ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
Кабачинський Микола Ілліч
УДК 356. 13 (477)
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗБУДОВА
ПРИКОРДОННИХ ВІЙСЬК УКРАЇНИ
В 1991-2003 РОКАХ:
ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
07.00.01 – історія України
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Чернівці – 2006
Дисертацією
є рукопис
Роботу виконано в Національній академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, Державна прикордонна служба України
Науковий
консультант: | доктор історичних наук, професор
Добржанський Олександр Володимирович,
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, декан факультету історії, політології та міжнародних відносин
Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор, академік Національної академії наук України Литвин Володимир Михайлович,
Національна академія наук України, віце-президент академії; Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри новітньої історії України
доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України Сідак Володимир Степанович,
Інститут захисту інформації з обмеженим доступом Національної академії Служби безпеки України,
директор інституту
доктор історичних наук, професор Баженов Лев Васильович,
Кам’янець-Подільський державний університет,
Директор Центру дослідження історії Поділля
Інституту історії України Національної академії наук України
Провідна установа: | Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії України, Міністерство освіти і науки України (м. Харків)
Захист відбудеться 26 січня 2007 р. о -00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.06 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: 58000, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.
Автореферат розіслано 18 грудня 2006 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Т.Я. Лупул
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. У 1991 році український народ виборов довгоочікувану державність. Україна увійшла в новий етап свого розвитку, але, проголосивши незалежність та взявши курс на демократизацію внутрішньополітичного життя та міжнародних відносин, вона зіткнулась з рядом суттєвих проблем. Зокрема, однiєю з наріжних постала проблема розбудови власних державних кордонiв і забезпечення їх охорони.
Це зумовлювалося тим, що Україна внаслідок умовного характеру державно-територіального розмежування колишніх радянських республік виявилася на південних, східних і північних рубежах без сформованих кордонів і прикордонної інфраструктури і, як наслідок, фактично відкритою для безконтрольного і незаконного переміщення через кордон громадян і транспортних засобів, товарів та вантажів, зброї, вибухових, наркотичних і отруйних речовин, поширення інших різновидів контрабанди. У такій криміналізованій обстановці в прикордонні різко активізувалася діяльність злочинних та екстремістських груп.
Динаміка цих процесів була надзвичайно високою, і тому переважна більшість із зазначених проблем почали становити загрозу не тільки прикордонній, а й загалом національній безпеці держави. Стало очевидним, що ігнорувати їх більше не можна, адже прикордонні конфлікти можуть перерости у міждержавні (наприклад, конфлікт, пов’язаний з о. Коса Тузла), спричинити порушення територіальної цілісності, уповільнення економічного розвитку, виникнення соціальних, екологічних, культурних та інших загроз національній безпеці.
У наш час державний кордон є невід’ємною ознакою суверенітету кожної держави, обов’язковим чинником формування її цілісного організму, політичного, економічного, соціального і культурного життя. Без чітко визначених і захищених кордонів жодна сучасна країна не може реалізувати весь комплекс суверенних прав, конструктивно розвивати міждержавні відносини. З огляду на це розбудова кордону і його надійна охорона завжди були однією з головних ознак могутності держави, її спроможності захистити свої національні інтереси, протистояти будь-яким зазіханням на свою територіальну цілісність і суверенітет.
Зважаючи на це, 30 серпня 1991 р. розпочався процес створення Прикордонних військ України (далі – ПВУ), які до липня 2003 р. охороняли державний кордон, протидіючи різноманітним порушенням національного законодавства, а з 1 серпня цього ж року були реформовані в правоохоронну структуру спеціального призначення – Державну прикордонну службу України.
На жаль, українське сьогодення свідчить, що жодної з окреслених проблем, пов’язаних з безпекою державного кордону, так остаточно і не вирішено, а прикордонні структури так і не визначились щодо оптимальних варіантів форм і методів його охорони. Але все ж за час існування ПВУ напрацьовано значний досвід щодо досконалої організації охорони кордону, з’явилось багато фактів ефективної протидії порушникам, які потребують ґрунтовного аналізу та поки що в українській історичній науці не знайшли належного висвітлення. Це викликає занепокоєння, адже глибоке й всебічне дослідження цих проблем має важливе наукове та практичне значення: з’ясовує роль і місце структур, призначених для охорони державного кордону в системі забезпечення прикордонної та національної безпеки держави; забезпечує відтворення об’єктивної картини дійсності українського прикордоння та аналіз можливостей оперативно-службової діяльності (далі – ОСД) прикордонників у протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань. У свою чергу, дослідження шляхів підвищення ефективності протидії порушникам державного кордону, розвитку форм і методів боротьби з ними для оперативно-службової діяльності сучасних прикордонників має ще й прикладне значення.
Обрана тема має й значний виховний потенціал, оскільки реалізація завдань патріотичного виховання, зростання національної самосвідомості українського народу вимагає широкого і вдумливого використання обґрунтованих фактів і прикладів з військово-політичної історії України.
Таким чином, актуальність наукової проблеми, теоретичне та практичне значення її розв’язання, нерозробленість у вітчизняній історіографії історичних аспектів охорони кордону спонукали автора до проведення зазначеного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами
Дослідження проведено в рамках перспективного і поточного планів наукової та науково-організаційної діяльності Державної прикордонної служби України. Матеріал дослідження використано при опрацюванні науково-дослідної роботи “Історія розвитку прикордонних структур на теренах України” (шифр 205-0014 І, “Історія”).
Тему дисертації затверджено вченою радою Національної академії Державної прикордонної служби України, протокол № від 12 листопада 2002 р.
Мета дослідження – комплексний аналіз та об’єктивна оцінка історії формування й розвитку Прикордонних військ України.
Завдання дослідження:
1. Дослідити основні етапи процесу становлення і розбудови ПВУ.
2. Проаналізувати розвиток ОСД прикордонників як складової системи гарантування національної безпеки України.
3. Розкрити процес формування наукових основ розвитку ПВУ.
4. Визначити особливості ОСД військ на різних ділянках державного кордону.
5. Охарактеризувати діяльність Прикордонних військ щодо протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань.
6. Простежити розбудову окремих напрямів оперативно-службової діяльності ПВУ.
7. Здійснити аналіз міжнародної співпраці ПВУ й взаємозв’язків з державними органами і організаціями та з громадськістю прикордоння України.
8. Узагальнити результати оперативно-службової діяльності ПВУ у контексті наукового та практичного значення дисертаційного дослідження.
Об’єкт дослідження – система забезпечення національної безпеки незалежної України.
Предмет дослідження – становлення та розбудова Прикордонних військ як суб’єкта системи забезпечення національної безпеки України.
Хронологічні межі дослідження зумовлені предметом наукового пошуку. Вони охоплюють період від 30 серпня 1991 р., коли було започатковано процес створення Прикордонних військ України, до їхньої реорганізації 1 серпня 2003 р. в Державну прикордонну службу України (далі – ДПСУ).
Територіальні межі дослідження: територія України в її сучасних державних кордонах.
Методи дослідження: предмет дослідження обумовив застосування перш за все проблемно-хронологічного методу. Це дозволило з належною повнотою відтворити багатогранну історію Прикордонних військ України в часовій послідовності. Аналіз історичних умов створення та розбудови військ, співставлення з іншими військово-політичними структурами здійснено за допомогою порівняльно-історичного методу. Діалектичний метод використано для висвітлення подій, процесів, явищ та їхніх наслідків у взаємовпливах, причинно-наслідкових зв’язках і динаміці. Аналітичний і узагальнюючий методи застосовано у висновках, в яких підсумовано історію Прикордонних військ в контексті діяльності щодо гарантування національної безпеки України.
Методологічною основою дослідження є принципи історизму, об’єктивності, системного аналізу. Принцип історизму є одним з найголовніших принципів дослідження, він дозволив вивчити процеси, пов’язані зі становленням та розбудовою оперативно-службової діяльності щодо гарантування національної безпеки Прикордонних військ України, послідовно в їхній структурній єдності та природній діалектиці. Принципом наукової об’єктивності автор керувався при аналізі історичних джерел, що відображали фактичні події і процеси тієї доби.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає передусім у тому, що вирішено актуальну проблему, яку до цього часу не було всебічно та об’єктивно висвітлено в українській історичній науці. На основі широкого пласту джерел, основну масу з яких вперше введено до наукового обігу, автор дослідив процес становлення та розбудови ПВУ в контексті загального розвитку України 1991-2003 років.
У результаті було вперше:
з’ясовано стан історіографічної розробки проблеми та її джерельної бази;
здійснено дослідження процесу становлення і розбудови Прикордонних військ України на основних етапах їхньої історії;
визначено роль і місце оперативно-службової діяльності прикордонників у системі гарантування прикордонної та національної безпеки України;
розкрито процес формування наукових основ розвитку ПВ України;
встановлено особливості оперативно-службової діяльності військ на різних ділянках державного кордону;
охарактеризовано діяльність Прикордонних військ щодо протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань;
простежено розбудову окремих напрямків ОСД ПВУ;
досліджено діяльність відповідних органів ПВУ, спрямовану на розвиток міжнародної співпраці, на формування взаємозв’язків з державними органами і організаціями та з громадськістю прикордоння України;
узагальнено результати оперативно-службової діяльності ПВ України.
Уточнено:
основні етапи процесу становлення і розбудови Прикордонних військ.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що узагальнений досвід, систематизовані матеріали, висновки і рекомендації, зроблені у дослідженні можна буде використати при розв’язанні окремих питань розбудови сучасної системи гарантування прикордонної та національної безпеки України, оперативно-службової діяльності Державної прикордонної служби. Матеріал дисертації також може бути основою для написання узагальнюючих праць з історії прикордонних формувань України та історії України, розробки навчальних дисциплін та спецкурсів для вищої школи України, науково-просвітницької діяльності, патріотичного виховання молоді тощо.
На основі матеріалів наукового дослідження було підготовлено та включено в план навчальної роботи Національної академії ДПСУ:
навчальні дисципліни: “Історія кордонів та прикордонних військ України” в обсязі 108 год., що викладалася при підготовці слухачів за напрямом підготовки “Військові науки”; “Історія кордонів України” в обсязі 54 год., що викладається при підготовці курсантів за напрямом підготовки “Охорона та захист державного кордону”;
розділи і теми в навчальних дисциплінах: “Воєнно-політичні та соціально-економічні проблеми державного і військового управління”, “Актуальні проблеми історії України”, “Суспільні дисципліни” (акт реалізації від 26 червня 2006 р. № ).
Результати дисертаційного дослідження також впроваджено при розробці матеріалів до занять з морально-психологічного забезпечення в Системі виховної роботи з особовим складом підрозділів Державної прикордонної служби України, кораблів та катерів Морської охорони (довідка від 8 червня 2006 р. № с/224).
Особистий внесок здобувача. Усі висвітлені у дисертації наукові результати отримані автором самостійно.
У навчальному посібнику “Воєнно-політичні та соціально-економічні проблеми державного і військового управління”, написаному у співавторстві, дисертант особисто опрацював розділ “Історія кордонів і прикордонної охорони України”, що складає 28всього матеріалу.
У публікаціях, які додатково відображають результати дисертаційного дослідження, частка матеріалу, підготовленого автором, складає:
“Захисні споруди та їх використання у справі охорони земель східних слов’ян та Київської Русі” – 50;
“Державний кордон України та особливості його охорони у 1944-1991 роках” – 60;
“Виховання військовослужбовців-віруючих, представників різноманітних конфесій” – 60;
“Моральне виховання воїнів у історичному контексті” – 50
Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження обговорювались на ІІ (“Українська історична наука на сучасному етапі розвитку” (м. Кам’янець-Подільський, 2003 р.) та ІІІ (“Українська історична наука на шляху творчого поступу” (м. Луцьк, 2006 р.) міжнародних наукових конгресах українських істориків.
На 22 конференціях:
міжнародних наукових – “Актуальні проблеми історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.” (м. Черкаси, 2001 р.); “Українська історіографія на рубежі століть” (м. Кам’янець-Подільський, 2001 р.); “Соціально-гуманітарні науки на початку ІІІ тисячоліття: досягнення, проблеми, перспективи” (м. Хмельницький, 2002 р.); „Історія релігій в Україні” (м. Львів, 2005 р.); “Релігія і церква в історії України” (м. Полтава, 2005 р.); “Поляки в Україні у ХІХ-ХХ ст.” (м. Хмельницький, 2005 р.); “Церква і держава у служінні народові” (м. Хмельницький, 2005 р.);
всеукраїнських науково-теоретичних і науково-практичних – “Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні” (м. Київ, ХІІ конференція – 2003 р., ХІІІ – 2004 р.); “Актуальні проблеми підготовки майбутніх офіцерів-прикордонників до виховної роботи з особовим складом” (м. Хмельницький, 2004 р.); “Україна в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. та роль органів державної безпеки у її визволенні від фашистських загарбників” (м. Хмельницький, 2005 р.); “Українська історична біографістика: забуте і невідоме” (м. Тернопіль, 2005 р.); “Знищення опозиції в 20-х-30-х роках ХХ ст. як засіб формування тоталітарної системи в Україні” (м. Хмельницький, 2006 р.); “Сучасні тенденції та перспективи розвитку освіти і науки у вищих навчальних закладах України” (м. Хмельницький, 2006 р.);
ХІ Подільській історико-краєзнавчій (м. Кам’янець-Подільський, 2004 р.);
V Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річчю заснування Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича (м. Чернівці, 2005 р.);
міжвузівських науково-теоретичних і науково-методичних – “Морально-психологічне забезпечення службової та навчально-виховної діяльності” (м. Хмельницький, 2001 р.); “Основні шляхи підвищення рівня професійної підготовки майбутніх офіцерів прикордонного контролю” (м. Хмельницький, 2005 р.); “Роль фахівців кінологічної служби ДПСУ в підвищенні ефективності протидії незаконній міграції та обігу наркотичних і вибухових речовин” (м. Хмельницький, 2005 р.); “Світ та тероризм: ХХІ ст.” (м. Хмельницький, 2005 р.); “Українське козацтво: минуле, сучасне, майбутнє” (м. Хмельницький, 2005 р.); “Підготовка фахівця у вищій школі: проблеми та перспективи” (м. Хмельницький, 2006 р.).
Основні положення та результати дослідження обговорювались також на засіданнях кафедр оперативного мистецтва і педагогіки та психології Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького (м. Хмельницький), кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича (м. Чернівці).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 3 монографіях, 52 наукових статтях (48 одноосібні), з них 31 стаття – у фахових збірниках наукових праць, 9 – у збірниках матеріалів конференцій.
Структура роботи обумовлена її метою та науковим завданнями. Вона складається зі вступу, п’яти розділів (18 підрозділів), висновків, списку використаних джерел (1566 найменувань) та додатків на 57 сторінках. Основний текст дисертації викладено на 385 сторінках, повний обсяг дисертації складає 586 сторінок. Ілюстративний матеріал подано у 6 таблицях та 9 рисунках (на 14 сторінках).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні та територіальні межі, мету й завдання, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію.
У першому розділі “Історіографія та джерельна база проблеми” проаналізовано рівень і стан наукових досліджень проблеми у вітчизняній історіографії, широкий масив архівних та документальних матеріалів, які використано при написанні роботи.
З’ясовано, що проблема становлення та розбудови Прикордонних військ України у 1991-2003 роках не є темою, якою б активно займались українські історики. На сьогодні ще немає жодної монографії, наукової статті, які б комплексно характеризували окреслене питання. Враховуючи це, автор шляхом цілеспрямованої евристики віднаходив потрібну інформацію, працюючи з доробком українських вчених і дослідників різних галузей науки, та прагнув використати найбільше джерел, у яких можна було почерпнути дані, які б збагатили дослідження.
У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” досліджено, що проблемою становлення та розбудови ПВУ в першу чергу цікавилися самі прикордонники. Саме керівницво та представники військ стали ініціаторами і авторами створення двох узагальнюючих праць, які на сьогодні містять найбільше матеріалу з проблеми історії охорони кордонів України. Це підготовлений до десятиліття військ навчальний посібник “Прикордонні війська України: історія і сучасність”, у якому дано характеристику основних етапів розвитку ПВУ, висвітлено особливості охорони окремих ділянок державного кордону, розбудови окремих напрямів ОСД. Важливою є також книга “Державна прикордонна служба України: історія та сучасність”, у якій дано стислу історію та опис переважної більшості об’єднань, з’єднань, частин та підрозділів. Ще одну узагальнюючу працю, “Адреса мужності – Південний кордон”, було створено до десятиліття ПВУ в Південному напрямі І. Мельником, Д. Діордієвим і Є. Войтенком.
Кілька публікацій, які теж містять узагальнюючі матеріали, підготовлено до ювілеїв напрямів ПВУ. Так, наприклад, В. Чамара проаналізував розбудову західної ділянки державного кордону, О. Слома – східної, С. Поддубний – Азово-Чорноморського напряму.
З підсумками роботи прикордонного відомства за певні періоди ознайомлюють публікації та інтерв’ю керівників прикордонного відомства – В. Губенка, В. Банних, Б. Олексієнка, М. Литвина та їхніх заступників.
Необхідно вказати також на значну групу праць, які стосуються окремих питань розбудови прикордонного відомства, проблем розвитку окремих напрямків ОСД, її особливостей на різних ділянках кордону, аналізу цих процесів тощо. З’ясовано, що дослідженням окремих аспектів ОСД підрозділів прикордонного контролю займались Б. Єрошин і С. Притула, сили і засоби Морської охорони досліджували І. Скосарєв, В. Кузьменко і Є. Жибарев, перспективні напрями використання авіації ПВУ в охороні державного кордону аналізували М. Тепан, В. Мартиненко і Д. Мармута.
Кінологічна служба ПВУ була предметом уваги у статтях О. Винограда і А. Сідельнікова, а С. Каштелян, В. Кондрат і О. Решетніков переймались проблемами ефективності використання мобільних підрозділів в охороні кордону. Роль і місце науки в ОСД досліджували В. Балашов і А. Галімов, питання професійної підготовки – Л. Баран, В. Ларін і О. Зарицький, освітянську діяльність Національної академії ПВУ – В. Голінко і В. Райко.
Над питаннями розвитку виховної роботи працювали А. Желдак, М. Поліщук і В. Кохан. Проблему патріотичного виховання прикордонників піднімали О. Пометун та Н. Гупан. Цікаві дослідження, що стосувались історії співробітництва релігійних структур з військовими формуваннями, провели Г. П’янковський і М. Морозов. Систему комплектування і підготовки кадрів аналізували Д. Іщенко та І. Васильчук.
Не раз дослідники звертались й до проблеми організації ефективної протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань. Зокрема, питанням незаконної міграції присвячені статті М. Михеєнка і В. Щегель, контрабандної діяльності – Ю. Літвіна і Л. Тавровецької, попередження на кордоні проявів тероризму – А. Зарицького, В. Шендрика і О. Калиновської.
Питаннями співпраці прикордонників з мешканцями прикордоння і громадськими формуваннями займались О. Коротюк, В. Суботін, В. Чамара, організації шефства над ПВУ – В. Швирьов, В. Воронков, О. Сафін.
На розкриття проблеми розвитку співробітництва з суміжними й іншими державами і міжнародними організаціями були спрямовані дослідження О. Мельникова, Ю. Першукова, М. Гончарука, І. Никитюка та О. Дем’яненка.
З сутністю реформування ПВ в ДПС України, змістом нової моделі охорони кордону знайомили Д. Хруст, В. Ляшенко, В. Суботін, О. Перехрест.
Окремі аспекти означеної проблеми проаналізовано у дисертаційних дослідженнях О. Богуша, Ю. Лазаренка, І. Морозова, М. Морозова, В. Баратюка, В. Серватюка, Б. Єрошина, П. Шишоліна, О. Савченка, А. Желдака, В. Руденка, А. Катковського, Т. Цимбалістого, В. Чумака, А. Моти та інших.
Основою дослідження стали різноманітні за походженням, видовими ознаками та змістом документальні джерела. У підрозділі 1.2. – “Джерельна база дослідження” – охарактеризовано найважливіші документальні й наративні матеріали, які зберігаються в архівосховищах та фондах музеїв, нормативно-правові акти, матеріали засобів масової інформації (часописів, газет, інтернет-сайтів, телепередач), збірки аудіо-, відео-, фотодокументів.
Особливо важливе значення мають документальні джерела, що зберігаються в архівах та фондах музеїв. Саме вони дали можливість довідатись про завдання, які ставились перед ПВУ в означений період, скласти уявлення про організацію військ, їхню оперативно-службову діяльність, комплектування, навчання і виховання особового складу. Йдеться про накази та розпорядження командирів, рапорти, донесення, телеграми, листування, звіти, аналітичні довідки тощо.
З’ясовано, що основний масив матеріалів зосереджений в фондах Центрального архіву ДПСУ. Зокрема, автор працював з документами таких фондів: Ф. – Держкомкордон, Ф. 5. – Північно-західний напрям, Ф. 25 – Південний напрям, Ф. – Південно-Східний напрям, Ф. – Кримський напрям, Ф. 4 – Національна академія ДПСУ, Ф. 9. – Великі Мости, навчальний прикордонний загін (далі – ПРИКЗ), Ф. 8. – Чернівецький ПРИКЗ, Ф. 31 – Одеська окрема авіаційна ескадрилья, Ф. 66. – шпиталь Києва та з іншими.
Зважаючи на те, що частина матеріалів на час дослідження перебувала в діловодстві, велась робота також у поточних архівах: зокрема, з документами поточного архіву “Сховище документів Адміністрації ДПСУ”, поточних архівів відділів документального забезпечення Азово-Чорноморського, Західного, Південного, Північного, Східного регіонального управлінь, відділів документального забезпечення окремих частин, відділів і служб.
Необхідно зазначити, що у поточних архівах зберігається значний масив інформації про діяльність відомства. Наприклад, в номенклатурі справ Сховища документів Адміністрації ДПСУ є 412 найменувань, що стосуються різних сторін ОСД ПВУ. Це, зокрема, Спр. 8 – Матеріали з питань взаємодії з Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та іншими органами державної влади, Спр. 11 – Документи Ради національної безпеки і оборони України, Спр. 17-18 – Матеріали з питань співробітництва між Україною і ЄС та НАТО, Спр. 19 – Матеріали роботи Ради Командувачів ПВ, Спр. – Накази, директиви Держкомкордону, Спр. 29 – Матеріали Колегії Держкомкордону, Спр. 38 – Матеріали за результатами роботи у військах, Спр. 70-72 – Матеріали з питань протидії незаконній міграції, Спр. 78 – Інформаційно-аналітичні матеріали щодо результатів ОСД, Спр. 127-153 – Матеріали Управління міжнародного співробітництва, Спр. 395 – Матеріали Кінологічного відділу та інші.
Що стосується історії розвитку прикордонних структур в Україні до 1991 р., то документальні джерела цього періоду зберігаються в архівосховищах України: Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, обласних державних архівах. Ці матеріали є і у російських архівах: Центральному архіві Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Російської Федерації, Російському державному військово-історичному архіві та Центральному музеї Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Російської Федерації (м. Москва).
Автор з’ясував, що поступово наповнюється і документальний фонд музеїв ДПСУ – Центрального, Південного регіонального управління, Національної академії та Чернівецького ПРИКЗ.
Для розширення джерельної бази дослідження автор формував і власний архів, зокрема з використанням сучасних технічних засобів відео-, фото-, аудіодокументування. Ці засоби дозволили значно поглибити можливості проведення дослідження сучасних періодів історії, зробити його більш різнобічним і, отже, репрезентативним.
Основні напрями і зміст політики держави в галузі забезпечення національної та прикордонної безпеки, розбудови державного кордону й прикордонних військ відображено у нормативно-правових актах: законах і постановах Верховної Ради України, указах та розпорядженнях Президента, Президії Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, наказах і розпорядженнях Голови Держкомкордону і його заступників, міждержавних договорах, угодах тощо.
Органічно важливою складовою частиною джерел з теми дослідження є матеріали засобів масової інформації. Автор їх використав зважаючи на необхідність поглибити та урізноманітнити інформацію, розширити обсяг фактичного матеріалу. Звичайно ж, враховано, що найбільше матеріалів знаходиться у відомчих виданнях: газеті “Прикордонник України”, газетах напрямів (“Південний кордон”, “Північно-Західний кордон”) і прикордонних загонів, часописі “Кордон”. Значну інформацію почерпнуто з тижневика “Дзеркало тижня”, “Урядового кур’єру”, “Голосу України”, “Молоді України”.
Автор звертався і до матеріалів регіональних та місцевих видань. У них подано матеріали, що стосуються підрозділів ПВУ, які дислокувались і діяли у тих чи інших регіонах, області, районі, населеному пункті. Так, наприклад, ОСД з’єднань Східного напряму висвітлювали такі періодичні видання, як “Суми і сумчани”, “Глухівщина”, “Вечерний Харьков”, “Луганская правда”, “Донбасс”; Північного напряму – “Чернігівські відомості”, “Сіверський край”, “Житомирщина”, “Волинь”; Західного напряму – “Львівська газета”, “Високий замок”, “Чернівці”, “Буковина”; Південного напряму – “Одеські вісті”, „Юг”, “Подолия”, “Придунайские вести”. Про Азово-Чорноморський напрям писали “Кримська світлиця”, “Индустриальное Запорожье”, “Таврические ведомости” та інші.
Про деякі питання, що стосувались дослідження, писали міжнародні міжвідомчі видання, відомчі видання прикордонних служб зарубіжних країн. Передусім це журнали Ради Командувачів ПВ держав-членів СНД –“Пограничник содружества” і “Ветеран границы”, російських прикордонників –“Вестник границы России” і “Граница”, румунських – газета і часопис з однаковою назвою “Frontiera” (“Кордон”), прикордонників ФРН – часопис “Bundesgrenzschutz Polizei des Bundes” (“Федеральна прикордонна поліція”).
Надзвичайно багатою є нова інформаційна складова сучасності – Інтернет. Робота з його ресурсами дозволила отримувати матеріали з сайтів Президента України, Кабінету Міністрів, РНБО України, інформаційних агенств та інтернет-газет, а з 2001 р. – і з власного сайту прикордонників – .
Загалом використання розлогого комплексу наукових публікацій та документальних джерел створило достатнє інформаційне поле для реалізації поставлених у дослідженні завдань.
У другому розділі “Основні етапи становлення і розбудови Прикордонних військ України в 1991-2003 роках” автор, аналізуючи історію ПВУ, дає власну її періодизацію та виділяє три основних етапи: перший (кінець серпня 1991 – 1993 рр.) – етап утворення і становлення, другий (1994-1999 рр.) – етап розбудови, третій (2000 – липень 2003 р.) – етап реформування. Про результати дослідження йдеться у підрозділах 2.1.-2.3.
Загалом з’ясовано, що протягом першого етапу створено відповідну нормативно-правову базу і прийнято закони, постанови і укази: “Про підпорядкування Україні Прикордонних військ, що дислокуються на її території” (30 серпня 1991 р.), “Про правонаступництво України” (12 вересня 1991 р.), “Про державний кордон Ук-раїни”, “Про Прикордонні війська України”, “Про порядок комплектування, військового, матеріально-технічного і фінансового забезпечення ПВУ” (4 листопада 1991 р.). Ці документи в концептуальному плані визначили прикордонну політику України та завдання військ. У 1992-1993 рр. підготовлено та прийнято ще біля 40 нормативно-правових актів, які стали правовою основою гарантування державної безпеки, недоторканності державного кордону, життєдіяльності ПВУ.
2 січня 1992 р. було створено центральний орган державної виконавчої влади для реалізації державної політики з прикордонних питань – Державний комітет у справах охорони державного кордону України (далі – Держкомкордон).
Враховуючи ускладнення завдань, необхідність підвищення оперативності управління частин і з’єднань, у 1992 р. в ПВУ створено регіональні структурні підрозділи – Північно-Західне (м. Львів), Південне (м. Одеса) та Південно-Східне (м. Харків) управління. У тому ж році сформовано 10 загонів прикордонного контролю у складі 120 застав і 119 пунктів пропуску. Отже, до кінця 1992 р. завершився процес переведення під охорону всього державного кордону України протяжністю 6993,63 км.
У 1993 р. силами морських з’єднань було організовано охорону і контроль територіальних, внутрішніх вод і економічної зони в басейні Чорного моря, взято під прикордонний контроль всі аеропорти держави, які мали міжнародні шляхи сполучення. Для оперативного забезпечення аеромобільних дій військ, крім Одеської авіаційної ескадрильї, сформовано такі ж ескадрильї у Луцьку та Харкові, розпочато охорону дипломатичних представництв України.
Вся ця робота надзвичайно гальмувалась кризовою ситуацією у нашій державі. Так, наприклад, при зростаючому обсязі завдань катастрофічно зменшувалось фінансове забезпечення: затверджені в держбюджеті України асигнування забезпечили у 1992 р. 53а у 1993 р. – лише 20,1фактичної потреби військ.
Вкрай незадовільне фінансування як ПВУ, так і всього, що стосувалось розбудови державного кордону, залишалось основною причиною труднощів і на другому етапі розбудови ПВУ. 1994 рік взагалі приніс антирекорд, адже тоді виділені прикордонникам кошти забезпечили лише 10,5від необхідних. І у наступні роки ситуація була схожою – затверджені у бюджеті суми забезпечували лише 30-33від мінімальної потреби військ.
Все це надзвичайно негативно впливало на матеріально-технічний і на моральний стан військ, адже ПВ, перебуваючи у постійній бойовій готовності, в той же час часто залишались без поточного фінансування й постачання, без будь-яких резервів, що не дозволяло в повному обсязі використовувати в охороні кордону автотранспорт, авіацію, Морську охорону та ін.
Та все ж можна стверджувати, що військовослужбовці ПВУ в цей період зробили неможливе – у надзвичайно несприятливих умовах, практично без коштів, вони пам’ятали про свій високий обов’язок перед людьми та Батьківщиною і не тільки зуміли зберегти сам прикордонний інститут, але й продовжували належним чином виконувати службові обов’язки та охороняти державні рубежі.
Протягом другого етапу завдання ПВУ виконувались у контексті реалізації положень Комплексної програми розбудови державного кордону України, яку було затверджено 16 грудня 1993 р. Програма визначала комплекс заходів, що мали бути реалі-зовані у 1993-1999 роках. Головні її змістовні елементи стосувались удосконалення законодавства про державний кордон, його договірно-правового оформлення, розвитку мережі пунктів пропуску, розбудови ПВ України та їх матеріально-технічного забезпечення.
Участь прикордонників у роботі з удосконалення законодавства про державний кордон була досить жвавою. В результаті було внесено зміни і доповнення до Законів України “Про державний кордон України” і “Про Прикор-донні війська України”. В цей час також прийнято Закони України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” (21 cічня 1994 р.), “Про виключну (морську) економічну зону України” (16 травня 1995 р.), “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” (12 березня 1995 р.); Постанови Кабінету Міністрів – “Про прикордонну смугу” (12 травня 1994 р.), “Про заходи щодо посилення охорони державного кордону України” (15 січня 1996 р.), “Про концепцію охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні” (22 січня 1996 р.); Програми боротьби з незаконною міграцією на 1996-1997 рр., 1998 р., 1999-2000 рр. інші.
Забезпечуючи договірно-правове оформлення державного кордону, ПВУ разом з державними структурами протягом 1994-1999 рр. працювали над укладенням рівноправних справедливих договорів про державний кордон і його режим, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань з усіма суміжними державами.
Щодо розбудови власне ПВ України, то постановою Кабінету Міністрів від 23 листопада 1995 р. було встановлено їхню організаційну структуру. Законами України від 18 червня 1996 р. і 8 жовтня 1999 р. значно розширено обов’язки і права, чітко визначено статус і права керівного складу, а також повноваження структурних підрозділів.
У той же час в умовах розвитку державності незалежної України та формування її геополітичного простору важливого значення набуло питання створення прикордонного відомства та системи охорони кордону, які були б адекватними загрозам національній безпеці, обстановці, що складалась на кордоні, економічно доцільними та підтримували баланс службової ефективності. Задля вирішення зазначених проблем протягом 2000 – липня 2003 рр. було проведено реформування Прикордонних військ в Державну прикордонну службу. Цей період став третім етапом в історії ПВУ – етапом реформування.
Основними факторами, що вплинули на необ-хідність реформування ПВУ в правоохоронну структуру, були: необхідність підвищення рівня забезпечен-ня національної (прикор-донної) безпеки, певна колізія між нормами Конституції Укра-їни та чинним законодавством із прикордонних питань і необхідність її усунення, затримка належного правового врегулювання діяльності органів охорони кордону тощо.
Враховуючи це, Держкомкордон підготував пропозиції керівництву держави, на основі яких було напрацьовано і 16 листопада 2000 р. видано Указ Президента України “Про Програму дій, спрямованих на підтримання режиму державного кордону України і прикордонного режиму, розвиток Прикордонних військ та митних органів України на період до 2005 року”. Метою Програми дій було визначено вдосконалення системи захисту національних інтересів на державному кордоні України шляхом уточнення функцій та завдань ПВУ, їхній розвиток і реформування в ДПСУ.
На етапі реформування в першу чергу необхідно було визна-чити концептуальні підходи до охорони державного кордону, пе-рспективи втілення нових форм і способів прикордонної служби. З цією метою Держкомкордон розробив й представив для подальшого затвердження ряд нормативно-правових актів, які сприяли вдосконаленню його управлінських функцій і ОСД військ, посиленню режимних заходів на проблемних ділянках кордону і в контрольованих прикордонних районах тощо.
З метою забезпечення ефективної протидії протиправній діяльності на кордоні та впорядкуван-ня розподілу меж відповідальності було проведено реформування регіональних органів управління. Наказом Голови Держкомкордону 25 бе-резня 2000 р. у Криму ство-рено управління військ Кримського напряму (з 2002 р. – Азово-Чорноморський), а 9 липня 2002 р. на північній ділянці кордону – управління військ Північного напряму ПВУ.
З 2001 р. на кордоні експериментально перевірено деякі елементи майбутньої структури ДПС, організовано навчання і перепідготовку керівних кадрів. У 2002 – першій половині 2003 р. впроваджуються елементи принципово нової моделі охорони кордону, тобто сукупності сучасних форм і способів ОСД Прикордонних військ, об’єднаних у єдину систему на ділянці органу охорони державного кордону.
Загалом протягом третього етапу відбулися значні зміни, в результаті яких на липень 2003 р. ПВУ мали значно оновлену структуру, були укомплектовані військовослужбовцями та працівниками за штатами мирного часу на 92а також забезпечені озброєнням – на 100продовольством – на 100автомобілями – на 95 %, речовим майном – на 90засобами зв’язку – на 56що дозволяло їм виконувати завдання за призначенням.
З 1 серпня 2003 р. набрав чинності прийнятий 3 квітня 2003 р. Закон України “Про Державну прикордонну службу України”, і вартові національних кордонів продовжили свою справу вже у новій якості – як правоохоронний орган спеціального призначення.
Ускладнення завдань, що їх повинні були вирішувати війська, застосування сучасних форм та методів охорони державного кордону вимагало науково-творчого підходу. З огляду на це в ПВУ протягом означеного періоду було створено дієздатну систему наукової та науково-організаційної діяльності, розроблено наукове забезпечення ОСД військ з надійної охорони державного кордону України. Зважаючи на важливість цього питання, автор розглядає його окремо в підрозділі 2.4. – “Формування наукових основ розбудови Прикордонних військ”.
Наукова і науково-організаційна діяльність у ПВУ була складовою діяльності структурних підрозділів Держкомкордону, штабів напрямів, ака-демії, Науково-дослідного інституту, штабів з’єднань та окремих частин. Задля її удосконалення було налагоджено постійну взаємодію з іншими нау-ковими установами України, прикордонними структурами країн СНД та інших держав.
У результаті до липня 2003 р. для ПВУ підготовлено 6 докторів наук, 151 кандидата наук, 11 професорів, 78 доцентів, 5 старших наукових співробітників. Дослідження науковців стосувалися різних напрямків оперативно-службової діяльності військ: 2 докторські та 45 кандидатських дисертацій захищено з військових наук, відповідно 2 та 15 з технічних, 1 та 60 з педагогічних, 1 та 17 з психологічних, 12 кандидатських дисертацій з юридичних наук, 1 з філологічних та 1 з ветеринарних.
Отже, протягом 1991-2003 рр. ПВУ, організовуючи свою діяльність на чіткій науковій базі, пройшли шлях від створення національної військової прикордонної структури і її розбудови в дієздатний інститут з охорони державного кордону, до його реформування відповідно до вимог сьогодення в правоохоронний орган спеціального призначення.
У третьому розділі – “Діяльність прикордонних військ у справі забезпечення національної безпеки держави” – проаналізовано ту роль, яку відігравали ПВУ як один з гарантів національної безпеки нашої країни.
Зокрема, в підрозділі 3.1. – “Оперативно-службова діяльність Прикордонних військ як складова гарантування національної безпеки України” – проведено дослідження нормативно-правових актів: Закону України “Про прикордонні війська України”, Концепції охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні, Концепції національної безпеки України від 16 січня 1997 р. та Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. У результаті цього було з’ясовано, що у період становлення державності питання захисту територіальної цілісності та недоторканності кордонів було зараховано до пріоритетних національних інтересів, а запобігання спробам зазіхання на територіальну цілісність та усунення можливостей, які б могли призвести до порушень державного кордону, визначено як один з найважливіших напрямів державної політики з питань національної безпеки.
Вирішення цих питань покладалося на основні суб’єкти системи забезпечення національної безпеки, до яких, як складова частина воєнної організації держави, входили і ПВУ, що виконували завдання охорони державного кордону і суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контролю за реалізацією цих прав і виконанням зобов’язань іншими державами, українськими та іноземними юридичними і фізичними особами, міжнародними організаціями тощо.
Держкомкордон також координував дії всіх міністерств і відомств, які займались охороною кордону, і виконував завдання з делімітації й демаркації спільного кордону з суміжними державами та його договірно-правового оформлення.
Прийнявши під охорону один з найбільших державних кордонів у Європі, українські порубіжники для досконалої організації його охорони повинні були враховувати специфіку різних його ділянок, зокрема те, що із загальної його протяжності 1355 км – це морська ділянка, та й сухопутний кордон майже півтори тисячі кілометрів проходить озерами, річками, струмками тощо. На сході державний рубіж губиться в неозорих степах, на півночі – в лісових хащах, а на заході 26 прикордонних застав виконують свої завдання в гірських умовах. Західний кордон має створену ще в СРСР розвинуту інфраструктуру, а південний, східний і північний на той час не мали її взагалі, та й саме поняття “державний кордон” там було відносним, адже не було закріплено юридично. Це ж стосується і охорони виключної (морської) економічної зони та узбережжя Азовського моря тощо. Відповідно різним був і характер правопорушень і поведінка та дії порушників кордону. Прикордонники повинні були враховувати цю специфіку, опрацьовувати різні методи і форми ОСД, застосовувати найбільш ефективні в кожному випадку засоби і заходи для того, аби не допустити безкарних дій злочинців. Аналізу цього питання присвячено матеріал підрозділу 3.2. – “Особливості діяльності Прикордонних військ України на різних ділянках державного кордону протягом 1991-2003 років”.
Прикордонні війська України протистояли цілій низці порушень законодавства України з прикордонних питань. Найнебезпечніші з них, у плані завдання шкоди національним інтересам України, були пов’язані з незаконною міграцією, контрабандним провезенням через державний кордон товарів та вантажів, наркотичних речовин, а також засобів, які могли б бути використані різними злочинними і терористичними угрупуваннями – зброї, набоїв, вибухівки тощо. Тому в підрозділі 3.3. – “Прикордонні війська в протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань” дисертант характеризує ці основні категорії порушень, простежує ОСД ПВУ, спрямовану на протидію цим злочинним явищам.
З’ясовано, що боротьба прикордонників з нелегалами, контрабандистами, транскордонними торговцями наркотиками та зброєю проходила з перемінним успіхом. Не завжди вистачало людських та технічних ресурсів, часто підводило недосконале національне законодавство тощо. З об’єктивних причин (вся ця діяльність незаконна, отже нелегальна, і ніхто ніколи не знатиме її справжніх об’ємів) неможливо визначити рівень ефективності ОСД
