львівський національний університет

імені івана франка

Кравчук Микола Артемович

УДК 32.019.5:321

Політична пропаганда як засіб становлення і трансформації політичних режимів

Спеціальність 23.00.02. – політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Львів - 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії політичної науки Волинського державного університету імені Лесі Українки

Науковий керівник

доктор політичних наук, професор

Ярош Богдан Олексійович,

завідувач кафедри теорії та історії політичної науки Волинського державного університету імені Лесі Українки

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

Пахарєв Анатолій Дмитрович,

головний науковий співробітник відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

кандидат політичних наук, доцент

Томахів Володимир Ярославович,

доцент кафедри політології Тернопільського державного економічного університету

Провідна установа: Дніпропетровський національний університет,

м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться 23 березня 2006 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 73000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 20 лютого 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Шурко О. Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Перехід від тоталітаризму і авторитаризму до демократії, складність трансформації політичної системи суттєво впливає на характер і зміст політичних процесів. Утвердження нових політичних цінностей та ідеалів в Україні носить складний, суперечливий і тривалий характер.

Це результат не лише консерватизму суспільної свідомості, а й глибинної вкоріненості соціальних міфів і стереотипів, які десятиліттями нав’язувала тоталітарна пропаганда. Як наслідок, українське суспільство, і перш за все, політична еліта, партійні і громадські лідери виявляють відому упередженість щодо нового європейського курсу, який намагається втілити нинішня владна політична еліта.

Політичний плюралізм, відсутність ідеологічного диктату не завжди сприймається старшим поколінням. В цілому масова свідомість виявилася неготовою до сприйняття ідейно-політичного плюралізму, духовної толерантності та виваженості. Певну роль в гальмуванні сприйняття нових пріоритетів відіграє роздробленість регіональної еліти, намагання деяких політичних сил стимулювати федералізацію і сепаратизм. Стримує ідеологічне і духовне єднання українського суспільства відносно низький загальний рівень політичної культури більшості населення і відсутність зрозумілої теоретично опрацьованої національної ідеї.

Актуальність досліджуваної проблеми полягає і в тому, що залишки політичних стереотипів, нав’язаних політичною пропагандою, стримують процеси демократизації політичної системи, розвитку громадянського суспільства в нашій країні. Політична пропаганда в умовах демократизації і плюралізму ідей часто сприймається як явище минулих тоталітарних і авторитарних періодів. Можливості пропаганди, які так яскраво проявилися в Помаранчевій революції, часто недооцінюються політиками та партійними структурами.

Якісні і кардинальні зміни нашого суспільства роблять особливо актуальним системний аналіз ґенези та сутності політичної пропаганди, можливостей впливу на сучасні державотворчі процеси, використання її для об’єднання суспільства, більшості політичних сил.

Актуальною проблемою аналізу є осмислення ролі політичної пропаганди в умовах її технічного переозброєння, використання у виборчих технологіях, зменшення маніпулятивного впливу на виборців. Значення означеної проблеми підсилюють наростаючі процеси глобалізації, поширення новітніх ідеологій і доктрин. Пропаганда все більше використовується терористичними об’єднаннями і релігійними фанатиками.

В умовах гострої боротьби навколо конституційної і політичної реформи в Україні важливе значення має виваженість пропагандистських впливів, зменшення ідеологічних протистоянь. Водночас демократичне суспільство, на відміну від тоталітарного, забезпечує ідеологічне вираження специфічних інтересів різних соціальних груп та верств. Без цілеспрямованої пропаганди державотворення складно об’єднати українське суспільство на засадах толерантності розвитку у європейському напрямі.

Об’єктом дослідження виступають процеси трансформації тоталітарних та демократичних режимів України в ХХ – на початку ХХІ століття та роль в цих процесах політичної пропаганди.

Предметом дослідження є політична пропаганда як засіб становлення та трансформації політичних режимів, її роль, типи, особливості та функції.

Мета і завдання дослідження. На основі комплексного аналізу теоретичних праць, документальних, мемуарних та літературних джерел автор поставив за мету дослідити сутність політичної пропаганди як засобу утвердження, функціонування та трансформації політичних режимів та виявити її специфіку. Виходячи з мети, у дисертації поставлені наступні дослідницькі завдання:

– визначити теоретичні та методологічні підходи до аналізу політичної пропаганди як засобу становлення і трансформації політичних режимів;

– уточнити типологізацію політичної пропаганди, її рівні, принципи та функції;

– дослідити місце і роль політичної пропаганди у тоталітарних та демократичних режимах, її основні риси;

– визначити функції політичної пропаганди в перехідних суспільствах;

– проаналізувати специфіку політичної символіки, її роль у політичному процесі та деталізувати класифікацію;

– обґрунтувати значення політичної мови для політичної пропаганди;

– виявити ефективність політичної пропаганди в процесі проведення конституційної реформи та поглиблення демократизації політичної системи в Україні;

– проаналізувати взаємовпливи політичної пропаганди і засобів масової інформації, розкрити її роль і місце у виборчих процесах.

Методологічна основа дисертаційного дослідження. Методологія дослідження визначена характером теми, метою, особливостями джерельної бази, яка лягла в основу дисертації. Розв’язанню дослідницьких завдань сприяло поєднання загальнонаукових, спеціальних підходів і принципів та емпіричних методів аналізу. Історичний підхід використано для аналізу етапів та специфіки розвитку політичної пропаганди. Системний метод дав можливість прослідкувати пропаганду як цілісне і комплексне явище. Структурно-функціональний метод дозволив проаналізувати дієвість пропагандистських структур і їх ефективність в різних політичних режимах. Застосування компаративного методу сприяло порівнянню пропагандистських прийомів і засобів у різних системах, а соціологічного – розумінню того, на які соціальні групи і з якою метою фокусувалася політична пропаганда. Продуктивним було застосування інституціонального методу при аналізі пропагандистських структур. Крім того, автор застосовував інші підходи та методи, зокрема моделювання, варифікацію і екстраполяцію.

Наукова новизна роботи полягає у комплексному, системному дослідженні проблем політичної пропаганди. Ця проблема у вітчизняній політичній науці ще не стала предметом комплексного розгляду. У межах дослідження нами одержано наукові результати, які характерні новизною та є розв’язанням визначених у роботі завдань:

– доведено, що політична пропаганда є важливим засобом завоювання, утримання та трансформації політичної системи;

– виявлено, що політична пропаганда в залежності від політичного режиму має чітко виражену специфіку та характерні риси, зокрема, встановлено, що тоталітарна політична пропаганда характеризується повною залежністю від влади, максимальною централізацією та суворою регламентацією, а для демократичної політичної пропаганди притаманні такі риси як: багатовекторність, полі центричність, відсутність цензури та наявність багатьох джерел впливу, функціонування у правових межах;

– визначено основні тенденції зміни форм та різновидів політичної пропаганди, її функції та можливості використання в історичній ретроспективі;

– здійснено порівняльний аналіз політичної символіки та зроблено уточнення її класифікації, в результаті чого доведено, що роль політичної символіки у зв’язку з посиленням процесів глобалізації продовжуватиме зростати;

– системно проаналізовано значення і можливості політичної мови у політичному житті та виявлено, що мовний вплив у пропаганді забезпечується відповідним підбором мовних засобів для передачі потрібних смислів;

– акцентовано на суперечливому характері дії політичної пропаганди у перехідному українському суспільстві, яка залишається різноплановою і несе в собі елементи різних політичних режимів, що породжує конфліктність і гостре протистояння суб’єктів політичного життя;

– прослідковано органічний взаємозв’язок між політичною пропагандою та засобами масової інформації, а також виявлено чітку тенденцію поглиблення впливу політичної пропаганди на урізноманітнення механізмів та демократизацію виборчих процесів.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження полягає в тому, що вони сприятимуть поглибленню розуміння значення політичної пропаганди в політологічних концепціях та сучасних політичних процесах. Дисертаційне дослідження є певним внеском у осмислення сутності політичної пропаганди і вирішення проблем підвищення ефективності сучасної політики, розширення демократизації суспільства. Результати дисертації можуть бути використані в науково-дослідницькій роботі, а також у навчальному процесі при викладанні дисципліни “Політологія”, таких спеціальних навчальних курсів, як “Загальна теорія політики”, “Основи паблік рилейшнз”, “Виборчі технології” та інших, а також у політичній практиці.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії та теорії політичної науки Волинського державного університету імені Лесі Українки. Матеріали та висновки дисертаційного дослідження апробовані на міжнародних та всеукраїнських конференціях: науково-практична конференція “Розвиток і зміцнення громадянського суспільства, забезпечення основних прав людини і громадянських свобод” (Київ, 2004), щорічна наукова конференція “Захист прав людини та проблеми державотворення в Україні” (Острог, 2005), міжнародна науково-практична конференція “Державна мова: соціально-психологічні аспекти функціонування в освітньому, науковому та побутовому просторі” (Луцьк, 2005), ІІ міжвузівська науково-практична конференція “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 2005), Всеукраїнська науково-практична конференція ”Гендерні аспекти в методологіях гуманітарних наук” (Луцьк, 2004). Результати дослідження оприлюднювалися на “Днях науки” юридичного та історичного факультетів Волинського державного університету імені Лесі Українки (20042005).

За темою дисертаційного дослідження опубліковано 8 наукових статей, з них 4 у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного тексту дисертації становить 164 сторінки. Список використаних джерел складає 226 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт, предмет, мета та основні завдання дисертаційного дослідження, розкривається наукова новизна роботи, формулюється теоретичне та практичне значення її основних положень, наводяться отримані результати.

У першому розділі “Теоретичні та методологічні підходи до аналізу політичної пропаганди як засобу становлення та функціонування політичних режимів” проаналізовано повноту розробки даної теми у політичній науці, визначені основні методологічні підходи, місце і роль політичної пропаганди в історії суспільного розвитку.

Об’єктивно проаналізувавши існуючі джерела та літературу у першому підрозділі першого розділу “Наукова розробка теми” ми приходимо до висновку, що у вітчизняній політичній науці політична пропаганда ще не стала предметом системного аналізу. Після краху комуністичної системи, вияву утопізму ідей, марксистсько-ленінська пропаганда втратила своє значення. Але пропаганда не вичерпала своїх можливостей. Так, аспекти становлення і розвитку політичних режимів засобами політичної пропаганди розглядаються лише в окремих дослідженнях українських та зарубіжних авторів. Загально-методологічні проблеми політичних систем і режимів, утвердження політичних ідей, аналізують такі вітчизняні вчені як І. Білас, В. Даниленко, Г. Касьянов, Г. Костюк, В. Нагорна, Д. Табачник, В. Ченцов, Ю. Шаповал, Б. Ярош та інші.

Для дослідження політичної пропаганди велику роль має ґрунтовна праця Х. Арендт “Джерела тоталітаризму”. Поєднуючи теоретико-структурний підхід з історичним, дослідниця розглядає головні джерела тоталітаризму. Вона послідовно зіставляє дві форми тоталітаризму – націонал-соціалістську та інтернаціонал-більшовицьку, визначає роль, яку відіграє ідеологія у тоталітарних системах. У розділі “Тоталітарний рух” особлива увага приділяється тоталітарній пропаганді.

Проблемою політичної пропаганди продуктивно займався С.Московічі. Зокрема, він акцентував на важливій ролі колективного навіювання та пропаганди як форм впливу вождів на маси, визначив сутність та стратегії пропаганди. С. Московічі наголошував на визначальній ролі особи в пропаганді відповідних ідей і вивів механізми ефективності втілення політичних теорій у повсякденну практику.

Політична пропаганда є важливим засобом комунікації, у зв’язку з цим в дисертації прослідковано нагромадження знань з проблем політичної комунікації. Особливу увагу дослідники приділяють комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв’язків влади із громадськістю. Цими проблемами займались Г. Алмонд, Дж. Коулмен, А. Мурадян, В. Іванов, М. Назаров, Д. Ольшанський, Р. Шварценберг. Взаємовпливи політичного режиму і особи досліджували такі відомі вчені, як Т. Адорно, Е. Канетті, Е. Фромм, М. Хорхаймер та інші. А. Авторханов акцентує увагу на специфічних рисах становлення тоталітарної системи та пропагандистських засобах її утвердження. Колективна монографія В. Андрущенка, Л. Губерського, М. Михальченка висвітлює методологічно-світоглядні підходи до проблем політичної культури, пропаганди та особистості.

Розвиток політичної пропаганди прослідковано у монографії М. Скуленко. Це одна із перших спроб у вітчизняній науці аналізу феномену політичної пропаганди, визначення етапів розвитку та її характерних рис. Функціональному призначенню мови у політичній системі велике значення надавав Дж. Оруелл. Співвідношенням політичної пропаганди та політичної мови продуктивно займались М. Дмитрієнко, Л. Масенко, В. Петренко, В. Ткаченко.

До проблеми визначення категорії “політична пропаганда” з наукових позицій підходили такі вітчизняні політологи як В. Бебик, Б. Кухта, І. Слісаренко, Г. Почепцов. Разом з тим, авторський колектив “Політологічного енциклопедичного словника” взагалі оминув поняття “політична пропаганда”, а згадує його лише у розділі “політична агітація”, що, на нашу думку, свідчить про недостатню увагу до цієї важливої суспільної проблеми.

У другому підрозділі “Методологія дослідження феномену політичної пропаганди” зазначається, що глибина і об’єктивність аналізу політичної пропаганди залежить від застосованих методологічних підходів. Усталені у свідомості політичні норми і цінності впливають на політичну поведінку, тому одним із методів використаних у дисертації є біхевіористський. Широко застосовувався системний та структурно-функціональні методи.

Важливим для дискурсійного підходу стало вчення про мовні акти Дж. Остіна. Оскільки політична пропаганда існує у всіх політичних режимах, тому важливо було прослідкувати, які відмінності вона має у кожному з них. Саме таку можливість для вивчення надав компаративістський метод. Поєднання біхевіористського, структурно-функціонального, раціонального методів, дискурсійного, конкретно-історичного підходів дозволило об’єктивно і комплексно вивчити процес утвердження і функціонування політичної пропаганди у різних політичних режимах.

У третьому підрозділі “Політична пропаганда в історії суспільного розвитку” ця проблема розглядається в історичній ретроспективі, визначаються її основні етапи та форми прояву.

Уточнено, що у своєму становленні і розвитку політична пропаганда проходить ряд сутнісних етапів, на кожному з яких вона набуває характерних специфічних ознак. Виявлено, що значення і вплив політичної пропаганди у політичних процесах на кожному з наступних етапів збільшується. Однак, не завжди у наших попередників можна чітко прослідкувати місце і характерні ознаки політичної пропаганди у сучасних політичних процесах. Саме це свідчить про доцільність поглибленого аналізу та підвищення науково-практичної актуальності даної проблеми.

У другому розділі “Політична пропаганда як засіб утвердження та функціонування тоталітарного режиму” основна увага приділяється виявленню механізмів централізації пропагандистської діяльності, створенню спеціалізованих структур, класифікації політичної символіки, означенню ролі політичної мови в реалізації політичної пропаганди.

У першому підрозділі “Централізація пропагандистської діяльності та створення спеціалізованих структур” досліджено особливості функціонування тоталітарної політичної системи, серед яких: злиття основних функцій партії та держави, зрощення методів державних структур та партосередків, поєднання посад у партійному і радянському апараті, призначення кадрів не за діловими якостями, а за політичною доцільністю, відчуження населення від впливу на державно-партійний механізм, наявність жорсткої дисципліни та контролю за політичною діяльністю громадян.

Адаптацію населення до тоталітарних постулатів і норм забезпечували різні форми індивідуальної, групової, масової агітації та пропаганди. Політична пропаганда стала важливим інструментом проведення політики. Найголовнішою рисою тоталітарної пропаганди є жорстке підпорядкування інформаційних потоків головним ідеолого-пропагандистським завданням. Для населення відбиралася і подавалася тільки фільтрована інформація, яка відповідала інтересам політичної еліти.

У ХХ столітті політична пропаганда і в тоталітарних, і в демократичних системах набуває офіційного статусу, фінансується і регулюється державою. Науково-технічна революція створила широкі можливості для цього. Все це дозволило виділити якісно новий етап у розвитку політичної пропаганди, на якому вперше з’являються розгалужені спеціалізовані організаційні структури, для яких пропагандистська діяльність стає професією і основним завданням. Історичний досвід переконує, що політична еліта завжди використовує пропаганду для нав’язування власної ідеології, цінностей, пануючих соціально-економічних відносин, спрямовує пропаганду на виправдання своїх дій.

Політичну пропаганду можна розділити на кілька рівнів. Перший – це загальносистемна пропаганда, що є власне конкретизацією пануючої ідеології та доктрини. Таку пропаганду намагаються поширити на суспільство та на всіх громадян. У цьому випадку суб’єктом пропаганди виступають владні центри загальнодержавного рівня, до яких долучаються специфічні пропагандистські державні структури та ідеологічні центри правлячої партії. У тоталітарних і авторитарних режимах їх діяльність чітко фіксована, у ліберальних менш відчутна, у демократичних режимах майже не прослідковується.

Другий – знаходиться на регіонально-локальному рівні, на якому краще враховуються конкретні умови, у першу чергу, етнічні, економічні та екологічні.

Третій рівень місцевий, він більше пов’язаний з конкретною агітацією, зосереджується на гострих місцевих проблемах, конфліктах тощо. Разом з тим, у ліберально-демократичних режимах, особливо там, де існують багатопартійні системи, політичні партії та рухи, що не входять до правлячого блоку, мають можливість вести систематичну політичну пропаганду на національному, регіональному та місцевому рівнях. За таких умов, активну пропаганду ведуть як легальні (прорежимні) партії, так і нелегальні (антирежимні) партії.

Політична пропаганда як цілеспрямований процес здійснюється за такою системою принципів:

– органічний зв’язок з ідеологічною та політичною доктриною, який випливає з того факту, що змістом пропаганди є головні постулати, ідеї, цінності політичної ідеології;

– партійність пропаганди, у тому випадку, якщо це пропаганда держави та правлячої партії або якщо це пропаганда певної політичної сили;

– тісний зв’язок із політичним і соціально-економічним життям, адже пропаганда не може відставати від реалій життя, а ще краще для її ефективності випереджати події;

– конкретність пропаганди, вона вносить у свідомість чітко окреслені ідеї, концепції та доктрини, що добре опрацьовані ідеологами та політиками-теоретиками. Пропаганда не може бути двозначною, краще, якщо вона формує однозначну думку і не допускає появи альтернативи для пануючої ідеології та доктрини;

– найважливішою рисою пропаганди є оптимізм, який несе віру в краще майбутнє, перемогу над ворогом, подолання будь-яких негараздів. Тому вона переважно має мажорну тональність, поширює ідеї успіху та впевненості;

– поєднання пропаганди з організаційною діяльністю, будь-яка пропаганда є впорядкованою і послідовною дією якщо вона реалізується за заздалегідь укладеним планом;

– ефективна пропаганда спирається на комплексний підхід, вона поєднує в собі кінетичний, оптичний і лінгвістичний аспекти. Пропаганда є динамічним процесом, вона реалізується і діє значною мірою образами, символами, окрім того, пропаганда втілюється за допомогою специфічної мови.

Головними функціями політичної пропаганди є поширення і популяризація владних ідеологічних та доктринальних цілей, стратегічних та тактичних політичних завдань, захист політичного режиму, переконання громадян в справедливості суспільно-політичного ладу, утвердження у суспільній свідомості легітимності режиму.

Характерною рисою тоталітарної політичної пропаганди є її висока маніпулятивність, що проявляється у здатності пропаганди в процесі реалізації маскуватись під інформативність, яку об’єкти пропаганди не завжди помічають, оскільки вона сприймається людьми під виглядом об’єктивної інформації та розваг. Маніпуляції, як свідчить аналіз, будуються переважно за схемою: “комунікатор (пропагандист) – реципієнт (слухач, глядач)”. Ще однією рисою маніпулювання є нав’язування спрощених стереотипів, стандартних образів, уявлень про навколишню дійсність, які здійснюють роль орієнтації на конкретне політичне явище чи подію. Стереотипи відповідно до зусиль пропагандиста викликають позитивні або ж негативні емоційні реакції. До найпоширеніших стереотипів двадцятого століття можна віднести “імперіалізм”, “нацизм”, “комунізм”, “ворог”, “дисидент” тощо.

Пропаганді, що за своєю суттю, є нейтральним процесом, політичною елітою, яка хоче зберегти і утвердити владу, надається постійний, цілеспрямований вплив на населення. У демократичних режимах громадяни переконуються в успішності політики за допомогою відкритих дебатів, плюралістичного обговорення різних точок зору, результативної внутрішньої та зовнішньої діяльності – тоталітарні режими для нав’язування своєї політики використовують переважно агресивну тотальну пропаганду.

Політична пропаганда включає такі форми і засоби впливу: масові заходи; організація державних і професійних свят; виступи лідерів; безпосереднє звернення до населення; мистецтво; архітектуру; музику; радіо; телебачення; друковану продукцію; насадження специфічної політичної мови.

Основні ознаки політичної пропаганди тоталітарного режиму: максимальна централізація пропагандистської діяльності, чітка регламентація, вироблення стратегії і тактики впливу на державному рівні, заборона всіх альтернативних джерел інформації, ввозу іноземної літератури, глушення зарубіжних радіостанцій тощо.

Для тоталітарної пропаганди характерна примусова участь громадян у масових заходах, наказовість, силовий тиск, відверті маніпуляції. В результаті у тоталітарній державі пропаганда спрацьовує ефективніше, ніж у демократичній. Централізована влада, величезний адміністративний апарат і постійний контроль силових структур дозволить швидше сформувати бажані погляди на суспільні проблеми і відповідну політичну поведінку.

Аналіз тоталітарної радянської політичної пропаганди дозволяє зробити висновок, що вона пройшла ряд послідовних етапів розвитку:

Перший етап, становлення радянської пропаганди, охоплює 1917 середину 20-х років. Величезна увага тоді надавалася друкованій продукції і здійснювалася її жорстока централізація.

Другий етап, охоплює період з кінця 20-х до середини 50-х років, на якому тоталітарна пропаганда досягає свого найвищого розквіту. Для того часу характерне завершення монополізації політичної пропаганди та остаточне формування її спеціалізованих структур. При цьому, як свідчить аналіз, спостерігався все більший розрив між реальною дійсністю та інформуванням про неї.

Третій етап – 6080-і роки – це час “відлиги і застою”, коли розвиток СРСР був пов’язаний із іменами М. Хрущова і Л. Брежнєва. Відрив від реальності, стагнація політичного життя, відсутність конструктивних новацій привели до посилення догматизму політичної пропаганди.

Аналіз тоталітарної пропаганди дозволяє визначити такі її головні особливості:

– підпорядкування інформаційних потоків ідеолого-пропагандистським завданням владної еліти;

– централізація пропагандистської діяльності і створення спеціалізованих державних і партійних структур;

– повна заборона всіх альтернативних джерел інформації, обмеження ввозу зарубіжної літератури, глушення закордонних радіостанцій;

– обов’язкова участь громадян у пропагандистських заходах, наказовість, тиск, маніпуляції;

– створення особливої “політичної мови”, у якій лінгвістичні засоби трактування дійсності були у компетенції ідеологічного апарату. Контроль охоплював всі сфери: від розмовно-побутової до наукової мови.

У другому підрозділі “Політична символіка у політичних режимах та її класифікація” проаналізовано особливості політичної символіки та зроблено спробу її класифікації. Кожне суспільство у ході свого історичного розвитку виробляє власний образ чи самообраз, який переважно проявляється в різних символах. Оскільки всяка інформація, яку сприймає суб’єкт, постає в його очах як сукупність візуальних і звукових символів, то він розшифровує її у формулах, що мають для нього особливий сенс. При цьому сприймаються лише ті з них, які відповідають його системі координат і світогляду. За допомогою символів утверджується приналежність до конкретної спільноти, а також засвоєння нею основних ідей. Символи і знаки є засобами регуляції політичної поведінки, тому уточнення їх сутності та функцій на різних етапах залишається актуальним для політичної науки.

Аналіз політичної символіки з опертям на доробок вітчизняних і зарубіжних дослідників дозволяє пропонувати таку узагальнену класифікацію: національно-державна символіка (прапор, герб, гімн); архітектурні комплекси (Верховна Рада у Києві, Білий дім у Вашингтоні, московський Кремль); місця політичного функціонування (резиденція парламента, президента, уряду); скульптурні пам’ятники (політичним діячам, меморіали); знаки, нагороди (Орден Ярослава Мудрого, княгині Ольги тощо); грошові знаки (зображення на них, що мають відношення до політики); політична топоніміка (назви вулиць, міст, країн); ритуально-процесуальна символіка (інавгурація Президента, національні свята); наглядно-агітаційна символіка, яка відноситься до політичної реклами (гасла, плакати, листівки, портрети); політико-музична символіка (гімни, історичні та патріотичні пісні); предметно-об’єктна символіка (предмети, значимі для певної спільноти); політичні особистості; умовно-графічні символи; політична мова; політична мода і стиль (одяг і поведінка прихильників певного руху); політичні кольори; символи місця і часу (“час перебудови”, “радянська” епоха).

Виходячи з того, що роль політичної символіки у політичному процесі зростає, виділимо її найголовніші функції: комунікативна; інтегративна; регулятивна; пізнавальна; експресивна; легітимаційна.

Аналіз сутності політичної символіки та її ролі у політичному процесі дозволяє зробити такі висновки:

– політична символіка є поліфункціональним утворенням і в процесі розвитку вона набуває різноманітних форм та різновидів;

– поглиблення глобалізації світу веде до зростання ролі політичної символіки у політичному житті.

У третьому підрозділі “Роль політичної мови у політичній пропаганді” акцентовано увагу на тому, що організація мовного впливу через засоби пропаганди визначається тими завданнями, які вирішує державна та політична влада. За допомогою цілеспрямованого добору мовних засобів намагаються передати потрібний зміст, що поєднуючи в собі інформацію і суб’єктивну оцінку, має викликати передбачуваний ефект. Особлива увага звернена на аналіз різноманітних прийомів, методів, технологій мовного маніпулювання, що дозволяє впливати на свідомість громадськості, контролювати та спрямовувати її дії.

Найбільших змін зазнає політична мова в авторитарних і тоталітарних суспільствах. У нацистській Німеччині була створена особлива ідеологізована політична мова. Для неї характерно запровадження численних неологізмів, підміна традиційних термінів і понять. Реалізація функцій влади у мові залежить також від характеру епохи та політичних обставин. В СРСР мовні засоби тлумачення дійсності були компетенцією лише спеціальних ідеологічних апаратів. Мову партійної пропаганди в колишньому СРСР можна охарактеризувати як “партійну риторику” і “радянську термінологію”. Мовна політика – це комплекс цілей і принципів, що регулюють мовну практику в різних сферах життя держави і суспільства, а також сукупність правових і адміністративних механізмів, через які здійснюється регулювання.

Аналіз функціонування , механізмів та ефективності політичної мови дозволив зробити такі висновки:

– пропаганда завжди використовує політичну мову для досягнення системних цілей. Організація мовного впливу у пропаганді забезпечується за допомогою цілеспрямованого підбору мовних засобів для передачі потрібного змісту;

– політична мова залежна від типу політичного режиму. Кожний етап розвитку суспільства характерний важливими змінами у політичній мові. До мовного обігу долучаються поняття і вислови, що дозволяють чітко визначити з яким політичним режимом ми маємо справу, як саме політична система взаємодіє в той чи інший момент із громадянами;

– мовна політика тоталітарних режимів є інструментом політичної еліти, що прагне за допомогою мовної однорідності утвердити монолітність суспільства. Про це свідчать історія Німеччини, Росії, Китаю, СРСР. Навпаки, у багатонаціональних демократичних державах мовна політика виступає засобом правового і безконфліктного співіснування різномовних спільнот, в чому переконує ситуація у Швейцарії, Канаді, Бельгії;

– для політичної еліти тоталітарного режиму творення і використання особливої політичної мови є пріоритетним завданням. Для цього докладається чимало коштів і зусиль.

У третьому розділі “Особливості впливів політичної пропаганди у демократичних режимах” аналізується розвиток демократичного режиму засобами політичної пропаганди, прослідковувався взаємозв’язок політичної пропаганди та засобів масової інформації, а також визначено місце і роль політичної пропаганди у виборчих процесах.

У першому підрозділі ”Розвиток демократичного режиму засобами політичної пропаганди”, аналіз впливу політичної пропаганди на проблеми розвитку демократичного режиму дозволив зробити такі висновки:

– демократична політична пропаганда є багатовекторною і поліцентричною, оскільки суб’єктів влади залишається багато. Серед них –політичні партії, громадсько-політичні рухи та організації, політична еліта, держава, засоби масової інформації тощо;

– у демократичній політичній пропаганді можна виділити таку типологізацію:

а) за морально-етичними критеріями: “чорну”, “сіру”, “білу”;

б) за суб’єктом впливу: державну, партійну, громадську;

в) за об’єктом впливу: зовнішню, внутрішню;

г) в залежності від типології демократична пропаганда використовує широкі засоби впливу: агітацію, маніпулювання, переконання, міфотворчість, стереотипи тощо;

– сучасні новітні технології призводять до того, що політична пропаганда отримує все більші ресурси і можливості.

Розвиток демократичного режиму залежить від політичної свідомості і культури населення, а це визначається у значній мірі пропагандистською і освітньою роботою.

У другому підрозділі “Взаємозв’язок політичної пропаганди та засобів масової інформації” основну увагу приділено аналізові взаємозв’язків політичної пропаганди і засобів масової інформації.

У тоталітарних та авторитарних суспільствах засоби масової інформації перебувають під постійним контролем влади. У демократичних суспільствах держава виступає лише регулятором і координатором діяльності мас-медіа. За цих умов засоби масової інформації отримують набагато ширші можливості висвітлення проблем політики і влади, здійснення контролю за діями держави та недержавних інститутів. У суспільствах демократичного типу свобода діяльності засобів масової інформації відображає такі цінності демократії – вільний обмін ідеями, інформацією, сприяє політичному плюралізму, гарантує стійкість політичної системи і забезпечує її еволюційний розвиток.

Важливе значення для формування поглядів на різні системи і режими має інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики держави. Мета такої діяльності полягає в тому, щоб першочергово забезпечити національні інтереси своєї країни у міжнародному співробітництві, захистити інформаційні зв’язки з іншими державами, утвердити свою позицію у світі. При демократичному режимі пропаганда є поліцентричною і багатовекторною, тому засоби масової інформації не мають потреби вдаватися до маніпуляційних методів.

У третьому підрозділі “Місце та роль політичної пропаганди у виборчих процесах” проаналізовано вплив політичної пропаганди на вибори.

Виборча боротьба завжди супроводжується використанням специфічних прийомів впливу, до яких належать дезінформація, маніпулювання, поширення чуток, міфи тощо. Можливості компрометації опонентів за допомогою “чорної” пропаганди, веде до її все більшого використання у всіх виборчих кампаніях. Пропагандистський вплив отримує кращі технічні можливості з кожним роком.

Особливо важливою є проблема запобігання пропагандистським маніпулятивним впливам політиків. Світовий досвід напрацював механізми застосування яких сприятиме обмеженню політичного маніпулювання в українському суспільстві. Серед них важливе значення має аналіз політичних текстів та їх розповсюдження серед населення у засобах масової інформації. Зменшенню політичного маніпулювання сприятиме формування в українському суспільстві активістського типу політичної культури, утвердженню легітимності політичної влади та підвищення відповідальності політиків і громадян. Активний демократичний дискурс суспільства значно обмежує маніпулятивний вплив політичної пропаганди.

Детальний аналіз впливів пропаганди на процеси становлення та трансформації політичних режимів, критичний підхід до джерел та літератури, узагальнені результати дисертаційного дослідження дозволили сформулювати наступні висновки, відповідно до поставлених завдань:

1. Політична пропаганда як засіб становлення і трансформації існує у всіх політичних режимах незалежно від їх типів та етапів розвитку. Виходячи із сутності та типології політичних режимів визначено специфіку тоталітарної і демократичної політичної пропаганди.

Тоталітарна пропаганда має такі характерні риси:

– залежність від єдиного суб’єкта влади;

– максимальна централізація;

– сувора регламентація напрямків та засобів;

– заборона всіх альтернативних джерел інформації,

– глушення зарубіжних радіостанцій тощо.

Демократична політична пропаганда характерна такими основними рисами:

– багатовекторністю;

– поліцентричністю;

– наявністю багатьох джерел впливу;

– відсутністю цензури;

– наявністю альтернативних впливів.

2. Політична пропаганда має три рівні:

1 рівень загальносистемна, режимна пропаганда, яка є конкретизацією пануючої ідеології та доктринальних платформ. Ця пропаганда розрахована на все суспільство, поширюється в межах держави.

2 рівень регіональний, який повніше враховує конкретні умови (у першу чергу етнічні, демографічні, економічні та екологічні).

3 рівень місцевий, що тісно пов’язаний з агітацією і прив’язаний до актуальних місцевих проблем.

3. Політична пропаганда реалізується спираючись на певну систему принципів:

– органічний зв’язок з ідеологічною та політичною доктриною;

– змістом пропаганди виступають цінності пануючої ідеології;

– партійність пропаганди, якщо це пропаганда держави або політичної партії;

– тісний зв’язок із політичним і соціально-економічним життям;

– конкретність, яка переслідує реалізацію чітко окреслених ідей, концепцій та доктрин;

– пропаганда не може бути двозначною, ефективніше, якщо вона формує думку, що не має альтернативи даній ідеології та доктрині;

– оптимізм пропаганди, що несе віру в краще майбутнє, у перемогу над ворогом, подолання будь-яких негараздів;

– мажорна тональність, поширення ідеї успіху і впевненості;

– єдність пропаганди з організаційною роботою;

– пропаганда значно впливає образами, зображеннями, символами.

4. Основними функціями політичної пропаганди є: поширення і популяризація системних ідеологічних та доктринальних цілей, стратегічних та тактичних завдань; захист політичного режиму, виправдання його діяльності, переконання у справедливості існуючого суспільно-політичного ладу; утвердження у масовій свідомості думки про легітимність владного режиму та його необхідність, вирішення внутрішніх і зовнішніх завдань.

5. Дієвою складовою політичної пропаганди є політична символіка, яка виконує наступні функції: комунікативну; інтегративну; регулятивну; пізнавальну; експресивну, емоційну, активізації суб’єктів та об’єктів політичного процесу; легітимації політичної влади.

6. Аналіз сутності політичної символіки та її ролі у політичному процесі дозволив зробити такі узагальнення:

– встановлено, що політична символіка є поліфункціональним утворенням;

– розширено класифікацію політичної символіки, оскільки у процесі розвитку вона набула значної кількості форм та різновидів;

– доведено, що роль політичної символіки у зв’язку із поглибленням символізації в політичних процесах постійно зростає.

7. Розвиток технологій та наукових знань веде до того, що політична пропаганда активно розвивається, використовуючи нові ресурси і можливості. Ефективність політичної пропаганди залежить від сутності режиму, політичної свідомості і культури населення, ефективності механізмів маніпулятивного впливу.

8. Для досягнення політичних цілей активно використовується політична мова. Мовний вплив у пропаганді забезпечується відповідним підбором мовних засобів для передачі потрібних смислів. Політична мова завжди залежна від типу політичної системи суспільства. Крім того, кожен політичний період розвитку характерний змінами у політичній мові. До мовного обігу долучаються поняття і вислови, які дозволяють чітко визначити з яким політичним режимом ми маємо справу, як саме політична система взаємодіє в той чи інший період із населенням. Для політичної еліти тоталітарного режиму використання політичної мови є пріоритетним завданням.

9. Для виборчих кампаній перехідних режимів, до яких належать Україна, характерне активне використання таких прийомів впливу, як дезінформація, маніпулювання, міфи, необ’єктивні рейтинги, exit-polls, упереджені прогнози експертів.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Кравчук М. А. Монополізація політичної пропаганди та створення спеціалізованих структур у радянському тоталітарному режимі // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Зб. наук. пр. Т. 10-11.– Чернівці: Рута, 2004.– С. 261265.

2. Кравчук М. А. Проблеми класифікації та функціонального призначення політичної символіки // Вісник Львівського університету. Сер.: Міжнародні відносини 2005. Вип. 15. С. 2125.

3. Кравчук М. А. Утвердження тоталітарної політичної системи засобами політичної пропаганди (радянський період) // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. пр. Вип. 229230. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини.– Чернівці: Рута, 2004. С. 129133.

4. Кравчук М. А. Політична пропаганда як засіб утвердження і розвитку демократичного режиму // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї.– К.; Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2005. С. 354.

5. Кравчук М. А. Політична пропаганда та її вплив на формування правосвідомості: історична ретроспектива // Матеріали ІІ Міжвузівської науково-практичної конференції “Актуальні питання реформування правої системи України”: Зб. наук. ст., 27-28 травня 2005 р., м.Луцьк.– Луцьк, 2005.– Ч. І.– С. 112-113.

6. Кравчук М. А. Особливості формування традиційної політичної культури західноукраїнського населення в дорадянський період // Науковий вісник ВДУ. Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Юридичні науки. Т. 10. Луцьк: Вежа, 1997. С. 8486.

7. Кравчук М. А. Формування тоталітарної політичної культури засобами освіти в Західній Україні // Науковий вісник ВДУ. Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Юридичні науки. Т. . Луцьк: Вежа, 1998. С. 8185.

8. Кравчук М. А. Візії В. Липинського на процеси формування політичної культури західноукраїнського населення // В’ячеслав Липинський – ідеолог українського державотворення: Зб. наук. пр.– Луцьк: Вид-во “Волинська обласна друкарня”, 2001. С. 144157.

АНОТАЦІЯ

Кравчук М. А. Політична пропаганда як засіб становлення і трансформації політичних режимів. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси.

У дисертації здійснено комплексне дослідження політичної пропаганди як засобу становлення і трансформації політичних режимів. Доведено, що політична пропаганда є важливим засобом у завоюванні, утриманні та зміні політичної влади. Виявлено, що політична пропаганда в залежності від політичного режиму має свою специфіку Визначено закономірності форм та зміни різновидів політичної пропаганди, її можливостей в історичній ретроспективі. Встановлено роль політичної символіки та зроблено спробу поглиблення її класифікації. Проаналізовано значення і роль політичної мови у політичній пропаганді. Прослідковано взаємозв’язок між політичною пропагандою та засобами масової інформації, а також взаємозалежність політичної пропаганди і виборчих процесів.

Ключові слова: політична пропаганда, політичний режим, політична влада, політична символіка, політична мова, трансформація, виборчий процес, паблік рилейшнз.

АННОТАЦИЯ

Кравчук М. А. Политическая пропаганда как средство становления и трансформации политических режимов. Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. Волынский государственный университет имени Леси Украинки, Луцк, 2005.

Политическая пропаганда есть важнейшим инструментом завоевания, смены и укрепления власти. Выявлено, что политическая пропаганда в зависимости от характера политического режима имеет свою специфику.

Главными функциями политической пропаганды являются распространение и популяризация системних идеологических и доктринальних целей, важных политических заданий, защита политического режима, утверждение в общественном сознании легитимности действующей власти.

Тоталитарная пропаганда имеет такие особенности:

– жесткое подчинение информационных потоков идеолого-пропагандистским заданиям политической элиты;

– централизация пропагандистской деятельности и создание для этого специализированных структур;

– запрет всех альтернативных источников информации, ограничение на ввоз иностранной пропагандистской литературы;

– обязательное участие граждан в пропагандистських мероприятиях, давление, манипуляции;

– создание “особенного языка”, в котором языковые средства были исключительно компетенцией идеологического аппарата системы. Контролем охватывались все сферы – от разговорной до научно-деловой.

В исследовании раскрыта роль полической символики и сделана попытка ее классификации. Анализ политической символики и ее роль в политическом процессе разрешает сделать следующие выводы:

– исследование политической символики актуально для политической науки;

– политическая символика явление полифункциональное;

– роль политической символики в политических процессах постоянно возростает, в связи с углублением символизации мира.

Функционирование и вплияние политического языка ведет к таким итогам:

– организация речевого влияния в пропагандистском процессе обезпечивается с помощью целевого подбора языковых методов для передачи конкретных смыслов;

– политический язык зависит от типа политической системы общества, каждый политический период характерен изменениями в политической речи;

– языковая политика является инструментом политической элиты, которая стремится с помощью особого языка добиться политической монолитности, толерантного сосуществования разных этнонациональных групп в полиэтнических сообществах.

Демократическая политическая пропаганда многовекторная и полицентричная, поскольку субъектов власти много. Среди них: политические партии, общественно-политические движения и организации, политическая элита, государство, средства массовой информации и т. д.

В демократической политической пропаганде можно виделить такую типологизацию:

а) за морально-этическим критерием: “чорная”, “серая”, “белая”;

б) за субъектом влияния: государственная, партийная, общественная, групповая, индивидуальная;

в) за объектом влияния: