ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛОМАКІН АНТОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК: 821.161.1“18”

НАСКРІЗНІ ТЕМИ, МОТИВИ ТА ОБРАЗИ

У ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ М.О.НЕКРАСОВА

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ

2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

Андрущенко Олена Анатоліївна,

Харківський національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди,

професор кафедри російської та світової

літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Орєхова Людмила Олександрівна,

Таврійський національний університет

імені В.І.Вернадського, професор

кафедри російської та зарубіжної

літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

Марченко Тетяна Михайлівна,

Горлівський державний педагогічний

інститут іноземних мов, завідувач

кафедри зарубіжної літератури.

Провідна установа: Херсонський державний університет,

кафедра зарубіжної літератури,

Міністерство освіти і науки України

(м. Херсон).

Захист відбудеться “20” червня 2006 р. об 14:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради к 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченко, 1).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8).

Автореферат розісланий “15” травня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Кропивко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Творча спадщина М.О.Некрасова вивчається давно й плідно. Багато досліджень уже стали класикою літературознавства, зразком глибокого й усебічного вивчення творчого світу поета. Мова йде насамперед про такі роботи, що стали хрестоматійними, як „Мастерство Некрасова” К.І.Чуковського, „Жизнь и деятельность Н.А.Некрасова” В.Є.Євгеньєва-Максимова, низку досліджень М.М.Гіна, Г.А.Гуковського, Г.В.Краснова, М.В.Теплинського й інших. Наукова література про Некрасова величезна й різноманітна й, здається, немає такого боку спадщини майстра, якого не торкалася б рука досвідченого дослідника. Втім очевидно, що найменш вивченою його частиною є художня проза.

До її дослідження зверталися Б.Л.Бессонов, Н.О.Вердеревська, Н.Л.Вершиніна, О.М.Гаркаві, М.М.Зубков, О.В.Карамислова, О.Ф.Крошкін, А.Н.Лур'є, Н.М.Мостовська, Л.О.Орєхова, В.Г.Прокшин, однак і досі залишається чимало дискусійних, нерозв’язаних проблем; ця тема вимагає нових, сучасних підходів до її розгляду, звільнення від ідеологічних перегинів, з’ясування справжнього місця художньої прози Некрасова в його творчості й в історії російської літератури в цілому. Осмислення його досвіду прозаїка, який створював твори для широкого кола читачів, особливо актуальне сьогодні, в епоху белетристичного буму.

На наш погляд, у вирішенні цієї актуальної й важливої проблеми може допомогти насамперед виявлення образно-тематичних констант у художній прозі Некрасова. Романи письменника були тією творчою лабораторією, в якій вироблялися нові естетичні принципи, і в пізніших творах Некрасов скористався своїм попереднім досвідом прозаїка, розвивав у поезії багато тем, мотивів й образів прозаїчних творів.

Художня проза Некрасова вивчена нерівномірно. Дослідники зосередилися в основному на творах 40-х рр., по суті, залишивши поза полем зору романи „Три страны света” й „Мертвое озеро”, створені разом з А.Я.Панаєвою. В науці склалося уявлення, що ці художні твори є чимось малохудожнім, написаним поспіхом, з метою порятунку журналу „Современник”, тому нібито є такими, що не відповідають вимогам до високих зразків російського роману. Дійсно, їх не можна віднести до вершинних досягнень російської прози, але вони виконують іншу, не менш важливу функцію. Як справедливо зазначив І.Гурвич, „історикам літератури не раз докоряли за те, що вони не відкривають погляду від вершин, від класики, а некласичні імена й книги залишаються за межами концептуальних побудов”11 Гурвич И. Русская беллетристика: эволюция, поэтика, функции // Вопросы литературы. – 1990. – № 5 (май). – С. 113.. Своєрідність художньої прози Некрасова відповідає не на питання, „що може геній”, а на питання, „що може література – що їй було вчора й що їй сьогодні під силу”22 Те ж саме. – С. 142.. Якщо виходити з уявлення про те, що белетристика виконує три основних функції, – підготовчу, видоутворювальну й закріплювальну, то твори Некрасова, безумовно, вносять свій неповторний внесок у реалізацію кожної з них. Некрасов відгукнувся на рух, що йшов від російських й іноземних зразків, причому, піддаючись їхньому впливу, трансформував їх досягнення, хоча нерідко використовував сформовані шаблони, як й інші другорядні белетристи, закріпив відповідний творчий інструментарій, що склався на той час у літературі.

Романи „Три страны света” (1848) і „Мертвое озеро” (1851) були написані Некрасовим у співавторстві з А.Я.Панаєвою. Сам Некрасов вважав ці твори слабкими, завжди нагадував, що вони писалися для журналу „Современник”, у якому вони повинні були заповнити відділ белетристики, чим, швидше за все, сам став першою причиною скептичного ставлення до своїх творів. Разом з тим, на нашу думку, у них яскраво відбилися пошуки Некрасовим свого шляху в літературі, своїх головних тем і, разом з тим, безсумнівні риси його таланту.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в рамках плану науково-дослідної роботи кафедри російської й світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб виявити образно-тематичні константи в художній прозі М.О.Некрасова й визначити її місце в діалектиці його літературної особистості.

Поставлена мета передбачає вирішення низки завдань:

- виявити культурно-історичні, онтологічні й антропологічні єдності в художній прозі Некрасова;

- проаналізувати характер втілення цих єдностей в художній прозі Некрасова й простежити особливості їхнього функціонування в його поезії;

- уточнити існуючі уявлення про авторство романів “Три страны света” й “Мертвое озеро”;

- з’ясувати місце художньої прози в діалектиці задумів письменника.

Об'єктом дисертаційної роботи є незавершені твори Некрасова „Повесть о бедном Климе” (1841 – 1848), роман „Жизнь и похождения Тихона Тростникова” (1843 – 1848), повість „Сургучов” (1844 – 1847), роман „Тонкий человек, его приключения и наблюдения” (1853 – 1855), романи Некрасова й Н.Н.Станицького „Три страны света” (1848) і „Мертвое озеро” (1851), а також вірші й поеми М.О.Некрасова.

Предметом дослідження є особливості функціонування наскрізних тем, мотивів та образів у прозі М.О. Некрасова.

Методами дослідження є комбінація літературознавчих підходів, що ґрунтується на поєднанні генетичного, порівняльного й типологічного методів.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в дисертаційній роботі вперше здійснений цілісний аналіз образно-тематичних констант у художній прозі Некрасова, показані особливості їхнього функціо-нування й у його поезії та з’ясовано, що вони є надзвичайно важливими для розуміння діалектики літературної особистості письменника. Уперше здійснено класифікацію наскрізних тем у творах Некрасова, визначені провідні мотиви його прози, виявлені образи, що є наскрізними для спадщини письменника.

Особистий внесок. Дисертація та усі опубліковані статті написані автором самостійно.

Практичне значення отриманих результатів. Отримані в дослідженні спостереження й висновки можуть бути використані в подальшому вивченні художньої творчості Некрасова, а також у викладанні історико-літературних курсів, у підготовці спецкурсів і семінарів, присвячених творчості М.О.Некрасова й історії російського роману XIX століття.

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Основні положення дисертації апробовані у вигляді виступів на семінарі аспірантів кафедри російської й світової літератури (Харків, 2003, 2004, 2005), конференціях „Русский язык и литература: проблемы изучения и преподавания в Украине” (Київ, 2003), на Дев'ятих, Десятих, Одинадцятих Міжнародних читаннях молодих учених пам'яті Л.Я.Лівшиця (Харків, 2004, 2005, 2006), а також на Міжнародній науковій конференції „Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2004, 2005) і на III Міжнародному форумі „Дні слов'янської писемності й культури” (Луганськ, 2005).

Дисертаційна робота в повному обсязі обговорювалася на засіданні кафедри російської й світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди.

Основні положення дисертації викладені у 8 публікаціях, 5 з яких опубліковано в спеціалізованих наукових виданнях.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що нараховує 186 найменувань. Загальний обсяг роботи 184 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об’єкт аналізу і наукова новизна, формулюються мета, завдання та практичне значення дисертації.

У розділі 1 „Історія вивчення проблеми” представлена історіографія питання.

Підрозділ 1.1. „Художня проза М. О. Некрасова у відгуках сучасників” присвячено аналізу відгуків на опубліковані прозаїчні твори Некрасова. До розгляду залучаються відгуки О.М.Добролюбова, І.С.Тургенєва, М.П.Огарьова, В.П.Боткіна, О.В.Дружиніна, М.П.Погодіна, К.П.Масальского, М.Г.Чернишевського, Т.М.Ткачова й В.П.Буреніна. Показано, що в друкованих відгуках, а також відгуках у щоденникових записах і листах про твори, написаних Некрасовим у співавторстві з Панаєвою, сучасники розділилися у своїх оцінках. Їхня думка часто залежала від позиції, яку вони займали в літературній боротьбі тієї епохи. Іронічне ставлення до цих романів було багато в чому зумовлене й надзвичайно скромною, іронічною оцінкою самого Некрасова.

На основі аналізу наукової літератури про творчість М.О.Некрасова у підрозділі 1.2. „Історія вивчення художньої прози М. О. Некрасова” встановлюється ступінь вивченості в літературознавстві поставленої в дисертації проблеми й визначається місце даної роботи в науці.

У підрозділі відтворюється історія публікації незавершених творів письменника, аналізуються дослідження видатних некрасознавців про художню прозу Некрасова, визначаються невирішені донині питання. З’ясовано, що історики літератури узялися до вивчення художньої прози Некрасова лише у ХХ столітті. Ними були проведені текстологічні дослідження, зроблене датування творів, установлені їхні варіанти, проведений пошук джерел, прототипи, порівняльний аналіз біографії письменника й тексту його творів. У розглянутих працях зроблені цінні й точні спостереження над жанровою природою, ідейно-художніми особливостями повістей, а також романів, написаних Некрасовим у співавторстві з Панаєвою. В останньому академічному зібранні творів письменника, а також в окремих статтях кінця 1980-х – 1990-х рр. намічені широкі можливості вивчення наскрізних тем, мотивів й образів у некрасовській прозі й зроблені деякі спостереження над їхнім функціонуванням.

Показано, що усвідомлення письменником літературної діяльності як основної, що дозволяє літераторові не тільки брати участь у літературному процесі, але й забезпечує його матеріально, спонукало Некрасова обирати такі форми, які були б затребувані читачем. Його становлення як письменника спочатку пов'язане не з поезією, а саме із прозою, і в ній відбилися його пошуки своїх тем й образів; деякі з них із часом стали наскрізними в його спадщині.

Розділ 2 “Локальні культурно-історичні константи в прозі М.О. Некрасова” має три підрозділи. Підрозділ 2.1. „Тема літературно-журнального життя, мотив „письменства”, образи письменників” присвячено аналізу теми літературно-журнального життя й активно співпричетних йому мотивів „письменства”, образів літератора-різночинця, художника й віршотворця на замовлення, що є образно-тематичною єдністю. З’ясовуються причини інтересу Некрасова до цієї теми й особливості її втілення в прозі й поезії. Показано, що в процесі становлення літературної особистості письменника тема літературно-журнального життя посідала провідне месце.

Перша незавершена „Повесть о бедном Климе” з темою літературно-журнального життя пов'язана лише частково. Звернення до тексту повісті дозволяє заглянути у творчу лабораторію письменника, бачити його художнє зростання й коло творчих інтересів. У позначках на рукописі й у різних варіантах твору залишилися вказівки на те, що герой мислився Некрасову як „поет”. І його митарства в пошуках місця, прагнення зберегти власну гідність, вірність своїм уявленням про мораль і моральність окреслюють коло проблем, які могли бути пов'язані із цим образом. Текст повісті, що не відбулася, був згодом використаний для нового твору, присвяченого „пригодам” Тростникова, і тут образ різночинця створювався вже послідовно. Некрасов прагнув втілити тип різночинця-письменника, що був протилежний традиційному героєві прози тієї пори – “маленькій людині”. „Повесть о бедном Климе” прийнято порівнювати з фізіологічним нарисом. Її значення полягає й у тому місці, що вона посідає в історії літератури: з одного боку, у ній втілилися риси моральноописової і романтичної літератури, а з іншого, – тільки зароджуваної реалістичної.

Роман „Три страны света” також пронизаний темою літературно-журнальної боротьби. Головні герої твору Каютін і Граблін близькі некрасовському „я”. Створюючи ці образи, письменник розмірковує й про свій життєвий вибір, у якому поєднувалися творчість і заповзятливість, матеріальне благополуччя й душевна туга. У романі створений узагальнений образ книгопродавця й видавця журналу (Кирпичов). Некрасов відтворює світ книготоргівлі з її абсолютною байдужістю до якості книг, розкриває механізм обману покупців книг поштою, а також махінації, здатні розорити книгопродавця, майстерно відтворює картину видання журналу „Умственная пища”. Сцени в книгарні Кирпичова, сварки хазяїна з конторником і прикажчиками схожі з „Разговором в журнальной конторе” (1861). Близькість підкріплюється й збігом прізвища книгопродавца в романі словам прикажчика, який вимірював достоїнства книг за їхньою обкладинкою й обсягом (Кирпичов – „толще кирпича”). Прагнення Кирпичова стати книгопродавцем, махінації із книжковою продукцією, навкололітературний світ зображені в романі сатирично, що зближує втілення теми літературно-журнального життя в „Трех странах света” з поемами „Современники”, „Несчастные”, „Вступительным словом „Свистка” к читателям” і багатьма віршами.

У романі „Мертвое озеро” картину літературно-журнального життя доповнює зображення світу театральних критиків й акторів, також показаного сатирично. Попередниками Некрасова тут є В.О.Соллогуб („Воспитанница”, 1946), Д.В.Григорович („Капельмейстер Сусликов”, 1848), Д.Т.Ленський („Лев Гурыч Синичкин”, 1840). Ця тема пізніше буде втілена також у романі М.Михайлова „Перелетные птицы” (1854). Однак Некрасов, засвоївши досягнення попередників, спирався на свій досвід водевіліста, знавця театрального закулісся. Розкидані по тексту розмірковування автора роману про долі авторів п'єс і видатних артистів, про смаки публіки, про меценатів й аматорів театру свідчать про демократичні симпатії автора, який залишався завжди на боці справжнього таланту.

Тема літературно-театрального життя була втілена також і в інших творах Некрасова: у водевілі „Утро в редакции. Водевильные сцени из журнальной жизни” (1841), а театральне середовище – у водевілі „Актер” (1841) і багатьох інших. Її розробка в повістях і романах тільки підтверджує її наскрізний характер. Особливості втілення цієї теми полягають у тому, що насамперед письменником відтворюється добре знайомий йому світ. У персонажів його творів є реальні прототипи, відтворюються деякі деталі подій, що дійсно відбувалися, причому Некрасов-прозаїк залишається в їхньому зображенні на тих же позиціях, що Некрасов-поет. Уводячи цю тему в прозаїчні твори, письменник відтворює картини літературно-журнальної боротьби, показує за вигаданими іменами реальних осіб, що брали участь у ній. Це значно розширило коло художньо освоюваних явищ, перетворило оповідь у широке полотно російського життя середини XIX століття.

У підрозділі 2.2. „Світська тема, образ „російського франта”” аналізуються світська тема в прозі Некрасова, наскрізний образ „російського франта” і співпричетні їм мотиви. Тема світського життя представлена у всіх повістях і романах Некрасова. Її освоєння в художній прозі письменника свідчить про його позиції в літературній боротьбі тієї пори й про еволюцію, яку він переживав. Уперше світська тема в прозі Некрасова з'являється в „Повести о бедном Климе”. Цей незавершений твір Некрасова пов'язаний із задумом роману „Жизнь и похождения Тихона Тростникова”, у тексті роману виразно відчувається вплив ранньої повісті. Показуючи процес становлення свого героя, Некрасов переводить його з одного соціального шару в іншій. Зображення зіткнень Тростникова зі світським товариством стає способом критики цього суспільства.

Так само зображене світське товариство в романі „Три страны света”: Некрасов послідовно критикує вкорінені в цьому шарі суспільства звички, традиції, форми спілкування й уклад життя. Він описує обстановку, в якій живуть представники світу (Тульчинов), дає опис зовнішності, характеризує форми поведінки. Тульчинов є типовим представником світського товариства, для якого характерний бездіяльний спосіб життя, обмеженість інтересів, зосередженість на тілесних задоволеннях, презирство до малозабезпечних. Подібний образ Некрасов створює у вірші „Признания труженика” (1854), що друкувався із підзаголовком „Признания новейшего Фальстафа”. У ньому є усі компоненти, які використані Некрасовим для характеристики представника світського товариства: характерна зовнішність, любов до їжі, бездіяльний спосіб життя.

З’ясовано, що у творчості Некрасова світська тема нерозривно пов'язана з петербурзькою темою. Показано, що у віршах створюються картини туманного міста, на дні якого живуть знедолені й нещасні, які лише зрідка стають свідками блискучого й багатого життя петербурзької знаті. Подібний образ міста, у якому кожний ризикує бути обманутим, створюється й у прозі Некрасова: це місто, у якому царює порок і розпуста, де любов і дружба продажні й відносини між людьми вимірюються грішми.

Показано, що наскрізним для творчості Некрасова є образ „російського франта”, як його називає сам письменник. Цей образ зустрічається в багатьох віршах. У сценах з ліричної комедії „Медвежья охота”, у вірші „Прекрасная партия”, „Папаша” Некрасов окреслює коло типового життя франта – його бурхливо проведена молодість, раннє розчарування в коханні, розорення й, нарешті, рішення одружитися. Цей „герой” наслідує моду на прислугу з африканських країн, грає в карти з такими ж „франтами”, як і сам, і тільки пристрасть до гри виявляється його справжньою пристрастю. Типовими рисами російського франта наділений і Павло Тавровський, герой роману „Мертвое озеро”. Спадкоємець багатого роду, він має ті ж чесноти, що його партнери по грі. Він завів собі слугу-негра, як і його сучасники, Тавровський хворіє на особливу хворобу духу – нудьгу, і пожвавлюється тільки при можливості фліртувати або грати в карти. Якщо глянути на характеристику Тавровського через призму віршів Некрасова, виявиться, що в структуру його образу включені типові риси „російського франта”: театрал, любитель жінок, картяр, марнотратний хазяїн, який розоряє селян, вправний танцюрист і знавець законів світу. Цей образ послідовно протипоставлений образам простих людей-трудівників. Для більш глибокої характеристики образів Некрасов використовує й традиційну для літератури опозицію багатий пан – проста дівчина, що показує представника вищого стану неспроможним у найбільш складному випробуванні – коханням.

У підрозділі 2.3. „Тема народу, мотив мандрівництва, образи людей з народу” з’ясовується роль теми народу як центральної в діалектиці літературної особистості Некрасова. Простежується її еволюція, аналізуються наскрізні образи Ваньки-візника, образи дітей й образ мужика, а також функціонування мотиву мандрівництва. Тема народу розробляється Некрасовим протягом усього творчого шляху. Однак уперше письменник звертається до неї в романі „Жизнь и похождения Тихона Тростникова”. Показано, що для неї характерне сполучення двох тенденцій: зображення народного страждання й прагнення до створення картин щасливого існування народу. Ці ж тенденції характерні й для поезії Некрасова.

Тема народу освоюється в спадщині Некрасова за допомогою цілої низки образів, деякі з них стають наскрізними. Мова йде, насамперед, про образ Ваньки-візника й образах дітей. Образ Ваньки-візника створений у вірші „Ванька”, у циклі „О погоде (II. До сумерек)” й інших. Цей же образ утілений й у художній прозі Некрасова. Показано, що цей образ був сприйнятий російською літературою й утілений у творах російської класики аж до В.Маяковського. Найбільш близьким до некрасовської концепції в циклі „О погоде” є фрагмент із роману Ф.М.Достоєвського „Преступление и наказание” (сон Раскольникова), що створювався в ті ж роки, що й цикл Некрасова.

У підрозділі аналізуються також образи російських мужиків, з’ясовується спадкоємний зв'язок між образами Кир’янича, Івана Понизовкіна, Антипа Хребтова й образами поеми „Кому на Руси жить хорошо”.

Розділ 3 „Онтологічні й антропологічні єдності в художній прозі М.О.Некрасова” складається із трьох підрозділів, у яких аналізуються онтологічна тема смерті й антропологічні теми грошей й особистого щастя, а також дотичні до них мотиви гри, сирітства й старого будинку, які мають підвищену значущість і є наскрізними для художньої прози й поезії Некрасова.

В освоєнні теми смерті в прозі Некрасова позначається насамперед народнопоетична традиція. Її вплив помітний і в сюжетних віршах, де замість слова „смерть” уживаються, як правило, слова „гроб” й „могила”, які стають лейтмотивом, подібним з рефреном у народній пісні. Некрасов уважний не стільки до самого процесу помирання, скільки до того, що відбувається з тілом після похорону й до подій, що відбуваються із близькими померлого. У центрі його інтересу, насамперед, матеріальний, а не духовний бік смерті. І у віршах, і в прозі інтерес Некрасова зосереджений на зображенні похорону, ставлення до якого пов'язане із соціальною приналежністю персонажа або героя вірша. Смерть і похорони людини із соціальних низів забарвлені співчуттям автора, похорони багатих зображені іронічно.

У віршах останніх років ліричний герой Некрасова усе частіше говорить про смерть. Його міркування про смерть простої людини відходять на другий план, а в центр висувається проблема особистої долі. Відповідаючи на запитання про те, чому так багато місця в поезії й прозі Некрасова посідає тема смерті з пов'язаними з нею міркуваннями про тяготи, про страждання, про прикрості, зазначимо, що тут виявилася й відмінна риса світовідчування людини 1840-х рр. У численних висловленнях М.О.Бакуніна, О.І.Герцена й інших сучасників поета відчувається думка про очисну силу страждання, що була близька й Некрасову. Постійно звертаючись до теми смерті у своїх віршах, завершуючи коло життя своїх героїв „могилою” й „гробом”, Некрасов багато говорить про смерть і поховання в прозаїчних творах. Основна особливість зображення смерті в повістях і романах письменниках – увага до матеріального боку вмирання, інтерес до предметного. Значною мірою це пов'язане із традиціями „натуральної школи” з її прагненням до сухого, безпристрасного опису певного боку життя.

В результаті аналізу наскрізної теми грошей з’ясовано, що відносно неї Некрасов переживав еволюцію від негативного ставлення до накопичувачів до зображення щасливих комерсантів, діяльність яких вбачалася письменникові виходом з гострих соціальних протиріч. Аналізується образ Каютіна, що є новим героєм у російській прозі. Некрасов однаковою мірою наділяє його високими моральними якостями й талантами підприємця.

Активно співпричетний цій темі в художній прозі Некрасова наскрізний мотив гри. У віршах передається обстановка картярської гри, створюються типи картярів і передається дух картярського співтовариства, під яким мається на увазі дух самої епохи. Мотив гри пронизує цілий ряд віршів, причому мова йде не тільки про гру в карти: це й гра в пристойність, яка на ділі виявляється розбещеністю, і гра в політику, що є засобом поневолення й збагачення, і гра в милосердя, у справедливість, яку розвінчує поет. Мотив гри є досить розповсюдженим у європейській літературі, проте у спадщині Некрасова він наповнюється індивідуальним авторським змістом. Висміюючи картярське товариство, іронізуючи над стражданнями тих, хто програв майно, своє співчуття письменник віддає бідній і чесній людині, яка знає справжні страждання й зазнає справжніх прикростей.

У висновках підбиваються основні підсумки дослідження.

Повісті й романи М.О.Некрасова завжди вважалися чимось другорядним і малохудожнім, тим, що перебувало на периферії творчих устремлінь письменника. Ставлення до них було неоднозначним як у самого Некрасова, так і в його сучасників. Некрасов писав про свої романи поблажливо, не вважаючи за можливе пишатися ними, читачі ж сприймали його прозу зацікавлено, цінували його твори як цікаве читання, згадували некрасовські романи серед своїх улюблених, відзначали майстерність окреслення характерів, захоплюючу інтригу, повчальність положень. Сучасна Некрасову критика оцінювала їх як невдачу письменника, наполягаючи, що його талант найкраще виявляється в поезії. У сімдесяті роки XIX ст. художня проза Некрасова стала розцінюватися як адресована масовому читачеві, спрямована на його розвагу й освіту.

Творчість Некрасова дуже цілісна: з неї випадає тільки перша збірка віршів „Мечты и звуки”, в іншому ж у його спадщині чітко простежуються наскрізні образно-тематичні єдності, що поєднують його лірику й прозу, а також наступність мотивів. Їхнє вивчення дає можливість глибше й правильніше оцінити художню прозу письменника, яку затуляла його поезія.

До локальних культурно-історичних констант у художній прозі Некрасова належать тема літературно-журнального життя, співпричетний їй мотив „письменства” й образи літератора-різночинця, художника й віршотворця на замовлення. Пошуки своєї теми в літературі письменник починав з теми літературно-журнального життя. Він завжди відчував інтерес до неї, адже і його власне життя було пов'язане із журналістикою, з видавничою справою. У його повістях і романах ця тема розробляється глибоко й докладно.

Починаючи з перших прозаїчних творів до роману „Три страны света” ця тема посідає важливе місце в оповіданні. І вибір героя (Клим, Тихон, Кирпичов), і введення в текст романів натяків на обставини сучасного йому літературно-журнального життя, і створення персонажів, які нагадували відомих літераторів і критиків, говорить про свідому установку Некрасова саме на цю тему. Письменником відтворюється добре знайомий йому світ, у персонажів його творів є реальні прототипи, він змальовує деякі деталі подій, що дійсно відбувалися, причому Некрасов-прозаїк залишається в їхньому зображенні на тих же позиціях, що Некрасов-поет. Уводячи цю тему в прозаїчні твори, письменник відтворює картини літературно-журнальної боротьби й літературного побуту, що значно розширило коло художньо освоюваних явищ.

У зосередженості письменника на зображенні літературно-журнального життя виявилися тенденції, характерні для „натуральної школи”. Це насамперед локалізація уваги на певній професійній групі – людях, пов'язаних з літературою й мистецтвом. Однак Некрасов розширював сферу зображення внаслідок переміщення героїв по соціальних шарах знизу вгору. У „Повести о бедном Климе”, яка не відбулася, наполегливі виправлення, що заміняють слово „поет” на інші, свідчать, що спочатку в Некрасова визрівав задум повісті про літератора з різночинців. Літератором з різночинців мислився йому й Тростников. Початок літературної діяльності, злидні, пошуки місця, прагнення зберегти свої ідеали будь-що-будь – от деякі риси цього образу. Вибираючи свою путь у літературі, важко переборюючи перешкоди на шляху до літературного успіху, Некрасов втілював у своїх перших творах героїв, у долі яких угадуються окремі віхи його власної долі.

Активно співпричетний темі літературно-журнального життя мотив письменства. Його змістом є уявлення про літературну діяльність як рівноцінну службу на казенному місці, тобто Некрасов розуміє „письменство” як спосіб добування засобів до існування. Цей мотив виявився характерним для багатьох творів російської літератури (намічений в „Бедных людях” (1846) Достоєвського, в „Обыкновенной истории” (1847) Гончарова, в „Запутанном деле” (1848) Щедріна), але в незавершеній „Повести о бедном Климе” і романі Некрасова „Жизнь и похождения Тихона Тростникова” втілився вперше в російській літературі.

„Повесть о бедном Климе” з темою літературно-журнального життя пов’язана лише частково: герой мислився Некрасову як „поет”. Його прагнення зберегти власну гідність, вірність своїм уявленням про мораль окреслюють коло проблем, які могли бути пов'язані із цим образом. Текст повісті, що не відбулася, був згодом використаний для твору про Тростникова: тут образ різночинця створювався вже послідовно й протипоставлений традиційному образу „маленької людини” (Акакій Акакійович). Це було пов'язане з тим, що прихильники „натуральної школи” прагнули показати в кожному герої риси його людської особистості, яка виявляється, незважаючи на гніт і приниження.

Найбільш яскраво ця тема представлена в другій частині роману „Жизнь и похождения Тихона Тростникова”, що одержала назву „Похождения русского Жилблаза”. Незважаючи на багате й різноманітне життя жанру іспанського шахрайського роману, значний внесок, що він вносив у розвиток жанру європейського роману в цілому, його вплив на розвиток російського роману відбувався через роман французький, насамперед А.Р.Лесажа, роман якого „Пригоди Жиль Бласа із Сантильяни”, створений як наслідування іспанським шахрайським романам. Великий інтерес до роману А.Р.Лесажа позначився в низці творів: В.Нарєжного „Русский Жиль Блаз, или Похождения князя Гаврилы Симоновича Чистякова”, Г.Симоновського „Русский Жиль Блаз, похождение Александра Сибирякова, или Школа жизни” (1832), Ф.Булгаріна „Русский Жиль Блаз, или Похождения Ивана Выжигина” (1829). Роман М.О.Некрасова „Жизнь и похождения Тихона Тростникова” також безсумнівно пов'язаний із традицією європейського шахрайського роману. Однак Некрасову не вдалася традиційна сюжетно-композиційна схема авантюрно-пригодницького роману: його твір розпадався на окремі, слабко пов'язані між собою епізоди, хоча їх повинен був би скріплювати між собою образ головного персонажа.

Зберігаючи прийом переміщення героя в соціальному просторі, георафічно Некрасов обмежує його тільки столичним містом. Однак образ міста поступово переростає в образ цілого світу й здобуває узагальнений характер. Авантюрний елемент у Некрасова ослаблений, епізоди, з яких складається твір, мають різний характер: пародійно-авантюрні й авантюрні перемежовуються з фізіологіями.

Образ Тростникова в середині 1850-х рр. відбиває зміни, що відбувалися у творчій особистості письменника. Зіштовхуючи свого героя із Грачовим, Некрасов відтворював протиріччя, що вже намітилося в російському суспільстві між демократами й дворянськими лібералами. В основі цього зіткнення лежало селянське питання, і нове розміщення сил у суспільстві повинне було відбитися в задуманих Некрасовим творах. Наскрізний образ письменника-різночинця змінився в його творчості образом різночинця-демократа, уже не пов'язаного з літературним або журнальним середовищем, але такого, що залишається на послідовно демократичних позиціях. У прозі Некрасова часом виникає іронічне й сатиричне освоєння теми поета й поезії, що надає їй нових смислових значень. Висміюючи віршотворців, які пишуть на замовлення, Некрасов протиставляє їх справжнім, талановитим літераторам-різночинцям, образи яких також є наскрізними в спадщині письменника.

Одним з наскрізних у спадщині письменника є образ художника. У романі „Жизнь и похождения Тихона Тростникова” ще немає яскраво вираженого викриття, але в романі „Три страны света” опис життя талановитого художника супроводжується точними замальовками звичаїв провінційної глушини й злидарського побуту. Некрасов розширює значення образу художника не тільки порівняно з тим, що було зроблене його попередниками, але й порівняно з образами, уже втіленими в його творчості. Образ Душникова такою ж мірою, як і образ Каютіна, ілюструє еволюцію поглядів Некрасова, пов'язану з переосмисленням завдань нового покоління. Перед читачем виростає образ не юнака-художника, який бездіяльно тиняється і безплідно мріє, а людини, яка реально діє, приносить користь своєю працею.

Вивчення літературно-журнальної образно-тематичної єдності в прозі письменника дає підстави говорити й про інше. Позиція Некрасова в сучасній йому літературно-журнальній боротьбі була неоднозначною. Він був не тільки письменником і борцем за демократичні ідеали, але й тверезим практичним видавцем і журналістом, якому доводилося відстоювати власні позиції між декількома протиборчими таборами. Тому його іронія в художній прозі спрямована не тільки на бездарних літераторів і журнали, в яких вони співробітничали, але й на табір демократичний, у який він входив як видавець. Некрасов переборював власний ідеалізм, усвідомлюючи, що літературна діяльність здатна приносити доход, а також був змушений протистояти ідеалізму того кола, до якого він належав й у якому набувальництво засуджувалося.

Некрасов зіштовхує своїх літераторів-різночинців із представниками трьох соціальних шарів суспільства – високопоставленим чиновництвом, міщанством і людьми з народу. Побут, звичаї, традиції, звички, уклад життя світського товариства й народу поступово стає для нього найважливішим матеріалом для художнього вивчення. Якщо в ранніх прозаїчних творах опис цих двох соціальних шарів ще тісно пов'язаний з потребою в локалізації за соціальною ознакою, то в романах „Три страны света” й „Мертвое озеро” воно вже продиктоване законами реалістичного узагальнення.

Представники світу в прозі, як і в поезії, протиставлені простій людині й змальовані сатирично. Некрасов показує згубність їхнього ледарства, розбещувальний вплив грошей на їхнє сімейне життя й виховання дітей. Представники світу є узагальненими образами стану, який задовольняє свої примхи, який користується владою на шкоду простій людині. Згубність їхнього ледарства, уседозволеності й розбещеності підкреслюється шляхом протиставлення їхніх доль долям працьовитих селян, представникам міського дна, які йдуть важким шляхом до свого щастя (Понизовкин, Генрих, Каютин, Полинька, Лиза, Настя й інші).

Наскрізним у спадщині Некрасова стає образ „російського франта”. У поезії й прозі він характеризується пристрастю до картярської гри, нездатністю на справжні почуття, зараженістю пороками свого часу й нудьгою. Створюючи образ „російського франта”, Некрасов закріплює у своїй белетристиці вже досягнуте російською літературою. Нечасті картини щасливого сімейного життя в романах Некрасова виявляються на перевірку лише зовнішнім боком, що прикриває духовну роз'єднаність і неправду або являють собою елемент тих утопічних уявлень письменника, які в його творах реалізовані в штучних фіналах.

Центральною в спадщині Некрасова є тема народу. Характерними для письменника були увага до народного побуту й традицій, співчуття до страждань гнобленого народу, антикріпосницькі настрої і сатиричне зображення гнобителів. Розробляючи тему народу протягом усього творчого шляху, письменник уперше звертається до неї в романі „Жизнь и похождения Тихона Тростникова”, що стала творчою лабораторією, у якій вироблялися теми й образи, які одержали розвиток в інших творах. Як і в поезії, у художній прозі для неї характерні дві протилежних тенденції: зображення народних страждань і насолода життям. Остання набуває в повістях і романах письменника характер утопії, пов'язаної із зображенням ідилічних картин вільної праці селян, які, однак, до найвищих досягнень Некрасова не відносяться. Справжньої майстерності він досягає при зображенні картин підневільної праці, повсякденного життя знедоленого народу. Некрасов створює цілу галерею чудових образів, серед яких наскрізними стають образ мужика, образ Ваньки-візника й образи дітей. Від селянина Кир’янича в романі „Жизнь и похождения Тихона Тростникова” простежується спадкоємний зв'язок до найвищого досягнення Некрасова-поета, його Якима Нагома, а образи Антипа Хребтова, лоцмана Петрова, Івана Понизовкіна, селянина Потаніна свідчать про діалектику літературної особистості Некрасова. Він відходить від зображення тільки нескінченного страждання й створює повнокровний образ умілого, мудрого й далекоглядного мужика. Некрасов використав широкі можливості композиційного прийому подорожі, що відкриває героєві із дворянського середовища народне життя в епічній повноті.

У романі „Три страны света” викладається свого роду програма виховання освіченої людини й намічені шляхи його зближення з російським селянином. Розділ „Записки Каютина” являє собою морально-філософський трактат про російського селянина, показовий для розуміння поглядів Некрасова на народну майбутність. Письменник зосереджує свою увагу не на проблемах безправ'я селян, а на їхньому майбутньому. Якщо ж розглядати втілення теми народу в контексті всієї російської літератури цього часу, то стає очевидним, що вона стикається з найважливішими проблемами філософської думки середини XIX століття. Цій темі в спадщині письменника активно співпричетний мотив мандрівництва, що володіє підвищеною значущістю насамперед у поезії Некрасова. У прозі Некрасова відбувається певна трансформація мотиву мандрівництва: персонажі „мандрують” не по „матінці-землі”, а по різних соціальних шарах. Їхні мандри є і засобом зображення світу, і способом його збагнення: уже в першому романі визначається амбівалентність мотиву мандрівництва в спадщині Некрасова. Новаторство письменника виявляється в створенні образу Каютіна, молодого дворянина, який не розуміє психології народу й до фіналу роману стає персонажем, близьким до мандрівників Некрасова, образи яких створюються в його віршах і поемах. Таким чином, мандрівництво Каютіна виявляється зрештою ходінням за новою російською правдою, яку Некрасов вбачає у формуванні шару підприємців.

Творчість Некрасова часом видається чимось фейлетонним, описовим, спрямованим на злобу дня, тим часом виявлені онтологічні й антропологічні єдності в прозі Некрасова свідчать, що він звертався до глибоких буттєвих тем, які розробляв оригінально й по-новаторски. Одна з них – тема смерті. Некрасов слідує народнопоетичній традиції й зосереджує свою увагу насамперед на матеріальному боці смерті. У його прозаїчних творах виразилася й прихильність принципам „натуральної школи”, яка обернена до певного боку людського життя й прагнула гранично правдивого її зображення. Некрасов відкидає естетизм і показує такі сторони смерті, які звичайно не ставали предметом художнього зображення – труна, кольори обличчя небіжчика, подробиці поховання, а також те, що відбувається з небіжчиком після поховання.

Основна особливість зображення смерті в повістях і романах письменниках – увага до матеріальної сторони помирання, інтерес не до духовного, а до предметного. Локалізуючи свою увагу на завершенні людського життя, Некрасов докладно досліджує стан помирання, а також похоронний звичай, що давав йому можливість розглядати суспільство під певним кутом зору. Предметом його уваги стають побутові деталі, а також звичаї, що панують у різних шарах суспільства.

Онтологічна тема смерті тісно пов'язана з антропологічними темами грошей й особистого щастя. Тема грошей у творчості Некрасова розвивалася від критичного ставлення до набувачів і набувальництва до симпатії й співчуття щасливим комерсантам. У різні періоди тема грошей у Некрасова розроблялася по-різному, була пов'язана як з умовами часу, так і з особистим досвідом письменника. У прозі Некрасова гроші є й спонукальним мотивом поведінки персонажів, і причиною їхніх страждань, і нагородою за їхню чесну працю й високу моральність. У ранній незавершеній „Повести о бедном Климе” і романі „Жизнь и похождения Тихона Тростникова” Некрасов викриває набувачів, його персонажів ображає майнова нерівність і вимір гідності людини розміром її капіталу.

Втім в романі „Три страны света” з'являється новий герой,