ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КРУГЛЯК Мирослава Іванівна
УДК: 165.7:168.5
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕНДЕНЦІЇ ДО ЄДНОСТІ
ПРИРОДНИЧОГО ТА СОЦІОГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ
ЗА ДОБИ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ НАУКИ
09.00.02 – діалектика та методологія пізнання
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ-2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії та методології науки
філософського факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.
Науковий керівник – доктор філософських наук, професор
ДОБРОНРАВОВА Ірина Серафимівна,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри філософії та методології науки.
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
КІЗІМА Володимир Вікторович
Центр гуманітарної освіти НАН України,
завідувач кафедри філософії науки та культурології;
кандидат філософських наук, доцент
ГОРБУНОВА Людмила Степанівна
Інститут вищої освіти АПН України,
провідний науковий співробітник.
Провідна установа – Національний педагогічний університет
імені М.П.Драгоманова, кафедра філософії,
Міністерство освіти і науки України, м.Київ.
Захист відбудеться “25” квітня 2006 р. о 14.00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 у Київському національному
університеті імені Тараса Шевченка за адресою:
01033, Україна, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.
Автореферат розісланий “23” березня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.О.Шашкова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Останнім часом багато представників як зарубіжної, так і вітчизняної філософської думки стверджують, що в сучасній науці склалась тенденція до встановлення єдності природничого і соціогуманітарного знання. З’ясування наявності чи відсутності такої тенденції здається важливим завданням філософії науки з кількох міркувань. Одне з них пов’язане з тим, що сучасна наука характеризується як значною диференціацією знання, яка проявляється через виникнення нових дисциплін і розгалуження вже існуючих, так і інтеграцією різних сфер знання. Інше міркування виходить з того, що для аналізу самої специфіки науки чи науковості як такої важливо виокремити ряд засадничих рис, що були б спільними для різних галузей наукових досліджень. Крім того, підставою для тверджень про наявність об’єднавчих тенденцій в науці є поява нових напрямків та методів досліджень. На постнекласичному етапі в науці значна частина досліджень присвячена складним нелінійним системам, що здатні до саморозвитку. Оскільки складні системи, що самоорганізуються є предметом вивчення як природничих, так і соціогуманітарних наук, то різке розмежування методологій природничого і соціогуманітарного пізнання втрачає сенс, навпаки, тут потрібне сполучення цих двох сфер пізнання. Ще однією особливістю дослідження складних нелінійних систем є неможливість елімінування з них дослідника, а це означає звернення до людиномірності як неодмінної характеристики не лише соціогуманітарного, а й природничого знання. Зрештою, актуальність наближення природничої та соціогуманітарної методології пов’язана також із взаємодією різних наук при вивченні комплексних проблем. Сьогодні значна частина досліджень є міждисциплінарними, що передбачає взаємодію природничих і соціогуманітарних наук, а це вимагає окреслення спільних рис цих наук. Найяскравіші приклади такої взаємодії – дослідження з екології, медицини (особливо біоетики), в яких існує практична необхідність міждисциплінарного діалогу.
Джерельною базою дисертаційного дослідження є праці представників різних напрямків зарубіжної та вітчизняної філософії науки. Так, були розглянуті праці представників неокантіанства та герменевтики, які розмежовували чи протиставляли природниче та соціогуманітарне знання, зокрема праці С.Блейчера, В.Віндельбанда, Г-Г.Гадамера, В.Дільтея, Г.Ріккерта, П.Рікера, Д.Фоллесдаля та інших, а також вітчизняних дослідників – Є.К.Бистрицького, С.А.Васильєва, С.Б.Кримського, А.М.Лоя, М.В.Поповича, В.П.Філатова та ін. При аналізі об’єднавчого потенціалу структуралізму та системного підходу значна увага присвячена працям Н.С.Автономової, М.Бунге, М.Н.Грецького, В.В.Кізіми, К.Леві-Строса, М.В.Поповича, М.Фуко та ін. Оскільки проблематика співвідношення методології природничого та соціогуманітарного знання найдетальніше представлена у аналітичній філософії науки та синергетиці, значне місце в дослідженні займає аналіз праць мислителів цих підходів. Зокрема, в дисертації використовуються роботи представників аналітичної та постаналітичної традиції: Л.Вітгенштайна, К.Гемпеля, Т.Куна, І.Лакатоса, Л.Лаудана, Х.Патнема, М.Полані, К.Поппера, С.Тулміна, П.Феєрабенда тощо. Із представників синергетики використовуються праці В.І.Аршинова, О.Н.Астаф’євої, Л.Д.Бевзенко, В.Г.Буданова, Л.С.Горбунової, К.Х.Делокарова, І.С.Добронравової, Л.П.Киященко, Є.Н.Князєвої, С.П.Курдюмова, Л.Няпінена, І.Пригожина, В.С.Стьопіна, П.Д.Тищенко, Г.Хакена та інших.
При аналізі особливостей та спільних рис реалізації у природничих та соціальних науках раціональності, об’єктивності, каузальності та прогнозу, а також образу загальнонаукової методології та моделей наукового знання були використані праці сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників, зокрема: М.М.Бахтіна, С.Беста, Г.І.Волинки, Дж.Вудворда, Д.Девідсона, Дж.Елстера, А.Т.Ішмуратова, І.Т.Касавіна, Д.Келнера, Г.Кінкейда, П.В.Копніна, В.С.Лісового, Д.Літла, С.Лукеса, В.С.Лук’янця, Р.Майнца, М.К.Мамардашвілі, Е.А.Мамчур, Ф.Мечлапа, Дж.Муна, М.Олсона, В.Н.Поруса, С.Псіллоса, Т.Б.Романовської, Ю.В.Сачкова, В.Селмона, М.Скрівена, Д.С.Тарнавського, Дж.Тернера, Б.Фея, В.Л.Чуйка, В.С.Швирьова та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в рамках досліджень, які проводить кафедра філософії та методології науки філософського факультету в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” НДР№01БФ041-01 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає у з’ясуванні, чи дійсно соціогуманітарні та природничі науки, попри розбіжності, демонструють тенденцію до єдності, яка набуває актуальності на сучасному етапі розвитку науки, а також в окресленні тих рис, яких набуває дана тенденція.
Поставлена мета обумовлює необхідність вирішення таких дослідницьких завдань:
співставити концепції співвідношення природничого і соціогуманітарного знання у різних філософських напрямках, систематизувати і узагальнити їхні висновки;
розглянути сучасні трансдисциплінарні методології, зокрема синергетичний та системний підходи, які реалізують об’єднавчі тенденції в науці;
проаналізувати основні перешкоди на шляху до єдності методології природничих та соціогуманітарних наук, з’ясувати, наскільки є вагомими аргументи на користь принципової відмінності цих двох сфер пізнання;
порівняти методологію природничих і соціогуманітарних наук та виявити спільні риси, а також з’ясувати, які зміни у методології забезпечують тенденцію до єдності природничого і соціогуманітарного знання;
дослідити обґрунтованість концепції загальнонаукової моделі пізнання та її сучасні трансформації.
Об’єктом дослідження є методологія природничих і соціогуманітарних наук. Оскільки дисертаційне дослідження охоплює методологію як соціальних (економіка, соціологія, соціальна психологія тощо) так і гуманітарних (мистецтвознавство, історія, антропологія, літературознавство і т.п.) наук, то застосовується термін “соціогуманітарні науки”. В англомовній літературі відповідником цього терміну є social sciences and humanities.
Предметом дослідження є тенденції, що дозволяють окреслити єдність природничого і соціогуманітарного знання.
Методи дослідження. Відповідно до об’єкта, предмета та цілей дослідження застосовується методологія, яка передбачає використання кількох методів та підходів. Порівняльний метод застосовується при співставленні різноманітних концепцій філософії науки. Системний метод дозволяє розглядати загальнонаукову методологію як систему взаємопов’язаних рівнів наукового пізнання, а також сукупність методологічних принципів, що є засадничими як для природничих, так і для соціогуманітарних наук. При аналізі концепцій класичної науки використовується історичний підхід.
Наукова новизна результатів дослідження. У дисертації здійснено аналіз природничих та соціогуманітарних наук під кутом зору єдності їх методологій, проаналізовано основні перешкоди, що постають на шляху до цієї єдності, та перспективи, які відкриваються у постнекласичній науці щодо подолання даних перешкод.
Основні результати дисертаційного дослідження відображені в таких положеннях, що містять елементи наукової новизни:
- на основі порівняльного аналізу основних напрямків філософії, науки та філософії науки виявлено основні перешкоди на шляху до єдності природничого та соціогуманітарного знання, які часто формулюються як закиди щодо неповноцінності соціогуманітарного знання;
- систематизовано проблеми на шляху до єдності природничого та соціогуманітарного знання і розглянуто перспективи їх вирішення в контексті постнекласичної науки;
- доведено на основі методологічного аналізу основних напрямків методологічної думки та систематизації проблем і перешкод, що постають перед методологічною єдністю природничих та соціогуманітарних наук, що тенденція до єдності цих сфер знання існує і поглиблюється на сучасному етапі розвитку науки;
- показано, що єдність природничого і соціогуманітарного знання досягається не через нехтування специфікою соціогуманітарного знання, а за рахунок взаємонаближення ідеалів і норм природничого і соціогуманітарного знання;
- виявлено новий зміст проекту загальнонаукової методології на основі трансдисциплінарних та комплексних досліджень.
Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дослідження розкривається через новизну отриманих результатів, зокрема співставлення позицій зарубіжних і вітчизняних дослідників дозволяє виявити і проаналізувати основні перешкоди, що постають на шляху наближення природничих і соціогуманітарних наук, а також вказати можливості, які відкриваються у постнекласичній науці для такого наближення.
Практичне значення дослідження пов’язане із можливістю використання основних висновків і положень дисертаційного дослідження при взаємодії різноманітних наук у міждисциплінарних дослідженнях.
Матеріал дослідження може бути використаний для підготовки нормативних курсів та спецкурсів з філософії науки, теорії пізнання, методології соціальних досліджень, епістемології.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора, висновки і основні положення наукової новизни зроблені автором самостійно на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії та методології науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також були оприлюднені на щорічних міжнародних наукових конференціях філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Дні науки” (2003р.), “Людина-Світ-Культура” (2004р), “Дні науки” (2005р.).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображені у 4 статтях у фахових наукових виданнях з філософії, затверджених ВАК України, та тезах 3 виступів на наукових конференціях.
Структура та обсяг дисертації визначаються метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 180 найменувань. Обсяг основного тексту дисертації становить 160 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується джерельна база дисертаційного дослідження та ступінь розробки поставленої проблеми, викладається його теоретичне та практичне значення, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, характеризується наукова новизна отриманих результатів, окреслюється теоретичне та практичне значення роботи, а також відображається апробація результатів дослідження і міститься список тематичних публікація автора дисертації.
Перший розділ – “Розуміння проблеми співвідношення природничого та соціогуманітарного знання у деяких напрямках філософії, науки та філософії науки” – присвячений розгляду проблеми співвідношення природничого і соціогуманітарного знання мислителями різних напрямків зарубіжної та вітчизняної філософії. Проаналізовано передусім підходи, в яких представлені різні точки зору на співвідношення природничого і соціогуманітарного знання. Спочатку розглядаються напрямки, що намагаються акцентувати на особливостях соціогуманітарної сфери і її принциповій відмінності від природничої (неокантіанство та герменевтика), і пропонують окрему методологію гуманітарного пізнання (структуралізм), далі розглядається протилежна точка зору, для якої характерно намагання перенести методологію природничих наук у соціогуманітарні (позитивістська та аналітична традиція), і наприкінці представлений підхід, що відкриває можливості синтезу цих двох сфер пізнання. У світлі проблематики дисертації увага акцентується на концепціях, які дозволяють стверджувати про наявність об’єднавчих тенденцій в науці і проблемах, що постають при реалізації цих тенденцій.
У підрозділі 1.1. – “Пошук особливої методології соціогуманітарних досліджень в неокантіанстві та герменевтиці” – аналізуються концепції прихильників чіткого розмежування чи навіть протиставлення природничого та соціогуманітарного знання. Обґрунтовуючи тезу про методологічну єдність природничих і соціогуманітарних наук було б невиправданим недооцінювати проблеми, що постають при цьому, адже аргументація на користь такої єдності буде переконливою, лише якщо вона не нехтує доказами методологічної відмінності цих двох груп наук. Проаналізовано напрямок мислення, що акцентує на особливостях соціогуманітарного знання, який сформувався в неокантіанстві та був підхоплений у герменевтиці. При цьому з’ясовано основні аргументи, що наводяться для обгрунтування відмінності соціогуманітарного знання від природничого: унікальність та історичність об’єктів вивчення соціогуманітарних наук, що виступає підставою для тверджень про обмеженість використання узагальнень в цих науках; свідомий характер людської діяльності; ціннісна зорієнтованість соціогуманітарного пізнання; неодмінна упередженість дослідника, що пов’язана із включеністю його в досліджуваний об’єкт та залежність його підходів від предмету дослідження. Оскільки представники герменевтики пропонують інтерпретацію як основний засіб пізнання у соціогуманітарних науках, то проаналізовано спільне та відмінне у розумінні і застосуванні інтерпретації в природничих і соціогуманітарних науках. Дослідження дозволяє виявити ряд спільних рис в розумінні інтерпретації у цих сферах знання, наприклад, врахування впливу інтелектуального і соціального контексту на інтерпретацію даних відбувається і в природничих, і в соціогуманітарних науках; однак разом з тим висвітлюється проблематичність використання інтерпретації як основного методу соціогуманітарних досліджень. Така проблематичність пов’язана із потребою створення узагальнюючих теорій, без яких не може обходитись жодна наука. Загалом інтерпретативний метод доречно використовувати як доповнювальний, поряд із методами, що застосовуються і в природничих науках. Проаналізовано можливості, які відкриває герменевтичний підхід для методології природничого пізнання, що пов’язано з концептом упередженості дослідника, залежності пізнання від соціального контексту і певних ціннісних критеріїв при виборі теорій та методологічних настанов, усвідомлення невизначеності, відкритості пізнання. Разом з тим, в дослідженні показується, що декотрі прихильники створення методології соціогуманітарного пізнання, принципово відмінної від природничої, разом із запереченням запозичень з методології природничих наук відкидають і принципи, які можуть бути успішно реалізовані у соціогуманітарній сфері (об’єктивність, точність тощо). У цьому контексті з’ясовується, що ідеї, розроблені в інших філософських напрямках, можуть справляти вплив на герменевтику, зокрема окреслюються можливості наближення герменевтики і методології, що застосовується у природничих науках через співставлення герменевтичного кола та гіпотетико-дедуктивного методу.
У підрозділі 1.2. – “Структуралізм як методологія соціогуманітарних досліджень та його співвіднесеність із системним підходом” – розглядається становлення структуралізму як методології, яка застосовується в соціогуманітарних науках і не є запозиченням з природничонаукової методології. Аналізується центральний для даного напрямку концепт структури і пов’язаної з нею системи, зокрема простежується трансформація від класичних до постнекласичних уявлень про систему. Якщо класичне розуміння системи ґрунтувалось на механістичній парадигмі і лінійних закономірностях, то постнекласичне розуміння передбачає наявність складних систем, в яких складніші рівні неможливо редукувати до простіших і які характеризуються нелінійністю, багатоваріантністю можливих сценаріїв розвитку. В цьому контексті показується, що звернення до складних нелінійних систем – характерна риса сучасних як природничих, так і соціогуманітарних досліджень. Таке звернення дозволяє значно послабити закид, за яким соціогуманітарні науки дають менш чіткі прогнози, оскільки аналіз складних нелінійних систем у природознавстві стикається із подібною проблемою, яка раніше розглядалась як характерна саме для соціогуманітарних наук. В контексті застосування структуралізму в соціогуманітарних науках показується його зв’язок із структурно-функціональним підходом, який належить до ключових соціологічних теорій. В світлі даного підходу розглядаються і відкидаються декотрі закиди щодо недостатньої науковості соціогуманітарних наук: зокрема, закиди щодо унікальності об’єктів цих наук, свідомого характеру діяльності індивідів. Показано, що завдяки ідеї залежності індивідуальної поведінки від надособистісних структур суспільні процеси можуть розглядатись як об’єктивно зумовлені, оскільки характерний для структуралізму акцент на системності, а не на елементах дозволяє обминути неминучу суб’єктивність, властиву об’єктам соціогуманітарних наук та послабити роль індивідуальності. У зв’язку з цим проаналізовано можливості, які структуралізм відкриває для застосування ідеалізації у сфері соціогуманітарного пізнання, насамперед ці можливості пов’язані із типологізацією та схематизацією суспільного життя. Аналізуючи системність, доречно розглянути перспективи, які відкривається у тоталогічному підході, що акцентує увагу на саморозвитку системи через єдність мінливості і сталості. Загалом аналіз розвитку структуралізму показує, що тенденції, які проявляються у цьому напрямку, характерні і для інших підходів: пом’якшення детермінації, усвідомлення ролі недискурсивних практик у пізнанні.
У підрозділі 1.3. – “Аналітична та постаналітична філософія науки: спроба наблизити соціогуманітарне знання до ідеалу природничого” – висвітлено концепції, що були пов’язані із спробою наближення соціогуманітарного знання до природничого шляхом перенесення у соціогуманітарні науки природничонаукової методології. Проаналізовано еволюцію позитивізму, виникнення концепцій критичного раціоналізму та історичної школи філософії науки, сучасні концепції аналітичної філософії науки. Внаслідок розгляду різних версій фізикалізму показано обмеженість сильної його версії і пов’язану з цим неможливість побудувати наукове пізнання лише на основі строго визначених критеріїв раціональності. Трансформація концепції методології самих природничих наук засвідчує, що навіть “найстрогіші” сфери пізнання містять елементи (наприклад, теоретична навантаженість факту, присутність цінностей в будь-якому дослідженні, а отже неминуча упередженість і суб’єктивність вченого), що унеможливлюють побудову винятково раціональної, логічної наукової методології. Значна увага звертається на відмову від емпіричного фундаменталізму і гносеологічного абсолютизму, що представлена в творах представників постпозитивізму, оскільки з цим пов’язана і відмова від уніфікованого методологічного взірця науки. Такі трансформації ведуть до пом’якшення строгих критеріїв демаркації не лише наукового і ненаукового знання, а й між різними науками, що відкриває більші можливості для взаємовпливу наук і міждисциплінарності. Крім того, еволюція аналітичної філософії засвідчує пом’якшення строгих методологічних критеріїв, а це дозволяє послабити цілий ряд закидів щодо недостатньої точності і об’єктивності соціогуманітарних наук порівняно з природничими. Розгляд концепцій різноманітних представників аналітичної та постаналітичної філософії науки дозволяє окреслити позитивний внесок цієї течії в методологію соціогуманітарних наук, який пов’язаний насамперед із розробкою раціональних критеріїв науковості, зростанням ролі точності, об’єктивності в соціогуманітарних дослідженнях.
У підрозділі 1.4. – “Синергетичний підхід і об’єднавчий потенціал постнекласичної науки” – розглядаються основні положення синергетики та можливість їх застосування у соціогуманітарних науках. Висвітлюється концепція класичної, некласичної та постнекласичної раціональності і показується, що на постнекласичному етапі розвитку науки її об’єктом дедалі ширше стають складні самоорганізовані системи, а в рамки постнекласичної раціональності цілком природно вписується вивчення живих об’єктів і соціуму як складних систем, що самоорганізуються, адже пом’якшення жорстких критеріїв класичної раціональності дозволяє аналізувати об’єкти, що описуються за допомогою нелінійних закономірностей. До таких об’єктів можна віднести і суспільство та культуру, оскільки їм притаманні наявність кількох можливих сценаріїв розвитку, незворотність змін, складність чинників, що впливають на трансформацію цих систем. У світлі синергетичного підходу проаналізовано застосування у соціогуманітарних науках ряду концептів, що успішно застосовуються у природничих. При аналізі хаосу та порядку вказано на роль мінливості, яка недостатньо враховувалась в соціальних науках. Концепція самоорганізації, нелінійності та розвитку, привертає увагу до проблеми випадковості, яка гостро постає при прогнозуванні. Висвітлено евристичний потенціал у соціогуманітарному пізнанні ряду понять, розроблених у межах синергетики, таких як флуктуація, ентропія, атрактор, фрактал, біфуркація. Показано декотрі переваги синергетичного підходу, пов’язані з тим, що увага акцентується на аспектах, які є другорядними у інших напрямках: роль хаосу в процесі самоорганізації, нестабільність, незворотність і пов’язана з цим історичність. Ці аспекти є актуальними як для природничих, так і для соціогуманітарних наук, тому вони дозволяють зблизити ці науки.
Другий розділ – “Основні аспекти подолання перешкод досягнення єдності природничого та соціогуманітарного знання у контексті постнекласичної науки” – присвячений розгляду центральних проблем пізнавального процесу (раціональності, об’єктивності і ціннісної навантаженості знання, каузальності) під кутом зору аналізу тих перешкод, що постають перед єдністю природничого та соціогуманітарного знання. Розглянуті у попередньому розділі напрямки методологічної думки представляють набір аргументів для такого аналізу.
Підрозділ 2.1. – “Раціональність у природничих і соціогуманітарних науках” – присвячений висвітленню кількох основних питань: які аспекти, присутні в різноманітних наукових дослідженнях, дозволяють стверджувати, що природничі і соціогуманітарні науки спираються на єдині раціональні засади, якими є ці раціональні засади, які проблеми постають перед об’єднаною раціональністю. Значна увага присвячена зміні типів наукової раціональності від класичного до постнекласичного, оскільки така зміна дозволяє значно адекватніше підійти до соціогуманітарного знання, для об’єктів вивчення якого характерна незворотність, нелінійність, складність тощо. Показано, що трансформація типів наукової раціональності від класичного до постнекласичного засвідчує пом’якшення критеріїв раціональності, що дозволило поширити наукову раціональність у сферу соціогуманітарного знання. Якщо класичний тип раціональності, для якого було характерним опертя на механістичну парадигму, виявлявся неефективним у соціогуманітарних науках, то вже некласична раціональність, що вимагає раховувати суб’єкта пізнання, виявилась більш застосовною у соціогуманітарній сфері. Однак саме постнекласичний тип наукової раціональності відкриває найширші можливості для соціогуманітарних наук: адже у фокусі уваги цього типу раціональності перебувають складні нелінійні системи, до яких належить і суспільство, тому стає можливим застосування у соціогуманітарній сфері тих же принципів, що й у природничій без штучного перенесення. Крім того, значна увага присвячена аналізу методології самих соціогуманітарних наук, це дозволяє з’ясувати місце і роль раціональності в цих науках. Показується, що розвиток соціогуманітарних наук засвідчує тенденцію до зростання ступеню раціональності пояснень у цих науках. На сучасному етапі існують раціональні моделі (прикладом є теорія раціонального вибору), що дозволяють пояснювати і класифікувати соціальні явища.
У підрозділі 2.2. – “Об’єктивність у природничому та соціогуманітарному пізнанні” – аналізується проблема об’єктивності та її критеріїв. Основна увага присвячується розгляду та спростуванню закидів, за якими соціогуманітарні науки є менш об’єктивними, ніж природничі: ці закиди стосуються включеності дослідника в суспільство і неможливості досягти об’єктивного погляду; суб’єктивності, що властива не тільки суб’єкту, а й об’єкту соціогуманітарних досліджень; нечіткості термінології соціогуманітарних наук, що ускладнює об’єктивне розуміння; ускладненості експериментальної перевірки гіпотез. Для спростування цих закидів слід враховувати різні значення, яких набувало поняття об’єктивності у процесі трансформації типу науки від класичного до постнекласичного. Аналіз такої трансформації дозволяє відкинути чи послабити вищезазначені закиди. Закид, що стосується включеності соціального вченого у суспільство, значно послаблюється, адже така включеність дослідника в досліджувану систему не є проблемою лише соціогуманітарних наук, оскільки ідеал об’єктивності як повної елімінації суб’єкта є нездійсненним і в природничих науках. Неможливість досягнення абсолютно об’єктивного погляду у найстрогіших сферах науки трансформує саме уявлення про об’єктивність, що дозволяє поширити це уявлення у сферу соціогуманітарних наук. Суб’єктивність, властиву об’єктам соціогуманітарних наук, можна частково зняти завдяки формулюванню типових моделей поведінки раціонального індивіда, такі процедури формалізації та ідеалізації наближають методологію природничих і соціогуманітарних наук. Нечіткість термінології зумовлена пізнішим виникненням соціогуманітарних наук і поступово долається в процесі їх розвитку. Ускладненість експериментальної перевірки гіпотез зумовлюється складністю об’єкта соціогуманітарних наук. Показано, що в природничих науках при розгляді співмірних за складністю систем постають проблеми такого ж характеру, як і в соціогуманітарних. Загалом всі вищезазначені закиди щодо меншої об’єктивності соціогуманітарних наук були сформульовані, виходячи з методологічних вимог класичної науки, а на сучасному етапі розвитку науки вони послаблюються чи спростовуються.
Підрозділ 2.3. – “Проблема ціннісної навантаженості природничого і соціогуманітарного знання” – присвячений одному із головних аспектів співвідношення природничого і соціогуманітарного знання, а саме визначенню ролі цінностей у пізнанні і аналіз ціннісної навантаженості наукового знання у цих двох сферах. Проблема цінностей розкривається у двох аспектах: по-перше, з’ясовується, якими є особливості впливу цінностей на суб’єкта дослідження, тобто особливості ціннісної заангажованості дослідника в цих двох типах знання; по-друге, як впливає наявність цінностей в об’єкті дослідження соціогуманітарних наук на ці науки. Показано, що на сучасному етапі наукового пізнання як у зарубіжній, так і у вітчизняній філософії науки відбувається відмова від протиставлення фактів і цінностей. Це пов’язано з усвідомленням того, що ідеал ціннісно нейтрального є нереалізовним, а це веде до визнання, що і природниче, і соціогуманітарне знання містить цінності принаймні імпліцитно, і попри певну перевагу природничих наук в ступені об’єктивності, обидві сфери потребують критичної рефлексії над власними засадами. При аналізі проблеми наявності цінностей в об’єкті соціогуманітарних наук, показано, що існують досить успішні спроби подолання такої ціннісної навантаженості: на прикладі теорії раціонального вибору показано, що застосування ідеалізації, моделювання, статистичних залежностей дозволяє раціонально аналізувати цінності. Крім того, показано зв’язок проблеми ціннісної навантаженості пізнання із його людиномірністю, необхідністю враховувати можливі наслідки діяльності, що стає все актуальнішим і в соціогуманітарних, і в природничих науках.
Підрозділ 2.4. – “Роль каузальності і проблема прогнозу у природничому та соціогуманітарному знанні” – висвітлює особливості уявлень про каузальність по-перше, на різних етапах розвитку науки і по-друге, в різних сферах пізнання, зокрема у природничих і соціогуманітарних науках. Показано, що в класичний період до сфери наукового аналізу належали каузальні зв’язки, які мають детерміністичний характер, а ідеалом прогнозування було отримання абсолютно достовірного знання. За такого підходу прогноз виявляється можливим лише щодо відносно простих систем, і передбачення у соціогуманітарних науках є проблематичним. Однак усвідомлення неможливості редукування всі каузальні залежності до одного типу привело до визнання кількох рівноправних моделей причинного зв’язку. Ослаблений, неточний прогноз став розглядатись не як вада, а як закономірна форма наукового пізнання, що звертається до вивчення складних нелінійних процесів і відкритих систем, неодмінним атрибутом яких є випадковість, темпоральність, зворотні зв’язки, чутливість наслідку до кількох причин, між якими відсутній сумарний ефект. Ці риси характерні для причинних залежностей у соціогуманітарних науках, де прогноз має різні ступені точності, залежно від складності досліджуваних явищ. Висвітлено, яким чином трансформація уявлень про причинність і прогноз відобразилась у розумінні наукового закону. Класичне розуміння, що розглядало закон як такий, що виражає однозначну кореляцію явищ і не допускає винятків, поступилось місцем усвідомленню того, що існують закономірності (інваріанти) різного ступеню узагальненості, а це значно краще відображає залежності між явищами, що існують в соціогуманітарному пізнанні. Загалом даний підрозділ демонструє, що сучасні уявлення про каузальні зв’язки і методологічні вимоги до прогнозу можуть успішно реалізуватись у соціогуманітарних науках.
Третій розділ - Проект створення загальнонаукової методології: історичні прецеденти та сучасні варіанти - присвячений аналізу структури наукового знання і побудови наукових теорій. Дослідження образу загальнонаукової методології здійснюється на підставі виявлення спільних методологічних рис природничого та соціогуманітарного знання, чому були присвячені два попередні розділи. Аналіз можливості загальнонаукової методології дозволяє з’ясувати як межі об’єднання різноманітних природничих і соціогуманітарних наук, так і перспективи подальшого руху в цьому напрямку. Дослідження відношення не лише між природничим і соціогуманітарним знанням, а й між різними науками в межах кожної з цих сфер пізнання дозволяє застосувати об’єднавчі засоби, що використовуються в певній галузі, на загальнометодологічному рівні. З’ясування структури наукового пізнання також дозволяє виявити спільні риси природничого і соціогуманітарного знання, а також з’ясувати, чи існують спільні форми організації наукового знання у цих двох сферах.
Підрозділ 3.1. – “Образ загальнонаукової методології у зарубіжній та вітчизняній філософії науки” – присвячений проблемі загальнонаукової методології в сучасній науці. Аналізуючи тенденцію до єдності природничого і соціогуманітарного знання, слід з’ясувати питання, чи існує набір методів, що використовуються всіма науками, а також розглянути різні аспекти взаємодії між науками. При аналізі такої взаємодії підкреслюється роль діалогічності у пізнанні: на сучасному етапі трансляція методів і концептів набуває рис взаємообміну, а не однобічного запозичення. Увага акцентується на переході від ідеалу єдиного взірця для всіх наук до визнання плюралістичної моделі, що складається із спектру взаємопов’язаних методів. Показується, що у сучасній методології окреслилась відмова від створення єдиної “взірцевої” науки, яка була б еталоном. Це пов’язано, по-перше, з неможливістю побудувати наукове знання на винятково раціональних засадах, а по-друге – з принциповою нереалізованістю самого ідеалу єдиного взірця, оскільки на сучасному етапі наука постає як розмаїття теорій, що представляють різні точки зору, які неможливо звести до єдиної цілісної картини. У сучасній науці ідеал загальнонаукового знання спирається на ряд засадничих рис (об’єктивність, перевірюваність, пошук закономірностей, інноваційність тощо) які неодмінно присутні і в природничих, і в соціогуманітарних науках. Однак визнається, що крім цього кожна наука містить ряд “периферійних” рис, які можуть бути невластиві іншим наукам; до того ж загальнонаукові принципи реалізуються в окремих науках залежно від особливостей їхнього предмету. Така трансформація образу загальнонаукової методології пов’язана із “лібералізацією” строгих критеріїв раціональності, критицизмом, рефлективністю, усвідомлення меж пізнання, відмовою від ідеї демаркації.
У підрозділі 3.2. – “Міждисциплінарність та прикладний аспект сучасної науки” – аналізується взаємовідношення між науками у процесі комплексних досліджень. Показано, що на сучасному етапі розвитку науки наукова взаємодія набуває вигляду взаємозапозичення, а не однобічного перенесення методологічних концептів. Це взаємне запозичення відображається у таких рисах сучасної науки, як діалогічність та міждисциплінарність. Показано, що міждисциплінарні дослідження набувають все більшої вагомості у сучасній науці, що пов’язане зі зверненням до вивчення комплексних проблем. Проаналізовано різні аспекти міждисциплінарності, зокрема полідисциплінарність, трансдисциплінарність, міждисциплінарність, що відображають ступінь кооперації різних дисциплін у спільному дослідженні. Якщо полідисциплінарність вказує лише на вивчення різними науками спільного об’єкта, то трансдисциплінарність передбачає взаємодію між науками у спільному дослідженні, тобто тут вже відбувається вихід за дисциплінарні межі; а міждисциплінарність передбачає найтіснішу взаємодію наук в дослідженні, використанні спільної термінології тощо. Тут окреслюється і прикладний аспект сучасної науки, пов’язаний із міждисциплінарністю: адже існує практична потреба дослідження складних об’єктів, які неможливо віднести до компетенції лише однієї науки. Це передбачає тісну співпрацю кількох наукових дисциплін. При аналізі взаємодії між науками вказується, що проблема спільної методології існує не лише між природничим і соціогуманітарним знанням, а й між окремими науками всередині кожної із цих сфер, тому механізми, що забезпечують цілісність в межах соціогуманітарного і природничого знання, можуть окреслити і загальнонаукову єдність. Загалом показано, що зростання вагомості міждисциплінарних досліджень свідчить про відмову від чіткої демаркації різних сфер пізнання і тенденцію до їх кооперації, а також про наближення методологічних принципів різних наук.
У підрозділі 3.3. – “Методологічні моделі структури наукового знання та проблема їхньої універсальності” – висвітлюється кілька моделей наукового знання, що дозволяє з’ясувати, якими є спільні риси у структурі різноманітних наук і до якої міри можна вести мову про універсальну структуру наукового знання, яка притаманна і природничим, і соціогуманітарним наукам. Проаналізовано різноманітні моделі наукового пізнання, що претендують на універсальність, застосовність і в природничих, і в соціогуманітарних науках: гіпотетико-дедуктивна, статистично-релевантна, генетико-конструктивна. Гіпотетико-дедуктивна модель представляє структуру знання, спільну для всіх наук, однак вона доречна лише щодо детерміністичних закономірностей, її стає проблематичним застосувати при імовірнісних, нестрогих залежностях між явищами. Статистично-релевантна модель, спираючись на гіпотетико-дедуктивну, намагається розширити її пояснювальні можливості, додавши до причинного пояснення, ще й статистичну кореляцію. У генетико-конструктивній моделі найдетальніше проаналізовано різні рівні у структурі як емпіричного, так і теоретичного знання. Попри розбіжності між цими моделями, вони демонструють ряд спільних рис: на сучасному етапі розвиток цих моделей засвідчує диференціацію різних рівнів знання (виокремлення підрівнів у межах теоретичного та емпіричного рівнів); між різними рівнями знання існує радше взаємопроникнення, ніж ієрархічний вплив; а також у структурі наукового знання можна виділити рівень, який є метадисциплінарним. Хоча в кожній моделі простежуються елементи універсальності, однак ця універсальність пов’язана більшою мірою із взаємодоповнюваністю методологій.
ВИСНОВКИ
У висновках наводяться основні теоретичні підсумки роботи, що стосуються осмислення перспектив подальшого наближення методології природничого і соціогуманітарного пізнання у світлі трансформацій, які відбуваються у сучасній науці. В узагальненому вигляді висновки можна представити у вигляді таких положень:
- показано, що у сучасній методології науки відбувається відхід від протиставлення природничого та соціогуманітарного знання, причому це спостерігається у напрямках, які традиційно розглядались як протилежні у підході до аналізованої проблеми. В герменевтиці, що претендує на створення гуманітарної методології, принципово відмінної від природничої, останнім часом окреслюється тяжіння до більшої строгості та об’єктивності, тоді як в аналітичній філософії науки відбувається пом’якшення строгих стандартів, що пов’язане з неможливістю чисто раціональної експлікації науки. Таке пом’якшення відкриває широкі можливості для соціогуманітарного пізнання, яке значно краще вписується у сучасні методологічні стандарти, аніж у схеми, запропоновані логічними позитивістами;
- на базі аналізу потенціалу синергетичного підходу при вивченні досліджуваної проблеми, показано, що синергетичний підхід дозволяє методологічно осмислити ряд концептів постнекласичної науки (хаос, біфуркація, нелінійність тощо), які є актуальними у соціогуманітарних науках;
- проаналізовано основні аргументи на користь відмінності методологій природничих та соціогуманітарних наук: включеність дослідника в досліджуване суспільство і пов’язана з цим суб’єктивність; наявність у предметі соціогуманітарних наук значної кількості унікальних явищ; суб’єктивність, притаманна об’єктам вивчення соціогуманітарних наук; проблематичність узагальнень в цих науках; ціннісна навантаженість пізнання тощо. Дані аргументи розглядаються у світлі трансформації типів наукової раціональності від класичної до постнекласичної. У класичній раціональності занадто строгим критеріям науковості могли відповідати лише декотрі природничі науки (в основному, фізика). В соціогуманітарній сфері намагання дотримуватись стандартів класичної науки породжувало недоречності, вело до нехтування специфіки соціогуманітарних явищ. Натомість у некласичній та постнекласичній раціональності відбувалось пом’якшення методологічних вимог, що дозволило поширити ці вимоги і на соціогуманітарні науки без ігнорування їхньої специфіки;
- аналіз проблем об’єктивності та ціннісної навантаженості пізнання засвідчує зближення методологічних стандартів природничих і соціогуманітарних наук. Ряд закидів щодо недостатньої об’єктивності соціогуманітарного знання було послаблено чи відкинуто на підставі критики концепту “абсолютного суб’єкта”, усвідомлення теоретичної навантаженості пізнання і неминучої присутності позараціональних чинників у пізнанні;
- на зближення природничих і соціогуманітарних наук вказує і аналіз розуміння каузальних зв’язків, який показує, що відбувся перехід від домінування детермінізму, характерного для класичної науки, до визнання неминучої присутності випадковості. Це веде до ослаблення вимог щодо точності прогнозу і визнання ймовірнісних, “м’яких” прогнозів, які характерні для соціогуманітарних наук;
- аналіз тенденції до єдності природничих і соціогуманітарних наук передбачає також дослідження спільних рис у структурі наукового знання в цих двох сферах. Проаналізовані гіпотетико-дедуктивна, індуктивна, статистико-релевантна та генетико-конструктивна моделі наукового знання дозволяють зробити висновок про значну подібність, попри другорядні відмінності, структури природничого та соціогуманітарного знання;
- зрештою, у світлі тенденції до єдності цих двох сфер знання окреслюється образ загальнонаукової методології – він містить декотрі засадничі риси (об’єктивність, перевірюваність, інноваційність тощо), які є спільними для всіх наук, хоча кожна з них має ряд методів, властивих лише цій науці чи спорідненим з нею наукам.
СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
Кругляк М.І. “Раціональність у природничих і соціальних науках: методологічні аспекти” // Sententiae: наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). Спецвипуск № 1 “Феномен раціональності”. УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2004. – С.278-283. (0,5 д.а.)
Кругляк М.І. “Проблема ціннісної навантаженості природничого і соціального знання” // Філософські проблеми гуманітарних наук. Альманах, № 3, К, 2004. – С. 97-101 (0,5 д.а.).
Кругляк М.І. “Об’єктивність у природничих та соціальних науках” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – Вип. 75. – С. 146-149. (0,5 д.а.).
Кругляк М.І. Трансформація образу загальнонаукової методології: від зразкової нормативності до плюралізму і міждисциплінарності // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. – Вип..47.- К.: Український центр духовної культури, 2005 – С. 105-114. (0,5 д.а.)
Кругляк М.І. Чи можлива єдина методологічна модель природничого і соціогуманітарного знання // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. – Вип. 54-55. – С. 113. (0,2 д.а.)
Кругляк М.І. Об’єктивність у природничих та соціальних науках // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції “Людина-Світ-Культура”. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 227-228. (0,2 д.а.).
Кругляк М.І. Пошук загальнонаукової методології: від уніфікованої до плюралістичної моделі // Міжнародна наукова конференція “Дні науки філософського факультету-2005” (26-27 квітня 2005року): Матеріали доповідей та виступів. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. Ч. ІІ. – С. 65-66 (0,2 д.а.).
АНОТАЦІЇ
Кругляк М.І. Методологічний аналіз тенденції до єдності природничого та соціогуманітарного знання за доби постнекласичної науки. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.02 – діалектика та методологія пізнання. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2006.
Дисертація присвячена аналізу тенденції до єдності природничого та соціогуманітарного знання на сучасному етапі розвитку наукового пізнання. Проаналізовано різноманітні підходи до проблеми співвідношення природничого та соціогуманітарного знання, при цьому виявлено ряд проблем, що постають на шляху до єдності природничих та соціогуманітарних наук і показано можливості їх вирішення у контексті постнекласичної науки. Значна увага присвячена міждисциплінарності та взаємодії різних дисциплін у комплексних дослідженнях, що окреслює можливість досягнення єдності природничого і соціогуманітарного знання. Зазначається, що в сучасній філософії науки методологічна єдність пов’язується не з єдиним методологічним взірцем, а з взаємодоповнюваністю методів. Через аналіз моделей наукового знання, що претендують на універсальність виявлено спільні риси у структурі природничого і соціогуманітарного знання. Вказано, що тенденція до єдності природничих та соціогуманітарних наук поглиблюється у постнекласичній науці.
Ключові слова: природничі та соціогуманітарні науки, міждисциплінарність, постнекласична наука, об’єктивність, раціональність, методологія науки, ціннісна навантаженість,
