КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ імені ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА
КАЧАК ТЕТЯНА БОГДАНІВНА
УДК: 82-3: 811.161.2 “19”
ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ
ЖІНОЧОЇ ПРОЗИ 80-90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
Спеціальність 10.01.01 – українська література
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Кіровоград – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: кандидат філологічних наук
Баран Євген Михайлович,
Прикарпатський національний університет
імені В. Стефаника, кафедра української літератури,
доцент
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Ковалів Юрій Іванович,
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка, професор
кафедри новітньої української літератури;
кандидат філологічних наук
Герасименко Ніна Василівна,
Інститут літератури імені Тараса Шевченка
НАН України, науковий співробітник відділу
української літератури ХХ століття.
Провідна установа: Тернопільський національний педагогічний університет імені В. Гнатюка, кафедра історії української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Тернопіль.
Захист відбудеться 6 жовтня 2006 року о 9 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 при Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка 1, зал засідань.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка 1)
Автореферат розіслано 4 вересня 2006р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Гольник О.О.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Українська жіноча проза 80-90-х років ХХ століття, представлена творами Ніни Бічуї, Галини Гордасевич, Оксани Забужко, Світлани Йовенко, Євгенії Кононенко, Софії Майданської, Валентини Мастерової, Галини Пагутяк, Любові Пономаренко, Галини Тарасюк, Людмили Тарнашинської та інших письменниць, недостатньо осмислена в історії української літератури і критики.
Сучасні літературознавці звертаються до аналізу жіночої творчості, цікавляться інтелектуальним досвідом українських письменниць різних літературних епох (найчастіше кін. ХІХ – поч. ХХ ст), що представлено у працях В.Агеєвої, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко та ін. Паралельно здійснюються спроби характеристики сучасної жіночої прози. При цьому поза увагою залишаються твори Н.Бічуї, Л.Пономаренко, Г.Гордасевич, видані у 80-х роках ХХ ст. (винятком є короткі міркування з приводу творчості названих письменниць В.Дрозда, В.Панченка, М.Кодака), але активно аналізується проза цього періоду Г.Пагутяк (статті Р.Мовчан, М.Жулинського, наукові дослідження Н.Мельник, О.Поліщук, О.Карабльової та інших).
Натомість ширшого розмаху набуває інтерпретація жіночої прози 90-х років ХХ ст. Так, твори О. Забужко викликали цікавість до еротичної та національної тематик, актуалізували проблему розвитку сучасної жіночої творчості. Про це свідчить низка досліджень, спрямованих на аналіз та ідентифікацію її письма, (див. праці В.Агеєвої, Н.Зборовської, О.Карабльової, Л.Масенко, М.Моклиці, С.Павличко, М.Романець; статті рецензійного характеру І.Андрусяка, Є.Барана, І.Бондаря-Терещенка, В.Неборака, Л.Таран та ін.).
Окремі літературознавці надають перевагу вивченню одного з аспектів творчості письменниць. На особливостях висвітлення чорнобильської тематики С.Йовенко наголошують Н.Зборовська, М.Зобенко, Г.Тарасюк. До питання жанрового та стилістичного новаторства Є.Кононенко звертаються А.Біла, О.Боронь, О.Сидор-Гібелинда. Л.Таран розглядає специфіку роману С.Майданської “Діти Ніоби”, а С.Філоненко, аналізуючи творчість названої письменниці разом із творчістю О.Забужко, С.Йовенко, наголошує на проблемі апокаліпсису, розробленій сучасними прозаїками. Особливості трагізму авторської свідомості та презентацію стефаниківської новелістичної традиції В.Мастеровою простежує М.Хороб. Часто статті в періодичних виданнях, об’єктом яких є твори жінок-письменниць 80-90-х років ХХ ст., містять швидше формулювання питань, ніж їх розв’язання.
Новели письменниць, надруковані в антологіях 80-90-х років, стали об’єктом дисертаційного дослідження Ніни Мельник; аналіз деяких творів Оксани Забужко проведений у кандидатських дисертаціях Ірини Старовойт та Тетяни Шевченко. Окремі аспекти творчості жінок-присьменниць 80-90-х років ХХ ст. розглядали у наукових дослідженнях С.Філоненко (“Концепція особистості жінки в українській прозі 90-х років ХХ ст.”) та О.Карабльова (“Художні версії проблеми самотності у сучасній жіночій прозі”). Вони аналізували жіночу прозу 80-90-х років ХХ ст. під різними кутами зору, тому актуальним є питання інтеграції та узагальнення наукових поглядів, оцінок і висновків.
У цілому через проблематико-тематичний, жанрово-стильовий, образно-нараційний та мистецько-філософський аспекти художні особливості жіночої прози 80-90-х років ХХ ст. ще не розглядалися. Очевидною є потреба поглиблення наукових уявлень про специфіку жіночого погляду на світ, природу жіночої творчості, „жіночого письма”, типології жіночих образів. У цьому полягає актуальність дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника на кафедрі української літератури згідно з плановою науковою роботою, присвяченою проблемам історії літератури (зокрема вивченню своєрідності сучасного літературного процесу в Україні). Тема дисертаційної роботи затверджена науковою радою НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 9 липня 2002 року).
Мета дослідження – висвітлити та узагальнити художні особливості жіночої прози 80-90-х років ХХ століття як феномена, літературного явища, визначити головні риси та тенденцій її розвитку у контексті сучасного літературного процесу.
Задля цього порушено низку питань, які визначили логічну структуру дисертації та зумовили її основні завдання:
· розглянути проблеми, пов’язані з еволюцією української жіночої літературної традиції;
· з’ясувати питання функціонування жіночої прози в літературному контексті 80-90-х років ХХ ст.;
· визначити специфічні риси “жіночого письма” та провідні тенденції текстотворення письменниць;
· висвітлити новизну прозового доробку авторок та простежити жанрові модифікації, своєрідність поетики творів малих форм;
· виявити особливості “експериментальної прози” Г.Пагутяк, своєрідність “чорнобильського жанру” С. Йовенко, жанрову специфіку романів О.Забужко, С.Майданської, Г.Тарасюк та ін;
· дослідити типологію жіночих образів, оригінальних засобів їх творення;
· проаналізувати концепт автобіографізму як одного із важливих принципів
характеротворення у жіночій прозі;
· інтегрувати наукові погляди, оцінки та висновки літературознавців щодо жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.
Об’єктом дослідження стали прозові художні твори Н.Бічуї, Г.Гордасевич, О.Забужко, С.Йовенко, Є.Кононенко, С.Майданської, В.Мастерової, Г.Пагутяк, Л.Пономаренко, Г.Тарасюк, Л.Тарнашинської, видані як окремими книжками, так і опубліковані в періодиці та антологіях у 80-90-х роках ХХ ст.; літературно-критичні розвідки, рецензії, огляди, передмови до збірок письменниць.
Предмет дослідження – художні особливості жіночої прози, пов’язані із специфікою художнього мислення, жіночого погляду на світ, “жіночого письма”, виявленого на рівні тематико-проблематичного кола, жанрово-стильових модифікацій, образної та наративної систем у використанні специфічних художніх способів і прийомів створення жіночих образів, побудови художнього мікрокосму.
Методологічна основа дисертації. Характер поставлених завдань визначив методику дослідження, яка ґрунтується на системному підході до об’єкта вивчення, що передбачає органічне поєднання історико-типологічного, порівняльно-історичного та описового методів. Типологічний підхід, що розглядає художні явища у синхронній площині, значною мірою є продуктивним при зіставленні тематико-проблематичних, жанрово-стильових та образно-наративних характеристик. Порівняльно-історичний метод простежується у виявленні конкретно-історичних зв’язків та аналізі генези літератури (зокрема “жіночого дискурсу”; репродукцію традицій української літератури кін. ХІХ ст., 20-х, 60-х років ХХ ст.) на діахронній (історичній) осі, які безпосередньо мали вплив на творчість письменниць. При з’ясуванні художніх особливостей жіночої прози 80-90-х років ХХ століття залучено окремі засоби біографічного та психоаналітичного методів.
Теоретико-методологічні засади дослідження закладені на концепціях та ідеях багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених: М.Бахтіна, К.Вольф, Л.Гінзбург, Р.Гром’яка, Т.Гундорової, І.Денисюка, В.Дончика, Г.Клочека, М.Кодака, Н.Копистянської, В.Пахаренка, В.Фащенка, І.Франка, В.Шкловського та ін.
Аналіз своєрідності жіночої творчості, “жіночого письма” проводиться з урахуванням позицій і теоретичних концепцій феміністичної критики (Сімони де Бовуар, Ю.Крістевої, К.Мілет), гендерних досліджень (зокрема гінокритики Е.Шовалтер), наукових розробок “нової хвилі” українських вчених (В.Агеєвої, М.Богачевської, Н.Гапон, Т.Гундорової, О.Забужко, Н.Зборовської, С.Павличко), з акцентом на питаннях еволюції і законів української жіночої літературної традиції, історії, стилів, тем, жанрів.
Враховано також досвід історико-літературних досліджень української прози другої половини ХХ століття Є.Барана, В.Даниленка, Л.Демської-Будзуляк, М.Жулинського, Н.Мельник, Т.Салиги, О.Солов’я, І.Старовойт, Л.Таран, Л.Тарнашинської, С.Філоненко, М.Хороб, Т.Шевченко та ін.
Наукова новизна роботи та особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше зроблена спроба узагальнення художніх особливостей жіночої прози 80-90-х років ХХ ст., з’ясування співвідношення традиції і новаторства у творчості Н.Бічуї, Г.Гордасевич, Л.Пономаренко, О.Забужко, С.Йовенко, Є.Кононенко, С.Майданської, В.Мастерової, Г.Пагутяк, Г.Тарасюк, Л.Тарнашинської та інших письменниць з урахуванням наукових поглядів, оцінок та висновків літературознавців. Аналіз відображення жіночого сприйняття, специфіки „жіночого письма” проведено в контексті розгляду жіночої літературної традиції та виокремлення провідних тенденцій текстотворення письменниць. При дослідженні жанрових структур жіночої прози 80-90-х років ХХ ст. доведено експериментальність художніх творів Г.Пагутяк, підтверджено жанрову специфіку романів О.Забужко, С.Майданської, Г.Тарасюк та ін., розроблено типологію жіночих образів, визначено своєрідність художніх засобів і прийомів, принципів характеротворення, що ілюструють специфіку жіночої творчості.
На захист виносяться такі положення: жіноча проза 80-90-х років розвивалась у контексті модернізму та постмодернізму, запропонувала нове розв’язання тематико-проблематичних питань, свою інтертекстуальну практику та формування якісно нових жанрових структур; проза письменниць окреслених етапів творчо переосмислює українську жіночу літературну традицію; основними ознаками сучасного „жіночого письма” виступають: жіноча суб’єктивність, сповідальність, відвертість, безпосередність, автобіографічність, емоційність, жіноча модель образної та наративної систем; серед аналізованих творів вирізняється проза Г.Пагутяк, експериментальність якої виявилась у змістовому і жанрово-стильовому плані, у вмінні створити специфічний “герметичний” художній світ, інтегрувати реальне та ірреальне, елементи казкового і лірико-романтичного, психологічного і фантастичного, використовуючи сюрреалістичні тенденції, традиції класичного та “нового” роману, біблійні ремінісценції, художні прийоми сну, фрагментарний “потік свідомості” тощо; своєрідність творів „чорнобильського жанру” С.Йовенко закладена у жіночому баченні чорнобильської трагедії і місця жінки в зоні, внутрішньому авторському переживанні „чорнобильського синдрому”, екстрапольованому на психологічному рівні образотворення; жанр роману у творчості письменниць 80-90-х років ХХ ст. зазнає постмодерних трансформацій, уподібнюючись до лекції, щоденникової сповіді, умовно-реальної фантастики, детективного бестселера, а романне мислення насичене художньою дійсністю, сформованою авторським суб’єктивним сприйняттям, заглибленням у внутрішній світ творчої індивідуальності; розроблена типологія жіночих образів у творчості письменниць засвідчує наявність трьох груп моделей: від традиційного образу дівчини, яка самореалізацію знаходить у вдалому заміжжі, образу матері-берегині і аж до типу жінки-аристократки духом, “нової жінки”, з її претензіями на власний простір; складний світ жінки у творах висвітлено з використанням принципів сповідальності, автобіографізму, психологічної самохарактеристики персонажів у внутрішньому монолозі, діалозі тощо, що в свою чергу виражає художні особливості жіночої прози, специфіку художнього мислення жінок-письменниць.
Теоретичне значення дисертації. Висновки, отримані в результаті дослідження, покликані поглибити існуючі уявлення про жіночу прозу 80-90-х років ХХ ст., природу жіночої творчості, її відмінні риси й особливості (у змістовому, жанрово-стильовому аспектах) і водночас розширити наукове осмислення основних тенденцій літературного процесу та розвитку української літератури кінця ХХ ст.
Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можна використати, викладаючи лекційні курси історії і теорії української літератури, спецкурси і семінари, присвячені літературі кінця ХХ століття, розвитку жіночої літературної традиції . Висновки та основні положення дисертації можуть стати теоретичною базою для написання курсових, дипломних і магістерських робіт.
Апробація роботи. Основні положення дисертаційного дослідження викладено в доповідях на Всеукраїнській конференції “Ольга Кобилянська – письменниця і громадянка: національне та загальнолюдське” (Чернівці, 2003), Четвертих лесезнавчих читаннях (Луцьк, 2004), VІІ-VІІІ Міжнародних наукових конференціях молодих учених (Київ, 2004, 2005), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гендерні аспекти в методологіях гуманітарних наук” (Луцьк, 2004) та звітних наукових конференціях аспірантів і викладачів Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника (Ів.– Франківськ, 2002 – 2005). Дисертацію було обговорено на засіданні кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника.
Матеріали, що висвітлюють положення наукового дослідження, викладені у 13-ти публікаціях, з яких 9 – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (270 позицій), приміток та додатка. Обсяг дисертаційного дослідження – 180 сторінок. Загальний обсяг роботи – 217 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, подано аналіз її теоретичної розробленості, сформульована мета і завдання дослідження, визначено об’єкт, предмет, методологічні засади, наукова новизна, теоретичне й практичне значення роботи, її апробація.
Перший розділ дисертації – “Проза українських письменниць у контексті літературного процесу 80-90-х років ХХ ст.” – складається з двох підрозділів. Перший з них – “Динаміка та основні аспекти формування української прози 80-90-х років ХХст.” – присвячено розгляду особливостей літературного процесу означеного періоду, виразником мистецько-світоглядних, художніх тенденцій якого виступає творчість письменниць.
Жіноча проза 80-90-х років ХХ століття розвивалась у контексті протиставлення традицій і новаторства, паралельно функціонуючих стилів і напрямків реалізму, модернізму, постмодернізму, відбиваючи конгло-меративність літературного процесу перехідної епохи, репрезентуючи національну специфіку, трансформацію європейських мистецьких тенденцій, а також “інше” – жіноче світобачення. Саме тому жіноча проза – явище глибоко індивідуалістичне, неоднорідне й строкате за своєю природою. Врахування тем, образів, художнього світу, відкритих з точки зору жінки, доповнює художні погляди та інтерпретацію дійсності чоловіків-письменників, а також забезпечує цілісність літературного портрета доби.
Письменниці означеного періоду належать до однієї культурної епохи, але до різних літературних поколінь. Н.Бічуя, Г.Гордасевич, Л.Пономаренко, Г.Пагутяк, дебютувавши в літературі кінця 70-х – початку 80-х років, виявили себе в кінці 80-х – поч. 90-х, а О.Забужко, С.Майданська, В.Мастерова, заявивши про себе в кін. 80-х, творчо зреалізувалися саме в 90-х. Паралельно на літературних обріях з’являються імена інших жінок-прозаїків: С.Йовенко, Є.Кононенко, Л.Тарнашинської, Г.Тарасюк.
Жіноча проза 80-х років ХХ ст. продовжувала функціонувати в межах реалістично-романтичних традицій (частково соцреалістичних), майже “не відгукнувшись” на поширені тенденції літературної карнавалізації. Так, уже в 90-х Л.Пономаренко надає перевагу лірико-романтичному спрямуванню, глибокому психологічному портретові персонажа, уникає заангажованої ідеалізації героїв. Г.Гордасевич змінює тематико-проблематичний центр, посилює морально-етичний акцент, активізує ірреально-фантастичний елемент. Г.Пагутяк продовжує розвивати власний стиль сюрреалістичного спрямування, втрачаючи орієнтацію на “вимоги того часу” (зникає сільська тематика, ідеальні герої, чіткий поділ на позитивні та негативні персонажі), з’являються риси абстрагування, жанрово-стильового експерименту.
Умовний поділ письменниць 80-90-х років ХХ століття на “традиціоналістів” (тих, у творчому стилі яких домінують традиційне світовідчуття та світорозуміння, спостерігаються літературні стереотипи) і “новаторок” (тих, які намагаються конструювати нові моделі художньої реальності на базі чи то традиційного літературного досвіду, чи як протиставлення йому) дає підстави виокремити ті художні рівні прозових творів, на яких найяскравіше виявляються риси означеного типу художнього мислення. Традиційність жіночої прози закладена а) у культурно-історичних (фольклорних) символічних тенденціях; б) у використанні класичних форм жанру в С. Майданської; в) у базуванні на звичній проблематиці і сюжеті, які відповідають “духові часу” ідеалам та ознакам доби, без будь-яких імпровізацій у прозових збірках (виданих у 80-х) Г.Гордасевич; г) у моральному дидактизмі, контрастному зіткненні позитивного і негативного у стильовій манері Л.Пономаренко; д) в ілюстрації “ланцюгового зв’язку” між здобутками В.Стефаника, Г.Косинки, Гр.Тютюнника і В.Мастерової.
Новаторство з ознаками постмодерного характеру виявляється в ряді художніх рис творчості О.Забужко, С.Йовенко, Є.Кононенко, Г.Пагутяк (періоду 90-х), Л.Тарнашинської. Це тематико-ідейні шукання, спрямовані в поліпроблематичну площину імпліцитного світу, руйнування традиційних стереотипів, схильність до умовності, асоціативності, алюзійності та абстрагування у поетиці; еклектика, переорієнтація на якісно нові жанрово-стильові системи й новоутворення, змістова і формальна трансформація.
У другому підрозділі першого розділу – “Феномен жіночої творчості і феміністичні тенденції в літературі” – проаналізовано прозову творчість письменниць як явище 80-90-х рр. ХХ ст. і як одну з ланок жіночої літературної традиції, еволюція якої частково пов’язана з розвитком феміністичного дискурсу.
У дисертаційному дослідженні визначено смислові аспекти понять “жіноча література”, “жіноча традиція”, “жіноче письмо”, “жіноча творчість”, “жіночий” і “феміністичний” текст, “художній світ жінки” тощо. Тяглість української жіночої літературної традиції забезпечує розвиток сучасними письменницями літературного досвіду своїх попередниць, що стає джерелом проблематичних центрів жіночої прози (мотив сестринства, питання гендерних відносин, самоствердження жінки як творчої особистості тощо), жанрових експериментів (розвиток жанрів, які сприяють вираженню рис “жіночого письма” – щоденникової сповіді, автобіографічного роману), стильових принципів (поєднання ліричного і філософського), виокремлення жіночої точки зору на світ, акцентування на проблемах героїні (психологічний аналіз жіночих образів із “внутрішньої” точки зору). Лінія цієї традиції моментами була “перерваною”, латентною, а з лінією чоловічої літературної традиції зіставлялася як маргінальне/центральне і тільки в літературну епоху модернізму і постмодернізму спостерігається їх перетин, а то й зміщення культурного центру.
Природу “жіночого письма” в прозі українських письменниць 80-90-х років ХХ ст. визначають такі ознаки, як: жіноча суб’єктивність; сповідальність, відвертість, безпосередність; автобіографічність; психологізм письма; емоційність стилю; фрагментарність; жіноча модель образної та наративної систем. Наявність цих рис у творчості кожної письменниці особлива й різна в залежності від домінуючих тенденцій. У жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. умовно виокремлюємо три провідні тенденції (не виключаючи наявності “проміжних”) творення художніх текстів і артикуляції “жіночого письма”. Це, по-перше, тексти традиційного спрямування, в яких риси “жіночого письма” тільки наслідують традиційні (базовані на чоловічих уявленнях про жінок) стандарти мислення й художнього зображення, літературні стереотипи. Такі твори не можуть адекватно виразити модель жіночого авторства, оскільки презентують художній світ, побудований на гендерній асиметрії бачення чоловічого та жіночого суб’єкта з акцентом на першому (оповідання Л.Пономаренко “Синє яблуко для Ілонки”, повісті Г.Гордасевич “Записки Тані М.”, “Прощання з Ізольдою”, проза Н.Бічуї тощо). По-друге, тексти “синтетичного” спрямування як репрезентатори авторського пошуку, в яких риси “жіночого письма” домінують і конкурують із нормативною чоловічою практикою. Жінка-письменниця творить художній світ жінки паралельно з художнім світом чоловіка, але за законами жіночої психології, “жіночого письма”, яке розвивається в напрямку синтетичного бачення. Робиться спроба формувати андрогінний текст як результат нівеляції гендерної асиметрії і розбудови інтегрованої двополюсної ідентичності гендерного світу. Це проза С.Майданської, окремі твори Є.Кононенко. По-третє, тексти, у яких актуалізуються феміністичні концепції (особливо на тематичному та образному рівнях), а “жіноче письмо” набуває маскулінних рис. Артикулюється заперечення усталених літературних стереотипів, руйнуються канонічні приписи, мовна анормованість. У такій прозі жінка наділена “комплексом” мужності, а в її характері домінують риси, що вважаються маскулінними і притаманні природі чоловіка (сила, мужність, влада, розум, агресія), спостерігається інверсія гендерних ролей, надривність та епатажність на мовному рівні твору. Так створюється проза з головними героїнями О.Забужко, частково – С.Йовенко, Г.Тарасюк. Письменниці, які надають перевагу двом останнім тенденціям, намагаються подати альтернативну жіночу картину світу, йдучи двома різними шляхами. Феномен жіночої творчості полягає в здатності презентувати “жіноче письмо” і одночасно бути “вписаним” у літературну епоху доби.
У другому розділі – “Своєрідність художніх ознак жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.” – проаналізовано художні твори письменниць і простежено їх оригінальність на змістовому і жанрово-стильовому рівнях. Розділ складається з двох підрозділів. У першому з них – “Новизна у розробці актуальних тем сучасності”– увага зосереджується на віддзеркаленні українською жіночою прозою 80-90-х років ХХ ст. проблем морально-етичного, гендерно-феміністичного, екзистенційно-філософського, мистецького, історико-національного та суспільно-політичного спрямувань.
Центральне місце у творчості письменниць належить “жіночій темі”, яка фокусується на проблемі самореалізації жіночої особистості в сучасному суспільстві, пошуках гармонії й розуміння в сімейних стосунках, у взаєминах із чоловіком і розкривається авторками з жіночої точки зору, через призму внутрішнього світу жінки, її психології, сумнівів, суджень, мрій, переживань, що є художньою особливістю жіночої творчості.
Проблематика гендерного характеру – одна з найбільш розроблених і специфічних тем жіночої прози, що виявлено на основі зіставлення новел Л.Тарнашинської “Фудзіяма” та О.Лишеги “Квіти в темній кімнаті”.
Морально-етична і соціально-психологічна проблематика є змістовим каркасом оповідань Г.Гордасевич “Транзитні пасажири”, О.Забужко “Дівчатка”, Є.Кононенко “The very woman”, “Нові колготи”, Л.Пономаренко “Нічия”, “Прожир”, “Голуби на дзвіниці”, “Земляне серце”, Л.Тарнашинської “Гидке каченя” та ін. Якщо тексти феміністичного спрямування позначені нівеляцією і зміщенням бінарних опозицій (добро-зло, любов-ненависть та ін.), морально-етичних центрів, то тексти традиційного і „синтетичного” напряму демонструють високий рівень морально-етичної свідомості, боротьбу за людське в людині, гармонію буття, духовне відродження, а не деградацію (Г.Пагутяк).
Розкриття вічних побутових проблем сім’ї, батьків і дітей, взаємозв’язку поколінь простежено в оповіданнях Г.Гордасевич “Надія”, “Ланка та її мама”, С.Йовенко – “Не лякай мене, крихітко”, В.Мастерової – “Вовкулака”, Г.Пагутяк – “Калинова сопілка”, Л.Тарнашинської (зб. “Сходження на Фудзіяму”), Н.Бічуї (“Бенефіс”, “Зернятко і яблуня”). Детальніше особливості інтерпретації цих проблем у жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. розглянуто на прикладі оповідання С.Йовенко “Не лякай мене, крихітко”, в якому побутова ситуація непорозуміння членів однієї родини (новий зразок “Кайдашевої сім’ї”) протиставляється масштабній чорнобильській трагедії. Погляд на події – це завжди погляд “очима жінки”, яка опиняється в різних ситуаціях “житейської колотнечі”, але залишається жінкою, матір’ю, дружиною. Натомість письменники-чоловіки, здебільшого центруючи проблему стосунків поколінь, розв’язують її дещо по-іншому. Вони частіше опираються на традиційне, загальноприйняте трактування теми, з елементами моралізаторства і дидактики, не відшукують новий ракурс інтерпретації. Проаналізувавши новели Є.Гуцала на цю тематику (“Як вам ведеться, мамо?, “По – хазяйськи”, “Нарешті син вибився в люди” та ін.), можна виокремити декларацію автором типової ситуації байдужості дітей до старих батьків. Коли у Є.Гуцала наявна універсальність бачення, тяжіння до типологічних тенденції зображення художніх явищ, то у С.Йовенко – це заглиблення “Я” у свій мікрокосм, де превалює одиничний жіночий досвід.
Репрезентацію дитячої проблематики в жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. розглянуто на прикладі новел В.Мастерової (“Брати”, “Сиродій”, “Подарунок”). Порівнюючи твори В.Мастерової і Гр.Тютюнника (оповідання “В сутінках”, “Перед грозою”, повісті “Облога”, “Климко”), можна переконатися, що авторка змістово й формально опирається на новелістичну традицію прозаїка, його літературний досвід. В осмисленні даної проблеми на високому естетичному рівні гендерна відмінність художнього мислення жінки-письменниці і чоловіка-письменника зведена до мінімуму, оскільки центральним є не аспект жіночого чи чоловічого світосприйняття, а діти-герої.
Екзистенційно-філософські мотиви (риса епохи 80-90-х років ХХ ст., за В.Даниленком) присутні в прозі Л.Пономаренко, Г.Гордасевич, Є.Кононенко, С.Йовенко, О.Забужко та ін. При зіставленні новели Л.Пономаренко “Помри зі мною” та Ю.Гудзя “Навпроти снігу” (вони об’єднані фактично підтекстовим мотивом центральної екзистенційної проблематики – незреалізована любов жінки, її “невилюбленість”) виявлено домінування лірико-романтичного принципу осягнення проблем людини і світу у прозі письменниці та реалістично-натуралістичного – у прозі письменника. Проблема самотності і спроба подолати “відчуження” в кожного з них розв’язується своєрідно. Якщо Л.Пономаренко подає психологічний (динамічний) портрет героїні, імені якої навіть не називає (займенники “він” і “вона” – ще один наголос на статі), а психологічна патологія жінки (модна тема в добу модернізму, коли істерія трактувалася як невід’ємна категорія жіночого) носить статевий характер і позначена авторським “вписуванням тілесності в текст”, то Ю.Гудзь образ Таїсії Павлівни транслює крізь призму сприйняття хлопчика Вави (наявна чоловіча суб’єктивність і чоловіча наративна модель письма). Письменник не заглиблюється у душевні порухи жіночої душі, натомість Л.Пономаренко виявляє себе неабияким знавцем психології жінки, зосереджуючи увагу на зовнішньому вияві внутрішнього стану й на емоційних переживаннях, інтровертній сфері буття. Її героїня “відкрита” й відверта у виповіданні “себе”. Це “чуттєве” жіноче письмо.
Специфіка мислення, поведінки, психології, мови, творчості, тексту жінки-письменниці й чоловіка-письменника простежена і в порушенні мистецької теми. Питання творчої самореалізації жінки письменниці (коріння якого сягає повістей О.Кобилянської “Людина”, “Царівна”) висвітлено у художніх творах через призму автобіографічного аспекту. Письменниці 80-90-х років ХХ ст. демонструють своє бачення творчого процесу, “вписування” жіночої творчості в культурну парадигму часу, актуальність і відмінність “жіночого письма”. Національно-історична тематика у творах жіночої прози порушується рідко, оскільки вимагає масштабності, всеохопності, багатоплощинності розповіді. Переважно жіноча проза – це проза “теперішнього часу”, психологічно заглиблена у внутрішню сутність, тоді як історична проблематика екстравертно спрямована, має горизонтально-подієве розгортання сюжету. Винятком є хіба що оповідання Н.Бічуї (“Дрогобицький звіздар”, “Королівські лови”) і роман С.Майданської “Діти Ніоби”.Побіжно письменниці торкаються питань суспільного характеру. Особливою в цьому плані є проза С.Йовенко, в якій відлунює чорнобильська тема.
Тематика прози є квінтесенцією авторського світогляду і стилю, а її розгортання демонструє властиві жіночому письму риси: суб’єктивність, автобіографічність, сповідальність, жіночу модель образної та наративної систем.
Другий підрозділ другого розділу – “Проблема жанрово-стильових модифікацій прозових творів письменниць” – складається з чотирьох параграфів. Перший – “Жанрова “нетрадиційність” малої жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.” – присвячений питанню розвитку новели й оповідання В.Мастеровою, Л.Пономаренко, С.Йовенко, Є.Кононенко, Л.Тарнашинською та ін. Акцентовано на специфіці їх малої прози, пов’язаній із креацією специфічного жіночого досвіду та авторськими новаторськими пошуками.
Розгортаючи творчість у жанровій площині оповідання, новели, етюда, авторки презентують “нетрадиційні” й оригінальні зразки новелістичної культури (Л.Тарнашинська, зб.“Сходження на Фудзіяму”), оповідань, побудованих на окремому факті, в яких через призму однієї деталі відтворено широкий спектр проблем (В.Мастерова, “Брати”, “Подарунок”; Г.Гордасевич, “Ланка та її мама”), оповідань-мініатюр із “обірваним на півслові сюжетом”, несподіваними поворотами, “зламами”, кульмінаційними точками сюжетної лінії (цикл “Трагічні оповідання” Г.Пагутяк, “Звірюка”, “Черемха над проваллям”, “Столітник” Л.Пономаренко та ін.), “вертикальної” (психологічно заглибленої) “малої прози” (Л.Пономаренко), побудованої на трагізмі (В.Мастерова), оповідань як літературно-фольклорних, історичних ремінісценцій, нарисів про історичних і легендарних осіб (Н.Бічуя “Дрогобицький звіздар”, “Королівські лови”).
“Експериментальна проза” Галини Пагутяк” – другий параграф другого підрозділу дисертації, у якому розглянуто своєрідність прози Г.Пагутяк. Творчість письменниці вирізняється неординарним художнім світом, індивідуальним стилем, жанровими імпровізаціями. ЇЇ умовно можна поділити на два періоди: твори, написані та видані у 80-х роках (зб. “Діти”, “Господар”, “Потрапити в сад”, “Гірчичне зерно”) та твори 90-х років ХХ ст. (зб. “Записки Білого Пташка”, “Захід сонця в Урожі”). Якщо повісті та оповідання першого періоду хоч частково підлягають літературознавчому визначенню цих понять, а також у них можна виокремити домінування реалістичного чи фантастичного стилю, то твори 90-х не вписуються в жодну однозначну кваліфікаційну жанрово-стильову парадигму.
Прозі Г.Пагутяк притаманні й окремі ознаки “жіночого письма”: жіноча суб’єктивність, автобіографічність, ліризм, емоційність, фрагментарність. Однак її твори не піддаються однозначному прочитанню чи застосуванню гендерного підходу при інтерпретації, а вимагають глибокого аналітичного розгляду. У них фактично відсутній світ жінки як такий (на противагу творам інших авторок, що, власне, є особливою рисою аналізованої жіночої прози), “затерто” статеві характеристики персонажів, знято елемент жіночого в образній та наративній сферах тексту (крім роману “Господар” та оповідання “Захід Сонця в Урожі”).
Характерною ознакою творчості письменниці є високий рівень суб’єктивності художнього мислення, підтекстовість. “Мандруючі” з тексту в текст образи-символи Чорного і Білого Пташків, Перевізника, шипшини, інтертекстуальність, розказані героями події-історії, розгорнені екзистенційно-філософські, релігійно-містичні мотиви є внутрішніми синтезуючими чинниками, які перетворюють прозу Г.Пагутяк у своєрідний метатекст.
Експериментальність у змістовому й жанрово-стильовому планах виявилась у вмінні створити специфічний “герметичний” художній світ, в якому інтегроване реальне й ірреальне, дійсне й умовне (“Записки Білого Пташка”, “Смітник Господа нашого”), елементи казкового і лірико-романтичного (“Лялечка і Мацько”, “Бесіди з Перевізником”), психологічного і фантастичного (“Господар”, “Гірчичне зерно”). “Маленькі романи”, нетрадиційні повісті (“Книга снів і пробуджень”) свідчать про своєрідне використання сюрреалістичних тенденцій, традицій класичного і “нового” роману, карнавального хаосу, постмодерної гри (“Смітник Господа нашого”), символомислення та біблійних ремінісценцій (“Радісна пустеля”); акцентуванні на художніх прийомах сну (як форми неусвідомлюваної психіки), фрагментарного “потоку свідомості”, специфічного хронотопу (як правило, тривимірного часу і двовимірного простору); композиційної мозаїчності та принципі кінематографічного монтажу тощо.
Наступний параграф – “Специфіка художньої презентації “чорнобильського жанру” Світланою Йовенко”. Термін “чорнобильський жанр” вводить в українську літературу М.Павлишин (“Чорнобильська тема і проблема жанру”), розглядаючи жанровість твору як складовий елемент його діалогу з соціально-культурним контекстом, в основному на рівні ідейно-тематичному, змістовому. Принцип такого підходу до аналізу прози С.Йовенко є правомірним, хоч, можливо, доречніше тут вживати термін „чорнобильський дискурс”. Твори письменниці позначені “всеприсутністю Чорнобильського знаку”, їм властиві окремі ознаки “чорнобильського жанру”, а також жіночий погляд на поставлену проблему.
С.Йовенко висвітлює обрану тему через призму жіночої суб’єктивності, створюючи “мозаїку облич, доль, вчинків, що складають Чорнобиль”. Символічне бачення сягає біблійних ремінісценцій і торкається загального образу українського народу, виражає апокаліптичні й життєствердні істини. Образ зони трактується двозначно: як територія, найсильніше уражена радіацією, і як “модель світу, в якому існує жінка й існує не як вільна істота, а як інша, як людина, яку позбавлено права голосу”. Саме у своєрідному жіночому баченні чорнобильської трагедії, місця жінки в зоні, внутрішнього авторського переживання “чорнобильського синдрому”, що на рівні поетики віддзеркалено в жіночих образах, психологізмі і емоційності стилю, й сповідальності, автобіографічності письма й полягає специфіка творів С.Йовенко.
У четвертому параграфі – “Жанрова своєрідність романів Оксани Забужко, Софії Майданської, Євгенії Кононенко, Галини Тарасюк та ін.” – проаналізовано найпоказовіші романи жіночої прози 80-90-х років ХХ ст.
О.Забужко в романі “Польові дослідження з українського сексу” відверто демонструє своє жіноче бачення як у змістовому, так і в жанрово-стильовому планах (мова від першої особи, безпосередність виповідання, фрагментарність, емоційність розповіді тощо). У центрі твору – образ жінки на тлі нівеляції традиційних стереотипів образу чоловіка, інверсії гендерних ролей. Обравши жанр роману, письменниця конструює твір у вигляді лекції (форма викладу твору асоціюється з читанням лекції). У публіцистичних та есеїстичних відступах крізь призму жіночого суб’єктивізму-самоствердження, що чергується з використанням принципу “вписування тілесності в тест”, декларації жіночої сексуальності за допомогою стилістичного прийому зізнання, емоційного виповідання, інтерпретує широке коло питань національного, філософського, мистецького, морально-етичного й особистого характеру.
Інтеграцію традиційного і модерного способів побудови художнього твору репрезентують романи С.Майданської “Землетрус”, “Діти Ніоби”, в яких у жіночій інтроспекції суспільно-історичної тематики відбиті апокаліптичні мотиви, есхатологічний тип художнього мислення письменників кінця століття. Маємо зразок “жіночого письма” із суб’єктивним, індивідуальним, одиничним світом жінки, її досвідом, психологією, внутрішнім “Я”. Національні мотиви стають не диференціальним, а перехресно-інтегруючим чинником, створюють пафос єдності розгалуженого, розпорошеного на окремі людські долі сюжету.
Національно-фольклорними, релігійно-філософськими ремінісценціями виокремлюється з масиву “жіночої романістики” 90-х років ХХ століття “Казка про калинову сопілку” О.Забужко, в якій на тлі жіночого буття рецептовано біблійний мотив братовбивства (образ Ганнусі асоціюється з образом Каїна). Екстраполяція останнього в сестровбивство носить гендерний характер, є ядром жіночої моделі образної системи. Причинно-наслідковий зв’язок (спокутування батьківських гріхів дітьми), релігійно-християнська алюзійність, фольклорно-казкова стилізація наближають твір до форм переказу, легенди з “народних уст”, сукупності окремих оповідань-історій містично-реалістичного характеру, до “химерної прози” з фольклорною образністю, підкресленою ліричністю оповіді, що відбито й у своєрідному авторському жанровому визначенні – “казка”.
Містичні концепти мають місце й у романах відмінного стильового спрямування Є.Кононенко “Імітація” і “Зрада”, які репрезентують авторську інтерпретацію сучасності з акцентом на вищій, духовно-моральній сфері буття.
Жанр роману обирає і Г.Тарасюк. Проблематичний спектр роману “Смерть – сестра моєї самотності” охоплює кілька аспектів: екзистенційно-психологічний, морально-етичний, історично-національний, гендерно-соціальний. Нестандартна побудова твору у вигляді щоденника-сповіді надає йому рис автобіографічності. Образ сильної жінки з її “маленькими секретами-заповідями”, екзальтованим відчуттям тріумфу, влади над іншими нівелюється фінальним акцентом, закладеним у прагненні “гармонізувати” буття. Композиційна строкатість, відсутність деяких конкретизуючих елементів у сюжетному розвитку, ескізність та монтаж часовопросторових, реально-уявних категорій провокують своєрідний стиль самого роману, рецепцію його читачами.
У проаналізованих романах О.Забужко, С.Майданської, Г.Пагутяк, Г.Тарасюк, Є.Кононенко виявлено тематичні мотиви апокаліпсису, людської екзистенції, філософії абсурду сучасного існування, інтеграцію гендерного, жіночого та національного аспектів, використання подібних принципів творення художнього світу, репрезентації “жіночого письма”. Жанр роману в жіночій прозі виокремленого періоду асимільовано до різних прозових форм: лекції, щоденникової сповіді, умовно-реальної фантастики, детективного бестселера.
У третьому розділі роботи – “Система художніх образів в українській жіночій прозі 80-90-х років ХХст.”, який складається з трьох підрозділів, проведено аналіз образної системи художніх творів, здебільшого представленої вибудованою на жіночому досвіді й світосприйнятті “жіночою моделлю”.
Перший підрозділ – “Модель героя і особливості характеротворення в українській прозі 80-90-х років ХХст.” – містить дослідження таких проблем, як: герой/героїня української прози 80-90-х років ХХ ст., форми характеротворення та портретописання, домінувальні риси, притаманні персонажам. Так, якщо до 80-х рр. ХХ ст. переважали у літературі герої типові, то з кінця 80-х – початку 90-х домінують індивідуальні образи. Герой сучасної літератури мислить новими категоріями, відчувається криза старих ідеалів і формування нових. На противагу соцреалістичним “зовнішнім” портретам головних героїв, активно впроваджується художнє відтворення трансцендентного світу персонажів, їхніх думок, почуттів та переживань за допомогою різних художніх засобів. Стрижнем характеротворення стає психологізм.
Психологічна авторська розповідь (коментарі психологічного стану героя, інтерпретація його вчинків, сповідь, сни, щоденник, видіння) – невід’ємна риса “жіночого письма”, індивідуального стилю С.Майданської, О.Забужко та інших письменниць. О.Забужко фіксує внутрішній конфлікт головної героїні Оксани (“Польові дослідження…”). Активними є “внутрішній” авто-діалог (розмова героя з самим собою), в якому відчуваються два голоси роздвоєної душі (як і в повісті “Я, Мілена”) та “ускладнений” монолог (внутрішній монолог, у структуру якого вплетено уявний діалог). Жіноча суб’єктивність із активізованим інтровертним поглядом на жінку посилюється сповідальністю письма авторок, що в свою чергу відображається на жанрово-стильовому рівні твору і на типології жіночих образів.
Героями “жіночої прози” 80-90-х років ХХ століття найчастіше є творчі особистості, що попри “надломленість”, деструктивність, “відчуття духовної неповноцінності”, фобії і манії, відзначаються високим рівнем інтелекту. (“Землетрус”, “Провідна неділя” С.Майданської; “Польові дослідження з українського сексу”, “Інопланетянка”, “Я, Мілена” О.Забужко; “І німе нерозуміння” Л.Тарнашинської; частково “Дві в колодязі” Л.Пономаренко; “Жінка в зоні”, “Юлія” С.Йовенко).
У жіночій прозі 80-х (твори Н.Бічуї, Г.Пагутяк, Г.Гордасевич, Л.Пономаренко) можна виокремити дві групи персонажів: позитивні і негативні, а в 90 –х модель героя значно трансформується. Характери будуються за принципом “кривих дзеркал”, які непослідовно відтворюють дві сутності людини: добру, прекрасну і злу, огидну. Так, розхристаність, розмитість, а одночасно заглиблення в екзистенцію героя, стають провідними принципами характеротворення. Альтернативою героя реального (презентованого О.Забужко, С.Майданською, С.Йовенко, Л.Тарнашинською та ін.) є герой умовний, створений фантазією, часто наділений людськими рисами (Г.Пагутяк, “Радісна пустеля”, “Смітник Господа нашого”).
У сучасній жіночій прозі переважає психологічний динамічний портрет. Авторки простежують внутрішні переживання, показують глибину свідомості й підсвідомості героя, в яких значною мірою відбита сутність жіночої природи, вираження особливого жіночого бачення світу. Останнім часом автори уникають повних портретописань, домінують “умовні обличчя”, зосередження на деталі, яка несе асоціативну інформацію, є символічним кодом. Спостерігається увага до опосередкованого і безпосереднього відтворення характеру героя. У побудові образної системи можна виокремити такі тенденції: героєм, як правило, є творча особистість (хоч часто “деструктивна”); акцент поставлено на інтровертній сфері, на психології героя, його екзистенції (яка часто співзвучна буттю суспільному, національному); переважає зображення кризових станів людини (фобії, манії, депресії), пов’язаних з апокаліптичним, есхатологічним типами мислення, співзвучними епосі кінця століття. У жіночій прозі означеного періоду центральним є образ жінки, для якого характерні різноманітні характеристики.
Другий підрозділ третього розділу – “Типологія жіночих образів” – містить класифікацію та аналіз жіночих образів у жіночій прозі 80-90-х років ХХ ст. У проведенні типології жіночих образів використано “збірний критерій”, який включає структуру образу, поведінку героїв, що залежать від тематичного центру твору і сповідуваної письменницями тенденції творення художніх текстів і артикуляції “жіночого письма” (традиційного, “синтетичного”, феміністичного спрямування). Звичайно, подібні класифікації створюються передусім для зручності й завжди відзначаються умовністю, однак є одним із засобів систематизації матеріалу, що потребує аналізу й оцінки. Проаналізовано типи жіночих образів: дівчина, яка самореалізацію власного “Я” бачить у вдалому заміжжі (Юлія з повісті Є. Кононенко “Сестра”); мати; “пасивна жінка”; жінка-аристократка духом; жінка-романтик; жінка, що живе за законами свого часу; “перехідний тип” (від пасивної до активної) жінки; “нова жінка”; феміністка.
Чи не найпоширенішим є тип “нової жінки”, репрезентований О.Забужко: Оксана (“Польові дослідження...”), Ганна (“Казка про калинову сопілку”), Рада (“Інопланетянка”), Мілена (“Я, Мілена”), Дарка (“Дівчатка”). У жіночому характері тісно переплетені фемінні й маскулінні риси. Авторка не просто висвітлює характер героїні, а й зупиняється на процесі її становлення (“Дівчатка”). Специфічним є використаний художній принцип “опозиції” – зіставлення й порівняння характерів, паралельного показу двох світів, емоцій і пристрастей двох типів жінок.
Поширеним є також тип жінки-аристократки духом, який змальовує С.Майданська (Делія з “Провідної неділі”, Анна з “Землетрусу”, Марта з роману “Діти Ніоби”), презентуючи гендерну колоритність, дотримуючись принципу симетричного моделювання жіночих і чоловічих характерів, поєднуючи фемінні та маскулінні риси. Натомість культ матері, материнський інстинкт С.Майданська драматично розкриває в типовому образі Рахілі: переживання за долю своїх дітей, їх життя сягають критичної межі й стають для неї
