ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛИМАР Алла Олександрівна

УДК 94 (477)

МАТВІЙ ТЕРЕНТІЙОВИЧ СИМОНОВ (НОМИС):

ЖИТТЯ, КУЛЬТУРНО-НАУКОВА, ГРОМАДСЬКА ТА

ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету, Міністерство освіти і науки

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

СВІТЛЕНКО Сергій Іванович,

Дніпропетровський національний

університет, декан історичного

факультету, в.о. завідувача кафедри

історії України

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор БОЛЕБРУХ Анатолій Григорович Дніпропетровський національний університет, завідувач кафедри історіографії та джерелознавства

доктор історичних наук, доцент, ЗАРУБА Віктор Миколайович, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, начальник кафедри теорії та історії держави і права

Провідна установа

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії України, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться “7” червня 2006 р. о 13 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08. 051. 14 у Дніпропетровському національному університеті, 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. О. Гончара Дніпропетровського національного університету, 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “5” травня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Матвій Терентійович Симонов (1823–1901), який взяв собі псевдонім Номис (прочитане навпаки Симон), – український фольклорист-пареміолог, етнограф, письменник, педагог, краєзнавець, мовознавець-лексико-граф, громадський діяч. Хоча О. Кістяківський вважав М. Номиса одним з чотирьох (поряд з М. Костомаровим, П. Кулішем та В. Білозерським) “гетьманів України ХІХ ст.” Кістяківський О.Ф. Щоденник: (1874–1885): У 2 т. / Упоряд.: В.С. Шандра та ін. – К., 1994. – Т. 1: (1874–1879). – С. 188., на нашу думку, він є представником другого ряду українських діячів національно-культурного руху другої половини ХІХ ст. Історія зазначеного періоду знайшла відображення у численних працях, але в персоналістичному ракурсі це роботи в основному про визначних учених, учасників культурного і громадського життя. Та необхідність подолання такого історіографічного явища як “обезлюднення історії” викликає потребу в дослідженні особистості та творчості й менш знаних постатей, оскільки вони відображають загальне тло своєї епохи.

Упродовж майже 150 років ім’я М.Т. Симонова епізодично згадувалось у працях, присвячених українському фольклору й етнографії, в дослідженнях з мовознавства та історії вітчизняної літератури. На цей час найбільш вивченою є його фольклористична робота, вершиною якої стала видана в 1864 р. у Санкт-Петербурзі збірка “Українські прислів’я, приказки і таке інше” (далі: “Збірка”). Вагомий доробок у вивченні саме цього напряму діяльності М. Номиса належить М. Пазяку та зарубіжним україністам Н. Кононенко-Мойл, П. Одарченку, Б. Струмінському, Ю. Шевельову. Але поряд з аналізом “зовнішньої”, публічної, професійної біографії людини, треба вивчати і “внутрішнє”, приватне, інтимне її життя, емоційно-психологічний та інтелектуальний світ, самосвідомість та індивідуальний життєвий досвід (такий підхід, на жаль, не реалізований навіть стосовно діячів першого ряду). Необхідність розгляду постаті М. Симонова саме під таким кутом зору обумовлюється розумінням невіддільності зв’язку між життям і творчістю особистості, між фактами психологічної та інтелектуальної біографії, що є наріжним каменем біографічного підходу в інтелектуальній історії. Таким чином, дисертацію, тема якої відповідає провідним напрямам сучасної світової гуманітаристики, насамперед таким, як інтелектуальна та персональна історія Болебрух А.Г., Куделко С.М., Хрідочкін А.В. Василь Назарович Каразін (1773–1842). – Х., 2005; Ващенко В.В. Неврастенія: непрочитані історії (Деконстукція одного надпису – сеанс прочитання автомоно-графії М. Грушевського). – Д., 2002; Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки / Гол. ред. В. Смолій; відп. ред. І. Колесник. – К.,2005. – Вип. 1; Заруба В. Антін Синявський: життя, наукова та громадська діяльність (1866–1951). – Д., 2003; Павличко С.Д. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. – К., 2000; Репина Л.П. Историческая биография и “новая биографическая история” // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. – М., 2001. – Вып. 5. – С. 5–12; Репина Л.П. Персональная история и интеллектуальная биография // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. – М., 2002. – Вып. 8. – С. 5–10; Стус Д. Біографія: суб’єктивізація об’єкта // Київська старовина. – 2002. – №2. – С. 28–43; Українська біографістика: Зб. наук. пр. – К., 1999. – Вип. 2; Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К., 1996 та ін., можна поставити і в контекст вивчення приватного та родинного життя, історії сім’ї, повсякденності, історичного краєзнавстваБолебрух А.Г. Краєзнавство як галузь історичної науки // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. – Д., 1998. – Вип. 1. – С. 4–8; Женщина, брак, семья: до начала Нового времени. Демографические и социокультурные аспекты / РАН, Ин-т всеобщей истории; отв. ред. Ю.Л. Бессмертный. – М., 1993; Поляков Ю.А. Человек в повседневности // Отечественная история. – 2000. – № 3. – С. 125–132; Семейные узы: модели для сборки: Сб. ст. / Под ред. С. Ушакина. – М., 2004. – Кн. 1–2; Семья в ракурсе социального знания: Сб. науч. ст. / РАН, Сибир. отд-ние; Ин-т истории, Алтайский гос. ун-т; отв. ред. Ю.М. Гончаров. – Барнаул, 2001; Семья, дом и узы родства в истории / Под общ. ред. Т. Зоколла, О. Кошелевой, Ю. Шлюмбома; отв. ред. О.Е. Кошелева. – СПб., 2004; Удод О. Про історію повсякденності // Бористен. – 2000. – Квітень. – № 4 (106). – С. 9–10; Він же. За людинознавчу історію України (про актуальність історії повсякденності) // Бористен. – 2002. – Березень. – № 3. – С. 16–17; Человек в кругу семьи. Очерки по истории частной жизни в Европе до начала Нового времени / Под ред. Ю.Л. Бессмертного. – М., 1996; Человек в мире чувств. Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала Нового времени / Под ред. Ю.Л. Бессмертного. – М., 2000 та ін.. Поява такого дослідження сприятиме на прикладі конкретної особи глибшому розумінню специфіки суспільного та культурного розвитку України другої половини ХІХ ст.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота становить частину досліджень, які виконуються кафедрою історії України історичного факультету Дніпропетровського національного університету в рамках теми “Історія Наддніпрянської України: етнонаціональні, етносоціальні та етнокультурні процеси” та держбюджетної теми кафедри історії України та науково-дослідної лабораторії комп’ютерних технологій “Теоретико-методо-логічні проблеми етнонаціональної та соціальної історії України” № 1–117–06 (номер державної реєстрації 0106U000789).

Мета роботи: реконструкція життєвого і творчого шляху М.Т. Симонова, визначення його ролі та місця в історії України ХІХ ст.

Для реалізації мети автором були визначені основні завдання:

- вивчити стан історіографічної розробки теми та її джерельне забезпечення;

- виділити основні етапи біографії М. Номиса та з’ясувати їх якісні характерис-

тики;

- визначити умови та фактори формування і становлення його світогляду;

- проаналізувати приватне життя через розкриття особливостей родинних та

дружніх стосунків;

- здійснити аналіз культурно-наукової спадщини українського діяча, визначити

напрями його дослідницької праці;

- дослідити громадську діяльність М. Симонова;

- охарактеризувати його роботу в галузі освітянської справи у Полтавській

губернії.

Об’єктом дослідження є особа Матвія Терентійовича Симонова, неординарного представника української інтелігенції другої половини ХІХ ст.

Предмет роботи – життєвий шлях М. Номиса та його культурно-наукова, громадська і педагогічна діяльність.

Хронологічні рамки охоплюють роки життя М.Т. Симонова (1823–1901).

Методологічною основою дисертації, що є історико-біографічним дос-лідженням, проведеним у відповідності до принципів історизму, наукової об’єктивності та системності, стали загальнонаукові, конкретно-історичні та спеціально-історичні методи, серед яких найбільш продуктивними виявилися історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-хро-нологічний, історико-психологічний, біографічний, історіографічного та джерелознавчого аналізу та синтезу. Під час вивчення родинних зв’язків М. Номиса була застосована методика фіксації активних та близьких зв’язків особистості за критеріями розміру, зв’язності та здатності до підтримки Уэллман Б. Место родственников в системе личных связей // Социс. – 2000. – № 6. – С. 78–87.. Науковими орієнтирами стали роботи з методології історичного дослідження (Л. Зашкільняк, Я. Калакура, В. Коломійцев, О. Пронштейн, А. Санцевич), теоретичних аспектів українського національного відродження (Я. Грицак, Я. Дашкевич, П. Магочий, Ф. Медвідь, В. Сарбей), з історії та теорії персоналістики і біографістики (Л. Рєпіна, В. Чишко), з питань історії української інтелігенції (Г. Касьянов, Н. Шип). Підходи, вироблені їх авторами, дали змогу вирішити проблеми, які порушуються і в даному дослідженні.

Наукова новизна дисертації полягає в комплексному аналізі джерел та літератури, присвячених постаті М.Т. Симонова, у постановці та розробці актуальної українознавчої теми, яка ще не була предметом спеціального дослідження, та визначається тим, що вперше в історіографії здійснено реконструкцію життя та багатогранної діяльності М. Номиса, висвітлено процес формування його світогляду і становлення як культурного та громадського діяча, розкрито роль і місце у вітчизняній історії другої половини ХІХ ст. Проаналізовано також його творчий доробок, запропоновано періодизацію життєвого шляху, встановлено раніше невідомі факти життя, внесено уточнення щодо родоводу. Вперше охарактеризовано громадську діяльність М.Т. Симонова, його роботу з організації освітянської справи в Полтавській губернії та краєзнавчу працю. Детально розглянуто його приватне життя та господарську діяльність у власному маєтку в с. Заріг. Уведено до наукового обігу велику кількість джерел.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали та результати можна залучити для створення узагальнюючих досліджень з історії українського національно-культурного руху ХІХ ст. та Українського біографічного словника, при розробці спеціальних курсів з історії України, зокрема, з історії громадських рухів, освіти, земств, під час написання праць з проблем краєзнавства, фольклористики, етнографії тощо. Розроблена модель дослідження може бути використана у процесі вивчення інших постатей українського культурного та суспільно-політичного життя.

Особистий внесок здобувача: постановка дисертаційної проблеми, цілісна розробка всіх її складових, обґрунтування узагальнень та висновків і апробація здійснені здобувачем одноосібно, без співавторів.

Апробація результатів дослідження відбувалася на всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 150-річчю з дня народження Д.І. Яворницького (Дніпропетровськ, листопад 2005 р.), на ХІІІ (травень 2002 р.) та ХVІІ (березень 2006 р.) наукових сесіях Дніпропетровської філії Наукового товариства ім. Шевченка, а також на підсумкових наукових конференціях аспірантів та викладачів Дніпропетровського національного університету. Робота обговорювалася на засіданнях кафедри історії України ДНУ.

Структура роботи зумовлена визначеними вище метою та завданнями даного дослідження і складається зі вступу, трьох розділів (11 підрозділів), висновків (усього 191 с.), список використаних джерел та літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, хронологічні межі, методологічну основу дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про особистий внесок здобувача, апробацію роботи та публікації дисертанта.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проаналізовано ступінь наукового вивчення теми та здійснено огляд джерел.

Детально вивчивши літературу, в якій фігурувало ім’я М.Т. Симонова, автор поділила її на кілька груп, використавши тематично-хронологічний підхід. Перша з них присвячена тій сфері діяльності, що принесла визнання М. Номису та, власне, спонукала до вивчення його особистості, життя та інших напрямів роботи. Ця література висвітлює працю Симонова на фольклористичній та етнографічній ниві. Основні питання, які намагалися вирішити дослідники, пов’язані перш за все з історією видання “Збірки”, особистим внеском Номиса в її створення. Наголошувалося також на тому, що він уперше в українській пареміології використав тематичний принцип комплектації матеріалу. Автори одностайно вважали, що “Збірка” належить до найвидатніших праць з української пареміографії, є скарбницею народної фразеології, лексики, ідіоматики.

Фольклористична діяльність М.Т. Симонова стала об’єктом зацікавлень уже його сучасників. Оцінки, зроблені О. Пипіним, О. Огоновським, М. Сумцовим, О. Лазаревським, І. Франком, а також авторами некрологів, які були опубліковані в “Биржевых ведомостях”, “Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка”, “Киевлянине”, “Киевской старине”, “Киевском слове”, “Літературно-науковому віснику” та “Полтавских губернских ведомостях” на десятиліття визначили підходи вітчизняної історіографії до оцінки науково-культурної спадщини Номиса.

Ґрунтовно “Збірка” була проаналізована діаспорними вченими, статті яких увійшли додатком до перевидання, здійсненого в СШАНомис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Передрук видання 1864 року з додатками. –Саут-Бавнд-Брук, Н. Дж., 1985.. Вони дослідили тематичну групу “Хліб-сіль”, коротко подали історію створення “Збірки” та біографічні відомості про М. Номиса та О. Марковича, зробили аналіз фольклорного матеріалу видання, простежили його цензурну історію, охарактеризували збірники прислів’їв, які не використав М.Т. Симонов, та зробили узагальнення щодо значення паремій зі “Збірки” для інтерпретації народної психології та філософії.

Серед радянських дослідників пареміологічної та пареміографічної діяльності М. Номиса слід назвати М. Сиваченка, Л. Скрипник, М. Пазяка та ін. З нагоди 170-річчя фольклориста на його батьківщині в м. Лубни Полтавської області в жовтні 1993 р. було проведено наукову конференцію, яка стала важливим кроком у популяризації постаті вченого. За матеріалами конференції було випущено збірник Симонов М.Т. Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. – Лубни, 1993., де опублікували свої статті В. Дудко, Г. Литвиненко, П. Охріменко, О. Охріменко, М. Пазяк, С. П’ятаченко та ін. Більшість цих праць присвячена саме фольклористичній діяльності Номиса та його “Збірці”. Авторами останніх робіт щодо цього напряму творчості М.Т. Симонова є Я. Гарасим Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. – Львів, 1999. та В. Дудко Дудко В. “... Вславила ймення свого автора і придбала йому популярність” // Вісник Книжкової палати. – 2003. – № 6. – С. 38–42..

Друга група літератури представлена працями О. Пипіна Пыпин А.Н. История русской этнографии. – Т. ІІІ. Этнография малорусская. – СПб., 1891., С. Єфремова Єфремов С. Жертви нашого лихоліття. М.Т. Симонов, С.Д. Ніс // Літературно-науковий вісник. – 1901. – Т. ХІV. – № 4. – С. 38–55., В. Милорадовича Милорадович В. Степная Лубенщина // Киевская старина. – 1904. – Февраль. – С. 179–200; Март. – С. 348–382., І. Павловського Павловский И.Ф Краткий биографический словарь учёных и писателей Полтавской губернии с пол. ХVІІІ века. – Полтава, 1912., М. Астряба Астряб М.Г. Столетие Лубенского Высшего Начального училища (1814–1914) // Труды Полтавской учёной архивной комиссии. – Полтава, 1914. – Вып. 11., П. Капельгородського Капельгородський П. На лубенському літературному гробовищі // Життя і революція. – 1928. – Кн. Х. – С. 115–125., що з’явилися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., та розвідками краєзнавців 90-х рр. ХХ ст. Слинько В.Г. Перша наукова конференція про славетного земляка. До 170-річчя з дня народження М.Т. Симонова (Номиса) // Оржицькі вісті. – 1993. – 30 жовтня (№ 84); Ванцак Б. Друге народження: до 170-річчя від дня народження М.Т. Симонова (Номиса) // Лубенщина. – 1993. – 24 листопада. – С. 3; Ванцак Б. Симонов М.Т. (Номис) (про видатного українського етнографа, фольклориста, громадського діяча, уродженця с. Заріг Оржицької волості Лубенського повіту) // Ленінська зоря. – 1976. – 7 січня. – С. 8; Лісничий К.Л. На батьківщині М. Номиса // Народна творчість та етнографія. – 1988. – № 5. – С. 93–94; Ротач П. Колоски з літературної ниви. Короткий літературний календар Полтавщини. – Полтава, 1999. – С. 397–402; Ворона С. “Добре братство ліпше багатства”. До ювілею від дня народження М. Номиса // Полтавська думка. – 1999. – 26 лютого. – С. 3; Яворенко В. Матвій Номис // Комсомолець Полтавщини. – 1968. – 25 червня. – С. 3; Хало О.І. Відгомін Оржицьких степів. – Полтава, 1998; Мороз В. Украинский Даль // Днепр вечерний. – 1992. – 6 березня. – С. 3.. Зазначені дослідники зосереджували свою увагу здебільшого на констатації основних моментів життєвого шляху М. Номиса (походження, навчання, педагогічна та чиновницька служба), щоправда, оминаючи його родинні відносини, подружнє життя, товариські взаємини та не визначаючи коло його спілкування. Майже нічого не було відомо про його дітей (згадувалося лише про старшу доньку – письменницю Н. Кибальчич) і т. ін.

Третю групу складають праці, присвячені творчості М.Т. Симонова як літератора та аналізу мовознавчого доробку. Його постать як письменника стала об’єктом досліджень М. Петрова Петров Н.И. Очерки истории украинской литератури ХІХ столетия. – К., 1884., О. Огоновського Огоновський О. Матвій Номис і Опанас Маркович // Зоря. – 1894. – 15 (27) січня. – С. 65., В. Науменка Науменко В. Симонов М.Т. (Некролог) // Киевская старина. – 1901. – Февраль. – С. 308–311., С. ЄфремоваЄфремов С. Жертви нашого лихоліття: М.Т. Симонов, С.Д. Ніс // Літературно-науковий вісник. – 1901. – Т. ХІV. – №. 4. – С. 38–55., М. Зерова Зеров М. Українське письменництво ХІХ ст. Лекції з історії української літератури: Тв.: У 2 т. – К., 1990. – Т. 2. та інших літературознавців кінця ХІХ – початку ХХ ст. Одні з них визнавали значущість діяльності М. Номиса як письменника-етнографа, інші говорили про невелику художню цінність його творів. Серед радянських дослідників, які характеризували цей напрямок діяльності М.Т. Симонова, – Р. Міщук Міщук Р.С. Українська оповідна проза 50–60-х рр. ХІХ ст. – К., 1978., П. Охріменко Охріменко П.П. Літературний доробок М. Номиса і його критичне осмислення // Симонов М.Т. Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. – Лубни, 1993. – С. 19–23. та Л. Горболіс Горболіс Л.М. Традиції характеротворення Г. Квітки-Основ’яненка у творчості М. Номиса // Си-монов М.Т. Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. – Лубни, 1993. – С. 24–26.. Вони вважали його представником етнографічно-побутової школи, до якої належали літератори, що дотримувалися висунутих П. Кулішем естетично-методологічних принципів так званої етнографічної достовірності. Мовознавча робота М. Номиса побіжно аналізувалася М. Булаховим Булахов М.Г. Восточнославянские языковеды: Библиографический словарь. – Минск, 1978. – Т. 3. та В. Борковським Борковський В.И. Сравнительно-исторический синтаксис восточнославянских языков. Бессоюзные сложные предложения, сопоставляемые со сложноподчинёнными. – М., 1972..

Четверту групу становлять дослідження, в яких висвітлювалася діяльність М. Симонова з організації освітянської справи в Полтавській губернії. Це праці М. Сеферовського Двадцатипятилетие Лубенской гимназии. (1872–1897). Краткая историческая записка, составленная секретарём Педагогич. Совета Ник. Лук. Сеферовским. – Лубны, 1898., Є. Ківлицького Двадцатипятилетие Лубенской гимназии (1872–1897). Сост. Сеферовский Н.Л. Рецензия // Киевская старина. – 1898. – Июль-август. – С. 55–58., Б. Ванцака Ванцак Б.С. М.Т. Симонов – учень, педагог, директор // Симонов М.Т. Матеріали наукової конференції, присвяченої 170-річчю від дня його народження. – Лубни, 1993. – С. 12–16., які характеризували його роботу на посаді директора новоствореної Лубенської гімназії (1872–1877), зокрема, з формування матеріальної бази, створення краєзнавчого музею, укомплектування кваліфікованими кадрами, забезпечення належного навчального та виховного процесу.

Таким чином, огляд літератури, опублікованої впродовж майже 150 років, засвідчив відсутність цілісної характеристики життя та творчості М.Т. Симонова. Залишалися невивченими його приватне життя та господарська діяльність, родинні та дружні зв’язки, деякі аспекти педагогічної праці, його громадська робота, а також краєзнавчі студії.

Аналіз джерельної бази дисертації було проведено з урахуванням її своє-рідності, а також існуючих в історичній науці класифікаційних схем, викладених у працях О. Богдашиної, І. Ковальченка, Д. Макарчука, О. Медушевської, Л. Пушкарьова, С. Світленка та ін. Весь комплекс залучених писемних джерел було розділено на документальні та наративні, причому такий поділ поширюється і на опубліковані, і на архівні матеріали.

Документальні джерела являють собою порівняно невелику групу та представлені діловодними матеріалами, зокрема про виключення М.Т. Симонова з університету та про встановлення секретного нагляду за ним, про закінчення Київського університету та про призначення вчителем Ніжинської гімназії, про затвердження в службі, про переміщення в 2-у Київську та Немирівську гімназії, про призначення на посаду директора Лубенської гімназії та його звільнення, а також атестатом про закінчення Полтавської гімназії, формулярним послужним списком, свідоцтвом купця 3 гільдії, виданим Т.С. Симонову, свідченням про отримання Номисом спадкового дворянства та ін.

Наративний комплекс джерел щодо життя та діяльності М. Номиса є більш масовим, вирізняється видовою та жанровою розмаїтістю та представлений матеріалами особового походження (спогади, щоденники і записні книжки, автобіо-графії, приватне листування), науковими та літературними пам’ятками і публіцистикою. Спогади було класифіковано за походженням: мемуари М.Т. Симонова, спогади його рідних і близьких, мемуари колег та сучасників. Серед автобіографій особливо цінними є ті, що належать перу Н.М. Кибальчич та Н.К. Козловської (доньки та онуки М. Номиса). У них Матвій Терентійович зображувався як сім’янин, батько, чоловік, з усіма його чеснотами та вадами. Залучену епістолярію, частина якої опублікована, було розділено так а) особисте родинне листування М.Т. Симонова: з дружиною, доньками, П. Кулішем та Ганною Барвінок, б) приятельське листування (з друзями, колегами та однодумцями), в) непряме листування (згадки про М. Номиса в листах інших людей). Окрему групу наративів становлять творчі матеріали самого Симонова, як видруковані, так і архівні, а також твори Н. Кибальчич, Н. Козловської, П. Куліша, О. Куліш.

З метою пошуку джерел було обстежено ряд архівосховищ України. Великий корпус матеріалів про життя та діяльність М.Т. Симонова зосереджено в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (ф. І, ІІІ, 30, 61), Центральному державному історичному архіві України у м. Києві (ф. 267, 442, 707, 1271, 1475), Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (ф. 3, 19, 23, 42, 76, 77, 100, 123), Державному архіві Полтавської області (ф. 202, 222, 379), Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику М.М. Коцюбинського, Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського, Відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Т. Рильського (ф. 3). Більшість архівних джерел вводиться до наукового обігу вперше.

У процесі роботи над дисертацією використовувалися матеріали періодичних видань другої половини ХІХ ст. (“Биржевые ведомости”, “Життя і революція”, “Журнал Министерства народного просвещения”, “Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка”, “Зоря”, “Киевлянин”, “Киевская старина”, “Киевское слово”, “Літературно-науковий вісник”, Основа”, “Подольские епархиальные ведомости”, “Полтавские губернские ведомости”, “Русская беседа”, “Санкт-Петербургские ведомости”, “Україна”, “Херсонские губернские ведомости”, “Черниговский листок” та ін.).

Здійснена наукова критика джерельної бази дозволяє констатувати її автентичність, достатню вірогідність та репрезентативність.

У другому розділі “Життєвий шлях М.Т. Симонова” висвітлено основні віхи життя Матвія Терентійовича від народження (17(29) листопада 1823 р.) і до смерті (26 грудня 1900 р. (8 січня 1901 р.), етапи й обставини формування його як особистості, розглянуто приватне життя та його вплив на перебіг культурно-наукової та громадської діяльності.

Було з’ясовано родовід М. Номиса та встановлено, що його мати Марія Ва-силівна Єфимова була другою дружиною Терентія Семеновича Симонова та мала російське й турецьке коріння. Її батьком був турок. Він ще маленьким потрапив у полон російського торговця, який, виховавши його як сина, він віддав за нього свою доньку. Від цього шлюбу й народилася мати М.Т. Симонова. Від першої дружини у батька Номиса залишилося кілька синів та, щонайменше. одна донька. Від другого шлюбу, ймовірно, народилося три дівчини – Ірина, Марія, Одарка (згодом всі вони вийшли заміж за дворян) і двоє хлопців – Матвій та Єфим. З погляду на те, що Матвій Терентійович виховувався у такій великій родині, дивним виглядає факт, що ні в листуванні Симонова та його дружини й доньок, ні в інших джерелах немає згадки про його братів та сестер. Їхня доля залишилася невідомою (є свідчення лише про смерть Єфима в підлітковому віці).

Аналіз джерел, особливо художніх творів М. Номиса з автобіографічними сюжетами, дав змогу виділити в його житті важливий етап, який охопив дитячі, гімназійні та студентські роки, а також чинники, що впливали в цей час на процес формування його світогляду. Серед них: походження (козацьке середовище з менталітетом свободолюбної людини, яка була носієм давніх звичаїв і традицій вільного козацтва) та родинне оточення (доволі суровий батько, якого дуже поважали в повіті, глава великої родини, ніжна та добра мати, старші брати та сестри, тітка). Особистий приклад батька, чий авторитет був беззаперечним у родині, на селі, у волості, сприяв формуванню у Матвія Терентійовича загостреного відчуття власної гідності та установки на відповідальність глави сім’ї. Позитивне ставлення батька до освіченості, прагнення Т.С. Симонова вивчити дітей теж відіграло свою роль у подальшій долі Номиса. Сім’я виховала в юного Матвія любов до батьківщини (в мікрогеографічному вимірі), до простого українського народу, його звичаїв, традицій, до української “старосвіччини”, багатої народної творчості, природи. Саме в родині культивувалося національне самосприйняття (українське) М. Симонова. Його мала батьківщина зі старосвітським способом життя стала фактично ідеалом, до якого прагнула душа Матвія Терентійовича, особливо коли він перебував далеко від рідної землі. Отримана ним ще в ранньому дитинстві душевна наснага від участі в народних обрядах, від спілкування з простими людьми, природою, а також почуття причетності до всього українського вплинули на його світогляд, свідомість, на бажання наприкінці життя повернутися туди, де духовне коріння. Пора дитинства надто важлива в житті М. Номиса, тому не дивно, що всі його твори так чи інакше повертають у ті часи як його самого, так і читача. Родинне виховання, природна чуйність до віковічних народних цінностей пізніше визначили й конкретне поле діяльності М.Т. Симонова: фольклористика, етнографія, мовознавство, краєзнавство.

На формування характеру та світогляду М. Номиса, безперечно, вплинув і географічний фактор: хутір, де він народився, знаходився на периферії, фактично в одному з найглухіших куточків Полтавщини, вдалині від міст та культурних і промислових центрів. Саме тому перші кроки спілкування давалися Симонову нелегко й були позначені низкою конфліктних ситуацій, обумовлених заниженою самооцінкою (можливо, внаслідок фізичної вади), глибокою вразливістю і невмінням контактувати з оточуючими. Матвій виростав доволі невпевненим хлопчиком, чому сприяло і його каліцтво (втрата ока). Це спричинило й формування його вдачі: “похмурий, ніби до всього байдужий.., твердий, хоч і простакуватий”Капельгородський П. На лубенському літературному гробовищі // Життя і революція. – 1928. – Кн. Х. – С. 119.. Симонов і сам визнавав, згадуючи про дитинство, що “шумное и многолюдное веселье и тогда уже производило на мою душу тяжёлое впечатление”Номис М. Отрывки из автобиографии В.П. Белокопытенка // Основа. – 1861. – Червень. – С. 17..

Долю М.Т. Симонова визначила й освіта, яку він отримав спочатку в Лубенському повітовому училищі (1832–1835), Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835–1840). Після блискучого закінчення Полтавської гімназії в 1844 р. він вступив на словесний факультет Київського університету, який на той час був центром науки, культури та суспільно-політичного руху на українських землях. Цей період помітно вплинув на формування культурно-наукових поглядів М. Номиса. Він познайомився з В. Білозерським, П. Кулішем, О. Марковичем, Т. Шевченком, які сформували коло його товаришів і друзів на довгі роки. Початку літературної діяльності М. Симонов завдячував викладачу російської словесності М. Костиру. Київський період позначений і неприємною історією, що сталася на останньому курсі (вчинена Матвієм Терентійовичем бійка з одним зі студентів), за що його виключили із цього навчального закладу (з характеристикою “очень самонадеянный”) та відправили у глухе село Волинської губернії вчителем парафіяльного училища. Але піклуваннями В.М. Рєпніної, яка прохала помічника попечителя Київського учбового округу М.В. Юзефовича посприяти у справі відновлення Симонова в університеті, йому все ж таки вдалося отримати вищу освіту, причому закінчив він навчання з ученим ступенем кандидата, який надавався лише найкращим студентам.

Потім М.Т. Симонов сім років працював учителем словесності в Ніжинській (1848–1853) та Немирівській (1853–1855) гімназіях. Встановлено, що в той період він познайомився з багатьма освіченими людьми, які мали вплив на формування його світогляду. Серед них М. Бунге, І. Дорошенко, О. Стронін, М. Тулов. У цей час він продовжував спілкуватися з О. Марковичем та П. Кулішем. З останнім Матвія Терентійовича пов’язували особливо дружні стосунки. У 1853 р. Пантелеймон Олександрович оселився на землі, яку придбав у Номиса в с. Заріг. Факт їх тісного спілкування в цей час дав змогу припустити, що саме Куліш у 1855 р. допоміг Симонову отримати посаду в столиці. З цього року почалася його 14-літня чиновницька служба: спочатку в першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочинія, потім у Контрольному департаменті цивільних звітів. Номис був також начальником Псковського відділення Санкт-Петер-бурзької контрольної палати, управляючим Катеринославською та Волинською контрольними палатами. Його відповідальність та старанність на службі були відзначені орденами (св. Станіслава, св. Анни, св. Володимира) та темно-бронзовою медаллю в пам’ять війни 1853–1856 рр., а також наданням чину статського радника.

Особливо насиченим та багатогранним було перебування М.Т. Симонова в Санкт-Петербурзі. Коло його давніх і нових друзів, товаришів та однодумців, характер проведення вільного часу свідчило про те, що він потрапив у вир активного життя громади українців столиці імперії, прилучився до гурту співвітчизників, що визначали обличчя українського культурного руху середини ХІХ ст. Це оточення відіграло значну роль у становленні наукових уподобань М. Номиса. На вибір його життєвої стратегії мали вплив приклади інших успішних самореалізацій, а спілкування з непересічними особистостями скорегувало світогляд. У процесі дослідження було встановлено родинні, приватні та ділові зв’язки М.Т. Си-монова в роки чиновницької служби І. Аксаковим, В. Білозерським, М. Білозерським, Г. Галаганом, Л. Жемчужниковим, Д. Каменецьким, О. Кістяківським, О. Кониським, М. Костомаровим, О. Куліш, П. Кулішем, М. та Я. Лазаревськими, М. Лисенком, А. Маркевичем, О. Марковичем, Марком Вовчком, Б. Познанським, І. Рудченком, В. Тарновським, Т. Шевченком та ін.

У Санкт-Петербурзі М. Номис зустрів своє кохання та пізнав щастя бать-кіства. Його невінчаною дружиною стала рідна сестра Ганни Барвінок – Надія Михайлівна Білозерська-Забіло, яка народила йому чотирьох доньок: Надію (вересень 1857–4 грудня 1918 р.), Марію (1858–?), Олександру (1862–після 1928), Галину (1863–1922). Старша стала письменницею, відомою під псевдонімом Наталка-Полтавка.

У 1869 р. М.Т. Симонов повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя: то у с. Заріг, то в повітовому місті. Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської гімназії (1872–1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877–травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885–1890). Але це ніяк не заважало Номису вести простий, навіть аскетичний спосіб життя: він носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював по господарству (“перекрывал соломенные крыши на усадебных постройках, городил тыны, мастерил возы” Симонов М.Т. Некролог // Киевлянин. – 1901. – № 6. – С. 4.), без зверхності спілкувався із земляками, допомагав їм у вирішенні багатьох проблем. А от стосунки Матвія Терентійовича з сім’єю погіршувалися. Він не зміг знайти взаєморозуміння ані з дружиною, ані з дітьми, зробити їх щасливими. Тяжким випробуванням стали для нього арешт у 1883 р. доньки Марії разом з її коханцем, діячем визвольного руху В. Мальованим; свавільні рішення менших дівчат – Галини та Лесі, які проти волі батька вийшли заміж за простих сільських хлопців. Незгода М.Т. Симонова з вибором доньок певним чином виглядає несподіваною, оскільки він позиціонував себе як народолюбець, людина, близька до простого народу. Сімейні розчарування стали причиною розлуки з рідними, М. Номис переїхав до Лубен, став жити з іншою жінкою, громадською діячкою та меценаткою Софією Миколаївною Забіло, перестав бачитися з доньками, а свою незгоду із самостійно прийнятими ними рішеннями виявив в умовах заповіту. М.Т. Симонов продав свій маєток і, мінімально забезпечивши дружину та дітей, поклав гроші в банк. На отримані відсотки в його рідному селі була побудована та довгий час функціонувала лікарня, яка безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. Наприкінці життя Номис залишився фактично самотнім, навіть на його похоронах не було нікого з рідних, хоча лубенська громадськість пам’ятала про нього, свідченням чого були численні вінки від різних установ, організацій, товариств, навчальних закладів і приватних осіб.

Весь життєвий шлях М.Т. Симонова був сповнений перипетій, колізій, непорозумінь, втрат, розчарувань. Важко навіть назвати періоди, коли він був відносно щасливою людиною, що підтверджується і словами самого Матвія Терентійовича: “Я всё и вся терял” Чернігівський літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського. – А-5974 (Лист Лесі Слинько

О.М. Куліш, середина 90-х рр. ХІХ ст.).. Піднявшись до рівня української науково-культурної еліти наприкінці 50–60-х рр., він (у силу різних життєвих обставин) в останні роки життя відійшов від українського руху.

У третьому розділі “Культурно-наукова, громадська та педагогічна діяльність М.Т. Симонова” аналізуються основні напрями його дослідницької праці. Номис перш за все відомий як пареміграф, а “Збірку” справедливо вва-жають вершиною його фольклористичної діяльності. Він належав до культурно-історичної школи в українській фольклористиці, відпрацював свій стиль та методику роботи в галузі пареміографії та пареміології. Отримавши з рук О. Марковича велику кількість неукомплектованого фольклорного матеріалу, Матвій Терентійович провів величезну роботу з організації подальшого збору прислів’їв та приказок, залучивши багатьох українських культурних діячів, а саме: В. та М. Бі-лозерських, Г. Залюбовського, Д. Каменецького, О. Кониського, П. Куліша, О. Лазаревського, С. Руданського та ін. Крім того, М. Номис і сам збирав та запи-сував паремії, особливо в Лубенському повіті, а також простудіював твори Куліша та Шевченка, “Основу”, “Черниговский листок”, “Черниговские губернские ведомости” та інші друковані матеріали, звідки вибрав зразки усної народної творчості, які включив до “Збірки”. Особлива заслуга М.Т. Симонова полягає в тому, що він першим серед фольклористів застосував тематичний принцип класифікації паремій, що дало змогу простежити світогляд українського народу, особливості його побуту, звичаїв, людського характеру та скласти уявлення про те, як різні явища життя відобразилися в фольклорному жанрі. Підготовка та видання “Збірки” згуртували велику кількість українських культурних і громадських діячів, що жили в різних містах України та Росії, а координатором та натхненником цієї роботи був, безперечно, М. Номис. Встановлено також, що його цікавили не тільки паремії, але й українські народні казки, які він збирав та записував протягом усього життя. Частина з них увійшла до двотомника І. Рудченка (1869–1870).

Серед наукових уподобань М.Т. Симонова чільне місце належало мовним питанням. Поштовхом до таких студій стала співпраця з “Основою” та “Черни-говским листком”, на сторінках яких з’являлися роботи, що стверджували окремішність українського народу та його мови, необхідність освіти народною мовою, друкувалися твори вітчизняних письменників (у т.ч. і Номиса) українською мовою та ін. У 1861 р. вийшов друком “Опыт Южнорусского словаря” К. Шейковського. Відгуком на нього стали статті Симонова із заувагами щодо вдосконалення окремих елементів правописної системи. У цих роботах він виступив проти деяких пропозицій П. Куліша, що в 1856 р. застосував нову фонетичну орфографію в “Записках о Южной Руси”, якої дотримувалися і на шпальтах “Основи” та “Черниговского листка”. Номис брав також участь і в грандіозній роботі українських культурних діячів з підготовки “малоросійського словника”, наслідком якої стало видання “Словаря української мови” Б. Грінченка.

М.Т.Симонов – представник етнографічно-побутової школи українського письменства. Але виразний етнографізм його творів (“Дід Мина і баба Миниха”, “Тітка Настя”, “Отрывки из автобиографии Василия Петровича Белокопытенка”) був не примхою чи даниною моді, а внутрішньою необхідністю автора виказати свою приналежність до українства. Оповідання мають автобіографічну основу, дають уявлення про внутрішній світ, національну та соціальну самоідентифікацію Номиса. Всі художні твори він написав наприкінці 50-х–на початку 60-х рр. ХІХ ст., після чого йому довелося “поламати перо” і