КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КУЧМІЙ Олена Петрівна

УДК 327:304.4

МІЖКУЛЬТУРНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

ЯК ЧИННИК ЗОВНІШНЬОЇ ТА ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

В УМОВАХ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ЗРУШЕНЬ

23.00.03. – політична культура та ідеологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник:

доктор політичних наук, професор

МАКАРЕНКО Євгенія Анатоліївна,

завідувач кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор

ОНИЩЕНКО Ірина Григорівна,

завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

Європейського університету

кандидат історичних наук, доцент

СЕРБІНА Наталя Федорівна

доцент кафедри країнознавства

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Провідна установа:

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, м. Київ.

Захист дисертації відбудеться “ 28 ” березня 2006 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ-33, вул. Володимирська 58, к.10.

Автореферат розісланий “24” лютого 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук |

О.М. Гриценко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реальні зміни у світовій політиці виявилися істотно радикальними для дослідників міжнародних відносин: трансформації потребують теоретичного обґрунтування процесів глобального розвитку та впливу глобалізації на міжнародну взаємодію. Наукові розвідки і польові дослідження політичної картини світу свідчать, що будь-яка проблематика (політична, економічна, науково-технічна, військова, культурна), яка стала предметом державної політики, набуває міжнародного характеру, втілюється у міждержавних відносинах, реалізується через зовнішню політику. Зовнішня політика виражає загальноцивілізаційні тенденції – глобалізацію, становлення інтелектуального суспільства, формування пріоритетів самодостатності нації, уникнення нерівності цивілізаційного розвитку на основі конструктивного міжнародного співробітництва, трансформацію стратегій, методів і засобів дипломатичної діяльності – і реалізується через стратегії міжнародного співробітництва, доктрини внутрішньої політики, трансформацію дипломатичної діяльності та забезпечення національних інтересів на міжнародній арені.

Одним з чинників зовнішньої та внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень є міжкультурне співробітництво, яке набуло асиметричного характеру в умовах культурної експансії розвинутих країн та поширення їх політичної ідеології на глобальному, регіональному та національному рівнях. Актуальність дослідження визначається домінуванням у політичній, економічній та культурній сферах міжнародних відносин визнаних лідерів у процесах глобалізації – США, Франції, Канади, ФРН, Великої Британії, Японії, яке супроводжується формуванням нової парадигми світової політики.

Чинники включення України в процеси міжнародної та європейської інтеграції впливають на зовнішньополітичну доктрину держави, визначають пріоритети і сутність цієї політики, яка вбачається у використанні досвіду розвинутих країн та реалізації позитивних тенденцій національного розвитку. Європейська та євроатлантична інтеграція як вектор зовнішньої політики України, співробітництво з міжнародними організаціями мають сприяти розробці ефективних національних стратегій і програм міжкультурного співробітництва, демократизації політичних інститутів і трансформації політичної культури, плюралізму вираження поглядів і активній участі українського суспільства в політичних процесах ХХІ століття. Міжнародні прагнення України потребують державної підтримки на рівні політичних рішень, ефективного міжкультурного діалогу, законодавчого забезпечення і спрямованого впливу владних структур на усвідомлення суспільством нових можливостей життєдіяльності.

Досвід політичної діяльності суверенної України на світовій арені, зокрема, у сфері міжкультурного співробітництва, зумовив зростання наукового інтересу до дослідження проблем забезпечення національних інтересів засобами культурної дипломатії, яка на глобальному, регіональному та національному рівнях міжнародних відносин набуває все більшої актуальності і виявляє специфіку державних стратегій.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” (номер держреєстрації 019U015201), програми Інституту міжнародних відносин „Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (номер державної реєстрації 0102U001229).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі теоретичного і практичного матеріалу розкрити сутність та особливості політики міжкультурного співробітництва на глобальному, регіональному та національному рівнях, визначити ефективність зовнішньої і внутрішньої політики держав у контексті міжкультурної взаємодії та політичних взаємовпливів. Досягнення цієї мети зумовило необхідність вирішення наступних завдань:

проаналізувати та систематизувати теоретико-методологічні засади міжкультурного співробітництва як чинника політичної культури та ідеології;

виявити та охарактеризувати структурні (глобальні, регіональні та національні) рівні політики міжкультурного співробітництва;

визначити складові комплексного впливу політики міжкультурного співробітництва на зовнішню та внутрішню політику держав в умовах державотворчих зрушень;

дослідити стратегічні імперативи політики міжкультурного співробітництва на прикладі таких провідних країн, як США, Канада і Французька Республіка;

розкрити роль і значення культурної дипломатії як засобу політичного впливу.

Реалізація поставлених завдань здійснюється за допомогою дослідження найсуттєвіших загальнотеоретичних концепцій розвитку політичної культури з урахуванням феномену глобалізації і впливу чинника міжкультурного співробітництва на міжнародні відносини та прикладних досліджень специфіки міжкультурного співробітництва; перспектив включення України у світові міжкультурні процеси, її ролі та місця в міжкультурному співробітництві на основі чинників глобальної інтеграції.

Об’єктом дослідження є міжкультурне співробітництво в системі міжнародних відносин в умовах політичної глобалізації.

Предметом дослідження є політика міжкультурного співробітництва в рамках міжнародних організацій та політичній практиці США, Канади і Французької Республіки.

Методи дослідження. Для вирішення завдань, поставлених у дисертаційній роботі, були використані такі наукові методи: загальнонаукові – системний, структурно-функціональний, компаративний, інституційний; загальнологічні – прийняття рішень, прогнозування та аналізу, а також емпіричний, статистичний, описовий. Перевага надавалась системному методу, що уможливив комплексний підхід до аналізу проблеми політики міжкультурного співробітництва і її впливу на політичну культуру та ідеологію в контексті міжнародних відносин. Політологічний нормативно-ціннісний метод використовується з метою оцінки значення для суспільства тих чи інших політичних процесів, їхньої ролі в розвитку міждержавних відносин.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні різних рівнів політики у сфері міжкультурного співробітництва, визначенні певних типів модернізації національної політики і розвитку міжкультурного середовища, з’ясуванні місця та рольової функції міжкультурного співробітництва у зовнішній політиці США, Канади та Французької Республіки і розкривається у наступних положеннях:

з’ясовано політичну специфіку міжкультурного співробітництва в сучасному світі, здійснено комплексний підхід до аналізу політики міжкультурного співробітництва у сфері міжнародних відносин; окреслено основне коло проблем, які складають теоретико-політологічний та практично-прикладний зміст досліджень політики міжкультурного співробітництва: співвідношення глобальної, регіональної і національної політики; політики міжкультурного співробітництва як інструменту впливу у сфері міжнародних відносин; ґенези стратегій міжкультурного співробітництва як чинника політичної культури та ідеології;

встановлено і проаналізовано структурні рівні політики міжкультурного співробітництва на прикладі діяльності міжнародних організацій, виявлено специфіку моделей культурної дипломатії як складного і багатоаспектного політичного процесу;

досліджено реальну практику зовнішньої та внутрішньої політики держав у сфері міжкультурного співробітництва, доведено, що політика міжкультурного співробітництва має значний потенціал, оскільки дає можливість через реалізацію своїх основних функцій забезпечувати національні інтереси у сфері міжнародних відносин; з’ясовано, що найбільш повно та багатоаспектно можливості політики міжкультурного співробітництва реалізуються у стратегіях розвинутих країн світу;

проаналізовано нові аспекти впливу політики міжкультурного співробітництва на сферу міжнародних відносин, пов’язані з конкуренцією держав на світовій арені; визначено заходи, які можуть сприяти підвищенню ефективності політики міжкультурного співробітництва; запропоновано рекомендації щодо оптимізації міжкультурної інтеграції України у світовий культурний простір.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження є внеском до розробки як загальнотеоретичного аналізу сутності політики міжкультурного співробітництва, так і прикладних проблем забезпечення національних інтересів у процесах політичної взаємодії у сфері міжнародних відносин. Матеріали, висновки та рекомендації дисертаційної роботи можуть доповнити зміст навчальних курсів політологічного характеру, зокрема, „Аналіз зовнішньої політики”, „Міжнародні відносини та світова політика”, „Зовнішня політика країн Північної Америки”, „Країнознавство”, „Міжнародні організації”, „Актуальні проблеми міжнародних відносин”, „Інформаційне суспільство”, „Аналіз соціальних систем”, „Інформаційно-аналітична діяльність в міжнародних відносинах”, „Інформаційна культура”, „Міжкультурні комунікації”, „Європейські комунікації” для студентів освітнього напряму „міжнародні відносини”, а також „політологія”, „журналістика” вищих навчальних закладів України. Результати дослідження також можуть бути використані державно-владними структурами у практично-політичній діяльності та для формування політичної культури українського суспільства.

Хронологічні рамки дослідження визначаються на підставі діяльності політичних акторів міжкультурного співробітництва у період з 1995 по 2005 роки, коли поглибились процеси трансформації міжнародних відносин і сформувалися нові принципи гуманітарно-культурного співробітництва у дипломатичній діяльності та у сфері внутрішньої політики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи було апробовано на міжнародних науково-практичних конференціях: Міжнародна конференція “Мова і культура” (Київ, Україна, 25-28 червня 2002); Міжнародна конференція “Університети–міжнародні відносини–ЮНЕСКО” (Київ, Україна 5-6 грудня 2002); Міжнародний науково-практичний семінар “Зовнішня політика України на початку ХХІ ст.” (Рівне, Україна, 20-21 березня 2003); Міжнародний конгрес “Інформаційне суспільство: стратегія розвитку у ХХІ ст.” (Київ, Україна, 1-3 квітня 2003); Міжнародна конференція “Молодь за інформаційне суспільство” (Київ, Україна, 16-17 квітня 2003); Міжнародна конференція “Международные коммунникации: диалог и сотрудничество” (Алушта, Україна, 20-22 травня 2003); Міжнародна конференція “Мова і культура” (Київ, Україна, 23 травня 2004); Міжнародна науково-практична конференція “Моделювання міжнародних відносин” (Київ, Україна, 29-30 травня 2004); Міжнародна конференція “Університети – інформаційне суспільство – ЮНЕСКО” (Київ, Україна, 28-29 жовтня 2004); Міжнародна науково-практична конференція “Глобалізація та проблеми вітчизняного медіа простору” (Запоріжжя, Україна, 11-12 травня 2005); Міжнародна конференція “60-річчя ООН: осмислення звершень та шляхи посилення ефективності в ХХІ столітті” (Київ, Україна, 3-4 листопада 2005).

Наукові аспекти, узагальнення та висновки дисертації також обговорювалися на наукових семінарах, “круглих столах” та засіданнях кафедри міжнародних комунікацій та зв’язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка: науково-практичній конференції “Інформаційно-аналітична діяльність в міжнародних відносинах” (Хмельницький, Україна, 24-25 квітня 2003); науковому семінарі “Геополітичні домінанти країн Центрально-Східної Європи на початку ХХІ століття” (Рівне, Україна, 11-12 квітня 2005) та на щорічних наукових конференціях студентів і аспірантів Інституту міжнародних відносин у 2000 – 2005 рр.

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладені у 17 наукових працях – статтях, матеріалах і тезах наукових конференцій, з них 7 опубліковано у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структурно дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 205 стор., основний текст – 184 стор., список використаних джерел складається з 248 найменувань і займає 21 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сутність, стан дослідження наукової проблеми, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, показано їх апробацію, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі – “Теоретичні та методологічні засади політики міжкультурного співробітництва” – обґрунтовано концепцію наукової проблеми; класифіковано теоретичні, методологічні підходи до політичної природи та характеру міжкультурного співробітництва; подано термінологію дослідження; окреслено визначення процесів, явищ і понять, що характеризують сферу дослідження; охарактеризовано особливості та відмінності наукових концепцій культурної глобалізації, політики міжкультурного співробітництва, специфіки мультикультуралізму, культурного імперіалізму та „м’якої” культурної експансії як складових політичної ідеології і політичної культури сучасного світу; з’ясовано еволюцію наукової думки в хронологічних рамках дослідження; проаналізовано процеси, які зумовлюють використання міжкультурного співробітництва як чинника зовнішньої та внутрішньої політики держав в умовах державотворчих зрушень. В контексті окресленої теми міжкультурне співробітництво розглядається як форма відносин між державами, яка забезпечує просування політичної ідеології в міжнародних відносинах, яка є складовою зовнішньої та внутрішньої політики держав в умовах трансформації політичної системи світу; „культурна дипломатія” розглядається як інструмент зовнішньої політики держав, який використовується для забезпечення національного культурного впливу на міжнародні відносини. Під „культурним імперіалізмом” розуміється практика нав’язування культури та культурних цінностей однієї нації іншим; „мультикультуралізм” визначається як політика підтримки взаємодії та взаємозбагачення культур у внутрішній політиці держави та екстраполяції її на зовнішні зносини; „франкофонія” аналізується як офіційна політика підтримки і розвитку франкофонних спільнот.

Трансформація світової політики, обумовлена феноменом глобалізації, у ХХІ ст. стає пріоритетом зовнішньополітичних доктрин держав, національних і міжнародних інститутів, процесів прийняття рішень. Це доведено у наукових працях зарубіжних дослідників – І. Валлерстайна, С. Хантінгтона, З. Бжезинського, А. Тойнбі, Ф. Фукуями, А. Тоффлера, Г. Ласвела, Р. Коена, М. Кастельса, Б. Барбера, Е.Гідденса, А. Аппадураї, С. Капіци, О. Панаріна та ін. Тенденції подальшої міжнародної інтеграції, стратегія формування нового світового порядку і проблема збереження культурної самобутності та ідентичності, міжкультурного діалогу цивілізацій залишаються провідними для прогресивного міжнародного розвитку.

Вітчизняна наукова думка розглядає різні виміри міжкультурного співробітництва – від міжнародної взаємодії та взаємовпливів до історичних, етнополітичних, правових, соціальних, культурологічних і лінгвістичних, які формують модель постіндустріального розвитку для нових незалежних країн, в тому числі і України. Результати досліджень викладено у різнопланових теоретичних і прикладних наукових працях вітчизняних фахівців: Ю. Пахомова, С. Кримського, Ю. Павленка, В. Кременя, В. Ткаченка, Б. Гуменюка, Є. Камінського, А. Дашкевича, В. Трощинського, О. Білоруса, Ю. Мацейка, А. Гончаренка, О. Зернецької, І. Онищенко, Л. Губерського, В. Андрущенка, М. Михальченка, Г. Почепцова, О. Коппель, В. Бурдяк, М. Ожевана, Б. Канцелярука, Є. Макаренко, Н. Сербіної, О. Лановенка та ін., які досліджують проблеми нової геополітики, міжцивілізаційного і культурного діалогу, процеси європейської інтеграції та збереження європейського культурного різноманіття, концептуальні засади зовнішньої і внутрішньої політики, міжкультурного співробітництва, культурної експансії, політичної культури країн Європи, проблеми інтеграції України у світовий культурний простір.

Специфікою сучасних міжнародних відносин є політичне значення міжкультурного співробітництва та його вплив міжнародні програми і доктрини зовнішньої і внутрішньої політики країн світу. Ефективність політичної присутності акторів міжнародних відносин на світовій арені визначається, окрім багатьох політичних, економічних, соціальних та інформаційних чинників, ще й ступенем розвитку національного культурного простору та міжкультурного співробітництва. Міжнародна політика спрямована на політичну, економічну та культурну інтеграцію світових спільнот на основі використання міжкультурного діалогу як складової глобальної політики, на забезпечення вільного культурного обміну та доступу до глобальної культурної спадщини, на створення ефективної системи забезпечення самобутніх культурних прав людини. Важливість політики міжкультурного співробітництва усвідомлена світовою спільнотою, що відображено в національних стратегіях культурної дипломатії, в програмах і документах міжнародних організацій, таких, як ООН, ЮНЕСКО, ЄС, РЄ, ЦЄІ тощо.

Наукові концепції міжкультурного та міжцивілізаційного діалогу як складової глобальної політики набули актуальності в останню чверть минулого століття, стали предметом гострих політичних дискусій на початку ХХІ ст., що привернуло увагу дослідників міжнародних відносин, створило ґрунтовну базу для теоретичних та прикладних досліджень в галузі політичної культури та ідеології, засвідчило етапний характер наукової проблеми глобального мультикультуралізму.

Застосування політологічних методів аналізу дало можливість з’ясувати сучасну специфіку розвитку політики міжкультурного співробітництва, систематизувати та структурувати моделі культурної дипломатії, визначити основні тенденції політичної практики держав в контексті міжкультурної взаємодії. Здійснений у першому розділі аналіз концепцій дає підстави для висновку, що вирішення проблеми сучасного міжнародного розвитку залежить від врахування нових чинників співробітництва держав, таких як полікультурність, культурна самобутність, міжкультурний діалог, культурний імперіалізм, культурна колонізація та міжкультурна конфліктогенність. Незважаючи на те, що глобалізація почала розглядатися як домінуюча тенденція розвитку міжнародного співтовариства тільки наприкінці ХХ ст., у міжнародних відносинах відбувалися процеси, які кваліфікувалися у теоретичних і прикладних дослідженнях як „взаємозалежність”. Саме взаємозалежність, зорієнтована на спільне вирішення міжнародним співтовариством якісно нових проблем політичного характеру в окремих державах та регіонах світу, зумовила включення міжкультурного співробітництва у світову політику.

У першому розділі також доведено, що вирішення проблеми сучасного міжнародного розвитку зумовлює потребу враховувати фактори політичної культури та ідеології, зокрема, політику міжкультурного співробітництва, яка впливає на процеси глобальної, регіональної та міжнаціональної взаємодії. Аналіз досліджуваного масиву джерел уможливив виробити власний підхід до розв’язання поставлених в дисертації завдань, ґрунтований на творчому синтезі застосовуваних концепцій і тлумачень, але з урахуванням специфіки проблематики і нагальних потреб політики міжкультурного співробітництва України.

У другому розділі – “Еволюція політики міжкультурного співробітництва” – політику міжкультурного співробітництва розглянуто як складову політичної діяльності, стратегій та програм міжнародних організацій на глобальному, субрегіональному та регіональному рівнях, яка, посиливши взаємозалежність і взаємодію культур і цивілізацій, створила якісно нову ситуацію в сучасній політичній системі світу. За допомогою системного та структурно-функціонального методів дослідження в цьому розділі аналізуються сутність та чинники політики міжкультурного співробітництва, специфіка взаємодії держав у межах міжнародних інституцій, форм реалізації міжкультурного діалогу у транснаціональному середовищі.

Міжкультурне співробітництво визначено як форму політичної культури в мультикультурному середовищі, яка спрямована на гармонізацію відносин між різними суб'єктами міжнародної взаємодії. До основних чинників міжкультурного співробітництва віднесено культурну дипломатію, мультикультуралізм, культурне різноманіття та культурну самобутність, які впливають на політичну організацію міжнародного середовища; процеси прийняття політичних рішень; заохочення до співробітництва та просування на міжнародному рівні культурних ідей, цінностей, репутації та іміджу акторів міжнародних відносин. У розділі проаналізовано динаміку політичної діяльності ЮНЕСКО у контексті міжкультурного співробітництва, розглянуто політичну стратегію інституції за напрямком “Міжкультурний діалог цивілізацій”, визначено пріоритети діяльності Організації щодо формування нової політичної системи міжнародних відносин. Доведено, що ЮНЕСКО в структурі світової політики ХХІ століття відіграє важливу роль у формуванні політики культури миру та культурної взаємодії, є рушійною силою міжкультурного співробітництва на засадах концепції культурної толерантності. Політична місія організації зумовлюється її можливостями сприяти багатосторонньому діалогу між цивілізаціями, а ступінь політичного впливу ЮНЕСКО – здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати універсальним міжнародним інтелектуальним центром формування ідеології глобального суспільства.

Політичні зміни в європейському регіоні активізували міжкультурне співробітництво, посилили увагу до нагальних проблем забезпечення європейської культурної самобутності та ідентичності на міжнародній арені. Доведено: політичні рішення Ради Європи та Європейського Союзу щодо розвитку міжєвропейського діалогу, попередження конфліктогенності культурного середовища Європи, збереження спільної європейської культурної спадщини як складової політичної культури європейських країн свідчать, що діяльність міжурядових регіональних організацій спрямована на встановлення гуманітарних стандартів та забезпечення демократичних прав і свобод в умовах інтеграції. Об’єднана Європа може стати ефективною структурою для забезпечення міжкультурного діалогу, розвитку політичної ідеології полікультурності як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн, а культурна дипломатія країн Європи – важливим інструментом політичного впливу на міжнародні відносини, зокрема, в рамках європейської політики сусідства.

На основі дослідження політики міжкультурного співробітництва міжурядових організацій зроблено висновок про трансформацію ідеології міжнародної інтеграції, яка грунтується на стратегічних підходах до міжкультурної взаємодії на глобальному, субрегіональному та регіональному рівнях.

У третьому розділі – “Стратегічні імперативи політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки”– зокрема, зазначено, що культура є важливим засобом формування національної та світової громадської думки, невід’ємним компонентом внутрішньої та зовнішньої політики, а використання культурного чинника в міжнародному масштабі нерозривно пов’язане з політичними доктринами експансії, лідерства чи культурної демократії держав у міжнародній взаємодії.

Політика міжкультурного співробітництва в умовах державотворчих зрушень набуває як форм підтримки міжкультурного діалогу та культурного різноманіття, так і форм пропаганди переваг тієї чи іншої політичної, економічної та соціальної системи, відображає обґрунтоване нав’язування національним спільнотам певного світогляду, релігійних переконань, поширення культурних цінностей та способу життєдіяльності, що порушує державний суверенітет і суперечить основним принципам міжнародного права, якими регулюються міжнародні відносини в будь-якій сфері, зокрема, у сфері культурних відносин.

Сучасна практика міжкультурного співробітництва провідних країн Північної Америки та Європи виявляє такі характерні особливості культурної складової зовнішньої і внутрішньої політики, як культурна експансія (США), спрямована франкофонія (Франція), мультикультуралізм (Канада) тощо. На основі системного, структурно-функціонального та компаративного методів дослідження у третьому розділі проаналізовано стратегії політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки. Зокрема визначено, що в умовах трансформації внутрішньої і зовнішньої політики стратегія культурної дипломатії США, яка реалізується через культурну експансію в контексті „американського інтернаціоналізму”, пов’язана з політичними доктринами “жорсткої” гегемонії та “м’якого впливу”, що сповідують різні підходи, проте спрямовані на однаковий політичний результат – домінування американських цінностей і американського способу життя у світі. Показано, що доктрина спрямованої Франкофонії характеризується як найбільш ефективна складова зовнішньої політики та дипломатичної діяльності Французької Республіки у франкофонних державах і дає змогу забезпечити їй статус впливового лідера у світі в контексті геополітичної конкуренції з впливовими політичними союзниками – США та Канадою. Головним пріоритетом зовнішньої та внутрішньої політики Канади визначено унікальну доктрину державного мультикультуралізму та позиціонування такої політики в рамках міжнародних організацій і на двосторонньому рівні. Основна специфічна ознака канадського мультикультуралізму – етнокультурна експансія як своєрідна ідеологія „м’якого тиску” впливової держави, яка офіційно прагне змінити стереотипи сприйняття Канади у світовій політиці.

З’ясовано, що політика міжкультурного співробітництва держав на національному, регіональному і глобальному рівнях зумовлена трансформаціями державотворення та потребою забезпечення національних інтересів шляхом реалізації різних моделей культурної дипломатії, які впливають на міжнародну взаємодію і мають як позитивні, так і негативні характеристики.

Політика міжкультурного співробітництва України ґрунтується на стратегіях зовнішньої і внутрішньої політики суверенної держави, яка формує міжкультурний діалог на основі принципів демократичного врядування та культури миру. Україна підтримує ініціативи міжурядових організацій, спрямовані на вирішення складних проблем сучасності, на формування полікультурності світу, на створення гуманітарних основ політичного співробітництва. Включення стратегії політики міжкультурного співробітництва в урядові програми дає Україні можливість реформувати ідеологію культурних взаємовпливів, використовувати інтелектуально-культурний потенціал держави для забезпечення національних інтересів.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми політики міжкультурного співробітництва як чинника зовнішньої та внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень, що виявляється у багатовимірному дослідженні основних детермінантів політичної культури в добу трансформації державних політичних інститутів та політичної системи світу.

Застосування політологічних методів аналізу дало можливість реалізувати обраний концептуальний підхід: розглянути складові політики міжкультурного співробітництва та ідеології в процесах політичної глобалізації. Посилення взаємозалежності і взаємодії всіх суб'єктів міжкультурних відносин актуалізувало проблему формування нової політичної реальності з елементами асиметрії та потребу гармонізації національних підходів до міжкультурного та міжцивілізаційного діалогу.

Методологія аналізу дала можливість з’ясувати провідні тенденції системи, що досліджувалась, і визначити її сучасний функціональний стан, який відповідно до параметральних характеристик можна кваліфікувати як динамічно-прогресуючий і транзитивний.

Основні наукові і практичні результати дисертації полягають у наступному:

1. Нові виклики для цивілізаційного розвитку, трансформація політичної системи світу, зміна критеріїв міжкультурного діалогу зумовили актуалізацію різних сфер міжнародної діяльності, зокрема, міжкультурного співробітництва як чинника впливу, конфліктогенності, взаємодії та гармонізації міжнародних відносин. Характерною прикметою часу є динамічний процес глобалізації як багатовимірне, складне і суперечливе явище. Осмислення феномену глобалізації у контексті глобальних проблем сучасності зумовило новий підхід до аналізу позитивних процесів, які уніфікують політичні системи, життєдіяльність світової спільноти, формують відчуття спільності та взаємозалежності сучасного світу.

2. Процеси глобалізації культурного середовища мають неоднозначні наслідки для політики міжкультурного співробітництва: з одного боку, вони забезпечують планетарні взаємозв’язки і взаємовпливи, сприяють демократизації глобального управління на противагу авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові можливості для досягнення глобальної толерантності, а з іншого – формують нові типи поляризації в сучасному світі, сприяють культурній ексклюзії національних спільнот із загального цивілізаційного процесу.

3. Важливим фактором міжкультурного співробітництва є діяльність міжнародних організацій, зокрема ЮНЕСКО, яка полягає у прагненні об’єднати політичні зусилля держав у рамках ідеології полікультурного суспільства. Ступінь політичного впливу ЮНЕСКО зумовлюється її можливостями сприяти багатосторонньому діалогу між цивілізаціями, здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати як універсальний міжнародний інтелектуальний центр для формування ідеології глобального суспільства.

4. Інтеграційні та глобалізаційні процеси обумовили й проблему формування нових ідентичностей — європейської і транснаціональної, які є підґрунтям європейської та глобальної інтеграції, важливою складовою інтеграції окремих країн в регіональну співдружність і глобальне співтовариство. Стратегічною метою європейських міжнародних організацій є прискорений розвиток єдиного європейського суспільства за умови збереження багатокультурності і національної самобутності. Об’єднана Європа прагне стати ефективною структурою для забезпечення міжкультурного діалогу, розвитку політичної ідеології полікультурності як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн, а культурна дипломатія країн Європи – важливим інструментом політичного впливу на міжнародні відносини, зокрема, в рамках європейської політики сусідства.

5. Основні пріоритети політики міжкультурного співробітництва окремих глобальних акторів, зокрема національних держав на національному, регіональному і глобальному рівнях, зумовлені потребою державотворення та забезпечення національних інтересів у сфері міжкультурного співробітництва, формування громадської думки щодо власної держави, її міжнародної репутації, внутрішньої і зовнішньої політики, культурної самобутності та ідентичності. Порівняльний аналіз моделей і стратегій культурної дипломатії засвідчив, що процеси міжкультурної конвергенції набувають глобального характеру, а їхній перебіг відповідає тенденціям розвитку самоорганізованих складних систем. Водночас, диференціація політичного розвитку країн зумовлена особливостями національних стратегій політики міжкультурного співробітництва, законодавчої бази, історичними традиціями і різними підходами до розв’язання глобальних цивілізаційних проблем. Національні пріоритети підкреслюють необхідність збереження культурної самобутності і національної ідентичності держав як необхідного чинника зовнішньої і внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень.

6. Впливовість політики міжкультурного співробітництва США зумовлюється геополітичними стратегіями двох політичних сил країни –“жорсткої” гегемонії (Республіканська партія) та “м’якого впливу” (Демократична партія), які сповідують різні підходи, проте спрямовані на однаковий політичний результат – домінування американських цінностей і американського способу життя в світі. Стратегія “жорсткої” гегемонії виражає ідею американської обраності та месіанства і передбачає здійснення політики необмеженого глобального лідерства. Стратегія “м’якої” гегемонії враховує у політиці міжкультурного співробітництва статус глобального лідера США та практику створення наднаціональних механізмів врегулювання світових процесів задля реалізації месіанських ідей культурного американізму, проте здійснення такої політики спирається на політику, культуру та ідеали за американським зразком і досягається через “Soft Power” (“м’яку владу”), тобто через заохочення політичної еліти і світової громадськості до сприйняття „привабливих” демократичних та культурних цінностей США. Проте обидві стратегії сприяють утвердженню монопольних позицій США у світі і доповнюються факторами союзницької та економічної допомоги США, на яку розраховують окремі держави – регіональні лідери, що належать до різних культур, мають різні геополітичні інтереси у конкуренції за лідерство на регіональному рівні і проблеми у виробленні спільних позицій і дій у міжнародних відносинах.

7. Зовнішньополітичні стратегії Франції дають підстави охарактеризувати доктрину спрямованої Франкофонії як зовнішню культурну політику м’якого тиску сучасної держави „середнього рангу, яка здійснює глобальний вплив”, що відображає специфіку зовнішньої політики держави та універсальний характер діяльності зовнішньополітичних установ. Доктрина спрямованої Франкофонії дає Франції змогу реалізувати політику універсалізму як історичну можливість забезпечити статус впливового лідера у світі і розглядається як найбільш ефективна складова зовнішньої політики та дипломатичної діяльності у франкофонних державах і в контексті геополітичної конкуренції з іншими впливовими політичними союзниками, в першу чергу, США та Канадою. Культурна дипломатія Франції в сучасній міжнародній практиці характеризується як символічна або „м’яка влада”, пов’язана з концепцією захисту національних інтересів держави та прагненням зміцнити політичні позиції у світі.

8. На відміну від політики культурної експансії та монополізму США, “м’якого домінування” за формою (проте неоколоніалістського за суттю) Франції, політика уряду Канади офіційно спрямована на гармонійне поєднання культурних традицій і самобутності представників усіх хвиль імміграції та корінного етносу в єдиному політико-культурному середовищі країни. Ця політика призвела до формування мультикультурності як політичної ідеології Канади в самій країні та зумовила екстраполяцію ідеології мультикультуралізму на зовнішньополітичну діяльність держави. Основна специфічна ознака канадського мультикультуралізму – етнокультурна експансія як своєрідна ідеологія „м’якого тиску” впливової держави, яка офіційно прагне змінити стереотипи сприйняття Канади у світовій політиці.

9. Виклики для розвитку міжкультурного співробітництва України в умовах державотворчих зрушень змушують урядові структури врахувати національні пріоритети для побудови глобального збалансованого суспільства, сприяти збереженню та поглибленню культурних цінностей, всебічному співробітництву. Для зовнішньої і внутрішньої політики України важливого значення набула проблема забезпечення міжкультурного співробітництва в контексті захисту національних інтересів держави. Серед заходів, що сприятимуть реалізації спрямованої культурної дипломатії України, – розвиток наукових досліджень політики міжкультурного співробітництва за допомогою сучасних методів політичного аналізу, які дозволяють з’ясувати глибинні, приховані мотиви та зміст культурної дипломатії розвинутих країн світу, визначити тактику і стратегію здійснення політики міжкультурного співробітництва України як одного з дієвих інструментів політичного впливу у міжнародних відносинах.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у наукових фахових виданнях, збірниках наукових праць:

1. Кучмій О.П. Створення та основні напрямки політичної діяльності Міжнародної організації франкофонії// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 21 (частина ІV). К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2000. – С.3-9.

2. Кучмій О.П. Вплив культурологічних чинників на структурні частини світової політики // Вісник Київського університету. Серія: “Міжнародні відносини”. – 2002.– Випуск 22.– С.151-154.

3. Кучмій О.П. Вплив процесів глобалізації на культурну взаємодію і плюралізм культур // Актуальні проблеми міжнародних відносин: Збірник наукових праць. Випуск 31. Частина ІІ. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2002. – С. 89-102.

4. Кучмій О.П. Трансформація зовнішньої політики та культурної ідентичності як чинник європейської інтеграції // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 36. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2002. – С. 78-83

5. Кучмій О.П. Культурна дипломатія у взаємодії цивілізацій // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 37. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2002. – С. 31-34

6. Кучмій О.П. Проблема культурного розмаїття у глобальному суспільстві знань // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 50. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2004. – С. 104-115.

7. Кучмій О.П. Структура та моделі політики міжкультурного співробітництва // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 57. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2005. – С. 98-114.

Статті у наукових виданнях:

8. Кучмій О.П. Інформаційно-аналітичні центри міжнародних організацій в Україні: політика і діяльність центру інформації і документації НАТО // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 36. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2002. – С. 54-61.

9. Кучмій О.П. Туреччина на перехресті цивілізацій: трансформація зовнішньої політики та культурної ідентичності // Україна – Туреччина: минуле, сучасне та майбутнє // Збірник наукових праць. – К.: “Денеб”, 2004. – С. 598-605.

10. Кучмій О.П. Міжкультурні комунікації // Українська дипломатична енциклопедія. – К.: Знання України, 2004. – Т. 1. – С. 496.

11. Кучмій О.П. Світовий самміт з інформаційного суспільства // Українська дипломатична енциклопедія. – К.: Знання України, 2004. – Т. 2. – С. 534.

12. Кучмій О.П. Електронний уряд: програма ЄС та її впровадження в Україні // Актуальні проблеми міжнародних відносин. Випуск 54. Частина І. К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут міжнародних відносин, 2005. – С. 141-160.

Матеріали конференцій:

13. Кучмій О.П. Соціокультурні аспекти інформаційної політики України в контексті інтеграції до глобального інформаційного суспільства// Розвиток інформаційного суспільства в Україні. Матеріали конгресу. – К.: НТУУ “КПІ”, 2002. – С. 122-124.

14. Кучмій О.П. Діяльність інформаційних культурних центрів в країні перебування // Матеріали науково-практичної конференції “Інформаційно-аналітична діяльність в МВ”. Частина 2.– Хмельницький: ТУП, 2003 – С. 134-139.

15. Кучмій О.П. Міжкультурні комунікації: структура і динаміка процесів // Сб. научных трудов “Культура народов Причерноморья” (Материалы международной конференции “Международные коммунникации: диалог и сотрудничество”). – Симферополь, 2003. – С. 111-118.

16. Кучмій О.П. Моделі взаємодії цивілізацій у світовій архітектурі міжнародних відносин // Міжнародна науково-практична конференція “Моделювання міжнародних відносин”. Тези доповідей. – К.: ІМВ, 2004. – С. 104-106.

АНОТАЦІЇ

Кучмій О.П. Міжкультурне співробітництво як чинник зовнішньої та внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.03 – політична культура та ідеологія. – Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2006.

Дисертаційна робота присвячена політичному аналізу міжкультурного співробітництва на глобальному, регіональному та національному рівнях; визначенню ефективності зовнішньої та внутрішньої політики держав в контексті міжкультурної взаємодії; з’ясуванню ідеологічної специфіки культурного середовища провідних країн світу та виокремленню чинників культурного впливу на прикладі культурної експансії США, політики спрямованої Франкофонії Французької Республіки та мультикультуралізму як політичної ідеології Канади.

Робота ґрунтується на теоретико-методичних дослідженнях проблеми, узагальненні результатів наукових пошуків зарубіжних та українських дослідників питань політики міжкультурного співробітництва, формування політичної культури суспільства; компаративному аналізі культурної дипломатії як інструмента зовнішньої і внутрішньої політики держав в умовах трансформації політичних систем; на структуруванні та моделюванні складових політики міжкультурного співробітництва, а також на пропозиціях та рекомендаціях забезпечення національних інтересів України у сфері міжкультурного співробітництва.

У дисертації показано, що ключова роль у реалізації політики міжкультурного співробітництва належить національним державам і державним інституціям. Виконання державою функцій глобального актора передбачає її відкритість у міжнародних відносинах, тому стратегії політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки, які розглянуті на основі системного, структурно-функціонального та компаративного методів дослідження, відбивають практичний досвід зарубіжних країн у досягненні зовнішньополітичних цілей. Зокрема, проаналізовано концепцію культурної дипломатії США та проблему культурного імперіалізму держави у міжнародних відносинах, вплив культурної експансії США на політичні процеси на локальному, національному, регіональному та глобальному рівнях, яка сприяє утвердженню монопольних позицій США у світі; доктрину спрямованої Франкофонії як складову зовнішньої та внутрішньої політики Французької Республіки, що характеризується як „м’яка влада”, пов’язана з концепцією захисту національних інтересів; політику мультикультуралізму Канади як чинник формування мультикультурної демократії та своєрідної ідеології етнокультурної експансії. Доведено, що концептуальні засади державної політики міжкультурного співробітництва країн Північної Америки та Франції містять різні за своїми характеристиками підходи до забезпечення національних інтересів у глобальному культурному середовищі та внутрішньому культурному полі.

Політика міжкультурного співробітництва України зумовлена стратегією зовнішньої та внутрішньої політики суверенної держави, яка формує міжкультурний діалог на основі принципів демократичного врядування та культури миру. Україна підтримує ініціативи міжурядових організацій, спрямовані на вирішення складних проблем сучасного світу, на формування полікультурності та створення гуманітарних основ політичного співробітництва. Включення стратегії політики міжкультурного співробітництва в урядові програми дає Україні можливість реформувати ідеологію культурних взаємовпливів, використовувати інтелектуально-культурний потенціал держави для забезпечення національних інтересів на міжнародній арені.

Ключові слова: глобалізація культури, взаємодія культур, політика міжкультурного співробітництва, культурна дипломатія, культурний імперіалізм, мультикультуралізм, франкофонія, США, Канада, Французька Республіка, Україна.

Кучмий Е.П. Межкультурное сотрудничество как фактор внешней и внутренней политики в условиях трансформаций. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.03 – политическая культура и идеология. – Институт журналистики Киевского национального университета имени Тараса Шевченко.– К, 2006

Диссертационная работа посвящена политическому анализу межкультурного сотрудничества на глобальном, региональном и национальном уровнях, оценке эффективности внешней и внутренней политики государств в контексте межкультурного взаимодействия, определению идеологической специфики культурного поля стран Северной Америки и Европы, факторов культурного влияния на примере культурной экспансии США, политики Франкофонии Французской Республики и мультикультурализма как политической идеологии Канады.

Работа базируется на теоретико-методологических исследованиях проблемы, обобщении результатов научных поисков зарубежных и украинских специалистов по вопросам политики межкультурного сотрудничества, формирования политической культуры общества, компаративном анализе культурной дипломатии как инструмента внешней и внутренней политики государств в условиях трансформации политических систем, на структурном анализе и моделей политики межкультурного сотрудничества, а также содержит конкретные рекомендации относительно обеспечения национальных интересов Украины в сфере межкультурного сотрудничества.

В работе рассмотрена деятельность международных и региональных межправительственных организаций, цель которой – объединить политические усилия государств в рамках идеологии поликультурных сообществ при условии сохранения и развития культурного разнообразия и национальной идентичности. Показано, что объединенная Европа могла бы стать эффективной структурой обеспечения межкультурного диалога, трансформации политической идеологии поликультурности как составляющей внешней и внутренней политики европейских стран, хотя ключевая роль в реализации политики межкультурного сотрудничества принадлежит национальным государствам и государственным институтам. Функции государства как глобального актора предусматривает его открытость в международных отношениях, поэтому стратегии политики межкультурного сотрудничества США, Канады и Французской Республики, которые рассмотрены на основе системного, структурно-функционального и компаративного методов исследования, отражают практический опыт зарубежных стран в достижении внешнеполитических целей. В