КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 398 (47.71)

ХАРЧИШИН Ольга Михайлівна

НАРОДНОПІСЕННА ТРАДИЦІЯ

ОКОЛИЦІ ЗВЕНИГОРОДА НА ЛЬВІВЩИНІ

Спеціальність 10.01.07 — фольклористика

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ — 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі фольклористики Інституту народознавства НАН України

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор,

завідувач відділу фольклористики Кирчів Роман Федорович,

Інститут народознавства НАН України

Офіційні опоненти доктор філологічних наук,

старший науковий співробітник, завідувач відділу фольклористики Пазяк Михайло Михайлович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри фольклористики

Копаниця Любов Миколаївна,

Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка

Провідна установа Львівський державний університет

ім. Івана Франка

Захист відбудеться 25 січня 1999 р. о 14 год

на засіданні спеціалізованої вченої ради, шифр Д.26.001.15

по захисту дисертацій при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (252017, м. Київ, бульвар Шевченка, 14)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Автореферат розісланий 25 грудня 1998 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Дунаєвська Л.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

А к т у а л ь н і с т ь т е м и

Завданням сучасного українського народознавства є якомога повніше і глибше зібрати, осмислити, узагальнити багатовіковий традиційний культурний досвід нації. У цьому зв’язку народознавче, зокрема фольклористичне, вивчення окремих місцевостей, районів як складових компонентів загальнонаціонального цілого є науково доцільним, продуктивним.

Регіональні та локальні дослідження фольклору, здійснювані на міжрегіональному та загальноетнічному тлі, дають змогу всебічно пізнати народну словесну традицію окремих місцевостей, докладніше з’ясувати географію поширення певних фольклорних явищ, зібрати конкретні відомості для їх картографування, і взагалі, створюють реальну основу для повноцінного осмислення українського фольклору як загальнонаціональної етнокультурної цілісності в єдності її минулих надбань і новочасного фольклоротворчого процесу.

П р е д м е т о м д о с л і д ж е н н я є народна пісенність околиці Звенигорода на Львівщині (групи сіл сучасних Пустомитівського та Перемишлянського районів з центром у с.Звенигороді): її зміст, структура, функції.

М е т а і з а в д а н н я р о б о т и

На основі фольклорних записів попередників (опублікованих і рукописних) та результатів власних польових обстежень з околиці Звенигорода освітити стан народнопісенної традиції вказаної місцевості у ХХ ст., дослідити збереженість і характер функціонування її давніх пластів та процес змін і появи в побутуванні нових реалій фольклоротворення; простежити поширеність характерних місцевих народнопісенних явищ, їх зв’язок з загальноукраїнським фольклорним процесом та регіональні і локальні особливості. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі основні завдання: —

якнайповніше відтворити склад народнопісенного репертуару, що побутує в зазначеній місцевості в наш час, і який зберігається лише в пам’яті старожилів; —

з’ясувати особливості побутування обрядових і необрядових пісень, їх зв’язок з місцевими обрядовими і необрядовими культурно-побутовими традиціями; —

показати чинники, що впливають на збереженість тутешньої народнопісенної традиції; виявити архаїчні елементи, пізніші нашарування у змісті і формі пісень; —

освітити характерні аспекти змін і новотворення в сучасному пісенному репертуарі, поєднання в ньому загальнонаціональних рис та регіональних чи локальних особливостей; —

простежити функціональні зміни в досліджуваному пісенному фольклорі ХХ століття.

С т а н д о с л і д ж е н н я т е м и

Регіональне вивчення усної народної словесності має в українській фольклористиці певні традиції. Протягом ХІХ-ХХ ст. народознавчі дослідження проводились у різних місцевостях України. Фольклористи минулого ставили перед собою завдання охопити увагою, в першу чергу, терени, які вважалися зонами особливої збереженості пам’яток етнічної культури (Карпати, Полісся, Поділля, Подніпров’я). Однак, на фольклористичній карті України до тепер залишаються «білі плями» стосовно цілого ряду регіонів, місцевостей. Так, у Галичині основна увага традиційно була звернена на гірську її частину (що, на думку Ф.Колесси, була більш консервативною, ніж рівнинна).

Майже зовсім недослідженими залишились місцевості довкола Львова, зокрема його південно-східна околиця. Окремі фольклорні твори з тутешніх сіл у різний час зафіксували М.Цар (1870-і рр.), Ф.Мисько (1898), М.Боднар (1908), Й.Роздольський (поч. ХХ ст.), І.Волошин, В.Стеценко, О.Борковський (1940). Але цих записів як у публікаціях, так і в архівних збірках небагато. Однією з майже незнаних з фольклористичного погляду є земля колишньої княжої столиці Звенигорода та її околиці.

М і с ц е в і с т ь і х р о н о л о г і ч н і р а м к и д о с л і д ж е н н я

Місцевість, означена «околиця Звенигорода на Львівщині», належить до етнографічного району Опілля. Вона знаходиться на межі Верхньобузько-Стирської рівнини та Подільської височини. За характером рельєфу — це рівнина, оточена з трьох боків узгір’ями.

Околиця охоплює групу сіл: Звенигород (в центрі), Глуховичі, Гаї, Городиславичі, Коцурів, Гринів, Водники, Шоломия, Дмитровичі (довкола), Підсоснів, Під’ярків, Романів, Селиська, Підгородище (на сході та південному сході).
З давніх давен ці села перебували у тісних територіальних та культурно-економічних взаємостосунках, були супутниками княжого міста Звенигорода. Протягом століть вони належали до спільного адміністративного центру, населення скріплювало стосунки через родинні зв’язки, сусідство громадських угідь, шляхи сполучення тощо.

Звенигород та його довкілля характеризується давністю поселень, історичною глибиною культурної традиції, збереженим упродовж віків відносно стабільним та етнічно однорідним корінним українським населенням, склад якого зазнав порівняно незначних змін від колонізаційної політики поневолювачів в ХIХ-ХХ ст. Відповідно, збереженою є місцева говірка та риси традиційної культури. Усе це, в порівнянні з суміжними місцевостями, дозволяє визначити околицю Звенигорода як певний своєрідний локальний ареал дослідження.

Оскільки в наявних виданнях майже не зустрічаємо фольклорних записів з цієї місцевості, дуже мало відповідних архівних матеріалів, то вивчати її народнопісенну традицію можливо головно на основі спеціальних польових досліджень. Зібрані відомості від найстаріших інформаторів та носіїв фольклору інших вікових груп дають можливість відтворити народнопісенний репертуар околиці Звенигорода впродовж ХХ століття. Цим періодом можна окреслити хронологічні рамки дослідження.

Д ж е р е л ь н а б а з а д и с е р т а ц і ї

У роботі використані наявні небагаті записи з околиці Звенигорода збирачів ХІХ-ХХ ст., які зберігаються у Відділі фондів ІМФЕ ім. М.Т.Рильського та опубліковані в наукових виданнях: рукопис «Зшиток Антона Олійника з Городиславич коло Львова. Пісні без мелодій» (1890), «Ой там Роман»: пісні, записані на Львівщині Ф.Миськом 1901-1904 рр.», записи Й.Роздольського з с.Коцурів, с.Гринів, п.Сороки зі с.Звенигород. Також використано матеріали, вміщені у збірниках пісенного фольклору з різних місцевостей України.

Основною джерельною базою стали власні записи, здійснені під час польових досліджень 1994-1996 рр. у чотирнадцяти селах Пустомитівського, Перемишлянського районів Львівської області. Зібрано близько 350 текстів з мелодіями обрядових пісень і понад 400 — необрядових.

Н а у к о в а н о в и з н а р о б о т и

Запропонована робота є першою спробою фольклористичного дослідження однієї з місцевостей слабо вивченого з етнографічного погляду Опілля, а саме — околиці Звенигорода на Львівщині.

Новизна проведеного дослідження полягає в тому, що на основі зібраного власного польового фольклорного матеріалу осмислюються конкретні реалії народнопісенної традиції вказаної місцевості в інтеррегіональному і загальнонаціональному зв’язку.

О с н о в н і п о л о ж е н н я, які виносяться на захист:

1. Народна пісенність околиці Звенигорода відзначається досить до-брою збереженістю традиційних рис давнього і пізнішого часу (в репертуарі, способі побутування, функціональних зв’язках).

2. Упродовж ХХ ст. народнопісенна традиція досліджуваної місцевості розвивається, зазнає помітних змін. В обрядовому та необрядовому пісенному фольклорі проглядаються дві тенденції: —

поступове нівелювання давньотрадиційних ознак; —

збагачення, розширення репертуару новаціями та привнесеннями, позначеними, головно, суспільно-політичним та культурно-просвітнім процесами, національно-визвольним рухом першої половини ХХ ст.

3. Народна пісенність околиці Звенигорода органічно пов’язана з загальноукраїнською традицією та позначена окремими локальними особливостями.

П р а к т и ч н е з н а ч е н н я р о б о т и

Результати дослідження можуть бути застосовані спеціалістами у науковій та педагогічно-освітній практиці. Зокрема, вони можуть слугувати для фольклористичного вивчення регіону Опілля та сусідніх етнографічних зон, для теоретичних опрацювань з проблем традиційного та новочасного фольклору.

Зібрані польові матеріали доповнюють фонд записів словесних і музичних текстів народних пісень, можуть бути використані для підготовки наукових фольклорних збірників, знадобитися для тих, хто вивчає народнопісенну творчість і цікавиться нею.

А п р о б а ц і я д и с е р т а ц і ї

Дисертація обговорена на засіданні відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України, розглянута Вченою радою цієї ж установи. Основні результати дослідження доповідалися на наукових конференціях: «М.Рильський і світова культура з погляду сучасності» (Київ, 1995), «Проблеми успадкування зимових народних звичаїв та обрядів» (Слов’янський фольклорний фестиваль «Коляда») (Рівне, 1996; 1998) і викладені у трьох опублікованих статтях, матеріалах та тезах конференцій.

С т р у к т у р а т а о б с я г р о б о т и

Дисертація складається зі вступу, двох розділів (кожен з яких має по два підрозділи), висновків, списку використаних джерел і літератури (189 найменувань). Повний обсяг роботи -164 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність, наукова новизна, практичне значення роботи, визначаються мета і завдання, стан дослідження теми, методологічні засади, окреслюється місцевість і хронологічні рамки дослідження.

У першому розділі «Народнообрядова пісенність» розглядається репертуар, особливості побутування пісень у контексті збережених обрядів, звичаїв, аналізуються тексти, варті уваги з погляду доброго стану збереження, художнього змісту, поширеності, функціональності, на основі їх зіставлення з опублікованими матеріалами з різних місцевостей України.

1.1. Календарно-обрядові пісні представлені колядками, щедрівками, колядами, гаївками, обжинковими піснями, що у більшій чи меншій мірі збереглись до тепер.

Пісенний репертуар зимового циклу — неоднорідний за походженням та функціональним наповненням. До нього входять:

1. Щедрівки господарю, господині з аграрними мотивами.

2. Щедрівки хлопцеві, дівчині з любовними мотивами.

3. Щедрівки про Маланку.

4. Колядки і щедрівки з християнсько-біблійними мотивами.

5. Новорічні щедрівки пізнього часу.

6. Новочасні коляди з суспільно-політичними мотивами.

Колядки (коляди) і щедрівки диференціюємо за часом їх виконання (перші співаються у дні різдвяних свят; другі - на Старий Новий рік чи Водохреща).

Для місцевої традиції особливо характерні щедрівки хлопцеві, дівчині. Записано близько двох десятків творів з їх варіантами. Здебільшого, вони однотипні сюжетикою, композицією. У порівнянні з публікаціями ХIХ ст., щедрівки хлопцеві зазнали деяких видозмін у бік спрощення сюжетів, втрати епічних елементів та змістового зближення з весільними піснями; щедрівки дівчині залишилися без особливих часових змін.

Слабше збереглися щедрівки господарю, господині та про Маланку. Нам вдалося записати тільки декілька творів від старожилів окремих сіл.

Зазначені групи пісень є давнішого походження і мають риси, спільні для великого ареалу, переважно Поділля, Полісся, Опілля, Карпат в однакових мотивах, близьких варіантах. Окремі тексти мають загальноукраїнське поширення.

У пізнішому пласті колядково-щедрівкового народного репертуару (з християнсько-біблійними, новорічно-величальними та жартівливими мотивами), крім загальнопоширених, подибуємо і твори локального побутування.

Новочасні коляди з суспільно-політичними мотивами —це переважно доповнені, модифіковані релігійні коляди, нові твори, достосовані до традиційного зачину й мелодії релігійної коляди та нові необрядові пісні, внесені в колядний репертуар ХХ ст. На фольклоризацію новочасних коляд вказують їх численні варіанти з різних місцевостей.

Основним жанром веснянообрядової пісенності в досліджуваній місцевості є гаївки (також тут відомі й уживані інші назви: «гагілка», «галаївка»). Тутешній звичай гаївок зберіг архаїчні елементи, що вказують на його спорідненість із давнім обрядом «закликання весни». Ними є відсутність церковно-великодньої регламентації гаївок у селі Звенигороді (виконувались упродовж усієї весни на луках) та супутній локальний звичай березневих молодіжних переспівів — т.з. «озелени» у с.Глуховичі, Гаї, Дмитровичі. Носіями гаївкової традиції у досліджуваному терені були підлітки та неодружена молодь переважно до середини 1960-х рр., згодом — здебільшого діти.

В околиці Звенигорода записано близько ста текстів гаївок з багатьма їх варіантами. Весь репертуар можна згрупувати на:

I. Пісні з рудиментами закликання весни та пізніші їх трансформації у жарти-дотинки.

II. Пісні з мотивами вегетації, розбудження природи:

1. Гаївки-хороводи, ігри.

2. Гаївки із залишками звичаїв передподружнього зближення, трансформовані в ігрові з вибором пари.

3. Гаївки з родинно-побутовим, жартівливим змістом.

III. Новочасні гаївки.

У записаних гаївках знаходимо відгомони вірувань у магічне значення слова ( в окремих мотивах, рефренах, повторах), елементи синкретизму пісні та дії. Такі твори мають здебільшого загальноукраїнське поширення. Водночас, майже у всіх тематичних групах присутній жартівливо-залицяльний та весільний зміст, що домінує у вербальних текстах (зокрема, в яких називаються пари закоханих), рухових (забави з вибором пари). У гаївках з ігровими, жартівливо-залицяльними, родинно-побутовими мотивами простежується більше ознак, притаманних окресленій етнографічній території, а саме —Опіллю та північно-західному Поділлю. Березневі переспіви дівочого та парубоцького гуртів («озелени») є близькими за своєю роллю до весільних жартівливих переспівів. Вони переважно мають коломийкову форму; виявляють більше локальних ознак.

У ХХ ст. до гаївкової традиції ввійшли твори з релігійно-великоднім, патріотично-виховним змістом; вони адаптувались, фольклоризувались в народному репертуарі, стали невід’ємним його компонентом, надали молодіжним весняним забавам нового актуального змісту.

Зібрані матеріали свідчать, що у першій третині ХХ ст. гаївки у досліджуваній місцевості набули піднесення, розвивались при підтримці культурно-освітніх організацій. Згодом, у «радянський» час місцева гаївкова традиція зазнає помітних пошкоджень, хоча в більшості сіл продовжує зберігатися до середини 1960-х рр., і лише пізніше — занепадає.

У Звенигороді та довкіллі побутують окремі звичаї, пов’язані з днями святого Юрія, святої Трійці, Івана Купала. З пісень виявлено тільки дві купальські, що, на нашу думку, є привнесеними в тутешню народну традицію.

До кінця 1930-х рр. збереглися такі обжинкові обрядодії: плетення вінка («полону») по закінченні жнив, урочистий хід женців до дому господаря та
святкова вечеря з музиками. Ці обрядодії супроводжувались «жнивними» піснями. Сьогодні вони збережені в пам’яті жінок похилого віку. Місцевий жнивний репертуар — майже незмінний у порівнянні з записами першої половини ХІХ ст., є поширеним на Львівщині.

1.2. Родинно-обрядові пісні. Хрестинні пісні зафіксовані в поодиноких текстах; вони не були характерними для даної місцевості принаймні в останнє століття. Похоронні («жалобні», «побожні») пісні в досліджуваному терені є фольклорним явищем пізнього походження, витоки якого - в літературних джерелах та християнсько-релігійній традиції. В останнє десятиліття репертуар поповнився новотворами.

Весільні обрядові пісні околиці Звенигорода здебільшого відзначаються добрим станом збереження, тісним зв’язком з обрядодіями, активним побутуванням впродовж ХХ ст. Характерними для досліджуваної місцевості є пісні, що супроводжують звичай вінкоплетин («вінків»), «розплітання коси», «посадин на посад» («дарованя»), «до страви», прощання молодої з домом та відхід «за невістку». Також широко представлені пісні сироті.

Значна частина записаних текстів має загальнонаціональне поширення. Найбільше близьких варіантів опубліковано з сусідніх львівських околиць та з Поділля. Також є чимало локальних творів та варіантів.

У записаних піснях відображені старі та нові традиційні уявлення про життя. В одних – збережений сакральний, магічний зміст, відчутні залишки міфологічних уявлень предків, зокрема про метаморфози, божества, долю, про птаха-посередника між світом живих і мертвих тощо. В інших —відображені життєві реалії, переважають побажальні чи настановчі мотиви (наприклад, нагадування молодій відвідати могилу матері, засторога молодого шанувати майбутню дружину тощо).

У другому розділі «Необрядова пісенність» розглядається склад репертуару, аналізуються тексти, насамперед, з точки зору їх змістової пов’язаності з реальними умовами життя. Необрядову пісенність поділяємо на родинно-побутову та пісні про громадські справи. В основу такого поділу покладено критерій наявності чи відсутності у пісні суспільно-політичного функціонального змісту. Бо, як показує дослідження, найбільш помітний вплив на народнопісенну традицію околиці Звенигорода, її еволюцію в політизовану добу ХХ ст. мали саме суспільно-політичні фактори. Твори, позначені цим впливом, іменуємо терміном М.Драгоманова «пісні про громадські справи», що охоплює широкий, а саме — соціально-побутовий, суспільно-історичний та національно-визвольний зміст.

2.1. Родинно-побутові пісні.

Їх групуємо на ліро-епічні, ліричні та жартівливі. Основним жанром родинно-побутової ліро-епіки є балади. У досліджуваній місцевості побутують старі традиційні балади. Одні з них передавалися в родинному середовищі від покоління до покоління і таким чином зберегли давні форми, близькі до записів ХІХ ст. Інші — через осередки гуртового співу; вони набували популярності, зазнавали змін. У різних версіях, варіантах широко увійшли в молодіжно-вуличний репертуар 30-70-х рр. балади зі сюжетами про «тройзілля», «зловісний сон королевича», «старша сестра топить молодшу», «про злу свекруху і невістку», «збувається гадання циганки» тощо.

Для місцевого молодіжного репертуару характерні також нові сентиментальні баладні пісні про зраду в коханні чи про втручання поміж закоханих родичів-розлучників з трагічними наслідками нещасливих взаємин — твори з ознаками т.з. «жорстокого романсу». У них основний змістовий акцент робиться не стільки на сльозливих та натуралістичних колізіях (як то у міських жорстоких романсах), скільки на дидактичних кінцівках з повчальним зверненням до молоді.

Стара традиційна необрядова лірика у Звенигороді збереглась переважно в репертуарі жінок старшого покоління; загалом зазнала помітного кількісного і тематичного звуження в порівнянні з матеріалами збірок початку ХХ ст. В активному побутуванні залишились колискові пісні. До тепер популярними є окремі пісні про нещасливу жіночу долю та про проблеми закоханих. Здебільшого, це твори загальноукраїнського чи регіонального поширення, художньо досконалі, в яких добре збережена давня спільнонаціональна основа.

У першій — другій третині ХХ ст. в народний репертуар широко почали входити ліричні пісні нового походження. Вони побутують дотепер серед різних вікових груп населення, здебільшого жіноцтва. У кількісному співвідношенні вони значно переважають давню лірику і становлять основу т.з. «вуличних» пісень. Твори зазначеної групи мають, як правило, регіональне чи локальне поширення, слабшу невідшліфовану художню форму. Окремі зразки досягнули вищого рівня художньості, що свідчить про розвиток новотворів під впливом колективної творчості.

У Звенигороді побутує багато романсів народного та літературного походження, що пояснюється, очевидно, широким пропагуванням деяких з них культурно-просвітницькими засобами у першій третині ХХ ст., а також
значними впливами близькорозташованого великого міста - Львова.

Місцевий репертуар жартівливих пісень ХХ ст. складають давні традиційні твори, а також його поповнюють зразки родинно-побутової лірики, трансформовані в жартівливо-іронічному плані, та нові пісні, складені з використанням традиційних засобів народної сміхової культури.

2.2. Пісні про громадські справи. Їх групуємо за причетністю до певної історичної епохи, до певного соціального чи суспільно-політичного явища: козацькі і чумацькі, рекрутські та вояцькі, стрілецькі, міжвоєнного двадцятиріччя, повстанські пісні.

Козацькі і чумацькі пісні представлені помітною групою (більше десятка записів козацьких пісень і чотири — чумацьких). Збереженість цих творів пояснюється увагою місцевих жителів до історичного минулого свого народу, культом козаччини; пісні передавалися від покоління до покоління як усним шляхом, так і через культурно-просвітницькі засоби популяризації.

Рекрутські та вояцькі пісні становлять порівняно значну групу (записано близько трьох десятків творів з багатьма їх варіантами). Вони супро-воджують звичай проводів рекрутів, що до сьогодні зберігся на Звенигородщині. Основу репертуару складають давні пісні, поширені здебільшого в Галичині та в інших місцевостях України. Із записів видно, що давні твори зазнають часових нашарувань, змін відповідно до реалій дійсності. Рекрутський репертуар ХХ ст. збагатився новими («прощальними») та традиційними ліричними і ліро-епічними творами, в яких присутня рекрутська чи жовнірська тема, стрілецькими піснями.

У роки першої світової війни, національно-визвольних змагань 1918-1921 рр. та міжвоєнного двадцятиріччя до народнопісенного репертуару ввійшли пісні січових стрільців т.з. стрілецькі. Їх основу становлять тогочасні новотвори літературного і народного походження. У записаних текстах простежуються як успадкування та творча розробка традицій козацько-рекрутської пісенності, так і новації. Збережена традиційна основа, широке побутування, багатоваріантні вияви, актуалізація та прив’язання текстів до місцевих реалій вказують на активну участь народної співтворчості у процесі функціонування стрілецьких пісень.

У міжвоєнне двадцятиліття поширюються пісні національно-визвольної тематики переважно авторського походження, що засвоювались у народному побутуванні
через національно-просвітні організації, товариства. Більшість із
них були загальновідомі, публікувались у тогочасних співаниках, вивчались у хорах «Просвіти».

Водночас у 1930-і рр. у Звенигороді та довкіллі виникли та поширилися твори, складені вслід за політичними подіями, що тут відбулись чи мали великий суспільний резонанс.

Це пісні — про жорстокі «умиротворення» українських селян польськими карателями (т.з. «пацифікація») (1930), про трагічні події загибелі національних героїв Василя Біласа та Дмитра Данилишина (1932), Євгена Коновальця (1938). У них меншою чи більшою мірою присутні елементи пісні-хроніки. Кількість зібраного матеріалу (більше десятка різних пісень), його повнота, художня якість, багатоваріантні вияви, ідейний зміст, поширення вказують, що у досліджуваній місцевості пісні-новотвори 1930-х рр. суспільно-політичного змісту були помітним явищем, яке розвинулось в політично заангажованому середовищі на народнотрадиційній основі.

Повстанські пісні — найбільша група серед місцевого необрядового репертуару. Це твори, що виникли в складних умовах підпільної боротьби українського народу з фашистськими та більшовицькими окупантами та в лавах УПА. Нам вдалося записати близько сімдесяти повстанських пісень різних жанрово-тематичних груп: заклики-марші, хроніки, ліричні, сатирично-жартівливі, невільницькі. Більшість цих творів має великий ареал побутування (в різних місцевостях дій УПА, ОУН). Пісні-хроніки здебільшого мають локальний характер.

Повстанський репертуар складають дещо змістово змінені і модифіковані давні козацькі, жовнірські і стрілецькі пісні та новотвори літературного і народного походження. Більшість пісень записано в різних варіантах.

Визначальною рисою повстанських пісень є їх чітка національно-патріотична ідейна спрямованість і тип героя —повстанця: мужнього, безмежно відданого справі визволення України і побудови її власної Держави. Протилежністю йому є експресивний образ ворога — загарбника, руйнівника, гнобителя.

Особливістю побутування повстанського фольклору є його заборона в більшовицький період, відповідно — нелегальний спосіб поширення, слабка поколінна передача. Носіями повстанських пісень є вояки та прихильники УПА, колишні в’язні, депортанти, місцеве населення здебільшого кінця 1920-1930-х рр. народження (покоління воєнної та повоєнної молоді). Суспільна та особиста
пам’ять місцевих жителів, доля яких так чи інакше пов’язана з
повстанським рухом, є чинником доброї збереженості та життєздатності цього фольклорного пласту пісень.

В кінці 1940-х — на початку 1950-х рр. із впровадженням колгоспів створилися нові пісні з сатиричним спрямуванням проти колгоспного ладу та інших негативних явищ «нової» дійсності. Ми записали чотири таких твори. Ліро-епічний характер їх змісту, художні засоби вказують на зв’язок з родинно-побутовими жартівливими піснями, смілива відвертість у викритті вад «радянського» суспільства, спосіб переспіву-пародії є продовженням традиції народної сатирогумористики.

У висновках формулюються основні результати дисертаційного дослідження.

Народнопісенний репертуар Звенигорода складають у ХХ столітті дві традиційні частини: пісні обрядові та необрядові.

Обрядові пісні представлені майже всіма жанрами і їх різновидами, що становлять основні складові загальноукраїнського обрядового пісенного фонду. Обширним репертуаром і значною функціональною роллю в досліджуваному терені відзначаються пісні зимового та весняного циклів, весільні. Вони тісно пов’язані з відповідними обрядодіями, зберігають глибокі народнотрадиційні корені. У них виявлені архаїчні елементи (давні аграрно-магічні, величально-побажальні мотиви в щедрівках, елементи синкретизму вербального тексту і дії, відгомони первісного магічного значення слова, зв’язок з давнім звичаєм «закликання весни» —в гаївках; сакральний зміст, залишки міфологічних уявлень — у весільних піcнях).

У результаті зміни функції обрядів (у досліджуваному терені, насампе-ред, надання їм молодіжно-розважального змісту) в зимово- та весняно-обрядовій пісенності відбувається зміщення акцентів на шлюбні й жартівливо-залицяльні мотиви. Проглядається функціональне зближення календарно-обрядової пісні з весільнообрядовою.

Церковними, культурно-освітніми та суспільно-політичними впливами зумовлене те, що до зимово- й веснянообрядового репертуару входять новотвори авторського і народного походження з християнсько-релігійним, суспільним та національно-визвольним змістом. Ці новотвори поступово адаптуються, стають невід’ємним елементом традиції.

Сучасні фіксації обжинкових пісень в досліджуваній місцевості є релікта-
ми традиції. Поодинокі сліди купальських і хрестинних пісень в околиці

Звенигорода можуть свідчити про їх давній занепад або привнесений характер. Місцеві похоронні пісні є пізнім фольклорним явищем, що продовжує розвиватись у наш час.

Необрядові пісні околиці Звенигорода складають два підрозділи: родинно-побутові та пісні про громадські справи. Вони відзначаються широ-кою жанрово-тематичною палітрою, багатим функціональним на-повненням.

Дослідження показало, що місцева пісенна традиція ХХ ст. базується на старій репертуарній основі, яка є загальнонаціональною. Відносно консервативними, збереженими у кращих класично-фольклорних зразках є традиційна балада, старі ліричні та жартівливі, козацькі й чумацькі, рекрутські та вояцькі пісні. Для старих пісень характерна традиційна тематика, спільна художня система.

Необрядовий пісенний репертуар Звенигорода ХХ ст. оновлюється, розвивається. Новотворчість торкнулась усіх, за винятком козацьких і чумацьких, груп пісенності. Спостерігається різний ступінь новотворення: від жанрово-функціонального переосмислення, модифікації та доповнення текстів старих пісень до створення нових.

Аналіз матеріалу показав, що жанрово-функціональне переосмислення найбільш характерне для пісень про громадські справи. Традиційні твори у нових суспільно-історичних умовах набувають відповідно актуального функціонального змісту (наприклад, козацькі побутують у ролі рекрутських). Таким чином, простежується спадкоємний зв’язок козацьких, рекрутських, вояцьких, стрілецьких та повстанських пісень.

Найпоширенішою формою модифікації є вкраплення нових елементів у канву старого твору (зміна соціального стану героя, зміна або конкретизація національно-політичного статусу ворога, доповнення відомих пісень новими кліше).

У місцевій традиції приживалися нові пісні різні за своєю творчою природою: тутешні та привнесені різнорідні (фольклорні з інших місцевостей, літературні, міські, інонаціональні). Народні тутешні новотвори — це здебільшого пісні-хроніки чи пісні з окремими хронікальними елементами. Ці твори внесли в народну традицію новизну, яка позначена розвинутим політичним мисленням населення: документалізм, суспільно-національну конфліктність, національно-визвольну ідейність. Водночас, вони створювалися за допомогою традиційних художніх засобів і прийомів.

Характерною особливістю місцевої традиції є її потужний зворотній вплив на привнесені новотвори, а в результаті — якісна адаптація останніх. Слід особливо відзначити:

а) інородний «жорстокий романс», запозичений з масової міської культури, під впливом місцевої народнопісенної традиції набув своєрідного вияву у пізніх ліро-епічних та ліричних сентиментальних піснях.

б) текстове шліфування, багатоваріантність засвідчують активну фольклоризацію авторських стрілецьких та повстанських пісень.

У досліджуваній місцевості впродовж ХХ ст. відбувається послаблення та стирання функціональних меж в обрядовому та необрядовому фольклорі. Простежується процес нівелювання традиційної регламентації побутування тих чи інших пісенних груп: розширюється (змінюється) коло носіїв, час і місце виконання, спрощується спосіб виконання обрядових пісень.

У них спостерігається також поступове заміщення давнього аграрного та традиційного молодіжно-розважального змісту дитячо-ігровим та християнсько-релігійним.

Розширюються шляхи передачі фольклорного досвіду: крім традиційної міжпоколінної трансмісії пісень та засвоєння їх через осередки традиційно-гуртового співу («вулицю»), все частіше використовуються засоби популяризації: аматорська самодіяльність (хор), друки («співаники») тощо.

Репертуар помітно збагачується внесенням в традиційне народне побутування літературних та пізніх авторських творів.

У народній пісенності околиці Звенигорода чітко прослідковується спорідненість із загальноукраїнською традицією. Дослідження показало, що зазначена місцевість має тривкі та добре збережені основи загальноукраїнської традиції з окремими локальними вплетеннями, які її доповнюють та збагачують.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ

1. Архаїчні елементи в гаївковій традиції підльвівського Звенигорода // Народознавчі зошити.-1995.- N 6.- С. 347-351.

2. Новочасні зміни в колядковому репертуарі Львівщини // НТЕ.- 1997.- N 1.- С. 29-32.

3. Повстанська пісенна сатирогумористика з Львівщини // Народознавчі зошити.- 1997.- N 4.- С. 227-230.

4. Модифікації в сучасному колядному репертуарі на Львівщині // Проблеми успадкування зимових народних звичаїв та обрядів ( Збірник матеріалів і тез Другої науково-практичної конференції).-Рівне, 1996.- С. 77-80.

5.

АНОТАЦІЯ

Харчишин О.М. Народнопісенна традиція околиці Звенигорода на Львівщині.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 — фольклористика. — Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Київ, 1999.

Дисертація належить до робіт, присвячених локальному вивченню сучасного фольклору. Предметом дослідження є народна пісенність околиці Звенигорода на Львівщині. На основі польових обстежень окреслено основний репертуар місцевої народнопісенної традиції у ХХ столітті, простежено стан збереження та функціонування її давніх пластів, новочасні зміни, загальнонаціональні ознаки та локальні особливості.

Ключові слова: околиця Звенигорода, пісня, традиція, місцевий репертуар, побутування, функціонування, новочасні зміни.

АННОТАЦИЯ

Харчишин О.М. Народнопесенная традиция околицы Звенигорода на Львовщине. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.07 —фольклористика. — Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко, Киев, 1999.

Диссертация относится к работам, посвященным локальному изучению современного фольклора. Предметом исследования является народная песенность околицы Звенигорода на Львовщине. На основании полевых исследований очерчено главный репертуар местной народнопесенной традиции в ХХ столетии, рассмотрено состояние сохранения и функционирования ее давних пластов, новые изменения, общенациональные признаки и локальные особенности.

Ключевые слова: околица Звенигорода, песня, традиция, местный репертуар, бытование , функционирование, новые изменения.

Synopsis

Kharchyshyn O.M. The Musical Folk Tradition around Zvenyhorod (L’viv Region). — Manusсript.

The master’s thesis. Specialty 10.01.07. — Folklore. The Taras Shevchenko University (Kyiv), 1999.

The thesis is of the kind of works devoted to studies of the contemporary local tradition. The subjekt is the musical folk tradition of neighbouring villages of Zvenyhorod (L’viv region). Basing on field researches the author gathered the most repertoire of the local tradition in the 20th century. The surviving ancient stratas and the new influx are traced. The author has defined main general features and local peculiarities.

Keywords: neighbourhood of Zvenyhorod, song, tradition, local repertoire, functioning, new changes.