МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ“

ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

ЛОЗИНСЬКИЙ Андрій Федорович

УДК 355.1 (436) (091) “1867-1918”

Збройні сили Австро?Угорщини (1867–1918 Рр.)

Спеціальність 20.02.22 — військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів — 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі європейської інтеграції та права Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Малик Ярослав Йосипович, Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, завідувач кафедри європейської інтеграції та права.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кріль Михайло Михайлович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри історії слов’янських країн.

кандидат історичних наук, доцент Каляєв Анатолій Олександрович, Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, завідувач сектору прийому та розподілу слухачів.

Провідна установа: Інститут історії України Національної Академії Наук України, відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин, м. Київ.

Захист дисертації відбудеться 10 листопада 2006 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.052.15 у Національному університеті “Львівська політехніка” (79013, Україна, місто Львів, вул. С.Бандери, 12, корпус 4, ауд. 204).

З дисертацією можна ознайомитись у науково-технічній бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” (79646, Україна, місто Львів, вул. Професорська, 1).

Автореферат розісланий “7” жовтня 2006 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Гусєв В.І.

загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Розвиток науки залежить від загальної атмосфери у країні, суспільно-політичного клімату. Цей постулат яскраво підтверджує наше сьогодення. Десятиліття командно-бюрократичних методів керівництва згубно вплинули і на військово-історичну науку. Від неї вимагалось здебільшого пропагувати нерідко вигадані успіхи і досягнення тодішньої системи. За таких умов минуле зображалося однобічно – без об’єктивного вивчення і розкриття труднощів та суперечностей історичної, в тому числі й військово-історичної науки. Проте сьогодні ми повною мірою усвідомлюємо, що не можна впевнено рухатися до майбутнього, не відтворивши історичну справедливість. Тому важливо дослідити не лише історію українського війська, але й збройних сил тих держав, у склад яких входили українські землі.

У сучасній історичній та політологічній науці часто звертається увага на монархію Габсбургів як позитивну модель наднаціональної організації. Особливої актуальності це набуло в умовах розширення Євросоюзу і НАТО на початку ХХІ ст. Питання вступу України до цих міжнародних структур висвітлило багато важливих проблем не лише економічного, але й військового характеру. За таких умов доцільним є вивчення досвіду історичного минулого, зокрема організації збройних сил Австро-Угорщини, дослідження форм і методів австро-угорського військового управління в умовах багатонаціональної держави у яку входили українські землі – Галичина, Буковина і Закарпаття.

Багатогранність військової сфери, правові аспекти у суспільному, політико-правовому плані, її пізнавальне та практичне застосування на різному ступені розвитку суспільства, недостатня наукова розробленість проблеми й зумовила вибір теми „Збройні сили Австро-Угорщини. 1867–1918 рр.”.

Дисертант вважав за потрібне не досліджувати участь австро-угорської армії у вєнних діях, оскільки вони можуть бути предметом спеціального вивчення. Ці аспекти враховані у дисертації лише в міру необхідності при наведенні та узагальненні фактичного матеріалу, який стосується діяльності війська.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової проблематики Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і є складовим компонентом наукового проекту „Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації ДР-ОК 0200U004103).

Мета і завдання дослідження – здійснити комплексний аналіз організаційно-правових засад, структури та особливостей побудови, управління та озброєння збройних формувань Австро-Угорської монархії.

Для досягнення мети дослідження були поставлені наступні завдання:

– дати характеристику державно-правового устрою Австро-Угорської монархії у контексті формування збройних сил;

– проаналізувати розвиток важкої індустрії і транспорту монархії як основи військово-промислового комплексу, визначити їх роль в оснащенні і модерізації армії;

– охарактеризувати нормативно-правову базу формування збройних сил монархії у досліджуваний період, визначену законодавством систему підготовки військовослужбовців та офіцерських кадрів;

– висвітлити систему державного управління збройними силами, зокрема, функції та повноваження головнокомандувача, військових канцелярій, військового міністерства, технічного військового комітету, генерального штабу та інших структур вищих керівних органів;

– дослідити структуру сухопутних військ імперії, висвітлити військово-територіальний поділ, чисельність як в цілому, так окремих видів та підрозділів сухопутних військ, їх екіпіровку та обмундирування;

– проаналізувати роль і місце українців у територіальних і національних формуваннях;

– дослідити організаційні основи побудови військово-морського флоту імперії, його військову боєздатність, структуру командування та особового складу флоту, стан флоту в умовах воєнних дій;

– визначити роль і місце авіації у структурі збройних сил Австро-Угорщини, дослідити процес її становлення, визначити чисельність літаків та іншої авіаційної техніки, їх військову боєздатність.

Об’єктом дослідження є збройні сили Австро-Угорської монархії в період 1867-1918 років, а предметом дослідження стали особливості формування і побудови сухопутних військ, військово-морського флоту та авіації, їх кількісного та якісного складу.

Хронологічні межі роботи охоплюють час існування дуалістичної Австро-Угорщини, а саме 1867-1918 рр. Такі часові рамки зумовлені особливістю державно-політичної системи Австро-Угорської монархії як конституційної держави, тобто від часу створення дуалістичної монархії до її розпаду.

Методологічною основою дослідження є головні положення і висновки гносеології державно-правових явищ, історичні та сучасні загальнотеоретичні уявлення про державу та її військо. У роботі використані принципи єдності логічного та історичного, дослідження явищ у конкретних історичних умовах, переходу від конкретного до абстрактного і навпаки з використанням загально-наукових (функціональний, діалектичний) та спеціальних методів. Хронологічний метод дає можливість прослідкувати етапи розвитку збройних сил Австро-Угорської імперії в досліджуваний період. На підставі системно-структурного методу розкрито структуру війська і його керівних органів, відображено організаційні засади їх функціонування та взаємозв’язок між ними. Історичний метод допоміг показати еволюцію творення війська і його керівних органів на різних етапах державно-політичного розвитку держави Габсбургів. За допомогою порівняльного методу здійснено порівняння збройних сил Австро-Угорщини та її союзників і суперників. Ці та інші методи здебільшого використовувалися у їх взаємозв’язку.

Такий підхід до дослідження обраної теми уявляється дисертанту виправданим. Адже він дозволяє розглянути визначені проблеми в комплексі і водночас висвітлити ряд невідомих або недостатньо вивчених аспектів і питань, які стосуються військової історії назагал і австро-угорських збройних сил зокрема.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в наступному:

– дисертація є першим спеціальним в українській історіографії комплексним монографічним дослідженням історії збройних сил Австро-Угорщини в період від створення дуалістичної монархії до кінця її існування;

– на основі залучення у науковий обіг маловідомих та невідомих документів, малодоступної літератури, спеціальних наукових праць проаналізовано процес становлення та формування різних видів та родів збройних сил імперії, особливостей формування кадрового потенціалу сухопутних військ, авіації, військово-морського флоту;

– висвітлення проблеми здійснено системно, показано взаємозв’язок між економічним потенціалом держави та матеріально-технічним оснащенням збройних сил;

– становлення і розбудова збройних сил імперії висвітлюється у контексті подій на європейському континенті у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. та в умовах Першої світової війни.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертації, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані у навчальному процесі, зокрема для вивчення курсів „Історія військового будівництва” у військових навчальних закладах, “Історія держави і права зарубіжних країн”. Вони будуть корисними при підготовці спеціальних і узагальнюючих робіт та навчальних посібників як з історії війська, так з нової історії Австро-Угорщини.

Особистий внесок здобувача характеризується тим, що автором виявлено і досліджено ряд неопублікованих архівних документів, які вводяться у науковий обіг вперше. Виявлено і використано ряд маловідомих і важкодоступних джерел і літератури, періодичної преси, що дало дисертанту змогу більш системно відобразити процес розбудови збройних сил Австро-Угорщини у досліджуваний період.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації апробовано на засіданнях кафедри європейської інтеграції та права Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. Основні положення і висновки дисертації доповідалися автором на міжнародній науковій конференції „Актуальні проблеми реформування державного управління в Україні” (Львів, 2006), на наукових конференціях „Історичні пам’ятки Галичини” (Львів, 2004); „Етнотериторіальні та політичні зміни в Україні після закінчення світових воєн у ХХ ст.” (Львів, 2005); „Львів – історична та культурна спадщина” (Львів, 2006). Результати дисертаційного дослідження викладено у п’яти публікаціях, три з яких – у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації визначається змістом і суттю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (одинадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (архівні матеріали, збірники документів і матеріалів, статистичні збірники, спогади, періодика, монографії і статті, автореферати дисертацій, інтернет-ресурси, довідкова література) та додатків (таблиці з відомостями про втрати живої сили австро-угорської армії за даними рапортів з районів бойових дій; складу кавалерії австро-угорських військ напередодні Першої світової війни; переліку кораблів, які були на озброєнні австро-угорського флоту напередодні Першої світової війни; прізвищ начальників Морського департаменту і головнокомандувачів австро-угорського флоту та час перебування їх на посадах). Загальний обсяг дисертації – 199 с., із них основного тексту – 171 с.

основний зміст дисертації

У ”Вступі” розкрито суть і актуальність проблеми, визначено предмет, об’єкт і хронологічні межі, обгрунтовано мету і завдання, підкреслено наукову новизну і практичне значення дисертаційної праці. Звернено увагу на її зв’язок з плановими науковими темами та наукову апробацію основних положень.

У першому розділі ”Історіографія і джерела” викладено стан дослідження проблеми збройних сил Австро-Угорщини та охарактеризовано джерельну основу.

У підрозділі ”Характеристика досліджень” здійснено загальний огляд праць з різних аспектів проблеми. Українська історіографія представлена лише поодинокими дослідженнями. Фрагментарні відомості зустрічаються в узагальнюючих працях з історії Австро-Угорщини та ЗУНР. Деякий матеріал про австро-угорські збройні сили і українське січове стрілецтво у їх складі поміщений у збірнику „Золоті ворота” та у дослідженнях „Українські Січові Стрільці. 1914–1920”, „Українська армія. 1914–1955” та ін. До цієї проблематики тісно примикають монографічні дослідження В.Гордієнка, М.Литвина, С.Макарчука, К.Науменка та ін. Відомості, пов’язані з утворенням дуалістичної Австро-Угорщини і основними тенденціями її політичного та державного розвитку, навів у своїй монографії М.Кріль. Політичні проблеми, пов’язані з політикою австрійського уряду на початку ХХ ст. спеціально вивчали О.Мазур, Я.Малик, І.Патер, У.Уська. Історіографічний огляд проблеми становища українських земель у Першій світовій війні був у полі зору Б.Кривошини. Отже, аналіз української історіографії з цього питання свідчить, що вчені основну увагу приділяли політичній, соціально-економічній чи культурній історії Австро-Угорщини і при цьому лише побіжно згадували про її збройні сили.

Натомість детальний історіографічний огляд військової історії держави Габсбургів підготували і опублікували австрійські історики. Зосередившись переважно лише на працях австрійських і німецьких учених, вони проаналізували практично всю доступну і відому їм німецькомовну історіографію. Цим самим вперше показали ступінь розробленості проблеми, виявили мало вивчені або взагалі не досліджені ще сторони проблеми. Таким чином, їхні висновки виявилися можливими для використання при підготовці спеціальних і узагальнюючих робіт з військової історії Австрії, Австро-Угорщини, а також історії тих держав, які виникли на руїнах монархії Габсбургів у 1918 р. Проблеми політичного та економічного характеру, безпосередньо пов’язані з військовою історією монархії Габсбургів, в загальних рисах відображені в узагальнюючих працях з історії, передусім у монографії Е.Цьольнера. Ряд праць австрійських учених стосується найвизначніших військових діячів монархії. Окрема книга багатотомного дослідження історії монархії Габсбургів присвячена організації збройних сил імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Про збройні сили в роки Першої світової війни писали К.Ортнер, Д.Павловіч, П.Юнг та ін. Г.Сокол є автором великого дослідження про австро-угорський військово-морський флот. Ряд відомостей вузькопрофільного військового характеру міститься у роботах Я.Аллмаєр-Бека, В.Вагнера, О.Греглера, І.Шнутцера та ін.

Вагомим є здобуток російських істориків. Загальні відомості про австро-угорську армію навели С.Котляревський, Т.Матов, А.Свєчін та ін. Праця Б.Шапошнікова присвячена роботі австро-угорського генерального штабу напередодні і в роки Першої світової війни. Велику увагу австро-угорським збройним силам приділив А.Зайончковський. Про Габсбургів і австро-угорську армію та її реорганізацію писали Т.Ісламов, Ю.Пісарєв, Є.Рубінштейн, Л.Шнеєрсон та ін. С.Прищепа і Д.Адаменко опублікували ряд статей у московському журналі „Сержант”.

Питання мілітарної історії Австро-Угорщини спеціально вивчали польські вчені. Т.Новаковський підготував спеціальну працю про австро-угорську армію останнього десятиліття її існування. Я.Ридель звернув увагу на внесок польських офіцерів і генералів у розбудову збройних сил Австро-Угорської монархії впродовж останнього століття її існування. Організацію австро-угорської армії на прикладі австрійського гарнізону Перемишля в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. прослідкувала Б.Сьвєнтоянська. Про польську участь у Першій світовій війні та перебування поляків на службі в австро-угорській армії йдеться в роботах Г.Батовського і М.Згурняка. З угорської історіографії виділяється монографія К.Чонкареті про австро-угорський військово-морський флот. Подані детальний опис бойових кораблів, їхні технічні характеристики і численні ілюстрації тогочасними фотографіями.

Таким чином, аналіз української і зарубіжної історіографії свідчить, що проблема утворення і розбудови австро-угорських збройних сил певною мірою знайшла своє вивчення в історичній та військово-історичній науці. Однак більшість вузлових питань, які стосуються військової сфери і пов’язаних з нею правових відносин та військово-промислового комплексу, комплектування армії і флоту, вивчені недостатньо. Відсутні спеціальні і узагальнюючі праці в Україні. Переважна більшість робіт вітчизняної та зарубіжної історіографії не виходить за межі простої описовості та звичайної констатації фактів.

Розгорнутий аналіз джерельної бази міститься у підрозділі ”Огляд джерел”. Її основу становлять опубліковані та почасти рукописні неопубліковані матеріали, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Центральному державному історичному архіві України у місті Києві, Центральному державному історичному архіві України у місті Львові, а також у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України.

Використані джерела можна поділити на кілька умовних груп: а) офіційні урядові документи; б) роботи тогочасних авторів; в) статистичні відомості; г) спогади. Серед рукописів найважливішими є матеріали про розміщення австрійських військових з’єднань у Галичині: фонди коменданта Перемишльської фортеці, Другої австро-угорської армії, завідувача пересуванням російських військ Галицького округу, Легіону Українських Січових Стрільців, та ін. Певні відомості до історії польських національних формувань в роки Першої світової війни містить спеціальна колекція документів.

Документи до вивчення теми зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, зокрема, у фондах 1216 (Міністерство внутрішніх справ Української держави. 1918 р.), 1792 (Подільський губернський комісар Тимчасового уряду), 1793 (Подільський губернський староста), 1794 (Інспектор Державної варти при Подільському губернському старостві). У них містяться матеріали, які стосуються дій австро-угорського війська при зайнятті ними України, справи військовополонених українців, звіти про культурно-освітню та національно-патріотичну роботу серед полонених українців у таборах Австро-Угорщини. В роботі частково використані документи, які зберігаються в Австрійському державному архіві у місті Відні, зокрема, у фонді „Міністерство закордонних справ, політичний архів”. У ньому знаходяться окремі папки, які стосуються України та українського питання у 1914-1916 роках.

Використані також опубліковані джерела. Протоколи засідань австрійського парламенту склали серію спеціального видання. Документи, які стосуються ролі і місця Галичини в державно-політичному устрої надрукував Я.Каспарек. Важливий документальний матеріал був опублікований у спеціальному збірнику в 1975 р. Офіційна документація тогочасної австрійської адміністрації щодо військових проблем частково опублікована у багатотомному виданні Східноєвропейського дослідного інституту ім. В.Липинського. Для вивчення історії міжнародних відносин теоретичне значення мають документи про завершальний період Першої світової війни.

Дії австрійської адміністрації в усіх ланках державно-політичного життя найповніше відображені у „Шематизмах”, які містять детальні відомості про військові частини та їх командирів. Матеріал щодо військово-промислового комплексу почерпнуто з праці А.Моссера, який у додатках опублікував архівні джерела. Важливими є статистичні видання. Цікавий і цінний фактичний матеріал містять мемуари начальника австро-угорського Генерального штабу Ф.Конрада, англійського прем’єр-міністра Д.Ллойд-Джорджа, а також українських державних діячів К.Левицького, С.Єфремова та ін.

Певні документальні відомості почерпнуті з матеріалів тогочасної періодичної преси. На її сторінках знайшли своє відображення спогади сучасників подій, а також короткі хронікальні замітки і невеликі дослідницькі статті про специфіку в устрої збройних сил, розвиток і модифікацію зброї.

Комплексне і критичне використання документального матеріалу дозволило не лише прослідкувати основні напрямки і особливості військової політики віденського уряду, але й показати формування військової доктрини як в імперії назагал, так і в її обох частинах зокрема. Все це дало можливість подати загальну картину австро-угорських збройних сил, висвітлити невідомі або призабуті сторони їх організації з історичного, правового і військового погляду тощо.

У другому розділі ”Особливості формування і побудови збройних сил Австро-Угорської монархії” показано вплив державно-політичного устрою монархії на побудову збройних сил.

У першому підрозділі ”Особливості державно-правового устрою монархії” зазначено, що австро-угорська угода 1867 року призвела до

утворення дуалістичної конституційної держави. Всі питання регулювалися австро-угорськими угодами, які періодично підписувалися терміном на 10 років. Обидві держави мали окремі уряди і парламенти, дві різні адміністративні системи управління. Спільні міністри (у справах міжнародних відносин, фінансів і війська) не творили окремого уряду, а лише відповідали за свою конкретну сферу роботи. Особливості існування багатонаціональної монархії впливали на її військову боєздатність, визначали військову доктрину та функціонування єдиної армії і територіальних військових сил.

У другому підрозділі ”Важка індустрія і транспорт як основа військово-промислового комплексу” акцентована увага на економічних проблемах монархії і розбудові військової промисловості. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. швидкими темпами розвивалася гірничо-видобувна промисловість і важка індустрія. Найбільше військово-промислове підприємство Австро-Угорщини складали заводи Шкода (Пльзень, Моравія). Вони виготовляли броньовані плити для фортечних укріплень, різного типу і призначення гармати. „Кам’яновугільна і металургійна компанія Вітковіца” виготовляла броню, гарматні стволи, снаряди, гарматні установки та ін. Австрійське зброярське фабричне товариство Йозефа Верндля спеціалізувалося на виробництві стрілецької зброї. Його промислова продукція наприкінці ХІХ ст. складала майже 500 тис. гвинтівок на рік. Серед інших потужних підприємств, які працювали на військове відомство, були динамітний завод у Празі і торпедний в Фіуме. Розбудова військової промисловості надавала роботу багаточисельному робітництву, що до певної міри відвертало соціальні негаразди в імперії. Військово-промисловий комплекс цілком забезпечував потреби власної армії, передусім щодо озброєння. Тим не менше, військове міністерство Австро-Угорщини не поспішало з технічним переоснащенням своїх збройних сил, передусім сучасною зброєю. Це пояснювалося насамперед недостатнім фінансуванням військової сфери (на початку ХХ ст. військова частина австро-угорського бюджету складала близько 13 %). Монархія Габсбурґів фактично стала найменш мілітаризованою державою в Європі. Країна мала чималий військовий досвід, володіла промисловими ресурсами, але їй бракувало національної єдності та патріотичного запалу.

У третьому підрозділі ”Організаційно-правові засади” проаналізовані основні військові закони про загальну військову повинність (1868, 1890, 1912 років). Визначалася така структура збройних сил: загальноімперська армія, територіальна оборона (австрійський ландвер і угорський гонвед), австрійське і угорське ополчення та військово-морський флот. Ландвер, як резервне військо, призначався для посилення у разі потреби регулярної армії, а також для внутрішньої оборони країни. Ополчення скликалося лише у воєнний час. Пізніше до них додалися ще територіальні військові формування анексованої (1908 р.) Боснії і Герцеговини. Початково збройні сили територіальної оборони призначалися лише для оборони власних держав (комплексу спадкових чи приєднаних земель). З часом вони фактично перетворилися у звичайні військові з’єднання, які практично не відрізнялися від регулярної армії. Фактично в наявності було три армії, причому кожна управлялася окремим міністерством. Імперське міністерство підпорядковувалося безпосередньо імператору і відало справами регулярної армії і флоту. Австрійське міністерство народної оборони займалося австрійським ландвером, ландштурмом і корпусом жандармів. Угорське міністерство народної оборони відало справами угорської територіальної армії, угорського ополчення і угорського корпусу жандармів.

Унаслідок таких особливостей поставало питання комплектування збройних сил. Для цього вся монархія розділялася на 105 округів. За законом про загальну військову повинність 1868 р. військовозобов’язаними вважалися всі здорові чоловіки віком від 21 року. Їхня служба залежала від проживання в австрійському чи угорському комплексі земель і роду війська. Вся військова служба поділялася на активну (дійсну) і пасивну (у резерві та в запасі). Ця загальна повинність відбувалася до досягнення ними 42-річного віку. Певні категорії населення, а також, у випадках надлишку, призовників записували до додаткового резерву і їх призивали на армійську службу тільки у випадку оголошення війни. Особливу категорію складали призовники з правом добровільної однорічної служби (до неї зараховували тих, які мали закінчену середню чи вищу освіту). Військова служба однорічників закінчувалася екзаменом на здобуття офіцерського чину.

Призов до війська здійснювався відразу трьох вікових груп (21–23 років) щорічно з 1 березня по 30 квітня. Щорічно на дійсну військову службу (сухопутні війська і флот) уряд призивав близько 122,5 тис. осіб. (менше 0,3 % всіх мешканців держави). У 1905 р. загальна чисельність військовозобов’язаних складала 3,7 млн. (у т.ч. загальноімперська армія – 900 тис., австрійський ландвер – 160 тис., угорський гонвед – 160 тис., резерв – 500 тис., ландштурм – 2 млн. З цього числа лише 1,2 млн. могли вважатися навченими, інші ж мали погану підготовку або ж не мали її зовсім. Загальний запас військовозобов’язаних в армії Габсбургів складав 8 % всього населення.

В основу рекрутування була покладена територіальна система. Загальноімперська армія поповнювалася зі всіх земель, а ландвер (австрійський і угорський) та боснійсько-герцеговинські війська – відповідно з австрійського і угорського комплексу земель та Боснії і Герцеговини. Таким чином, окремі військові частини мали свій певний національний склад. Так, із загальноімперських піхотних полків слов’янськими були 35, німецькими – 12, угорськими – 12, румунськими – 3, а решта – змішаного складу.

Враховуючи багатонаціональність монархії, особливості державно-правового устрою, специфіку рекрутування, визначалася мова у війську: для

загальноімперської армії, австрійських ландвера і ландштурму та боснійсько-герцеговинських військ службовою і командною мовою була німецька. В угорському ландвері та ополченні – мадярська. Хорватською мовою користувалися в хорватському ландвері, який входив до складу гонведа. Залежно від переважаючої в полку нації визначалися одна-дві так звані полкові мови.

Навчання у всіх видах збройних сил проходило згідно з єдиним статутом, розпорядженнями, регламентами та інструкціями, які перекладалися відповідною службовою мовою.

Офіцерів для армії готували в академіях і кадетських школах. Після закінчення академічного навчання, відповідно до результатів, випускникам присвоювали звання лейтенанта або прапорщика.

Потреби регулярної армії в піхотних офіцерах задовольняли одинадцять кадетських шкіл, одна кавалерійська і одна артилерійська. Джерелом поповнення офіцерського корпусу були так звані резервні офіцери. Ними ставали „річні добровольці”. Єфрейторами ставали кращі солдати, які прослужили не менше шести місяців. Для того, щоб отримати звання капрала, потрібно було прослужити не менше восьми місяців. Сержантами ставали лише капрали, які пройшли спеціальні підготовчі курси. Щоб здобути військовий чин фельдфебеля, потрібно було добровільно згодитися на дійсну службу протягом трьох років.

В останньому, четвертому підрозділі ”Єдині вищі керівні органи” підкреслено, що найвищу військову владу уособлював імператор. Питаннями оборони при імператорі відала Військова канцелярія. Центральним органом імперії, що займався військовими питаннями, було Військове міністерство. У його складі було п’ять управлінь, з яких чотири відали сухопутною армією, а п’ятий – флотом. Статус допоміжних органів Військового міністерства мали також інспекторати, що відповідали за рівень бойової підготовки у військах. Загальні функції Генерального штабу, як мозку армії, були визначені „Організаційними основами” (1900 р.). В обов’язки і повноваження начальника Генштабу входила оперативна і підготовча робота на випадок війни, участь у розгляді всіх військово-політичних питань, штатний розпис військ, мобілізація, фортечна оборона, залізничні та інші шляхи сполучення і зв’язку, контроль питань бойової готовності армії, підготовка воєнних маневрів, збройні запаси.

Участь начальника Генерального штабу у вирішенні військово-політичних питань вимагала тісної службової співпраці і взаємодії з міністром закордонних справ, а у питаннях внутрішньої політики – з головами урядів Цислейтанії і Транслейтанії. У суто військових питаннях він взаємодіяв з загальноімперським військовим міністром, міністрами ландвера і гонведу та міністром фінансів у справах Боснії і Герцеговини. Різна ступінь залежності від багатьох державних органів управління неминуче призводила до відомчих конфліктів. На початку ХХ ст. Генштаб складався з командування, управління, Військово-географічного інституту, Військового архіву, Військової академії, Залізничного і телеграфного полку. Таким чином, склалася чітка структура збройних сил, відповідна система командування та підготовки офіцерів.

Розділ третій ”Сухопутні війська” висвітлює структуру, озброєння, екіпіровку сухопутних військ, а також формування Легіону Українських Січових Стрільців.

У першому підрозділі ”Структура” виділено шість підпунктів. Основну живу силу армії і найбільш чисельний її склад складали піхотинці. Вся піхота була зведена в 50 дивізій. Дивізії спільної армії позначалися арабськими цифрами. Піхотна дивізія нараховувала 10–16 піхотних батальйонів, 1–2 дивізійні кавалерійські ескадрони, один полк польової артилерії, один гаубичний полк або дивізіон важкої артилерії, а також допоміжні підрозділи (зв’язку, санітарні, боєприпасів, постачання, пекарню і обози).

Основною організаційно-адміністративною піхотною одиницею був полк у складі 4 батальйонів (у ландвері і гонведі – 3). Батальйон формувався з чотирьох рот. Елітними були імператорські єгерські частини: чотири тірольські полки і 26 батальйонів. Піхота ландвера в мирний час складалася з 37 полків по 3 батальйони в кожному і 3 тірольських єгерних полків. У 1917 році всі ландверні полки отримали назву стрілецьких. Гонведна піхота налічувала 28 полків (у 1917 р. їх було 32).

Після піхоти за чисельністю і значенням вважалася кавалерія. З 1868 р. відмінності в організації її різних видів були скасовані. Проте продовжували зберігалися традиційні найменування гусар, улан і драгун. Вони розрізнялися обмундируванням і комплектуванням з огляду на національний склад. Драгунські полки набиралися переважно з числа німців і чехів, уланські – з поляків і українців, гусарські – угорців. У випадку війни кавалерія мала завдання розгорнутися вздовж кордону і стримувати ворога на час, необхідний для проведення мобілізації.

Невід’ємну складову частину збройних сил Австро-Угорської імперії складало ополчення. Воно формувалося з числа військовослужбовців, звільнених у запас, а також звільнених від дійсної військової служби за віком. За національним складом ополченські полки були однонаціональні і змішані. До мононаціональних відносилися три німецькі, два словенські, один чеський, один польський і один український.

Артилерія в австро-угорській армії складалася з польової, гірської та фортечної. Окремими структурними одиницями у регулярній армії були інженерні війська і бригада військ сполучень. Важливе значення в армії відводилося комунікації. З цією метою створювалися спеціальні служби, які відали зв’язком і транспортом. Найважливішим був залізничний зв’язок. У системі зв’язку використовували технічні нововведення: електричний телеграф (1853 р.), телефон (1894 р.), радіо (1902 р.). З 1912 р. функціонувала служба радіопрослуховування, підпорядкована розвідувальному відділу Генерального штабу. З 1907 року армійські частини комплектувалися автотранспортом. Виникли військові автошколи у Відні, Кракові, Перемишлі, Трієсті, які мали власний автопарк.

Обозні війська призначались для доставки необхідних запасів в армію. У 1910 р. вони були реорганізовані в 16 дивізіонів, які дислокувалися при штабах 16 армійських корпусів.

В австро-угорській армії діяли підрозділи спеціального призначення: медико-санітарна служба, ветеринарна служба та жандармерія.

В структурі армії значне місце відводилося жандармерії. Ця воєнізована організація складалася з імператорсько-королівської жандармерії (австрійської), королівської жандармерії (угорської), королівської угорсько-хорватсько-славонської жандармерії, імператорського і королівського корпусу жандармів у Боснії і Герцеговині. Жандамерія мала завдання підтримувати громадський порядок і забезпечувати державну безпеку, а під час війни – функції воєнної поліції при штабах різного рівня.

В армії офіційно були дозволені три релігії (християнська, іудейська та іслам) і чотири християнські конфесії (римо-католицька, греко-католицька, православна, протестантська).

В другому підрозділі розглянуто участь українців у територіальних і національних формуваннях. Враховуючи територіальний принцип комплектування армії, перед війною українці відбували службу в 19 піхотних полках спільної австро-угорської армії і 11 – ландвера. Значний відсоток (до 40 % і більше) вони складали в окремих драгунських і уланських полках. У кавалерійські частини гонведу українців не закликали. Чимало їх було в артилерії та інженерних підрозділах. Українці входили до складу двох обозних дивізіонів, які обслуговували потреби двох корпусів, що розташовувалися на території Галичини.

У 1914 р. створено перше національне формування – легіон Українських Січових Стрільців. З військового погляду він вважався невід’ємною частиною ландвера. Український легіон складався з 2 500 осіб, розділених на два батальйони, які іменувалися куренями і один напівбатальйон (напівкурінь). У вересні 1915 р. всі підрозділи легіону були зведені в Перший полк Українських Січових Стрільців. У 1916 р. командири отримали військові звання австро-угорської армії. В тилу (Кіш) була служба підготовки кадрів. Крім того була створена спеціальна служба культурно-освітньої, пропагандистської і журналістської роботи, яка отримала назву „Пресової квартири”.

У третьому підрозділі ”Обмундирування і екіпіровка” розглянуто обмундирування австро-угорської армії, що було запроваджене спеціальними регламентами 1869 і 1873 років. Використовували п’ять основних кольорів сукна: темно-синій, блакитний, червоно-цегляний, темно-коричневий, темно-зелений. Обмундирування піхоти складалося з парадного і повсякденного мундирів. Кольори уніформи були такі: куртка темно-синя, штани блакитні. З 1911 р. все польове обмундирування стає одного захисного кольору – світло-брудно-блакитного. Елементами відмінності полків в обмундируванні були металеві гудзики білого або жовтого кольору (у ландвері і гонведі гудзики були пронумеровані відповідно до полку), петлиці на шинелі і польовій куртці (на парадній формі кольоровими були весь комір, обшлаг, погони і плечові вали).

Стрілецькі підрозділи і чотири елітні полки тірольських стрільців використовували традиційні для них захисний сірий колір у парадному і польовому обмундируванні. Дещо відрізнявся мундир боснійсько-герцеговинських військ. Парадним і польовим головним убором була червона феска з чорною або синьою окантовкою. Блакитного кольору були штани-шаровари до колін, трикотажні гетри.

Обмундирування кавалеристів залежало від належності їх полку до роду зброї. Загальними елементами були кавалерійські штани (модель 1869 р.), темно-коричнева шинель (модель 1881 р.) і кавалерійська пілотка (модель 1869 р.). Крім того, гусари носили особливі чоботи (модель 1881 р.), що відрізнялися від драгунських і уланських. Військове духівництво в мирний час носило, як правило, звичайне церковне вбрання. Їх належність до війська підкреслювала тільки офіцерська шапка і шинель сірого кольору. Урядовці військово-судової, військово-медичної і військово-фінансової служб носили двобортні мундири і чорний фетровий капелюх з чорним пір’ям. Військові урядовці при парадному обмундируванні носили двобортні куртки і капелюхи зі срібним галуном. Власне обмундирування мали ландвер і гонвед. Напередодні Першої світової війни в армії запроваджено обмундирування єдиного захисного кольору.

У четвертому розділі ”Військово-морський флот та авіація” розглянуто організацію, особовий склад, кораблі, стан авіації.

У першому підрозділі “Флот Австро-Угорщини” зазначено, що флот розбудовувався на основі власних ресурсів. Для цього були наявні всі умови: відповідні порти, судноверфі, будівельний матеріал, кваліфіковані інженери і конструктори-будівельники. Впродовж останньої чверті ХІХ початку ХХ століття військово-морський флот Габсбургів докорінно змінився за технічними характеристиками. Він поповнився сучасними на той час кораблями, мав нове озброєння тощо. У воєнному плані флот орієнтувався на оборонну тактику, оскільки базувався і діяв на обмежених просторах. Його головні функції полягали в обороні водних кордонів багатонаціональної монархії. Окреме місце у військово-морському флоті Австро-Угорщини займала Дунайська військова флотилія, яка контролювала ситуацію практично у центральній частині монархії, оскільки ця ріка пронизувала її значну територію через австрійські, угорські та словацькі землі. Звернена увага на організаційні основи побудови та її особовий склад. Ротація особового складу відбувалася на добровільних засадах і рекрутським набором у морських провінціях монархії. Закон про збройні сили 1889 р. тривалість дійсної служби встановив чотири роки, а у резерві – шість. Замість служби у запасі була запроваджена трирічна служба охорони морського узбережжя. Кількість морських військовослужбовців впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. радикально не змінювалася і станом на 1909 рік їх чисельність складала 15,8 тис., а на Дунайській флотилії – 500. Службовими мовами визнавалися німецька та італійська. Підготовку кваліфікованих кадрів для військово-морських потреб монархії здійснювали Академія військово-морського флоту, Морський кадетський корпус піхоти, Морський кадетський корпус артилерії, Науково-дослідний гідрографічний інститут та ін.

Військово-морський флот базувався переважно в районі далматинського узбережжя. Його головною базою була Пула. Важливе стратегічне значення зберігали порти Котор (Чорногорія) і Лошній (Хорватія). У Шібеніку знаходилася резервна морська база. Всі названі порти були одночасно потужними морськими фортецями. Практично всі кораблі монархії базувалися в межах держави, лише окремі знаходилися в інших портах.

Для розбудови флоту найбільше зробили ерцгерцог Фердинанд Максиміліан, В.Тегеттгофф і Йозеф фон Ромако, головний конструктор кораблів у 1859–1882 рр. Основу австрійського флоту початково складали броненосці. У другій чверті ХІХ ст. на озброєння поступили торпедоносці, великі крейсери і міноносці. На початку ХХ ст. відбулися кількісні та якісні зміни на флоті. 30 вересня 1908 року на воду спущено броненосець „Радецький” – військовий корабель нового типу, оснащений потужною артилерію. Ця дата вважалася днем відродження австро-угорського флоту. Найостаннішим здобутком військово-морського флоту стала флотилія підводних човнів. Дуже добре функціонував радіозв’язок між кораблями, а розроблена австрійськими фахівцями система кодів, яка використовувалася на флоті, належала до найкращих у світі.

Впродовж усієї війни габсбурзький флот проявляв себе з найкращого боку. Йому не тільки вдалося ослабити італійський флот, але й навіть, незважаючи на значну перевагу противника, унерухомити його. 30 жовтня 1918 року, із закінченням Світової війни, Карл І наказав головнокомандувачу флотом віце-адміралу Міклошу Горті зробити офіційні акти про передачу австро-угорських військово-морських сил під юрисдикцію уряду Держави словенців, хорватів і сербів. З цього часу австро-угорський військово-морський флот офіційно перестав існувати. На відміну від Адріатичного флоту, в Дунайській флотилії зберігалася дисципліна і панував повний військовий порядок. Її командувач Вульфф привів усі підпорядковані йому кораблі до Будапешта.

Другий підрозділ ”Авіація” висвітлює розвиток авіації. Впродовж другої половини ХІХ ст. з воєнною метою використовували аеростати. Проте ці засоби дуже залежали від природних умов: вітру, погоди. Новим явищем на початку ХХ ст. став літак. У 1912 р. почали формувати військово-повітряний флот. На початку 1914 р. в Австрії було 40 учбових і 39 військових літаків, 49 цивільних літаків, 85 аеродромів. У Першу світову війну Австро-Угорщина вступила як авіаційна держава. Її армія мала на озброєнні різні види літаків: винищувальні, бомбокидальні і розвідувальні. Вся авіація ділилася на загін пілотів і льотні роти (по 106 чоловік), одну роту і 12 повітроплавних загонів.

Підсумки дослідження приведено у ”Висновках”.

1. Австро-угорська угода 1867 року спричинила не лише зміну державно-політичних відносин в імперії, але й значно вплинула на формування її збройних сил. Визначалася їх нова структура: загальноімперська армія (регулярна армія), територіальна оборона (австрійський ландвер і угорський гонвед), австрійське і угорське ополчення (ландштурм) та єдиний військово-морський флот. Вперше було зафіксовано існування гонведу як територіально-національної угорської армії.

2. Найвищу військову владу уособлював імператор. При ньому діяла Військова канцелярія. За навчання і військову підготовку збройних сил відповідали генерал-інспектори, відповідальні перед імператором. Центральним органом імперії, що займався військовими питаннями, було Військове міністерство. Виконавчою структурою Військового відомства був Генеральний штаб.

3. Усі збройні сили комплектувалися за територіальним принципом, з врахуванням державно-правових відносин і адміністративного устрою імперії Габсбургів. Військова служба поділялася на активну (дійсну) і пасивну (у резерві та в запасі). Вона регламентувалася Законами про загальний військовий обов’язок 1868, 1890 і 1912 років. Поступ військової думки, технічні нововведення обумовили прийняття деяких змін у проходженні служби.

4. Всі збройні сили поділялися на сухопутні і морські. Основною одиницею сухопутної армії був полк: піхотинський і кавалерійський. Полки зводилися у дивізії. Невід’ємну складову частину збройних сил Австро-Угорської імперії складало ополчення. За національним складом ополченські полки були однонаціональні і змішані.

5. Жандармерія була воєнізованою організацією, яка мала завдання підтримувати громадський порядок і забезпечувати державну безпеку, а під час війни – функції воєнної поліції при штабах різного рівня. Жандармський склад вербувався з середовища офіцерів та нижніх чинів, які