавців під час викладення курсів лекцій з цивільного процесуального та сімейного права.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на засіданні відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на VІІ регіональні науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (м. Львів, лютий 2001р), науково-практичній конференції "Охорона дитинства. Дитяче право: теорія, досвід, перспективи" (м.Одеса, травень 2001р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуальні проблеми цивільного права та практики його застосування у сучасний період” (м. Хмельницький, травень 2002 р.), міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” (м. Київ, травень 2002 р.), науково–теоретичній конференції “Методологія приватного права” (м. Київ, травень 2003 р.), науково-практичній конференції “Тактика, методика та етика захисту та представництва” (м. Київ, листопад 2003 р.), Х-й регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Львів, лютий 2004 р.), Першій Міжнародній науково-практичній конференції „Науковий потенціал світу / 2004” (м. Дніпропетровськ, листопад 2004 р.), УІІІ міжнародній науково-практичній конференції „Наука і світ 2005” (м. Дніпропетровськ, лютий 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Створення ювенальної юстиції в Україні” (м. Київ, квітень 2005 р.).

Публікації. За темою дисертації відповідно до її змісту опубліковано 5 статей у збірниках, що входять до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також тези 10 доповідей на конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг рукопису становить 199 сторінок друкованого тексту, у тому числі 26 сторінок списку використаних джерел, який охоплює 299 найменувань.

Основний зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується стан її наукової розробки, визначається мета, основні завдання, об’єкт, предмет, методологічні засади дисертаційного дослідження, зазначається наукова новизна роботи, отримані теоретичні та практичні результати, а також вказується їх апробація та опублікування.

Розділ І „ Теоретичні та практичні проблеми права неповнолітніх осіб на судовий захист” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню історичного розвитку права неповнолітніх осіб на судовий захист, загальних методологічних засад вивчення цього права, визначенню поняття права на судовий захист, встановленню кола осіб, які наділені правом на пред’явлення позову на захист прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб.

У підрозділі 1.1. „Історико- правовий нарис судового захисту прав неповнолітніх” автором досліджується історичний шлях становлення і законодавчого закріплення права неповнолітніх осіб на захист своїх прав у суді, визначаються особливості процесуального становища неповнолітніх осіб у цивільному процесі на різних етапах розвитку цивільного судочинства в Україні та закріплення права неповнолітніх осіб на судовий захист у міжнародних документах.

На основі історико-правового аналізу в розвитку права неповнолітніх на судо-вий захист виділено шість основних етапів: 1) давньоруський, коли в інтересах осіб, які не досягли повноліття, виступали їх представники: батьки, опі-куни; 2) польсько-литовський, який був пов’язаний з поширенням на Русі Магде-бурзького права ( середина ХІV століття) та Литовських статутів (1529, 1566, 1588 років). У цей період продовжує існувати судове представництво неповно-літніх осіб їх батьками, опікунами.; 3) період Гетьманщини, у який була завершена робота над працею „Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), згідно з якою в інтересах осіб, що не досягли повноліття, висту-пали батьки й опікуни; 4) імперський, що був пов’язаний із судовою рефор-мою 1864 року. У цей період особам, які не досягли повноліття, закон дозволяв давати „довіреності” для ведення справ у суді батькам, дружині або чоловікові. Запроваджується представництво повіреними та адвокатами; 5) соціалістичний, який настав після революційних подій 1917 року. Цивільно-процесуальний кодекс УРСР 1929 року вперше запроваджує інститут законного представництва, який знайшов відображення і в Цивільно-процесуальному кодексі УРСР від 18 липня 1963 року; 6) сучасний етап пов’язаний насамперед з проголошенням незалежності України в 1991 році та з прийняттям нового ЦПК у березні 2004 року, який містить, на думку автора, принципово нові положення щодо можливості реалізації неповнолітніми особами права на судовий захист. Згідно з ЦПК неповнолітнім особам віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років надається право особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають із сімейних відносин. Дисертант звертає увагу на те, що динаміка розвитку національного законодавства щодо забезпечення захисту прав та інтересів неповнолітніх осіб у цивільному процесі відповідає основним європейським стандартам, закріпленим у міжнародних документах.

У підрозділі 1.2. „Право на судовий захист: методологія дослідження” розкривається правова природа права на судовий захист, зазначаються особливості цього права при зверненні до суду неповнолітніх осіб.

Закріплене в статті 55 Конституції України право на судовий захист – це можливість звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів, тобто право на судовий процес. Зазначене конституційне право надається будь-якій особі без вікових обмежень з моменту народження і припиняється зі смертю. Цивільне процесуальне законодавство конкретизує механізм реалізації будь-якою особою, у тому числі і неповнолітньою, конституційного права на судовий захист, якщо її права, свободи чи інтереси порушені або оспорені. Отже, вихідна теза в дослідженні права на судовий захист полягає у тому, що це право є суб’єктивним, конституційним правом. Дане положення дає підстави автору запропонувати власне визначення права неповнолітніх осіб на судовий захист. Так, „Право неповнолітньої особи на судовий захист – це суб’єктивне право, яке гарантується Конституцією України і належить неповнолітній особі для захисту порушених прав, свобод чи інтересів у порядку цивільного судочинства”. Реалізувати це право неповнолітня особа може самостійно у передбачених законом випадках або за допомогою законного представника. Неповнолітня особа може реалізувати право на судовий захист безпосередньо у справах, що виникають із сімейних правовідносин, за умови досягнення чотирнадцяти років та малолітня особа – за наявності законного представника.

У рамках дослідження проблеми судового захисту прав та інтересів неповнолітніх осіб у цивільному судочинстві дисертант обґрунтовує висновок про те, що особа, яка не досягла повноліття і визнана суб’єктом сімейних відносин з чотирнадцяти років, при зверненні до суду є самостійним суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин і повинна бути наділена процесу-альними правами та юридичними обов’язками сторони в повному обсязі. У зв’язку з цим автор аргументує доцільність внесення доповнень до цивільного процесуального законодавства щодо передбачення конкретного обсягу процесуальних прав та обов’язків неповнолітньої особи у цивільному процесі.

Підрозділ 1.3. „Особи, які наділені правом на пред’явлення позову на захист прав та інтересів неповнолітніх у справах, що виникають із сімейних правовідносин” присвячений визначенню суб’єктного складу осіб, які мають право порушити процес на захист прав та інтересів неповнолітніх осіб у справах, що виникають із сімейних правовідносин. У підрозділі автором здійснюється поділ таких осіб на види та аналізуються їх основні ознаки.

Визначаючи процесуальне становище осіб, які наділені правом на пред’явлення позову на захист неповнолітніх, дисертант пропонує поділити їх на дві групи. До першої групи автор зараховує самих неповнолітніх осіб, які мають матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у справі, а отже виступають позивачами. До другої групи належать особи, які звертаються до суду на захист прав та інтересів інших осіб та займають у процесі самостійне процесуальне становище, відмінне від становища позивача. Такі особи мають у справі лише процесуально-правову заінтересованість. У свою чергу остання група осіб може бути поділена на дві підгрупи: а)особи, які виступають від імені та в інтересах суб’єктів спірних матеріальних правовідносин (представники неповнолітніх); б) особи, які виступають від свого імені на захист прав, свобод та інтересів інших осіб (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб).

У кінці підрозділу автор на основі норм матеріального та цивільного процесуального законодавства України наводить перелік осіб, яким надається право на звернення до суду за захистом прав та інтересів неповнолітніх осіб у справах, що виникають із сімейних правовідносин.

Підрозділ 1.4. "Передумови реалізації неповнолітніми права на судовий захист” присвячений дослідженню суб’єктивних та об’єктивних передумов реалізації особою права на звернення до суду та аналізу їх особливостей при зверненні до суду неповнолітніх осіб

Автор розкриває суб’єктивні умови (пов’язані з особою позивача), з настанням яких неповнолітні особи можуть реалізувати своє право на судовий захист. До таких умов дисертант відносить цивільну процесуальну правоздатність особи, яка тісно пов’язана з цивільною процесуальною дієздатністю. Зміст цивільної процесуальної правоздатності становлять права та обов’язки, яких набуває неповнолітня особа. Зміст цивільної процесуальної дієздатності характеризується здатністю неповнолітнього набувати цих прав та обов’язків та здійснювати їх власними діями.

На думку дисертанта, суб’єкти матеріального права не завжди наділені дієздатністю, для набуття ними суб’єктивних прав достатньо наявної цивільної правоздатності. Наділення ж таких осіб правом на звернення до суду за захистом свого права або інтересу у справах, що виникають із сімейних правовідносин, дає підстави вважати, що неповнолітній особі притаманна окрім цивільної процесуальної правоздатності ще й цивільна процесуальна дієздатність, що підтверджується і ч.2 ст.29 ЦПК. У зв’язку з викладеним, дисертант робить висновок про те, що неповнолітня особа, яка досягла чотирнадцяти років, та звертається до суду з метою захисту своїх прав та інтересів, що порушуються в сім’ї, наділяється як цивільною процесуальною правоздатністю, так і цивільною процесуальною дієздатністю, а тому повинна займати процесуальне становище позивача. Автор зауважує про тісний зв’язок цієї умови права на судовий захист з юридичною заінтересованістю неповнолітнього у справі.

Об’єктивні (позитивні) передумови реалізації неповнолітніми особами права на судовий захист автор досліджує на основі аналізу теоретичних положень науки цивільного процесуального права, норм права та практики їх застосування. Автор розглядає таку об’єктивну (позитивну) умову реалізації неповнолітніми особами права на судовий захист, як компетенція суду щодо розгляду справ у порядку цивільного судочинства. При дослідженні цієї умови автор розкриває суть поняття „підвідомчості” та вказує на реформування його змісту в сучасних умовах.

Дисертант висловлює аргументи на обґрунтування положення про те, що адміністративна (альтернативна) форма захисту прав неповнолітніх осіб має право на самостійне існування поряд із судовою формою і може застосовуватися щодо неповнолітніх у передбачених законом випадках органами опіки та піклування, службою у справах неповнолітніх та ін.. На думку дисертанта, зазначені форми захисту існують не ізольовано одна від одної, а перебувають у тісному зв’язку, що передбачає їх взаємодію.

Автор акцентує увагу на аналізі об’єктивних (негативних) передумов, з настанням яких закон пов’язує неможливість особи звернутися до суду, зокрема, це наявність рішення суду, що набрало законної сили між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; наявність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами. Аналізуючи умову - наявність рішення суду, що набрало законної сили, ухвалене по спору між тими ж сторонами про той же предмет і з тих же підстав (п.2 ч.2 ст.122 ЦПК), дисертант констатує, що рішення суду, набравши законної сили, набуває властивості загальнообов’язковості, що і забезпечує його реалізацію, тобто рішення стає обов’язковим для всіх учасників процесу і підлягає виконанню на усій території України. При зверненні неповнолітнього до суду з тотожною вимогою, яка вже була розглянута судом, (якщо рішення не виконується) суддя відмовляє в прийнятті такої позовної заяви. Характеризуючи умову – наявність ухвали суду про затвердження мирової угоди між сторонами, автор зазначає, що на відміну від цивільного права, у якому мирова угода розглядається як договір сторін, у сімейному праві категорія договору взагалі не може застосовуватися як до особистих, так і до майнових відносин, учасниками яких є неповнолітні діти.

Другий розділ "Провадження до судового розгляду справ, порушених на захист прав та інтересів неповнолітніх осіб, що виникають із сімейних правовідносин (в аспекті суб’єктного складу осіб)" займає в дисертації ключове місце і складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються процесуальні особливості провадження до судового розгляду справ за участю неповнолітніх осіб та обґрунтовується необхідність визначення суддею на цій стадії провадження суб’єктного складу осіб, які можуть брати участь по даній категорії справ.

У підрозділі 2.1. "Процесуальне становище неповнолітніх у справах про стягнення аліментів на їх утримання" вказується на неоднозначність у визначенні позивача в літературі з цивільного процесуального права. Автор зазначає, що відсутність єдиного погляду на визначення сторін (зокрема, позивача) у справах про стягнення аліментів виникло тому, що різні вчені-процесуалісти вміщують в це поняття неоднаковий зміст, а цивільне процесуальне законодавство не дає відповіді на це питання. Так, одні науковці вважають, що сторонами в процесі є особи, заінтересовані у вирішенні судом спору про право цивільне і вступають у процес з метою захисту своїх прав, свобод або інтересів (С.Н.Абрамов, К.С. Юдельсон.) Інші вчені-процесуалісти стверджують, що стороною в процесі є особи, які беруть участь у справі, спір між якими про право цивільне вирішується судом (Л.Я. Штутін, А.П. Клейнман, П.І. Бардін). Автор вважає, що стороною (позивачем) у процесі є та особа, спір про суб’єктивне право якої вирішує суд. На підтвердження такої позиції автор обґрунтовує обставину, що сторони обов’язково повинні характеризуватися двома кваліфікаційними ознаками: матеріально-правовою та процесуально-правовою. При цьому матеріально-правова ознака полягає в тому, що сторонами цивільного процесу є суб’єкти матеріально-правового спору, який підлягає вирішенню в суді. Процесуально-правова ознака, тобто право на пред’явлення позову, є похідною від матеріально-правової ознаки. Неповнолітні особи у справах, що виникають із сімейних правовідносин, на думку дисертанта, можуть бути стороною в процесі (позива-чем),оскільки вони наділені цивільною процесуальною правоздатністю. У зв’язку з цим дисертант стверджує, що позивач – це наділена цивільною процесуальною правоздатністю особа, суб’єктивне право або інтерес якої потребують судового захисту, у зв’язку з чим починається цивільний процес, незалежно від того, хто порушив справу в суді. Дисертант аналізує також і процесуальне становище в цивільному процесі батьків неповнолітньої особи.

У підрозділі 2.2.. "Процесуальне становище неповнолітніх у справах про позбавлення батьківських прав" з урахуванням положень закону ( ст.30 ЦПК; ст. 165 СК), а також на підставі наукових досліджень поняття сторін в цивільному процесі, дисертант підтримує думку про те, що позивачем у справах про позбавлення батьківських прав є сам неповнолітній як суб’єкт спірного матеріального правовідношення. Разом з тим, дисертант зазначає, що батьківські правовідносини є складним явищем, яке пов’язує взаємними правами трьох учасників: батька, матір та неповнолітнього, а процес виховання передбачає цілеспрямовану взаємодію обох батьків на неповнолітнього. Недобросовісне виконання обов’язків з виховання неповнолітнього одним із батьків перешкоджає здійсненню прав іншим. При цьому співучасті на боці позивача не виникає. Виходячи з викладеного, дисертант не підтримує позиції тих учених-процесуалістів, які вважали, що у справах, пов’язаних із вихованням неповнолітніх, один із батьків та неповнолітній можуть висту-пати як співпозивачі (О.Т. Боннер, В.М. Кошкін, А.Я.Агабабовян). Один із батьків, який пред’явив позов про позбавлення батьківських прав іншого, виступає як законний представник неповнолітнього згідно закону. Деякі науковці (К.К.Чер-в’яков, Н.М.Кострова) визначали процесуальне становище такого батька /матері як фізичних осіб, які пред’являють позов на захист прав і свобод інших осіб. Автор дисертації не поділяє такої думки, оскільки вона суперечить чинному цивільному процесу-альному законодавству.

Автор зазначає, що суддя при визначенні складу осіб, які мають право звернутися до суду з метою захисту прав, свобод чи інтересів неповнолітніх осіб, повинен керуватися статтею 165 СК, яка наводить вичерпний перелік осіб, які мають право звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав недобросовісних батьків, включаючи самого неповнолітнього, який досяг чотирнадцяти років.

У підрозділі 2.3. "Процесуальне становище неповнолітніх у справах про визнання батьківства" аналізується роль та місце неповно-літнього у спорах між батьками, які не перебувають між собою у зареєстрованому шлюбі.

Згідно з ч.3 ст. 128 СК позов про визнання батьківства до відповідача може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Як зазначає дисертант, неповнолітній, згідно із законом, звернутися до суду особисто з подібним позовом не може. Незважаючи на це, саме неповнолітній є позивачем у даній категорії справ, оскільки стосовно нього виникає спір у суді. Мати неповнолітнього, яка, зазвичай, звертається до суду, є законним представником своєї неповнолітньої дитини і виступає в її інтересах.. Автор звертає увагу також і на той факт, що цивільним процесуальним законо-давством не врегульовано також процесуальне становище неповнолітньої особи, яка звертається до суду за захистом прав своєї дитини, що народилася поза шлюбом. На думку дисертанта, якщо виникне така ситуація, то судді слід керуватися нормою ст.156 СК, яка надає неповнолітнім батькам таких же прав та обов’язків щодо дитини, як і батькам, що перебувають у шлюбі. Ця норма не містить жодних застережень стосовно неповнолітніх батьків, які не перебувають у шлюбі. Такі батьки наділені також і правом на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. У цивільному процесі ці особи повинні займати процесуальне становище позивача.

На підставі аналізу теоретичних положень науки цивільного процесу-ального права та практики їх застосування дисертант робить висновок, що у справах про визнання батьківства щодо дітей неповнолітніх осіб, в інтересах яких позовна заява пред’являється законними представниками неповнолітнього або особами, за якими це право закріплено законом, позивачами по справі є самі неповнолітні особи, на утриманні яких знаходиться дитина. Вони ж, на думку дисертанта, можуть і самостійно пред’являти позовні заяви до суду, якщо мова йде по їхніх малолітніх дітей.

Третій розділ "Процесуальні особливості розгляду справ, що виникають із сімейних правовідносин з участю неповнолітніх осіб", який складається з трьох підрозділів, присвячений дослідженню процесуальних особливостей розгляду цієї категорії справ у суді.

У підрозділі 3.1. "Процесуальні особливості розгляду справ про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх" дисертант зазначає особливості судового розгляду такої категорії справ, які стосуються як загальних принципів та умов судового розгляду, так і окремих питань, які вирішує суд на цій стадії процесу.

Як зазначає дисертант, на відміну від ЦПК 1963 року, новий ЦПК не покладає на відповідача у справах про стягнення аліментів обов’язку з’явитися до суду. На думку автора, по цій категорії справ суддя повинен постановити ухвалу, в якій визнати явку відповідача в судове засідання обов’язковою. У зв’язку з цим автор пропонує доповнити статтю 127 ЦПК положенням такого змісту: „У справах про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх, про позбавлення батьківських прав, про визнання батьківства суд надсилає відповідачу копію ухвали про відкриття провадження у справі, в якій може вказати про обов’язкову участь відповідача у розгляді справи”. Якщо місце перебування відповідача невідоме, то суддя, керуючись статтею 78 ЦПК, може оголосити його розшук. У випадках пред’явлення позову про стягнення аліментів на неповнолітню дитину одночасно з позовом про визнання батьківства щодо цієї дитини, стягнення аліментів до постановлення судом рішення про встановлення батьківства не допускається. Таке положення, на думку автора, повинно бути закріплено в чинному ЦПК.

На думку дисертанта, віднесення неповнолітньої особи до складу осіб, які можуть бути сторонами у договорі про сплату аліментів на дитину, надає неповнолітній особі, яка досягла чотирнадцяти років та в інтересах якої він укладений, право на звернення до суду із заявою про видачу судового наказу про примусове стягнення коштів у випадку невиконання батьками (або одним із них) обов’язку по її утриманню.

На підставі аналізу чинного законодавства дисертант робить висновок про те, що з метою належного захисту прав та інтересів неповнолітніх осіб, залежно від з’ясованих обставин справи та з урахуванням правил ч.2 ст. 166 СК; ч.7 ст. 203 ЦПК суд може при вирішенні спору про розлучення стягнути аліменти на неповнолітніх і в тому разі, коли така вимога не була заявлена сторонами.

Підрозділ 3.2."Процесуальні особливості розгляду справ про позбавлення батьківських справ” розкриває особливості розгляду такої категорії справ на підставі аналізу норм матеріального і процесуального законодавства, підкріплюючи їх дослідженнями учених-процесуалістів, фахівців із сімейного права та прикладами із судової практики.

Дисертант відстоює позицію щодо можливості суду вийти за межі заявлених позивачем вимог з метою захисту прав та інтересів неповнолітньої особи у справах про позбавлення батьківських прав одного або обох батьків. Так, судовий розгляд справ про позбавлення батьківських прав передбачає вихід суду за межі заявлених вимог шляхом ухвалення рішення про позбавлення прав обох батьків або одного з них щодо неповнолітнього та одночасно вирішення питання про передачу неповнолітнього під опіку органам опіки та піклування або на виховання іншим родичам. Разом із позбавленням батьківських прав суд, керуючись ст. 166 СК, може стягнути на користь неповнолітнього матеріальне утримання (аліменти) з таких батьків, а також вирішити питання про виселення з помешкання того з батьків, хто позбавляється батьківських прав щодо неповнолітнього. За пропозицією автора, до участі у справі про позбавлення батьківських прав повинні залучатися прокурор, представники органу опіки та піклування з метою обстеження умов виховання неповнолітнього і надання висновку по справі, стосовно того, з ким із батьків можна залишити на проживання неповнолітнього. До складання такого висновку можуть бути залучені також психологи, лікарі, педагоги.

Підрозділ 3.3. " Процесуальні особливості розгляду справ про визнання батьківства" розкриває процесуальні особливості розгляду цієї категорії справ, які безперечно пов’язані з участю в них неповнолітніх позивачів.

Дисертант зазначає, що Сімейний Кодекс України на відміну