В роботі підкреслюється, що самий термін "інформаційне право" слід сприймати як умовний і розуміти як узагальнене поняття, яке з'явилося шляхом перенесення бачення представників природничих наук у правову площину. Перевага ж публічно-правових начал пояснюється, в основному, бажанням власників інформаційних технологій забезпечити через державний контроль і примус свої пріоритетні позиції, уникнути конкуренції шляхом „ув’язнення” інформації переважно в рамках публічно-правового методу регулювання суспільних відносин. Між тим, інформаційні правовідносини носять приватноправовий характер, коли усі учасники цих відносин знаходяться у рівному становищі, коли єдиним обмеженням права однієї особи є право іншої особи чи інших осіб. Припущення про можливість поєднання двох методів – імперативного і диспозитивного зводиться реально до їх чіткого розмежування – в яких випадках застосувати імператив, а в яких – диспозитивні начала.

В роботі робиться висновок про те, що вже сьогодні можна стверджувати, що у цивільному праві поступово формується новий міжгалузевий інститут, названий дисертанткою "Інформаційні права". Автор вважає, що оскільки ідеї природного права були покладені в основу побудови нового ЦК України, дана теорія має безпосереднє відношення і до побудови теорії інформації у праві: практично всі теоретичні розробки теорії природного права можуть бути покладені в основу побудови цього інституту в праві цивільному. Достатньо значний обсяг норм знаходиться на сьогодні у сфері інших галузей права – адміністративного, кримінального тощо – практично в усіх – створюючи міжгалузевий інститут, що пояснюється глобальністю самого поняття інформації - як явища і як об’єкту права, цінність якого усвідомлена повною мірою лише наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.

Підрозділ 1.3. "Концепція інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині" присвячений дослідженню проблеми розуміння інформаційних правовідносин у сучасній правовій доктрині і, зокрема, її концептуальних положень.

Дисертантка приділяє увагу наявним у літературі визначенням інформаційних відносин, які розуміються переважно як відносини, пов'язані з пошуком, отриманням, передачею, виробництвом, поширенням, перетворенням і споживанням інформації. Доводиться, що правовому регулюванню підлягають не будь-які відносини в інформаційній сфері, оскільки, по-перше, правове втручання в окремі сфери життєдіяльності може виявитися недоцільним; по-друге, неможливим залишається зовнішній контроль за виконанням тих чи інших нормативних приписів, зокрема, в силу специфіки самого об'єкта правового регулювання - інформації.

Доведена необхідність додати до наявних у доктрині характеристик інформаційних правовідносин ряд приватноправових. Зокрема, названі правовідносини ґрунтуються на специфіці немайнових відносин, які пов'язані з інформацією; це відносини особливого роду, які не включаються у склад правовідносин інтелектуальної власності, оскільки поняття інформації є ширшим за своїм змістом від поняття твору, як результату творчої діяльності, а поняття інформаційної інтелектуальної діяльності людини ширше за творчу діяльність. Крім того, на думку автора, слід враховувати особливості майнових інформаційних правовідносин, об'єктом яких виступають інформаційні продукти, інформаційні ресурси тощо і які розглядаються як специфічний товар.

В роботі зазначається, що інформаційні відносини, будучи врегульовані нормами цивільного, адміністративного, фінансового, кримінального права тощо, кожного разу переймають риси, притаманні цим галузям права, основні характеристики їх предмету і методу правового регулювання. В цьому, на думку дисертантки, проявляється багатогранність і універсальність самого феномену інформації в праві. Це змінює звичні уявлення, так само, як це відбулося раніше з іншими галузями науки – біологією, фізикою, філологією, змінилося навіть філософське розуміння цього світу завдяки пізнанню феномену інформації; інформаційна складова пронизує всю систему права, надаючи їй якісно наповнюючу силу, а не лише технічну бездоганність.

На відміну від позиції авторів, які підкреслюють можливість врегулювання інформаційних відносин нормами інформаційного права як галузі права, автор послідовно притримується позиції приватноправової природи інформаційних відносин і необхідності врегулювання переважної їх більшості нормами цивільного права.

У підрозділі 1.4. "Загальна характеристика джерел правового регулювання інформаційних відносин в Україні: проблеми розвитку" дається загальна характеристика джерел правового регулювання інформаційних відносин в Україні і пропонується власне бачення системи інформаційного законодавства і комплексної галузі інформаційного законодавства України.

Дисертанткою обґрунтовується необхідність формування сучасної системи інформаційного законодавства як системи відкритої, яка має ознаки системності та ієрархічності. Основні принципи інформаційних відносин, конституційні інформаційні права знаходять своє закріплення у Конституції України. Цивільний кодекс України містить найважливіші поняття інформації, інформаційних цивільних правовідносин і інформаційних прав, не лише гарантії реалізації і захисту інформаційних прав, але і реальні способи захисту цих прав. Саме ЦК України регулює на сьогодні значне коло інформаційних правовідносин, а всі положення Загальної частини зазначеного кодексу можуть застосовуватись до врегульованих ним інформаційних правовідносин. Необхідність спеціального законодавчого акту, зокрема, Закону України "Про інформацію" дисертанткою не заперечується, за умов узгодження його положень з положеннями ЦК України та інших нормативних актів, які утворюють відкриту ієрархічну систему інформаційного законодавства. Дисертантка спростовує необхідність прийняття єдиного кодифікованого акту – Інформаційного кодексу.

Автор акцентує увагу на специфічній формі інформаційного законодавства - міжнародних договорах в інформаційній сфері і переконує, що можна віднести до зазначених джерел також міжнародні договори у сфері прав людини на інформацію, свободу, повагу до честі, гідності тощо, а також міжнародні договори у сфері творчої інтелектуальної діяльності. Важливе значення у сфері інформаційного законодавства буде надалі посідати правовий звичай. Аналіз джерел правового регулювання інформаційних відносин дозволили дисертантці узагальнити перелік основних принципів інформаційних відносин, які є основними засадами і які пропонується передбачити також у ЦК України, враховуючи, що загальні засади цивільних прав, передбачені в ЦК України, поширюються нині і на інформаційні цивільні правовідносини. Серед них, зокрема, зазначені: гарантованість права на інформацію; відкритість; доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність; вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації тощо.

Дисертанткою запропонована для інформаційних правовідносин своєрідна "тріада" основних правомочностей: створення (вироблення) інформації; передання і одержання інформації; використання інформації (включаючи її поширення і зберігання). Доведено, що усі інші можливі види інформаційної діяльності можуть бути розкриті через ці три основні.

В дисертації підкреслюються і розкриваються особливості і складності розвитку законодавства у сфері електронної комерції.

Розділ 2 "Поняття та цивільно-правові проблеми регулювання інформаційних відносин в Україні" складається з п'яти підрозділів.

Підрозділ 2.1 "Поняття інформаційних цивільних правовідносин, визначення їх місця в системі сучасних цивільних правовідносин та цивільно-правове регулювання інформаційних відносин" побудований таким чином, щоб розкрити не лише поняття інформаційних цивільних правовідносин, але і визначити їх місце в системі сучасних цивільних правовідносин і звернутися до проблеми поняття цивільно-правового регулювання інформаційних відносин.

Виходячи із загальнотеоретичних засад і практики застосування норм у сфері інформаційних відносин, доцільним видається на думку дисертантки розмежування поняття „інформаційних правовідносин” і „правовідносин у сфері права на інформацію”, серед яких останнє можна розглядати в якості складової частини першого, як особисті немайнові, не пов’язані з майновими, правовідносини з приводу інформації як особистого немайнового, не пов’язаного з майновим, блага, що не може бути предметом економічних, ринкових, оплатних відносин. Отже, термін „інформаційні правовідносини” пропонується використовувати по-перше, як узагальнюючий для усієї сфери інформаційних правовідносин, і по-друге, як конкретизуючий щодо тих інформаційних цивільних правовідносин, які не пов’язані з інформацією, як з особистим немайновим, не пов’язаним з майновими, благом.

Дисертанткою обґрунтовується положення про те, що інформаційні правовідносини за своєю природою є приватноправовими відносинами, і можуть характеризуватися через предмет та метод цивільного права. Для інформаційних цивільних правовідносин характерною є ініціатива сторін, а також воля, необхідні на етапах формування правовідносин та реалізації цивільно-правової відповідальності. Таким чином, робиться висновок про те, що інформаційним цивільним правовідносинам притаманні особливості: широке коло суб’єктів та їх юридична рівність, специфічність об’єктів; можливість встановлення змісту ряду правовідносин за згодою сторін; розмаїття підстав виникнення, зміни і припинення правовідносин; специфіка способів здійснення і захисту суб’єктивних цивільних прав, засобів цивільно-правової відповідальності тощо.

Оскільки, на думку дисертантки, об’єкти права інтелектуальної власності можна розуміти через поняття інформації, як інформацію, створену в результаті творчої інтелектуальної діяльності, яка характеризується оригінальністю і неповторністю, творча інтелектуальна діяльність може розумітися як створення нової інформації найвищого рівня. При цьому, логічним видається те, що ряд правовідносин, які розглядаються на сьогодні у контексті проблем права інтелектуальної власності, можна розглядати як суто інформаційні, зокрема, правовідносини у сферах відкриття, комерційної таємниці, засобів індивідуалізації учасників товарного обороту, товарів і послуг, оскільки об’єкти вищеназваних відносин значною мірою відрізняються від „класичних” об’єктів прав інтелектуальної власності. До інформаційних правовідносин можна віднести і ті, що виникнуть в разі негативного рішення відповідного органу про визнання наданої на експертизу інформації для визначення її об’єктом прав промислової власності, незалежно від причин такої відмови. Така інформація залишиться інформацією і після негативного висновку. Весь цей перелік інформації повинен набути ефективної охорони цивільним правом, з урахуванням найважливішого завдання – досягнення рівноваги між правами особи, яка створила нову чи набула знання про існуючу інформацію і правами суспільства "знати", як це часто зазначається у журналістській практиці. Без цього неможливим буде суспільний прогрес. Отже, позиція дисертантки відмінна від запропонованої авторами, які вважають усі інформаційні права виключними і пропонують підпорядкувати інформаційні правовідносини правовідносинам інтелектуальної власності.

Враховуючи, що правовідносини майнового характеру мають своїм об’єктом майнові блага, такими, на переконання дисертантки, є лише правовідносини власності на інформаційний ресурс (продукт, документ), тобто лише на матеріальний об’єкт, який містить у собі нематеріальну складову – інформацію. Тому право власності на інформаційний ресурс (продукт, документ) не слід, як переконує автор, розглядати як право власності на інформацію, яка в ньому закріплена. Інформація залишається специфічним благом і належить поряд з результатами інтелектуальної, творчої діяльності та особистими немайнові благами до нематеріальних благ. Тому закріплене у ЦК України право власності на особисті папери, щоденники тощо (ч. ст. ) стосується лише матеріального об’єкту, яким є папір чи зошит, чи інший носій інформації матеріального виду, але не самої інформації, закладеної у цей матеріальний „футляр”.

В роботі послідовно доводиться, що не всю інформацію можна визнати товаром, оскільки поза такими підходами залишається інформація, яка є особистим немайновим благом і є об’єктом особистих немайнових правовідносин, не пов’язаних з майновими.

Дисертантка приділяє увагу класифікації інформаційних цивільних правовідносин і доводить, що найбільш важливим є поділ інформаційних цивільних правовідносин за характером взаємозв'язку між управомоченою та зобов'язаною особами на абсолютні та відносини інформаційні відносини; дисертанткою наводяться приклади кожного виду і роз’яснюється їх значення. Інформаційні цивільні правовідносини, можуть поділятися на особисті немайнові інформаційні відносини і майнові інформаційні відносини.

У підрозділі в узагальненому вигляді пропонується удосконалений перелік найважливіших ознак, які притаманні інформаційним правовідносинам, як особистим немайновим, не пов'язаним з майновими; надаються додаткові аргументи на користь положення про появу нового інституту цивільного права, який поступово формується і який умовно названо автором „Інформаційні права”, авторське бачення якого пропонується у Додатку до дисертаційної роботи.

У підрозділі 2.2. "Підстави виникнення інформаційних цивільних правовідносин" обґрунтовується положення про те, що суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників інформаційних цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів. Договір названо характерною підставою виникнення інформаційних цивільних правовідносин. Підкреслюється, що найсуттєвішою рисою цих правовідносин є те, що сторони рівні при реалізації своїх прав, незалежні одна від одної, жодна з них не має і не може мати переваг перед іншою, або нав'язувати свої умови при укладенні або виконанні інформаційного договору. Звертається увага на те, що рівність сторін реалізується не лише у договірних інформаційних правовідносинах, а й у позадоговірних.

Серед основних юридичних фактів, які можуть бути підставою виникнення інформаційних цивільних прав та обов'язків дисертантка називає та досліджує правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі тощо. На думку дисертантки, складними і недостатньо з'ясованими залишаються права і обов'язки учасників відносин про надання послуг електронного цифрового підпису (ЕЦП). Визначається, що можливості ЕЦП та новітні технології вже у найближчому майбутньому значно прискорять процеси укладання договорів, вплинуть на якість товарообігу, що може вплинути і на доктринальні підходи у розумінні договірних правовідносин, на права і обов’язки їх учасників. На думку дисертантки, до юридичних фактів – подій, якими є обставини непереборної сили (ч. ст. 11 ЦК України), слід додати сьогодні інформаційні війни і масштабні зараження комп’ютерних мереж комп’ютерними вірусами.

У підрозділі 2.3. "Інформація як об’єкт інформаційних цивільних правовідносин" досліджуються особливості інформації як об'єкту інформаційних цивільних правовідносин.

Виходячи із узагальненого підходу до інформації як об’єкту цивільних прав, дисертанткою пропонується кваліфікувати інформацію за видом цивільних правовідносин, об’єктом яких вона виступає: на інформацію, як особисте немайнове благо, тобто об’єкт немайнових відносин; як результат творчої діяльності, тобто як об’єкт виключних прав;, як інформаційний продукт, ресурс, документ, тобто об’єкт, який може бути за певних умов об’єктом майнових відносин, а також товаром, або може виступати складовою таких об’єктів, як цінні папери, майно, послуги тощо. Аналізуючи зміст ст. ЦК України, в якій визначені види об’єктів цивільних прав, дисертантка дійшла висновку, що інформація в широкому розумінні може виступати, виходячи із аналізу теорій інформації, як складова практично кожного виду об’єктів цивільних прав.

Вірним визнано в роботі закріплення в новому ЦК України інформацію як окремий – особливий вид об’єктів. Інформація може включатися у поняття правоздатності, як здатність кожної фізичної особи шукати, отримувати, використовувати, створювати передавати інформацію тощо.

Дисертанткою пропонується узагальнений перелік особливостей інформації, як об'єкта права: 1) нематеріальна природа інформації; 2) здатність бути часто невід’ємною немайновою складовою таких майнових об’єктів, як документ, інформаційний ресурс, продукт, а також цінний папір, гроші тощо; 3) існує також інформація, яку можна назвати „юридично байдужою” через те, що носії цієї інформації не сприймаються органами відчуття людини, або носій цієї інформації взагалі ще невідомий науці, між тим, вплив такої інформації проявляється як результат її впливу (позитивний або негативний) на людину. В цей момент інформація повинна враховуватись правом; інформація може бути пов’язана і з невідомими людству носіями, між тим, заперечити її існування безвідповідально, а не враховувати її, наприклад, у питаннях, пов’язаних з правом на життя, з питаннями, які ставляться перед правом сучасною генетикою, неможливо, оскільки це може принести значну шкоду.

Дисертанткою запропоновані і винесені на захист окремим положенням авторське визначення інформації.

В роботі послідовно доводиться, що інформація і матеріальна об’єктивна форма, в якій вона може втілюватись, не можуть ототожнюватись, оскільки інформація – це завжди набагато більше і, по-суті, далеко не те саме, що і сам папір чи інший матеріальний носій, на якому вона зафіксована. Робиться висновок, що в усіх випадках, коли йдеться про інформацію поза будь-яким матеріальним носієм, або про інформацію, яка пов’язана жорстко із своїм носієм, йдеться про об’єкт, який не має ціни, вартості, а лише може бути оцінений за його важливістю, вчасністю тощо, тобто бути оцінений, а не набути ціну, як майно. Це товар особливого роду, який піддається оцінці, але не встановленню його вартості.

Дисертантка доводить, що наукове відкриття, яке визнане на сьогодні об’єктом права інтелектуальної власності (ст.457 ЦК України), може бути визначене через поняття інформації – як інформація, яка містить у собі закономірності, знання, які об’єктивно доступні кожному, але які помічають і описують виняткові особи. Відкриття можна віднести, таким чином, до класичного виду інформації, яка існує об’єктивно, але сприймається, усвідомлюється вперше людиною, готовою до її сприйняття.

Визначено найважливіші ознаки інформації, які слід враховувати для врегулювання інформаційних відносин цивільним правом, зокрема: нематеріальність; ідеальність; невичерпність; масовість; здатність інформації до трансформації; універсальність; якість; фізична невідчужуваність тощо. Пропонується враховувати також усі особливості інформації, як особистого немайнового, не пов’язаного з майновим, блага і як об’єкта виключних прав. Важливе застереження робиться дисертанткою щодо неможливості порівнювати інформацію, як специфічний особливий об’єкт, з речами. Вона може мати лише речову форму втілення, мати речовий носій, залишаючись при цьому специфічним об’єктом, об’єктом особливого роду.

На думку дисертантки, відкрита інформація - це найбільш придатний для використання у цивільному праві вид об’єктів інформаційних прав і найбільш вразливий з точки зору захисту прав на нього. Дисертантка приходить до висновку, що віднесення комерційної таємниці до інституту права інтелектуальної власності не можна визнати таким, що відповідає сутності інформації, яка під нею розуміється. Це – класичний об'єкт нового інституту інформаційних прав, який поступово формується в цивільному праві. В разі наявності в цій інформації елементів творчості, вона може відповідати ознакам об'єктів інтелектуальної власності, однак поняття комерційної таємниці як виду інформації ширше, ніж поняття комерційної таємниці як одного з об’єктів права інтелектуальної власності.

У підрозділі 2.4. "Суб’єктний склад інформаційних цивільних правовідносин" аналізуються особливості і проблемні питання суб'єктного складу інформаційних цивільних правовідносин.

Дисертантка відзначає, що під суб’єктним складом інформаційних цивільних правовідносин слід розуміти сукупність осіб, які приймають участь у даних конкретних цивільних правовідносинах і стають носіями інформаційних цивільних прав та обов’язків; а суб’єктом цивільних правовідносин може бути будь-яка особа (фізична або юридична), поведінка якої регулюється нормами даної галузі права. Звертається увага на те, що практично усіма прибічниками доктрини інформаційного права, при визначенні суб’єктів використовується поняття якості, в якій виступає учасник правовідносин – автор інформації, її виробник, володілець, користувач (чи споживач), - в той час як в цивільному праві через інститути правоздатності та дієздатності розглядається можливість особи бути учасником правовідносин та здатність її набувати права і нести обов’язки. Таким чином, робиться висновок про те, що у доктрині інформаційного права досить часто відбувається часткова підміна поняття суб’єкта інформаційних правовідносин його правовим статусом.

Використання терміну „власник інформації”, на думку дисертантки, слід визнати принципово невірним. Навіть у разі, коли йдеться про інформаційний ресурс чи продукт слід пам'ятати про певну умовність такого підходу. Такий термін може застосовуватись беззаперечно лише до речі, якою є документ, папір, екран комп’ютера тощо, або у разі, коли відбулося офіційне підтвердження єдності і відповідності цих об’єктів і інформації, яку вони містять за відповідних, чітко визначених умов. Тому доречно було б говорити у всіх випадках, коли йдеться про інформацію, про її володільця, розуміючи під володінням не класичне визначення з тріади права власності, а, скоріше, поняття „знати” інформацію, зберігати її, а не „утримувати у своєму господарському віданні”. Термін „власник” – це поступка, до того ж недостатньо виправдана, побутовому розумінню названих об’єктів. Робиться висновок про те, що такі учасники інформаційних правовідносин, яких називають „користувачами інформації” також не є користувачами в класично - проприєтарному сенсі цього терміну. Інформацію можна „використовувати”, що несе інше смислове навантаження. Для того, щоб з'ясувати зміст категорії „споживач інформації”, дисертантка вважає необхідним прийняти до уваги, що інформація може виступати не тільки продуктом інтелектуальної діяльності або особистим немайновим благом, але і особливим продуктом виробництва, і може безпосередньо використовуватись у процесі ринкових відносин. Між тим, термін „споживач”, звичний для сфери майнових інтересів, тут повинен використовуватись так само обережно, як, наприклад, у сфері права інтелектуальної власності. В роботі досліджується специфіка суб’єктного складу особистих немайнових інформаційних правовідносин, до яких належить право на інформацію. В підрозділі також приділено увагу особливостям суб'єктного складу у сфері комерційної таємниці.

У підрозділі 2.5. "Зміст інформаційних цивільних правовідносин" досліджуються права і обов'язки, а також інші елементи змісту інформаційних цивільних правовідносин.

Дисертанткою пропонується удосконалений перелік прав і обов'язків, які можуть мати суб’єкти інформаційних правовідносин: особисті немайнові права на інформацію як особисте немайнове благо, або на комплекс особистих немайнових інформаційних благ; право на створення інформації, як твору літератури, науки, мистецтва, твору науки, техніки та іншої інформації подібного роду; майнові та особисті немайнові права, пов’язані з майновими, на результати творчої діяльності, тобто право на передання виключних прав на результати інтелектуальної творчої діяльності; права на вироблення інформації, як об’єкту особливого роду, нематеріального за своєю сутністю, її передання, використання тощо; права на інформаційний продукт, ресурс, документ, як матеріальні об’єкти , у формі яких закріплено нематеріальну за своєю сутністю інформацію. На інформацію при цьому не може поширюватися режим речі.

Робиться висновок про те, що вирішальним моментом у з’ясуванні юридичного змісту особистих немайнових інформаційних правовідносин є визначення суб’єктивного особистого немайнового інформаційного права управомоченої фізичної особи та кореспондуючого йому суб’єктивного інформаційного цивільного обов’язку всіх інших осіб. Специфікою суб’єктивного особистого немайнового інформаційного права є те, що його реалізація передбачає, в першу чергу, можливість вчинення певних дій самою управомоченою особою. Особа може здійснювати позитивні дії по збиранню, зберіганню інформації тощо.

В дисертації звертається увага на те, що на сьогодні в теорії інформаційних прав існує підхід щодо визначення змісту інформаційних правовідносин через класичну „тріаду” права власності. Зокрема, в літературі стверджується, що власник інформації вправі володіти, користуватися і розпоряджатися цією інформацією. З таким підходом дисертантка не може погодитись. По-перше, інформація – не річ, тому навіть застосування терміну „володілець” з самого початку також має умовний характер. По-друге, щодо правомочності користування, характерної для правовідносин власності, то доречно його розуміти, на переконання дисертантки, скоріше як „використання” інформації – по аналогії з об’єктами права інтелектуальної власності, - тобто у розумінні „застосовувати для..” відповідної мети. І, по-третє, щодо розпорядження: розпорядитися можна річчю або майном – тобто визначити подальшу юридичну долю; щодо інформації, то розпорядитися можна повною мірою лише матеріальною формою, в якій інформація втілена, оскільки фізично ніколи не можна однозначно стверджувати про здатність визначити юридичну долю інформації. В силу своєї специфіки, інформація може набувати неочікувану, непередбачувану „долю”, отже, і юридична доля інформації, якщо допустима взагалі така формула, завжди залишається під сумнівом – гарантувати її без додаткових умовних дій чи заходів, неможливо, але і вони будуть носити, як сказано – умовний, нестійкий характер. З цього робиться єдино вірний, на думку автора, висновок про те, що до інформаційних правовідносин не може застосовуватись класична „тріада”, притаманна праву власності. Отже, такий термін як „власник інформації” пропонується виключити з усіх нормативних актів України, в яких він застосовується. Доведено, що пропозиція про зведення проблеми до концепції „безтілесної речі” також не має переконливих пояснень.

Розділ 3 "Цивільно-правові проблеми реалізації інформаційних прав в Україні" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Гарантії та принципи здійснення інформаційних прав. Загальні проблеми дотримання, виконання та використання норм інформаційного законодавства" дисертантка приділяє увагу загальним проблемам дотримання, виконання та використання норм інформаційного законодавства, особливо підкреслюючи роль гарантій та принципів здійснення інформаційних прав.

В роботі доводиться, що доктринальні підходи в розумінні проблем реалізації інформаційного права пов'язані, перш за все, з методами реалізації, серед яких найважливішими є метод добровільного дотримання та використання норм права, метод автономного (договірного) вирішення питань суб'єктами; метод державно-владного припису. Стверджується, що метод добровільного дотримання та використання норм права є найбільш характерним для інформаційних прав, особливо для права на інформацію. При виборі юридичного порядку реалізації прав і свобод між ініціативним і процедурно-правовим, суб'єкти інформаційних правовідносин найчастіше проявляють максимальну ініціативу, особливо у сфері отримання і поширення інформації.

Дисертанткою досліджуються, по-перше, можливість доступу до інформації, яка реалізується через право кожного вільно шукати її і оприлюднювати; по-друге, можливість обміну інформацією, яка реалізується через право її передавати і поширювати; по-третє, можливість створення (виробництва) інформації, яка реалізується через ряд нормативних приписів про свободу творчості, розробку і виробництво інформаційних мереж, про науку і культуру тощо.

На підставі вивчення ряду спеціальних джерел, дисертанткою пропонується і виноситься як окреме положення на захист удосконалений і доповнений перелік принципів здійснення інформаційних прав, серед яких є як загально правові (універсальні), міжгалузеві, так і специфічно цивілістичні, і розкриває їх зміст. Автор робить висновок про те, що переважна більшість принципів повною мірою відповідають загальним засадам цивільних прав, перерахованих у ст.3 ЦК України. Дисертантка підкреслює необхідність доктринального тлумачення принципів справедливості, розумності, добросовісності у сфері реалізації інформаційних прав.

У підрозділі 3.2. „Цивільно-правові аспекти реалізації інформаційних прав” досліджуються цивільно-правові аспекти реалізації інформаційних прав, зокрема, через можливість здійснення суб'єктивних інформаційних цивільних прав в процесі реалізації правомочностей, які за своїм змістом закладені у правовідносини, а також можливості здійснення суб'єктивних інформаційних обов'язків через активні дії або утримання від певних дій.

Дисертантка приходить до висновку, що при реалізації інформаційних цивільних прав єдиною межею свободи фізичної особи у здійсненні своїх прав є обов'язок не завдавати шкоди третім особам та суспільству, оскільки приватне право у відповідності з притаманним йому диспозитивним методом регулювання суспільних відносин надає суб'єкту права самостійний вибір цілей в інформаційних суспільних відносинах, а також способів і засобів їх реалізації. Специфіка полягає і в тому, що суб'єкти інформаційних цивільних правовідносин наділені максимально повною ініціативою і діють на принципах добросовісного та розумного здійснення своїх прав. Автор наводить приклади на підтвердження висловлених позицій.

Приділивши увагу загальним засадам та межам здійснення інформаційних цивільних прав, дисертантка приходить до висновку про необхідність дотримання змісту вимог, які залежать від призначення і характеру конкретних суб'єктивних інформаційних прав. Здійснюючи свої права, суб'єкт інформаційних цивільних правовідносин повинен рахуватися з тим, що інші особи є володільцями аналогічних або інших прав, які так само визначаються і охороняються законом – при цьому він, як правило, виходить із принципів добросовісності та розумності і вимагає того ж від інших осіб. Автор наводить приклади і робить висновки з приводу проблеми зловживання правом у сфері інформаційних правовідносин, приєднуючись в цьому питанні до авторів, які вважають існування зазначеного поняття теоретично виправданим.

На думку дисертантки, суттєво обмежують реалізацію інформаційних прав наявність значної кількості таємниць (або інформації з обмеженим доступом) у цій сфері. Проблема, між тим, полягає не в самій наявності такої інформації, а у необхідності у кожному конкретному випадку обирати найбільш ефективні способи узгодження і поєднання різних інтересів учасників інформаційних відносин.

У підрозділі 3.3. „Особливості реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності та правовідносин власності” досліджуються найважливіші з точки зору дисертантки особливості реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності та правовідносин власності.

При дослідженні в роботі особливостей реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, дістало подальший розвиток доктринальне тлумачення терміну “повна інформація”, який використовується найчастіше у розрізі питання про право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи. Дисертанткою удосконалено запропоновану в літературі спеціальну процедуру здійснення особистого немайнового права фізичної особи на медичну інформацію. Застереження щодо обсягів інформування, на думку дисертантки, необхідне, але реально навряд чи зніме проблему суб’єктивного підходу лікаря до самої оцінки – яку саме інформацію вважати повною, чи неповною у кожному конкретному випадку. Тут повинен застосовуватися принципи розумності і добросовісності, передбачені ЦК України. В роботі звертається увага на проблеми у сфері реалізації інформаційних прав, пов’язані з конфіденційністю медичної інформації.

В роботі доводиться, що юридична природа права на свободу ґрунтується на розумінні, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій розсуд будь-які дії, в тому числі – дії, пов’язані із збиранням, зберіганням, поширенням інформації тощо, які не суперечать закону. В розрізі питання про право на ім'я фізичної особи, зазначається, що це, перш за все, інформація; на думку дисертантки, питання реалізації права на повагу честі гідності (ст.297 ЦК України) та на недоторканість ділової репутації (ст.299 ЦК України), також слід розглядати через поняття інформації; доводиться, що право на індивідуальний зовнішній вигляд складається із можливості фізичної особи самостійно, за допомогою отриманої інформації про оточуючий світ, визначати свій зовнішній вигляд з урахуванням суб’єктивних інтересів, смаків і використовувати його. Дисертантка послідовно доводить, що повноваження по використанню і розпорядженню особистими паперами (ст. 304 ЦК України) лише зовні нагадують повноваження власника по володінню, користуванню і розпоряджанню об’єктом власності, що вірно щодо матеріальної форми, в якій втілено інформаційну основу; проте в даному випадку необхідно враховувати, що особистий папір має принаймні дві характеристики – матеріальну та інформаційну (змістову). Саме інформаційна складова особистих паперів є найбільш важливою і цінною, на інформацію право власності не поширюється.

Досліджуючи особливості реалізації інформаційних прав у сфері правовідносин інтелектуальної власності, дисертантка звертає увагу на те, що термінологія, яка закріплена інститутом права інтелектуальної власності відображає специфічний характер прав інтелектуальної власності, які пов’язані з немайновим об’єктом цивільних прав. Отже, суб’єкт права на твір науки, літератури і мистецтва має право даний твір видавати, публікувати, оприлюднювати будь-яким способом, виголошувати тощо. Все це, підкреслює автор, – специфічні способи здійснення суб’єктивних прав інтелектуальної власності, відмінні від речових і доводить, що в своїй сутності всі вони можуть розглядатися також як інформаційні. В роботі досліджується і надаються пропозиції для вирішення однієї з найбільш складних і дискусійних, як в Україні, так і у всьому світі проблем - реалізації прав на доменні імена. Доведено, що доменні імена мають зайняти місце серед об’єктів інформаційних цивільних прав.

Особливості реалізації інформаційних прав у сфері правовідносин власності викликані, на думку дисертантки, рядом доктринальних і законодавчих пропозицій, положень, закріплених у законодавстві. Автор доводить, що мова йде, по-суті, про один – єдиний випадок, коли в розрізі інформаційних прав доречно згадувати про право власності на інформаційний ресурс, документ тощо, тобто на матеріальну складову, яка містить у собі нематеріальну інформаційну наповнюючу. Йдеться про різного роду носії – не обов’язково паперові, які мають назву документа, щоденника, архіву, бібліотеки, інформаційного ресурсу – про їх тісний зв’язок з інформацією, яку вони містять. Обґрунтовується положення про те, що в теоретичних роботах не зустрічається переконливих доводів на користь пояснення реалізації інформаційних прав з точки зору права власності.

Проведене дослідження дає можливість дисертантці зробити висновок про те, що особливості реалізації інформаційних прав у сфері особистих немайнових правовідносин, правовідносин інтелектуальної власності і правовідносин власності вказують на тісний зв’язок усіх інформаційних прав, закріплених на сьогодні у ЦК України і надає додаткові аргументи на користь можливості появи нового інституту цивільного права – "Інформаційні права".

Розділ 4 „Теоретичні проблеми цивільно-правового захисту інформаційних прав та інформаційних відносин” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. „Методологічні засади та гарантії захисту інформаційних прав” дається загальна характеристика методологічних засад та гарантій захисту інформаційних прав.

В дисертації робиться наголос на тому, що залежно від суб’єктів здійснення дій щодо захисту інформаційних прав чи інтересів, які охороняються законом, останній можна поділяти традиційно на юрисдикційний та неюрисдикційній. Дисертантка доходить висновку, що за загальним правилом, захист інформаційних цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Доводиться також, що під час розгляду позову про захист інформаційного права в цивільному судочинстві потерпілий вправі використовувати практично всі основні способи захисту інформаційних цивільних прав, передбачені у ст.16 ЦК України.

Ефективним специфічним способом захисту, який застосовується останнім часом рядом провідних комп'ютерних компаній, названо в роботі створення системи резервного копіювання, а також засоби виявлення атак типу „відмова в обслуговуванні”, які порушують доступність систем. Дисертантка доводить, що в цілому, відбувається поступова зміна пріоритетів на користь електронної комерції, таким чином, тепер на перший план виходить управління ризиками, застосування систем аналізу захищеності тощо, в той час як раніше основна увага приділялась застосуванню технічних засобів захисту інформації.

Дисертантка аргументує висновок про те, що основним неюрисдикційним способом захисту інформаційних цивільних прав, можна визначити на сьогодні самозахист. Доводиться, що самозахист в разі порушення інформаційних прав, в ряді випадків, тісно пов’язаний з технічними способами захисту, які є на сьогодні найбільш ефективними у сфері Інтернет, інформаційних систем та мереж, а тому мають набути законодавче закріплення у ЦК України як один із ефективних специфічних способів захисту інформаційних цивільних прав.

Дисертанткою обґрунтовується висновок, що захист інформаційних прав має свою специфіку, обумовлену, перш за все, нематеріальною природою інформації.

У підрозділі 4.2. „Цивільно-правові способи захисту інформаційних прав. Особливості захисту майнових та особистих немайнових інформаційних прав у різних сферах інформаційної діяльності” досліджуються проблеми ефективності застосування цивільно-правових способів захисту інформаційних прав, а також особливості захисту майнових та особистих немайнових інформаційних прав у різних сферах інформаційної діяльності.

Дисертантка, послідовно досліджуючи закріплені у ст.16 ЦК України цивільно – правові способи захисту стосовно інформаційних прав, обґрунтовує висновок про те, що практично для всіх інформаційних прав одним із основних способів захисту слід назвати визнання права, для особи набагато важливіше отримати саму інформацію, визнати своє право на інформацію, ніж отримати фізичний контроль над об’єктом, який самий по собі може бути доступний багатьом особам. На думку дисертантки, нематеріальний характер об’єктів інформаційних прав визначає важливість такого способу захисту, як відновлення положення, яке існувало до порушення права, зокрема, відновлення змісту інформації чи первісного тексту твору, і припинення дій, які порушують інформаційне право чи створюють загрозу його порушення. Часто даний спосіб застосовується для усунення перепон для здійснення права, створених порушником. При цьому порушення права на отримання інформації, наприклад, через засоби масової інформації саме по собі не позбавляє особу права звертатися до інших джерел інформації, але може ускладнювати чи заважати нормально використовувати зазначене право.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди, названо в роботі найбільш ефективним способом захисту для застосування до порушених інформаційних прав, особливо – до особистих немайнових прав на інформацію, в разі поширення недостовірної інформації. Між тим, автор притримується позиції, висловленої неодноразово в літературі, про необхідність заміни даного терміну терміном "компенсація немайнової шкоди", як таким, що більш точно відображає його суть.

Особливу увагу дисертантка звертає на те, що спеціальні способи захисту цивільних прав можуть застосовуватися сьогодні і для інформаційних цивільних правовідносин. Розглядаючи питання про способи захисту інформаційних прав, зокрема таких, які належать до особистих немайнових прав на інформацію, слід, на думку дисертантки, враховувати і такі, що не названі у ст. ЦК України. Перш за все, це такий спосіб захисту, як спростування недостовірної інформації, передбачений у ст.277 ЦК України. В дисертації доводиться, що положення даної статті не пов’язані тепер тільки з питаннями захисту честі і гідності, ділової репутації і можуть слугувати підставою самостійного звернення до суду за захистом порушених прав.

Автор висуває ряд аргументів на користь висновку про те, що Інтернет не слід розглядати як засіб масової інформації. Доводиться, що Інтернет має залишатися вільним простором, не обтяженим занадто формалізованим врегулюванням. Виключення з цього правила, обмеження слід встановлювати, на думку автора роботи, тільки законом, кожного разу детально аналізуючи – чи не призведе таке обмеження чи заборона до більш серйозних негативних наслідків. Заборона інформаційних сайтів буде не тільки неефективною – автор неодноразово переконує у роботі, що інформацію не можна заборонити, закрити, знищити, це невірно і з точки зору прав кожної