ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КУЛІНІЧ ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 821.161.2.09 Чернявський

ІСТОРІОСОФСЬКИЙ ЧАСОПРОСТІР У ТВОРЧОСТІ

МИКИТИ ЧЕРНЯВСЬКОГО

10.01.01 — українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, професор

Пінчук Тетяна Степанівна,

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, декан факультету української філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гуляк Анатолій Борисович,

Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Олійник Наталія Петрівна,

Дніпропетровський національний університет, доцент кафедри української літератури

Провідна установа: Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, кафедра історії української літератури, м. Харків, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 6 вересня 2006 року о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49025 м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка 1, Палац Культури студентів ДНУ)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано 4 серпня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Вивчення художньої історіософії є одним з перспективних та актуальних напрямків сучасної науки. Це пов’язано із зміною сприйняття історії як такої. Від спрощено-схематичного тлумачення історичного розвитку народу та нації як невпинної зміни суспільно-економічних формацій, жорстко детермінованих виробничими відносинами, науковці приходять до усвідомлення історії як історичної антропології.

Актуальність дослідження зумовлена зростанням уваги до літературної або художньої історіософії як галузі знання, що здатна дослідити сфери, недоступні для філософії, вивчити причинно-наслідкові залежності культурно-етичного характеру, найкращим чином висвітлити „людський” чинник історичного поступу. Перспективним для дослідження художньої історіософії вважаємо творчий доробок письменників, у якому представлені як прозові, так і поетичні твори. Одним з таких авторів є Микита Чернявський – поет, прозаїк, публіцист. Його літературна діяльність уже частково оцінена. З часу виходу першої збірки “Зерна щастя”(1948) в газетах “Радянська Донеччина”, “Прапор Перемоги”, “Луганська правда”, “Літературна газета”, “Літературна Україна”, на сторінках часописів “Радуга”, “Вітчизна”, “Донбасс” з’являлися рецензії на окремі збірки, критичні статті, де аналізувалися деякі аспекти творчості молодого поета, зазначалися недоліки та успіхи. Авторами досліджень переважно були викладачі вищих навчальних закладів (А.Загнітко, Г.Рудницька та ін.), письменники (П.Ларін, М.Малахута, І.Низовий, І.Савич, В.Шевчук та ін.). Найбільш ґрунтовні розвідки про поезію та прозу Микити Чернявського належать І.Білогубу, М.Дубині, М.Логвиненку, Б.Степанюку. Вони висвітлюють життєвий і творчий шлях митця, подають ідейно-художній аналіз збірок, окремих віршів та прозових творів. Проте наявні публікації не осягають повною мірою творчості видатного луганського письменника. Ґрунтовних досліджень його поезії та прози немає.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження відповідає межам сучасного розвитку науки в Україні, є складовою частиною наукової теми кафедри української літератури Луганського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка „Слобожанщина: літературний вимір”. Тема затверджена й ухвалена на засіданні вченої ради ЛНПУ імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 29 листопада 2002 року) й уточнена на бюро наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка (протокол № 5 від 18 грудня 2003 року).

Мета дисертації – дослідити вираження історіософських поглядів письменника в хронотопічному аспекті. Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

1)

2)

3)

4)

5)

Для виконання поставлених завдань використовується не лише творчий доробок письменника, але також залучаються літературознавчі статті, нариси, рецензії, архівні матеріали – джерела, що дають можливість осмислити духовну еволюцію автора.

Об’єктом дослідження є поетична та прозова творчість Микити Чернявського.

Предметом дослідження є специфічні часопросторові структури, у яких відбивається історіософський світогляд автора.

Матеріалом дослідження стали поетичні збірки та прозові твори Микити Чернявського, видані протягом його життя, а також твори, що зберігаються в архіві. Для розкриття творчої індивідуальності письменника використано спогади сучасників, рідних, листи, автобіографія та самохарактеристики в поезіях.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають традиційні наукові підходи: індукції, дедукції, аналізу та синтезу, уникнення спрощення, редукціонізму та ідеологізації. Специфіка художньої історіософії як предмета дисертаційної розвідки потребує дотримання максимально виваженого, нетенденційного тлумачення фактів. Ця позиція скеровувалася плюральністю джерел.

Під час дослідження історії та умов написання твору використовувався біографічний метод. Реконструкція процесу та міри трансформації життєвого матеріалу (у його перетворенні в художню дійсність) вимагає застосування моделюючого методу.

Дослідження хронотопу прозових творів проводиться на всіх рівнях їхньої структури за допомогою системного методу (взаємопов`язаність і взаємозалежність усіх компонентів твору як урівноваженої художньої системи) та типологічного зіставлення.

Наукова новизна. Дисертаційне дослідження є спробою поглибленого аналізу творчості Микити Чернявського в річищі новітніх тенденцій у літературознавчій науці. Уперше досліджуються історіософські погляди письменника, відображення традиційних рис українського світогляду в його творчості. Виокремлюються й аналізуються типові та оригінальні авторські хронотопи в поетичних і прозових творах. Також вводиться та визначається поняття „історіософського хронотопу”.

Практичне значення. Робота дозволяє детальніше дослідити специфіку відображення історіософських поглядів автора, сприяє поглибленому вивченню художньої історіософії шляхом розширення її меж на твори неісторичної тематики. Наведений у дисертації теоретичний та фактичний матеріал висвітлює питання відображення в літературному творі особливостей національного менталітету.

Фактаж та висновки дослідження можуть бути використані при студіюванні української літературної історіософії, історії української літератури ХХ ст., у створенні навчальних посібників для вчителів та студентів-філологів.

Результати роботи можуть бути застосовані в процесі подальшого наукового вивчення творчості Микити Чернявського в літературознавстві, у викладанні курсу сучасної української літератури, при підготовці курсів лекцій з літературного краєзнавства у вищих навчальних закладах, спецкурсів та спецсемінарів, а також для підготовки відповідних уроків з літератури рідного краю, передбачених шкільною програмою.

Особистий внесок здобувача полягає в осмисленні ролі та місця Микити Чернявського в літературному процесі ХХ століття. Комплексно проаналізовано поезію та прозу письменника, уточнено оцінну функцію художнього хронотопу.

Апробація дисертаційного дослідження здійснювалася шляхом публікації матеріалів, положень і висновків у наукових виданнях, а також у доповідях та повідомленнях на Другій та Третій регіональних науково-практичних конференціях „Образне слово Луганщини” (Луганськ, 2003, 2004), Всеукраїнській науково-практичній конференції „Українська література: стан вивчення в сучасній школі, проблеми, перспективи” (Луганськ, 2004), Сьомій Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2004), Міжнародній науково-практичній конференції „Дні науки 2005” (Дніпропетровськ, 2005), П’ятій Всеукраїнській науково-практичній конференції „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2005). Основні положення дослідження викладені в дванадцяти публікаціях, шість з них – у фахових виданнях. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української літератури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (209 найменувань). Повний обсяг роботи складає 161 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, предмет, об'єкт, методи дослідження, джерельну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення дослідження, наведено відомості про апробацію здійсненої роботи.

Перший розділ “Художня історіософія та теорія хронотопу в літературознавстві” присвячено аналізу джерельної бази дослідження, виявленню основних напрямків розвитку історіософії. Фактичне її існування розпочинається в працях Платона та Аристотеля, а прийнята назва зафіксована у творах Гердера та Гегеля. Особливе значення має саме художня історіософія, оскільки література здатна дослідити сферу людських почуттів, культурно-етичну тканину суспільства, тобто галузі, недоступні для раціонального пізнання.

Розвиток історіософії на сучасному етапі пов’язаний з іменами А.Ігнатова, А.Тойнбі, П.Шоню. У сучасному суспільстві філософія історії знаходиться в центрі уваги науковців, до яких приєдналися й українські дослідники.

Витоки художньої історіософії містяться в найдавніших літературних та фольклорних пам’ятках: „Повісті минулих літ”, „Слові о полку Ігоревім”, літописах тощо. Історіософські питання – проблема державності України, національна самобутність українського народу – знайшли своє відображення у творчій спадщині М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка. У ХХ столітті історіософські теми порушували у своїх поетичних творах М.Зеров, Є.Маланюк, О.Ольжич, П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, Г.Чупринка, у прозових – В.Бирчак, К.Гриневичева, Ю.Опільський, З.Тулуб та ін. Проте в науковому обігу праці історіософської тематики почали з’являтися лише останнім часом. Велике значення мають студії Яра Славутича „Історіософія в українській поезії” та „Історіософія Євгена Маланюка”. Також важливою для розвитку історіософської думки стала поява дисертацій М.Крупача „Українська історіософська поезія міжвоєнного періоду” (1996) та Т.Литвиненко „Історіософічна концепція пенталогії Б.Лепкого „Мазепа” та її художня реалізація”. Таким чином, спостерігається тенденція говорити про художню історіософію в межах історичної творчості. Полем вираження історіософських поглядів автора в таких творах є інтерпретація ним історичних подій, історичних діячів тощо. Історіософська позиція автора історичного твору – це „призма”, крізь яку заломлюється дійсність і постає перед дослідником у порівнянні „того, що було,” та „того, що написане”. У цьому дисертаційному дослідженні робиться припущення, що історіософську позицію автора можна дослідити й на матеріалі неісторичних творів. Для того, щоб довести цю думку, необхідно, по-перше, визначити, що буде полем вираження історіософських поглядів, а по-друге, уточнити, який твір дозволяє виразити ці погляди найкращим чином.

Обов’язковим атрибутом художньої реальності виступають часопросторові координати. Світ художнього твору існує в часі та просторі. Література особливим чином засвоює час та простір, об’єднуючи їх у складну структуру.

У зв’язку з використанням поняття „хронотоп” закономірною постає потреба звернення до розвідок, теоретичні засади яких стали підґрунтям до розроблення методики хронотопічного аналізу. Це насамперед праці М.Бахтіна, Н.Копистянської, Д.Лихачова, Ю.Лотмана, В.Топорова, Ф.Федорова.

Історіософія вивчає загальні закони розвитку суспільства, світу. Оскільки автор будує світ своїх художніх творів відповідно до своїх уявлень про ці закони, то з’являється можливість вичленити їх, простежити загальні закономірності розвитку художнього світу й відповідно зробити висновок про історіософську концепцію письменника на матеріалі неісторичних творів.

Полем вираження цієї історіософської концепції буде хронотоп. Автор-творець власного світу будує художню реальність твору згідно зі своїми уявленнями про загальні закони розвитку суспільства, його цінності, витоки й призначення, відповідно до свого осмислення основних історіософських концептів, таких як „народ”, „держава”, „влада” тощо. Уявний світ твору реалізується в просторі, що існує в часі. Проте час і простір, а точніше часопростір (хронотоп), у своїй нерозривній єдності не лише конструюють художню реальність, але виступають носієм додаткового оцінного моменту – авторської суб’єктивності. Розглядаючи певні твори, можна виділити особливі хронотопічні структури та окремі елементи часопростору, що дозволяють скласти уявлення про ставлення автора до основних історіософських понять. Такі особливі структури та елементи пропонуємо називати історіософським часопростором. Отже, історіософський хронотоп – це специфічна конструкція часопросторових координат або окремі, важливі для автора, текстуально підкреслені, наповнені символічним змістом елементи часопросторової структури твору, що слугують для вираження концептуальних думок автора щодо законів історичного розвитку.

У другому розділі „Постать Микити Чернявського в українській літературі” показані життя та творча діяльність письменника. Матеріали з його особистого архіву допомогли дізнатися про його родину більш детально, ніж раніше це подавалося в офіційній біографії. Знайомство з життєписом Микити Чернявського дало можливість з’ясувати умови та чинники, під впливом яких формувався світогляд автора. Спроба оцінки творчого доробку письменника з позицій, вільних від ідеологічного упередження, доводить його актуальність і цікавість для сучасного читача. Також зроблено висновок, що творчість Микити Чернявського являє собою надзвичайно придатний матеріал для дослідження історіософського часопростору. По-перше, вона представлена як поетичним, так і прозовим доробком. По-друге, тетралогія – основний твір письменника – зображує достатньо замкнений простір, що розвивається й змінюється впродовж трьох поколінь і в переломний час (війна й повоєнні роки).

Третій розділ „Відображення історіософських поглядів автора в часопросторових структурах поетичного доробку”. Хронотопічний аналіз літературного твору, зокрема поетичного, передбачає пошук таких синтетичних понять, за допомогою яких можна описати поетичну реальність як особливий тип реальності. Література, відображуючи дійсність, у той самий час перестворює її, по-перше, формуючи нову, літературно-художню реальність з власним часом, населену власними героями, по-друге, упорядковуючи світ, організовуючи хаос. З цього випливає, що літературний твір як особлива квазіонтологічна реальність має специфічні часопросторові координати. Час та простір знаходяться в неподільному зв’язку, причому ця єдність не є абстракцією, а в тексті заповнена конкретним образом-змістом. Побудова автором художнього хронотопу відбувається під впливом загальних концепцій організації часу та простору. При хронотопічному аналізі твору виділяються такі аспекти хронотопу художнього тексту: психологічний, фізичний, історичний та міфологічний. Особливий інтерес для дослідження становить психологічний аспект як такий, у якому найповніше втілюється оцінна, суб’єктивна складова художнього хронотопу. Психологічний аспект відображає особливості особистісного складу автора. У сприйнятті людини час може уповільнюватися та прискорюватися, розтягуватися та ущільнюватися; відчуття часу може втрачатися, події – повторюватися у свідомості; ніколи не бачені образи можуть сприйматися як реальні, а знайомі, навпаки, не пізнаватися. Усі ці прийоми можемо простежити, аналізуючи поетичний доробок Микити Чернявського за допомогою часопросторових категорій.

У поезії Микити Чернявського можна виділити три тематичні напрямки: війна, її вплив на життя людини, її наслідки; любов та вірність; призначення митця, його життя та безсмертя. Вірші воєнної тематики складають значну частину доробку автора. Перша збірка молодого поета „Зерна щастя” побачила світ у 1948 році – усього через кілька років після завершення воєнних дій на території України. Невелика за обсягом, вона в підкреслено світлих тонах змальовувала мирне життя, чесну працю та просте щастя трудящих, за що й отримала загалом прихильну оцінку тогочасної критики. Уже в першій незрілій збірці відчувається домінанта історіософської позиції М.Чернявського: війна не є випробуванням героїзму, мужності й чесності; вона є чимось принципово чужим, несумісним з нормальним життям людини.

Наступні збірки поета характеризувалися зростанням його майстерності. Він поступово відмовлявся від повторення типових образів, шукав оригінальні шляхи вираження думок. Збірка „Вітер з поля” є тією, з якої автор починає справжній відлік свого творчого шляху. У ній з’явилися оригінальність, цікаві образи. Вправність М.Чернявського як поета стала адекватною його потребі висловити свої ідеї. Основні мотиви-носії світоглядних позицій митця нарешті отримали гідну художню форму й чітко окреслилися. Саме в збірці „Вітер з поля” письменник уперше розробляє ідею про те, що сліди війни залишаються надовго й відлунюють у мирний час. У вірші „Смерть Василька” причиною загибелі стає осколок у грудях, та в контексті звучання всього твору образ осколка набуває символічного значення – війна може вбивати й по її завершенні.

У наступних збірках письменник продовжує розробляти намічені ідеї. Так, на його думку, війна руйнує не лише зовнішній світ, головне – це руйнація внутрішнього світу людини, її духовності („Щоб небо не падало”). У власному трактуванні „Слова о полку Ігоревім” („Боян”) автор показує не історію героїчного походу, а трагедію його безіменних учасників, чиї життя було покладено на полі бою. Свідомість ліричного героя об’єднує минуле й теперішнє: крізь нашарування часу проникає голос Ярославни. Автор зазначає, що людям важко робити висновки з минулого досвіду. Замкнута в коло внутрішня організація вірша наштовхує читачів на невтішний висновок: знову й знову люди будуть послані на смерть для задоволення державних амбіцій. Єдиною противагою цієї безнадійної перспективи можна вважати Боянову пересторогу. У поезії мається на увазі, що Боян – автор „Слова о полку Ігоревім”, хоча це суперечить літературознавчим розвідкам, проте в цій умисній помилці автора міститься свій сенс. Боян виступає як загальний образ митця, який, зберігаючи в слові, у мистецтві, у красному письменстві історію свого народу, трагедію „маленьких людей”, яких обходить увагою офіційна хроніка, сподівається пробудити відразу до війни як засобу вирішення конфлікту, повернути відчуття вищої цінності людського життя.

Часопросторові координати поезії воєнної тематики допомагають увиразнити важливі для поета протиставлення війни і любові як хаосу і порядку та війни і миру як статичності та поступу. Творчою знахідкою поета є хронотоп „голуба далечінь” (та його модифікації „синя безвість”, „голуба даль”, „синя далина”), що втілює ідеальне уявлення про людське майбутнє як гармонійний технічний та духовний розвиток.

Поняття гармонії є одним з основних історіософських понять в авторській системі цінностей. Воно фактично дорівнює миру, у той час, як війна – це дисгармонія, і будь-які дисгармонійні прояви є такими ж болючими, як і війна. Зазначимо, що в уявленні митця непорушна гармонія не означає відсутності змін та технічного прогресу. Будь-які зміни мають відбуватися поступово, без руйнування існуючого ладу та слугувати лише вдосконаленню суспільства. Гармонійний розвиток духовної та матеріальної сторін суспільства – так уявляє автор ідеальне майбутнє людства.

Мотив любові розкривається в поезії Микити Чернявського в кількох аспектах. Любов – це сила, що переборює, долає й певним чином організовує стихію, хаос, – твердження ілюструється циклічною організацією часопросторових координат. Другим аспектом є протиставлення любові як життя та війни як смерті, що втілюється в побудові часопросторових координат у вигляді спіралі. По-третє, любов убирає в себе досвід усіх попередніх поколінь і водночас відчувається вперше кожним серцем як одкровення, що супроводжується прийомом поєднання безкінечно великих та безкінечно малих відрізків часу в одній площині. Любов та мрія є необхідними складниками гармонійного розвитку людини. Їх поет вважає рушійними силами поступу людини й запорукою щасливого мирного майбутнього. Часопросторовий аспект цієї ідеї відображується в прийомі розкриття поетичного хронотопу в перспективу. Мотив розлуки, руйнування любові, зради почуттів знаходить свою власну реалізацію: часопросторова структура поезій цієї тематики найчастіше будується на протиставленні безкінечного або цілісного простору та часткового, фрагментарного.

Значне місце також посідає тема призначення людини й митця, вибору життєвого й творчого шляху, а також тема соборності України. Оригінального тлумачення в контексті питання життєвого вибору та поетичного кредо набуває хронотоп дороги в такому варіанті, як „бездоріжжя”. Його символічний зміст: необхідність кожному митцеві прокладати свою стежку в мистецтві, відмовляючись від стереотипів та епігонства. Вічно нове сприйняття дійсності, переживання кожної події немовби вперше – ось невід’ємна риса поета, яка дозволяє йому творити.

Особливим значенням наповнюється протиставлення „зима” – „весна”. Зіставляючи часопросторові виміри цих понять, автор наповнює образ весни символічним змістом, що втілює сумління, надію, щирість. Його протилежність „зима” – символ байдужості.

Принциповим питанням для Микити Чернявського є питання про духовну єдність України. Він розв’язує його шляхом уведення в образну систему своєї поезії образів пісні-душі та ватри. Милуючись рідним краєм, письменник не протиставляє його всій країні, не підкреслює “осібності” Слобожанщини та існування специфічної „культури Донбасу”.

Виразною грою з часом та простором позначені вірші, у яких М.Чернявський звертається до своїх літературних учителів: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Володимира Сосюри. Підкреслена уповільненість часу акцентує увагу читача на важливих елементах поезії, довільне обмеження та розкриття простору дозволяє унаочнити духовну близькість розведених у часі героїв.

У часопросторовій структурі віршів, де розробляються питання сенсу життя, смерті й безсмертя, наявне протиставлення хаотичного та впорядкованого, замкненого та розімкненого хронотопів. Так автор утверджує вічність людської праці, цінність її плодів, що є безсмертям людини.

Четвертий розділ „Хронотоп прозових творів: історіософська та національна картина світу” присвячений дослідженню історіософського хронотопу в тетралогії „Людям важче” та повісті „Материне серце”. До прозової творчості Микита Чернявський прийшов у доволі зрілому віці, коли вже виріс та сформувався як поет. Перші прозові спроби письменника („Червоні світанки”, „Ти зі мною”) були недосконалі з художнього боку, проте вже виявили характерні риси індивідуального стилю М.Чернявського: панування поетики настрою, нюансів почуттів. Зовнішні події переважно є тлом для зображення внутрішнього становлення героїв. Зовнішній конфлікт, напружена дієвість оповіді стають оправою для внутрішніх духовних зіткнень. Провідними є не обставини, події та вчинки героїв, а причини цих вчинків, їхнє висвітлення й осмислення. Сповнені актуальним на той час ідейним змістом, ці твори проклали дорогу у світ наступним романам М.Чернявського. Письменник отримав досвід, зробив перші помилки й висновки з них. Його романи „Людям важче”, „Сонце в полинах”, „Тиждень Івана Лободи” та повість „Материне серце” привертають увагу усвідомленою побудовою часопросторової структури відповідно до художньої мети автора.

Дія творів „Людям важче” та „Материне серце” відбувається під час Великої Вітчизняної війни, і в хронотопі цих творів виявляється певна подібність, оскільки автор використовує однакові прийоми. Часопростір чітко поділяється на дві протиставлені системи: просторові координати мирного (довоєнного та повоєнного відповідно) та воєнного часу. Зображення часопросторового виміру найповніше реалізується через описи природи та окремих елементів традиційного селянського життя. Якщо в мирний період усі складові системи “людина – природа” знаходяться в підкресленій гармонії, то під час зображення перебігу подій воєнного часу людина й навколишнє середовище виразно протиставляються. Це протиставлення здійснюється кількома шляхами: через зображення реакції довкілля, протилежної очікуваній; через функціонування звичних елементів у незвичній, ворожій ситуації; перенесення емоційності людини на природу; виключення людини з симбіотичного співіснування з іншими природними елементами. Усі ці риси в сукупності дають підстави говорити про функціонування хронотопу воєнних подій як антипростору. У композиції творів наявні дві точки перетину простору та антипростору: початок воєнних дій, який характеризується різкою втратою гармонії, та припинення їх, що відзначається новим об’єднанням людини й природи на новому, складнішому рівні. Цьому рівню притаманні непевність, подвійність, поєднання радісного й сумного. У такий спосіб простежується думка про неможливість завершення воєнних дій безслідно. Часопросторовий вимір творів воєнної тематики стає полем реалізації історіософського задуму автора. Опис часопростору епізодів, що зображують довоєнні або повоєнні події, носить виразно ідеалізований характер. Проте звернення до інших творів М.Чернявського, особливо до чорнових варіантів, показує, що подібна ідеалізація не властива іншим текстам. Романи „Сонце в полинах” та „Тиждень Івана Лободи” містять згадки про повоєнний голод, практику централізованого розподілу врожаю, брак техніки та робочих рук, матеріальні проблеми та побутову невлаштованість колгоспників. Таким чином, очевидне створення автором міфу про ідеальне мирне життя, наближеного до легенди про Золотий Вік. Також міфічний мирний світ виявляє надзвичайну подібність до раю, який у народних віруваннях часто уявлявся як місце, де можна щасливо працювати та насолоджуватися плодами своєї праці.

Хронотопічна структура романів „Людям важче” та „Сонце в полинах” підкреслює їх сюжетну єдність, а також втілює одну з основних думок автора: наслідки війни відчуваються через багато років по ній і визначають долі людей, які так чи інакше взяли участь у воєнних діях чи навіть перебували в тилу. Визначальними для обох романів є хронотопи дороги та порогу. Перший характеризує життя героя та часто є символічним вираженням його переконань, життєвих принципів. Другий є хронотопом вибору, життєвого зламу, часто супроводжує сюжетний елемент, що ставить гостре питання без однозначної відповіді.

Третій роман („Тиждень Івана Лободи”) поєднує кращі творчі знахідки автора. Так, у ньому зустрічаємо оригінальну модифікацію хронотопу порога – могилу. Могила матері – і причина, і місце розв’язки конфлікту між братами, у результаті якого молодші залишають колишній спосіб життя. Могила знаменує перехід людини від життя до смерті, фіксує в просторі момент смерті. Таким чином, могила є своєрідною модифікацією хронотопу порога з особливим філософським наповненням. Це поріг, здатний змінити все життя, це злам найвищої напруги, межа перевірки моральних якостей. Це хронотоп гранично загостреного вибору, морального визначення, від якого повністю залежатиме подальше життя.

У романах „Сонце в полинах” та „Тиждень Івана Лободи” елементи антипростору знаходять своє вдале відображення: у мирний час до воєнних дій прирівнюється недбале ставлення до природи, її багатств, руйнування екологічного балансу.

Тетралогія „Людям важче” виявляє багато специфічних елементів, що дають право говорити про відображення в ній традиційного українського світогляду. М.Крупач, характеризуючи тип української ментальності, визначає її як „ідеалістичну”. Згідно з його робочою гіпотезою, носії ідеалістичного світосприймання визнають і захищають родоначальні (патріархальні) погляди на хід історичних процесів, що за своєю суттю є консервативними, а створювачі матеріалістичних поглядів щодо розвитку історичних процесів пропагують і насаджують імперські (владні) принципи співжиття суспільних об’єднань та цілих народів, які ототожнюють з прогресом. Ця світоглядна риса близька одному з центральних принципів М.Чернявського, що яскраво простежується в поетичній творчості: прогрес можливий лише за умови гармонійного доповнення вже існуючого ладу, проте не шляхом руйнування життєвих основ. У романі „Тиждень Івана Лободи” ця думка отримує оригінальне хронотопічне втілення: протиставляються топоси „Піщане” та „Світлоград”. Просторовий вимір „Піщане” сповнений деталями, прив’язаними до минулого. Це виражається різними способами: згадками про події минулого, актуалізацією значень „старий, уживаний, звичайний” щодо певних елементів простору тощо. Часто подібні деталі використовуються приховано, у контексті опису позитивних змін, загального оновлення та повоєнного розвитку. Так, в описі околиць Світлограда зображення суцільних будівельних майданів перенасичені технічними термінами, картини незавершених споруд межують з руйнуванням. Усе це невигідно контрастує з типовим сільським краєвидом. Проте основну проблему треба вбачати не в запереченні прогресу або технічного розвитку, не в існуванні міста як паразитичної форми життя – автор далекий від таких однозначних оцінок. Основною проблемою є порушення природного розвитку через поспішність, невчасність або необов’язковість суттєвих технічних змін. Нові форми життя є розумним удосконаленням старих, і нове стає кращим тоді, коли воно гармонійно поєднується з уже існуючим. Моделлю такого нормального розвитку є мрія одного з головних персонажів тетралогії Івана Лободи – село з водогоном. Це яскравий приклад оновлення без руйнування: водогін зробив би життя селян легшим і зручнішим, без знищення криниць, колодязів, без порушення звичного способу життя. Штучне перетворення села на місто тягне за собою руйнування звичаїв, втрату моральної основи, ілюзію волі без відповідальності й обмежень.

Протиставлення основних топосів „Піщане” та „Світлоград”, порівняння типових „сільських” та „міських” моралі, звичаїв, стосунків показує, що для автора особливо важливим є збереження кращих здобутків минулого, і єдиним прийнятним способом розвитку є гармонійне злиття старого й нового.

У взаєминах між героями, особливо в конфліктах їх особистого життя, відбивається кордоцентрична спрямованість української моралі. Конфлікт між розумом та серцем можна розв’язати лише через досягнення внутрішньої згоди, часто шляхом жертовних вчинків, продиктованих не раціональними міркуваннями, а ірраціональним відчуттям.

Одним з центральних структурних елементів часопростору романів є земля, в образі якої можна простежити риси архетипу „Магна Матер”, що, за висновками багатьох дослідників, є одним з визначальних для формування українського менталітету. Ставлення до землі також є важливою характеристикою персонажів, мірилом їх моралі, духовного світу.

Результати дисертаційного дослідження узагальнено в таких висновках.

Художня історіософія дає можливість не лише осягнути переконання письменника щодо тих чи інших історіософських концептів, але й зрозуміти сучасне йому суспільство, розібратися в культурних, філософських, соціально-політичних тенденціях його доби. Певні висновки про історіософські погляди письменника можна зробити й на основі неісторичних творів, оскільки побудова автором художнього світу його творів відбувається відповідно до уявлень самого автора про основні закони розвитку світу, держави, нації, про роль народу й держави, про наслідки серйозних соціальних зрушень, про ідеальну модель суспільства тощо. Носієм авторської суб’єктивності щодо названих понять виступає хронотоп – пропущені через авторську свідомість часові та просторові координати художньої реальності. Елементи хронотопу або його специфічну структуру, що містить пряму чи непряму авторську історіософську позицію, запропоновано називати історіософським хронотопом. Аналіз хронотопу творчого доробку Микити Чернявського доводить можливість дослідити історіософську позицію автора на матеріалі неісторичних творів. У творчості М.Чернявського є потрібні характеристики для дослідження історіософського хронотопу: вона представлена і поезією, і прозою, що дає можливість знайти спільні образи, часові та просторові елементи, а структура тетралогії „Людям важче” являє собою відносно замкнений простір, представлений читачеві протягом трьох поколінь та в умовах переломного моменту.

Творчість Микити Чернявського припала на важкий для української літератури період, коли піднесення воєнних років уже змінилося посиленням ідеологічного пресингу. Ізольований від загального літературного процесу на початку свого творчого шляху, талановитий письменник самотужки оволодівав прийомами красного письменства, бажаючи розповісти про історію народу, що народжувалася в нього на очах. Детальний аналіз поезії М.Чернявського дозволяє дослідити погляди письменника щодо війни, миру, любові, гармонії, призначення людини й митця, вибір життєвого й творчого шляху, а також соборність України. Аналіз хронотопу прозових творів М.Чернявського дає підстави зробити важливий висновок про те, що світогляд автора базується на традиційній українській ментальності. Оцінка таких важливих історіософських питань, як технічний та духовний прогрес, суспільний розвиток, національна самоідентифікація, що їх можна простежити в процесі спостереження специфічних хронотопічних структур, певною мірою відрізняється від соцреалістичного канону та становить інтерес для сучасного дослідника. Можливість досліджувати історіософську позицію автора на матеріалі неісторичних творів відкриває перспективи для дослідників української класики та сучасної літератури, суттєво розширює коло творів, на основі яких можна вивчати літературну історіософію, а відтак – духовну атмосферу різних періодів української історії, чинники, що допомагають виявити подальший історичний розвиток, особливо в його моральному аспекті.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях автора:

1. Кулініч О.О. Історіософська конценція творів М.Чернявського // Образне слово Луганщини: Тези ІІ регіон. наук.-практ. конф. з укр. мови. – Вип. 2. – Луганськ, 2003. – С. 121–124.

2. Кулініч О.О. Постать Микити Чернявського в українській літературі // Вісник Луганського нац. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2003. – № 9. – С. 69 – 78.

3. Кулініч О.О. Актуальність тетралогії Микити Чернявського „Людям важче” // Слобожанщина: літературний вимір. Зб. наук. пр. – Вип. 2. – Луганськ, 2004. – С. 173–181.

4. Кулініч О.О. Історіософська позиція Микити Чернявського у воєнних поезіях // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції „Динаміка наукових досліджень ‘2004”. Том 23. Українська мова та література. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 13–15.

5. Кулініч О.О. Тетралогія Микити Чернявського „Людям важче”: спроба нового прочитання // Вісник Луганського нац. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2004. – № 3. – С.64 – 73.

6. Кулініч О.О. Система хронотопів роману М.Чернявського „Людям важче” // Вісник Луганського нац. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2004. – № 7. – С. 99 – 104.

7. Кулініч О.О. Часопросторові координати інтимної лірики Микити Чернявського // Загальні питання філології: Зб. наук. пр.: в 2-х т. – Том 1. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. – С. 161– 164.

8. Кулініч О.О. Відображення традиційної української ментальності у творчості М.Чернявського // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. – Вип. 21. – Ч.2. Питання менталітету в українській літературі / За ред. А.В.Козлова та ін. – К., 2005. – С. 492 – 499.

9. Кулініч О.О. Поетичний хронотоп як поле вираження світоглядних позицій автора (на прикладі поезій М.Чернявського) // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції „Дні науки ‘2005”. Том 44. Філологічні науки. – Дніпропетровськ, 2005. – С. 5– 7.

10. Кулініч О.О. Проблема митця й мистецтва в поезії М.Чернявського (часопросторовий аспект) // Вісник Луганського нац. пед. ун-ту ім. Тараса Шевченка. – 2005. – № 1. – С.86 – 91.

11. Кулініч О.О. Проблема сенсу людського життя в поезії М.Чернявського: хронотопічний аспект („Поема про вічне тепло”) // Слобожанщина: літературний вимір. Зб. наук. пр. – Вип. 3. – Луганськ, 2005. – С. –128.

12. Кулініч О.О. Хронотоп поезії як поле вираження світогляду автора (на прикладі поезії воєнної тематики Микити Чернявського) // Література. Фольклор. Проблема поетики: Зб. наук. пр. – Вип. 22. – Ч.1. Питання менталітету в українській літературі / За ред. А.В.Козлова та ін. – К., 2005. – С. 341 – 349.

Анотація

Кулініч О.О. Історіософський часопростір у творчості Микити Чернявського. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 – українська література. – Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка. – Луганськ, 2006.

У дисертації досліджуються історіософські погляди Микити Чернявського, відображення традиційних рис української ментальності в його творчості за допомогою типових та оригінальних авторських хронотопів у поетичних та прозових творах. Вводиться та визначається поняття „історіософського хронотопу”. Спостереження над специфічними хронотопічними структурами дозволяє виявити переконання автора щодо таких питань, як війна і мир, технічний та духовний прогрес, суспільний розвиток, національна самоідентифікація. Ключовими для розуміння авторської картини світу є протиставлення війни та любові, хаосу та впорядкованості. Аналіз прозової та поетичної творчості М.Чернявського доводить, що світогляд автора базується на традиційній українській ментальності.

У результаті дослідження стверджується можливість проаналізувати історіософську позицію автора на матеріалі неісторичних творів, що дає перспективи для нових досліджень і розширює коло творів, на основі яких можна вивчати літературну історіософію.

Ключові слова: хронотоп, хронотопічні структури, історіософія, духовність, ментальність.

Аннотация

Кулинич Е.А. Историософский хронотоп в творчестве Никиты Чернявского. – Рукопись.

Работа представляет собой анализ историософских взглядов украинского писателя Никиты Чернявского, а также отражения традиционных черт украинского менталитета в его творчестве при помощи типичных и оригинальных авторских хронотопов в поэзии и прозе.

Одним из перспективных направлений современной науки является исследование художественной историософии, позволяющее понять убеждения писателя относительно тех или иных историософских концептов, разобраться в современных писателю культурных, философских, социально-политических тенденциях.

Говоря о художественной историософии, исследователи в первую очередь имеют в виду историческую литературу. Однако определенные выводы об историософских взглядах писателя можно сделать и на основе неисторических произведений, поскольку построение художественного мира произведений происходит в соответствии с представлениями автора об основных законах развития мира, государства, нации, о роли народа и государства, о последствиях серьёзных социальных перемен, об идеальной модели общества и т.д. Носителем авторской субъективности в перечисленных понятиях выступает хронотоп – пропущенные через авторское сознание временные и пространственные координаты художественной реальности. Те элементы (или такие специфические структуры) хронотопа, которые содержат прямую или непрямую авторскую историософскую позицию, предлагается называть историософским хронотопом.

Творчество Никиты Чернявского представляет благодатный материал для наблюдения за историософским хронотопом. Особенно удобной для анализа является структура тетралогии „Людям тяжелее” – относительно замкнутое пространство, представленное читателю на протяжении трех поколений и в условиях переломного момента.

Детальный анализ поэзии Н.Чернявского позволяет разделить ее на три части в соответствии с основной отображенной темой. Одна из них – тема войны как таковой и Великой Отечественной в частности. Пространственно-временные координаты помогают подчеркнуть важные для поэта противопоставления: войны и любви как хаоса и порядка и войны и мира как статичности и развития. Мотив любви раскрывается в поэзии Никиты Чернявского в нескольких аспектах. Во-первых, любовь – это сила, которая побеждает и организовывает стихию, хаос. Вторым аспектом является противопоставления любви как жизни и войны как смерти. И в-третьих, любовь вбирает в себя опыт всех предыдущих поколений и одновременно впервые ощущается каждым сердцем как откровение. Любовь и мечта являются необходимыми составляющими гармонического развития человека. Третью группу стихотворений составляют стихотворения о предназначении человека и творца, выборе жизненного и творческого пути, а также соборности Украины. Принципиальный вопрос для писателя – духовное единство Украины. Выразительная игра времени и пространства наблюдается в стихотворениях, где Н.Чернявский обращается к своим литературным учителям: Тарасу Шевченко, Лесе Украинке, Владимиру Сосюре.

В прозе Никиты Чернявского обращает на себя внимание особенная структура хронотопа произведений, отражающих события военного времени (роман “Людям тяжелее” и повесть “Материнское сердце”). Хронотоп четко делится на две противопоставленные системы: пространственные координаты мирного (довоенного и послевоенного соответственно) и военного времени. Если в мирный период все составляющие системы “человек – природа” находятся в подчеркнутой гармонии, то при описании событий военного времени человек и окружающая среда выразительно противопоставляются, что в совокупности дает основания говорить о функционировании хронотопа военных событий как антипространства. Анализ хронотопа тетралогии „Людям тяжелее” позволяет сделать