Національний педагогічний університет
імені М. П. Драгоманова

Кузьменко Віра Ульянівна

УДК 159.922.6:159.922.73:371.311.1

Психолого-педагогічні основи

розвитку індивідуальності дитини

від 3 до 7 років

19.00.07 – педагогічна та вікова психологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора психологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант: доктор психологічних наук, професор,
дійсний член АПН України,
Бех Іван Дмитрович,
Інститут проблем виховання АПН України, директор.

Офіційні опоненти: доктор психологічних наук, професор,
Піроженко Тамара Олександрівна,
Київський міжнародний університет,
завідувач кафедри психології;

доктор психологічних наук, професор,
Рибалка Валентин Васильович,
Інститут педагогіки та психології професійної освіти АПН України, завідувач відділу психології трудової
та професійної підготовки;

доктор психологічних наук, професор,
Коломінський Наум Львович,
Міжрегіональна академія управління персоналом, завідувач кафедри психології.

Провідна установа: Прикарпатський державний університет
імені В. Стефаника, кафедра педагогічної та вікової психології, Міністерство освіти і науки, м. Івано-Франківськ.

Захист дисертації відбудеться “21” червня 2006 р. о 14.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.10 у Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розіслано “_17__” травня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. В. Долинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Наш час характеризується докорінними суспільно-політичними, економічними та соціальними змінами, які зумовлюють трансформацію свідомості людей, їх ставлення до держави, суспільного та власного життя, культури, науки і освіти. Підвищується роль і значущість кожної особистості у внесенні та підтримці нових або реконструюванні старих цінностей, створенні матеріальної та духовної бази громадянського суспільства. Державна національна програма “Освіта (Україна ХХI століття)”, Закон України “Про освіту”, Закон України “Про дошкільну освіту”, “Базовий компонент дошкільної освіти в Україні” визначають пріоритети розвитку сучасної освітньої системи. Складниками цієї системи є гуманізація, демократизація, національна спрямованість освіти та індивідуалізація виховання й навчання.

Проблема розвитку індивідуальності – одна з найактуальніших у сучасній психології і вимагає нових стратегічних ліній для її вирішення. Проте ще не розроблено цілісної теорії, не існує науково-експериментально обґрунтованої концепції і методики розвитку індивідуальності дошкільника. У вітчизняній психології зберігається значний розрив між теоретико-експериментальними розробками та їх технологічним забезпеченням, що значно гальмує процеси впровадження гуманістичних тенденцій у практику освітньої діяльності.

Питанням індивідуального та диференційованого підходу до виховання та навчання дітей, які є засадничими при побудові загальної концепції розвитку індивідуальності, завжди приділялась увага. Видатні вітчизняні та зарубіжні філософи, педагоги і психологи минулого М. О. Бердяєв, М. Монтессорі, Ж. Піаже, Й.Г. Песталоцці, С.Ф. Русова, Ж.П. Сартр, Г.С. Сковорода, Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, В. Франкл, Ф. Фребель, С. Френе та інші наголошували на необхідності цінування своєрідності кожної людини, глибокого знання її індивідуальних відмінностей, розвитку в педагогів необхідних для цього професійних якостей, створення найбільш комфортних умов для навчання та виховання дітей.

Велике значення для розуміння структури індивідуальності, особливо компонентів індивідного (біологічного, об’єктивного) спрямування, що є складниками цієї структури, мають праці видатних психологів та фізіологів П.П. Блонського, В.В. Зеньківського, П.Ф. Каптерєва, М.М. Ланге, І.П. Павлова, І.М. Сечєнова, І.О. Сікорського, Б. М. Теплова. До вивчення індивідуальних особливостей психічного розвитку дитини вони підходили з позиції необхідності всебічного осягнення її природи та гармонізації подальшого життєвого шляху кожної людини.

У психолого-педагогічній науці зокрема вивчалися питання про взаємозв`язки та взаємозалежності між психічними явищами, індивідуальними властивостями, віковими новоутвореннями, кризами та діяльністю дитини. Фундаментальні праці Б.Г. Ананьєва, Л.І. Божович, Л.С. Виготського, О.В. Запорожця, Я.Л. Коломінського, Г.С. Костюка, М.І. Лісіної, М.М. Поддякова, С.Л. Рубінштейна, П.Р. Чамати, Д.Б. Ельконіна дають змогу усвідомити зміст основних психологічних понять у контексті проблеми розвитку індивідуальності та зрозуміти своєрідність кожного з них, встановити найбільш дієві механізми активізації психічних функцій особистості та індивідуальності, виявити закономірності вікового та індивідуального розвитку дитини, окреслити значення різних видів дитячої діяльності у процесі становлення самосвідомості, суб’єктності, довільності, творчості.

Вивчення феномена “індивідуальність”, з`ясування особливостей процесу індивідуалізації особистості пов’язане з глибоким розумінням як природних передумов у процесі розвитку індивідуальності дитини, так і її особистісного потенціалу, механізмів реалізації останнього. Саме таке бачення дозволяє здійснювати цілісний, системний аналіз унікальних особливостей розвитку кожної дитини і спрямувати увагу на розвиток „інтегральної індивідуальності” (В. С. Мерлін), яка об`єднує у собі розмаїття людських проявів.

Визначальними для осмислення аспекту особистісного становлення людини, зокрема дитини дошкільного віку, для нас стали ідеї І. Д. Беха, М. Й. Боришевського, І. В. Дубровіної, З.С. Карпенко, О. Л. Кононко, В. К. Котирло, М.В. Крулехт, В. Т. Кудрявцева, Т.О. Піроженко, Ю.О. Приходько, В.В. Рибалки, М.В. Савчина, Т.М. Титаренко, О.A. Шаграєвої та ін. Вченими доведено, що першоосновою повноцінного особистісного буття дитини є задоволеність нею цим буттям, а також виявлено збалансованість тенденцій до самозбереження і саморозвитку в поєднанні з прагненням до розширення особистісного простору, що призводить до включення механізмів типізації та індивідуалізації, екстеріоризації та інтеріоризації.

Наше дослідження спирається на доробок відомих фахівців у галузі психології та педагогіки, які приділили значну увагу питанням про рівні, форми, види індивідуалізації та диференціації, навчально-методичне забезпечення диференційованого освітнього процесу (В.І. Бондар, В.В. Давидов, Л.В. Занков, Н.Л. Коломінський, С.Д. Максименко, Д.Ф. Ніколенко, О.Я. Савченко, О.В. Скрипченко та інші), про зміст, методи та умови вивчення індивідуальних особливостей психічного розвитку дітей дошкільного віку (С.Є. Кулачківська, С.О. Ладивір, Л.Г. Подоляк, В.В. Тарасун, С.П. Тищенко та інші), про потенційні можливості дітей в оволодінні засобами пізнавальної діяльності (Н.М. Бібік, Р.С. Буре, Н.С. Лейтес, О.В. Проскура), про зміст, методи, форми індивідуалізованого навчання і виховання дошкільників у різних видах діяльності (Л.В. Артемова, А.М. Богуш, З.Н. Борисова, Е.С. Вільчковський, Н.Ф. Лисенко, Т.І. Поніманська, О.О. Фунтікова).

У фокусі дослідницької уваги знаходяться праці, безпосередньо присвячені проблемі розвитку індивідуальності та індивідуального підходу, в яких значне місце відводиться комплексному вивченню індивідуальних властивостей, індивідуальних стилів діяльності, окресленню конструктивних шляхів індивідуально-диференційованої взаємодії з дітьми (Н.І. Баглаєва, С.Н. Бубка, В.М. Галузинський, В.І. Доротюк, Т.Б. Кабанова-Кліміна, Я.Й. Ковальчук, В.С. Мерлін, В.М. Русалов, Л.М. Собчик, І.Е. Унт, Л.І. Фомічова та ін.).

Суттєвими для аналізу проблем індивідуалізації особистості, становлення індивідуальних відмінностей, формування індивідуального стилю діяльності та життя мають теорії (індивідуальна, епігенетична, самоактуалізації, гуманістична, психоаналітична, аналітична) зарубіжних дослідників А. Адлера, Е. Еріксона, А. Маслоу, К. Роджерса, З. Фрейда, К. Юнга) а також концепції: трьохфакторної моделі психодінамічних властивостей (Г. Айзенка), особистісних конструктів (Д.Келлі), конституціональних особливостей (Е. Кречмера), конституціональних особливостей (Ч. Спірмена), триархічної структури здібностей (С. Стернберга). Праці названих авторів дозволяють створити теоретико-методологічну основу концепції оптимального педагогічного сприяння розвиткові індивідуальності дитини.

Усі зазначені вище вчені вважають дитинство тим періодом, який є найважливішим для становлення індивідуальних відмінностей, стабілізації біологічних передумов особистісного розвитку, формування психічних процесів, довільності поведінки та діяльності. Саме в період від 3 до 7 років, який пов’язаний з перебігом ряду вікових криз, виникають суттєві особистісні новоутворення, індивідуальний характер становлення яких впливає на процеси самості, ототожнення, індивідуалізації та соціалізації людини. Цей віковий період є найсприятливішим для здійснення профілактичної психолого-педагогічної роботи, найбільш сензитивним порівняно з усіма подальшими періодами життя. Своєрідність дошкільного дитинства для розвитку індивідуальності зумовила визначити цей віковий період як досить актуальний для проведення дослідження.

Таким чином, об’єктивна необхідність здійснення ґрунтовного дослідження проблеми розвитку індивідуальності викликана суспільними запитами щодо реформування дошкільної освіти у напрямі гуманізації та демократизації, запитами батьків, педагогічних колективів, реальними потребами самих дітей, а також недостатньою розробленістю проблеми у психолого-педагогічній літературі. Все це обумовило вибір теми нашого дослідження “Психолого-педагогічні основи розвитку індивідуальності дитини від 3 до 7 років”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження здійснювалось відповідно до тематичного плану науково-дослідних робіт НПУ імені М.П. Драгоманова, затвердженого вченою радою університету 26 грудня 2002 року (протокол № 5), згідно наукового напряму “Теорія та технологія навчання і виховання в системі освіти”.

Тема дослідження затверджена вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № від 3.10.2002 р.) та узгоджена Радою з координації наукових досліджень в галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № від 26.11. 2002 р.).

Об`єкт дослідження – розвиток індивідуальності дитини дошкільного віку.

Предмет дослідження – психологічні закономірності, детермінанти та умови розвитку індивідуальності дитини від 3 до 7 років у педагогічному процесі дошкільного навчального закладу.

Мета дослідження – здійснити теоретичне обґрунтування та експериментальне вивчення особливостей, чинників, умов розвитку індивідуальності в дошкільному періоді онтогенезу та розробити модель і технологію розвитку індивідуальності дитини від 3 до 7 років.

На початку дослідження було зроблено ряд припущень загальнотеоретичного та прикладного характеру.

Загальнотеоретичні гіпотези. Структура інтегральної індивідуальності передбачає наявність взаємозв`язку індивідного та особистісного конструктів, кожен з яких визначається сукупністю відмінностей відповідного характеру. Змістовою основою індивідуальності як глибинного рівня особистості є властивості, формування яких забезпечує активізацію суб’єктності, довільності та творчості, впливає на вироблення індивідуального стилю поведінки та діяльності, створення унікального життєвого досвіду, значущого не тільки для самої людини, а і прийнятного для інших.

Гармонійний або дисгармонійний розвиток індивідуальності дитини
3-7 років суттєво залежить від діапазону та змісту створених або підтриманих соціумом принципів соціокультурної поведінки дитини, які забезпечують синхронний перебіг у її життєвому просторі процесів індивідуалізації та соціалізації, емоційного та когнітивного, індивідного та особистісного зростання, профілактику дисгармоній, успішність навчально-виховної роботи. Чим більшою мірою у соціальному оточенні дитини підтримуються принципи оптимального співвідношення процесів розвитку і саморозвитку, природного та набутого, соціального та індивідуального, а також принципи індивідуального підходу, гуманістичної спрямованості, цілісності, інтегрованості дитячої індивідуальності, створення емоційно збагачених виховних ситуацій та варіативності розвивального середовища, тим більш гармонійно розвивається індивідуальність дитини віком від трьох до семи років.

Прикладні гіпотези. В процесі індивідуалізованої, гуманістично спрямованої взаємодії педагога з дитиною 3-7 років створюється атмосфера, сприятлива для формування позитивної динаміки індивідуальних відмінностей та базових властивостей індивідуальності. При цьому технологія розвитку інтегральної індивідуальності дошкільника передбачає створення системи умов опосередкованого та застосування засобів безпосереднього впливу на цей процес.

Ефективними психолого-педагогічними умовами розвитку індивідуальності дитини 3-7 років є: перебудова освітнього простору та стилю спілкування педагогів з дітьми від фронтального до індивідуалізованого, підвищення психологічної компетентності педагогів, оволодіння ними методами вивчення індивідуальних відмінностей, фіксації та аналізу отриманих даних, розробки та комплектації індивідуалізованих освітніх програм, активне включення батьків у навчально-виховний процес. Провідним психолого-педагогічним засобом, що безпосередньо впливає на розвиток індивідуальності, є насиченість повсякденного життя дітей виховними ситуаціями, які актуалізують процеси суб’єктності, довільності, творчості та впливають на розвиток системоутворювальних властивостей індивідуальності.

Відповідно до мети і гіпотез сформульовано дослідницькі завдання:

1) визначити сутнісні характеристики основних понять дослідження, виходячи з феноменологічного опису їх природи, теоретично обґрунтувати архітектоніку інтегральної індивідуальності;

2) експериментально виявити особливості соціокультурної ситуації розвитку індивідуальності дитини шляхом вивчення педагогічного процесу дошкільного навчального закладу та стилів сімейного виховання;

3) здійснити експериментальне вивчення психологічного змісту, закономірностей та детермінант розвитку індивідуальності дошкільника;

4) розкрити зміст психолого-педагогічних принципів, умов та засобів індивідуалізованого виховання і навчання дітей у дошкільних навчальних закладах;

5) створити модель ефективного розвитку індивідуальності дитини 3-7 років, на основі якої розробити та апробувати технологію розвитку індивідуальності, запровадити її у практику освітньої діяльності.

Методологічною базою дослідження стали філософські та психолого-педагогічні положення про єдність свідомості та діяльності, біологічного та соціального (Б.Г. Ананьєв, М.О. Бердяєв, Л.С. Виготський, В.С. Мерлін), про опосередкування зовнішніх впливів внутрішніми умовами, провідну роль діяльності та спілкування в розвитку психіки (О.О. Бодальов, О.В. Запорожець, Я.Л. Коломінський, Г.С. Костюк, М.І. Лісіна, С.Л. Рубінштейн), про творчу побудову індивідуально-окресленого життєвого шляху (Л.В. Сохань), про природу і сутність розвитку особистості (О.Г. Асмолов, Г.О. Балл, В.В. Давидов, С.Д. Максименко, В.О. Татенко), про цілісність психічного життя особистості та стиль життя (А. Адлер), а також індивідуально-орієнтовані положення гуманістичної психології (К. Роджерс, А. Маслоу, Е. Еріксон), психоаналітичних концепцій (З. Фрейд, К. Юнг).

Теоретичне підґрунтя аналізу проблеми розвитку індивідуальності склали концептуальні підходи педагогічної та вікової психології щодо закономірностей та умов розвитку індивідних та особистісних властивостей (І.С. Булах, Н.Л. Коломінський, Д.Ф. Ніколенко, П.В. Лушин, В.В. Рибалка, В.М. Русалов, П.Р. Чамата), індивідуалізації та соціалізації особистості (К.О. Абульханова-Славська, М.С. Єгорова, Л.М. Собчик, І.Е. Унт), особливостей індивідуального розвитку на ранніх етапах онтогенезу в умовах суспільного виховання та навчання (Л.І. Божович, О.Л. Кононко, В.К. Котирло, В.Т. Кудрявцев, Г.О. Люблінська, В.С. Мухіна, Т.О. Піроженко, Н.А. Побірченко, Ю.О. Приходько, Т.М. Титаренко), зарубіжні дослідження, присвячені питанням класифікації та становлення індивідуальних відмінностей К. Купера, Дж. Келлі, Є. Кречмера, Г. Айзенка, Ч. Спірмена, Л. Терстоуна, С. Стернберга.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети застосовувалась система теоретичних та емпіричних методів. Основними методами теоретичного дослідження визначено: теоретико-методологічного аналізу проблеми, міждисциплінарного синтезу, моделювання, гіпотетико-дедуктивний, концептуально-порівняльного аналізу та узагальнення.

У ході емпіричного дослідження основним став метод психолого-педагогічного експерименту, який передбачав проведення констатувального, формувального та контрольного етапів. На кожному з них застосовувався комплекс допоміжних методів. На діагностичному етапі дослідження провідними методами обрано: 1) при вивченні особливостей розвитку індивідуальності дитини 3-7 років – метод цілеспрямованого спостереження за поведінкою дітей, бесіди, моделювання експериментальних ситуацій у різних видах та умовах діяльності, тестування, порівняльно-віковий метод, методи ідеографічного та номотетичного аналізу даних; 2) при вивченні особливостей соціокультурної ситуації розвитку індивідуальності дитини 3-7 років – методи спостереження, усного та письмового опитування.

Основними методами на етапі формувального експерименту обрано: 1) в навчально-виховній роботі з дітьми – методи формування досвіду поведінки; 2) в роботі з дорослими – методи активного навчання. Оцінювання результативності запровадженої технології на етапі контрольного експерименту відбувалось за допомогою порівняльного виміру окремих аспектів проведеної роботи. Використано методи статистичного аналізу даних за допомогою комп’ютерної обробки результатів експерименту.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота проводилась на базі дошкільних навчальних закладів м. Києва № № 225, 483, 63, 191, 373, 432, 146, 425, 395, 396, 460, 478, 295, 692. Дослідження проводилось упродовж 1996-2005 років. Сукупна кількість учасників експериментальної роботи становила 1674 осіб, серед яких 948 вихованців дошкільних навчальних закладів (з них 462 молодшого та 486 старшого дошкільного віку) та 726 дорослих (з них 448 батьків та 278 вихователів).

Надійність і вірогідність наукових положень, висновків і рекомендацій забезпечується методологічним обґрунтуванням вихідних положень, застосуванням комплексу апробованих методів дослідження, їх відповідністю віковим особливостям досліджуваних, меті та завданням роботи, репрезентативністю вибірки досліджуваних, проведенням якісного та кількісного аналізу експериментальних даних, тривалістю апробації та запровадження результатів дисертації у практику діяльності дошкільних навчальних закладів.

Наукова новизна та теоретична значущість дослідження полягають у тому, що в ньому:

– вперше виявлено психологічні особливості, закономірності та детермінанти розвитку індивідуальності в дошкільний період онтогенезу. Обґрунтовано положення про необхідність інтегрованого підходу до розгляду індивідуальності дошкільника не лише як сукупності індивідуальних відмінностей, але і як певного ефекту в розвиткові особистості. Теоретично та експериментально доведено, що визначальним для розвитку індивідуальності дошкільника є гармонійна активізація процесів творчості, суб’єктності та довільності, а наявність певних властивостей (цілепокладання, вибірковості та винахідливості) забезпечує та супроводжує цей процес. Встановлені існуючі стилі педагогічної діяльності, родинного виховання з урахуванням спрямованості на розвиток індивідуальності дитини. Виявлені поширені типи розвитку індивідуальності дошкільника (стабільно-гармонійний, нестабільно-гармонійний, асинхронний, дисгармонійний). Створено та апробовано теоретико-експериментальну модель розвитку індивідуальності дитини 3-7 років в педагогічному процесі дошкільного навчального закладу, вихідною основою якої стала структурно-змістова сутність індивідуальності;

– розширено та доповнено визначення сутності провідних понять (індивідуальність, індивідуалізація особистості, індивідуалізація освіти, індивідуальний підхід, індивідуальний стиль діяльності). Поглиблено розуміння спільного та відмінного у процесі розвитку особистості та індивідуальності дошкільника. Поширено уявлення про психологічні закономірності та провідні тенденції вікової та індивідуально-окресленої динаміки становлення індивідуальних відмінностей, стадіальності їх розвитку на етапі дошкільного дитинства. Поглиблено уявлення про можливі негативні наслідки на шляху розвитку дитячої індивідуальності, причини їх виникнення та заходи щодо попередження та усунення;

– набули подальшого розв’язання питання: перебігу процесу індивідуалізації особистості в дошкільному дитинстві через розгляд особливостей становлення індивідуальних відмінностей та системоутворювальних властивостей індивідуальності, провідної ролі процесів інтеграції та універсалізації на шляху розвитку індивідуальності, циклічності та етапності індивідуального підходу, визначення оптимального комплексу індивідуальних відмінностей та особливостей їх вивчення в дошкільному віці, своєрідності принципів та умов, необхідних для успішного розвитку індивідуальності, створення варіативних освітніх програм та виховних ситуацій, які набувають надзвичайно важливого значення у процесі розвитку індивідуальності дошкільника.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження озброюють педагогів дошкільних навчальних закладів технологією ефективного розвитку індивідуальності дитини 3-7 років з урахуванням багатокомпонентної структури освітнього процесу, комплексними методиками вивчення індивідуальних відмінностей та системоутворювальних властивостей індивідуальності, варіативними програмами урахування індивідуальних відмінностей, правилами розробки індивідуалізованих освітніх програм, створення виховних ситуацій, засобами профілактики дисгармоній на шляху розвитку індивідуальності, націлюють на створення відповідних для цього умов, забезпечення варіативного розвивального середовища, підтримку унікальності кожної дитини при здійсненні навчально-виховної роботи.

Отримані у ході дослідження результати мають значення для оновлення форм та збагачення змісту підготовки педагогів і психологів у напрямі підвищення компетентності в питаннях розвитку індивідуальності дитини
3-7 років. На основі дослідження розроблено та впроваджено у практику вищої та післядипломної освіти педагогічних працівників спецкурс: “Індивідуалізація виховання і навчання в освітніх закладах”, для проведення якого розроблено навчально-методичний посібник на таку ж тему. Даний спецкурс включено в навчальні плани для студентів дошкільного відділення педагогічного факультету КМПУ імені Б. Д. Грінченка та Інституту педагогіки і психології НПУ імені М.П. Драгоманова.

Особистий внесок здобувача. Розроблені наукові положення та одержані теоретичні і емпіричні результати є самостійним внеском автора в проблему розвитку індивідуальності дитини 3-7 років. Основні наукові положення та результати дисертаційного дослідження відображені у самостійних наукових публікаціях автора, створених на основі розробленої автором концепції та апробованої технології розвитку індивідуальності дитини 3-7 років. Розробки та ідеї, які належать співавторам, у дисертації не використовуються.

Автор дослідження брала участь у розробці програмно-методичного забезпечення “Базового компоненту дошкільної освіти в Україні”. З урахуванням теми дослідження зроблено внесок у зміст вихідних положень та комплекс заходів програми “Столична освіта 2000-2005”, проект “Дошкілля”. У змісті другого, доопрацьованого та доповненого, варіанту програми “Дитина” та методичних рекомендацій до неї розкрито сутність та умови реалізації принципів розвитку індивідуальності дитини 3-7 років, розширено варіативність осередків дитячої діяльності, викладено особливості проведення індивідуальних та підгрупових занять, уточнено зміст роботи психолога дошкільного навчального закладу у напрямі вивчення та урахування індивідуальних відмінностей дітей, складання психолого-педагогічних характеристик, створення варіативних та індивідуалізованих освітніх програм.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Виявлені в дослідженні тенденції широко представлені педагогічній громадськості м. Києва, Київської області, міст Полтави, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Херсона, Одеси, Чернігова, Тернополя, Івано-Франківська шляхом проведення тематичних семінарів, виступів на курсах підвищення кваліфікації, лекцій та індивідуальних консультацій для різних категорій педагогічних працівників системи дошкільної освіти.

Результати дослідження доповідались та отримали схвалення на Міжнародних, всеукраїнських та міських наукових, науково-методичних та науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах. Зокрема на Міжнародних наукових конференціях: “Общечеловеческие ценности и профессиональное становление личности” (Росія, Смоленськ, 1999 г.), “Культура, искусство, образование: проблемы, перспективы развития” (Росія, Смоленськ, 1999), “Преемственность дошкольного и начального образования” (Росія, Смоленськ, 1999); “Дошкольное и начальное образование на пороге третьего тысячелетия. Герценовские чтения” (Росія, Санкт-Петербург, 1999), “Теоретико-методологические проблемы совершенствования психологической подготовки менеджеров” (Київ, 1999); Перших Міжнародних Драгоманівських читаннях (Київ, 2003); всеукраїнських конференціях: “Шляхи розвитку здібностей у дітей дошкільного віку” (Запоріжжя, 1999), “Дитинство: наступність і перспективність” (Переяслав-Хмельницький, 2000), “Оновлення змісту, форм та методів навчання та виховання в закладах освіти” (Рівне, 2002), “Проблеми професійної підготовки вчителя школи майбутнього” (Мелітополь, 2002), “Особливості освіти дітей шестирічного віку” (Київ, 2004),”Проблеми вищої педагогічної освіти у світлі рішень II Всеукраїнського з’їзду працівників освіти” (Київ, 2002), щорічних Грінченківських читаннях (Київ, 1996; 1997; 1998; 1999; 2000).

Основні науково-методичні положення та результати дослідження впроваджено у практику роботи дошкільних навчальних закладів м. Києва (довідки № /1302-а та 5-1302-б від 16.02.2005 р., довідки № /31 та 55/31 від 19.01.2006 р.), Київської області (довідки № та № від 20.01.2006 р.), у навчальний процес Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (довідка № /06 від 16.01.2006 р.) та Київського міського педагогічного університету імені Б.Д. Грінченка (довідка № від 07.12.2005 р.).

Публікації. Результати дослідження та методичні рекомендації щодо здійснення психолого-педагогічної роботи з розвитку індивідуальності дитини представлені у 68 публікаціях автора, у тому числі монографії, 5 посібниках та програмах (із грифом МОН України), 26 статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 16 програмах, посібниках та методичних рекомендаціях для дошкільних працівників, 20 доповідях на наукових та науково-практичних конференціях. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження становить понад 55 друкованих аркушів.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (395 найменувань, з них 24 – іноземною мовою) і 14 додатків. Загальний обсяг дисертації становить 519 сторінок, основний зміст роботи викладено на 460 сторінках, вона містить 22 таблиці та 6 рисунків, розташованих на 12 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність проблеми, розкрито стан її розробленості, сформульовано об’єкт, предмет дослідження, визначено його загальну мету та завдання, окреслено загальнотеоретичні та прикладні гіпотези. Сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, охарактеризовано теоретичні та емпіричні методи дослідження. Наведено відомості про зв’язок роботи з науковими планами та програмами, особистий внесок автора, експериментальну базу дослідження, апробацію результатів, публікації за темою дисертації, обсяг та структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи проблеми розвитку індивідуальності” розкрито методологічну базу дослідження, проаналізовано феномен індивідуальності згідно існуючих психолого-педагогічних теорій, розглянуто питання про індивідуальні відмінності, детермінанти розвитку індивідуальності, індивідуальний стиль життя та діяльності, схарактеризовано авторське бачення структурно-змістової моделі індивідуальності, висвітлено питання про індивідуальний підхід як провідний принцип розвитку індивідуальності. Представлено трактування провідних понять теми: індивідуальність, індивідуалізація особистості, індивідуальні відмінності, індивідуальний стиль діяльності, системоутворювальні властивості індивідуальності, індивідуалізація освіти, індивідуальний та диференційований підхід.

Методологічну парадигму дослідження визначили ідеї, в яких вивчення розвитку індивідуальності передбачає глибоке розуміння як природних передумов цього процесу, так і механізмів реалізації особистісного потенціалу (А. Адлер, Б.Г. Ананьєв, О.Г. Асмолов, І.С. Кон, О.М. Леонтьєв, В.С. Мерлін, В.А. Петровський).

Аналіз існуючих наукових досліджень дав змогу виокремити основні напрямки у трактуванні сутності індивідуальності. Один із них, найбільш поширений, визначає індивідуальність як сукупність більшої або меншої кількості індивідуальних відмінностей, де відмінності природного (об’єктивного) та особистісного (суб’єктивного) значення ієрархізуються (П.П. Блонський, Б.О. Вяткін, О.І. Крупнов, С.К. Нартова-Бочавер, І.В. Равіч-Щербо та ін.). Другий напрямок пропонує розглядати індивідуальність як особливе утворення в процесі розвитку особистості, “глибину” особистості, ефект зрілої особистості, високий рівень розвитку особистості (Б.Г. Ананьєв, О.Г. Асмолов, Н.Л. Коломінський, В.М. Русалов). При цьому аналіз першоджерел показав, що ті властивості, які давали б можливість вивчати індивідуальність як комплексне, інтегроване утворення, засвідчували наявність глибинного розвитку особистості, називаються та обґрунтовуються лише теоретично, але їх вплив на процес розвитку індивідуальності не підтверджується кількісно-якісними експериментальними даними.

Спираючись на судження методологічного характеру провідних психологів (О.Г. Асмолов, В.В. Рибалка, В.О. Татенко), індивідуальність розглядається нами не лише як проста сукупність індивідуальних відмінностей, а як певний “ефект” у розвиткові особистості, що супроводжується появою нових властивостей, які забезпечують побудову індивідуального стилю поведінки та неповторного життєвого шляху. Згідно з нашою концепцією, архітектоніка інтегральної індивідуальності має структурну та змістову основу. Структурна основа індивідуальності визначається поєднанням індивідного та особистісного конструктів, кожен з яких містить у собі комплекс індивідуальних відмінностей відповідного значення. Змістовою основою індивідуальності як глибинного рівня розвитку особистості виступають властивості, успішне становлення яких забезпечує вироблення власного стилю діяльності та життя, побудову унікальної життєвої траєкторії, яка стає значущою не тільки для самої людини, а і прийнятною для інших.

При вивченні структурної основи індивідуальності нами проаналізовані дослідження, присвячені проблемі індивідуальних відмінностей (А. Анастазі, Г. Айзенк, П.П. Блонський, В.В. Давидов, М. Закерман, К.М. Корнілов, Г.С. Костюк, Е. Кречмер, К. Купер, О.Ф. Лазурський, В.С. Мерлін, В.Д. Небиліцин, С.Л. Рубінштейн та ін.). Встановлено, що в сучасних психолого-педагогічних дослідженнях індивідуальні відмінності презентуються як особливості психічних процесів, станів, властивостей, як певні характеристики, які відрізняють одну людину від іншої та в сукупності утворюють цілісну систему індивідуальності. Маються на увазі індивідуальні відмінності сприймання, уваги, пам`яті, мислення, емоційних реакцій, часу реакції, особистісних утворень – інтересів, здібностей, характеру (П. К. Анохін, А.В. Брушлинський, М.С. Єгорова, М.Є. Малков, Н.І. Пов’якель, О.В. Скрипченко).

Вченими встановлено, що індивідуальні відмінності характеризуються мінливістю, вони можуть бути різної складності і глибини, різного ступеня сталості. З’ясовано, що факторами, які детермінують розвиток індивідуальних відмінностей, є складна система взаємозалежностей компонентів природного розвитку, соціальної ситуації розвитку (контексту), участі дитини в різних видах діяльності, внутрішня позиція особистості, своєрідність індивідуальної життєвої біографії (К.О. Абульханова-Славська, Г.С. Абрамова, Л.І. Анциферова, Ю.Б. Гіппенрейтер, О.В. Запорожець, Б.М. Теплов та ін.).

У загальну структуру індивідуальності включаються різні за обсягом та змістом комплекси індивідуальних відмінностей. Визначений у наукових дослідженнях перелік цих відмінностей надзвичайно різноманітний, у більшості випадків відкритий. В обґрунтуванні тієї чи іншої сукупності відмінностей не виявлено узгодженості поглядів науковців. Розбіжності у поглядах вчених привели до необхідності створення такого комплексу індивідуальних відмінностей, який би відповідав авторському баченню структурно-змістової сутності індивідуальності та давав змогу здійснити розгорнутий аналіз процесу її розвитку на етапі дошкільного дитинства. Це обумовило здійснення наукового пошуку в обґрунтуванні методів дослідження та способів аналізу інформації про стан індивідуальних відмінностей, які мають свою специфіку. Доведено результатами досліджень, що ефективними методами вивчення у такому разі визнаються порівняльно-віковий та лонгітюдний, а способами аналізу – номотетичний (вертикальний) та ідеографічний (горизонтальний). Основним параметром, за яким здійснюється вимірювання та оцінка індивідуальних відмінностей, вважається параметр стабільності (М.С. Єгорова, І.Е. Унт).

Причинами виникнення унікальної своєрідності людини визнається не лише факт наявності типових та індивідуальних особливостей психофізичного розвитку, а унікальне поєднання (гама) індивідуальних відмінностей, серед яких усі є одночасно типовими за змістом, але індивідуально окресленими за якісним станом. Саме за рахунок утворення такої гами відмінностей і виникає індивідуальне психологічне обличчя людини (Н.Л. Коломінський, В.С. Мерлін, Д.Ф. Ніколенко).

При розгляді змістової основи індивідуальності виникла необхідність уточнити, що саме (наявність певних властивостей, перебіг процесів або форм розгортання буття) може максимально об`єктивно свідчити про ступінь розвитку індивідуальності в широкому значенні цього слова та встановити детермінанти виникнення і збереження (або нівелювання) унікальності особистості дитини. Поштовхом і одночасно опорою при вирішенні цього питання слугували результати наукових праць, присвячених проблемі розвитку особистості, в яких йдеться про властивості, за допомогою котрих можна встановити так звану “глибину” й унікальність особистості, та які рівною мірою відображують біологічну та соціальну сутність людини (К.О. Абульханова-Славська, Л.І. Анциферова, З.С. Карпенко, О.Л. Кононко, М.В. Савчин, Д.І. Фельдштейн).

Аналітичне вивчення критеріїв розвитку і зростання особистості зумовило необхідність пошуку та обґрунтування системи тих властивостей, процес формування яких став би визначальним для розвитку індивідуальності у широкому значенні цього слова, забезпечував створення та відстоювання індивідуально- та соціально значущих життєвих цінностей, побудову та утримання своєрідної стратегії і тактики власного життя з урахуванням суспільних орієнтирів, здійснення цілеспрямованого свідомого впливу на себе та оточуюче середовище.

Процес творчої побудови індивідуально-окресленого життєвого шляху передбачає формування “картини світу”, в межах якого живе людина, та образу самої себе, як складової цього світу; відбиття у свідомості особистості цілісної картини життя як індивідуальної історії в часовій і просторовій перспективі та ретроспективі індивідуально-особистісного життєвого шляху; розроблення стратегії життя, планів і життєвої програми, в яких інтегруються цілі, очікування, мрії, прагнення особистості; корекцію її планів з урахуванням реальних обставин життя й особистісних можливостей, подолання кризових ситуацій як прояву суперечностей життя і “незавершеності” самої особистості (М.М. Бахтін, В.П. Зінченко, Г. М. Несен, К. Роджерс, Л.В. Сохань, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко, З. Фрейд, Е. Фромм, Е. Еріксон та ін.).

На основі зазначеного вище при пошуку та обґрунтуванні системи визначальних для розвитку індивідуальності властивостей ми виходили із наступних методологічних положень: 1) життєтворчість як спосіб самопрограмування та творчого здійснення особистістю свого життя є унікальним надбанням людини як зрілої особистості; 2) перетворення життєвого світу здійснюється мірою поглиблення суб’єктності, ускладнення особистісного ставлення до себе як функції ставлення до власного життя і ставлення до інших людей; 3) усвідомлений та цілеспрямований процес життєтворчості передбачає наявність “самовладнання”, активізацію спроможності людини здійснювати саморегуляцію поведінки, самоаналіз та самоконтроль власних емоційних, зокрема, критичних станів, а результатом саморегуляції є виховання волі, цілеспрямованості,організованості, вміння володіти собою, довільності поведінки.

Аналіз концептуальних теоретичних положень філософського та психологічного спрямування дає підстави вважати домінантними, системоутворювальними, базовими ті властивості, сформованість яких детермінує процеси становлення суб’єктності, довільності та творчості, що сукупно забезпечує творення та досягнення індивідуально- та суспільно-значущих орієнтирів, вибір, засвоєння та втілення суспільного досвіду та передбачає внесення нового, власного, самостійно створеного продукту в життя, поведінку та діяльність (О.Г. Асмолов, М.В. Крулехт, А. Маслоу, В.С. Мерлін).

Глибинними характеристиками, які активізують процес становлення суб’єктності, творчості та довільності, виконують змістоутворювальну функцію при побудові власного життєвого шляху, забезпечують унікальність стилю діяльності, поведінки та життя, вважаємо цілепокладання, вибірковість та винахідливість. Кожна з цих властивостей несе певне функційне навантаження, доповнює та удосконалює процес розвитку індивідуальності відповідно до означених стратегічних ліній. Цілепокладання супроводжує та забезпечує становлення довільності, вибірковість – суб’єктності, а винахідливість – творчості.

Показано, що центральне місце в системі домінантних властивостей індивідуальності посідає цілепокладання, функцією якого є здатність до відображення змісту та характеру віддалених або більш близьких намірів людини, визначення та досягнення стратегічних орієнтирів щодо власного життя, поведінки, окремих вчинків та рішень (Є.П. Ільїн, Л.М. Собчик, Ю.М. Швалб).

Функціональним призначенням вибірковості є виділення, засвоєння та втілення найбільш прийнятних для людини та відповідних її можливостям засобів досягнення поставленої мети, встановлення оцінного взаємозв’язку між власними потребами, наявним особистим досвідом і можливостями та актуальними потребами і пропозиціями соціального середовища (І.С. Кон, В.А. Петровський, В.О. Татенко, Д.І. Фельдштейн).

Функцією винахідливості в процесі розвитку індивідуальності є забезпечення творчого внесення власноствореного продукту в зміст діяльності або результат, створення нових задумів або невідомих раніше окремих прийомів втілення своїх чи чужих намірів (П.К. Анохін, Л.С. Виготський, Н.О. Ветлугіна, В.В. Давидов, В.О. Моляко, Я.О. Пономарьов, М.О. Холодна).

Інтегрованим результуючим утворенням, в якому сукупно відображується комплекс індивідуальних відмінностей індивідного та особистісного характеру та рівень сформованості системоутворювальних властивостей індивідуальності, виступає індивідуальний стиль діяльності, вироблення якого відіграє оптимізуючу та адаптивну роль в процесі життєдіяльності людини. Стиль діяльності розглядається як система різнорівневих властивостей індивідуальності, яка стосовно різних видів діяльності та рівнів індивідуальності набуває різне обличчя, але в будь-якому випадку виконує функцію ланцюжка у встановленні зв’язків між різними індивідуальними властивостями людини (В.С. Мерлін). Ядром індивідуального стилю вважається тип вищої нервової діяльності, проте його вплив не є жорстким і однозначним, більш визначальну роль відіграють особистісні та соціально-психологічні характеристики (А.Г. Ісмагілова).

Розповсюдженими є визначення індивідуального стилю діяльності як характерної для людини системи навичок, методів, прийомів, способів розв’язання завдань тієї чи іншої діяльності, які забезпечують успішне її виконання; як індивідуально-своєрідної системи психологічних засобів, до яких свідомо або стихійно звертається людина з метою найкращого врівноваження своєї типологічно обумовленої індивідуальності із зовнішніми умовами діяльності. Вважається, що комплекс індивідуальних особливостей людини може лише частково задовольняти вимогам якого-небудь виду діяльності, тому людина, мобілізуючи необхідні для роботи властивості, одночасно компенсує або долає ті, що заважають досягненню успіху (Е. Голібард, Д. Діксон, М. Джеймс, Д. Каган, Є.О. Клімов, Н.І. Пов’якель, Е.О. Салімова, Г. Уіткін, М.Р. Щукін та ін.).

На основі зазначеного вище ми розглядаємо індивідуальний стиль діяльності як таку індивідуально-психологічну характеристику, що забезпечує успішність в діяльності через спроможність до самостійної постановки та досягнення життєво-важливих цілей, здійснення адекватних для її досягнення засобів та внесення нового у зміст діяльності та застосовані засоби. Отже, типологію індивідуальних стилів діяльності доцільно встановлювати на основі сукупного вивчення стану тих базових характеристик, сформованість яких забезпечує реалізацію функцій постановки та досягнення цілей, планування, виділення в оточуючому середовищі та вибіркового засвоєння найбільш ефективних для успішного виконання діяльності засобів досягнення мети та створення нових, відмінних від раніше відомих прийомів, способів, форм, засобів її досягнення.

При розгляді процесу розвитку індивідуальності з’ясовано, що провідним на цьому шляху вважається процес індивідуалізації особистості (А. Адлер, Г. Олпорт, К. Юнг). Встановлено, що сучасні педагоги і психологи розглядають розвиток особистості у вигляді діалектичної єдності процесів соціалізації та індивідуалізації, при цьому підкреслюється, що індивідуалізація є результатом процесу соціалізації і навпаки (К.О. Абульханова-Славська, В.В. Рибалка, Д.І. Фельдштейн та інші).

Обґрунтовано положення про те, що розвиток індивідуальності відбувається гармонійно за умови забезпечення оптимального співвідношення між процесами індивідуалізації та соціалізації, емоційно-почуттєвого та когнітивного, індивідного та особистісного становлення. Дисгармонійним шляхом розвитку індивідуальності є такий, коли спрямованість акцентуйована лише на окремих сторонах розвитку, що може призвести до особистісного викривлення, асинхронії. Дисгармонією може вважатися повільне та поступове вивільнення і все більш широке використання в житті невідповідних можливостям людини форм поведінки, реагування, регресія (Т.М. Титаренко, О.А. Шаграєва).

У нашому розумінні процес гармонійного розвитку індивідуальності поєднує у собі декілька паралельних ліній, які є взаємообумовленими, взаємопов’язаними, але одночасно своєрідними та частково автономізованими. Таким чином, процеси розвитку індивідуальності виступають як єдині, але не однорідні процеси становлення індивідних та особистісних відмінностей, формування системоутворювальних властивостей, через удосконалення яких і відбувається становлення стилю поведінки, діяльності та життя людини.

Теоретичний аналіз психолого-педагогічної літератури дав можливість зробити висновок про те, що в процесі розвитку індивідуальності та особистості є ряд спільних та відмінних характеристик. Єдність, паралельність цих процесів зумовлює необхідність здійснення розвивальних заходів, які мають бути спрямовані на підтримку особистості як індивідуальності. Встановлена своєрідність процесу розвитку індивідуальності передбачає виділення специфіки побудови індивідуально орієнтованої освіти та запровадження ряду специфічних принципів роботи, створення спеціальних умов та застосування своєрідних засобів психолого-педагогічної діяльності.

Традиційно провідним принципом розвитку індивідуальності вважається принцип індивідуального підходу, запровадженню якого приділяли велику увагу видатні педагоги та психологи (О.І. Дорошенкова, В.В. Зеньківський, Н.Д. Лубенець, М. Монтессорі, Ж. Піаже, С.Ф. Русова, С. Френе). Доведено, що сутність індивідуального підходу полягає у вивченні та урахуванні педагогами індивідуальних відмінностей кожної дитини (Л.В. Занков, О.В. Запорожець, Г.О. Люблінська, Д.Ф. Ніколенко, Л.М. Проколієнко, В.О. Сухомлинський, П.Р. Чамата та ін.). Сучасними авторами підтверджено, що індивідуальний підхід полягає у гнучкому використанні педагогами інтегрованої та різноманітної системи засобів, форм, методів і прийомів навчально-виховної роботи, яка враховує цілісну картину індивідуального розвитку кожної дитини, його запровадження залежить від ряду умов (Н.І. Баглаєва, Н.А. Буняк, Я.О. Ковальчук, С.Є. Кулачківська, С.О. Ладивір, Н.С. Лейтес, Т.О. Піроженко, Т.І. Поніманська, О.В. Проскура, І.Е. Унт).

Авторська інтерпретація сутності індивідуального підходу полягає у диференціації та подальшій інтеграції його змісту стосовно виховної та навчальної роботи. Індивідуальний підхід у вихованні ми розглядаємо як варіативне використання педагогом системи засобів, форм, методів і прийомів виховної роботи, спрямованої на виховання особистісних якостей. Індивідуальний підхід у навчанні передбачає поширення діапазону вимог до змісту та якості засвоєння навчального матеріалу, зміну питомої ваги фронтальних та індивідуальних форм організації навчальної діяльності на користь останніх, варіюванні темпів оволодіння програмовим матеріалом, регламентації допомоги, що надається дітям.

Індивідуалізація освіти нами розглядається як більш широке поняття, аніж індивідуальний підхід, розуміється як особливий напрямок психолого-педагогічної роботи, як спрямованість навчально-виховного процесу на забезпечення цілісного та гармонійного розвитку індивідуальності дитини у широкому значенні цього слова. На нашу думку, індивідуалізація освіти передбачає запровадження цілого ряду принципів та створення сприятливих умов для збереження і підтримки індивідуальної своєрідності кожної дитини, забезпечення максимально ефективного індивідного та особистісного розвитку, вироблення дитиною власного стилю діяльності, поведінки та життя.

У другому розділі “Концепція експериментального дослідження проблеми розвитку індивідуальності дитини 3-7 років” розкрито вихідні наукові положення та логіку експериментальної роботи, принципи вивчення та розвитку індивідуальності дитини 3-7 років, обґрунтовано комплекс індивідуальних відмінностей та показники їх становлення у дитини 3-7 років, своєрідність формування системоутворювальних властивостей індивідуальності на цьому віковому етапі, критерії, показники та параметри їх вивчення. Представлено методику вивчення розвитку індивідуальності дитини 3-7 років у двох напрямках: через вивчення системи опосередкованих впливів на цей процес та безпосереднє з’ясування особливостей, закономірностей та детермінант розвитку індивідуальності дитини цього віку. Проаналізовано результати експериментального дослідження соціокультурної ситуації розвитку індивідуальності дошкільника в педагогічному процесі дошкільного закладу.

При визначенні концептуальних засад констатувального етапу дослідження з’ясовано, що індивідуальності, як своєрідному утворенню, притаманна власна динаміка та темпи розвитку, власна схильність до наслідування та сприйняття, засвоєння та вироблення нових ставлень та цінностей, які стосуються як біологічного так і соціального в житті людини. Тож, якщо вивчається не структура життєвого шляху середньостатистичного індивідуума, а унікальна біографія індивідуальності, об`єктивні дані необхідно доповнювати суб`єктивними, а вікові закономірності розглядати у діапазоні індивідуального.

Отже, специфічною відмінністю при вивченні процесів розвитку індивідуальності є те, що в процесі такого вивчення необхідно поєднувати виявлення типового (еталонного) та унікального, своєрідного. Встановлення невідповідностей еталонним нормативам окреслює ті аспекти розвитку дитини, які можуть стати змістовою основою для створення індивідуальних варіантів розвитку або пошуку