КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ХУСЕЙН ТАЛАЛЬ МАКЛАД

УДК 327[(4-15)+(5-011)]

ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ В АРАБСЬКОМУ

РЕГІОНІ (70-90-ТІ РОКИ)

-Політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті міжнародних відносин

Київського університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

БРУЗ Володимир Семенович,

кафедра міжнародних організацій і

дипломатичної служби Інституту

міжнародних відносин Київського

університету імені Тараса Шевченка

професор

Офіційні опоненти доктор історичних наук, професор

Гура Віктор Костянтинович,

Інститут світової економіки і

міжнародних відносин Національної

Академії Наук України,

завідувач відділом

кандидат історичних наук, доцент

МАЙДАН Іван Григорович

кафедра зовнішньої політики та

міжнародного права Дипломатичної

Академії України при Міністерстві

Закордонних справ України, доцент

Провідна установа Національний Інститут стратегічних

досліджень, м.Київ

Захист відбудеться “11” червня 1999 року о “12” годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка за адресою: 254119, м.Київ, вул.Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул.Володимирська 58, к.10.

Автореферат розісланий 29 квітня 1999 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Каменецький М.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Важливі зміни, що відбуваються у світі з кінця 80-х років в зв`язку з закінченням “холодної війни”, дезінтеграцією СРСР та виникненням на його території нових незалежних держав, зміни в соціально-економічному та політичному розвитку багатьох регіонів світу, поворот міжнародних відносин до демократизації, пошуку компромісів ознаменували початок нового етапу в розвитку людства - етапу становлення нового світового порядку і в зв`язку з цим спричинили потребу переосмислення багатьох аспектів сучасних міжнародних відносин.

Реальним для світової спільноти стає створення нової моделі міжнародних відносин на глобальному рівні, рисами якої є процес перегрупування сил та інтересів, перегляд старих та формування нових концепцій політичного розвитку, припинення локальних конфліктів, зменшення напруги в різних регіонах світу, створення надійних глобальних та регіональних механізмів забезпечення безпеки та зміцнення інтеграційних процесів.

Особливо актуальним на сучасному етапі є дослідження проблем, пов`язаних з місцем та роллю регіонів у світовому господарстві, міжнародних відносинах, впливом на розвиток світового співтовариства. Арабський регіон займає особливе місце в системі міжнародних відносин, яке визначається рядом географічних, економічних, воєнно-політичних факторів. В зв`язку з цим аналіз проблем розвитку даного регіону, його взаємовідносин з іншими регіонами, зокрема з європейським, має значний науковий і політичний інтерес.

Дослідження є актуальним також і в зв`язку з посиленням в сучасному світі процесів інтегрування на регіональному і глобальному рівнях. Високий рівень інтеграції демонструє Європейський Союз. Він займає важливе місце у визначенні загальноєвропейської політики щодо проблем міжнародних відносин. Незважаючи на певні розбіжності в політичних орієнтаціях, традиційних зв`язках, країнам Європейського Союзу вдалось розробити основи спільної політики на міжнародній арені, у відносинах з іншими країнами, в тому числі і з країнами арабського регіону.

Взаємовідносини Європейського Союзу та арабських країн мають особливу актуальність та важливість для європейських країн, що зумовлено традиційними історичними, політичними, економічними, геополітичними, стратегічними чинниками, а також в зв`язку з необхідністю забезпечення стабільності в арабському регіоні, так як на сучасному етапі цей регіон продовжує бути найбільш вибухонебезпечним районом світу.

Європейський Союз як одна з найбільш впливових сил на міжнародній арені виявляє посилену зацікавленість у вирішенні проблем арабського регіону. Одним з пріоритетних напрямків зовнішньої політики ЄС є розвиток відносин довіри та співробітництва з арабськими країнами, пошук шляхів вирішення заплутаного клубка близькосхідних проблем. В цьому контексті дослідження політики ЄС щодо арабського регіону є надзвичайно актуальним.

Питання забезпечення стабільності і безпеки в арабському регіоні, політики ЄС на міжнародній арені завжди були об`єктом особливої уваги науковців. Однак, враховуючи нові реалії 90-х років, необхідно продовжити наукове переосмислення та уточнення взаємовідносин арабських та європейських держав, діяльності ЄС на Близькому Сході, шляхів і методів посилення впливу ЄС на події в даному регіоні.

Проблеми інтеграції, налагодження взаємовигідних зв`язків з країнами світу, входження в міжнародні відносини в якості незалежної держави, пошук свого місця у вирішенні життєво важливих проблем розвитку світового співтовариства є надзвичайно актуальними для України. Тому дослідження політики ЄС у різних країнах, регіонах, формування взаємовигідних відносин між країнами є важливим для формування концептуальних основ зовнішньополітичного курсу України та вирішення завдань ефективного інтегрування української держави у світове співтовариство.

Зв”язок дисертації з науковими програмами, темами: тематика дисертації відображає один із напрямків науково-дослідницької роботи кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка, зокрема роль міжнародних організацій в розбудові України.

Актуальність теми дослідження визначила наукову проблему дисертаційної роботи: з`ясувати процес формування та реалізації зовнішньополітичної діяльності Європейського Союзу щодо арабського регіону у 90-ті роки.

Вирішення цієї наукової проблеми зумовило вибір основної концепції дослідження: політика в арабському регіоні займала особливе місце у шкалі зовнішньополітичних пріоритетів ЄС, що зумовлено особливим характером відносин між європейськими та арабськими державами, які сформувались в ході історичного розвитку. Підхід ЄС до євро-арабського діалогу, до вирішення близькосхідних проблем формувався, з одного боку, на основі інтересів європейських країн, а з другого - з врахуванням інтересів країн арабського регіону, реалій міжнародних відносин та потреб світового співтовариства.

Об`єктом даного дисертаційного дослідження є політика ЄС, політика окремих країн-членів Європейського Союзу, країн арабського регіону.

Предметом дослідження є: витоки, шляхи, процес формування та здійснення зовнішньополітичного курсу ЄС щодо арабського регіону, проблем Близького Сходу; концепції та принципи, на базі яких ЄС здійснював свою політику.

Метою дослідження є узагальнюючий комплексний аналіз політики Європейського Союзу у арабському регіоні в 70-90-ті роки для з`ясування наслідків її впливу на розвиток політичних та економічних процесів в арабському регіоні. Виходячи з цього, визначені і основні завдання дослідження:

- проаналізувати причини посилення напруги в арабському регіоні у 70-90-ті роки, пов`язані з політикою країн регіону та провідних країн світу;

- прослідкувати і проаналізувати еволюцію політики ЄС в регіоні у визначених хронологічних рамках;

- визначити важливість арабського регіону для військово-стратегічних, економічних, політичних та інших інтересів і планів ЄС;

- висвітлити взаємозалежність і взаємовплив двох регіонів (Європи та арабського регіону;

- проаналізувати позицію ЄС у вирішенні палестинської проблеми, як однієї з основних складових стабільності на Близькому Сході;

- визначити місце та ефективність впливу політики ЄС на розвиток ситуації в арабському регіоні;

- висвітлити та обгрунтувати пріоритети політики ЄС в співробітництві ЄС з країнами арабського регіону;

- прослідкувати багатопланові зусилля світового співтовариства і країн ЄС, спрямовані на пошук оптимальних шляхів вирішення близькосхідної проблеми.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 70-90-х років. Головна увага приділяється дослідженню 90-х років, які не знайшли до цього часу глибокого висвітлення у науковій літературі. Нижча межа досліджуваного періоду - 1974 рік (початок євро-арабського діалогу), верхня межа -1998 рік.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, що в ньому вперше в українській та зарубіжній історіографії автор зробив спробу здійснити комплексний аналіз політики ЄС в арабському регіоні в складний період змін на міжнародній арені. В дисертації вперше:

- дається аналіз посилення стратегічного та геополітичного значення арабського регіону для європейських країн на сучасному етапі;

- розкрито систему інтересів країн ЄС в арабському регіоні як складної сукупності численних цілей, прагнень, дій, спрямованих на формування, захист та забезпечення внутрішніх інтересів європейських держав; поглиблюється уявлення про традиції європейських інтересів в арабському регіоні;

- висвітлено еволюцію політики ЄС в регіоні, еволюцію євро-арабського діалогу, особливості його проведення на сучасному етапі, його головні напрямки та результати;

- висвітлені багатопланові зусилля світового співтовариства, країн ЄС, спрямовані на пошук найбільш оптимальних шляхів розвитку євро-арабського діалогу, вирішення близькосхідних проблем;

- дається об`єктивна оцінка основних політичних документів ЄС відносно вирішення палестинської проблеми;

- дається аналіз причин напруги в арабському регіоні в 90-ті роки, пов`язаних з політикою країн регіону та країн ЄС;

- проаналізовано вплив ЄС на близькосхідни1 мирний процес в 90-ті роки.

При вирішенні поставлених в роботі завдань автор дотримувався таких базових методологічних принципів, як історизм, об’єктивність методу порівняльного аналізу, що дало можливість розглядати політику ЄС в арабському регіоні на тлі сукупності подій, їх розвитку та кінцевих результатів.

Дисертант сформулював коло нових положень, які виносяться на захист:

- інтереси ЄС в арабському регіоні багатопланові, різноманітні і життєво важливі для Європи. Ці інтереси примушують сторони ЄС робити серйозні кроки для вирішення актуальних проблем арабського регіону, зміцнення своєї присутності в регіоні і взаємовідносин з арабськими країнами;

- євро-арабський діалог необхідний для врегулювання близькосхідних проблем і в цьому співпадають інтереси ЄС та арабських країн;

- продовження євро-арабського діалогу, переведення його на більш високий, ефективний рівень залишається важливим завданням міжнародних відносин на найближчу перспективу;

- в період, що досліджується , прослідковується зацікавленість, що зросла в країнах ЄС до арабського регіону, особливо до Перської затоки, прагнення зміцнити свій вплив в рішенні проблем регіону. Спостерігається своєрідна конкуренція серед країн ЄС в завоюванні провідної ролі у взаємовідносинах з країнами арабського регіону;

- в політиці по відношенню до палестинської проблеми ЄС посідав позитивну позицію, надавав економічну підтримку палестинському народу, засудив політику Ізраїлю;

- серед країн ЄС не було єдиної позиції щодо шляхів розв”язання головних проблем, конфліктних ситуацій та взаємовідношення арабських країн і Ізраїлю;

- іраксько-кувейтський конфлікт 1990-1991 і лютнева криза 1998 р. розкрили недосконалість механізму опрацювання спільних рішень в рамках ЄС;

- європейська ініціатива доповнює американську роль у врегулюванні близькосхідних конфліктів і не може бути незалежною від американської через ряд факторів і обставин;

- посилення напруги в арабському регіоні в 90-і роки, особливо в другій половині 90-х років, пов’язане з політикою Ізраїлю і політикою провідних країн світу.

Теоретичне та практичне значення дисертації. Висновки та результати дослідження, основні положення, факти можуть бути використані при подальшому вивченні проблематики формування та здійснення політики ЄС на Близькому Сході, при підготовці курсів та спецкурсів з новітньої історії арабських країн, міжнародних відносин, праць з історії міжнародних відносин. Матеріали дисертації можуть бути використані в роботі зовнішньополітичних відомств арабських, європейських країн та Міністерства закордонних справ України.

В дисертації використані загальновизнані методи наукового пізнання: методологічні принципи функціонально- системного методу, історизму, аналізу та синтезу. Принципово важливим були положення та ідеї, що знайшли відображення в працях відомих учених з проблем теорії та практики міжнародних відносин.

Джерельна база дисертаційного дослідження охоплює широке коло документів та матеріалів, багато з яких вперше вводиться в науковий обіг. Джерельну базу можна умовно розділити на декілька груп:

1) Документи (резолюції) Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН. Ці документи дозволяють прослідкувати та проаналізувати еволюцію офіційної позиції країн ЄС на міжнародній арені щодо арабського регіону, вирішення актуальних близькосхідних проблем, кризи в Перській затоці 1990-1991 та 1998 років та інших важливих аспектів близькосхідного врегулювання. Особливої ваги є резолюції Ради Безпеки № 660, 661, 664, 665, 678. Багатий фактичний матеріал було отримано з офіційних та стенографічних звітів Генеральної Асамблеї, Спеціального політичного комітету, заяв представників ЄС.

2) Важливим джерелом є документи євро-арабського діалогу, Ліги Арабських Держав. В них відображено позицію арабських країн в міжнародних відносинах, їх політику щодо ЄС, підходи до вирішення проблем євро-арабського діалогу та арабського регіону, а також позицію обох сторін у євро-арабському діалозі.

3) Матеріали та документи ЄС, в яких відображено позицію ЄС відносно арабського регіону, політику ЄС на Близькому Сході, участь Союзу у вирішенні проблем арабського світу.

4) Багатий фактичний матеріал для теми дослідження надали західноєвропейські, американські, арабські періодичні видання.

Стан наукової розробки теми та огляд використаної літератури.

Питання значення, ролі арабського регіону в міжнародних відносинах, в політиці європейських держав, економічні аспекти взаємовідносин європейських та арабських країн, проблеми розвитку близькосхідного регіону, кризові ситуації в даному регіоні планети широко висвітлювались у працях західноєвропейських, арабських, російських та українських вчених. В той же час, політика ЄС в арабському регіоні в останні роки, особливо у 90-ті роки, не знайшла достатнього висвітлення ні в Україні, ні в зарубіжній історіографії. Певною мірою це питання було лише побіжно розглянуто в деяких працях.

Велике значення для розробки теми дисертації мали роботи арабських вчених, в яких на багатому документальному та фактологічному матеріалі розкриваються питання історії євро-арабських відносин, палестинська проблема, криза в Перській затоці 1990-1991 та 1998 років, арабо-ізраїльські відносини. Необхідно підкреслити, що з середини 80-х років з`являються численні праці арабських науковців, які, зважаючи на загострення ситуації на Близькому Сході, намагались не тільки досліджувати історичне минуле регіону, але також глибоко проаналізувати сучасне його становище і розробити певні рекомендації щодо шляхів та методів стабілізації ситуації в арабському регіоні, вирішення життєво важливих проблем, посилення ролі арабських держав у міжнародних відносинах.

Особливу увагу автора дисертаційного дослідження привернули фундаментальні праці Мустафи Наді, Бшара Худр, Аль Азар Халід, Ахмеда Назлі, Шафіка Aль Масрі, які на базі багатого фактичного і документального матеріалу висвітлюють становище в арабському регіоні, витоки, еволюцію, сучасний стан близькосхідних проблем. Аналізуючи ці роботи, потрібно відзначити певну тенденційність щодо оцінки становища на Близькому Сході, арабо-ізраільських та арабо-європейських відносин.

Більш об`єктивно оцінюють ситуацію в регіоні, розвиток євро-арабського діалогу, взаємовідносини арабських та європейських країн такі автори, як Хати Насиф, Аль Садек Блаід та інші. Особливий інтерес дисертанта викликали публікації Абд Аль Мажида Фарід, Голі Мухамеда, в яких дається всебічний аналіз близькосхідної проблеми, криз в Перській затоці, шляхів врегулювання та посилення безпеки в арабському регіоні, ролі арабських країн в міжнародних відносинах.

На загальному фоні виділяються праці Аль Халкі Маана, Амані Фахмі, які висвітлюють сутність палестинської проблеми, її еволюцію, арабо-ізраїльські відносини та вплив на них європейських країн. Дисертантом використані праці західноєвропейських та американських авторів, таких як: Стефану Сильвестрі, Мішаль Кабрун, Рузмарі Голліс, Карл Кайзар, в яких головна увага приділяється значенню арабських країн в політиці європейських країн, шляхам вирішення близькосхідної кризи, арабо-ізраїльським відносинам.

Дисертант всебічно вивчив та використав праці російських сходознавців. Особливий інтерес автора викликали роботи Барановського В.Г., Примакова Є.М., Пирліна Є., Топорніна Б.М., Шейна А., які висвітлюють широке коло проблем арабського регіону та можливості їх вирішення на базі нових підходів та поглядів. Використані праці українських вчених: Копійки В.В., Коппель О.А., Пархомчук О.С.. В них дається глибокий аналіз витоків, еволюції близькосхідних проблем, проблем міжарабських та арабо-ізраїльських відносин, політики західноєвропейських країн на Близькому Сході.

Апробація та публікація результатів дослідження.

Основні положення дисертації доповідались і обговорювались на наукових конференціях, науково-практичних семінарах, що провдилися в цьому Інституті та на засіданнях кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка. Основні результати дослідження викладені в 4-х наукових публікаціях.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена метою і завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, висновків, таблиць, списку використаних джерел та літератури і додатків. Загальний обсяг дисертації 219 сторінок. Список використаних джерел - 21 сторінка, додатків - 8 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність проблеми, визначаються мета і завдання роботи, її наукова новизна та практичне значення, визначаються хронологічні рамки дослідження, розглядається джерельна база роботи, дається характеристика стану наукової розробки теми, формулюються основні положення, що виносяться на захист.

В першому розділі - “Формування та розвиток євро-арабського діалогу” здійснюється аналіз місця та ролі арабського регіону у міжнародних відносинах та в політиці європейських країн, розглядається процес формування концептуальних підходів арабських та європейських держав у євро-арабському діалозі та до шляхів вирішення проблем арабського регіону.

Арабський регіон є важливим геополітичним районом, який відігравав і відіграє важливу роль в історії розвитку цивілізації. Серед факторів, які зумовлюють особливе значення арабського регіону у міжнародних відносинах головними є: географічне положення, яке зробило регіон своєрідним мостом між Європою, Азією, Африкою, що зумовлює важливість проблем контролю над торговими, військовими комунікаціями, що проходять арабськими країнами; арабський регіон викликає значний інтерес як стратегічний район, вплив в якому дає можливість контролювати значні території; країни арабського світу є надзвичайно багатим джерелом енергоносіїв, що поставило їх в центр економічного і політичного життя світового співтовариства; арабський регіон є центром сплетіння різноманітних суперечностей між його країнами, осередком напруги та нестабільності, що може створити загрозу не тільки регіональній, але й глобальній безпеці.

Вказані фактори зумовлюють не тільки важливість арабського регіону з точки зору політичного, економічного, стратегічного значення, але і те, що він є об`єктом підвищеної зацікавленості з боку різних країн світу, в тому числі і європейських. У 90-ті роки близькосхідний регіон став одним з головних центрів важливих подій, що викликало посилення уваги до нього з боку світового співтовариства.

Особливе значення арабський регіон має для Європи в зв`язку з географічним положенням, а також багатовіковими традиційними політичними і економічними зв`язками. Країни Європи надзвичайно зацікавлені у співробітництві з країнами регіону, в досягненні стабільності та безпеки в цьому вибухонебезпечному районі світу. На наш погляд, для Європи нестабільність на Близькому Сході може мати серйозні наслідки: перебої або припинення постачання нафти, порушення торгових відносин, втручання у справи регіону великих держав (США, Росії) і посилення тут їхнього впливу, безпосередня військова загроза безпеці європейських країн. Нестабільність у арабському регіоні може призвести до економічної, політичної, соціальної і навіть психологічної нестабільності у європейських державах.

Виходячи з вищевказаного, європейські країни докладають значних зусиль для збереження своїх інтересів в арабському. З метою посилення своїх позицій країни Європи постійно укріплювали відносини з арабськими країнами, особливо економічні, що відобразилось в ряді широкомасштабних договорів (Угода про диференціацію торгівлі 1976-1977 рр., Угода ЛОМЕ 1975 р., Угода про співробітництво з країнами Перської затоки 1989 р., Угода про технічну та фінансову допомогу ЄС семи арабським країнам 1976-1977 рр. та інші).

Особливу роль у взаємовідносинах країн Європи та країн арабського регіону відіграє Європейський Союз. Виникнення Європейського Союзу як міжнародної регіональної організації відкрило нові обрії та перспективи відносин між країнами двох регіонів. ЄС потрібно було стверджуватись і посилювати свій вплив в міжнародних відносинах і співробітництво з арабськими країнами могло дати таку можливість. Інтереси ЄС на Близькому Сході є багатоплановими та різноманітними, але в той же час, країни арабського регіону також зацікавлені у співробітництві та підтримці європейських держав з метою посилення своїх позицій на міжнародній арені та вирішення близькосхідних проблем.

Все це об`єктивно викликало до життя євро-арабський діалог, головними напрямками та аспектами якого є: укріплення двосторонніх контактів європейських та арабських країн, розширення та поглиблення їх відносин; створення сприятливих, взаємовигідних умов для економічного, політичного співробітництва; стабілізація становища на Близькому Сході, вирішення гострих проблем регіону; посилення науково-технічного, технологічного співробітництва, допомога арабським країнам в промисловому, соціальному розвитку. Діалог було викликано до життя також і процесами у міжнародних відносинах 70-х років: енергетичною кризою, політикою арабських країн щодо експорту нафти, посиленням активності країн “третього світу” на міжнародній арені, започаткуванням широкомасштабного діалогу між “Північчю” та “Півднем”, формуванням концепції нового світового порядку тощо.

У визначенних хронологічних рамках євро-арабського діалогу можна виділити два головних етапи: 1 - з 1974 до середини 1979 рр., 11 - сер. 1979 - 1998 рр. Умовно ці два етапи можна розділити на чотири (періоди): 1974 - середина 1979 рр., друга половина 1979 р. - 1988 р., 1988 - 1990 рр., 1991 - 1998 рр. Кожен з етапів, періодів має певні особливості в еволюції діалогу, що відбувалась під впливом взаємовідносин між арабськими та європейськими країнами та міжнародних відносин вцілому.

Євро-арабський діалог має певну структуру. Головним його органом є Генеральна Комісія, у віданні якої знаходиться нагляд за всіма головними аспектами діалогу. Технічні комітети, які мають здійснювати технічну підготовку засідань, проектів резолюцій тощо. Комісія-трійка займається плануванням і підготовкою засідань, порядку денного, резолюцій тощо. Організаційні структури діалогу, розвиток їх функцій формувались протягом тривалого часу з урахуванням досвіду роботи та реалій міжнародних відносин.

Євро-арабський діалог 90-х років має певні досягнення та труднощі. Він розвивається на тлі кардинальних змін у Європі, у міжнародних відносинах вцілому, змін у розстановці сил на міжнародній арені, посилення процесів інтеграції та укріплення ЄС, посилення напруги на Близькому Сході. Потрібно віддати належне ЄС та арабським країнам: вони виявили політичну волю до розвитку діалогу, хоча суттєвих досягань та результатів діалогу не прослідковується. В першу чергу це пов`язано з невирішеністю близькосхідної проблеми на міжнародному рівні. Але діалог, постійні контакти, пошук компромісів між двома значними силами міжнародних відносин - європейськими та арабськими країнами - має велике значення для сьогодення та перспектив розвитку світового співтовариства.

Роль ЄС в еволюції діалогу була дуже важливою, так як Союз був певною мірою противагою силовій політиці США в регіоні, надавав політичну і дипломатичну підтримку арабським країнам на міжнародній арені, в міжнародних організаціях, впливав на рішення ООН щодо арабських країн, активно співробітничав з Лігою Арабських Держав і іншими арабськими організаціями з метою вирішення близькосхідних проблем та криз. Проведення євро-арабського діалогу протягом довгого терміну вже само по собі є прогресивним явищем у міжнародних відносинах.

У другому розділі - “Європейський Союз та криза в Перській затоці у 1990-1991 рр. та 1998 р.” висвітлюється та аналізується політика ЄС щодо вирішення кризових ситуацій в Перській затоці 1990-1991 та 1998 років, а також позиція та діяльність ЄС в постконфліктні періоди.

В 90-ті роки визначальними факторами взаємовідносин ЄС та арабських держав, які значно вплинули на політику країн-членів ЄС, стала війна у Перській затоці 1990-1991 рр. та пов`язані з нею кризові ситуації.

Європейський Союз став однією з найбільш активних сил, які виступали за врегулювання конфліктів та встановлення миру і безпеки у Затоці. Вцілому позиція країн ЄС формувалась у руслі політики ООН, рішень Ради Безпеки ООН (резолюцій № 660, 661, 662, 678). Слід відзначити, що політика ЄС у 1990-1991 та 1998 рр. мала деякі характерні риси, що залежало від змін у розстановці сил на міжнародній арені та ступеня небезпеки, яку містили у собі кризи.

Щодо війни 1990-1991 рр. в Затоці, яка стала наслідком нападу Іраку на Кувейт, країни ЄС виявили надзвичайну активність з перших днів конфлікту. Це була найбільш значна криза у світі з часів 11 світової війни. Вона загрожувала безпеці Європи і при подальшому розгортанні відсувала вплив Європи в арабському регіоні та її інтереси на другий план. Тому ЄС мав прикласти особливі зусилля для зміцнення свого впливу на перебіг подій.

З перших днів війни європейська дипломатія виявила солідарність з Кувейтом та діями ООН. 2 серпня 1990 р. ЄС прийняв заяву, в якій підтримував Резолюцію 660 Ради Безпеки ООН, 4 серпня - заяву, в якій Ірак закликався залишити Кувейт.

ЄС взяв участь у застосуванні санкцій проти Іраку: введенні економічного ембарго, заморожуванні вкладів в європейських банках, припиненні наукової та технічної допомоги, поставок зброї, позбавленні консульських привілеїв, забороні на експорт нафти з Іраку. Ці санкції мали діяти до того часу, доки Ірак не залишить Кувейта та не відбудеться повна інспекція заводів по виробництву зброї, складів зброї масового знищення у Іраку.

Політика ЄС в арабському регіоні в цей час проявилась в наступних заходах: створення спеціальної групи для координування дій між ЄС та Західноєвропейським союзом. прийняття рішень про необхідність застосування заходів проти Іраку, активізація контактів, переговорів з арабськими державами з метою врегулювання конфлікту спільними зусиллями; зустрічі з іракськими лідерами та пропозиції іракському уряду щодо припинення агресії.

На основі аналізу загальної позиції ЄС можна зробити висновок, що відношення ЄС до конфлікту та шляхів його припинення було неоднозначним і залежало від багатьох факторів та обставин. ЄС намагався розробити єдину принципову позицію, яка була відображена в заявах та резолюціях Союзу. В той же час, держави-члени ЄС не були рівною мірою зацікавлені в тому чи іншому перебігу подій. Криза виявила значні розбіжності між країнами ЄС щодо шляхів врегулювання кризи, місця та ролі ЄС в цьому врегулюванні.

Особливу думку мала Франція (до останнього моменту вона відстоювала мирний, дипломатичний шлях подолання кризи, претендувала на провідну роль в цьому процесі), Великобританія (підтримувала повністю політику США, виступала за якнайскоріше збройне втручання в події в Затоці, гальмувала всі ініціативи ЄС, які не співпадали з позицією США, відправила найчисленніші (після США) військові сили в Перську затоку, виступала проти переговорів з Іраком); Німеччина (намагалась обмежитись фінансовою допомогою об`єднаним військовим силам, активно не втручалась в події, так як в цей час переживала процес об`єднання, намагалась поширити вплив у Східній Європі тощо). В цілому розбіжності всередині ЄС, недостатня, в зв`язку з цим дієвість не дозволили ЄС зайняти провідне місце в процесі подолання кризи в Затоці.

Звичайно, роль ЄС в конфлікті не можна оцінювати однозначно (однобічно). Не можна сказати, що політика ЄС була пасивною, так як прагнення ЄС вирішити конфлікт дипломатичним шляхом є важливим з точки зору нового політичного мислення. Політика ЄС, в більшості своїй, була поміркованою, виваженою, більшою мірою відповідала ідеям встановлення нового світового порядку.

ЄС виніс з кризи певні уроки і зрозумів, що потрібно посилення єдності, політичної волі усіх країн-учасниць на міжнародній арені, потрібно розробити загальноєвропейську політику у міжнародних відносинах. В посткризовий період більш помітними стали тенденції до посилення ролі ЄС у світовій політиці. Головними аспектами політики ЄС стали: посилення загального потенціалу ЄС з метою більш ефективного впливу в міжнародних відносинах, посилення уваги до проблем Перської затоки та Близького Сходу вцілому, прагнення посилити тут свій вплив; протидія встановленню контролю США в арабському регіоні; прагнення відігравати провідну роль в переговорному процесі про мирне врегулювання на Близькому Сході. В політиці ЄС щодо арабського регіону в 90-ті роки можна виділити два головних напрямки: посилення дипломатичної діяльності на міжнародній арені з метою вирішення близькосхідної проблеми та активізація і розширення контактів ЄС з країнами арабського регіону.

Однак досягти поставлених цілей не вдалось. Підтверженням цього став новий етап загострення кризи в Перській затоці на початку 1998 року, коли Багдад вирішив перервати роботу інспекторів Комісії ООН з пошуку зброї масового знищення в Іраці. Погляди країн ЄС на вирішення кризи не тільки відрізнялись, а мало не призвели до розколу єдності ЄС. Тому активність ЄС у подоланні кризи була невеликою, бо завданням номер один для Союзу була необхідність уникнути розколу і конфронтації всередині організації, що могла вкрай негативно відбитись на процесах інтеграції та зближення країн ЄС, які у 90-ті роки проходили особливо успішно.

В третьому розділі - “Палестинська проблема в політиці ЄС” досліджується сутність палестинської проблеми, її важливість для близькосхідного врегулювання, висвітлюються зусилля ЄС щодо сприяння політичному врегулюванню палестинської проблеми, економічна допомога ЄС палестинським територіям, причини активізації і напрямки діяльності ЄС у вирішенні палестинської проблеми у 90-ті роки.

Палестинська проблема є однією з найбільш актуальних проблем міжнародних відносин. В 90-ті роки спостерігається посилення уваги до її вирішення, особливо в контексті вирішення близькосхідної кризи в цілому. В першу чергу це було пов`язано із заявою С.Хусейна від 12 серпня 1990 р. про одночасне виведення іракських військ з Кувейту та ізраїльських з окупованих арабських територій. ЄС підтримав ідею необхідності вирішення близькосхідної, палестинської проблем, наголошував на першорядність закінчення війни в Затоці.

90-ті роки стали періодом активного обговорення палестинського питання на всіх рівнях. Стосовно позиції і діяльності ЄС щодо палестинської проблеми у 90-ті роки можна виділити два головних напрямки: 1) політична, дипломатична, моральна підтримка палестинського народу на міжнародній арені, в міжнародних організаціях, в заявах, виступах лідерів ЄС; 2) економічна, гуманітарна допомога палестинцям.

Головними аспектами політики ЄС щодо палестинської проблеми є такі: а) мирне врегулювання близькосхідної кризи, переговори представників зацікавлених сторін, б) негативне відношення до організації Ізраїлем поселень на окупованих арабських територіях, в) посилена увага до дотримання прав палестинського народу, г) питання про скорочення озброєнь в арабському регіоні, утворення на Близькому Сході зони, вільної від зброї масового знищення.

ЄС відігравав провідну роль у відкритті Мадридської конференції 1991 року з близькосхідного врегулювання і вважав одним з найголовніших питань конференції - палестинську проблему, наполягав на участі у переговорному процесі палестинської делегації. Базовими документами, які визначали позицію ЄС щодо палестинської проблеми, стала Декларація ЄС про мирний процес на Близькому Сході (1991 р., Люксембург), Заява по Близькому Сходу (29 липня 1991 р., Брюссель), Заява в Спеціальному Політичному комітеті ГА ООН (2 листопада 1991 р., Нью-Йорк), Заява № 125 в зв`язку з ізраїльською політикою заселення окупованих арабських територій (1991 р.), Заява Наради ЄС в Брюсселі (10-11 грудня 1993 р.).

Політика ЄС у вирішенні палестинської проблеми активізувалась у другій половині 90-х років. Головні завдання ЄС на Близькому Сході знайшли відображення у Заяві ЄС з наслідків зустрічі у Флоренції від 22.06.1996 р.: продовження мирного процесу, вирішення палестинської проблеми в дусі Резолюцій Ради Безпеки ООН № 242, 338, 425, визнання права палестинського народу на самовизначення, вирішення близькосхідної проблеми на основі принципу “земля в обмін на мир”, посилення уваги до соціально-економічного розвитку палестинських територій, визнання законності Палестинської автономії.

ЄС не тільки схвалив і підтримав Декларацію про принципи самоуправління в секторі Газа та Ієрихону від 13 вересня 1993 року та створення Палестинської автономії, але й активно сприяв розгортанню подій в цьому напрямку. З утворенням Палестинської автономії ЄС став приділяти більше уваги економічному розвитку, допомозі палестинцям, визначив як пріоритетне завдання - піднесення рівня соціально-економічного розвитку палестинських територій. На виконання цього завдання було прийнято довгострокову програму допомоги, розраховану на 1993-1998 рр.

ЄС з осудженням поставився до поширення ізраїльських поселень на окупованих арабських територіях, засуджував дії Ізраїлю у Хевроні у березні 1994 р., порушення прав палестинців, репресії щодо них, депортації політичних діячів та “неблагонадійних”, політику нагнітання напруги в регіоні, пов`язану з діяльністю уряду Б.Нетаньяху.

На формування ставлення ЄС до палестинської проблеми впливали різноманітні фактори міжнародних відносин, внутрішнього становища ЄС, тому повної єдності поглядів і дій в даному питанні також не прослідковується. На сьогоднішній день ЄС не має навіть єдиних поглядів щодо пріоритетів зовнішньої політики. Щодо цього можна виділити три головні підходи ЄС. Перший підхід (Франція, Італія, Іспанія, Греція), спрямований на посилення ролі ЄС щодо мирного процесу на Близькому Сході, активізацією політики в південному напрямку. Другий - (англо-саксонський) - за посилення відносин з США, підтримку політики США. Третій підхід (Німеччина, Голандія, Бельгія, Люксембург) - за європейські пріоритети, посилення уваги до внутрішніх справ ЄС, посилення “єдиної Європи”.

Але не зважаючи на розбіжності, ЄС проводить достатньо послідовну політику щодо вирішення палестинської проблеми, як найголовнішої складової близькосхідної проблеми, і увага до неї на сьогоднішній день залишається актуальною.

У відповідності до наукової мети та завдань дисертаційного дослідження були зроблені наступні висновки:

Одним з найважливіших аспектів політики ЄС в арабському регіоні є проведення євро-арабського діалогу. В розвитку діалогу можна виділити два великих етапи: 1 - з 1974 р. до середини 1979 р., П - з другої половини 1979 р. - 1998 р. Для 1 етапу є характерним: прагнення ЄС до активного проведення діалогу, формування його структури на базових принципах. В П етапі виявляється послаблення інтересу ЄС до діалогу, зниження активності в діалозі з арабськими країнами. Це зумовлено такими факторами:

- діалог проходить між країнами з різними політичними, економічними структурами; серед країн ЄС не було розроблено єдиної позиції, поглядів на шляхи, можливості вирішення проблем діалогу, взаємовідносин арабських і європейських країн, арабо-ізраїльських відносин; постійні конфлікти арабських країн між собою, відсутність єдиної думки щодо головних аспектів розвитку регіону заважали розвитку діалогу, прийняттю важливих, конкретних рішень; діалог ускладнювався втручанням США в його хід, в події на Близькому Сході, конкуренцією США та ЄС в арабському регіоні; на діалог впливали євро-ізраїльські відносини, політика Ізраїлю на Близькому Сході.

Євро-арабський діалог є важливим фактором міжнародних відносин, який дає шанс на врегулювання близькосхідних проблем шляхом переговорів, без конфліктів та загрози силових методів. Продовження діалогу, переведення його на більш високий рівень залишається важливим завданням міжнародних відносин. З цією метою потрібно: посилення солідарності арабських країн, розроблення ними спільної позиції в діалозі; більш чітке визначення завдань, методів, принципів ведення діалогу, посилення організаційних структур та основ діалогу; розробка на міжнародному рівні при допомозі міжнародних організацій чітких, реальних, дійових заходів вирішення близькосхідної проблеми, втілення цих заходів в життя.

90-ті роки стали періодом формування спільної зовнішньополітичної діяльності ЄС, прагнення виробити спільну позицію відносно найважливіших проблем міжнародних відносин. Одним з пріоритетних напрямків політики ЄС на міжнародній арені є арабський регіон, близькосхідне врегулювання, забезпечення миру і стабільності.

ЄС активізував свою політику в арабському регіоні, виходячи з традиційних інтересів Європи та необхідності посилення тут свого впливу в конкурентній боротьбі з США, Росією.

Головними завданнями ЄС в близькосхідному регіоні в 90-ті роки були: посилення політичного впливу, економічних зв`язків з країнами арабського регіону, підтримка та розвиток демократії, забезпечення безпеки та миру в регіоні, дотримання прав людини, проведення переговорного мирного процесу.

Політику ЄС в арабському регіоні можна розділити на декілька напрямків: 1) політична та моральна підтримка країн арабського регіону на міжнародній арені; 2) економічне співробітництво, надання гуманітарної та фінансової допомоги; 3) участь у вирішення конфліктних, кризових ситуацій; 5) проведення євро-арабського діалогу з базуючих проблем арабського регіону та взаємовідносин ЄС з його країнами; 6) вплив на вирішення палестинської проблеми, налагодження взаємовідносин арабських країн та Ізраїлю.

В 90-ті роки посилюється увага ЄС до палестинської проблеми, як до найважливішої складової врегулювання близькосхідної кризи в цілому. Головними аспектами політики ЄС щодо вирішення цієї проблеми в 90-ті роки є: забезпечення безпеки та безконфліктного розвитку на Близькому Сході, участь у мирному процесі на Близькому Сході, надання політичної, економічної, дипломатичної, моральної підтримки палестинському народу, визнання права палестинців на самовизначення, сприяння утворенню Палестинської автономії, засудження політики Ізраїлю по організації поселень на окупованих арабських територіях, порушення прав палестинського народу.

Значне посилення уваги ЄС до арабського регіону відбувається після кризи 1990-1991 рр. у Перській затоці. Активізується діяльність ЄС у відношенні арабського регіону, в якій виділяються наступні напрямки: посилення дипломатичної активності на міжнародній арені, в міжнародних організаціях з метою привернення уваги до проблем регіону; прагнення координування та посилення взаємодії всередині ЄС щодо визначення спільної політики та дій в арабському регіоні та щодо вирішення його проблем; розширення та поглиблення контактів та взаємовідносин ЄС з арабськими країнами, міжарабськими організаціями, Ізраїлем з метою вирішення спільними зусиллями близькосхідних проблем.

Разом з тим, необхідно підкреслити, що прагнення ЄС посилити вплив, активізувати політику в арабському регіоні знаходиться на сучасному етапі лише в стадії становлення. 90-ті роки продемонстрували, що у відношенні вирішення кризових ситуацій, проблем арабського регіону важко говорити про єдність або спільність позиції, політики і тим паче дій ЄС. Виходячи з цього, ЄС необхідно: посилити взаємопорозуміння всередині Союзу, чітко визначити принципи та основи спільної політики ЄС на міжнародній арені, виробити більш чіткий механізм прийняття спільних рішень, розробити та втілити в життя чітку програму взаємовідносин з країнами арабського регіону, визначити і захищати інтереси ЄС в цьому районі світу. Чітке визначення політики ЄС в арабському регіоні сприятиме як посиленню його авторитету в цьому районі, так і укріпленню позицій ЄС