НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

ТА ІСТОРІЇ НАУКИ імені Г.М. ДОБРОВА

КАРАВАНСЬКА Марина Юріївна

УДК 062.2.5.61(091)

ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ З’ЇЗДИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)

07.00.07 – Історія науки і техніки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України

Науковий керівник: доктор філософських наук,

Павленко Юрій Віталійович

Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор біологічних наук, професор,

Пилипчук Олег Ярославович

Київський університет економіки і технологій транспорту,

завідувач кафедри екології та безпеки життєдіяльності на залізничному транспорті

кандидат історичних наук,

Шепель Любов Федорівна

Інститут історії України НАН України, науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ ст.

Провідна організація: Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Г. Сковороди

Захист відбудеться “ 10 ” липня 2006 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізова-ної вченої ради Д 26.189.02 в Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Грушевського, 4, к. 615.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України (01032, м. Київ, бул. Шевченка, 60).

Автореферат розісланий 8 червня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук В.Г. Гармасар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Актуальність даної теми зумовлена сьогоднішньою потребою реконструкції та поповнення історіографії розвитку вітчизняної науки і техніки. Організація та діяльність природодослідницьких з’їздів на теренах України у другій половині ХІХ ст. викликає не тільки історичний, а й практичний інтерес, бо їхнє дослідження дає змогу визначити особливості розвитку вітчизняної науки, зокрема в європейському контексті. Вивчення цих питань на матеріалах природознавчих з’їздів зазначеного часу існування дозволяє відтворити вагомий етап розвитку вітчизняної науки.

Питання організації науки та корисного ефекту від її діяльності завжди цікавили суспільство. Збільшення різноманітності форм організації науки, одну з яких представляють загальнодержавні наукові з’їзди, сприяє її швидшому розвиткові через підвищення ефективності використання інтелектуальних і матеріальних ресурсів громади, а також через появу фахової конкуренції. Таким чином, вивчення історії з’їздів, їх віддачі у вигляді теоретичного й прикладного наукового продукту є пріоритетним питанням для національної спільноти (замовника і кінцевого споживача цього продукту), особливо в час роздержавлення в Україні більшості сфер життєдіяльності, докорінної перебудови суспільно-економічних і науково-виробничих відносин.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною планів науково-дослідних робіт Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України в галузі історії науки і техніки. Тема: “Фундаментальні ідеї і теорії сучасного природознавства: історико-культурний і світоглядний контекст (номер державної реєстрації 0104U006358)”.

Мета дисертаційного дослідження:

·

·

·

Завдання дослідження: головними завданнями дослідження даної проблеми, що має ґрунтуватися на вивченні широкої джерельної бази, є необхідність:

·

·

·

·

·

·

Об’єктом дослідження є розвиток природознавства на землях України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Предмет дослідження – загальноросійські природничо-наукові з’їзди як форма організації природодослідницької науки у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. на території України.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період від середини ХІХ ст., коли в науково-освітніх колах Російської імперії зародилася ідея скликання періодичних природничо-наукових з’їздів, до 1913 р. – року влаштування в Тифлісі (сучасний Тбілісі) останнього загальноросійського з’їзду природодослідників і лікарів. Особлива увага приділена періоду з червня 1861 р. до серпня 1898 р., на який припадає проведення природничо-педагогічних та природничо-наукових з’їздів на теренах України.

Методи дослідження. Наукове вирішення завдань дослідження було б неможливим без дотримання принципів історизму, об’єктивності, системності, сукупне використання яких дало змогу адекватно реконструювати минуле. Вказані методологічні принципи в дисертації реалізуються через певні методи загальнонаукового дослідження – аналізу та синтезу матеріалу, індукції та дедукції, а також через спеціальні методи дослідження, а саме: порівняльно-історичний, історико-хронологічний, статистичний.

Наукова новизна дослідження:

·

·

·

·

·

·

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що дисертація вперше узагальнює та аналізує відомості про природничо-наукові з’їзди, проведені на теренах етнічної України. Матеріали дисертаційного дослідження є внеском у створення цілісної картини історії становлення й розвитку українського природодослідництва, що дає можливість використати їх при розробці узагальнюючих праць і підготовці лекційних курсів з історії науки та освіти.

Історичний досвід проведення періодичних з’їздів фахівців споріднених спеціальностей під егідою постійної виборної установи в умовах обмеженого державного асигнування наукових досліджень міг би слугувати як модель для розробки альтернативних форм організації наукових досліджень в сучасних умовах.

Апробація результатів дисертації та її основних положень була проведена при обговоренні на засіданнях відділу історії науки та техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України. З тематики дисертації робились доповіді на ХІХ Міжнародному Київському Симпозіумі з наукознавства та історії науки (м. Київ, листопад 2002 р.), 3-й Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні питання історії техніки” (м. Київ, жовтень 2004 р.), на Міжнародній конференції “Актуальні проблеми історії медицини” (м. Суми, квітень 2005 р.), на ІІ конференції молодих учених і спеціалістів “Історія освіти, науки та техніки в Україні” (м. Київ, травень 2004 р.), на ІХ конференції молодих істориків освіти, науки і техніки (м. Київ, квітень 2004 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 11 статей загальним обсягом 3 друк. арк., з них у фахових виданнях – 5.

Структура дисертації обумовлена логікою проблеми та дослідницькими завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (одинадцяти підрозділів), висновків, списку використаних літературних джерел, який нараховує 212 найменувань. Загальний обсяг основного тексту дисертації 173 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки; формулюються об’єкт, предмет, мета та завдання дослідження; розкрито новизну та практичне значення дисертації; визначається практичне значення здобутих результатів.

У розділі 1 “Історіографія проблеми та джерельна база” дається аналіз історіографії проблеми й характеризуються джерела. Вивчення історії та інформаційних масивів вітчизняних природничо-наукових з’їздів другої половини ХІХ ст. становить великий науковий та суспільний інтерес і є важливим завданням історії науки, освіти й техніки.

Діяльність з’їздів природничників, що проходили в українських містах, є складовою частиною культурно-наукових процесів, які відбувалися в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в цілому в Російській імперії. Всупереч прийдешньому півторасотлітньому ювілею природничо-наукових з’їздів та потенційно великій кількості зацікавлених дослідників, комплексних праць, присвячених безпосередньо обом Київським природничо-педагогічним чи тринадцяти загальноросійським з’їздам природодослідників і лікарів, досі немає.

Історіографія праць, безпосередньо присвячених з’їздам, на сьогодні обмежується трохи більше ніж десятком робіт загально-оглядового або вузько-направленого характеру. Єдиною монографією, що безпосередньо присвячена обраній темі, є книга, написана ще у 1887 р. лікарем А.В. Погожевим Погожев А.В. 25-летие (1861-1886) естественно-научных съездов в России: исторический обзор деятельности съездов естествоиспытателей и врачей в России и в Западной Европе. – Москва, 1887. – 394 с.. Саме йому належить перша спроба реконструкції історії заснування та функціонування природничо-наукових з’їздів. Вона містить цінний фактичний матеріал. Основним недоліком цієї праці є нерівномірне висвітлення з’їздів і, що найважливіше, вона закінчується аналізом VII Одеського з’їзду (1883 р.).

Спеціальна стаття також сучасника тих подій П.П. Алексєєва розкриває передумови заснування загальноросійських природничих з’їздів, їх завдання, роботу та результати Алексеев П. О предстоящем съезде естествоиспытателей в Киеве // Университетские известия. – К. – 1870. – № 12. – С. 1-9. .

В останні кілька років проблема діяльності та ролі природничих з’їздів розглядалась у невеликих розвідках. Так, вона знайшли своє відображення в об’єктивних і науково виважених статтях, тезах та розділах монографій С.П. Рудої, яка висвітила окремі питання організації Київських природничо-педагогічних з’їздів (1861 р. і 1862 р.), загальноросійських І–ІV, VІ, VII та Х при-родничо-наукових конгресів та ролі К.Ф. Кесслера в їхньому започаткуванні Руда С. З’їзди природознавців і лікарів: внесок у консолідацію наукової еліти // Нариси з історії мікробіології в Україні (к. ХІХ – п. ХХ ст.) – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. – 262 с.; Руда С.П. Роль К.Ф. Кесслера у консолідації природознавців України (друга половина ХІХ ст.) // Бердичівська земля в контексті історії України / Науковий збірник “Велика Волинь”. – Т. 19. – Житомир: М.А.К., 1999. – С. 148-149; Руда С.П., Кощій Л.В. Київські з’їзди природознавців та їх роль у розвитку науки і освіти // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. IV. – Студії з поля історії української науки і техніки. – Львів, 2000. – С. 85-98; Руда С.П., Кощій Л.В. Роль Київських з’їздів природознавців в гуманізації освіти України ХІХ століття // Українознавство і гуманізація освіти. / Тези Всеукраїнської наук.-практ. конф. – Дніпропетровськ, Ч.І., 1993. – С. 153-154; Рудая С.П. Киевские съезды естество-испытателей – прообраз Всероссийских съездов естествоиспытателей и врачей // Наука и техника: Вопросы истории и теории. Тезисы ХХI годичной конференции Санкт-Петербургского отделения Российского Национального комитета по истории и философии науки и техники (Санкт-Петербург, 20-24 ноября 2000 г.). – Вып. ХVI.– Спб., 2000. – С. 36-37..

Ґрунтовна, але все ж таки оглядова стаття Н.А. Григорян  Григорян Н.А. Из истории съездов русских естествоиспытателей и врачей // Історія освіти, науки і техніки в Україні. Зб. наук. праць. – К., 2004. – С. 84-99. в тій чи іншій мірі торкається кожного з тринадцяти загальноросійських з’їздів природодослідників і лікарів. Стаття Т. Пічкур Пічкур Т. До історії з’їздів російських природознавців і лікарів // Історія української науки на межі тисячоліть. Зб. наукових праць. – Вип. 12. – К., 2003. – С.126-132. також дає побіжний огляд більшості загальноросійських форумів (за винятком ІV–VІІ та ІХ), а також подає їхню передісторію у вигляді згадки про Київські природничо-педагогічні з’їзди. Дещо осторонь стоїть рукописна робота Л.Б. Владімірової, Владимирова Л.Б. Свет добра, правды и знания (К 110-летию VII съезда русских естествоиспытателей и врачей). – Рукопись. – 8 с. яка присвячена VII Одеському з’їздові природодослідників і лікарів (1883 р.).Першоджерело виникнення самої ідеї вітчизняних наукових з’їздів природознавців легко простежується завдяки праці Н.Любимова. Любимов Н. Съезды естествоиспытателей в Швейцарии, Германии и Англии // Русский вестник. – 1869. – № 8. – С. 487-547.

Усі сучасні розвідки стосовно з’їздів, їх діяльності і наслідків для освітньо-наукового життя виглядають як поодинокі спроби витягнути відповідні історичні факти з майже повного забуття.

Аналізуючи історіографію вищеозначеної проблеми, слід згадати матеріали допоміжного характеру, що непрямо, але дотичним чином її стосуються. Про природничо-наукові з’їзди другої половини ХІХ – початку ХХ ст. можна знайти згадки в контексті головної теми дослідження в роботах, присвячених біографії та науковим дослідженням засновника російських з’їздів К.Ф. Кес-слера Богданов М. Н. Карл Федорович Кесслер (19 ноября 1815 – 3 марта 1881 гг.). Биография. – СПб., 1882. – 64 с.; Банина Н.Н. Кесслер К.Ф. и его роль в развитии биологии в России. М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1962. – 141 с., інших видатних учасників природничих форумів Білокінь І.П. До історії відкриття С.Г.Навашиним подвійного заплід-нення у квіткових рослин // Нариси з історії природознавства і техніки. – Вип. 22. – 1976. – К.: Наукова думка. – С. 67-71; Вайнберг Б.Г. Знаменательная веха в истории отечественной биологии и медицины (К 70-летию речи И.И. Мечникова “О целебных силах организма”) / Врачебное дело. – № 10. – 1953. – С. 943-944; Предшественники Дарвина в России. Из истории русского естествознания. – М.–Л.: Изд-во АН СССР, 1951. – 198 с.; Руда С.П. С.М. Переяславцева – видатна представниця вітчизняної науки другої половини ХІХ ст. // Жінка в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє / Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Україна, Київ, 3-4 грудня 1999 р.). – К., 1999. – С. 129-132; Савчук В.С. Иван Яковлевич Акинфиев. 1851–1919. – М.: Наука, 1996. – 110 с., а також в їхніх мемуарах Мечников И.И. К истории биологии в России за истекающее пятидесятилетие // Мечников И.И. Пессимизм и оптимизм. – М.: Сов. Россия, 1989. – С. 240-252; Тимирязев К.А. Развитие естествознания в России в эпоху 60-х годов // Сочинения: В ІХ тт. – М., Сельхозгиз, 1939. – Т. VІІІ. – С. 137-177.; при викладенні історії вітчизняного природодослідництва та окремих природничих наук Кириллин В.А. Страницы истории науки и техники. – М.: Наука, 1989. – 493 с.; Павленко Ю.В., Руда С.П., Хорошева С.А., Храмов Ю.О. Природо-знавство в Україні до початку ХХ ст. в історичному, культурному та освітньому контекстах. – К.: Академперіодика, 2001. – 420 с.; Развитие биологии на Украине. – В 3-х тт. – Т.1. С древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции Отв. ред. Б.Г. Новиков. – К.: Наук. думка, 1984. – 416 с.; Виноградов К.А. Очерки по истории отечественных гидробиологических исследований на Чёрном море. – К.: Изд-во АН УССР, 1958. – 155 с.; Развитие физической химии на Украине / Отв. ред. В.Д. Походенко. – К.: Наук. думка, 1989. – 264 с.; Ульянкина Т.И. Зарождение иммунологии. – М.: Наука, 1994. – 319 с.; Семрад О.О., Лендєл В.Г., Кохан О.П. Історія хімії. – Ужгород, 2003. – 207 с., суспільних організацій природничого спрямування Варсанофьева В.А. Московское общество испытателей природы и его значение в развитии отечественной науки. – М.: МГУ, 1955. – 104 с.; Протько Т.С. Роль научных сообществ в формировании научных традиций // Исторические традиции и опыт развития отечественной науки и техники / Сборник материалов по науковедению, истории науки и научно-техническому прогнозированию. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 59-62; Руда С.П. Популяризація наукових знань як одна з основних функцій товариств природознавців // Популяризація науки в Україні: історія і сучасність. – К.: Хрещатик, 1992. – С. 34-42; Савчук В.С. Естественнонаучные общества Юга Российской империи (вторая половина ХІХ – начало ХХ вв.). – Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1994. – 232 с., науково-дослідних закладів Арнольді В.М. Біологічні станції та їх значіння в сучасному студіюванні природи // Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук у Києві. – К.: Видання УАН, 1918. – С. 75-76; Осіюк Л. Ботаніки Київського університету – популяризатори ботанічної науки і освіти (ХІХ – початок ХХ століть) // Наука і освіта. Зб. Наукових праць. – Кн. 1. – К., 1997. – С. 52-56; Руда С. Наукові товариства – організатори перших морських та прісноводних біологічних станцій в Україні // Праці Наукового товариства ім. Т.Шевченка. – Т. 13. – Студії з поля української науки і техніки. – Львів, 2004. , установ-коспонсорів проведення з’їздів Розвиток науки в Київському університеті за сто років. – К.: Вид-во Київ. державного університету, 1935. – 293 с.; Історія Київського університету. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1959. – 626 с., інших форм організації науки Соболева Е.В. Организация науки в пореформенной России. – Л.: Наука (Ленинградское отделение), 1983. – 160 с..

Необхідно зазначити, що мета та завдання дисертаційного дослідження зумовили необхідність прослідкувати становище природничої науки та освіти в Російській імперії ХІХ ст. У цілому історіографія праць, що можуть сприяти розумінню обставин діяльності й прогресу природодослідництва та викладання природничих наук, як головної й обов’язкової умови розвитку природознавства завдяки формуванню адекватно підготовлених наукових та викладацьких кадрів, представлена цілою низкою досліджень істориків імперського, радянського й сучасного періодів Депенчук Л.П. Концепции преподавания естественных наук и университетский устав 1884 г. // Нариси з історії природознавства і техніки. – Вип. 22. – 1976. – К.: Наукова думка. – С. 44-49; Дювуар А. Несколько слов о значении естественных наук и преподавании оных // Русский педагогический весник. – 1860. – № 11. – СПб. – С. 154-161; Поляков М.В., Савчук В.С. Класичний університет: еволюція, сучасний стан, перспективи. – К.: Генеза, 2004. – 416 с.; Страхов П. О значении естественных наук в деле народного образования // Сельское хозяйство. – Т. 4. – № 10-12. – М., 1860. – С. 62-76..

В історичній науці склалася ситуація, коли багато наукознавців відзначають неабиякий вплив та вагу природничо-наукових з’їздів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., але ця проблема свого дослідника все ще не знаходить. Жодна зі згаданих робіт не відтворює цілісної історико-наукової картини діяльності як усіх загальноросійських природничо-наукових з’їздів загалом, так і тих, що проводилися в українських містах зокрема. Що ж до перших Київських з’їздів, то вивченню підмурку Всеросійських зібрань природодослідників і лікарів історики приділили найменшу увагу без будь-яких об’єктивних на те причин.

Обмежена історіографія діяльності з’їздів природознавців не тільки на те-ренах України, а й в Російській імперії в цілому, вступає в дисонанс із досить широкою джерельною базою. Кожен такий з’їзд залишив по собі цупкі томи опублікованих матеріалів своєї роботи: списки, протоколи, доповіді, промови, дебати та ін. І съезд естествоиспытателей в Киеве с 11 по 18 июня 1861 г. // Университетские известия. – К. – 1861. – № 1. – С. 1-141; Второй съезд естествоиспытателей в Киеве // Университетские известия. – К. – 1862. – № 7-8. – С. 1-72; Труды І съезда русских естествоиспытателей в С.-Петербурге. – СПб., 1868.; Труды ІІІ съезда русских естествоиспытателей в Киеве. – К., 1873.; Речи и протоколы VI съезда русских естествоиспытателей и врачей. – СПб, 1880.; Протоколы VII съезда русских естествоиспытателей и врачей в Одессе. – Одесса, 1883. – 31 с. [10 Приложений]; VIII съезд русских естествоиспытателей и врачей в Санкт-Петербурге. – СПб., 1890.; Дневник Х съезда русских естествоиспытателей и врачей. – К., 1898.

“Труды”, “Дневники”, “Речи” та “Протоколы” з’їздів – це щедре, але маловивчене джерело про стан природознавства в нашій державі у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Саме в працях з’їздів у концентрованій формі відображено стан науково-природничої та суспільно-наукової думки в Російській імперії. В багатьох випадках вони слугують засобом встановлення наукового пріоритету. Останнє, наприклад, стосується доповідей І.І. Мечникова та С.Г. Навашина.

В протоколах загальних засідань містяться цінні реферати з питань історії заснування, діяльність та завдання російських природничо-наукових з’їздів Ковалевский А.О. О деятельности наших съездов: Речь в общем собрании ІІІ-го съезда русских естествоиспытателей // Труды ІІІ съезда русских естествоиспытателей в Киеве. – К., 1873. – С. 55-58; Историческая записка об учреждении и ходе Третьего съезда русских естествоиспытателей в Киеве // Там же. – С. 1-10; Съезды русских естествоиспытателей и врачей // Дневник Х съезда русских естествоиспытателей и врачей. – К., 1898. С. 13-16; Историческая записка об организации Х съезда // Там же. – С. 28-30. , про значення і проблеми вітчизняного природознавства Щуровский Г. Об общедоступности или популяризации естественных наук // Труды І съезда русских естествоиспытателей в С.-Петербурге. – СПб., 1868. – С. 7-17; Бекетов А. О естествознании, как предмете общего образования // Там же. – С. 32-39; Фаминцын А. О воспитательном значении естественных наук // Там же. – С. 40-48. , доповіді з постановкою нагальних напрямів природничих досліджень Вагнер Н.П. О средствах для решения сложных научных вопросов // Речи и протоколы VI съезда русских естествоиспытателей и врачей. – СПб., 1880.; Скворцов И.П. Гигиена и цивилизация // Труды ІV съезда русских естествоиспытателей и врачей. – Вып.1. – Казань, 1874.. Протоколи фахових засідань важливі тим, що подають зміст виголошених наукових доповідей і дискусій, до яких вони спричинилися, а також наводять описи демонстрацій наукових експериментів та обладнання.

У роботі також були використані матеріали архівів: Державного архіву м. Києва, Державного архіву Одеської області, Архіву РАН.

В контексті важливості для дисертаційної роботи визначення дійсного становища природничої науки та освіти в Російській імперії ХІХ ст. велику цінність являє собою окремий джерельний пласт, що стосується Проекту Уставу нижчих та середніх навчальних закладів Носков М. О Проекте Устава низших и средних училищ, состоящих в ведомстве министерства народного просвещения // Журнал министерства народного просвещения. – Т. 108. – СПб., 1860. – С. 89-104 [Отдел I]; Свод печатных рецензий на проект Устава средних и низших учебных заведений, состоящих в ведомстве министерства народного просвещения // Там же. – Т. 109. – СПб., 1861. – С. 149-189, 244-310 [Отдел I]; Объяснительная записка к Проекту Устава низших и средних училищ, состоящих в ведомстве министерства народного просвещения // Русский педагогический весник. – 1860. – № 11. – СПб. – С. 226-233., розробка й широке суспільне обговорення якого не тільки явно показали всю гостроту тодішнього протистояння між гуманітарним та природодослідницьким світоглядами, а й стали останнім і суттєвим поштовхом для проведення Київських природничо-педагогічних з’їздів. В цьому ж відношенні дуже важливими є матеріали періодичної преси цього періоду, що містять у собі відомості про офіційну політику Міністерства народної просвіти в царині природознавчих наук та освіти Бунге Н.Х. Об устройстве учебной части в наших университетах // Журнал министерства народного просвещения. – Т. 102. – СПб., 1859. – С. 19-32 [Отдел VI]; Правила для учащихся в университете Св. Владимира // Университетские известия. – К. – 1870. – № 9. – С. 1-35 [Прибавление].; інформаційні зведення про з’їзди І съезд естествоиспытателей в Киеве с 11 по 18 июня 1861 г. // Университетские известия. – К. – 1861. – № 1. – С. І-ХХХІІІ; Второй съезд естествоиспытателей в Киеве // Университетские известия. – К. – 1862. – № 7-8. – С. 75-251; Съезд естествоиспытателей и учителей естественных наук в Киеве // Журнал министерства народного просвещения. – Т. 111. – СПб., 1861. – С. 62-68 [Отдел IV]; Одесский листок. – №№ 181-186. – 1883 г. ; коментарі очевидців та делегатів з’їздів Португалов В.О. Торжество науки // Одесский листок. – № 190. – 28 августа 1883 г. – С. 1; Текущие дела и делишки // Там же. – № 189. – 27 августа 1883 г. – С. 1. та ін.

Таким чином, історіографічний аналіз показав, що комплексно, цілісно й системно дана тема не порушувалася, а тому відноситься до мало вивчених, але, з огляду на багату і доволі доступну джерельну базу, вона має великий дослідницький потенціал.

У розділі 2 “Київські з’їзди природознавців (1861 і 1862 рр.)” перший підрозділ розкриває становище та ступінь розвитку природничих наук в Україні першої половини ХІХ ст. у порівнянні із досягненнями західноєвропейських країн.

Влада свідомо віддавала перевагу здатним здійснювати моралізацію та ідеологічний вплив на громадську думку суспільним наукам відносно природознавства. У час капіталізації соціально-економічних стосунків, коли вітчизняні виробничі галузі та інші установи відчували гостру необхідність наукового забезпечення їхньої діяльності, царський уряд не тільки не збільшує кількість університетів до необхідної кількості, але й постійно напосідає на їх самоврядність, прагнучи досягти повного контролю над їх діяльністю.

Обґрунтовано думку про виникнення до середини ХІХ ст. необхідних передумов для створення вітчизняних зібрань природознавців. Природничо-наукові з’їзди, утворені ними організації, зв’язки, самопоміч стали тими чинниками, що мали дозволити перечекати період несприйняття природодослідництва консервативною владою, аж поки вона не відчує вади власної освітньо-наукової політики. Завданням з’їздів стало збереження знань, які мали б забезпечити безперервність дослідницько-виховних традицій до того часу, коли на них виникне попит.

У другому підрозділі висвітлено роль К.Ф. Кесслера, професора Університету св. Володимира, в організації та проведенні перших Київських з’їздів. На тлі процесу формування К.Ф. Кесслера як науковця, його наукових інтересів та досягнень в галузі зоології показано його роботу по лобіюванню й втіленню в життя проектів Київських природничо-педагогічних і загальнодержавних природничо-наукових з’їздів. На основі документальних джерел відтворюється хід подій по організації й перебігу Київських з’їздів 1861 і 1862 рр., а також їхній безпосередній причинно-наслід-ковий зв’язок із російськими з’їздами природодослідників і лікарів.

Докладному аналізу наукових доповідей Київських з’їздів природознавців і викладачів присвячений третій підрозділ. Зокрема, розкрито напрямки досліджень А.О. Кржижановського, І.А. Тютчева, І.С. Коперницького, О.С. Тарачкова, С.І. Штейнберга, Ф.І. Базинера, А.С. Роговича, І.О. Стебута, Н.Д. Борисяка та К.Ф.Кесслера.

У четвертому підрозділі вперше докладно розглянуті питання, що піднімалися на педагогічних засіданнях з’їздів 1861 і 1862 років. Вони яскраво характеризують жалюгідний стан природознавчих дисциплін і формальність їхнього викладання у освітніх закладах того часу.

Найбільшу цінність і значення Київських з’їздів 1861 і 1862 рр. дисертаційне дослідження вбачає у об’ємній, копіткій роботі, що здійснив К.Ф. Кесслер із соратниками, по піднесенню значення науки у державі, а також по підготовці наукової (й просто освіченої) громадськості до більш масових загальнодержавних з’їздів природознавців та накресленню загальних засад проведення подібних заходів на вітчизняних теренах.

У розділі 3 “Загальноросійські з’їзди природознавців і лікарів на теренах України” здійснене дослідження чотирьох з’їздів, три з яких (ІІІ-й, VII-й і Х-й) відбулися в українських містах, а один (І-й), Санкт-Петербурзький, докладно вивчається у першому підрозділі як відправний захід такого масштабу.

Аналіз здійснений на основі документальних матеріалів ходу організації, мети, завдань, методів роботи Першого загальноросійського форуму природодослідників 1867-1868 рр., основних питань, що на ньому обговорювалися, дозволив зробити висновок про його спадкоємність по відношенню до місцевих Київських з’їздів природничників. Виступи А.М. Бекетова, А.С. Фамінцина, Е.А. Юнге, О.В. Совєтова, М.І. Здекауера, Ю.І. Симашка та Д.І. Менделєєва на загальних засіданнях Санкт-Петербурзького з’їзду свідчать про тривання в науково-освітніх колах боротьби між гуманітарними та природничими науками, боротьби, в якій останні ще мали доводити своє право не тільки на вільний розвиток, а й на існування.

Вивчення статистичних даних з’їзду, крім нерівномірної представленості різних природодослідницьких дисциплін, дає вагомі аргументи на користь дозрілості питання про необхідність спільних природничо-медичних конгресів.

Другий підрозділ розглядає ІІІ з’їзд природодослідників, який відбувся у 1871 р. у Києві, простежує нюанси проведення природничих зібрань такого рівня у провідному університетському місті української частини Російської імперії. На цьому з’їзді професори А.С. Фамінцин і О.О. Ко-валевський гостро поставили питання про вирішення виявлених недоліків цієї форми організації природничої науки. Створені за моделлю західноєвропейських природничих з’їздів, конститутивною метою яких було не стільки вирішення фахових проблем і ознайомлення з новими дослідженнями, як особистісне спілкування, російські з’їзди не вдовольняли дуже конкретних, прагматичних прагнень та запитів вітчизняних природодослідників, які ще знаходились на іншому щаблі професійних можливостей.

А.С. Фамінцин виявився найактивнішим лобістом реорганізації з’їздів у бік інтенсифікації їхньої роботи, надання їм більшої самостійності, яка дала б можливість перевести діяльність форумів у вирішення практичних завдань, необхідних для енергійного розвитку природодослідництва й розв’язання нагальних потреб суспільства. В дисертації поглиблено опрацьовуються його ґрунтовні пропозиції, які фактично від початку були приречені – отримання міністерського дозволу на незалежну від держави діяльність було справою неможливою. Непоступливість уряду в цьому питанні випливала з загальнодержавної політики консервування всіх суспільних процесів та ідейного розвитку у Російській імперії.

У третьому підрозділі докладно досліджений VII природничо-науковий з’їзд в Одесі (1883 р.). Провінційне, віддалене не тільки від наукових столиць та від інших російських університетів, місто змогло привабити стільки натуралістів, що їх чисельність переважила показники відвідуваності з І-го по V-й з’їзди.

Аналіз статистичних даних дозволив зробити висновок про виняткове домінування у роботі з’їзду медичної тематики, а серед учасників – лікарів.

Найбільше Одеський природничий з’їзд уславив себе як трибуна, з якої І.І. Мечников пові-домив світові свої спостереження про “цілющі сили організму” та про механізм фагоцитарного захисту організму, які ознаменували відкриття нової галузі науки – імунобіології, та принесли вченому світове визнання у вигляді Нобелевської премії. Мечниковим також була виголошена екстраординарна для того часу в Російській імперії промова про необхідність приділяти належну увагу теоретичній розробці питань природознавства.

Н. Введенський на з’їзді представив свої праці з нейрофізіології, засвідчивши винайдений ним метод телефонічного прослуховування токів дії. “Телефон Введенського” дозволив здійснювати дослідження закономірностей функціонування нервово-м’язевих апаратів.

Прийняті на VІІ з’їзді рішення надалі значно посприяли О.В. Клоссовському в організації вітчизняної мережі станцій (1886 р.) для метеорологічних спостережень.

Четвертий підрозділ присвячений дослідженню Х загальноросійського конгресу природодослідників і лікарів у Києві (1898 р.). Це останній такого роду захід, що відбувся на території України. Вивчення його матеріалів дозволяє зробити висновок про якісні масштабні зміни в устрої вітчизняних природничих з’їздів. Заняття та засідання були поставлені на потік таким чином, що стали нагадувати інтенсивні курси з підвищення кваліфікації. В умовах несприятливої політичної кон’юнктури вітчизняне природодослідництво шукало більш ефективних шляхів розвитку. Прапором такого пошуку стало чергове обговорення статуту Російської асоціації природознавців і лікарів й поновлення клопотань про більшу самостійність з’їздів.

Сенсаційним стало повідомлення С.Г. Навашина “Нові спостереження над заплідненням у Fritillaria tenella u Lilium martagon” про відкриття ним подвійного запліднення у покритонасінних рослин, яке мало світове значення, оскільки з’ясовувало досі незрозумілі моменти статевого процесу основних культурних рослин і мало важливе промислове значення. Світова наукова спільнота відразу високо оцінили це відкриття, оскільки воно виявилося дуже значущим не тільки для ембріології рослин, а й для їх систематики.

Відкриття С.Г. Навашиним подвійного запліднення в зав’язкових рослинах стало найбільш значущим відкриттям ХІХ ст. у галузі ботаніки, яке було зроблено в Києві. Воно згодом дозволило науковцю побудувати ботанічні філогенетичні системи.

На вперше започаткованій Десятим природодослідницьким з’їздом підсекції повітроплавства її члени – М.Є. Жуковський, А.М. Кованько, М.М. Поморцев, С.А. Ульянін, К.Я. Данилевський, В.В. Кузнєцов, М.М. Утешев, А.Х. Репман, С.П. Квятковський – запропонували свої шляхи та способи вирішення таких нагальних проблем того часу, як транспортування людини й вантажів надземним способом; дистанційна аерофотозйомка; передача умовних сигналів та проведення спостережень з повітря; ефективне використання сили вітру; вивчення атмосферних явищ і прогнозування погоди; розуміння всіх деталей механізму польоту тварин; подолання обмеженості використання льотних апаратів по параметрам висоти, довжини, аеродинамічного обтікання, безперервності, тривалості попередньої підготовки, дорожнечі польотів, а також усунення вирішальності факторів погоди та ходового вітру.

У розділі 4 “Роль природничо-наукових з’їздів у консолідації наукової спільноти Російської імперії” перший підрозділ просліджує актуальні наукові проблеми та питання організації наукової діяльності, розглянуті на з’їздах. Однією з найважливіших прерогатив з’їздів було те, що на їх зібраннях відбувалося всебічне і досить результативне обговорення багатьох наукових проблем загального характеру: охорони природи і здоров’я людини, підвищення її побутових умов та культурного рівня, комплексне вивчення природних ресурсів, раціонального природокористування, демографії, медичної статистики тощо. Тематика найважливіших теоретичних проблем, що піднімалися на засіданнях, стосувалася вироблення оптимальних взаємовідносин та співвідношення вітчизняної науки зі суспільством, системою викладання, оточуючою дійсністю, системою світових знань, виробничими галузями, окремими ділянками наукового знання та ін.

Питання щодо впливу цивілізації на здоров’я людини було поставлено представником казанських гігієністів І.П.Скворцовим. Йому також належить теза про те, що головним завданням науки повинно стати не констатування негативних наслідків цивілізації, а передбачення й попередження їхньої можливості. Вирішення такого завдання стало б найкращім аргументом для суспільства на користь природодослідництва.

Проблеми комплексного вивчення природних багатств країни, раціонального природокористування вперше на з’їздах були підняті М.П.Вагнером, який закликав об’єднати наукові сили для природничо-наукового вивчення європейської Росії та Сибіру. Йому також належить прерогатива в загостренні уваги натуралістів на проблемі ролі науки в житті суспільства. М.П.Вагнеру ж належить теза про те, що наука має бути людяною, та думка про необхідність комплексної розробки фундаментальних проблем науки, потрібних для соціального розвитку країни.

Із введенням в науковий обіг дарвінівської теорії єдності тваринного світу російські з’їзди увійшли в період переформатування природничого світогляду, тому неоціненне значення мало опрацювання на їхніх засіданнях різних аспектів вчення про походження видів (А.М. Бекетов, І.І. Мечников, І.М. Сєченов, О.О. Ковалевський, К.А. Тімірязєв, М.О. Мензбір, А.С. Фамінцин та ін.)

На основі глибокого аналізу і серйозних узагальнень великого фактичного матеріалу, що характеризував склад та генезу фауни південноросійських морів та їх геологічну історію, основоположником російської фауністики К.Ф. Кесслером було створено теорію про спільність фауни Понто-Каспійсько-Аральського басейну, а іншим учасником з’їздів – В.К. Совинським її було підтверджено й розвинено.

Важливим внеском засідань з’їздів стала розробка питань створення й уніфікації галузевої наукової номенклатури та термінології (О.В. Баранецький, О.М. Петунніков, С.Г. Навашин, М.В. Цингер, В.Д. Мєшаєв, О.П. Богданов, М.М. Вакуловський). У роботі відзначено також вклад делегатів з’їздів (А.М. Бекетов, А.С. Фамінцин, І.Я. Акінфієв та ін.) у розробку методології викладання природничих дисциплін.

Досліджена виділена делегатами проблема про переведення здобутків світової науки на вітчизняні рейки (П.І. Пушкін, Я.О. Чистович, Г. Любарський). Таким чином, на форумах неодноразово умотивовувалось питання про необхідність опрацювання й переоцінки досліджень іноземних фахівців з позиції вітчизняних потреб і специфіки.

У підрозділі простежене також обговорення на ІV та VІІІ-ХІІІ з’їздах питання про заснування т.зв. Асоціації російських природодослідників і лікарів. Вона задумувалася не тільки як постійний розпорядчий комітет по облаштуванню періодичних з’їздів, а й як координуючий центр для всіх вітчизняних природничників. За умов безсистемності, коли періодичність з’їздів варіювалася в межах 1-8 років, постійно існувала небезпека втратити не тільки спадкоємність, актуальність заявлених і замовлених робіт, а й науково-організаційні орієнтири. У період стрімкого світового розвитку природознавства, коли природнича система знань зазнавала постійних змін і переглядів з нових позицій, роль такого науково-організаційного інституту важко переоцінити, але наміри натуралістів постійно наштовхувалися на бюрократичну стіну урядових заборон.

Досліджено еволюцію організаційної форми, мети, методів та завдань з’їздів, доведено їх тісний зв’язок і відповідну залежність від змін у науково-організаційному полі країни. Створення паралельних вузькоспеціалізованих природничих з’їздів згодом призводило до зміни регламенту форумів природодослідників і лікарів у бік відходу від спеціалізованості доповідей на користь загальноцікавої й зрозумілої тематики, що зумовлювало більшу консолідацію різнофахових делегатів. Вивчені процеси організаційного саморозвитку загальноросійських з’їздів дозволили вмотивувати їхню чутливість до потреб часу й гнучкість у виборі методів досягнення своїх головних завдань.

Найбільш вдалим і повністю втіленим у життя виявився проект організації природодослідницьких товариств при російських університетах (Петербурзькому, Київському, Казанському, Харківському та Новоросійському). Університетські Товариства природодослідників швидко зорганізувалися й стали до різнобічної роботи, яка дала суттєві наукові, культурно-просвітницькі, видавничі та інші плоди. Серія невдалих спроб зорганізувати Асоціацію російських природодослідників і лікарів стала поштовхом до ще більшого зближення між з’їздами та Товариствами природодослідників, бо безперервне функціонування останніх допомагало забезпечувати спадкоємність у роботі періодичних зібрань.

Вже під час перших зібрань М.П. Вагнером на