ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

КОНДРАТЮК

ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 34.797/.99/1867-1918/

СУДОВА СИСТЕМА ТА СУДОЧИНСТВО

В ГАЛИЧИНІ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(1867– 1918 рр.)

Спеціальність 12.00.01 –

теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Львів – 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії держави і права

Львівського державного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Поліковський Микола Федорович,

Львівський державний університет внутрішніх справ,

начальник кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

член-кореспондент АПрН України,

Кульчицький Володимир Семенович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри теорії та історії держави і права

кандидат юридичних наук, доцент,

Неліп Михайло Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа:

Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків)

Захист відбудеться „16” червня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.03 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Січових Стрільців, 14

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий „13” травня 2006 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук,

доцент Семків В.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Необхідність комплексного наукового історико-правового дослідження судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини зумовлена пізнавальними, теоретичними та прикладними потребами наукового забезпечення судової реформи в сучасній Україні. Демократична орієнтація розвитку судової системи України зорієнтована на історичну ідею наступності в розвиткові судочинства, осмисленого звертання до історії судової влади в Україні.

Реформування судової системи, удосконалення діяльності судових органів неможливі без об’єктивного наукового вивчення та без використання національного і міжнародного досвіду, що дасть змогу створити оптимальну модель демократичного судоустрою, зробити судочинство ефективним і справедливим та вийти на рівень міжнародних стандартів.

У цьому аспекті важливого значення набуває критичний підхід до вивчення досвіду організації австро-угорської судової системи, особливостей провадження цивільного і кримінального судочинства у Галичині.

Досвід Австро-Угорщини у створенні єдиної судової системи, яка функціонувала і в Галичині, дотепер не привертав достатньої уваги українських правознавців. Низка проблем, зокрема закономірності й особливості становлення, функціонування та розвитку судової системи, потребує подальшого ґрунтовного дослідження. Аналіз цих проблем є внеском здобувача в розвиток науки історії держави і права України.

Вивчення й узагальнення досвіду становлення та організації судової системи, здійснення судочинства в Галичині в період перебування у складі Австро-Угорщини дають змогу сучасній історико-правовій науці об’єктивно переосмислити деякі проблеми, а отже, використати в доцільних межах цей досвід для розвитку національної судової системи.

Зв’я-зок ро-бо-ти з на-у-ко-ви-ми про-гра-ма-ми, пла-на-ми, те-ма-ми. Ди-се-р-та-цій-не до-слі-джен-ня ви-ко-на-но від-по-ві-д-но до те-ма-ти-ки пріо-ри-те-т-них на-пря-м-ів ди-се-р-та-цій-них до-слі-джень за 2002-2005 рр., за-твер-дже-ної На-ка-зом МВС Укра-ї-ни від 30 че-р-в-ня 2002 р. № 635.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження – поглибити історико-правові знання про основні засади, структуру та компетенцію судових органів, виявити особливості здійснення цивільного і кримінального судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини.

Не претендуючи на вичерпне висвітлення досліджуваних аспектів цієї проблеми, дисертант намагався розв’язати такі завдання:

- охарактеризувати основні періоди становлення і розвитку австро-угорської судової системи в Галичині та встановити їх етапи;

- визначити особливості судової реформи і становлення єдиної судової системи в Галичині, що були закріплені в австрійській Конституції 1867 року;

- виявити чинники, які визначали правовий статус суддів і впливали на діяльність судів на різних історичних етапах у Галичині;

- окреслити характерні риси цивільного та кримінального судочинства та визначити їхні особливості;

- проаналізувати зміни на різних етапах функціонування судової системи в апараті Австро-Угорщини.

Об’єктом дисертаційного дослідження є австро-угорська судова система та судочинство в Галичині від 1867 до 1918 рр.

Предмет дослідження – історико-правові закономірності й особливості становлення, функціонування та розвитку австро-угорської судової системи і судочинства в Галичині від 1867 до 1918 рр.

Хронологічні межі дисертації охоплюють від 1867 до 1918 рр., упродовж яких Галичина перебувала у складі Австро-Угорщини. Для цього періоду характерно проведення реформ, що викликали зміни багатьох ділянок суспільного і державного життя Австро-Угорщини, зокрема Галичини. Ці реформи значною мірою змінили судову систему на місцях, надавши їй рис децентралізації та водночас стимулюючи процес уніфікації суспільних відносин. Такі умови істотно вплинули на правовий статус судових органів. Оскільки реалізацію реформ, серед іншого і судової, здійснювали неоднаково в різних регіонах Австро-Угорщини, це зумовило особливості організації судової влади в Галичині.

Територіальні межі дослідження – Галичина (переважно в межах сучасних Львівської, Івано-Франківської та Тернопільсь-кої областей), що у зазначений період входила до складу Австро-Угорщини.

Особливості системи австро-угорського управління цією територією були зумовлені економічними, політичними, соціальними чинниками (тривале перебування у складі Австрії (від 1722 до 1867 рр.), прикордонне розташування, строкатість національного складу, густонаселеність тощо), які і вплинули на своєрідність організації судової влади в Галичині та на здійснення судочинства.

Методи дослідження. Методологічна основа дослідження формувалася як система різних наукових методів пізнання історико-правових, загально-історичних і соціально-наукових явищ. У цій системі особливе місце посідають традиційні для української науки історії держави та права історико-правовий, історичний, порівняльно-правовий та історично-порівняльний методи. Саме вони забезпечили комплексність і порівняльний характер дослідження, дали змогу охарактеризувати філософію історії австро-угорської судової системи в Галичині, встановити історичність юридичних явищ, здійснити періодизацію становлення та розвитку судової системи на засадах наступності, сформулювати та дослідити загальне і конкретне в розвиткові судочинства Галичини.

Метод системного (системно-структурного та системно-функціональ-ного) аналізу дав змогу проаналізувати в судовій системі Галичини процеси удосконалення правового регулювання здійснення правосуддя, проаналізувати структуру судової системи, виявити зв’язки між судовими органами в межах цієї системи.

За допомогою онтологічного й герменевтичного методів виявлено сутність правового регулювання організації і діяльності австро-угорських судових органів у Галичині. Герменевтичний метод слугував відтворенню глибинної семантики (смислової сторони мови, окремих слів або частин слова), тобто символізму (сутності смислу, цінностей, норм, які усвідомлюють без наочного представлення) на рівні текстових (писемних) джерел інформації (архівні матеріали, нормативно-правові акти, опубліковані документи, матеріали преси, мемуарна література), завдяки чому, зроблений висновок про те, що державно-політичний устрій Австро-Угорщини еволюціонував від абсолютної монархії до буржуазної конституційної монархії; ці зміни мали вирішальний вплив на значення і місце судової влади в ієрархії структури державного влади.

Формально-догматичний метод забезпечив максимально ґрунтовний аналіз нормативно-правових актів, що регулювали діяльність судових органів в Галичині, зокрема Конституційного закону про судову владу від 21 грудня 1867 року та ін. У роботі використано також соціологічний метод, який сприяв розкриттю суспільних умов, що допомагали реалізувати правові норми щодо здійснення правосуддя на території Галичини в досліджуваний період, а також з’ясуванню чинників, що впливали на діяльність судів.

Джерельна база. Важливе місце в дисертації посідають наукові дослідження вітчизняних і зарубіжних авторів, неопубліковані архівні документи, тогочасні періодичні видання, різноманітна історико-правова, історична література.

Наукова новизна отриманих результатів визначена тим, що дисертація – одне з перших в українській історико-правовій науці комплексних досліджень проблем становлення, функціонування і розвитку судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини (1867–1918 рр.).

У результаті проведеного дослідження сформульовано основні положення, де конкретизовано елементи новизни, що винесено на захист:

1. Обґрунтовано висновок про історичну обумовленість становлення австро-угорської судової системи в Галичині та запропоновано періодизацію розвитку цієї системи. Перший етап історичних та правових передумов формування єдиної судової системи Австро-Угорщини датовано 1772–1867 рр. Для нього характерне функціонування різних систем судових органів, їх пристосування до нових соціально-політичних умов і збільшення деформацій, зумовлених австрійським абсолютизмом. Другий етап (1867–1918 рр.) відзначено створенням єдиної системи загальних судів та її реформування у напрямі утвердження демократичних засад (принципів).

2. Встановлено історико-правові закономірності утвердження судової влади в Австро-Угорщині як незалежної гілки влади, зв’язок еволюції державно-політичного устрою Австро-Угорської держави зі зміною ролі та місця судової влади в апараті держави.

3. Висвітлено беззаперечні досягнення та принципові недоліки судової реформи 1867 року, з’ясовано її наслідки для Галичини. Розкрито вплив непослідовного реформування на незавершеність єдиної системи загальних судів у Галичині, виявлено непоодинокі спроби обмежити незалежність судів, звузити гарантії об’єктивного і справедливого правосуддя для українського населення.

4. Уперше з’ясовано роль спеціальних судів, які поряд із загальними забезпечували ефективність функціонування судової системи, зокрема шляхом тогочасної реалізації принципу спеціалізації.

5. Проаналізовано тенденцію обмежити незалежність суддів за допомогою законодавства, реакційність якого виявилась у формуванні суддівського корпусу, у призначенні та переведенні суддів, а також у так званих „чистках” суддівських кадрів.

6. Зазначено, що цивільний процес не завжди був ефективним, оскільки складність процедур, зволікання у розгляді справ, високі судові витрати та інші чинники позбавляли переважно малозабезпечене українське населення надійного правового захисту.

7. З’ясовано, що тогочасне кримінальне судочинство мало суперечливий характер. Це було зумовлено особливостями кримінального законодавства та відмінностями криміногенної ситуації на різних територіях Австро-Угорщини. Водночас кримінальне законодавство, яке вважали на той час досить ліберальним, спричиняло те, що в судовій практиці занижували оцінку низки злочинів як суспільно небезпечних явищ (окрім політичних злочинів). Встановлено, що вплив політичного чинника у кримінальному судочинстві сприяв посиленню його репресивно-карального характеру. Це зумовлювало суттєві порушення прав учасників кримінального процесу.

8. Виявлено, що часті зміни та доповнення законодавства (Цивільно-процесуального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу) як слушні з огляду на суспільну потребу, так і ті, що суперечили правовим нормам і засадам чинних законів, кодексів на догоду різним політичним ситуаціям, до деякої міри дезорганізували судочинство, дестабілізували правові норми, вносили плутанину у практичному застосуванні, а отже, ставили під сумнів дієвість цих норм.

9. Встановлено, що характерною ознакою функціонування австро-угорської судової системи і судочинства була фактична дискримінація українців та інших національних меншин. Це виявилося, зокрема, в обмеженні використання української мови в судах, в усуненні українців із суддівських посад, численних порушеннях їхніх прав під час судового процесу.

У процесі дослідження було виявлено та введено до наукового обігу низку нормативно-правових актів, що регулювали діяльність судових органів та здійснення судочинства і які були до цього часу маловідомими або невідомими. Водночас у процесі дослідження до наукового обігу було введено значну кількість архівних матеріалів, із якими не працювали дослідники і які, відповідно, не були використані у сучасних наукових працях. Це, зокрема, матеріали з фондів Центрального історичного архіву України у м.Львові (ф.146, 147, 152).

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що:

- висновки й теоретичні положення дисертації поглиблять знання у вітчизняній історико-правовій науці з проблем становлення, функціонування та розвитку австро-угорської судової системи і судочинства в Галичині й можуть бути використані у подальших історико-правових дослідженнях Австро-Угорщини загалом;

- матеріали дисертації можуть бути використані в навчальному процесі під час читання лекцій і проведення семінарських занять із навчальних дисциплін „Історія держави і права України”, „Історія держави і права зарубіжних країн”, а також під час підготовки відповідних монографій, підручників та навчальних посібників;

- висновки й узагальнення, сформульовані в дисертації, можуть бути взяті до уваги під час проведення досліджень щодо подальшого реформування судової системи в Україні з метою запобігти можливим деформаціям і помилкам.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною закінченою науковою працею.

Апробація результатів дослідження. Основні результати та положення дисертації було обговорено на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського юридичного інституту МВС України. Матеріали дослідження висвітлено в доповідях здобувача на Х і ІХ регіональних науково-практичних конференціях – „Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 2004, 2005 рр. відповідно).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладено в семи статтях, опублікованих у наукових виданнях України (зокрема у п’яти фахових), а також у трьох випусках матеріалів наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 203 сторінки, із них 27 сторінок займає список використаних джерел (434 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, указано наукову новизну головних положень, які винесено на захист, розкрито методологію дослідження, висвітлено науково-практичне значення роботи та відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – „Історіографія та джерельна база дослідження” – проаналізовано історико-правову літературу та джерела, які стосуються теми дисертації.

Історіографічна основа роботи – дослідження українських, польських, радянських істориків права та держави. Уже в перші десятиріччя після утворення Австро-Угорщини з’явилися фундаментальні праці професорів юридичного факультету Львівського університету П.Сте-бельського (1857– 1923 рр.) та А.Горбачевського (1856–1944 рр.), присвячені багатьом аспектам організації діяльності судових органів та здійснення судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини. Дослідження цих учених-правознавців містять цінний матеріал про тогочасні суди, судочинство, його реформування. Зокрема, П.Стебельському належить авторство науково-практичного коментаря кримінально-процесуального кодексу Австрії 1873 року. Зацікавлення викликають правові погляди П.Стебельського й А.Горбачевського щодо запровадження в Галичині суду присяжних тощо. На сучасному етапі в умовах реформування судової системи погляди українських юристів ХІХ – початку ХХ ст. є актуальними і корисними.

Дослідження судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини були в центрі уваги польських істориків, правознавців. Польські історики завжди цікавилися Галичиною, оскільки у період Австро-Угорщини Краківський округ входив до складу коронного краю Галіції і Лодомерії (Володимерії), тобто Галичини.

Серед видатних польських дослідників, які вивчали конкретні питання судочинства в Галичині в зазначений період, виділимо професора О.Бальцера (1858-1933 рр.), який написав понад 200 наукових праць, був почесним членом Краківської, Варшавської, Празької, Софіївської, Московської академій наук, дійсним членом НТШ у Львові. (Він висвітлив деякі аспекти судових органів, що діяли в Галичині, порядок здійснення судочинства у кримінальних справах тощо).

Праці інших польських науковців Е.Дубановича, Г. Гроссмана, К. Гжи-бовського, В. Калінка, Б. Лозинського, З. Нєзгоди, В. Студницького, Б. Ві-нярського та інших, присвячені характеристиці та діяльності крайових органів влади і управління, зокрема й судової системи, здебільшого описові.

У радянській історико-правовій науці грунтовне вивчення судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини розпочалося із другої половини 50-х років ХХ ст. Із представників радянської історико-правової науки проблемами становлення та розвитку українського судочинства займалися такі вчені-правознавці, як А. Ткач та А. Пашук. Свій внесок у дослідження цих питань зробили також академіки В. Корецький, Б. Бабій, Й. Трайнін, професори А. Рогожин, В. Сокуренко, доценти А. Дубровіна, В. Калинович та ін. Основним недоліком останніх досліджень є аналіз проблеми з марксистських позицій і, відповідно, зображення судів та судового процесу як знаряддя захисту класових інтересів.

Серед сучасних дослідників значний внесок у дослідження проблеми зробив відомий історик держави та права професор В. Кульчицький. Хоча його праці написані в радянський період, вони не втратили актуальності й досі залишаються єдиним україномовним дослідженням з історії судової системи та судочинства в Галичині в період Австро-Угорщини.

Помітне значення у вивчення питання становлення й розвитку судової системи та судочинства в Галичині за часів австро-угорського панування мають праці сучасного ученого-правознавця професора Б. Тищика. Він опублікував декілька праць, присвячених державно-правовому розвиткові Австро-Угорщини. У них дослідник проаналізував, зокрема, судову систему в Галичині окресленого періоду.

У сучасній історико-правовій науці проблемами розвитку судоустрою та судочинства займаються такі провідні вчені, як В. Гончаренко, Л. Зайцев, О. Копиленко, В. Кульчицький, П. Музиченко, О. Святоцький, М. Страхов, Б. Тищик, І. Усенко, В. Чехович, О. Ярмиш та ін. Водночас підкреслімо, що, незважаючи на значну кількість історико-правових досліджень, історія судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини малодосліджена. Отже, цілком виправданою стає необхідність осмислити напрацювання багатьох дослідників австро-угорського періоду та використати опубліковані за останнє десятиліття матеріали для написання історії становлення та розвитку судової системи та судочинства в Галичині від 1867 до 1918 рр.

Джерельну базу дисертації становлять Конституція Австрії від 21 грудня 1867 року, закони рейхсрату, патенти та декрети імператора (монарха) Австро-Угорщини, рішення Галицького крайового сейму, розпорядження Ради Міністрів, міністра юстиції, австрійські кодекси кримінального і цивільного права та процесу.

Важливим джерелом написання дисертації стали довідкові матеріали –матеріали перевірки роботи судів, звіти про резонансні кримінальні та цивільні справи, які розглядали судові органи в Галичині у складі Австро-Угорщини, листування Міністерства юстиції з керівництвом апеляційних судів.

Вивчення судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини стало можливим завдяки використанню великого обсягу неопублікованих архівних матеріалів, які автор уперше ввів до наукового обігу. У дисертації використано матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві та м. Львові, як-от: фонди „Вищий крайовий суд у Львові” (ф. 150), „Крайовий суд м. Львова” (ф. 152), „Крайова Табуля м.Львова” (ф. 166); матеріали Державного архіву Івано-Франківської області, зокрема фонди „Станіславський повітовий суд” (ф. 231), „Косівський повітовий суд” (ф. 325).

Загалом різноманітні опубліковані джерела разом з архівними документами, історичною та історико-правовою літературою створили широку базу для глибокого наукового дослідження судової системи та судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини (1867–1918 рр.).

У другому розділі – „Становлення, розвиток та особливості державно-політичного устрою Австро-Угорщини” – висвітлено особливості перетворення багатонаціональної Австрії на дуалістичну монархію, яка була утворена 1867 р. і складалася із двох частин – Австрії та Угорщини. Австрія, разом з Галичиною та іншими землями, що входили до її складу, отримала назву Цислейтанія, а Угорщина – Транслейтанія. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейта.

У роботі значно ширше, порівняно з уже опублікованою спеціальною літературою, показано, що спадковий монарх Австро-Угорщини зосереджував у своїх руках усю законодавчу, виконавчу та судову владу, його ж вважали єдиним джерелом влади. Обидві частини Австро-Угорщини мали спільну армію і флот, спільні фінанси, вели спільну зовнішню і митну політику. Відповідно до цього були створені три спільні міністерства – військових, закордонних справ і фінансів. Для обговорення питань загальнодержавного значення були створені Делегації по 60 представників від австрійського та угорського парламентів (по 20 від верхніх і по 40 від нижніх палат). Окрім загальнодержавних органів, кожна частина Австро-Угорщини мала свою конституцію, яка визначала її державний лад. У грудні 1867 року в Австрії було прийнято нову Конституцію, яка поширила свою чинність, зокрема, і на Галичину та проіснувала з деякими змінами до 1918 року, а в Угорщині була відновлена угорська квітнева Конституція 1848 року, що проіснувала також до 1918 року.

Беручи до уваги останні напрацювання в галузі історико-правової науки, автор висвітлив, що коронний край очолював крайовий начальник, якому підпорядковувалися поліція, крайові та повітові правління, управи міст. У Галичині крайового начальника називали намісником, його призначав імператор (монарх). Намісникові безпосередньо підпорядковувалися повітові старости, яких призначав міністр внутрішніх справ, і до їхніх повноважень належало управління економічним життям, народною освітою, охороною здоров’я і поліцією. Найнижчою ланкою державного апарату були війти в селах, підпорядковані повітовим старостам. Міста із власним статутом (у Галичині – Львів і Краків) були вилучені з-під влади повітового старости, і функції останнього виконував магістрат на чолі із президентом міста, якого обирала міська рада терміном на шість років і затверджував імператор.

Підкреслено, що в системі державних органів Австро-Угорщини важливе місце належало судовим органам. За Конституцією Австрії 1867 р. була уніфікована судова система, створено триступеневу систему судів: повітові, окружні (крайові), вищі крайові суди.

Аналіз положень Конституційного закону про судову владу Австрії від 21 грудня 1867 року дав підставу авторові зробити висновок, що в Австрії відбулося остаточне відокремлення суду від адміністрації. Згідно зі статтею 14 цього Закону, судову й адміністративну функції відокремлювали на всіх стадіях судочинства (процесу), а стаття 11 відновила суди присяжних. Було передбачено, що арешт громадянина можливий тільки на підставі судового рішення впродовж 24 годин заарештованому мають повідомити причину арешту. Зафіксовано й такі права, як недоторканність житла, таємниця листування, свобода вираження думок – усно чи письмово.

Автор поділяє думку істориків права, відповідно до якої в Конституції Австрії було записано досить широкий спектр громадянських прав і свобод, що формально давало підставу вважати державно-правову систему як самої Австрії, так і Австро-Угорщини загалом, їхній політичний режим достатньо демократичним (зокрема порівняно з державно-правовою системою царської Росії). Інша справа, не все, записане в конституції чи в інших правових актах, було реально реалізовано. Про це неодноразово заявляли на засіданнях рейхсрату та Галицького крайового сейму українські депутати, підкреслюючи, що для „українського народу в Австрійській державі немає законів і правового захисту”.

Розділ 3 – „Організація, структура, компетенція та правові засади діяльності судових органів у Галичині у складі Австро-Угорщини” –присвячений характеристиці організації та діяльності судових органів у Галичині у складі Австро-Угорщини.

Повітові суди в Галичині було створено 1850 року. У 1854–1855 рр. їх було ліквідовано і знову відновлено 1867 року. Повітові суди розглядали всі цивільні справи, за винятком тих, які належали до підсудності вищих судів. Із кримінальних справ їм були підсудні справи про злочини, зокрема про неповагу до влади, до державного герба, прапора, гімну. Повітові суди були судами першої інстанції і діяли у складі одноособового повітового судді або колегії у складі 3 суддів. Кожний повітовий суд мав цивільний і кримінальні відділи. Рішення суду в цивільних справах виконував екзекуційний відділ. 1850 року було створено 218 повітових судів, але згодом їхня кількість значно скоротилася. Станом на 1901 рік у Галичині було 185 повітових судів, які обслуговували 6240 ґмін (громад). Один повітовий суд припадав на 34 ґміни з населенням 39435 осіб. Проте цієї кількість судів було недостатньо, що негативно позначалося на ефективності діяльності судочинства.

Складні цивільні справи в першій інстанції було передано на розгляд крайовим судам, які були створені в Галичині і Буковині 1850 року і діяли як колегіальні судові органи, причому до колегії входили президент (голова) і президенти сенатів. У Галичині їх було створено спочатку 9, а згодом 15. Станом на 1901 рік у Галичині 15 крайових судів обслуговували понад 455 тис. осіб. Вони виступали також як суди другої інстанції щодо справ, вирішених повітовими одноособовими і повітовими колегіальними судами. 1853 року всі крайові суди, окрім Львівського і Краківського, іменували окружними, хоча їхня підсудність по цивільних справах залишалася такою ж, як і раніше, зміни було внесено тільки у кримінальне судочинство. Очолював крайовий суд президент. До складу крайового суду входили президенти сенатів (колегій), радники й технічні працівники. Крайові (окружні) суди розглядали цивільні справи, сімейні спори, опікунські справи, справи про визнання особи померлою, про встановлення прав, усиновлення, торговельні та вексельні спори. Кримінальні справи крайові (окружні) суди розглядали з участю присяжних засідателів, які виносили вердикт про винність, а судді призначали міру покарання. Львівський крайовий суд мав два відділи: цивільний і кримінальний. Після судової реформи 1867 року до нього було приєднано Крайову табулю і спеціальних присяжних-експертів майна, землемірів і геометрів, а також сенат із торгових справ.

23 лютого 1855 року для всієї Галичини і Буковини було створено Вищий крайовий суд у Львові, який залишався чинним судовим органом після прийняття Конституції 1867 року. Він був другою інстанцією для окружних і третьою для повітових судів у цивільних справах.

На початку XX ст. в Галичині існували два вищі крайові суди – у Львові та Кракові. До складу Львівського вищого крайового суду входило десять окружних судів (Бережанський, Золочівський, Коломийський, Перемишль-ський, Самбірський, Станіславський, Стрийський, Сяноцький, Тернопільський і Чортківський), а до складу Краківського – п'ять (Вадовицький, Жешувський, Ново-Сандецький, Тарновський і Ясловський).

Напередодні Першої світової війни Львівський вищий крайовий суд поділявся на сім сенатів, кожний із яких як вища інстанція обслуговував конкретні окружні суди (окремо у цивільних і кримінальних справах). Кожний сенат мав свого голову, двох заступників, чотирьох членів і чотирьох їхніх заступників. Перший займався кадровими питаннями, а другий дисциплінарними справами. Канцелярію цього суду очолював директор.

Найвищою судовою інстанцією в Австро-Угорщині був, як і до 1852 року, Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Він складався з першого президента, посаду якого прирівнювали до посади міністра, другого президента, п'яти президентів сенатів і 48 суддів.

Ст. 11 Конституції Австрії 1867 року відновила суди присяжних. Практично ж вони були організовані законом від 1 березня 1869 року для розгляду справ про злочини і проступки, які вчинили працівники друкарень. Австрійський кримінально-процесуальний кодекс 1873 року розширив компетенцію судів присяжних і зарахував до їхнього розгляду 22 види тяжких злочинів, вчинення яких загрожувало позбавленням волі терміном не менше як п'ять років, а також дев'ять злочинів і два проступки політичного характеру. Справи про тяжкі злочини розглядав суд присяжних засідателів у складі сенату. Суд присяжних складався із суддів сенату крайового суду і 12 присяжних засідателів. Останні виносили вердикт про вину, а судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складали адміністративні органи. До присяжних обирали осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Суд шляхом жеребкування обирав потрібну йому для розгляду конкретної справи кількість присяжних.

Для військовослужбовців існували військові суди трьох інстанцій – військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. До 1912 року ці суди розглядали справи на підставі застарілого й суворого кримінального кодексу 1768 року, прийнятого за часів правління Марії-Терезії.

Торгівельні спори розглядали торгівельні суди у Відні, Празі та Трієсті (останній іменували торгівельним і морським судом). Суперечливі питання між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного підприємства вирішували промислові суди, засновані 1896 року, тільки в деяких містах (у Галичині – у Львові та Кракові). У Дрогобичі діяв третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств. Цивільні справи між австрійськими та угорськими підданими за кордоном в першій інстанції розглядали австрійські консулати як консульські суди.

Незважаючи на досить велику кількість судів у Галичині, професор Львівського університету Ф.Буяк скаржився, що відповідно до кількості населення і потреб цього краю їх замало. Свій висновок він обґрунтовував такими цифровими даними. В окрузі Краківського вищого крайового суду один повітовий суд обслуговував в середньому 36 тис. осіб, які проживали на території площею 335 кв. км. а в окрузі Львівського – 41 тис. осіб, котрі проживали на території площею 485 кв. км, натомість в Австрії на один повітовий суд припадало 27 тис. осіб, які проживали на території площею 311 кв. км.

Поза загальною судовою системою був створений 1867 року Імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Цей суд складався із президента, його заступника, 12 судів і чотирьох їхніх заступників. Усіх призначав імператор довічно за поданням рейхсрату.

1914 року було поставлено питання про заснування в Галичині крайового адміністративного трибуналу. На розгляд крайового сейму було подано навіть регламент трибуналу, який визначав його склад, компетенцію і порядок діяльності. Однак до затвердження справа не дійшла.

Особливе становище в судовій системі посідав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який розглядав справи, пов'язані із членами панівної династії, за винятком імператора. Другою інстанцією для нього був вищий крайовий суд у Відні, а останньою – Верховний судовий і касаційний трибунал.

Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 року встановив, що організацію і компетенцію судів мають визначати спеціальні закони. Усіх суддів проголошували незалежними. Їх призначав імператор довічно. Суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менш ніж три роки, успішно склав письмовий та усний іспити. Комісії із приймання іспитів створював щорічно міністр юстиції при кожному вищому крайовому суді. До їхнього складу входили професори юридичних факультетів і кваліфіковані практичні працівники. Судді могли бути звільнені з посади у випадках, передбачених законом. Вони могли бути тимчасово відсторонені від посади за наказом голови суду або за рішенням вищої судової інстанції. Усі судові працівники були зобов'язані складати присягу і неухильно додержуватися конституційних законів.

1908 року у Східній Галичині 63,8% суддів за національністю були поляками і 31,8% – українцями. Але останніх допускали до роботи переважно в судах нижчих інстанцій.

Четвертий розділ – „Характерні риси судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини” – присвячено дослідженню особливостей цивільного та кримінального судочинства, визначенню чинників, які впливали на діяльність судів у здійсненні правосуддя.

Виявлено, що правовою основою здійснення цивільного судочинства в Галичині у складі Австро-Угорщини став новий Цивільний процесуальний кодекс, який було затверджено за проектом відомого процесуаліста Ф.Кляйна 1895 року і введено в дію 1898 року. Цей кодекс складався із 6 частин, які своєю чергою поділялися на 602 статті. Порівнянно з попередніми кодексами він проголошував гласність цивільного процесу. Доповненням до нього було затверджене обширне (402 статті) Положення про екзекуції 1896 року, у якому детально було врегульовано порядок виконання судових рішень щодо цивільних справ і судових вироків за кримінальними справами в частині примусового стягнення грошових штрафів і судових витрат.

Виявлено, що цивільне судочинство в Галичині здійснювалося надто повільно. Головними причинами цього, як свідчить практика судів, були порушення у застосуванні норм австрійського Цивільного процесуального кодексу 1895 року, зростання кількості справ, невкомплектованість судів суддівськими кадрами, недостатня професійна підготовка суддів, перевантаження суддів, істотні помилки суддів на стадії підготовки справи до розгляду, недостатнє використання норм кодексу, які давали змогу пришвидшити цивільний процес, неефективна робота секретаріатів, низький рівень матеріального забезпечення.

Досліджено, що цивільний процес мав фіскальний характер. Високі судові оплати, обов’язковість адвокатського захисту позбавляли частину населення можливості вирішувати спори в судовому порядку. З’ясовано, що на кримінально-процесуальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Частина кримінального кодексу 1803 року, яка регулювала кримінальний процес, діяла до 1853 р. Того ж року було прийнято окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність, але не допускав будь-якої участі громадськості у здійсненні правосуддя.

Зауважимо, що деякі положення австрійського кримінально-процесуаль-ного кодексу 1853 року суперечили основним буржуазно-демократичним принци-пам суду і 1869 року його було доповнено законом про суди присяжних, а 1873 року було затверджено новий австрійський кримінально-процесуальний кодекс, який поширив свою чинність, зокрема, і на Галичину та проіснував з незначними змінами аж до розпаду Австро-Угорщини. Цей кодекс складався із 27 розділів, 494 статей. Він встановлював усність і гласність кримінального процесу, допускав участь „громадськості” (ішлося про суд присяжних) під час розгляду тяжких злочинів та проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. 1912 року в Австрії, зокрема і в Галичині, було введено в дію військовий кримінально-процесуальний кодекс.

Судочинство як у цивільних, так й у кримінальних справах здійснювали публічно. Було передбачено подавання скарг у кримінальних справах. Право амністії надавали імператорові. Він також мав право пом'якшити покарання, які призначив суд.

ВИСНОВКИ

У висновках підведено підсумки дослідження:

1. У процесі становлення та розвитку системи судових органів в Галичині у складі Австро-Угорщини можна відзначити існування різних судових органів і правових норм, прийнятих ще в період існування Австрійської імперії. Ці норми було уніфіковано судовою реформою у другій половині ХІХ ст. вже Австро-Угорщини. Згідно з Конституційним законом про судову владу від 21 грудня 1867 року, відбулася судова реформа, мета якої – уніфікація судоустрою в Австро-Угорщині. Беззаперечними досягненнями судової реформи можна вважати: створення єдиної системи загальних судів, формування їхніх організаційних основ, внутрішньої структури, компетенції; визначення професійних вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські посади; запровадження єдиних вимог перегляду судових рішень; упровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі громадського чинника в діяльності судів.

2. Особливістю австро-угорської судової системи, що діяла, зокрема, у Галичині, був поділ судів на загальні та спеціальні, в основі якого їх деконцентрація. Це сприяло ефективнішому функціонуванню судової системи, підвищення якості розгляду цивільних, кримінальних та інших справ.

3. Аналіз правового статусу суддів засвідчує: хоча австрійська Конституція 1867 року проголосила принцип суддівської незалежності, однак навіть у цьому правовому полі такий принцип мав деякі політичні й ідеологічні межі. Добираючи суддів, австрійська влада зважала передусім не стільки на їхній професіоналізм, скільки на політичну благонадійність, національність. Існували й інші обмеження щодо добору складу суддів (зокрема суддею не могла бути жінка).

4. На підставі досліджуваного матеріалу розкрито причини ускладнення провадження цивільного судочинства. Це пояснюємо тогочасним процесуальним законодавством. Упродовж тривалого часу в Галичині під час австро-угорського панування чинною залишалася успадкована система австрійського цивільного законодавства.

На провадженні цивільного судочинства позначилося також і те, що суди і надалі намагалися застосовувати норми попередніх процесуальних кодексів. Це було наслідком тяжіння до звичних форм у судовій практиці та стійкості традицій. Найважливішою проблемою у цивільному судочинстві Галичини було зволікання, повільність у розв’язанні цивільних справ, зумовлені низкою причин, пов’язаних зі зростанням кількості цивільних спорів, браком професійної підготовки суддів та їхньою недостатньою кількістю, значним перевантаженням суддів, недосконалою організацією роботи цивільних відділів судів. Цивільне судочинство було занадто дорогим унаслідок високих судових витрат, обов’язковістю адвокатського захисту, а також затяжного характеру процесу. На початку 90-х років ХІХ ст. спроби усунути недоліки в цивільному процесі здебільшого зводилися до обмеження можливостей використання апеляційного перегляду, а це робило цивільне судочинство менш доступним для незаможних груп українського населення, отже, їхні інтереси залишалися без надійного правового захисту.

5. Дослідження засвідчує, що характер кримінального судочинства в Галичині визначали чинники, які домінували на різних етапах історії Австрії, відтак Австро-Угорщини. До уніфікації кримінального права і процесу визначальними чинниками були чинність різних систем кримінального законодавства й особливості кримінальної ситуації на різних територіях Австро-Угорщини. Можна стверджувати, що в цей період кримінальне судочинство мало суперечливий характер і за правовими нормами, і за практикою вирішення різних завдань.

6. Аналіз законодавства, архівних та інших документальних матеріалів дає підстави стверджувати, що характерна риса функціонування австро-угорської судової системи і судочинства в Галичині – фактична правова нерівність, незахищеність українців та інших національних меншин у галузях судочинства в Австро-Угорській імперії. Великодержавна політика австро-угорської влади, спрямована на ствердження панування „титульної” нації та на поступову денаціоналізацію і полонізацію, зокрема українців, виявилася,

наприклад, у законі від 1 жовтня 1869 року, який значно обмежував використання української мови в судочинстві у Східній Галичині, де українці становили більшість населення, а також в усуненні суддів-українців із суддівських посад, численних порушеннях їхніх прав під час судового процесу. Це позбавляло українське населення належного захисту прав у всіх ділянках життя, які підлягали правовому врегулюванню.

7. Зазначено, що еволюція державно-політичного устрою Австро-Угорщини відбулася в контексті переходу від абсолютизму до встановлення конституційної монархії. Ці зміни в державно-політичному устрої Австро-Угорщини мали вирішальний вплив на значення і місце судової влади в ієрархії структури державної влади. Австрійська Конституція 1867 року відповідно до доктрини поділу влади визначила судову владу як окрему незалежну гілку влади. Однак за умов імперського режиму вона фактично перетворила судові органи в один із державних органів, підлеглих імператорові, отже, суди стали підконтрольними і підзвітними політичній верхівці.

9. Досвід Австро-Угорщини доводить, що в умовах становлення та розвитку судової системи першочергового значення набуває проблема незалежності суддів від виконавчої влади, що своєю чергою потребує значного підвищення рівня фахової підготовки суддів, розширення і поглиблення правової свідомості, поліпшення державного матеріального становища суддів, належного державного фінансування судів. Щоб забезпечити ефективність судочинства, прискорити розгляд справ, важливо також не практикувати частих змін правових норм і засад прийнятих кодексів, це дає змогу забезпечити стабільність у судочинстві. Як засвідчує практика австрійських судів, повага та довіра громадян до судів здебільшого залежала від ефективності роботи нижчих судів як основної ланки в системі судоустрою. Саме тому зміцнення цих судів, на нашу думку, є нагальною потребою і в сучасній